Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 18

ються з навколишніми тканинами і тому рухомість їх зберігається. При

запальній   інфільтрації   лімфатичних   вузлів   може   спостерігатися

набрякання зв'язаних з ними лімфатичних судин, внаслідок чого вони

значно потовщуються з наступним утворенням по їх  ходу вузлуватих

набряків,   абсцесів   і   виразок.   Шкіра,   що   прикриває   уражені   вузли   і

судини,   набрякає,   стає   малорухомою   і   болючою.   Такі   зміни

виникають, наприклад, при епізоотичному лімфангоїті, сапі, рідше —

при миті коней; обмежений лімфангоїт може бути при фолікулярному

риніті,   дерматиті   в   ділянці   кінцівок   та   інших   місцевих   запальних

процесах.

Гіперплазія  лімфатичних вузлів спостерігається у великої рогатої

худоби   при   лімфолейкозі,   лімфогрануломатозі   й   характеризується

рівномірним і значним збільшенням поверхневих лімфатичних вузлів.

При   цих   хворобах   гнійне   запалення   лімфатичних  вузлів   ніколи   не

проходить. На відміну від гіперплазії, при туберкульозному ураженні

збільшуються лише окремі симетрично роз міщені лімфатичні вузли.

АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ТЕРМОМЕТРІЇ

У   здорових   тварин   механізми   терморегуляції   забезпечують   рів-

новагу   між   теплоутворенням   і   тепловіддачею,   завдяки   чому   тем-

пература тіла підтримується постійною з деякими коливаннями (табл.

1), які залежать від фізіологічних і зовнішніх факторів.

Так, у  самок  дещо  вища температура, ніж у  самців,  особливо  в

останні дні вагітності і в день родів (за винятком собак і верблюдів, у

яких   в   день   родів   температура   не   підвищується);   у   тварин

чистопородних, більш жвавого темпераменту, температура  тіла також

дещо вища порівняно з непородистими. Фізичне навантаження також

призводить  до тимчасового підвищення температури тіла, яка потім

відновлюється до початкової протягом 10— 60 хв, а у верблюдів — 2,5

—3 год.

Якщо   температура   тіла   вища   меж   максимальної   норми,   то   тоді

говорять про  гіпертермію або гарячку,  а якщо показники темпера-

тури нижчі мінімальної норми, то таку зміну називають гіпотермією.

Гарячка (febris) являє собою своєрідну захисну реакцію організму

на   вплив   патологічних   факторів,   що   характеризується   розладом

терморегуляції   і   підвищенням   температури   тіла.   При   гарячці

спостерігається порушення функцій усіх систем і органів: пригнічення

тварини, навіть до сопорозного стану, озноб з ритмічним тремтінням

м'язів тулуба (тремор), відчуття холоду, скуйовдже-ність волосяного

покриву, нерівномірний розподіл температури шкіри — підвищення її

у   ділянці   вух,   основи   рогів,   носового   дзеркальця   і   зниження   на

кінцівках.   Підвищення   температури   викликає   збільшення   частоти

пульсу   і   дихання,   посилення   серцевого   поштовху   і   тонів   серця,

звуження   периферичних   судин,   а   з   погіршенням   стану   серцева

діяльність   послаблюється,   судини  розширюються,   збільшується   їхня

порозність,   розвиваються   застійні   явища.   У   хворих   із   синдромом

гарячки   погіршується   апетит,   пригнічується   секреція   слинних,

шлункових   і   кишкових   залоз.   У   жуйних   навіть   легка   гарячка

супроводжується   гіпотонією   передшлунків,   а   при   тяжкому   перебігу

може   висихати   вміст   книжки.   Погіршується   робота   нирок,

зменшується   виділення   сечі,   підвищується   її   щільність,   у   ній

з'являється білок.

Таким чином, підвищення температури тіла впливає на функцію

усіх   органів   і   систем   і   є   одним   з   провідних   і   типових   симптомів

гарячки, який дає змогу у її перебігу розрізняти три стадії. Перша —

це   стадія   підвищення   температури   тіла   (stadium  incre-menti).   Вона

охоплює   період   підвищення   температури   до   типової   для   даної

гарячки   (не   обов'язково   до   максимальної).   Темп   підвищення

температури тіла  може  бути швидким (від кількох годин до доби) і

повільним (протягом кількох днів).

Наступна стадія — це стадія утримання температури тіла (stadium

fastigii)  —   період,   коли   проявляються   найбільш   типові   для   гарячки

патологічні зміни. Цю стадію характеризують і за висотою підвищення

температури тіла, і за характером перебігу. На-кінець, настає стадія

зниження   температури   (stadium  decrementi)   до   норми,   яке   може

перебігати швидко, протягом кількох годин — це критичне зниження

(crisis), або повільно протягом кількох днів (lysis). Критичне зниження

температури   тіла   супроводжується   потінням,   зниженням   частоти

пульсу   та   дихання,   поліпшенням   загального   стану.   Однак   у деяких

випадках  температура   тіла   знову   підвищується   і   тримається   кілька

днів.   Це   —   несправжній   або   перерваний   криз,   який   є   свідченням

поширення   патологічного   процесу.   При   критичному   зниженні

температури тіла внаслідок різкого розширення периферичних судин

може розвинутися гостра судинна недостатність — колапс.

62

18. Постійна гарячка

При   несприятливому  закінченні

хвороби   може   бути   період,   коли

температура  то різко  знижується,

то знову різко підвищується. Це так

званий   період   передсмертної

боротьби — період а г о н і ї .

Літичне   зниження   температури   тіла  (lysis)  спостерігається  при

більшості   захворювань,   що  перебігають   з   явищами   гарячки,  і   є

ознакою   поліпшення   загально

  го

стану тварин.

Стадія утримання температури тіла  характеризується двома по-

казниками:   ступенем   підвищення   температури   порівняно   з   макси-

мальною нормою і характером добових її коливань.

За ступенем підвищення температури тіла розрізняють такі форми

гарячки: субфебрильну (слабку), коли вона підвищується в межах до

1 °С вище максимальної нормальної температури (наприклад, у коня

це   в   межах   38,6—39,5   °С);   фебрильну   (помірну)   гарячку   —

підвищення температури до 2 °С; піретичну (грецьк. pyros — вогонь)

або високу —до З °С; гіперпіретичну (дуже високу) — більш ніж на З

°С   порівняно   з   максимальною   нормою.   Суб-фебрильна   гарячка

спостерігається при бронхіті, фарингіті, гастриті, ентериті, міокардиті,

гепатиті, нефриті, фебрильна — характерна для крупозної пневмонії,

перикардиту, гострих респіраторних хвороб, а останні дві (піретична

та   гіперпіретична)   бувають   при   септичних   процесах   і   тяжко

перебігаючих гострих інфекційних хворобах

Як   у   здорових   тварин,   так   і   в   хворих   з   явищами   гарячки,   спо-

стерігаються   добові   коливання   температури   тіла.   Залежно   від   ха-

рактеру   цих   коливань   розрізняють   п'ять   основних   типів   гарячки:

постійну, послаблювальну, переміжну, зворотну і атипову.

Постійна   гарячка  (febris  continua)  характеризується   тим,   що

добові коливання підвищеної температури тіла не перевищують 1 °С

(рис.   18)   Так   перебігають   крупозна   пневмонія   у   коней,   злоякісна

катаральна гарячка у великої рогатої худоби, септичні процеси.

Послаблювальна,  або  ремітуюча   гарячка  (febris  remittens)  ха-

рактеризується високою температурою, добові коливання якої більші 1

°С, але до норми температура не повертається.

Переміжна   або   інтермітуюча  (febris  intermittens)  відрізняється

чергуванням періодів короткочасного підвищення температури понад

1   °С   (параксизми)   з   періодами   нормальної   температури   тіла

(апірексії), які продовжуються 1—3 дні (рис. 19). Спостерігається при

гбстрій катаральній бронхопневмонії. Виснажлива або гек-

63

тична (iebris hectica) гарячка характеризується високим підвищенням

температури з наступним зниженням її до норми або навіть нижче

(рис.   20).   Добові   коливання   температури   досягають   З—5   °С.

Спостерігається такий тип гарячки при сепсисі, гнійних процесах.

Зворотна гарячка (febrys reccurens) характеризується правильним

чергуванням   (по   кілька   днів)   періодів   високого   підвищення

температури з періодами нормальної температури і навіть зниженої

(рис. 21). Підвищення і зниження температури відбувається швидко, а

добові  коливання у період підвищення такі ж, як при постійній або

послаблювальній   гарячці.   Такий   тип   гарячки   може   бути   при

пневмоніях,   коли   після   кількаденного   лікування   антимікробними

препаратами їхнє застосування припиняють і температура тіла знову,

підвищується.

Атипова   гарячка  (febrys  atypica)   відрізняється   різноманітністю

добових коливань температури тіла без будь-якої закономірності.

Гарячки характеризують по тривалості перебігу. Залежно від цього

розрізняють   гарячки:   ефемерні,   гострі,   підгострі   та   хронічні.

Ефемерна   гарячка   продовжується   від   кількох   годин   до   1—   2   днів.

Буває   вона   після   введення   вакцин,   сироваток,   транспортування

тварин. Гостра гарячка продовжується до двох тижнів, під-гостра — 1

—1,5 міс, хронічна — кілька місяців.

Гіпотермія   —  зниження   температури   тіла   за   межі   мінімальної

норми. Температуру, на 1 °С нижчу норми, називають субнормаль-

64

ною.   Вона   буває   при   низькій   зовнішній   температурі   у   старих,   ви-

снажених   коней,   після   значних   крововтрат,   при   застосуванні   жа-

рознижуючих засобів, розладах кровообігу, деяких аутоінтоксика-ціях

(уремія).   При   поліпшенні   годівлі,   загального   стану   температура

нормалізується.   Стійке   зниження   температури   тіла,   яке   має   іноді

тенденцію   до   подальшого   зниження,   зустрічається   при   післяродовій

гіпокальцемії   (родильному   парезі)   у   високопродуктивних   корів,   при

шлунково-кишкових   хворобах   у   новонароджених   телят,,   поросят,   у

термінальну стадію перебігу багатьох хвороб.

Більш значне і різке зниження температури називають  колапсом

(лат.  collabor  — падаю). Зниження на 2 °С нижче мінімальної  норми

називають помірним колапсом, а на 3—4 °С — альгідним.

Крім   зниження   температури,   колапс   характеризується   охоло-

дженням усієї поверхні тіла, появою холодного липкого поту, блідістю з

легкою синюшністю видимих слизових оболонок і різким  погіршенням

серцевої   діяльності   —   частота   пульсу   збільшується,  пульс   малого

наповнення,   ледве   відчутний   при   пальпації,   чим   і   відрізняється   від

кризу, при якому, одночасно зі зниженням температури тіла, частота

пульсу   повертається   до   норми,   загальний   стан   поліпшується.

Найбільш   типова   картина   колапсу   спостерігається   при   розривах

шлунка у коней, рубця і матки у великої рогатої худоби.

65

Г л а в а  IV ДОСЛІДЖЕННЯ 

СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Академік   І.   П.   Павлов   зазначав,   що   кровообіг   є   основною,

фундаментальною   функцією   організму.   Ці   слова   свідчать   про   над-

звичайно важливу роль серцево-судинної системи в житті людини та

тварин.   До   основних   функцій   серцево-судинної   системи   відносять

забезпечення   тканин   та   органів   киснем   і   поживними   речовинами,

видалення   з   організму   вуглекислоти   й   інших   метаболітів,

забезпечення   кислотно-основного   балансу   в   організмі   і   нейро-гу-

моральної регуляції усіх його функцій. Такі різнобічні функції серцево-

судинної   системи   зумовлюють   важливість   глибокого   та  послідовного

дослідження   її   при   найрізноманітніших   патологічних  процесах,

оскільки   хвороби   серця   і   судин   часто   ускладнюють   перебіг

інфекційних,   паразитарних   та   внутрішніх   незаразних   захворювань.

Бешиха, ящур, чума, туберкульоз, сибірка, хвороби органів дихання,

травлення,   печінки,   нирок   і   багато   інших   у   тій   чи   іншій  мірі

супроводжуються серцево-судинною недостатністю. Нерідко  тварини

гинуть   після   ліквідації   хвороб   внаслідок   незворотних   дистрофічних

змін токсичної природи, які уражують серце.

Серед різних хвороб серцево-судинної системи частіше виявляють

травматичний   перикардит   великої   рогатої   худоби   та   захворювання

міокарду незапального характеру (міокардоз), яке часто е наслідком

порушення   обміну   речовин   (кетоз,   білом'язова   хвороба,

мікроелементози,   пневмонії,   різні   інтоксикації).   Порівняно   рідше

зустрічаються   запалення   серцевого   м'яза   (міокардит),   ендокарда

(ендокардит),   пороки   серця,   міокардіофіброз   та   хвороби   судин

(артеріосклероз, тромбоз, розширення вен та ін.).

У   практиці   ветеринарної   медицини   серцево-судинну   систему   до-

сліджують у певній послідовності. Починають з огляду та пальпації

грудної   клітки   в   ділянці   серця,   досліджуючи   при   цьому   серцевий

поштовх, потім здійснюють перкусію ділянки серця для визначення

його перкусійних меж і виявлення патологічного стану перикарда та

міокарда.   Особливо   поширений   метод   дослідження  серця   —

аускультація. Після цього досліджують пульс і периферичні кровоносні

судини. При необхідності застосовують додаткові (спеціальні) методи

дослідження:   електрокардіографію,   фонокардіографію,   сфігмо-   і

флебографію,   артеріо-   і   флеботонометрію   (вимірювання   кров'яного

тиску),   визначення   швидкості   кровообігу,  рентгенологічне   та

ультразвукове   дослідження,   вивчають   також  функціональний   стан

серця.

66

Дослідження   серцевого   поштовху.  Серцевий   поштовх   —   це   ко-

ливання грудної стінки, які виникають при кожній систолі серця,, під
час   якого   серце   зміщується   і   доторкується   до   грудної   стінки   у
більшості   домашніх   тварин   боковою   поверхнею   лівого   шлуночка
(боковий поштовх), а у собак та хутрових звірів — його верхівкою. У
цей момент відбувається незначне випинання грудної стінки.

Серцевий   поштовх   досліджують   оглядом   і   пальпацією   серцевої

ділянки. Визначають місце, силу, поширеність і характер поштовху. У
дорослої великої рогатої худоби його виявляють зліва в четвертому
міжреберному   проміжку   на   6   см   нижче   лінії   плечового   суглоба.  У
_коней — зліва в п'ятому міжреберному проміжку на 8 см нижче рівня
плечового суглоба, у собак, котів і хутрових звірів— зліва у п'ятому, а
справа — у четвертому міжреберних проміжках. У дрібних тварин на
легенях відсутня серцева вирізка, тому серцевий поштовх у них дещо
дифузний   і   не   має   чіткої   локалізації.   У   птахів   серцевий   поштовх
виявляють пальпацією бокових частин грудної кістки зліва й справа.

У більшості здорових тварин серцевий поштовх помірний за силою

і   локалізований   у   визначеному   місці.'Зміщення   серцевого   поштовху
вперед   відмічають   при   тимпанії   рубця   у   жуйних,   метеоризмі
кишечника і гострому розширенні шлунка у коней. Зміщення поштовху
назад відмічають при гіпертрофії та розширенні  серця. Назад і вверх
поштовх   зміщується   у   випадку   ексудативного-перикардиту,
гідроперикарду,   а   вправо   —   при   лівобічній   альвеолярній   емфіземі
легень та ексудативному перикардиті, особливо травматичному.

> Серцевий поштовх повинен бути помірний за силою. Посилення

його виявляють у тварин незадовільної вгодованості, при збудженні,
після   фізичного   навантаження,   при   гіпертрофії   та   дилятації   серця,
інтоксикації,   гарячці,  на   початковій   стадії  міокардиту.   При  гострому
міокардиті   виявляють   найвищий   ступінь   посилення   —  стукаючий
серцевий поштовх. Він стає максимально посиленим і дифузним.

Послаблення серцевого поштовху буває у тварин вищесеред-ньої

вгодованості та при ожирінні, гіподинамії, зниженні тонусу  міокарда і
послабленні його скорочувальної функції (міокардоз, міокардіофіброз),
при   ексудативному   перикардиті,   плевриті,   альвеолярній   емфіземі
легень, гідроперикарді та гідротораксі.

Як правило, серцевий поштовх відчувається на невеликій площі: у

великої   рогатої   худоби   вона   становить   5—7   см

2

,   коней   —  4—5,

дрібної  рогатої худоби — 2—4, свиней  —  2—4  см

2

. Такий  серцевий

поштовх   називають   локалізованим.   При   деяких   хворобах
(ексудативному   перикардиті,   плевриті,   гідроперикарді,   гідротораксі,
гіпертрофії і особливо розширенні серця, альвеолярній емфіземі

67

22. Перкусія серця (за Зайцевим В. І.]:

1 — по   лінії  анконеусів;   2— від  ліктьового   горба   до мак. 

лака

легень) серцевий поштовх стає дифузним (поширеним). Зміни характеру

серцевого  поштовху виявляють при  гіпертрофії серця   (продовжений  по-

штовх),   дилятації,   зниженні   тонусу   та  скорочувальної   сили   міокарда

(корот

 кий поштовх).

Перкусію ділянки серця застосовують

для   визначення   перкусійних   меж   серця   (топографічна   перкусія),

виявлення характеру звуку (порівняльна перкусія) та болючості.

При   топографічній   перкусії   ділянки   серця   методом   легато   ви-

значають його верхню і задню перкусійні межі. У більшості тварин,

особливо   великих,   вони   не   збігаються   з   анатомічними   межами.

Верхню межу виявляють перкусією по лінії, проведеній від заднього

кута лопатки до ліктьового горба (у більшості тварин по четвертому

міжреберному   проміжку)   по   переходу   чіткого   легеневого   звуку   в

притуплений   (рис.   22).   У   великої   рогатої   худоби   та  більшості

дрібних   тварин   вона   знаходиться   на   рівні   плечового   суглоба

(горизонтальної лінії, проведеної через середину плечового суглоба),

у дрібної рогатої худоби — на 1—2 см нижче цієї лінії, у коней — на

ширину   двох   пальців,   у   оленя   —   трьох   і   верблюдів   —   чотирьох

пальців нижче лінії плечового суглоба.

Верхня перкусійна межа серця у тварин може зміщуватися вверх і

вниз.   При   ексудативному   перикардиті,   гідроперикарді,   ателектазі

лівої   половини   легень   вона   зміщена   вверх,   а   при   лівобічній

альвеолярній емфіземі легень — вниз.

Задню   перкусійну   межу  серця   визначають   по   лінії,  проведеній

від   ліктьового   горба   вверх   і   назад,   приблизно   під   кутом   45°   до

горизонту, по зміні притупленого звуку в чіткий легеневий. В нормі у

великої рогатої худоби вона досягає п'ятого ребра, у свиней, овець,

кіз, коней, верблюдів, оленів — шостого, а у м'ясоїдних тварин  —

сьомого. Задня межа серця може зміщуватися вперед (при тимпанії

рубця   у   жуйних,   альвеолярній   емфіземі   легень,   метеоризмі

кишечника   і   гострому   розширенні   шлунка   у   коней)   і   назад  (при

гіпертрофії   та   розширенні   серця,   ексудативному   перикардиті,

гідроперикарді).

Проводячи   топографічну   перкусію   серця,   можна   визначити   ді-

лянки   відносної   та   абсолютної   тупості   серця.   Відносну   тупість

виявляють при перкусії над тією частиною серця, яка закрита краєм

легень,   звук   у   цій   ділянці   притуплений.   Абсолютну   тупість  серця

виявляють перкусією над серцевою вирізкою легень, де серце

€8