Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 12

зінки,   нирок,   великих   судин,   печінки   (глава  VI).  У   практиці   вете-

ринарної   медицини   всіх   країн   світу,   в   тому   числі   у   країнах   із   ви-

сокорозвиненою технічною базою, ректальне дослідження яєчників у

великих   тварин   проводять   досить   часто,   особливо   при   підборі

реципієнтів для пересадки зигот.

Рукою, введеною  у ротову порожнину,  можна  прощупати зуби,

язик, глотку, гортань, початкову частину стравоходу.

Перкусія  (Percussio)—постукування — метод дослідження,  який

полягає у постукуванні по поверхні тіла тварини, в результаті  чого

органи та тканини виводяться з рівноваги, коливаються, утворюючи

різні звуки, характер яких дає змогу визначити фізичний стан даного

органа   й   його   розміри.   Перкусію   застосовують   для   визначення

характеру звуку в тій чи іншій ділянці тіла (порівняльна  перкусія),

визначення   розмірів  органів   і   їх   меж   (топографічна)   та   болючості

окремих ділянок чи органів (вібраційна перкусія).

Постукування, як метод дослідження, застосовували уже за часів

Гіппократа. Однак надалі цей спосіб був забутий. Тому розроблення

даного методу й опублікування його в 1761 р. Ауенбруг-гером було

значним   відкриттям.  Але   загальне   визнання   метод  одержав   лише

через   47   років,   коли   професор   Паризького   університету   Корвізар

переклав у 1808 р. книгу Ауенбруггера на французьку мову. У 1827

р.   Піоррі   запропонував   плесиметр   (від   грецьк.  plesso  —   ударяю   і

metron — міра), а в 1841 р. Баррі і Вінтрих запропонували перкусійні

молоточки.

За   технікою   виконання   розрізняють   безпосередню   перкусію   і

посередню.

Б е з п о с е р е д н я   п е р к у с і я   полягає   у   тому,   що   удари   на-

носять одним або кількома злегка зігнутими пальцями чи обушком

перкусійного  молоточка  безпосередньо  по тілу. У  тварин  її  засто-

совують лише при перкусії лобної та верхньощелепної пазух і по-

вітряного мішка.

При  п о с е р е д н і й   п е р к у с і ї   удари   наносять   не   по   тілу

тварини, а по пальцю другої руки, або по якому-небудь Предмету,

які щільно накладають на ділянку тіла, де здійснюють перкусію. Цим

предметом є пластинка, виготовлена з металу, дерева, пластмаси або

слонової   кістки,   яку   називають   плесиметром.   Якщо   до   тіла

прикладають вказівний або середній пальці однієї руки, наприклад

лівої, і удари наносять злегка зігнутим середнім пальцем другої руки

(правої),   то   таку   перкусію   називають  дигітальною.  Якщо   на   тіло

кладуть плесиметр,  а удари наносять перкусійним  молоточком, то

таку різновидність посередньої перкусії називають інструментальною.

Перевагою дигітальної перкусії є те, що звук, який одержують, не

доповнюється   сторонніми   звуками,   які   створюються   при   інстру-

ментальній перкусії. Недоліком даного методу є порівняно невелика

інтенсивність звуку та неглибоке поширення коливань, однак

12

його   з   успіхом   застосовують   при   дослідженні   дрібних   тварин   і   мо-

лодняка великих тварин.

При   інструментальній   перкусії   для   дрібних   тварин   застосовують

молоточки масою від 60 до 75 г, а для великих — від 100 до 250 г

(рис.   6).   Гумова   подушечка   в   молоточку   повинна   бути   середньої

пружності   і   щільно   лежати   в   головці.   Інструментальна   перкусія

викликає   більш   глибоке   поширення   коливань   у   тканини   й   тому   її

застосовують для дослідження великих тварин.

При   нанесенні   ударів   молоточком   по   плесиметру   тканини,   що

лежать   під   місцем   удару,   виводяться   з   рівноваги   і   починають   ко-

ливатися. Цю ділянку тіла називають перкусійною сферою або зоною

перкусії.   Залежно   від   сили   удару   розміри   її   бувають   різні.   При

нанесенні   сильних   ударів   у   перкусійну   сферу   втягується   ділянка

тканин глибиною до 7 см, а по поверхні діаметр її досягає 4—6 см. Це

так звана глибока перкусія. При нанесенні слабких ударів перкусійна

сфера зменшується і поширюється на глибину до 4 см, а по поверхні

—   2—3   см   (поверхнева   перкусія).   Застосування   глибокої   та

поверхневої перкусії залежить від глибини розміщення патологічного

вогнища і його розмірів. Для виявлення глибоко розміщених вогнищ

великих розмірів застосовують глибоку  перкусію. При малій величині

патологічного   вогнища   та   поверхневому   його   розміщенні,   при

визначенні   меж   органів   вигідніше   користуватися   поверхневою

(слабкою) перкусією.

ІЗ

За технікою виконання розрізняють перкусію стаккато і легато.

Для   першої   характерні   короткі   й   сильні   удари   молоточка,   при

другій,   навпаки,   здійснюють   повільний   рух   руки   з   затриманням

перкусійного   молоточка   на   плесиметрі.   Перкусію   стаккато   застосо-

вують   для   виявлення   патологічних   змін   в   органах   (порівняльна

леркусія), легато — при топографічних дослідженнях.

Залежно   від   впливу   на   якість   перкусійного   звуку   (його   силу,

тривалість і висоту) всі складові елементи тіла людини й тварини

поділяють на дві категорії:  повітря,  яке має найменшу щільність;

решта   елементів,   що   характеризуються   більшою   щільністю,   ніж

повітря, і належать до однієї категорії —  щільні елементи.  До них

відносять   шкіру,   м'язи,   кістки,   кров,   нерви,   паренхіму   внутрішніх

органів.

Характер перкусійного  звуку  в будь-якій  ділянці  тіла залежить

від   співвідношення   повітря   і   щільних   елементів   (повітря:   щільні

елементи;   рис.   7).   Якщо   при   перкусії   ділянки   тіла   в   коливання

приводиться   лише   повітря,   то   перкусійний   звук   буде   сильним   і

тривалим, він має дзвінкий музичний відтінок, нагадує звук, який

виникає при ударі по барабану, й тому його називають тимпанічним

(tympanon — барабан).  Такий звук може бути при перкусії рубця у

ділянці   лівої   голодної   ямки   у   корів,   коли   там   нагромаджуються

гази,   шлунку,   кишечнику,   а   при   патології   —   над   кавернами,  при

альвеолярній емфіземі легень.

Якщо при перкусії у коливання приводяться лише щільні еле-

менти, то перкусійний звук буде тихим і нетривалим. Він нагадує
звук, що утворюється при ударі по дереву, й зветься  тупим.  Його
одержують   при   перкусії   м'язів,   печінки,   серця,   якщо   воно   не   при-
кривається   легенями,   порожнин,   повністю   заповнених   трансудатом
або ексудатом. Якщо в перкусійну сферу потрапляють і повітря,  і
щільні   елементи,   то   звук   буде  притупленим.  Чим   більше   буде
щільних елементів і менше повітря, тим притупленість буде збіль-
шуватися та наближатися до  крайнього лівого  положення, тобто
до тупого звуку, і, навпаки, зменшення кількості щільних елементів і
збільшення повітря призводить до того, що притуплений звук  все
більше   й   більше   набуває   відтінків   тимпанічного.   В   утворенні
легеневого   перкусійного   звуку   беруть   участь   кілька   компонентів:
звук, який утворюється при  коливанні грудної стінки  (тупий),  звук
від   коливання   повітря   в   альвеолах   (тимпанічний)   і   звук   від
коливання стінок альвеол (тупий). Це поєднання створює своєрідний
звук —  чіткий легеневий, або атимпанічний.  йому належить проміжне,
особливе   місце   між   тупим   і   тимпанічним   перкусійним   звуками,   але
ближче до тимпанічного. Він сильніший тупого, але

14

8. Техніка дигітальної перкусії

тихіший   за   тимпанічний,   більш   трива-

лий, ніж тупий, але коротший порівняно

з тимпанічним.

Отже,   при   перкусії   тіла   тварини

можна   одержати   чотири   основні   пер-

кусійні   звуки:  тимпанічний,   тупий,

притуплений і чіткий легеневий.

П р а в и л а   п е р к у с і ї .   Для  одержання  чистих  перкусійних   звуків

  необхідно   дотримуватись   ряду   вимог.

Плесиметр   беруть   лівою  рукою   і   робочу   пластину   його   щільно

прикладають до шкіри тварини; молоточок беруть великим і вказівним

пальцями правої руки так, щоб він міг вільно рухатися. При нанесенні

ударів   повинна   працювати,   в   основному,   кисть   руки,   тобто   руку

необхідно   згинати   в   променево-зап'ястковому   суглобі,   а   рухи   в

ліктьовому   суглобі   повинні   бути   обмеженими.   Удари   повинні   бути

однаковими за силою і їх слід наносити перпендикулярно до поверхні

робочої пластини плесиметра; у кожній точці наносять два удари, а

потім   роблять   невелику   паузу;   вуха   дослідника   мають   бути   (за

можливістю)   на   рівні   плесиметра.   При   дигітальній   перкусії   роль

плесиметра повинен виконувати вказівний або середній пальці лівої

руки, які прикладають до тіла тварини щільно, але без сильного тиску.

Перкусійні   удари   наносять   м'якишем   кінцевої   фаланги   середнього

пальця правої руки краще всього в ділянці з'єднання між кінцевою і

середньою фалангами пальця — плесиметра. Вісь кінцевої фаланги

пальця,   яким   наносять   удари,   повинна   бути   перпендикулярною   до

поверхні   пальця   —  плесиметра   (рис.  8).   У  такому  випадку  основна

частина сили перкусійного удару буде спрямована на проникнення у

глибину.   Для   посилення   удару  вказівний   палець  правої   руки  можна

прикласти до середнього.

При порівняльній перкусії удари молоточком і пальцем повинні

бути короткими й пружними, тобто не затримуватися на плесиметрі

та пальці-плесиметрі (стаккато).

Перкусія,   як   метод   дослідження,   має   велике   значення   у   діа-

гностиці ряду захворювань — перикардиту, пневмоній, альвеолярної

емфіземи легень, ексудативного плевриту, хвороб печінки (гепатиту,

цирозу,   гепатозу),   нирок,   зміщення   сичуга.   При   одних   змінюється

характер звуку (наприклад, при пневмоніях), при інших — і характер

звуку,   й   перкусійні   межі   органа   (ексудативний  перикардит,

альвеолярна   емфізема),   при   третіх   —   перкусією   можна   виявити

болючість (гострі нефрит, гепатит та ретикулоперито-ніт).

Аускультація  Auscultatio  —  метод  дослідження,   який  полягає  у

вислуховуванні звуків, що виникають у функціонуючих органах

15

(серці,   легенях,   передшлунках,   кишечнику)   і   за   характером   яких

можна робити висновок про їхній стан. Аускультація відрізняється від

перкусії тим, що при останній ми штучно викликаємо коливання тканин

організму   за   допомогою   перкусійного   удару,   а   при   аускультації   ми

прослуховуємо   звуки,   що   виникають   в   організмі   самостійно   й

поширюються у всі боки й чим дальше від місця їх виникнення, тим

гірше їх чути.  Частина звуків досягає поверхні  тіла послабленими й

тому їх можна почути або безпосередньо вухом, прикладеним до тіла

тварини, або за допомогою приладів — стетоскопів і фонендоскопів. У

зв'язку   з   цим   розрізняють   два  основних   методи   аускультації   —

безпосередню,  яку   здійснюють   вухом,   прикладеним   до   тіла,   і

посередню  або  інструментальну,  яку   проводять   приладами.

Вислуховування голосу, кашлю, чхання, голосного дихання та інших

звуків,  які чути   на  відстані,   не  належить  до  аускультації,   як  методу

дослідження.

При   безпосередній   аускультації   місце,   яке   досліджують,   накри-

вають простирадлом або полотниною Позитивним цього методу є те,

що   його   можна   застосувати   в   будь-яких   умовах,   і   звуки,   які

утворюються при роботі органів, сприймаються без особливих змін, не

модифікованими.   Однак   безпосередня   аускультація   має   і   ряд

недоліків:  важко  досліджувати  дрібних  гварин,  незручно  прикладати

вухо   до   окремих   частин   тіла   у   великих,   інколи   неможливо   точно

локалізувати звукові явища.

Посередня   аускультація   була   відкрита   й   запропонована   для

діагностики   хвороб   серця   і   легень   французьким   лікарем   Р.   Лаєн-

неком у 1816 р. Це відкриття, внесене золотими літерами в історію

медицини,   дало   змогу   описати   Р.   Лаєннеку   велику   кількість   нових

симптомів і зробила поштовх у розвитку різних областей медицини.

Незважаючи   на   короткий   строк,   що   минув   із   часу   відкриття

посередньої аускультації до смерті Р. Лаєннека (1826), автор залишив

після   себе   детально   розроблене   вчення   про   неї,   до   якого  згодом

нічого принципово нового додано не було.

Посередню   аускультацію   виконують  стетоскопом  або  фонендо-

скопом.

Стетоскоп (грецьк. stethos  — груди, scopeo  — дивлюсь) може бути

твердим   і   гнучким.   Твердий   стетоскоп,   виготовлений   з   твердого

матеріалу (дерева, металу, пластмас) не спотворює звуків. дає змогу

їх   точно   локалізувати,   але   досліднику   доводиться   часто   приймати

незручне положення (рис. 9). Тому стетоскопом краще вислуховувати

дрібних тварин. Звук у стетоскопі передається й по його стінках, і по

стовпу повітря всередині, потім звукові коливання проходять по вушній

раковині, стінках слухового проходу, барабанній перетинці і т. д Для

збереження максимальної здатності стетоскопа до коливань його слід

прикладати   до   тіла   тварини   вузькою   лійкою   якомога   легше,   але

щільно, всією площиною, і під час вислуховування не доторкуватися до

нього рукою. Гнучкий сте-

16

тоскоп складається з невеликої твердої трубки, яку прикладають до

тіла тварини, і з гумових трубок, що з'єднують тверду трубку з вухом

лікаря.   Гнучкі  стетоскопи  зручні  в  користуванні,   але  вони   не  лише

послаблюють, а й дещо модифікують звуки, оскільки  гумові  трубки

передають   не   всю   їхню   гамму,   а   значно   краще   проводять   низькі

звуки. Крім того, у них виникають ще й сторонні шуми від коливання

гумових трубок.

Фонендоскоп  (від   грецьк.  phone  —   звук,  endon  —   всередині   і

skopeo — дивлюсь) має ту особливість, що в ньому посилюється звук

за   рахунок   мембрани   і   резонуючої   камери.   Проте,   поряд   з

посиленням звуку, фонендоскоп має ряд суттєвих недоліків: він ще в

більшій   мірі,   ніж   гнучкий   стетоскоп,   модифікує   звук,   до   якого

додаються   сторонні   звуки   коливання   мембрани,   стінок   гумових

трубок   та   від   тертя   мембрани   по   волосяному   покриву.   Останнє

особливо   небажане,   тому   що   тертя   волосся   нерідко   імітує   типові

патологічні аускультаційні явища. В останній час значного поширення

набув комбінований прилад — стетофонендоскоп.

Крім   загальних   правил   аускультації,   викладених   у   тексті,   лікар

ветеринарної   медицини   повинен  також   пам'ятати,   що   в  практичній

діяльності   необхідно   користуватися,   за   можливістю,   одним   і   тим

самим   інструментом,   бо   кожний   з   них   має   свої   особливості.   При

аускультації необхідно, насамперед, зосереджувати свою ува-

17

гу лише на безпосередньому завданні даного моменту й не вслухо-

вуватися у те, що оточує. Так, при аускультації тонго серця можна

почути й дихальні шуми та шуми скорочення рубця. Проте, слу-

хаючи тони, необхідно не помічати ні другого, ні третього. І, накі-

нець,  успіхів в  аускультації, як  і в  інших  методах  дослідження,

можна досягнути лише систематичною, наполегливою працею, зо-

середженням уваги на всіх властивостях окремих звуків: їх силі,

висоті, тембру, тривалості.

Аускультація — це один з найефективніших загальних клінічних

методів дослідження тварин, який застосовують під час діагносту-

вання багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикардит,

міокардит, міокардоз, ендокардит, пороки серця), системи  дихання

(бронхіт,   плеврит,   пневмонія,   альвеолярна   емфізема   легень)   і

системи травлення (гіпотонія та атонія передшлунків, закупорка

книжки та ін.).

ТЕРМОМЕТРІЯ

Термометрія   (грецьк.  therme  —   тепло   і  metreo—   вимірюю)   —

вимірювання   температури   тіла   —   має   важливе   діагностичне   зна-

чення, оскільки часто дає змогу виявити хворих ще до появи інших,

специфічних клінічних симптомів, ізолювати їх від здорових тварин і

надати лікувальну допомогу. За змінами температури тіла спеціалісти

ветеринарної   медицини   можуть   контролювати   перебіг   хвороби,

виявляти   ускладнення,   стежити   за   результатами   і  ефективністю

лікування,   прогнозувати   закінчення   хвороби.   В   зв'язку   з   цим

термометрія є обов'язковим і досить важливим методом дослідження,

тим   більше,   що   деяким   захворюванням   характерна  цілком

закономірна крива температурних коливань. Вимірюють  температуру

не лише у хворих тварин, а і в клінічно здорових при дослідженні на

сап, проведенні диспансеризації, відбиранні тварин у господарствах-

постачальниках   перед   транспортуванням   в   спеціалізовані

господарства,   або   перед   забоєм,   при   виникненні   інфекційних

захворювань, коли необхідно відокремити здорових тварин від хворих.

Температуру тіла вимірюють за допомогою ртутних максимальних

термометрів   та   електротермометрів   різної   конструкції.   Медичний

термометр виготовлений із тонкого скла і має шкалу з поділками від

34 до 42,5 °С; ветеринарний — округлий, виготовлений з щільнішого

скла з підвищеним вмістом заліза і має шкалу, градуйовану від 34 до

44 °С. Ртутний стовпчик завдяки звуженню капіляра на його початку

утримується   на   тій   максимальній   висоті,   яка   є   при   вимірюванні

температури, не опускаючись вниз.

У тварин температуру тіла вимірюють переважно у прямій кишці, у

птахів — в клоаці або під крилом. Перед введенням ртутний стовпчик

струшують, фіксуючи термометр знизу вказівним паль-

18

цем, обробляють його вазеліном і обережно вводять у пряму кишку.

Протилежний   кінець   термометра   фіксують   на   волосяному   покриві

(щетині у свиней, вовні у овець). При введенні термометра, особливо

великим тваринам, необхідно дотримуватись техніки безпеки, надійно

фіксувати   тварин,   стежити,   щоб   хвостове   волосся   у   коней   не

потрапило   разом   з   термометром   у   пряму   кишку.   Вимірюють

температуру   тіла   протягом   5—7   хв,   а   потім   термометр   виймають,

витирають   ватою,   дивляться   температуру   по   шкалі.   Після  цього

ртутний   стовпчик   обов'язково   треба   струснути,   а   термометр

помістити в посудину з дезинфікуючим розчином, або обробити його

цим розчином і помістити у футляр.

Температуру тіла у амбулаторне хворих тварин вимірюють один

раз,   а   у   тварин,   які  перебувають   на   стаціонарному  лікуванні,—   не

менше як два рази на день: вранці між 7-ю і 9-ю, а ввечері між 17-ю і

19-ю год. У хворих тварин, які перебувають у тяжкому стані, а також

при проведенні підшкірної малеїнізації, температуру вимірюють через

кожні 2 год. Дані термометрії фіксують у журналі реєстрації хворих

тварин, історії хвороби, на температурних листках або графіках

СХЕМА КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціаліст   ветеринарної   медицини   при   встановленні   діагнозу

повинен   провести   ретельно   клінічне   обстеження   тварини.   Кожний

діагностичний   прийом   від   найпростішого   до   найскладнішого   за-

своюється завдяки багаторазовому повторенню. Особливо необхідним

при   клінічному   дослідженні   є   дотримання   певної   схеми,  завдяки

чому не можна пропустити найменших, на перший погляд, дрібниць,

важливих   для   постановки   діагнозу.   Нерідко   лікарю   здається,   що

одного-двох симптомів достатньо для постановки діагнозу, але при

детальнішому   дослідженні   виявляються   інші   симптоми,

 які

доповнюють і розширюють діагноз.

Клінічне дослідження тварин проводять за такою схемою:

1.   Попереднє   знайомство   з   хворою   твариною:   а)   реєстрація

тварини; б) збір анамнезу.

2. Власне дослідження  (стан хворої тварини на початку спо-

стереження за нею — status praesens). 2.1. Дослідження загального 

стану

2.1.1. Визначення габітусу тварини

2.1.2.   Дослідження   волосяного   покриву,   шкіри,   її   похідних   та

підшкірної клітковини

2.1.3. Дослідження видимих слизових оболонок

2.1.4. Дослідження поверхневих лімфатичних вузлів

2.1.5. Вимірювання температури тіла

2.2. Дослідження окремих органів і систем

2.2.1. Дослідження серцево-судинної системи

19