Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 41

До  глибокої (пропріоцептивної)  чутливості  відносять  чутливість

м'язів, кісток, зв'язок, сухожиль, суглобів. Сигнали від цих утворень

проводяться  постійно,  як і імпульси від  шкірних  рецепторів, у кору

головного   мозку.   Але   ці   імпульси   проводяться   іншими   волокнами

дорсальних   корінців   і   в   спинному   мозку   ідуть   в   пучках   Голля   і

Бурдаха.   В   мозку   створюється   уявлення   про   положення   тіла   в

просторі   під   час   руху   тварини   і   в   спокої.   Кращим   методом

дослідження глибокої чутливості є спостереження за твариною, облік

тих рухів, які вона здійснює в звичній обстановці. Крім того, тварині

надають  незвичні  пози:   перехрещують грудні  кінцівки,   виставляють

ногу   вбік   або   далеко   вперед   тощо.   Здорові   тварини   зразу   ж

приймають   природну   позу,   а   при   ураженнях   стовбура   мозку,

дорсальних   корінців   його,   зорового   горба   і   тім'яної   частини   кори

головного   мозку   такі   положення   в   просторі   довго   утримуються

твариною   (рис.   69).   При   оцінці   відповідних   реакцій   необхідно

враховувати голод і втому тварини, які гальмують глибоку чутливість

і тим самим сприяють тривалому збереженню зазначених розладів,

ДОСЛІДЖЕННЯ РУХОВОЇ СФЕРИ

Рухова сфера — це та частина нервової системи, яка відповідає за

всі   рухи   тіла.   Вона   складається   із   центральних   і   периферичних

нейронів.

Центральні   нейрони   розміщуються   у   корі   і   підкорковій   частині

головного мозку. Об'єднуючись, вони утворюють так звані пірамідні й

екстрапірамідні шляхи. Пірамідні шляхи проводять імпульси від кори

великих   півкуль   до   спинного   мозку   і   дальше   до   м'язів.   При   цьому

частина   волокон   даного   шляху   направляється

 до   ядер

черепномозкових нервів і центрів спинномозкових рефлексів, завдяки

чому кора мозку впливає на діяльність названих утворень.

Центри   екстрапірамідних   шляхів   у   вигляді   смугастих   тіл   роз-

міщуються   в   підкірці.   По   рухових   волокнах   цих   шляхів   в   спинний

мозок  і  дальше  до  м'язів безперервно  надходять імпульси від  про-

міжного, середнього та довгастого мозку, мозочка і мозкового мос-та.

Завдяки цим імпульсам забезпечується підтримання м'язового тонусу

і регуляція м'язових рефлексів.

Периферичні   рухові   нейрони   знаходяться   у   вентральних   рогах

спинного мозку та ядрах черепномозкових нервів. Проходячи через

рухові корінці спинного мозку і згаданих нервів, аксони їх досягають

м'язів, де закінчуються у вигляді рухових волокон.

Важлива роль у регуляції рухів тіла належить також сегментарно-

рефлекторному   апарату   спинного   мозку.   Кожний   такий   сегмент

складається із чутливого й рухливого нейронів, з'єднаних відповідно з

певними ділянками шкіри та групами м'язів. До складу

244

сегмента входить також  сіра речовина спинного мозку,  де замика-

ються зазначені нейрони і утворюється рефлекторна дуга.

При   дослідженні   рухової   сфери   особливу   увагу   звертають   на

тонус м'язів, здатність їх до активних рухів і координацію рухів.

Загальний   м'язовий   тонус   досліджують   оглядом   тварини,   звер-

таючи увагу на положення тіла, постановку кінцівок, голови, вушних

раковин і хвоста. Пальпацією визначають упругість і об'єм окремих

груп м'язів. У здорових тварин вони помірно напружені, чинять деяку

протидію пасивним рухам. Об'єктивні дані про стан м'язового тонусу і

збудливості   м'язів   одержують   при   дослідженні  їх   спеціальними

вимірювальними   приладами:   імпульсний   електронний   стимулятор

марки ІЕС-01, апарат КЕД-5, апарати типу АСМ. При патології тонус

м'язів може підвищуватися і знижуватися.

Підвищення   м'язового   тонусу  (гіпертонія   м'язів)  характеризує

ться   тим,   що   уражені   м'язи   різко   виділяються,   стають   щільними

і   майже   не   піддаються   пасивним   рухам.   Суглоби   в   такої   тварини

знаходяться   у   стані   максимального   розгинання,   а   хода   стає  напру

женою.   Гіпертонія   охоплює   окремі   м'язи   або   цілі   групи   їх   (стовб

няк,   отруєння   стрихніном).   Підвищення   тонусу   м'язів   буває   також

при міозитах.

'

Зниження   м'язового   тонусу  (гіпотонія   м'язів)  характеризується

в'ялістю і дряблістю уражених м'язів. Загальна гіпотонія виникає при

тривалій гіподинамії, утриманні тварин без моціону, при недостатній і

неповноцінній годівлі, анеміях, гастроентеритах, багатьох хронічних

захворюваннях.

До   розладів   рухової   сфери   нервової   системи   відносять   пору-

шення скоротливої здатності м'язів. Часткову втрату здатності м'язів

до активних рухів називають парезом, а повну втрату — паралічем.

Залежно   від   місця   ураження   парези   і   паралічі   поділяють   на

периферичні і центральні.

Периферичні   паралічі   виникають   при   ураженні   рухових   відділів

спинного   мозку   або   периферичних   нервових   стовпів.   Вони   ха-

рактеризуються зниженням тонусу уражених м'язів, втратою шкірних і

сухожильних   рефлексів,   швидким   розвитком   атрофії,   відсутністю

контрактур,   пошкодженням   окремих   органів.   Найбільш   часто

периферичні   паралічі   уражують   лицьовий,   передло-патковий,

променевий нерви внаслідок здавлювання їх або травм.

Центральні   паралічі   виникають   при   ураженні   рухових   відділів

головного мозку або нервових волокон, що з'єднують головний мозок

із   спинним.   Вони   характеризуються   підвищенням   тонусу  уражених

м'язів, підвищенням сухожильних рефлексів і послабленням шкірних,

відсутністю явищ атрофії, наявністю контрактур, ураженням великої

ділянки   тіла.   Центральні   паралічі   спостерігаються   частіше   при

інфекційних захворюваннях (сказ, хвороба

245

Ауєскі, чума).  Вони можуть виникати також  при  гельмінтозах, 

токсичних процесах і незаразній патології.

Паралічі можуть уражувати один м'яз або орган (моноплегія),

-симетричні  (парні)   м'язи або органи  (параплегія, рис. 70), одну 

половину тіла (геміплегія).

До   розладів   скоротливої   здатності   м'язів   відносять   також

-судороги.

Судорогами  називають мимовільні скорочення м'язів. Вони є на-

слідком   збудження   кори   і   підкоркових   центрів,   а   також   перифе-

ричних рухових нейронів. Залежно від характеру м'язових скорочень

розрізняють клонічні, тонічні й змішані (клоніко-тонічні) судороги.

Клонічні   судороги  характеризуються   дуже   короткими   і   швидко

настаючими один за одним скороченнями окремих м'язів або їх груп,

що змінюються їх розслабленням. Виникають вони раптово і швидко

припиняються,   спостерігаються   протягом   короткого   або   тривалого

часу.   Клонічні   судороги   спостерігаються   при   ураженні   головного

мозку   і   його   оболонок   (інфекційний   енцефаломієліт,   чума),

порушенні   мозкового   кровообігу,   тяжких   родах   і   розладах  обміну

речовин, отруєннях.

Інколи судороги поширюються на більшість м'язів тіла, й м'язові

скорочення   характеризуються   великою   силою   і   швидкістю.   Такі

судороги називають  к о н в у л ь с і я м и .   Різновидністю конвульсій є

е п і л е п т и ч н і   п р и п а д к и ,   при   яких   повністю   втрачається

свідомість, мимовільно виділяється сеча та кал.

246

Клонічні   судороги,   які   поширюються   на   окремі   групи   м'язів,

бувають у вигляді тремор_у м'язів, гіперкінезу і тіку.

Т р е м о р   —  невеликої  сили  скорочення   м'язів,  які нагадують

тремтіння. Він буває при  отруєннях,  захворюваннях  головного та

спинного мозку, у кімнатних собак. Іноді тремор починається лег-

кими скороченнями окремих м'язових пучків, які не поширюються на

весь м'яз. Це так звані фібрилярні посмикування (посіпування). Як

правило,   вони   починаються   на   м'язах   анконеусів,   потім

поширюються на м'язи плеча, шиї, тулуба. Зустрічаються у чисто-

кровних   коней   і  високопродуктивних   корів   при   підвищенні   темпе-

ратури  та  інфекційних  захворюваннях,   у  корів  —  при травматич-

ному ретикуліті і перикардиті, кетозі, гепатодистрофії.

Г і п е р к і н е з и   —   ритмічні   судороги  окремих  груп   м'язів,   які

виникають   внаслідок   подразнення   головного   мозку   різними   токси-

нами.   При   інфекційному   енцефаломієліті   вони   проявляються   пері-

одичним   викиданням   язика,   погойдуванням   голови,   жувальними

плавальними рухами, плямканням губами.

Т і к   — ритмічні, координовані рухи одних і тих же м'язів. Про-

являються у вигляді рухів повік, вух.

Тонічні   судороги  характеризуються   стійким   тривалим   спазмом

м'яза або групи м'язів,  які нібито заклякають у цьому стані. Роз-

різняють тонічні судороги потиличних м'язів (контрактура потилиці),

жуйних   (тризм),   м'язів   кінцівок   (крамп).   Вони   характерні  для

менінгіту,   кетозу,   лістеріозу,   пасовищної   тетанії,   останніх   стадій

сказу у корів. Тризм буває у коней при стовбняці, ботулізмі. Тонічні

судороги, які поширюються на все тіло, називають т е т а н і ч н и м и .

Вони   особливо   характерні   для   стовбняка   коней.   Судороги   можуть

бути й змішаними,  к л о н і к о - т о н і ч н и м и ,   які  характеризуються

чергуванням   тонічних   і   клонічних   або   навпаки.  Такі   судороги

бувають у телят і поросят при сальмонельозі, у свиней і собак при

чумі,   у   коней   при   трипанозомозі,   а   також   в   усіх  тварин   при

енцефаліті і енцефаломієліті.

Координацію рухів досліджують у спокої і при русі тварини. У

здорових   тварин   рухи   координовані.   Розлади   координації   рухів

називають  а т а к с і я м и   (від   грецьк.   а   —   заперечення,  taxis  —

порядок). Залежно від часу їх виникнення (під час руху чи в спокої)

атаксії поділяють на статичні й динамічні.

Статична атаксія проявляється порушенням рівноваги тварин  у

стані   спокою.   Вона   характеризується   похитуванням   тулуба,   крупа,

голови, прогинанням карпальних суглобів. Тварина ледве тримається

на   широко   розставлених   кінцівках,   поступово   нахиляється   набік.   У

тяжких   випадках   вона   сідає   або   валиться   назад,  падає.   В   основі

статичної атаксії лежить ураження мозочка і його-- ніжок.

Динамічна   атаксія  помітна   лише   під   час   руху   тварини.   Вона

характеризується похитуванням тулуба, некоординованими рухами

247

кінцівок або всього тіла. Динамічні атаксії виникають при розладах

глибокої   чутливості,   ураженні   дорсальних   корінців,   пучків  Голля   і

Бурдаха спинного мозку, вищих чутливих центрів головного мозку.

Залежно від місця локалізації патологічного процесу в чутливій

сфері   нервової   системи   розрізняють   периферичні,   спинальні,

мозочкові та кортикальні атаксії.

Периферична атаксія виникає  при  ураженнях  задніх  стовпів

•спинного   мозку  і  характеризується  некоординованими   рухами   кін-

цівок. Спостерігається частіше у коней при сапному ураженні

•суглобів, зв'язок, капсул, у собак при пахіменінгіті.

Спинальна атаксія  характеризується порушенням як координації

рухів,   так   і   рівноваги.   Розвивається   при   розладах   провідності

імпульсів у пучках Голля і Бурдаха спинного мозку.

Мозочкова   атаксія  перебігає   з   порушенням   статичної   і   дина-

мічної координації у формі погойдування тіла. Зустрічається у ко-«ей

при інфекційному енцефаломієліті.

Кортикальна атаксія проявляється відсутністю пристосування до

рельєфу  місцевості. Тварина   спотикається,   рухається   невпевнено.

Розвивається при ураженні кори головного мозку.

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕФЛЕКСІВ

Рефлекс — це відповідна реакція організму на подразнення ре-

цепторів, яка здійснюється за участю центральної нервової системи.

Робота   всіх   органів   здійснюється   рефлекторно.   Дослідження

рефлексів дає змогу зробити висновок про стан центральної нер-

вової   системи,   периферичного   нервово-м'язового   апарата   і   про-

відникових шляхів, а також оцінити стан різних органів і сегментів

тіла. Рефлекси поділяють на поверхневі й глибокі.

До поверхневих рефлексів відносять рефлекси шкіри і рефлекси із

слизових оболонок. До шкірних належать рефлекс холки, черевний

і   копитної   кістки.   Рефлекси   слизових   оболонок:   кон'юнктиви,

корнеальний, чхальний і кашльовий.

До глибоких рефлексів відносять рефлекси сухожилків, м'язів і

окістя.   Найбільше   клінічне   значення   мають   колінний   і   ахілового

сухожилля.

Досліджують рефлекси нанесенням  певного подразника на від-

ловідну ділянку тіла з наступною оцінкою реакції організму. У здо-

рових тварин рефлекси виражені помірно.

Послаблення   або   підвищення   шкірних   і   рефлексів   слизових

оболонок   пов'язане   з   ураженням   головного   мозку,   дорсальних   і

вентральних корінців, чутливих і рухливих волокон периферичних

«ервів.   Втрата   або   послаблення   рефлексів   характерні   для   пери-

феричних паралічів. Посилення рефлексів відбувається при ураженні

центрального рухового нейрона. Зміни рефлексів слизових

248

оболонок залежать від стану рефлекторної дуги: трійчастого нерва,

його ядра, ядра лицьового нерва і його волокон.

Послаблення   глибоких   рефлексів   означає   ураження   чутливих

елементів   рефлекторної   дуги,   частіше   на   рівні   корінців   і   спинного

мозку.   Відсутність   рефлексів   свідчить   про   пошкодження   перифе-

ричного   нерва.   Посилення   глибоких   рефлексів   можливе   при   по-

слабленні коркових гальмівних впливів, підвищеній збудливостіі кори

головного мозку і рефлекторної дуги.

ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕГЕТАТИВНОГО ВІДДІЛУ 

НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Вегетативна нервова система складається із симпатичного і па-

расимпатичного   відділів.   Досліджують   її   методом   рефлексів   і   фар-

макологічними методами.

Найбільш   поширені   рефлекси   грунтуються   на   обліку   змін   сер-

цевого   ритму.   ..Око-серцевий   рефлекс   здійснюють   надавлюванням

пальцями   через   повіки   на   очні   яблука.   Губо-   і   вухо-серцевий   реф-

лекси   проводять   за   допомогою   накладання   закрутки   у   коней   від-

повідно на верхню губу і вушну раковину. Частоту серцевих скорочень

підраховують   у   спокої   і   через   0,5   хв,   не   припиняючи   подразнення.

Якщо   вказані   дослідження   не   викликають   змін   частоти   пульсових

ударів або вони коливаються у межах  

!

Д частини від початкової, то

такі   результати   свідчать   про   нормотонію,   тобто   про   приблизну

рівність   тонусу   обох   відділів   вегетативної   нервової   системи.   При

вираженій ваготонії кількість серцевих скорочень зменшується на '/з і

більше від початкової кількості ударів за хвилину, а у симпатикотоніків

вона зростає на 'Д і більше.

Для   ваготонії   характерні   легка   пітливість,   сповільнений   пульс,

звуження зіниці, блідість і підвищена вологість шкіри, схильність до

гастричних   розладів,   еозинофілія.   При   симпатикотонії   спосте-

рігаються загальна неврівноваженість, експансивність, екзофталь-мія,

частий пульс, схильність до облисіння, еозинофілія.

Фармакологічні   методи   полягають   у   введенні   в   організм   різних

препаратів,   що   діють   переважно   на   симпатичний   або   парасимпа-

тичний   відділи   вегетативної   нервової   системи,   для   встановлення

мінімальної їх дози, що спричиняє виражену реакцію. З цією метою

використовують   адреналінову,   пілокарпінову,   атропінову   та  інші

проби.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІКВОРУ

Ліквор   (спинномозкова,   або   цереброспинальна,   рідина  liquor

cerebrospinalis)   омиває   нервову   тканину,   циркулюючи   у   підпаву-

тинному просторі, шлуночках і каналах головного та спинного-мозку.

Спинномозкова рідина утворюється у судинних сплетіннях,

249

епендимі,  м'якій  оболонці мозку, нервовій тканині та глії. У коней і

великої рогатої худоби її загальна кількість становить від 300 до 350

мл.   Щохвилини   утворюється   0,2—0,8   мл   ліквору   і   весь   він

поновлюється   3—7   разів   на   добу.   Спинномозкова   рідина   постійно

рухається у підпавутинному просторі та периваскулярних щілинах до

місць   ЇЇ   відтоку,   який   здійснюється   через   венозну   та   лімфатичну

системи.   Ліквор   необхідний   для   нормального   функціонування

мозкової   тканини.  Він  є  амортизатором   для  головного  та  спинного

мозку,   захищаючи   його   від   механічних   пошкоджень,   бере  участь   у

живленні, обмінних процесах мозкової тканини та виведенні кінцевих

продуктів метаболізму,  підтримує стабільність  водно-електролітного

стану, має бактерицидні властивості.

Утворення,   циркуляція   та   склад   ліквору   залежать   не   лише   від

стану  центральної  нервової  системи,  а й  організму  в  цілому,  тому

дослідження   його   має   важливе   значення   як   для   діагностики   за-

хворювань   головного   й   спинного   мозку   та   їх   оболонок,   так   і   для

вивчення  патогенезу хвороб, що перебігають з ураженням нервової

системи, і прогнозування глибини патології. Для клініцистів особливе

значення   має   вивчення   проникності   патогенних   продуктів   та

лікарських   речовин   через   гематоенцефалічний   бар'єр   (ГЕБ)   у   лік-

ворну   систему   та   ефективність   ендолюмбального   введення   лікар-

ських препаратів з метою безпосередньої дії на патологічний процес

у мозку.

Для   одержання   ліквору   в   ветеринарній   медицині   застосовують

люмбальну, постокципітальну та субокципітальну пункції.

Люмбальну   (люмбосакральну)   пункцію   проводять   на   стоячих

тваринах   або   вимушено   лежачих.   Місце   пункції   знаходиться   між

останнім  поперековим  хребцем  та  переднім  краєм крижової  кістки.

Тут пальпується еластична, ледь помітна «впадина». Місце проколу

знаходиться   на   перетині   двох   ліній:   перша   з'єднує   медіальні   кути

маклаків, друга — проходить по остистих відростках хребців. Місце

проколу вистригають і дезинфікують. Пункцію роблять спеціальною

голкою з мандреном довжиною 80—150 мм і товщиною 1,2—1,8 мм.

Перед   пункцією   роблять   прокол   або   надріз   шкіри.   Потім   вводять

голку   з   мандреном   у   субарахноїдальний   простір.   При   проведенні

люмбальної   пункції   голка   проколює   шкіру,   підшкірну   клітковину,

поперекові   м'язи,   міжхребцеву   зв'язку   і   тверду   оболонку   спинного

мозку, після проколювання якої відчувається «провалювання» голки

в   люмбальну   цистерну.   При   правильному   проколюванні,   після

витягування мандрена, спинномозкова рідина виділяється спонтанно

струмінню чи по краплях або її витягують за допомогою шприца. Для

кращого   витікання   ліквору   можна   перетискати   яремні   вени,   що

сприяє   підвищенню   тиску   в   спинномозковому   каналі.   Відстань   від

шкіри до люмбальної цистерни нараховує у дорослої великої рогатої

худоби 70—90 мм, у коней —

250

80—120   мм.   При   відповідних   навиках   люмбальну   пункцію   легко

виконати і після неї не буває ускладнень у тварин.

Субокципітальну   (цистернальну)   пункцію   здійснюють   у   лежачій

на боці або стоячій у спеціальному станку тварині, в положеннях з

гарно   зафіксованою   і   зігнутою   (під   себе)   головою,   У   собак,   котів,

молодняка   свиней   прокол   краще   робити   при   загальному   наркозі.

Місце пункції знаходиться у потиличній ямці між потиличною кісткою

та атлантом. Точку проколу шукають на перетині двох ліній: першої,

яка проходить по остистих відростках шийних хребців, та другої —

перпендикулярної до неї, яка з'єднує краніальні кути атланти. Ці кути

досить   добре   пальпуються   у   великої   рогатої   худоби   та   коней.

Пункцію   проводять   спеціальною   голкою   з   макдреном.   Після

підготовки   місця   проколюють   зверху   вниз   шкіру,   підшкірну

клітковину, вийну зв'язку, м'язи,  тверду та судинну оболонки мозку.

Глибина до потиличної цистерни у великих тварин становить від 65

до   85   мм.   Про   правильність   проколювання   свідчить   виділення

ліквору після витягування ман-дрена.

Постокципітальну   (цервікальну)   пункцію   в   більшості   випадків

роблять   на   лежачих   тваринах   з   добре   зафіксованою   та   макси-

мально зігнутою вентрально головою, подібно до субокципіталь-ної,

але   переваги   її   полягають   у   тому,   що   голку   вводять   дальше   від

життєво   важливих   органів   (довгастий   мозок,   передні   сегменти

спинного  мозку).  Прокол  роблять між першим  (атлантом)  і другим

(епістрофеєм) шийними  хребцями  на   місці  перетину  двох  ліній  —

першої,   проведеної   по   остистих   відростках   шийних   хребців,   та

другої,   яка   з'єднує   каудальні   кути   атланта   (перпендикулярно).

Глибина проколювання від 60 до 90 мм.

Для лабораторних досліджень ліквор беруть по фракціях у З—4

пробірки загальною кількістю від 5 до 15 мл. До ліквору, який містить

фібриноген,   що   буває   при   ураженнях   ГЕБ,   менінгітах,   необхідно

додавати антикоагулянт, щоб запобігти зсіданню.

Фізичні   властивості   ліквору.   Вимірювання   лікворного   тиску   (ра-

химетрія)   проводять   спеціальними   манометрами   або   лікворогра-

фами і виражають у міліметрах водяного стовпчика (мм. вод. ст.) чи

одиницях Паскаля (кПа). Прилад для вимірювання тиску під'єднують

до   пункційної   голки   зразу   після   витягування   мандре-на,   не

допускаючи втрат ліквору. Рахиметрію здійснюють протягом 1—3 хв.

Лікворний тиск у великої і дрібної рогатої худоби становить 80—270

мм вод. ст., у коней — 270—490. У великих  тварин (велика рогата

худоба, коні) рахиметрію роблять і в стоячому положенні, при ньому

тиск дещо нижчий, наприклад, у корів  лікворний тиск, заміряний на

лежачій   тварині,   становить   80—  250   мм   вод.   ст.,   а   в   стоячому

положенні тварини до 150 мм вод. ст.  Підвищення лікворного тиску

спостерігається   при   менінгоенцефа-літі,   гідроцефалії,   печінковій

комі, отруєнні свинцем, абсцесах,

251