Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 30

50. Зовнішня пальпація глотки

ущільнення   тканин,   болючість

підвищення температури в ураженій

ділянці,   тварини   кашляють,

роблять   часті   ковтальні  рухи.

Зовнішньою   пальпацієгс   можна

також   установити   наявність   у

глотці   сторонніх   предметів.   При

паралічі   глотки   тварини   не

відчувають   болю   при   глибокій

пальпації,   ковтальні  рухи   не   спо-

стерігаються,   місцеві   ознаки   за-

палення відсутні.

Внутрішній   огляд   глотки   неозброєним   оком   можливий   лише   в

короткоголових   собак,   котів,

птахів.   Розкривши   за   допомогою   тасьми   рот   і   злегка   натиснувши

шпателем  на  основу язика, оглядають порожнину глотки,  мигдалини,

задню та бічні стінки. У великої рогатої худоби і коней для детального

огляду   глотки   застосовують   спеціальний   шпатель   з  освітлювальною

системою (шпатель Габрійолавічюса В. І.), медичний езофагоскоп.

Внутрішню   пальпацію   глотки   здійснюють   лише   при   серйозних

показаннях   —   підозрі   на   закупорку   або   пошкодження   її   стороннім

тілом,   наявність   абсцесів,   новоутворень.   Голову   коня   чи   корови

добре   фіксують,   за   допомогою   зівника   широко   відкривають   рот,

відтягнувши лівою рукою язик, праву руку, обмотану рушником вище

долоні, із складеними у вигляді човника пальцями обережно вводять

між рядами зубів у порожнину глотки й пальпують її стінки (рис. 51).

Якщо тварина непокоїться, необхідно припинити дослідження.

Щоб простежити, чи не порушена функція ковтання, тваринам

дають   воду,   рідкий   або   густий

корм   і   спостерігають   за   ков-

танням і проходженням грудочки

через глотку та стравохід.

ДОСЛІДЖЕННЯ СТРАВОХОДУ

Найпоширенішим     симптомом 

при захворюваннях стра-

51. Техніка внутрішньої пальпації глотки

 157

воходу   є   порушення   проходження   по   ньому   корму,   що   називають

дисфагією.   Вона   з'являється   у   випадку   закупорки   стравоходу   сто-

ронніми тілами (картоплею, турнепсом, буряком, яблуком і т. д.), що

частіше зустрічається у великої рогатої худоби. Крім того, дисфагія

може   бути   наслідком   запалення   і   набряку   стінки   стравоходу,

утворення   рубців,   дивертикула,   ектазії,   спазму   та   паралічу   його

м'язів,   розвитку  пухлин   усередині   нього   або   при  здавлюванні   зовні

пухлинами. При закупорці стравоходу сторонніми тілами і його спазмі

дисфагія розвивається раптово, а в усіх інших випадках — поступово.

При травмах і розривах стравоходу може спостерігатися кровотеча,

особливо під час рвоти.

Стравохід   досліджують   оглядом,   пальпацією,   зондуванням,

езофагоскопією   і   рентгенографією.   Початковий   відділ   стравоходу

розміщений   дорсально   від   гортані   і   трахеї,   у   ділянці   5-го   шийного

хребця він переходить на лівий бік трахеї і спрямовується у грудну

порожнину.   Отже,   огляд   і   пальпацію   можна   застосовувати   для

дослідження   шийної   частини   стравоходу,   грудну   —   досліджують   із

застосуванням додаткових методів.

Оглядом   у   ділянці   лівого   яремного   жолоба   при   закупорці   стра-

воходу сторонніми тілами, дивертикулах, ектазіях, пухлинах вдається

виявити   різко   обмежене   припухання   тістуватої   або   щільної

консистенції.

Стравохід пальпують обома руками — ліву накладають на правий

яремний жолоб, а кінцями пальців правої руки прощупують стравохід

вздовж лівого яремного жолоба до входу його в грудну  порожнину.

Визначають   його   болючість,   закупорку   сторонніми

 тілами,

нагромадження кормових мас (при паралічі), а у випадку розривів —

болючість   у   місці   припухання   і   крепітацію   внаслідок   підшкірної

емфіземи.

Зондуванням виявляють закупорку, запалення, параліч, звуження

стравоходу.

   ЗОНДУВАННЯ ТВАРИН

Зондування   тварин   проводять   з   діагностичною   і   лікувальною

метою. У випадку закупорки стравоходу зонд, досягнувши предмета,

який   викликає   обтурацію,   наштовхується   на   нього   і   дальше   не

просувається.   При   запаленні   стравоходу   зондування   викликає

занепокоєння у тварини внаслідок різкого болю, часті ковтальні рухи і

кашель.   При   паралічі   стравоходу   зонд,   не   зустрічаючи   звичайного

опору, який буває у здорових тварин, вільно просувається по всьому

стравоходу.

Зондами   беруть   вміст   шлунка,   рубця,   сичуга,   шлунковий   і   си-

чужний   соки   для   лабораторного   дослідження,   а   застосовуючи

фракційний метод взяття шлункового соку, вивчають типи шлункової

секреції (гіперацидний, субацидний, інертний, астенічний).

158

За   допомогою   зондування  одержують   натуральний   шлунковий   сік

на біофабриках, який застосовують для лікування тварин і людей.

Використання зондів з лікувальною метою також досить різнобічне.

При   закупорці   стравоходу   зондом   проштовхують   стороннє   тіло   в

шлунок,   що   частіше   роблять   у   коней,   свиней,   дрібної   рогатої

худоби,   собак,   а   у   великої   рогатої   худоби   в   більшості   випадків

прагнуть вивести його назовні. Через зонд можна вивести з шлунка

гази   (при   гострому   розширенні   шлунка)   і   рубця   (при   гострій   його

тимпанії),   промивати   шлунок,   рубець,   сичуг   і   воло   (у   птахів),

вводити лікарські препарати і здійснювати штучну годівлю. Велика

рогата   худоба   в   зв'язку   з   особливостями   приймання   корму   при

деяких   хворобах,   коли   спотворюється   смак   (алотріофагія),

захоплює і ковтає металеві феромагнітні предмети, які потрапляють

у сітку, травмують її стінку й викликають запалення сітки (ретикуліт),

а потім очеревини (ретикулопери-тоніт) та інших внутрішніх органів.

Для   виведення   сторонніх  предметів   з   сітки   застосовують   магнітні

зонди різних конструкцій: Меліксетяна, Телятникова, ЗМУ-1.

Зондування коня проводять носо-стравохідним або носо-шлун-ковим

зондом, який виготовлений із щільної гуми. Довжина зонда 190—225

см,  загальний   діаметр—16—18   мм,   внутрішній   діа-| метр — 12—

14 мм. Для полегшення введення зонда на ньому став-| ;лять три

постійні і одну рухому (за допомогою гумового кільця) І мітки,

запропоновані С. П. Гоженком. Відстань до рухомої мітки визначають

двома методами:   вимірюють висоту в холці коня  і до неї додають

ще 20 % цієї висоти; початок зонда прикладають до входу в носовий

хід, потім зонд ведуть до основи вушної раковини, а потім до

середини 16-го ребра або до останнього грудного хребця. Відстань

від початку зонда до даної мітки дорівнює відстані до шлунка коня.

Три постійні мітки наносять олійною фарбою: першу — на від-

стані 15—20 см від початку зонда; другу — 45 і третю — 75 см. Зонд

перевіряють на прохідність, змазують вазеліном або рослинною олією.

Введення   зонда   полегшується   при   правильному  положенні   голови

відносно   шиї   коня   —   її   необхідно   наблизити  так,   щоб   утворився

трикутник   з   вершиною   у   ділянці   глотки,   а   основу   його становила

лінія,   проведена   від   ніздрів   до   плечового  суглоба.   Коли   зонд

потрапить у стравохід, голову коня піднімають.

Лікар правою рукою бере початок зонда й вводить у праву '^Ніздрю, а

пальцями лівої руки натискує його початок до нижнього •І

(найбільшого) носового ходу (якщо зонд вводять через ліву ніздрю, то

стають з лівого боку і зонд вводять лівою рукою). Цей етап досить

відповідальний, оскільки просування зонда по середньому носовому

ходу спричиняє його травмування, кровотечу і є менша ймовірність

потрапляння зонда в стравохід. Ввівши зонд

159

до   першої   мітки,   пальці   виймають   з   носового   ходу   і   зонд   дальше

просувають   двома   руками.   Якщо   він   введений   правильно,   то   його

просування не викликає особливого занепокоєння у тварини. Якщо ж

зонд   введений   по   середньому   носовому   ходу,   то   подальше

натискування пальцями не змінить його положення. Провівши зонд до

другої   мітки   (а   він   у   цей   час   знаходиться   в   порожнині   глотки),

необхідно   дочекатися  ковтальних  рухів  і  вводити  зонд  у  стравохід.

Третя мітка є важливим орієнтиром — коли зонд доводимо до неї, то

початок   його   в   цей   час   знаходиться   у   середній   третині   шиї,   тут

необхідно зупинитися і перевірити правильність введення. Це можна

зробити   кількома   методами.   Основний   з   них   —  огляд   і   пальпація

зонда в середній третині стравоходу; рухаючи зонд вперед—назад на

5—7 см легко помітити його просування по стравоходу (лікар, який

вводить   зонд,   повинен   сам   переконатися   у   цьому!);   вільний   кінець

зонда опускають у склянку з водою — якщо він потрапив у трахею, то

синхронно   видиху   у   склянці   з'являються   пухирці   повітря;   вільний

кінець   зонда   підводять   до   вуха   і   прослуховують   звуки:   якщо   зонд

введений   правильно,   то   чути   періодичні   звуки   булькання,

переливання,   гурчання,   якщо   ж   він   потрапив   у   трахею,

вислуховуються  шуми,   які  збігаються   з видиханням   повітря;  беруть

трахею (знизу шиї) пальцями однієї руки і погойдують її — зонд, що

потрапив у  трахею,  відчувається  по  удару  його   об  стінки.   Є  й  інші

додаткові   методи   перевірки   правильності   введення   зонда.

Зупинимося   лише   на   двох   найбільш  поширених.   Часто   фахівці

заливають   100—150   мл   води,   надіючись,  що   рефлекторно   настане

кашель.   Проте   кашель   виникає  не   завжди,  і   цей   прийом   необхідно

знати лише для того, щоб його не застосовувати (Оливков-Б. І.). На

думку   інших,   зонд,   який   потрапив   у   трахею,   спричиняє   кашель.   У

більшості випадків це так, але часто зонд, введений у стравохід, теж

викликає рефлекторне збудження кашльового центра.

Переконавшись у правильності введення, поступово вводять  зонд

до останньої рухомої мітки — початок його в цей час знаходиться на

дні шлунка. Якщо зонд потрапив у трахею, його відтягують назад до

другої   мітк   і   при   появі   ковтальних   рухів   знову   спрямовують   у

стравохід.

При  виведенні вільний кінець зонда опускають  вниз.

Зондування великої рогатої  худоби. Для зондування великої ро-

гатої   худоби   використовують   зонди   кількох   моделей:   рото-страво-

хідний — для телят (з мандреном та оливою), яким випускають гази з

рубця,   перевіряють   прохідність   стравоходу;   двопетлеподібний  О.   П.

Хохлова   —   для   видалення   сторонніх   тіл   із   стравоходу;   рото-

стравохідний В. А. Черкасова і рото-шлунковий Г. М. Даценка — для

промивання   рубця   і   виведення   з   нього   газів;   магнітні   зонди   С.   Г.

Меліксетяна,   І.   О.   Телятникова,   ЗМУ-1   О.   В.   Коробова   ви-

користовують для діагностики та лікування травматичного рети-

160

52. Зівник І. Д. Ганжі для зонда Хохлова

куліту;   носо-сичужний   Г.   М.   Даценка   —   для

взяття   вмісту   сичуга   на   дослідження   та   про-

мивання сичуга.

Техніка   початкових   етапів   введення   рото-стравохідних   зондів

аналогічна. Зонд, змазаний вазеліном, вводять у рот через отвір де-

рев'яного   зівника,   потім,   спрямовуючи   його   посередині   твердого

піднебіння, швидко про

 сувають його в порожнину

глотки,   а   з   появою   ковтальних   рухів   —   в   стравохід   і   рубець.   Для

введення   дво-петлеподібного   зонда   О.   П.   Хохлова   І.   Д.   Ганжа

запропонував особливу форму дерев'яного зівника, у якому враховані

особливості  анатомічної   будови   ротової   порожнини   та   особливості

зонда (рис. 52).

При   відсутності   зівника   у   великої   рогатої   худоби   лівою   рукою

виводять   язик   через   беззубий   край,   а   правою   спрямовують   зонд

посередині твердого піднебіння в порожнину глотки і стравохід. При

зондуванні   через   носову   порожнину   застосовують   носо-шлунковий

зонд для коней. Техніка введення його така ж, як і коням.

Сичуг у телят зондують спеціальним носо-сичужним зондом  Г. М.

Даценка, медичними шлунковими зондами № 8, 10, 12 (діаметр 6—9

мм)   або   еластичною   гумовою   трубкою   довжиною   115—   130   см

діаметром   6—9   мм,   з   оливою   із   пінопласту   на   кінці.   Перед

зондуванням   визначають   відстань   до   сичуга,   прикладаючи  початок

зонда   до  входу  в  носові  ходи,  а  потім   проводять  його  до глотки і

точки   перетину   на   реберній   дузі   лінії,   яка   йде   горизонтально   від

колінного суглоба. Теплий прокип'ячений зонд вводять через нижній

носовий   хід   у   порожнину   глотки   і   стравохід.   Коли   зонд   досягає

шийної частини стравоходу, теляті випоюють із соскової напувалки

200—300   мл   теплого   молозива,   молока   або   ізотонічного   розчину

натрію   хлориду   чи   глюкози   і   в   цей   час   просувають   зонд   у   сичуг.

Довжина введеної частину зонда 75—90 см.

Магнітний   зонд   С.   Г.   Меліксетяна  вводять   після   12-годинного

витримування тварини на голодній дієті. Гумову частину зонда вводять

через нижній носовий хід у глотку та стравохід, потім виводять язик

назовні через беззубий край, а з другого боку на корінні зуби ставлять

клиновидний   зівник   Байєра.   Гачком   спеціальної   ключки   в   глотці

захоплюють гумову частину зонда, виводять кінець його назовні через

рот, приєднують магнітну головку й кладуть її за корінь язика. Тварина

ковтає   головку,   і   вона   потрапляє   у   сітку.   Перевіряють   потрапляння

магнітної   головки   в   сітку   таким   чином:   тварину   ставлять   головою   з

півночі   на   південь,   компас   підводять   з   правого   боку   в   5—6-му

міжреберних проміж-

161

ках   на  рівні  ліктьового  горба.   Якщо  головка   знаходиться   у  сітці,   то

північний   кінець   стрілки   компаса   повертається   перпендикулярно   до

тулуба тварини. Якщо  ж цього не відбувається, то магнітну головку

підтягують   до   входу   в   стравохід   і   під   час   скорочення   рубця

відпускають гумову частину. Під впливом скорочення магнітна головка

рухається   у   сітку.   Вільний   кінець   зонда   фіксують   за   ріг.   З

діагностичною   та   профілактичною   метою   магнітну   головку   зонда

витримують у сітці 1—2 год, а у хворих на травматичний ретикуліт —

до 24 год.

При виведенні зонда відкривають рот, гачком захоплюють гумову

частину   його   в   порожнині   глотки,   виводять   її   через   рот,   потім

протягують вільний кінець зонда через носові ходи. Лише після цього

з   сітки   можна   виводити   магнітну   головку.   При   спазмі  кардіального

сфінктера   стравоходу   зонд   не   можна   витягувати  насильно.   У   таких

випадках   0,5—1   л   води   рефлекторно   усуває   спазм   і   зонд   вільно

виводять з стравоходу.

І. О. Телятников, а потім О. В. Коробов сконструювали магнітний

зонд,   який   вводять   через   рот.   Суттєвою   деталлю   ЗМУ-1   (зонда

магнітного удосконаленого) є порожнистий металевий шток з конусом

на одному кінці для магнітної головки і П-подібною пластиною з іншого

кінця для фіксації штока на беззубому краї. Оригінальними є магнітні

головки. Сила магнітного притягання головки зонда І. О. Телятникова

5   кг,   О.   В.   Коробова   —   8—12кг.  Зонд   застосовують   після   12—24-

годинної голодної дієти. Перед його введенням корові випоюють 5—10

л теплої води або рідкого пійла. Гумовий шланг пропускають через

отвір металевого штока, з боку конуса до нього приєднують магнітну

головку й підтягують її так, щоб вона повністю ввійшла в конус і була

ніби продовженням фігурного штока. Лівою рукою виводять язик на-

зовні, зафіксований за П-подібну пластину металевий шток вводять у

ротову   порожнину   по   центру   твердого   піднебіння   на   корінь   язика,

кладуть   пластину   на   беззубий   край   і   швидко   послаблюють   натяг

гнучкої   тяги.   Металевий   шток   фіксують   за   допомогою   ременів.

Ковтальними   рухами   і   скороченнями   стравоходу   магнітна   головка

досягає   рубця   і   під   дією   своєї   маси   опускається   у   сітку.   З   метою

профілактики   зонд   у   сітці   витримують   15—ЗО   хв,   для   лікування

травматичного   ретикуліту   —   1—2   год.   Виймають   його   повільно,

натягуючи правою рукою гнучку тягу.

Зондування свиней здійснюють рото-шлунковим медичним зондом

або гумовою трубкою діаметром до 15 мм. У ротову порожнину свині
вставляють   дерев'яний   зівник   з   отвором   посередині,   фіксують   його
тасьмою   у   ділянці   потилиці,   або   використовують   зівник   І.   Г.
Шарабріна.   Свиней   фіксують   у   лежачому   положенні   (кладуть   їх   на
правий   бік),   зонд   вводять   через   отвір   зівника,   пропускають   у   бік
глотки, під час ковтальних рухів просувають у

162

стравохід  і дальше  без  перепон — у  шлунок.   Вміст шлунка  на-

тягують шприцом Жане

Зондування дрібної рогатої худоби проводять, як правило, рото-

стравохідним зондом у стоячому положенні тварини. Зонд вводять

так, як і свиням, застосовуючи дерев'яний або петлеподібний зів-

ники.

Зондування собак проводять для взяття вмісту шлунка на дос-

лідження   або   промивання   його.   Застосовують   медичні   зонди   або

звичайну   гумову   трубку   довжиною   100—120   см,   діаметром   15мм.

Відкривають рот собаки, безпосередньо за ікла вводять дерев'яний

зівник з отвором посередині або зівник І. Г. Шарабріна, фіксують їх

за верхню  і  нижню   щелепи. Зонд  вводять  таким  же чи  ном, як і

поросятам.

ДОСЛІДЖЕННЯ ЧЕРЕВА

При   дослідженні   черева   можна   виявити   ряд   симптомів,   які   від-

носять до захворювань органів черевної порожнини. Для дослідження

черева застосовують загальноклінічні методи дослідження — огляд,

пальпацію, перкусію, аускультацію, а в разі необхідності— пробний

прокол, лапароскопію та інші методи.

Оглядом черева визначають величину, форму, симетричність,, стан

голодних   ямок,   здухвин,   нижніх   контурів   живота,   наявність-

вип'ячувань.

Величина   і   форма   черева   в   межах   виду   залежать   від   годівлі

тварин і напряму продуктивності, фізичного навантаження, тренінгу.

Годівля   переважно   концентрованими   кормами,   моціон,   тренінг

призводять до зменшення об'єму черева, при цьому воно підтягнуте.

При   незадовільній   годівлі   голодні   ямки   і   здухвини   западають.

Внаслідок   годівлі   переважно   грубими   кормами   об'єм   черева

збільшується,   нижній   контур   його   дугоподібний.   При   вагітності

спостерігається збільшення черева, особливо його задньої третини, у

корів сильніше — справа.

Збільшення об'єму черева і зміна його форми спостерігаються при

гострій тимпанії рубця і метеоризмі кишечника, переповненні шлунка

у хижаків і всеїдних, черевній водянці. Місцеві змін»  форми черепа

(вип'ячування)   спостерігають   при   пупкових   і   черевних   грижах,

набряках, абсцесах черевної стінки, лімфоекстрава-затах, гематомах.

У   зв'язку   із   збільшенням   черева   змінюється  його   форма.   Так,   при

перитоніті і водянці черево відвисає, нагадуючи за формою черево

жаби, у випадку метеоризму кишечника  випинаються голодні ямки та

здухвини, внаслідок чого черево-набуває округлої форми.

Зменшення   об'єму   черева   спостерігається   при   хворобах,   які

супроводжуються   діареєю,   виснаженням,   а   також   при   тонічному

скороченні м'язів черевної стінки при перитоніті, стовбняку.

16$

Пальпація черева — основний метод дослідження черевної стінки і

органів   черевної   порожнини   у   дрібних   тварин.   Залежно   від

поставленої мети застосовують поверхневу або глибоку пальпацію.

Застосування поверхневої пальпації черева дає змогу визначити

стан   шкіри   й   підшкірної   клітковини,   тонус,   болючість   всієї   черевної

стінки   або   окремих   ділянок,   наявність   набряків,   диференціювати

набряк від напруження стінки при асциті, метеоризмі, перевірити різні

ущільнення   черевної   стінки,   вузли,   злоякісні   пухлини,   грижі.   При

пальпації лікар кладе долоню правої руки на черево пацієнта і ніжно

без натискування м'якоттю кінцевих фаланг пальців пальпує черевну

стінку. Якщо заздалегідь відоме місце, де є болючість, то пальпацію

необхідно починати з небо-лючої ділянки. У здорових дрібних тварин

пальці при пальпації не зустрічають опору з боку черевної стінки, яка є

м'якою   і   податливою.   При   патології   може   зустрічатися   м'язове

напруження   черевної   стінки   в   місці   її   запалення.   Загальне   м'язове

напруження   усієї   черевної   стінки   спостерігається   при   дифузному

перитоніті, місцеве — при обмеженому.

Болючість   черевної   стінки   при   поверхневій   пальпації   буває   при

запаленні   очеревини   (перитоніті),   особливо   гострому.   У   випадку

загального перитоніту болючість відчувається по всьому череву, а при

місцевому — на обмеженій ділянці відповідно до місця ураження. При

перитоніті,   який   розвивається   внаслідок   перфорації   стінки   шлунка,

біль через короткий проміжок часу іррадує і відчувається по всьому

череву.

У   коней   органи   черевної   порожнини   зовнішньою   пальпацією

дослідити не вдається, у них можна виявити лише болючість і тонус

черевних   м'язів.   Болючість   її   є   основним   симптомом   перитоніту,   а

підвищений тонус стінок живота, крім перитоніту, буває у коней при

гастроентериті   і   стовбняку.   В   той   же   час   при   оцінці   одержаних

результатів   необхідно   пам'ятати,   що   тонус   черевних   стінок   і   їх

чутливість у здорових коней значно коливаються, що залежить від віку

тварин, їх годівлі, тренінгу та індивідуальних особливостей.

У великої рогатої худоби, крім стану черевної стінки, поверхневою

пальпацією виявляють частоту, силу і ритмічність скорочень рубця.

Глибоку пальпацію черева застосовують для виявлення черевної

водянки   (асциту)   і   дослідження   органів   черевної   порожнини.   При

наявності   асциту   нанесення   поштовху   рукою   по   черевній   стінці   з

одного боку викликає флюктуацію рідини, яка відчувається долонею,

накладеною з другого боку.

Глибокою   пальпацією   визначають   вагітність,   величину,   форму,

положення,   наповнення,   характер   поверхні,   болючість,   рухливість

органів   черевної   порожнини   у   дрібних   тварин,   наявність   інвагінації,

пухлин та непрохідності. У великої рогатої худоби гли-

164