Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 10

Дата,
часы

 Т

 П

 Д

Течение болезни

Decursis morbis

  
 Терапия-et terapia

Диета, режим содержания

                 Ульяновская государственная сельскохозяйственная академия                              

Дата,
часы

 Т

 П

 Д

Течение болезни

Decursis morbis

  
 Терапия-et terapia

Диета, режим содержания

                 Ульяновская государственная сельскохозяйственная академия                              

Дата,
часы

 Т

 П

 Д

Течение болезни

Decursis morbis

  
 Терапия-et terapia

Диета, режим содержания

                 Ульяновская государственная сельскохозяйственная академия                              

Дата,
часы

 Т

 П

 Д

Течение болезни

Decursis morbis

  
 Терапия-et terapia

Диета, режим содержания

                 Ульяновская государственная сельскохозяйственная академия                              

Дата,
часы

 Т

 П

 Д

Течение болезни

Decursis morbis

  
 Терапия-et terapia

Диета, режим содержания

Qui bene diagnoscit — bene curati 

— Хто добре діагностує, той 

добре лікує (Бургав, XVIII ст )

ВСТУП

Предмет клінічної діагностики. Клінічна діагностика — наука, яка

вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослідження

хворих   тварин,   техніку   й   послідовність   їх   застосування   при

дослідженні окремих органів і систем, виявлені при цьому симптоми

та   ознаки   й   основні   шляхи   розпізнавання   хвороб.   Назва   предмета

походить від грецьких слів klinicalis — мистецтво лікування або clinica

—   лікувальний   заклад,   що   має   стаціонар,   та   діагностика   —   від

diagnosis  —   розпізнавання,  diagnosticon  —   здатний   розпізнавати.

Отже,   клінічна   діагностика   навчає   методам   дослідження   тварин   з

метою розпізнавання хвороб.

Клінічна діагностика складається з трьох основних розділів, тісно

пов'язаних   між   собою.   У   першому   розділі   викладено   методи

дослідження   тварин,   техніку   й   послідовність   їх   застосування   при

дослідженні   окремих   органів   і   систем,   тобто   лікарську   техніку.   У

другому — розглядаються виявлені при дослідженні окремих органів і

систем   показники   (температура   тіла,   частота   пульсу,   скорочення

рубця, тони серця, дихальні шуми і т. д.), їх відхилення від показників,

характерних   для   здорових   тварин,   тобто   даний   розділ   вивчає

симптоми і тому називається семіологією або семіотикою.

І   все   ж   для   розпізнавання   хвороби   цього   недостатньо.   Ще   не-

обхідне   вміння   підсумовувати   одержані   при   дослідженні   хворої

тварини симптоми, групувати їх за причинами, визначати зв'язок між

ними і на основі цього робити висновок, який і називається діагнозом.

Ланцюжок   цих   логічних   операцій   становить   суть   так   званого

лікарського   мислення,   для   якого   потрібний   великий   запас   знань,

добра пам'ять, спостережливість і значний досвід. Основні шляхи й

етапи цього мислення, його особливості і є основою третього розділу

предмета — методики постановки діагнозу.

Таким чином, предмет «Клінічна діагностика»  не ставить своєю

метою постановку діагнозу при конкретному захворюванні, він вивчає

методи   клінічного обстеження,  які  застосовують  при  діагностуванні

різних за своєю природою захворювань — незаразних,  інфекційних,

паразитарних, і тому є основою усіх наступних клінічних предметів —

внутрішніх   незаразних   хвороб,   акушерства,   хірургії,   епізоотології,

паразитології. Усі клінічні предмети грунтуються на діагностиці, тому

що   лікуванню   і   профілактиці   будь-якої   хвороби   передує   її

розпізнавання, а постановку діагнозу, незалеж-

3

но від причини хвороби, здійснюють тими методами і на основі тих

же принципів, які викладені в курсі клінічної діагностики. Ось  чому

клінічну   діагностику   ще   називають  пропедевтикою  (від  грецьк.

propaideuo — попередньо навчаю, підготовляю).

Клінічна діагностика, будучи основою для клінічних предметів,  у

той   же   час   сама   грунтується   на   фундаменті   загальнотеоретичних

дисциплін:   анатомії,   фізіології,   патологічній   фізіології,   діалектиці,

фізиці,  хімії, без  знання яких неможливо   успішно   оволодіти  даним

предметом.   Значення   вивчення   «Клінічної   діагностики»   для   форму-

вання   лікаря   ветеринарної  медицини  зростає  як  з  уведенням  спе-

ціалізації   господарств,   із   застосуванням   новітніх   технологій   утри-

мання   тварин,  так  і з   розбудовою   фермерських  господарств   з  ви-

сокою   продуктивністю   тварин,   а   значить   і   високим   рівнем   обміну

речовин.  Ось   чому   слова   професора  Лейденського   університету   в

Голландії Бургава «Qui  bene  diagnoscit  —  bene  curat! — Хто добре

діагностує, той добре лікує!», які стали вже афоризмом, та глибокі

думки одного   з основоположників  російської  медицини  М.  Я.  Муд-

рова, викладені у вислові «Насамперед необхідно пізнати хворобу,

бо пізнання хвороби є вже половина лікування», не втратили свого

значення і в наші дні й будуть такими ж актуальними для майбутніх

поколінь фахівців ветеринарної медицини.

Історичні   відомості   про   розвиток   клінічної   діагностики.   Історія

розвитку   ветеринарної   діагностики   становить   частину   загальної

історії медичної науки. Стало традицією починати історію медицини з

«батька медицини» Гіппократа (460—377 pp. до н. е.). У його працях

вперше   систематизовано   багатовіковий   досвід   у   справі   лікування.

Гіппократ,  зібравши  докупи  сучасні   йому   лікарські   знання   і  досвід,

поставився   до   них   критично,   виклав   їх   у   своїх   працях,   які   стали

основою   медицини,   і   на   їх   твердому   грунті   відбувався   дальший

розвиток  медицини  протягом   7—8  століть аж до  IV  ст.  нашої  ери.

Гіппократ   надавав   великого   значення   розпитуванню   хворого,

детальному   дослідженню   його   з   допомогою   органів  чуття,   звертав

увагу   на   частоту   дихання,   стан   шкіри,   потовиділення,   пульсацію

судин, досліджував мокротиння, сечу, кал, блювотні маси. Йому були

відомі тимпанічний звук, хрипи в трахеї, шуми тертя і хлюпання при

плевриті,   тобто   він   застосовував   не   лише   огляд   і   пальпацію,   а   й

перкусію та аускультацію.

У   стародавній   Греції   вченням   Гіппократа   керувалися   не   лише

медики,  а  й   так  звані   гіппіатри   —  люди,  які   доглядали  й  лікували

коней   (від   грецьк.  hippos  —  кінь,  fatros  —   лікар).   Греки   залишили

багато  праць щодо   діагностики  та  лікування   цих   хвороб,  але  най-

більшу   спадщину   залишив   Абсірт   (IV  ст.   н.   е.),   якого   по   праву

називають   Гіппократом   ветеринарії,   оскільки   він   виділив   її   з   ме-

дицини і заклав основи даної науки.

Найдавнішим письмовим пам'ятником народного мистецтва лі-

4

кування тварин є Кахунський єгипетський ветеринарний папірус

(IV ст. до н. е.).

У стародавньому Римі з'явилися трактати з ветеринарії ряду

вчених — Катона Древнього, Барона, Колумелли та ін. Колумелла

першим дав пояснення слова «ветеринарний». По-грецькому «ve-

terinae» — возити і «arum» — в'ючна, робоча худоба. Отже, в по-

передньому розумінні ветеринарний лікар займався в основному

лікуванням   робочих   свійських   тварин.   Пізніше   з'явилося   інше

пояснення слова «ветеринарний» — від латинського «veterinari-us» —

доглядаючий за тваринами, лікуючий тварин.

В   епоху   середніх   віків   у   медицині   неподільно   панують   ідеї  К.

Галена   (129—201  pp.),   який   заклав   основи   топічної   діагностики,

тобто   розпізнавання   місцевих   вогнищ   захворювань,   поєднав

медицину Гіппократа з філософією Платона. Побудована ним схо-

ластична система на телеологічній основі заповнила прогалини в

фактичних знаннях абстрактними міркуваннями, не залишаючи місця

ні   сумнівам,   ні   новим   пошукам.   Ідеї   К.   Галена   не   підлягають

сумніву й запереченню, вільна творча думка завмирає, настає застій

і   пов'язаний   із   ним   регрес.   Лютувала   інквізиція,   немало  вчених

були спалені на вогнищах.

Епоха   Відродження  (XV—XVII  ст.)   дає   поштовх   визволенню

людської думки від гніту. Великий прогрес в усіх галузях мистецтва,

науки, живопису, принесений епохою Відродження, не проминув і

медицини.   Всебічне   вивчення   будови   тіла   людини   та   тварини,

пов'язане з іменем А. Везалія (1514—1564), відкриття кіл кровообігу

У.   Гарвеєм   (1578—1657)   стали   науковою   основою   для   вивчення

морфологічного   субстрату   хвороби   й   формування   так  званого

анатомічного діагнозу.

Наукові   основи   сучасних   методів   діагностики   закладаються   у

кінці XVII і середині XVIII ст. Винайдені мікроскоп (Левенгук, 1661),

термометр (Фаренгейт, 1723; Цельсій, 1744), вушне дзеркало, метод

перкусії   (Ауенбруггер,   1761).   Початок  XIX  ст.   знаменує   швидкий

розквіт діагностики: у 1806 р. Ж. Корвізар публікує свою знамениту

працю   по   хворобах   серця,   у   1808   р.   перекладає   працю

Ауенбруггера  про перкусію  французькою  мовою,  і вона  стає  за-

гальновідомою.  А невдовзі учень  Корвізара Р. Лаєннек пропонує

новий метод дослідження — посередню аускультацію.

У Росії початок розвитку ветеринарної  освіти припадає на кі-

нець XVII і початок XVIII ст. У 1715 р. в с. Хорошове під Москвою

була   створена   Хорошівська   ветеринарна   школа   по   підготовці

ветеринарних спеціалістів для армії. У 1808 р. було відкрите вете-

ринарне   відділення   при   Петербурзькій   медико-хірургічній   академії,

яка   потім   була   переведена   в   Москву.   Велику   роль   у   розвитку

клінічної   діагностики   зіграли   професори   цієї   академії   Я.   К.   Кай-

данов і Г. М. Прозоров.

5