Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 13

2.2.2. Дослідження дихальної системи

2.2.3. Дослідження системи травлення

2.2.4. Дослідження печінки

2.2.5. Дослідження сечової системи

2.2.6. Дослідження нервової системи

2.2.7. Дослідження крові та імунної системи

2.2.8.  Дослідження органів ендокринної  системи  та обміну  ре-

човин.

3. Додаткове дослідження (електрокардіографія, рентгенологічне,

біохімічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне і т.

д.).

Попереднє знайомство з хворою твариною полягає у її реєстрації

та   зборі   анамнезу.   Реєстрацію   тварини   проводять   на   основі   даних

опитування   власника   або   обслуговуючого   персоналу,   пред'явлених

документів,   а   також   результатів   огляду   тварини.   Мета   реєстрації

одержати   найповніше   описання   усіх   індивідуальних   особливостей

тварини,   які   дають   змогу   легко   розпізнати   її   серед   подібних   при

лікуванні. Реєстрація необхідна для обліку кількості прийнятих хворих

тварин, обліку витрачених медикаментів і е  юридичним  документом

при   різних   спірних   ситуаціях.   Реєстрацію   тварин   проводять   у

«Журналі хворих тварин», індивідуальних диспансерних карточках чи

історіях   хвороби.   В   них   записують   дату   надходження   тварини   до

лікувального закладу, її власника (адреса, колективне підприємство,

доглядач, оператор і т. д.); вид, стать, кличку або інвентарний номер

тварини; вік, масу тіла, породу, масть, окрас, ознаки.

Вид   тварини   важливо   зазначити,   бо   спеціалісту   ветеринарної

медицини   доводиться   мати   справу   з   тваринами   різних   видів.   Не-

обхідно враховувати своєрідність різних захворювань, властивих тому

чи іншому виду тварин. Наприклад, сап і мит бувають у коней та інших

однокопитних   тварин;   емфізематозний   карбункул,   травматичний

ретикулоперикардит — у великої рогатої худоби; бешиха — у свиней;

брадзот — у овець. У той же час є багато захворювань, загальних для

різних видів сільськогосподарських тварин: сибірка, сказ, лептоспіроз,

бруцельоз,   туберкульоз.   Вид   тварин   необхідно   враховувати   при

лікуванні, оскільки деякі з них мають підвищену чутливість до окремих

препаратів.   Реєструють   загальний   вид   тварини.   Наприклад,   коні,

велика чи дрібна рогата худоба, свині і т. д.

Урахування   статі   тварин   також   має   діагностичне   значення.   По-

перше, існують хвороби, властиві лише одній статі; по-друге, самки,

особливо   корови,   частіше   хворіють   і   тяжче   переносять   окремі

хвороби;   по-третє,   вагітність   тварин   викликає   зміни   деяких   фізіо-

логічних  показників,  потребує обережного поводження з ними,  вра-

хування вагітності важливо також при лікуванні тварин.

Стать реєструють по-різному. Якщо мова йде про коней, від-

20

мічають — кобила, або жеребець чи мерин, у великої рогатої ху-

доби — теличка, нетель, корова, бичок, бик або віл. У свинарстві

розрізняють свинку, свиноматку, кнурця чи кнура. У собак можна

записувати простіше — самка або самець, сука або кобель. У всіх

дрібних   тварин   і   птахів   найпростіше   використовувати   —   самка   і

самець,   хоча   в   господарствах   утримують   курей   і   півнів,   качок   і

селезнів, гусок і гусаків і т. д.

Кличка, інвентарний номер необхідні як при реєстрації хворих,

так і у випадку масових діагностичних досліджень клінічне здорових

тварин,   наприклад,   алергічному,   серологічному,   гельмінтологічному,

біохімічному, при описі щеплених проти окремих інфекційних хвороб.

Урахування віку тварин також має певне діагностичне значення.

Наприклад, колібактеріоз зустрічається у телят лише в перші  дні

життя,  а  сальмонельоз,  як правило,  у  телят старших  10-денно-го

віку.   Вірусний   (трансмісивний)   гастроентерит   свиней   найважче

перебігає   у   поросят-сисунів.   Вік   ураховують   або   зі   слів   власника

тварини, або визначають по зубах, рогах. Масу тварини важливо

знати для оцінки ступеня розвитку тварини (гіпо- чи нормо-трофік),

відповідності  її  вікові  (нормально  розвинена,  чи  відстала  в   рості

тварина). Крім того, багато препаратів дозують з розрахунку на 1

кг маси тіла.

Сприйнятливість   тварин   до   різних   хвороб   значною   мірою   зу-

мовлюється   породою.   Наприклад,   паралітична   міоглобінурія   зу-

стрічається найчастіше у породистих скакових коней, а «гра язи-

ком» — у великої рогатої худоби симентальської породи. Корови

чорно-рябої породи більш сприйнятливі до гемобластозу порівняно з

симентальською, а молодняк першої при аналогічних умовах годівлі

значно   частіше   хворіє   на   гнійний   гепатит,   ніж   молодняк

сименталів. Якщо тварина безпорадна, тоді записують, чи це по-

рода місцева, поліпшена симентальською, голштинською чи іншими

породами.

Масть тварини має значення для їх розпізнавання, постановки

діагнозу, оскільки вона інколи зумовлює схильність тварин до певних

захворювань.   Наприклад,   при   отруєнні   кормами,   що   діють   фо-

тодинамічно   (гречка,   конюшина),   ураження   шкіри   спостерігають

лише на безпігментних ділянках.

Масть   буває   різною   у   тварин   різного   виду.   Коні,   наприклад,

бувають рижими, а корови — червоними, хоча візуально їхні масті

не різняться між собою. Мастей у коней більше десятка (сірі, сірі в

гречку,   сірі   в   яблука,   гніді,   темно-гніді,   вороні   булані   та   ін.).  У

великої рогатої худоби, овець, свиней і тварин інших видів мастей

мало.

До відмітин  відносять місця на шкірі,  які  особливо  відрізняю-

ться від загального волосяного покриву. У коней, наприклад, може

бути «стрілка», яка характеризується вузькою смужкою білого-

21

волосся на лобно-носовій ділянці, а якщо смужка набагато ширша за

«стрілку»,   тоді   говорять   про   «лисину».   Якщо   на   лобі   є   невеликий

острівець білого волосся, то його називають «зіркою». Відмі-тини у

коней   бувають   ще   на   кінцівках   у   вигляді   «шкарпеток»   і   «панчіх».

Перші   характеризуються   білими   ділянками   кінцівок   від   вінчика   до

карпальних або плюсневих суглобів; другі — до ліктя або скакального

суглоба.   Можуть   зустрічатися   відмітний   на   череві,  грудній   стінці,

попереку й крупі у вигляді білих острівців різної форми та величини.

Відмітний   у   інших   тварин   зустрічаються   рідше.   У   дрібних   тварин

можуть бути «родимки», безволосі або вкриті волоссям іншої масті.

А н а м н е з   (від  грецьк.  anamnesis  —  пригадування,  спогади)   —

попередні   дані   про   хвору   тварину   зі   слів   власника   або   об-

слуговуючого   персоналу,   їх,   за   аналогією   з   практикою   гуманної

медицини, відносять до суб'єктивних даних про хвору тварину.

Ретельно зібраний і вдумливо проаналізований анамнез в деяких

випадках має вирішальне значення для постановки діагнозу ї тому

існує   загальна   думка,   що   добре   зібраний   анамнез   становить

половину поставленого діагнозу.

Питання   обслуговуючому   персоналу   чи   власнику   тварини   не-

обхідно задавати у зрозумілій для них формі з тим, щоб вони давали

вичерпну   відповідь.   Звичайно,   відповідаючи   на   питання,  власники

тварини чи обслуговуючий персонал вносять багато суб'єктивного, а

якщо вони є винними у виникненні хвороби чи загибелі тварини, то

дають свідомо неправильні відомості. Лікар ветеринарної медицини,

володіючи   клінічним   досвідом   і   вмінням  розбиратися   у   ситуації,

порівнює   одержані   при   зборі   анамнезу   дані   з   результатами

клінічного,   а   можливо,   й   лабораторного   дослідження   і   на   основі

зіставлення цих даних робить висновок про достовірність анамнезу.

Анамнез складається з двох частин. Перша з них — анамнез лро

життя тварини — Anamnesis vitae (грецьк. vita — життя) включає дані

до захворювання тварини, друга — анамнез про хворобу тварини —

Anamnesis  morbi  (грецьк.  morbus  —   хвороба)   охвачує   період   із

моменту захворювання тварини.

Anamnesis  vitae  включає дані про умови утримання і догляду за

твариною, якість кормів, годівлю і водопій, використання тварини в

господарстві,   походження   її   та   інші   дані,   які   допомагають   у

постановці діагнозу.

При  з'ясуванні умов утримання лікар  розпитує про  приміщення,

якість підлоги, вентиляції, покрівлю, освітлення, наявність підстилки,

методи прибирання гною. У випадку захворювання тазових кінцівок

необхідно  знати   довжину   стійла   і  кут  його   нахилу.   У   спе-ціалістів-

лікарів,   зооінженерів   з'ясовують   деякі   параметри   мікроклімату:

температуру   в   приміщеннях,   концентрацію   шкідливих   газів,

освітленість, швидкість руху повітря, мікробну забрудненість,

22

наявність родильних відділень, профілакторіїв, їх місткість. Важливо

також   розпитати   про   моціон   тварин   (пасивний   він   чи   активний,

систематичний   чи   періодичний),   особливо   в   тих   випадках,   коли   в

господарстві є хворі тварини з порушенням мінерального обміну, при

затриманні   посліду,   важких   родах,   передродовому   залежуванні,

атонії передшлунків та інших хворобах.

Збираючи дані про годівлю слід уточнити загальну забезпеченість

господарства   кормами,   їх   фізичний   стан   і   хімічний   склад,

скориставшись  результатами   лабораторного   аналізу  кормів.   Лікаря

повинні   цікавити   умови   зберігання   кормів   і   санітарний   стан

кормосховищ,   водойм,   води   для   пиття,   спосіб   напування   (автона-

пувалки чи ручне подавання води), якість води.  Це  особливо важ-

ливо,   оскільки   забруднена   вода   може   бути   джерелом   різних   ін-

фекційних, паразитарних, незаразних  хвороб, а та, що містить над-

лишок солей, може спричинити сечокам'яну хворобу.

Далі слід проаналізувати збалансованість раціонів за поживними і

біологічно   активними   речовинами,   визначити   вміст   їх   у   1   кг  сухої

речовини,   структуру   раціону.   Аналіз   годівлі   високопродуктивних

тварин проводять з урахуванням деталізованих норм годівлі великої

рогатої   худоби   за   24,   свиней   —   27,   овець—   19   показниками.

Доцільно   з'ясувати   технологію   підготовки   кормів,   додавання

преміксів,   умови   зберігання   кормів,   розпорядок   дня,   випасання

тварин і стан пасовищ.

Аналіз годівлі тварин має надзвичайно важливе значення, оскільки

нестача,   а   в   деяких   випадках   і   надлишок   поживних   та   біологічно

активних   речовин   у  раціонах   тварин   є   причиною   багатьох  хвороб:

кетозу, гіповітамінозів, мікроелементозів, остеодистрофії, неплідності,

ембріональної   загибелі,   народження   слабкого   приплоду,   низької

стійкості   тварин   проти   інфекційних   та   інвазійних  захворювань.

Особливу групу захворювань становлять кормові отруєння, пов'язані

з наявністю у деяких видах кормів мікотокси-нів, отруйних і шкідливих

речовин,   з   нагромадженням   їх   при   порушенні   агротехніки

вирощування,   технології   заготівлі,   зберігання  і   підготовки   до

згодовування.

Важливим   у   постановці   діагнозу   є   встановлення   походження

тварини: доморощена вона чи закуплена, якщо закуплена, то коли і

де.   Так   можна   з'ясувати   інколи   виникнення   таких   хвороб,   які   в

даному регіоні ніколи не зустрічалися. Особливо важливим є з'ясу-

вання   господарств-постачальників   для   спеціалізованих   комплексів,

куди   надходять   тварини   для   вирощування   і   відгодівлі.   Завезення

молодняка   з   різним   імунним   фоном,   транспортування,   переміщу-

вання його, порушення мікроклімату зумовлюють масове поширення

гострих   респіраторних   хвороб.   Нині   багато   племінних   тварин

завозять із-за рубежа (Данії, Голландії, Німеччини, Канади), де є свої

особливості ведення тваринництва, тому лікар ветеринар-

23

ної   медицини   повинен   ураховувати   ці   аспекти,   а   також   транспор-

тування тварин, їх адаптацію до нових умов.

На   виникнення   і   розвиток   деяких   хвороб   впливає   експлуатація

тварин,   їх   продуктивність,   термін   вагітності,   перебіг   родів,   стан

новонародженого  і  т.  д.  Наприклад,   аборти   трихомонозної   етіології

бувають у корів на 2—3-му місяці вагітності, а бруцельозної — на 5—

8-му. Емфізема у коней виникає після важкої роботи, а міо-глобінурія

також після роботи, але у таких тварин, які тривалий час відпочивали,

тому це захворювання і одержало назву «святкова» хвороба.

Необхідно   також   з'ясувати   епізоотичну   ситуацію   у   даному   гос-

подарстві   чи   регіоні,   строки   проведення   щеплення,   різних   діагнос-

тичних   досліджень,   їх   результати.   Така   інформація   безумовно   є

важливою і необхідною для встановлення діагнозу хвороби.

Anamnesis  morbi  — дані про розвиток хвороби від її початку до

часу дослідження тварини. В анамнезі хвороби необхідно з'ясувати:

дату   захворювання   і   обставини,   при   яких   воно   виникло   (робота,

випасання, відпочинок, корми, які згодовували безпосередньо  перед

хворобою,   різкі   зміни   у   згодовуванні   кормів,   закуплені   корми   чи

заготовлені в даному господарстві, перегрупування тварин, введення

нових   тварин   у   дану   технологічну   групу,   поява   гризунів   чи   інших

сторонніх   тварин   на   фермі).   Одержані   дані   дають   уявлення   про

тривалість хвороби і її причини. Слід також розпитати про хвороби,

які   перенесла   дана   тварина   раніше,   оскільки   деякі   з   них   можуть

повторюватись  кілька  разів   (наприклад,  післяродова  гіпокальцемія):

перші   симптоми   захворювання   та   ті,   що   з'явилися   у   подальшому

(втома, набряки, зниження продуктивності та апетиту, жуйка, лизуха,

салівація,   порушення   акту   дефекації,   коліки,   кашель,   витікання   з

носа);   наявність   інших   хворих   тварин   ла   фермі   з   подібними

симптомами.   Зазначені   дані   необхідні   для   постановки   діагнозу

особливо при отруєннях та інфекційних захворюваннях, а також для

визначення   тактики   лікаря   при   наданні   терапевтичної   допомоги.

Розпитують також про надання лікарської допомоги даній тварині —

хто   лікував,   які   препарати   застосовували,   спосіб   введення,

лікувальна ефективність їх. Це має важливе .значення у ветеринарній

деонтології,   оскільки   попереднє   втручання   могло   призвести   до

важких,   часто   і   непоправних   для   здоров'я   тварини   наслідків,

наприклад,   до   розривів   родових   шляхів   при   наданні   акушерської

допомоги.

Збираючи   анамнестичні   дані,   лікар  

ПОВИНЄБ

  одночасно   здійс-

нювати   загальний   огляд   тварини,   що  спонукає   задавати   додаткові

запитання для встановлення помічених змін.

24

Г л а в а  II

СИМПТОМИ ТА СИНДРОМИ ХВОРОБ. 

ДІАГНОЗ. ПРОГНОЗ

СИМПТОМИ ХВОРОБ

Патологічний   процес   викликає   в   організмі   порушення   функціо-

нального стану окремих органів або призводить до їх морфологічних

змін, які відрізняють хвору тварину від здорової. Ці змін»  називають

симптомами  (від   грецьк.  symptoma  —   випадок,   співпа-дання)   або

ознаками  хвороби.   Ряд   авторів   не   надають   значення   різниці   в

термінах «симптом» і «ознака». Інші вчені, в тому числі А. В. Синьов і

В. І. Зайцев, до симптомів хвороби відносять функціональні зміни з

явищами   динамічного  характеру   (шуми   хлюпання,   кашель,  гарячка,

збільшення   частоти   пульсу   і   дихання,,  хрипи   і   т.   д.),   а   ознаками

називають   морфологічні   зміни,   спричинені   хворобливим   процесом

(набряк, рана, виразка, висипи іт. д.). Досвід показує, що в більшості

випадків   функціональні   та   морфологічні   зміни   називають   і

симптомами й ознаками, не розмежовуючи їх.

За   методом   виявлення  усі   симптоми   поділяють   на  об'єктивні   і

умовно   суб'єктивні.  Об'єктивні   симптоми   лікар   ветеринарної   меди-

цини   виявляє   при   загальному   дослідженні   тварини   чи   дослідженні

окремих   систем   (наприклад,   хрипи,   підвищення   температури).

Суб'єктивні симптоми — це ті, про які повідомляє хвора людина, У

тварин відсутній дар мови й тому в практиці ветеринарної медицини

можуть бути лише умовно суб'єктивні симптоми, їх не можна виявити

дослідженням тварини, але при спостереженні за нею лікар помічає

деякі ознаки, на основі яких він визначає той чи інший стан тварини.

Наприклад,   коліки,   затруднене   ковтання   корму   свідчать   про

болючість,   розчухування   деяких   місць   —   про   сверблячку.

Досліджуючи   тварину,   лікар   не  може  відчути   біль  чи   сверблячку   у

тварини,   а   тварина   не   розповість   йому   про   них.   Але   поводження

тварини   дає   змогу   лікарю   зробити   висновки   про   наявність   цих

симптомів, які є умовно суб'єктивними.

Залежно   від   локалізації   симптоми   поділяють   на   загальні   та

місцеві. Загальні є результатом реакції усього організму (підвищення

температури,   погіршення   апетиту   та   ін.),   а   поширення   місцевих

обмежується   патологічним   фокусом   (наприклад,   тупий   перкусійний

звук над ділянкою запалення легень).

За значенням для встановлення діагнозу симптоми поділяють на

специфічні або патогномонічні, типові, важливі або провідні, нетипові,

маловажливі, випадкові.

Патогномонічними   або  с п е ц и ф і ч н и м и   симптомами   вважа-

ються такі, які характерні лише для одного захворювання, і тому

25

природно,   що   встановлення   їх   має   вирішальне   значення   для   діа-

гностування   даної   хвороби.   Прикладами   таких   патогномонічних

симптомів можуть бути: тільця Негрі при сказі, шуми хлюпання при

вислуховуванні серця — для  перикардиту, скакаючий пульс — для

недостатності   клапанів   аорти,   наявність  Bacillus  anthracis  —   для

сибірки і т. д. На жаль, таких патогномонічних симптомів обмаль.

Т и п о в і   — це симптоми, наявність яких обов'язкова для тієї чи

іншої хвороби, але  їх, на  відміну від патогномонічних, виявляють й

при інших хворобах. Наприклад, притуплення перкусійного звуку при

крупозній   пневмонії   вважається   симптомом   типовим,   однак   воно

може спостерігатися і при інших патологічних процесах у  легенях —

катаральному запаленні легень, абсцесі легень та інших  хворобах. І

все ж типові симптоми є дуже важливими для встановлення діагнозу.

Кожне   захворювання   проявляється   багатьма   симптомами,   але

один   з   них   або   навіть   кілька   є   найбільш  в а ж л и в и м и   або

п р о в і д н и м и ,   оскільки   становлять   основу   для   розпізнавання

хвороби.   Наприклад,   при   травматичному   перикардиті   у   корів   ви-

являють   венозний   застій,   набряки,   підвищення   температури,   збіль-

шення   частоти   пульсу,   зменшення   сили   тонів,   максимального   арте-

ріального тиску, зміни габітусу, гіпотонію передшлунків та ін. Однак

жоден   з   цих   симптомів   не   є   провідним,   оскільки   основними,

вирішальними для встановлення діагнозу є шуми тертя та хлюпання,

які   знаходять   при   вислуховуванні   серця.   Ось   тому   їх   і   на-

зивають.провідними або важливими.

За   окремими   симптомами   лікар   може   передбачити   подальший

розвиток  хвороби,   тобто   прогнозувати  її  завершення.   Зважаючи  на

значимість для прогнозування, розрізняють сприятливі, несприятливі,

загрожуючі   й   безнадійні   симптоми.

 С п р и я т л и в и м и

с и м п т о м а м и ,   наприклад,   вважаються   поява   апетиту,   скорочень

рубця   при   атонії   передшлунків,   зниження   до   нормальної   тем-'

ператури   тіла,   тобто   ті,   які   є   передвісниками   видужання   тварини.

Н е с п р и я т л и в і   с и м п т о м и   свідчать   про   подальший   розвиток

патологічного   процесу,   перехід   його   в   більш   тяжку   стадію.

З а г р о ж у ю ч і   — це симптоми, що можуть призвести до швидкої

загибелі   тварини,   якщо   їй   не   надати   кваліфікованої   допомоги.   На-

приклад,   ознаки   асфіксії   при   гострій   тимпанії   рубця,   гострому   роз-

ширенні   шлунка,   метеоризмі   кишечника.

 Б е з н а д і й н и м и

с и м п т о м а м и   вважають   такі,   при   яких   тварини   не   видужують  і

прогноз   буде   несприятливим;   наприклад,   встановлення   шуму

хлюпання у серцевій сумці у корів, що є патогномонічним симптомом

для травматичного перикардиту.

26

СИНДРОМИ ХВОРОБ

При   багатьох   хворобах   окремі   симптоми   з'являються   не   ізольо-

вано, а в поєднанні з іншими, в певній послідовності, зумовлюючи та

доповнюючи   один   іншого.   Таку   групу   симптомів   називають

симптомокомплексом  або  с и н д р о м о м .   Наприклад,  при  запаленні

серцевої сумки у корів (перикардит) нагромаджується ексудат, який

подразнює   рецептори   перикарда,   що   призводить   до  збільшення

частоти пульсу і затруднює роботу серця. Зменшується надходження

крові до серця, вона застоюється у великих судинах, що призводить

до   підвищення   венозного   тиску,   розвитку   набряків,   зниження

максимального   артеріального   тиску.   Ексудат   у   серцевій   сумці

зумовлює   збільшення   перкусійних   меж   серця,   зміну   характеру

перкусійного   звуку,   появу   шумів   хлюпання,   зміну   положення   тіла   в

просторі   і   т.   д.   Усі   ці   симптоми   становлять   синдром   запалення

перикарда.

ДІАГНОЗ

Діагноз  (від  грецьк.—  diagnosis  —  розпізнавання,  визначення)   —

короткий   висновок   про   суть   хвороби   та   стан   хворої   тварини,

виражений   у   нозологічних   термінах   (від   грецьк.   слова  nosos  —

хвороба). Постановка діагнозу хвороби — відповідальне й складне

завдання   у   практичній   діяльності   лікаря   ветеринарної   медицини,

тому що «...пізнання хвороби є вже половина лікування» (Муд-ров М.

Я.). Діагноз не є щось закінчене, оскільки захворювання  не стан, а

процес, тому і діагноз динамічний — розвивається разом із розвитком

хворобливого процесу, з ходом і перебігом захворювання.

Діагноз   у   своєму   історичному   розвитку   був   спочатку   симпто-

матичним   (кашель,   блювота,   діарея   і   т.   д.).   У  XVIII  ст.   разом   з

успіхами   анатомії   з'явилося   прагнення   встановити   анатомічний

діагноз, локалізацію патологічного процесу (гастрит, метрит, мастит і

т. д.). У середині  XIX  ст. переважаючим стає патологоанато-мічний

діагноз.

Однак   і   анатомічний,   і   патологоанатомічний   діагнози   не   могли

задовольнити практику, тому що тут не враховували ні етіології, ні

функціональних   змін.   Наприклад,   гастрит,   але   який?   Гіпоацид-ний,

гіперацидний чи анацидний?

Другій   половині  XIX  ст.   характерний   бурхливий   розвиток   мік-

робіології.  Варто  лише  згадати  знамениті  відкриття Р.  Кохом збуд-

ників   сибірки,   туберкульозу,   холери,   щоб   зрозуміти   ті   революційні

зміни, які були внесені в діагностику хвороб. У практику медицини і

ветеринарії  почали інтенсивно впроваджувати  етіологічний  діагноз

(aetiologia,   від   грецьк.  aitia;  aetia  —   причина),   який   широко

застосовують у ветеринарній медицині й донині, особливо

27