Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 28

в   результаті   чого   одержують   цінні   дані   про   патологічний   процес.

Дослідження   плевральної   рідини   має   також   важливе   значення  у

діагностиці   деяких   хвороб,   особливо   для   диференціальної   діаг-

ностики   плевриту   і   грудної   водянки.   Ексудат   характерний   для

плевриту, а транссудат — для грудної водянки.

Транссудат   —   абсолютно   прозора,   злегка   жовтувата,   інколи

безбарвна   рідина.   Серозний   і   серозно-фібринозний   ексудат,   як   пра-

вило,   забарвлений   в   інтенсивний   лимонно-жовтий   колір   і   менш

прозорий.   В   ексудаті   при   відстоюванні   випадають   в   осад   пластівці

фібрину,   від   чого   він   мутніє,   у   ньому   міститься   багато   лейкоцитів,

еритроцитів, епітеліальних клітин. Транссудат залишається  прозорим,

у ньому зовсім не утворюється осад або він дуже ніжний і має вигляд

хмарки.   Серозно-гнійний   ексудат   мутний,   білувато-жовтого   кольору,

при   відстоюванні   розділяється   на   два   шари:   верхній   —   серозний   і

нижній   —   гнійний.   Гнійний   ексудат   —   густий,   зеленкуватий,

непрозорий.   Геморагічний   ексудат   непрозорий,   червоного   кольору,

при розпаді еритроцитів — червоно-бурого. Гнильний ексудат грязно-

бурого   кольору,   неприємного   запаху.  Отже,   гнійний,   гнильний   і

геморагічний   ексудати   легко   відрізняються   за   зовнішнім   виглядом.

Утруднення   може   викликати   диференціювання   транссудату   і

серозного   ексудату,   які   за   кольором   і   прозорістю   можуть   бути

подібними.   Розрізняють  їх  по   питомій  вазі   (в  ексудату  вона   більша

1,016, а транссудату менша 1,014} і вмісту білка (ексудат має більше

3,5 % білка, а транссудат менше 2 %).

Для одержання плевральної рідини необхідно зробити асептичний

пробний   прокол,   який   є   безпечним   методом   дослідження.  З   цією

метою   використовують   спеціальні   троакари   або   шприц  з   голкою,

аспіратори.

Прокол   грудної   клітки   у   великих   тварин   (коней,   жуйних,   свиней)

проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані, а у дрібних —

сидячому.   Після   фіксації   тварини,   в   зоні   тупого   перкусійного   звуку,

зумовленого   нагромадженням   рідини   в   плевральній   порожнині,

визначають місце проколу грудної клітки: у коней — 7-й міжреберний

проміжок зліва або 5—6-й справа; у великої рогатої худоби, овець і

свиней — 6-те міжребер'я зліва або 5—6-е — справа. Голку вводять

попереду  переднього   краю  ребра   вище   грудної   зовнішньої   вени  на

глибину   у  великих  тварин  2—4,  у дрібних— 1—2 см. Просування

голки по тканинах грудної клітки зустрічає певний опір. Після того,

як   кінець   голки   проникає   у  плевральну  порожнину, опір відразу

зникає. Після цього шприцом (аспіратором) насмоктують патологічне

випотівання. Голку виймають з плевральної порожнини, відповідно

обробляють місце пункції.

Дослідження   мокротиння.  Мокротинням   називають  виділення   з

дихальних шляхів, що виділяються назовні при кашлі. Це завжди

141

патологічне   явище.   Одержують   його   з   трахеї   за   допомогою   зонда

Габрійоловічюса   або   з   ротової   порожнини.   Для   цього   в   ротову

порожнину   тваринам   вводять   зівник,   язик   виводять   набік,   штучно

викликають кашель і після кашльового поштовху, просуваючи  руку з

тампоном   до   гортані,   збирають   слиз.   У   телят,   овець,   кіз   і   собак

мокротиння беруть аналогічно, але збирають його фаринге-альною

ложкою невеликого розміру або стерильним ватним тампоном, який

тримають   артеріальним   пінцетом.   У   коней   з   цією  метою

використовують  гумову трубку, яку  вводять через  ніс  у глотку  або

верхню третину трахеї, викликають кашель і опускають голову коня

вниз.

При   макроскопічному   дослідженні   визначають   кількість   мок-

ротиння,   його   консистенцію,   колір,   запах,   різні   домішки   (повітря,

частинки   пухлин,   кров),   при   мікроскопічному   —   наявність   у   мазку

різних клітин, інших формених елементів, бактерій.

При   ларингіті,   трахеїті,   на   початку   гострого   бронхіту,   при   хро-

нічному   бронхіті   мокротиння   виділяється   мало,   а   в   розпалі   ката-

ральної   бронхопневмонії,   гнійної   пневмонії,   при   гангрені   легень

кількість   її   досить   велика.   Консистенція   мокротиння,   як   правило,

в'язка.   В'язкість,   тягучість   і   клейкість   залежать   від   вмісту   в   ньому

слизу.   Клейкість   мокроти   підвищується   при   значному   вмісті   в   ній

фібрину. Велика кількість рідкого мокротиння виділяється при набряку

легень, його називають серозним, оскільки воно відрізняється рідкою

консистенцією,   пінистістю,   за   зовнішнім   виглядом   нагадує   збитий

яєчний білок, без кольору, частіше має рожевий відтінок із-за домішок

еритроцитів, прозоре або опалесцентне. Крім серозного, ще може бути

слизисте   і   гнійне   мокротиння.   Слизисте   складається   переважно   із

слизу,   що   характерне   для   гострого   катару   гортані   і   трахеї,

катаральної бронхопневмонії. Воно в'язке, без кольору, прозоре або

білувате.   Часто   буває   слизово-'   гнійне   мокротиння,   коли   до   слизу

примішується   гній.   Гнійне   мокротиння   вершкоподібної   консистенції,

жовто-зеленого кольору, а слизово-гнійне такого ж кольору, але менш

інтенсивного,   має   ознаки   і   слизового   й   гнійного.   Червоний   колір

мокротиння   залежить   від   домішок   крові.   У   деяких   випадках

мокротиння являє собою чисту кров. Домішки крові до мокротиння

бувають   при   туберкульозі,   ранах   і   пухлинах,   абсцесах   і   гангрені

легень,   гострій  пневмонії,   особливо   гіпостатичній,   застої   крові   в

легенях при серцево-судинній недостатності, а також захворюваннях

верхніх дихальних шляхів.

Свіже   мокротиння   в   більшості   випадків   не   має   запаху.   Смер-

дючий гнильний запах зумовлюється діяльністю мікробів-анаеро-бів,

що   викликають   гниттєве   розкладання   білків   легеневої   тканини   з

утворенням індолу, скатолу, сірководню, які й надають неприємного

запаху   мокротинню   (це   буває   при   аспіраційній   бронхопневмонії,

ускладненій гаигреною легень, бронхоектазах).

142

До мокроти можуть примішуватися шматочки змертвілої легеневої

тканини при гангрені легень, які мають вигляд сіро-чорних клаптиків

різного розміру, інколи шматочки пухлин,  кров, згустки фібрину, які

являють   собою   зліпки   трахеї   та   бронхів   і   зустрічаються   при

дифтерійному ларингіті, крупозній пневмонії.

Мікроскопічне   дослідження   мокротиння  проводять   у   незабарв-

лених   (нативних)   і   забарвлених   препаратах.   При   мікроскопічному

дослідженні препаратів знаходять лейкоцити, частіше нейтрофіли, а

при   бронхіальній   астмі   в   мокротинні   багато   еозинофілів.   Крім

лейкоцитів,   в   ньому   знаходять   еритроцити,   епітеліальні   клітини

(плоскі — з порожнини рота, гортані; циліндричні — з носа і глибоких

дихальних   шляхів;   альвеолярний   епітелій   —   овальні   клітини   з

зернистою   цитоплазмою   і   одним   або   кількома   ядрами).   При   роз-

паданні легеневої тканини (абсцес, гангрена легень, туберкульоз) в

мокротинні зустрічаються еластичні волокна.

При   бактеріологічному   дослідженні   мокротиння   у   ньому   можна

виявити   збудників   різних   легеневих   захворювань,   перевірити   їхню

чутливість до антимікробних засобів.

Г л а в а VI 

ДОСЛІДЖЕННЯ ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

Серед   різноманітних   спорадичних   випадків   захворювань   особ-

ливо часто спостерігаються хвороби органів травлення, причиною

яких є різні порушення годівлі: незбалансований за поживними

речовинами раціон, недостатня підготовка кормів до згодовування,

порушення   режиму   годівлі,   згодовування   неякісних   кормів.  Серед

незаразних   захворювань   органів   травлення   досить   значно

поширені  порушення  моторної   функції   передшлунків   (атонія   і   гі-

потонія),   переповнення   рубця   газами   (гостра   тимпанія),   травму-

вання  сітки  гострими металевими  предметами  (травматичний ре-

тикуліт),   запалення   слизової   оболонки   шлунка   (гастрит)   та   ки-

шечника   (ентерит),   захворювання   з   симптомокомплексом   кольок

(гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника, хімо- і копро-

стаз та ін.).

Крім   названих   хвороб,   великі   збитки   тваринництву   наносять

різноманітні інфекції, збудники яких локалізуються у шлунку  або

кишечнику   (колібактеріоз,   сальмонельоз,   дизентерія,   вірусний

гастроентерит  свиней,  чума свиней, паратуберкульоз,  ентеровірус-

ний гастроентерит, ротавірусний ентерит та багато інших). Най-

більш  поширені   шлунково-кишкові  хвороби  новонароджених  телят

незаразно-інфекційної   природи,   які  зустрічаються   у  деяких   госпо-

дарствах у 70—100 % телят і загибель від яких досягає 10—50 %

від захворілих. Органи травлення е місцем локалізації багатьох

143

паразитів — шлункового овода (гастрофільоз коней), монієзій, ас-

карид, езофагостом, тріхоцефал та ін.

І   накінець,   необхідно   завжди   пам'ятати,   що   при   всіх   важко-

перебігаючих   хворобах,   наприклад   серця,   печінки,   легень,   нирок,

інфекціях   і   гельмінтозах   спостерігаються   функціональні   розлади

органів   травлення:   пригнічення   секреторної   функції,   зниження

активності ферментів, апетиту, що призводить до загального  зане-

паду сил. Все це примушує лікаря з особливою увагою стежити за

станом   органів   травлення,   коригувати   їх   функції,   що   буде   зовсім

неможливим при відсутності знань в області методики дослідження.

При   дослідженні   органів   травлення   широко   застосовують   за-

гально-клінічні   методи   —   огляд,   пальпацію,   аускультацію,   менше

перкусію,  а  також додаткові — зондування,  руменографію, гастро-

скопію, ендоскопію, рентгенографію, фізико-хімічне та мікроскопічне

дослідження  слини,  шлункового   та  кишкового   соків,   вмісту   рубця,

калу і т. д.

Дослідження   органів   травлення   проводять   за   такою   схемою:

дослідження приймання корму та води; ротової порожнини, глотки й

стравоходу;   передшлунків   і   сичуга   жуйних;   шлунка   і   кишок;

ректальне; акту дефекації і екскрементів; додаткове або специфічне

дослідження.

І

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИЙМАННЯ КОРМУ ТА ВОДИ

При   цьому   досліджують   апетит,   наявність   спраги,   приймання

корму та води, жування, ковтання, відригування, жуйки та блювоти.

Апетит  —  складна рефлекторна  реакція,  яка проявляється  хар-

човим збудженням, тобто бажанням тварини приймати корм.  Апетит

визначають,   спостерігаючи   за   твариною   в   момент   годівлі,  або

використовуючи дані анамнезу.

При   захворюваннях   тварин   спостерігають   різні   порушення

апетиту,   які   проявляються   зменшенням   або   відсутністю   його,   під-

вищенням і спотворенням.

З н и ж е н н я   а п е т и т у   проявляється тим, що тварина не  поїдає

звичайної   порції   корму   або   їсть   її   повільно,   а  в і д с у т н і с т ь

а п е т и т у   (анорексія,  enorexis  від грецьк.  an — заперечення,  orexis

— апетит, бажання їсти) — тривалою відмовою від корму. Такі зміни

спостерігаються   при   зниженні   шлункової   секреції,   різних

інтоксикаціях,   хворобах   органів   травлення,   багатьох   незаразних,

інфекційних та паразитарних хворобах.

Підвищення апетиту — булімія  (від грецьк.  bus  — віл,  limos  —

голод) або поліфагія (від грецьк. poly — багато, phagein — їсти) — як

тимчасове явище може бути у тварин, які одужують, після

144

тривалого   недоїдання,   а   справжня   поліфагія   відрізняється   довгим

перебігом і спостерігається при цукровому діабеті.

Спотворення   апетиту   —   алотріофагія  (allotriophagia,  від   лат.

allotrius  — сторонній, чужий і гр.  phagein  — їсти)—проявляється

тим, що тварини починають поїдати, як правило, сторонні речовини

—   кал,   підстилку,   сечу,   землю,   гуму,   волосся,   перо,   ганчірки   і

відмоляються від доброякісного корму. Спостерігається при деяких

видах   мінеральної   і   вітамінної   недостатності   —   при  D-гіпові-

тамінозі   (рахіті),   остеодистрофії,   гіпокобальтозі,   гіпокупрозі,   не-

достатній кількості в раціоні натрію хлориду, а також при сказі.

Спотворення смаку  ще називають лизухою  (lambitus  —  лат.,  ли-

зання).

Спрага  характеризується позивами до пиття. Спостерігаючи за

твариною під час напування, звертають увагу на кількість випитої

води за один прийом і за добу. У здорових тварин спрага зале-

жить від фізичного навантаження, молочної продуктивності, виду

корму   і   вмісту   в   ньому   води,   а   також   від   пори   року.   Можливі

розлади спраги — її збільшення і зменшення.

Збільшення спраги — полідипсія   (polydipsis, від грецьк.  роїу-dipsios

— відчуваючий  сильну  спрагу) — спостерігається   при   за-

хворюваннях, що супроводжуються втратою рідини, тобто тих, що *

перебігають з діареєю, блюванням,  поліурією   (збільшенням  ви-'*

ділення сечі), сильним потовиділенням, при плевриті, перитоніті,

цукровому і нецукровому діабеті, отруєнні натрію хлоридом.

Зменшення спраги  спостерігається при захворюваннях шлунка і

кишечника,   які   не   супроводжуються   діареєю   та   блюванням,   на

початку гарячки.

Приймання корму і води досліджують оглядом. Спостерігаючи за

твариною під час годівлі й напування, звертають увагу на швидкість

і кількість захопленого корму, рухи губ, язика і нижньої щелепи,

швидкість жування і ковтання, на спосіб приймання рідини, а також

звуки,   що   виникають  при   цьому.   Характерні   розлади   приймання

корму й води бувають при ураженнях центральної нервової системи

(менінгіт, енцефаліт, водянка головного  мозку). Тварини при цьому

захоплюють   корм   кусаючими   рухами,  подібно   собакам,   і,   не

пережовуючи, тривалий час тримають його в роті (Судаков М. О. з

співавт., 1985).

\      Розлади приймання корму і води можуть бути зумовлені ура-

їженням губів, язика, зубів, слизової оболонки рота, жуйних м'я-

^аів,   щелеп,   глотки.   В   таких   випадках   тварини   зі   збереженим ,,

апетитом з жадністю приймаються за корм, але швидко

викида-"Ють його назад, відходять від годівниці. Такі ж зміни

спостерігаються при  виразковому гастриті. Досить своєрідне

приймання корму у свиней при ураженні язика грибом — збудником

актиномікозу.

Розлади приймання  води спостерігають   при   захворюваннях,

145

пов'язаних   з   ураженням   центральної   нервової   системи.   Тварини

глибоко опускають морду у відро, часто закриваючи ніздрі, роблять

жуйні   рухи,   булькають,   подібно   свиням,   а   припинивши   приймання

води, довго не виймають голови з відра (Синьов А. В.).

Жування.  У здорових тварин  кожного виду воно має свої особ-

ливості.   Так,   коні,   свині,   кролі,   нутрії,   коти   старанно   пережовують

корм, а жуйні майже його не пережовують при прийманні, а потім у

період жуйки  роблять це  досить  добре.  Собаки та  вовки  ковтають

корм малопережованим.

Розлади   жування   за   своїм   характером   бувають   різними:   мляве

пережовування   корму   спостерігається   при   хворобах   шлунка,   ки-

шечника та інших, які супроводжуються зниженням апетиту; болюче

жування буває при  хворобах  зубів  (карієс,  неправильне  стирання),

запаленні зубних альвеол, хворобах ясен, язика, слизової оболонки

рота,   наприклад,   при   везикулярному   стоматиті,   ящурі;   утруднене

жування   або   повна   неможливість   його   спостерігаються   при   спазмі

жуйних   м'язів   (тризм),   який   є   частим   симптомом   стовбняка   та

інфекційного   енцефаломієліту,   чи   паралічі   цих   м'язів   —   частого

супутника   сказу,   ботулізму;   при   різкому   опуханні   щік,   тяжких

пошкодженнях   слизової   оболонки   рота   і   язика   (рани,   виразки,

актиномікоми), кісток верхньої і нижньої щелепи (тріщини, переломи,

актиномікоми,   деформації   при  рахіті,  остеодистрофії);   поява   пустих

жуйних рухів, що буває при сказі, інфекційному енцефаломієліті.

При пережовуванні корму з'являються додаткові шуми, які мають

діагностичне значення — скрегіт зубами та чавкання. Скрегіт зубами

у   коней   буває   при   хворобах   з   симптомокомплексом   кольок,

стовбняку, отруєннях, у великої рогатої худоби — при травматичному

ратикулоперитоніті,   недостатності   фосфору,   остеоди-.  строфії,

хронічній   гіпотонії   передшлунків,   хронічному   катарі   шлунково-

кишкового тракту, у свиней — при чумі і бешисі. Чавкання у здорових

тварин   спостерігається  лише   у  свиней.  У   тварин  інших  видів  воно

пов'язане   з   великою   кількістю   слини   в   ротовій   порожнині   та

порушенням   ковтання.   Воно   є   характерним   для   ящура   великої

рогатої худоби, везикулярного стоматиту, фарингіту.

Ковтання   —  просування   у   стравохід   ч'ерез   порожнину   глотки

змішаних із слиною кормових мас у вигляді харчової грудки. Розлади

ковтання   —   дисфагія   (dysphagia,   від   грецьк.  dys  —   розлад,

порушення,

 phagia 

—   поїдання),   проявляються   болючістю,

регургітацією і повною неможливістю ковтання. У випадку болючості

тварини довго пережовують корм, витягують шию, хитають головою,

б'ють   грудними   кінцівками   об  землю,   малі   тварини   —   повискують.

Після   кількох   спроб   проковтнути   вони   зовсім   відмовляються   від

приймання   корму.   Подібного   роду   порушення   ковтання

спостерігаються при  легкому  перебігу  фарингіту  (запаленні  глотки),

наявності сторонніх тіл у глотці,

146

У більш важких випадках частина кормових мас при спробі до

ковтання викидається назад через ніс. Таке явище одержало назву

р е г у р г і т а ц і ї   (regurgitatio, від лат. ге — назад, зворотно,  gurgito

—   біжу   через   край,   наводняю).   Частіше   спостерігається   вона   у

коней, рідше у великої рогатої худоби, свиней, собак. При цьому у

свиней,   собак,   котів   часточки   корму   викидаються   через   рот.

Регургітація супроводжується сильною слюноте-чею, забрудненням

губ і крил носа слиною, носовими виділеннями, кормовими масами.

Зустрічається   вона   при   тяжко   перебігаючих   фарингітах,   миті,

інородних тілах в глотці, сибірці у свиней.

Вищим   ступенем   розладу   ковтання   є   повна  неможливість   ков-

тання кормової грудки, слини, води. Це може бути наслідком паралічу

глотки, що спостерігається при сказі, ботулізмі, енцефаліті або при

судорогах   м'язів   глотки,   які   виникають   при   стовбняку,   органічних

пошкодженнях   глотки,   деяких   отруєннях.   Неможливість   ковтання

може   настати   також   рефлекторно   під   впливом   подразнень,   які

надходять з інших органів, при звуженні стравоходу і закупорюванні

його інородними тілами.

Жуйка,   ремигання  (ruminatio)   —   складний   рефлекторний   про-

4

цес,   який   характерний   лише   жуйним   тваринам   і   полягає   у   відри-

гуванні вмісту рубця або сітки, пережовуванні, ослиненні, формуванні

і проковтуванні його. Порушення жуйки, а тим більше  припинення її,

завжди   були   показником   патології,   тому  дослідження   її   має   велике

діагностичне та прогностичне значення.

При   дослідженні   жуйки   звертають   увагу   на   час   її   появи  після

приймання корму; число жуйних періодів протягом доби; тривалість

кожного   періоду;   кількість   жувальних   рухів   при   пережовуванні

одного кормового комка.

У здорової великої рогатої худоби жуйка після приймання корму

починається через 20—30 хв і навіть через 1—1,5 год, що залежить

від виду корму, ступеня  наповнення рубця і зовнішніх умов. Після

згодовування соковитих кормів жуйка починається раніше, ніж після

годівлі сухими й грубими. Якщо жуйка починається пізніше, ніж через

1,5   год   після   приймання   корму,   то   її  називають  з а п і з н і л о ю

(пізньою). Спостерігається вона при гіпотонії передшлунків та багатьох

хворобах,   що   супроводжую-.   ться   підвищенням   температури   тіла,

зниженням апетиту.

Протягом доби у дорослої великої рогатої худоби буває від 6 до

12   жуйних   періодів   тривалістю   30—60   хв   кожний.   Якщо  кількість

жуйних   періодів   менша,   то   таке   порушення   називають  р і д к о ю

ж у й к о ю ,   а скорочення тривалості жуйного періоду —  к о р о т к о ю

ж у й к о ю .   Рідка   та   коротка   жуйки   поєднуються   з   пізньою   і

зустрічаються при тих же захворюваннях.

На пережовування однієї кормової грудки велика рогата худоба

витрачає від ЗО до 60 с і здійснює при цьому від 40 до 80 жуйних

рухів. Вівці і кози жують набагато швидше, при пережову-

147

ванні комка здійснюють 50—90 жувальних рухів, тривалість кожного

жуйного періоду у них близько 1 год. Жування у овець і кіз часто

зупиняється під впливом зовнішніх подразників. Перші жуйні періоди

у ягнят і козенят з'являються на 8—12-й день життя, у телят — на

третьому тижні життя. Жуйний процес у молодняка великої рогатої

худоби стабілізується у 8—10-місячному віці.

Тварини ремиґають у приємному напівзабутті, відчутті ситості  і

задоволення.   При   захворюваннях   пережовування   кормової   грудки

відбувається неохоче, повільно із зупинками. Інколи пережовування

зупиняється,   після   деякої   паузи   нерідко   тварина   проковтує   ще

недостатньо   розжовану   кормову   грудку.   Таку   жуйку   називають

в'ялою, лінивою.

Б о л ю ч а   ж у й к а   супроводжується стогонами і неспокоєм  при

відригуванні   кормової   грудки,   що   спостерігається   при   травма'-

тичному ретикуліті та ретикулоперитоніті.

П о в н е   п р и п и н е н н я   жуйки   зумовлюється   тяжкими   роз-

ладами   моторної   функції   передшлунків,   що   спостерігається   при

первинній   і   вторинній   атонії   передшлунків,   травматичному   рети-

кулоперитоніті та перикардиті, засміченні книжки, інтоксикаціях.

Відригування  (eructatio,  від   лат.  eructate  —   відригувати)   —

нормальний фізіологічний акт у жуйних, спрямований на звільнення

рубця від газів, які утворюються у ньому внаслідок бродіння кормів.

Основні гази — вуглекислота (близько  6 5% ),   метан, азот, кисень,

сірководень.   Кількість   газів,   що   утворюється,   залежить   від   виду

корму, температури (за 12 год у корів може утворюватися від 150 до

300   л).   Виводяться   вони   з   рубця   різними   шляхами,   але   основна

кількість в процесі відригування.

Виведення газів з рубця супроводжується характерним звуком  і

ароматичним   (духмяним)   запахом,   який   добре   відчувається  біля

голови   тварини.   Затримання   виведення   газів   призводить   да

метеоризму рубця (гострої тимпанії), що є загрозливим для жит-' тя

тварин   симптомом.   Розлади   відригування   газів   можуть   бути

наслідком багатьох хвороб органів* травлення та інших систем. До

розладів   відригування   відносять   часте   й   голосне,   рідке,   слабке   і

повне  припинення  відригування  газів,   неприємний  запах  газів,  що

відригуються, появу відригування газів у тварин інших видів.

Ч а с т е  й г о л о с н е  відригування виникає внаслідок підвищеного

утворення   газів   у   рубці   при   згодовуванні   кормів,   які   легко

зброджуються,   при   перегодовуванні,   у   початковій   стадії   розвитку

тимпанії рубця.

Р і д к е   й  с л а б к е   відригування спостерігається при сильному

пригніченні моторної функції перешлунків, яке зумовлює висихання і

ущільнення у них вмісту (травматичний ретикуліт, закупорка книжки,

тимпанія і переповнення рубця, атонія передшлунків). При хронічній

атонії   гази,   які   викидаються   при   відригуванні   часто   мають

неприємний запах внаслідок розкладання кормових

148