содержание .. 13 14 15 16 ..

Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 15

них м'язів, у курей — перекручування шиї (поза «астронома»), у

норок, хворих на гепатоз, спостерігається поза «кобри».

Вимушені рухи проявляються безцільним блуканням, манежними,

валоподібними та обертальними рухами, рухами вперед і назад.

Безцільне блукання характеризується тим, що, тварини, похитуючись,

переходять з місця на місце, лізуть на стіни, годівниці, зупиняються

або змінюють напрям руху. Вони майже не реагують на зовнішні

подразники. Такі зміни спостерігаються при ураженні головного мозку

та функціональних його порушеннях при кетозі у корів, лістеріозі у

молодняка великої рогатої худоби та овець, інфекційному

енцефаломієліті коней, ценурозі овець.

Манежні руки — координовані рухи по колу в одному напрямку.

Діаметр кола може залишатися незмінним і тоді тварини рухаються

по ньому годинами, в інших — поступово зменшується, тварина

продовжує рухатися навколо однієї кінцівки і раптово падає. Такі

рухи з'являються при однобічному ураженні мозочка, заднього

відділу зорового горба, середньої частини смугастого тіла (Зайцев В.

І з співавт., 1971).

Обертальні рухи характеризуються рухом тварини навколо однієї

з кінцівок, яка є нерухомою віссю. Вони виникають при ураженні

мозочка.

Валькоподібні рухи — це повертання тіла тварини, що лежить,

навколо поздовжньої осі. Такі рухи можуть обмежуватися напів-

поворотом або повним поворотом, а інколи продовжуються доти,

поки не зустрінеться на шляху перепона. Вони виникають у собак,

котів і особливо пгиці при однобічному ураженні вушного лабірин-та,

ніжок мозочка (Зайцев В. І. з співавт., 1971).

Рух вперед характеризується невпинним пересуванням тварин

вперед з піднятою головою; при цьому спостерігається атаксія, ін-

коли падіння тварини. Виникає при локальному ураженні великих

півкуль мозку і зорових горбів, сітчатки ока, інфекційному енце-

фаломієліті, лістеріозі.

Рух назад характеризується закиданням голови назад, сильним

скороченням потиличних м'язів і спазмами спинних, тазові кінцівки

прогинаються, координація рухів порушена. Спостерігається інколи

при інфекційному енцефаломієліті (Постников В. С., 1981).

Вгодованість тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рі-

вень обміну речовин в організмі і наявність деяких захворювань.

Визначають її оглядом і пальпацією за зовнішніми формами тіла,

ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини на

маклаках, ребрах, у ділянці колінної складки, за об'ємом і пружністю

м'язів. Інколи для визначення вгодованості тварину зважують

(Судаков М. О.). У великої рогатої худоби розрізняють вищу,

середню, нижчесередню вгодованість і виснаження, у свиней —

жирну, добру, задовільну й незадовільну, у коней — добру, задо-

вільну та незадовільну. При добрій вгодованості контурні лінії

округлі, кісткові виступи згладжені, підшкірна жирова тканина добре

розвинена. При повноцінній годівлі таку вгодованість мають здорові

тварини. Вона є свідченням того, що витрати енергії зрівноважуються

її надходженням. Якщо процеси асиміляції переважають, то

відбувається надмірне відкладання жиру з явищами функціональних

порушень, тобто розвивається ожиріння.

При нижчесередній вгодованості у великої рогатої худоби або

незадовільній у коней контури тіла кутасті, кістки, особливо остисті

відростки, ребра, маклаки і сідничні горби різко виступають. При

виснаженні такі ознаки ще більше виражені, відмічають кісткові

виступи і глибокі ямки на голові, западання очних яблук, втягування

міжреберних проміжків.

Погана вгодованість тварин спостерігається при недостатній годівлі,

відсутності апетиту, порушенні травлення, хронічних діаре-ях,

хронічних інфекційних та інвазійних хворобах (паратуберкульоз,

туберкульоз, лейкоз, фасціольоз, диктіокаульоз та ін.). Інколи

вгодованість хворих тварин знижується дуже швидко й вони стають

виснаженими вже за 3—5 днів. Це особливо характерно для

молодняка, хворого на діареї будь-якої етіології (колібактеріоз,

диспепсія, сальмонельоз, рота- чи коронавірусний ентерит), сказ,

гостру форму інфекційної анемії.

Інколи спостерігається схуднення на окремих частинах тіла навіть

при добрій загальній вгодованості тварини, що може бути наслідком

м'язової атрофії при захворюваннях суглобів, парапле-гіях.

Конституція — сукупність анатомо-фізіологічних особливостей

організму, яка склалася на спадковій основі під впливом зовніш-

нього середовища і визначає функціональні можливості організму,

його продуктивність і реактивність. За розвитком мускулатури, кістяка,

шкіри і підшкірної клітковини розрізняють ніжну, щільну, грубу та

рихлу конституції.

Тварини ніжної конституції мають легкий і порівняно тонкий

кістяк, легку голову, тонку шию, довгі, тонкі кінцівки. Шкіра у них

тонка й еластична, м'язи й підшкірна клітковина розвинені не-

достатньо.

Тварини з грубою конституцією характеризуються дуже роз-

виненими м'язами, грубим, масивним кістяком, товстою шкірою,

великою головою, жирова підшкірна тканина розвинена недостатньо.

Тварини щільної конституції мають добре окреслені щільні м'язи;

суглоби, міцний кістяк, помірно розвинену підшкірну жирову

тканину. Шкіра тонка, щільно прилягає. Органи кровообігу, дихання і

травлення добре розвинені з великими функціональними

можливостями. Тварини рихлої конституції мають масивну муску-

латуру, добре розвинену жирову та сполучну тканини, округлий

тулуб, коротку шию, масивну голову, короткі кінцівки. Рухи тварин

повільні, темперамент флегматичний. Тварини рихлої конституції

схильні до ожиріння. Стійкість їх проти шкідливого впливу

зовнішнього середовища невисока.

Найбільш стійкі проти захворювань тварини щільної і грубої

конституції, менш стійкі — тварини ніжної і рихлої конституції.

Слід зазначити, що чисті типи конституції зустрічаються по-

рівняно рідко, частіше поєднуються різні типи. Ніжна й щільна

конституція спостерігається у великої рогатої худоби молочного

напряму, ніжна й рихла — характерні для тварин м'ясних порід.

Будова тіла характеризується ступенем розвитку кістяка й мус-

кулатури. Визначають її оглядом і пальпацією, інколи за допомогою

зняття промірів, ураховуючи при цьому породу тварин.

Розрізняють міцну, середню та слабку будову тіла Міцна —

характеризується добре розвиненим кістяком і м'язами. У таких

тварин велика голова, коротка шия, широка й глибока грудна клітка,

короткі спина та поперек, широкий круп, міцні кінцівки з масивними

м'язами. У них добре розвинені серцево-судинна система, легені,

система травлення, підвищена стійкість проти шкідливих факторів

зовнішнього середовища, вони більш витривалі при захворюваннях.

Проте у деяких випадках першими хворіють тварини доброї

вгодованості й з міцною будовою тіла (міоглобінурія, кетоз,

післяродова гіпокальцемія, набрякова хвороба свиней).

Тварини з середньою будовою тіла характеризуються добрим

окресленням окремих м'язів плечей, стегон, кінцівок і задовільною

вгодованістю, її мають більшість тварин.

Слабка будова тіла характеризується поганим розвитком м'язів і

кістяка. У таких тварин легка й суха голова, довга та тонка шия,

вузька грудна клітка, довгі спина, поперек і кінцівки. Такі тварини

найбільш схильні до захворювання на туберкульоз, альвеолярну

емфізему легень, у молодняка часто буває рахіт, пневмонія,

сальмонельоз. Собаки із слабкою будовою тіла тяжче хворіють на

чуму.

Вивчаючи будову тіла, обов'язково звертають увагу на про-

порційність розвитку окремих статей, а у молодняка, крім того, на

відповідність маси тіла віку тварини.

ДОСЛІДЖЕННЯ ШКІРИ

Досить часто допомагає поставити діагноз, оскільки на її стані

позначаються багато гострих і хронічних хвороб, викликаючи різні

зміни. Деякі зміни шкіри характерні для окремих хвороб і тому є

вирішальними при їх розпізнаванні. До них можна віднести еап-ні

вузлики, некроз шкіри при некробактеріозі, карбункули шкіри при

сибірці, шершаві товсті нашарування коричневого кольору — при

недостатності цинку.

Інші зміни шкіри дають змогу вести мову про захворювання

внутрішніх органів, наприклад, набряки кінцівок, нижньої черевної

стінки — при хворобах серця і нирок у коней, набряки нижньої

частини шиї і міжщелепного простору у корів — при травматичному

перикардиті, ціаноз шкіри — при ураженні серця і легень,

жовтяничність — при хворобах печінки. Можуть виникати зміни шкіри,

пов'язані з хворобами обміну речовин (недостатність цинку, міді,

кобальту, йоду), різними інфекційними хворобами (афти при ящурі,

папули — злоякісній катаральній гарячці великої рогатої худоби,

висипи — віспі овець і свиней, еритеми — бешисі, крововиливи —

при чумі).

Дослідження шкіри проводять методами огляду й пальпації; при

паразитарних та інфекційних хворобах застосовують мікроскопію,

алергічні проби.

При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: ви-

значають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини у ссавців,

пера, пуху — у птахів), потім вивчають фізіологічні властивості шкіри

— колір, еластичність, вологість, запах, температуру, характер їх

порушень, і, накінець, виявляють патологічні зміни в шкірі та

підшкірній клітковині — порушення цілісності шкіри, збільшення

об'єму, шкірні висипи.

Шерстний (волосяний) покрив, щетина, пух у здорових тварин

при правильному догляді та годівлі рівномірно й густо вкривають

шкіру, щільно прилягають до неї, блискучі, добре утримуються у

шкірі. В теплу пору року волосся коротке, в зимовий період —

довге. У здорових тварин весною і восени закономірно відбувається

зміна волосся, а у птахів — пера (линька). Весною зимове волосся

змінюється коротшим, літнім. Як правило, линька починається з

крупа, потім поширюється на поперек, грудну клітку і в останню

чергу на черево та кінцівки. Триває линька у тварин, особливо у

коней, при доброму стані недовго (15—20 днів).

У грубововних овець весь пух і частина вовни випадають, у

овець культурних порід зміна вовни відбувається протягом всього

року. Щетина у свиней також випадає у різні періоди року. У птахів у

кінці літа та восени повністю змінюється перо протягом 4—6 тижнів.

Весною перо у них змінюється частково.

Пізня линька спостерігається після перехворювання тварини

тяжкими гострими інфекційними хворобами (наприклад, ящуром) і

при хронічноперебігаючих хворобах, патології серця. У таких тварин

навіть влітку місцями зберігається довге зимове волосся. Пізньої

осені, навпаки, затримується поява довгого пушистого зимового

волосся, що буває пов'язане як з порушенням годівлі тварин, так і з

хворобами.

Крім фізіологічного процесу (линьки), випадання волосся і пера

може бути зумовлене різними хворобами — порушенням обміну

речовин (недостатність йоду, кобальту, міді, протеїну, каро-

тину та ін.), деякими інфекційними та паразитарними хворобами.

Відсутність волосся називають алопецією (лисиною), а у птахів

локальна відсутність пера — аптеріозом. Обмежені, або місцеві,

алопеції часто бувають при дерматиті, мікотичних (стригучий лишай)

і паразитарних (псороптоз, саркоптоз) хворобах Обширні алопеції

виникають при хворобах обміну речовин (мікроелемен-този,

гіповітамінози), в рідких випадках бувають природжені алопеції, які

пов'язують з нестачею йоду. В окремих тварин, особливо у хутрових

звірів, волосся ламається і тому вони здаються постриженими

(звідси йде народна назва — стригуни).

Волосяний покрив рівномірно вкриває шкіру. Нерівномірний ріст

волосся буває при мікроелементозах, коли з'являються так звані

«чолка» і «грива» (інтенсивний ріст волосся, відповідно, між рогами

та на холці). У здорових тварин волосяний покрив блискучий, а при

хронічноперебігаючих хворобах — туберкульозі, фасціо-льозі,

порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінеральною

недостатністю, катарі травного каналу він стає тьмяним, ску-

йовдженим і погано утримується у шкірі. Для оцінки міцності

утримання волосся в шкірі на різних ділянках пальцями захоплюють

пучок волосся і злегка смикають його. Якщо в пальцях залишається

незначна кількість волосся, то вважають, що воно добре

утримується в шкірі. Якщо виривається цілий жмут його, то це

свідчить про погане утримання його в шкірі.

У здорових тварин|волосся щільно прилягає до шкіри, а при

незадовільній вгодованості, переохолодженні, високій температурі

тіла, хронічно перебігаючих хворобах воно стає скуйовдженим, сухим,

тьмяним.

Певне діагностичне значення має зміна кольору волосся. Вперше

голландський біохімік Б. С. Сйолема (1938) відмітив, що чорної

масті тварини при нестачі міді ставали сіро-коричневими. Пізніше

депігментацію волосяного покриву на тулубі та навколо очей

(«окуляри») при гіпокупрозі виявляли М. Ф. Іванов (1916), В. С.

Фергюсон із співавторами (1943), Е. Андервуд (1962), М. О. Судаков

з співавторами (1974) та багато інших вчених (рис. 10). Посивіння

волосся пов'язане з порушенням утворення пігменту у волосяних

сосочках. У старих тварин (коней, собак) воно вважається

фізіологічним, а у молодих — може бути при чумі.

Зміни фізіологічних властивостей шкіри. Після дослідження во-

лосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри — колір,

еластичність, вологість, запах, температуру.

Колір шкіри залежить від наявності у ній пігменту і кровона-

повнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому

має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на

непігментованих ділянках: носовому дзеркальці, вим'ї, дійках,

навколо природних отворів, на голові і кінцівках. У білих свиней,

овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блідо-

рожевий колір. У птахів гребінь і сережки забарвлені в червоний

колір.

При захворюваннях помічають такі зміни кольору шкіри: блі-

дість (анемічність), почервоніння, посиніння (ціаноз), жовтянич-ність

(іктеричність).

Блідість шкіри у тварин проявляється білим, сіро-білим або

жовтувато-білим забарвленням її, а у птахів — блідо-рожевим ко-

льором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов'язана зі зменшенням

у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостатнім

кровопостачанням шкірних судин, їх спазмом. Швидке поблід-ніння

настає при значних втратах крові (поранення, порожнинні кровотечі

внаслідок розриву судин або паренхіматозних органів),

короткочасна анемія спостерігається при спазмі судин, а постійне

поблідніння — при хронічній гіпопластичній та лостгеморагічній

анеміях, лейкозі.

Почервоніння шкіри за своїм походженням буває гіперемічним і

геморагічним. Гіперемійоване почервоніння спостерігається вна-

слідок збирання великої кількості крові в розширених шкірних

капілярах і часто буває розлитим. Залежно від характеру процесу,

фізико-хімічних властивостей і кількості крові, забарвлення ура-

жених ділянок шкіри може бути інтенсивно-рожевим, червоним,

яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним, синювато-чер-

воним (Постников В. С., 1981). Плямисте гіперемійоване почерво-

ніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней, при кропи-

в'янці ділянки почервоніння мають ромбовидну форму. Нерідко

гіперемія шкіри виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з'являється при хворобах, які супро-

воджуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у

шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну

від гіперемійованих, частіше обмежені й мають вигляд цяток, плям

або смужок. Крововиливи частіше з'являються на ділянках тіла з

тонкою і ніжною шкірою — на внутрішній поверхні стегна, нижній

стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають

червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темно-

червоними з жовтуватим або зеленуватим відтінками. Такі зміни

частіше знаходять при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемійованого почервоніння від геморагічного

має цінне діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлення

шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не

проходить. Цей метод у практиці часто застосовують з тим, щоб

відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при

чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності

(пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запальних і застійних

процесів у легенях, зумовлених пневмонією, набряком легень,

альвеолярною емфіземою їх, ексудативним плевритом, тиском на

легені збільшеними органами черевної порожнини, особливо при

гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка, метеоризмі

кишечника.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабо синю-

ватого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність помітна

на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п'ятачку,

губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гребені у птиці,

особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім

загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, коли він пов'язаний з

місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіології,

які супроводяться ураженням печінки і порушенням її біліру-

бінсинтетичної та білірубінвидільної функцій, а також гемолізі

еритроцитів, зумовленому піроплазмідозами, лептоспірозом, після-

родовою гемоглобінурією корів, гемолітичною хворобою поросят,

інфекційним енцефаломієлітом коней. При всіх перерахованих хво-

робах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну внаслідок

посиленого гемолізу еритроцитів, порушення його перетцорен-ня

через ураження гепатоцитів чи виділення з жовчю при механічних

перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жовтяниці) .

Вираженість жовтяничного забарвлення шкіри залежить від

ступеня білірубінемії. Легка жовтяничність характеризується не-

аначним жовтим забарвленням, значна — лимонно-жовтим. Найбільш

помітна жовтяничність на місцях, де шкіра тонка й менше

пігментована — внутрішня поверхня вушних раковин, стегна, дійки і

вим'я. Жовтяничність шкіри особливо помітна у собак і котів, значно

менше — у великої рогатої худоби, овець і свиней; у тварин інших

видів її можна спостерігати лише при дослідженні слизових оболонок.

Еластичність (тургор) шкіри залежить від вмісту в ній крові та

лімфи, ступеня розвитку підшкірної клітковини. Визначають її

збиранням шкіри в складку на ділянках тіла з розвиненою шкірною

клітковиною: у великої рогатої худоби в середній третині шиї, шкіру

збирають вздовж шиї, у коней — у тому ж місці, але шкіру в складку

збирають впоперек шиї, у свиней — на шиї і грудній клітці, у овець —

на спині. У здорових тварин шкіра еластична — зібрана в складки

швидко (за 1—2 с) розправляється і набуває попереднього вигляду.

Зниження еластичності шкіри спостерігається при зневодненні

організму внаслідок профузної діареї (диспепсія, гастроентерит,

колібактеріоз, сальмонельоз, рота- і коронавірусний ентерити, па-

ратуберкульоз, вірусний гастроентерит свиней та інші хвороби), при

поліурії (цукровий і нецукровий діабет), значних крововтратах,

хронічних захворюваннях, які перебігають з вираженими порушеннями

травлення, коли зникає підшкірна жирова клітковина й зменшується

кількість еластичних елементів шкіри. Шкіра на дотик стає сухою,

нееластичною, погано збирається у складку і повільно (4—20 с)

розправляється.

Повна втрата еластичності шкіри настає при хронічних запа-

леннях її, гіперкератозі, що виникає при стригучому лишаї, хронічній

екземі, корості (псороптозі, саркоптозі).

Вологість шкіри залежить від інтенсивності потовиділення й

випаровування. У здорових тварин ці два процеси урівноважені, тому

шкіра еластична і в таких випадках кажуть, що вона помірно волога.

При захворюваннях помічають сухість (ангідроз) і підвищення

вологості шкіри (потіння, гіпергідроз).

Сухість шкіри виникає внаслідок зниженого або повного припи-

нення утворення поту. Це явище спостерігається при захворюваннях,

які супроводяться великою втратою води з організму, виснаженні,

гарячці, захворюваннях обміну речовин (А-гіповітаміноз, нестача^

йоду, кобальту, міді, цинку). При сухій шкірі волосся нещільно

прилягає до її поверхні, скуйовджене, шкіра має знижену

еластичність. Крім того, при визначенні вологості шкіри звертають

увагу на носове дзеркальце у великої рогатої худоби, п'ятачок — у

свиней і кінчик носа — у собак і котів. Завжди волога холодна шкіра

на цих місцях стає на дотик сухою, теплою, а при

содержание .. 13 14 15 16 ..