Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 11

1. Олексій Петровч Остапенко

2. Олексій Миколайович Макаревський

(1854—1916)                                                                  [1863—1842]

Вперше   клінічна   діагностика   була   виділена   у   самостійну   дис-

ципліну в Казанському ветеринарному інституті у 1906 р.

Відкриття   збудників   інфекційних   хвороб   людей   і   тварин   Л.

Пастером,   Р.   Кохом,   І.   І.   Мечниковим,   впровадження  лабораторних

методів дослідження крові (Романовський Д. Л., 1891; Салі Г., 1902;

Шиллінг В., 1912), сечі, шлункового вмісту, фекалій, рентгеноскопії та

рентгенографії (Рентген В. К., 1895), електрокардіографії (Ейнтховен

В.,   1903)—золоті   віхи   в   розвитку   пропедевтики.   Великою   подією   у

розвитку ветеринарної клінічної діагностики в Росії стало видання О.

П. Остапенком (рис. 1) у 1884 p., а В. Пінегіним у 1893 р. підручників з

даного предмета. Значний внесок у розвиток ветеринарної науки, в

тому   числі   клінічної   діагностики,   вніс   О.   М.   Макаревський   (рис.   2;

Вітебський  ветеринарний   інститут).   Його   перу   належить   400   робіт,

серед яких особливої уваги заслуговує підручник, виданий в 1928 р.

Найбільше значення у розвитку клінічної діагностики як предмета

мали   роботи   вчених   Казанської,   Московської   і   Ленінградської   шкіл

ветеринарних діагностів і терапевтів.

Казанська  школа   (керівники —  професори  Гольцман  К.  М.,   Рух-

лядєв   М.   П.   і   Домрачев   Г.   В.)   внесла   значний   внесок   у   розвиток

клінічної   ветеринарної   гематології,   кардіології,   розробку   методоло-

гічних   основ  диспансеризації   тварин   і  діагностики  у  них  патолО'  гії

обміну речовин.

6

3. Володимир Іванович Зайцев 

[1903—1973)

4. Антонім Васильович Синьок 

J1903—1973J

Московська   школа   (керівники   —   професори   Євграфов   О.  P.,

Домрачев   Г.   В.,   Зайцев   В.   І.,   Шарабрін   І   .   Г.)   розробила   питання

діагностики шлунково-кишкових хвороб у тварин, особливо в коней з

явищами колік, основи діагностики патології обміну речовин у тварин,

а   також   їх   диспансеризації,   внесла   багато   цінного   в   розвиток

ветеринарної гематології та кардіології (рис. 3).

Ленінградська   школа   (керівники   —   професори   Синьов   А.   В.   і

Воккен Г. Г.) внесла великий доробок у розроблення найважливіших

питань ветеринарної рентгенології і радіології, методики одержання

та дослідження ліквору у тварин, а також діагностики хвороб серцево-

судинної, травної і нервової систем, печінки, патології обміну речовин

у продуктивних тварин (рис. 4).

Прекрасні   підручники   по   клінічній   діагностиці   були   написані

професорами А. В. Синьовим (1935, 1946), О. В. Васильєвим (1956), В.

І.   Зайцевим   (1958,   1964,   1971).   Останній   підручник  «Клінічна

діагностика   внутрішніх   незаразних   хвороб   сільськогосподарських

тварин» (1981) написали видатні вчені-діагности: О. М. Смирнов, П. Я.

Конопелько, В. С. Постников, М. А. Уразаєв, Р. П. Пушкарьов, В. С.

Кондратьєв та ін.

В Україні працювала ціла когорта талановитих вчених, які збага-

тили науку видатними роботами з діагностики й терапії: М. Т. Ско-

родумов (органи травлення і сечова система, «Частная патоло-гия й

терапия», яка виходила у 1938 і 1947 pp.), С. І. Смирнов

7

(патологія

 

обміну

 

речовин),

P.  M.  Восканян   —   один   з   основопо

ложників   електрокардіографії   (сер

цево-судинної   системи),   М.  X.  Ков-

басенко

(органи

 

дихання),

К.   К.   Мовсум-Заде   (сечова   систе

ма,   патологія   обміну   речовин),

Й.   Л.   Мельник   (хвороби   перед-

шлунків   і   обміну   речовин),

С.   П.   Гоженко   (гематологія).

Майже   20   років   плідно   працював

завідуючим   кафедрою   клінічної   ді

агностики   і   терапії   Української

сільськогосподарської   академії   (ни

ні   Національний   аграрний   універси

тет)   доктор   ветеринарних   наук,

професор   М.   О.   Судаков   (рис.   5),

загальновизнаний   лідер   діагностів   і

терапевтів   України,   один   з   осново

положників

 

електрокардіографії,

видатний   кардіолог,   спеціаліст   в

області   патології   обміну   речовин,

один з авторів підручника «Внут-

                              рішні   незаразні   хвороби   

сільське-

5. Судаков Микола Опександрович    господарських тварин»   (1972,   1985,

1991), керівник авторських колективів,

які   видали   підручник   (1985)   і   практикум   (1986)   «Внутрішні   хвороби

сільськогосподарських   тварин»   для   учнів   середніх   спеціальних

навчальних закладів, монографію по мікроелементозах (1974—1991).

Нині в Україні функціонує 11 факультетів ветеринарної медицини.

Кафедри клінічної діагностики очолюють у Національному аграрному

університеті   професор   В.   Ю.   Чумаченко   (гастроентерологія,

неспецифічна   резистентність),   Білоцерківському   державному

сільськогосподарському   інституті   —   професор,   член-кореспондент

УААН   В.   І.   Левченко   (гепатологія,   патологія   обміну   речовин),

Кримському   сільськогосподарському   інституті   —   професор  І.   П.

Кондрахін (патологія обміну речовин, співавтор підручника «Внутрішні

незаразні хвороби сільськогосподарських тварин»,  1991), Одеському

сільськогосподарському інституті — доцент  К. Г. Нідзвецький (органи

дихання),   Харківському   зооветеринарному   інституті   —   доцент   М.

Чумак   (патологія   обміну   речовин),   Львівській   академії   ветеринарної

медицини — доцент Б. С. Гайдук (патологія обміну речовин).

У наш час першочерговим завданням вчених-діагностів України є

удосконалення існуючих і розробка нових експрес-методів ран-

8

ньої діагностики різних хвороб, впровадження у практику електронної,

ультразвукової техніки, автоматизація і комп'ютеризація досліджень.

Усе   це   потребує   й   нових   підходів,   і   нових   поглядів,   і   нових   знань.

Надіємося,   що   в   недалекому   майбутньому   прийде   нове   покоління

вчених-діагностів,   яким   буде   під   силу   виконати   дані   завдання   і

вивести   практичну   ветеринарну   медицину   на   вищий,  сучасний

методичний рівень.

Г л а в а  І МЕТОДИ 

КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Для   вивчення   клінічного   стану   тварин   застосовують   основні

(загальноклінічні) та допоміжні (спеціальні) методи дослідження. До

основних  відносять   огляд,   пальпацію,   вистукування   (перкусію),

вислуховування   (аускультацію)   і   термометрію.   Ці   методи   є   основ-

ними   тому,   що   їх,   по-перше,   раніше   інших   впровадили   в   практику

медицини  і   ветеринарії;   по-друге,  їх  застосовують  при   дослідженні

кожної   хворої   тварини   незалежно   від   характеру   патологічного

процесу, в будь-якій ситуації, без наявності складної апаратури;  по-

третє, лише після їх застосування лікар ветеринарної медицини може

вирішити,   чи   потрібні  .інші   допоміжні  методи;   і,   накінець,  до   цього

часу   завдяки   їм   одержують   найбільш   важливі   діагностичні   дані,   а

тому   їх   не   можна   замінити   іншими,   складнішими,   допоміжними

методами.

Допоміжні  (спеціальні)   методи   включають:   а)   лабораторні   —

хімічні, фізичні, серологічні, бактеріологічні дослідження різних рідин

організму   та   його   виділень,   наприклад,   крові,   сечі,   молока,   вмісту

передшлунків,   шлунка,   синовіальної   рідини,   фекалій,   тран-судатів,

ексудатів;  б)  різного  роду  інструментальні  дослідження,  наприклад,

сфигмографія,   тонометрія,   електрокардіографія,   зондування,

руменографія,   ехографія,   остеометрія,   спектрографія   і   спек-

трофотометрія,   рентгенологічне   дослідження,   ультразвукова   та

радіоізотопна   діагностика;   в)   біопсію   з   наступними   гістологічним,

гістохімічним і цитоморфологічним дослідженнями шматочків тканин;

г)   безпосередній   огляд   різних   органів   і   порожнин   за   допомогою

ендоскопічних приладів (ларинго-, бронхо-, трахео-, гастро-, лапа-ро-

й цистоскопія і т. д.).

Допоміжні   (спеціальні)   методи   дослідження   потребують   за-

стосування   різних   приладів   і   апаратів,   якими   в   деякій   мірі   забез-

печені районні та  обласні державні лабораторії  ветеринарної  меди-

цини, міські державні підприємства (лікарні) ветеринарної медицини,

лабораторії науково-дослідних та навчальних закладів, університетів,

академій.

Приступаючи до дослідження, лікар завжди починає з огляду

9

тварини, а потім послідовно застосовує ті основні методи, які дають

найбільш   повну   та   об'єктивну   інформацію   про   стан   того   чи  іншого

органа.

ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Огляд  (Inspectio)  —   найбільш   простий   метод,   який   дає   змогу

одержати не ізольовані, а комплексні дані про тварину, визначити її

габітус,   тобто   загальний   стан,   положення   тіла   в   просторі,   кон-

ституцію,   вгодованість,   будову   тіла,   деякі   показники   волосяного

покриву, шкіри,  видимих слизових  оболонок, поставу кінцівок, стан

суглобів, дихальних рухів, виявити зміни в прийомі корму та пиття,

дослідити акти дефекації та сечовиділення і т. д. Огляд бажано про-

водити при денному освітленні, дотримуючись певної послідовності

— починати його з голови й закінчувати оглядом кінцівок. У деяких

випадках   проведений   лікарем   загальний   огляд   дає   змогу  йому

відразу   передбачити   діагноз   захворювання,   який   може   потім   або

підтвердитися,   або   бути   зміненим.   Провівши   загальний   огляд,

надалі   увагу   зосереджують   на   ділянці   локалізації   патологічного

процесу (місцевий огляд), наприклад, на грудній клітці при підозрі на

захворювання легень.

Огляд тварини, згідно з планом клінічного дослідження (глава 1),

необхідно починати після реєстрації та збору анамнезу. Насправді ж

лікар робить огляд ще до того, як він почав збирати попередні дані

про хвору тварину та під час їх збору. Лікар не може не дивитися на

хвору   тварину,   дотримуючись   вимог   схеми,   тим   більше,   що   для

цього не потрібно виконувати яких-небудь маніпуляцій. Тому огляд

хворої тварини починається із першої хвилини зустрічі лікаря з нею.

Більше того, помічені лікарем при першому огляді патологічні ознаки

можуть потім стати основними у з'ясуванні деталей анамнезу.

Пальпація  (Palpatio)  —   метод   дослідження   дотиком   руки   або

кінчиків   пальців,   який   дає   змогу   виявити   характер   поверхні,   тем-

пературу,   розмір,   форму,   консистенцію,   чутливість   досліджуваних

органів і тканин.

Пальпацію здійснюють безпосередньо  за  оглядом,  і  можна  кон-

статувати, що добре треновані руки лікаря є для нього ніби другою

парою очей. Хоча пальпація на перший погляд дуже простий метод

дослідження,   проте   для   одержання   надійних   результатів  потрібне

тривале  й  систематичне  тренування  щодо неї  і надалі в  кожному

конкретному   випадку   свідоме   її   застосування:   потрібно   не   лише

пальпувати   пальцями,   слід   пальпувати   думаючи   й   думати

пальпуючи. У такому випадку результативність цього методу  може

бути дуже високою.

Залежно від місця знаходження досліджуваного органа розріз-

10

няють зовнішню і внутрішню  пальпацію. У свою чергу зовнішня

пальпація буває поверхневою і глибокою.

П о в е р х н е в у   п а л ь п а ц і ю   проводять   однією   або   двома

долонями, вільно покладеними на ділянку тіла, чи легкими плавними

рухами   руки.   Тут   використовують   головним   чином   дотик.   По-

верхневу пальпацію застосовують для дослідження поверхні шкіри

(гладенька — шершава, м'яка — жорстка, суха — волога, тонка —

товста), її температури, еластичності, чутливості, наявності на ній

висипів; підшкірної клітковини (набряки, наявність газів, флегмон) ;

м'язів (тонус, болючість); суглобів (болючість, температура); кісток

(форма,   поверхня,   цілісність   —   при   переломах   встановлюють

своєрідне потріскування або крепітацію внаслідок взаємного тертя

нерівних   кінців);   поверхневих   лімфатичних   вузлів;   серцевого

поштовху; якості артеріального пульсу і т. д.

Г л и б о к а   п а л ь п а ц і я   залежно від мети та техніки вико-

нання буває проникаючою, поштовховою і бімануальною.

П р о н и к а ю ч у   п а л ь п а ц і ю   проводять   натискуванням   вер-

хівками   вертикально   поставлених   пальців   на   обмежену   ділянку

тіла з тим, щоб викликати відповідну реакцію тварини. Цей метод

пальпації застосовують для виявлення больових точок, головним

чином з боку органів черевної і грудної порожнин (сітки, книжки,

серця, печінки, жовчного міхура, окремих відділів кишечника). При

дослідженні   сітки   поступове   надавлювання   в   ділянці   мечовидного

відростка здійснюють пальцями, зігнутими в кулак.

П о ш т о в х о в а   ( б а л о т у ю ч а )   п ал ьпац і я  —   своєрідна

різновидність глибокої пальпації, яку застосовують для дослідження

вмісту   рубця,   його   консистенції,   наявності   рідини   в   порожнині,

діагностики  тільності корів. Здійснюють її   зовнішньою поверхнею

зігнутих у кулак пальців, які кладуть на досліджувану ділянку,  а

потім роблять кілька коротких і сильних поштовхів. Для виявлення

рідини зігнутими пальцями однієї руки різко надавлюють на стінку

порожнини, яка містить рідину, а другою — з протилежного  боку

відчувають хвилеподібний рух рідини (флюктуацію).

Бімануальну пальпацію  здійснюють обома руками, при якій од-

нією — досліджувану ділянку утримують у певному положенні або

подають   назустріч   другій   руці.   Цим   методом   пальпують   глотку,

стравохід у всіх тварин, а у дрібних — шлунок, кишечник, матку.

За її допомогою можна визначити їх наповнення, характер вмісту,

форму, болючість, консистенцію, рухливість. Бімануальна пальпація

— основний метод зовнішнього дослідження кишечника у м'ясоїдних.

В н у т р і ш н ю   п а л ь п а ц і ю   здійснюють   через   стінку   прямої

кишки (ректальне дослідження), введенням руки в ротову порож-

нину, матку. Ректальним дослідженням виявляють  розміщення пе-

тель кишечника й наповнення їх газами, кормовими масами, хіму-

сом, стан шлунка, сичуга, статевих органів, сечового міхура, селе-

11