Клиническая диагностика животного с рентгенологией - часть 24

та видимих слизових оболонок, а при судинній — задишка виражена

слабо,   шкіра   й   видимі   слизові   оболонки   —   анемічні   з   легким

ціанотичним відтінком.

Г л а в а  V 

ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Дослідженню   дихальної   системи   слід   приділяти   велику   увагу,

оскільки   хвороби   її   органів   значно   поширені   серед   сільськогоспо-

дарських,   свійських   і   промислових   тварин.   Серед   них   виділяють

запалення   слизових   оболонок   носа   (риніт),   верхньощелепної   (гай-

морит) та лобної (фронтит) пазух, гортані (ларингіт), трахеї (трахеїт),

бронхів   (бронхіт),   запалення   легень   (пневмонія),   плеври  (плеврит),

альвеолярну та інтерстиціальну емфіземи легень. Ураження органів

дихальної системи досить часто є наслідком дії специфічних інфекцій

та інвазій, збудники яких локалізуються у органах дихання. В останні

роки значного поширення набули гострі респіраторні хвороби вірусної

природи:   парагрип,   респіраторно-синтиціальна   інфекція,   інфекційний

ринотрахеїт,   аденовірусна  бронхопневмонія   у   телят,   інфекційний

ларинготрахеїт   —   у   птиці,  бордетельозна   пневмонія,   мікоплазмоз,

гемофільозна   плевропневмонія,   хламідіоз   —   у   свиней.   У

господарствах,   спеціалізованих   по   вирощуванню   і   відгодівлі

молодняка великої рогатої худоби, гострі респіраторні захворювання

охоплюють   70—100   %   поголів'я,   спричиняючи   зниження

продуктивності,   відставання   у   рості,   загибель   та   вимушений   забій

тварин.   Крім   них,   у   тварин   часто   реєструють   запалення   легень

(пневмонію), бронхів та легень (бронхопневмонію) як незаразної, так і

заразної   природи.   Вони   досить  часто   є   симптомами   основного

захворювання   —   сальмонельозу,   диплококової   інфекції,   хвороби

Ауєскі, туберкульозу, пастерельозу, чуми. У свиней ураження носових

пазух є одним з основних симптомів інфекційного атрофічного риніту,

а   у   собак   легенева   форма   чуми   зустрічається   так   часто,   як   й   інші

форми.   Легенева   тканина   є   місцем   локалізації   деяких   гельмінтів

(легеневі стронгілятози) або личинки їх у процесі міграції травмують

легеневу тканину, чим сприяють розвитку пневмонії.

Таким   чином,   хвороби   органів   дихання   значно   поширені   і   в

структурі   захворюваності   їм   належить   друге   місце   після   шлунково-

кишкових захворювань, а економічні збитки від них також не менші,

109

СХЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

Загальновизнаної   схеми   дослідження   дихальної   системи   тварин

немає. На наш погляд, бажано дотримуватися такої послідовності: а)

дослідження   дихальних   рухів;   б)   дослідження   кашлю   і   верхніх

(передніх) дихальних шляхів; в) огляд і пальпація грудної клітки; г)

перкусія грудної клітки у ділянці легень; д) аускультація  легень; е)

додаткові методи дослідження (торакоцентез, дослідження мокротиння

і таке ін.).

При   дослідженні   органів   дихальної   системи,   крім   огляду,   за-

стосовують  пальпацію, перкусію,  аускультацію,  а  також спеціальні

методи (рентгеноскопію і рентгенографію, ультразвукове дослідження,

ларинго-,   трахео-   і   бронхоскопію,   торакоскопію;   лабораторне

дослідження   носових   виділень,   мокротиння,   вмісту   плевральної

порожнини).

Оглядом   визначають   кількість   дихальних   рухів,   їх   властивості,

форму   грудної   клітки,   зміни   верхнього   (переднього)   відділу   ди-

хальних шляхів. За результатами перкусії одержують уявлення про

фізичний   стан  легень   і   плеври  й   вони  часто  є  вирішальними   при

постановці   діагнозу.   Найбільш   важливим   із   загальноклініч-них

методів є аускультація, яка дає змогу характеризувати стан слизової

оболонки   дихальних   шляхів   (гортані,   трахеї,   бронхів)   і   легень,

характеризувати фізіологічні і патологічні дихальні шуми.

Дослідження дихальних рухів  включає визначення частоти та

глибини дихання, типу й ритму дихання, симетричності дихальних

рухів, наявності задишки.

Частоту дихання визначають підрахунком кількості рухів грудної

і черевної стінки за 1 хв (інколи за 2—3) або крил носа, особливо у

коней і кролів; аускультацією трахеї, легень — по кількості шумів, у

холодний період — по клубочках пару, що з'являються при видиху

повітря, у птахів — по коливанню хвоста, рино- і пнев-мографією.

Частота   дихання   тварин   різних   видів   значно   відрізняється   і

коливається у великих межах (табл. 6), що в значній мірі залежить

від   рівня   та   інтенсивності   обміну   речовин   —   чим   він   вищий,,   тим

частота   дихання   більша.   На   неї   впливають   стать   (у   самців   вона

менша,  ніж  у  самок),  вік  (у молодих тварин вона  більша),  порода,

конституція,   вгодованість,   зовнішня   температура,   вологість  повітря,

вагітність, фізичне навантаження, нервове збудження і стан здоров'я.

Патологічні   зміни   частоти   дихання   проявляються   у   вигляді

збільшення   (тахі   —   або   поліпное)   і   зменшення   (оліго   —   або   бра-

дипное).

Тахіпное  (tachipnoe, від грецьк.  tachys  — швидкий і рпое — ди-

хання;  poly  —   багато)   спостерігають   при   захворюваннях,   які   су-

проводжуються зменшенням дихальної поверхні легень (пневмонія,

ПО

пневмоторакс, набряк і альвеолярна емфізема легень, ексудативний

плеврит),   кисневому   голодуванні,   зумовленому   анемією   і   серцево-

судинною недостатністю. При даних захворюваннях кров збіднюється

на кисень (гіпоксемія) і збагачується вуглекислотою (гіперкапнія), яка

є   подразником   дихального   центра.   Тахіпное   виникає   також   при

підвищенні   внутрішньочеревного   тиску   внаслідок   тимпанії   рубця,

метеоризму   шлунка   та   кишечника,   черевної   водянки,   оскільки   при

даних   хворобах   виникають   перешкоди   для   дихальних   екскурсій

діафрагми і зменшується глибина дихання.  Підвищення температури

тіла,   подразнення   дихального   центра  токсинами,   больовими

імпульсами (наприклад, при сухому плевриті, переломах ребер та ін.)

також викликають тахіпное.

І   все   ж   таки,   частіше   всього   тахіпное   зумовлене   поєднанням

кількох причин. Наприклад, при запаленні легень причинами тахіпное

є зменшення дихальної поверхні легень, вплив на дихальний центр

нагрітої   крові,   вуглекислоти   та   токсинів,   рефлекторні   впливи,   що

надходять із уражених бронхів і альвеол до дихального центра.

Олігопное або брадіпное  (oligopnoe  від грецьк.  oliganis  — рідкий,

малий,   рпое   —   дихання;  bradis  —   повільний)   виникає   внаслідок

пригнічення функції дихального центра і зниження його збудливості,

що   спостерігається   при   деяких   тяжких   захворюваннях   головного

мозку і його оболонок (пухлини мозку, менінгіт), при агонії, отруєнні

продуктами   азотистого   обміну   (уремії),   різко   вираженій   кетонемії

(кетоз)   і   функціональних   розладах   (післяродова   гіпокальцемія).

Пригнічення   дихального   центра   може   спостерігатися   також   при

хворобах печінки,  особливо  при  гострому гепатиті, які спричиняють

холемію,   порушення   детоксикаційної   функції,   що   призводить   до

нагромадження в організмі токсичних продуктів.

Зменшення частоти дихання буває при значному звуженні верхніх

дихальних шляхів, особливо у свиней, кролів, собак, внаслідок чого

збільшується тривалість вдиху. Пізніше, нагромадження вуглекислоти

може призвести до тахіпное.

111

Глибину дихання визначають за величиною екскурсій легень, тобто

різницею об'єму легень при вдиху та видиху. До змін глибини дихання

відносять   поверхневе   й   глибоке   дихання.   Як   правило,   збільшення

частоти   дихання   комбінується   із   малою   глибиною   (поверхневе

дихання),   оскільки   вдих   і   видих   при   цьому   стають   коротшими.

Уповільнене дихання, навпаки, є глибоким. Однак при цьому бувають

і   різні   відхилення.   Наприклад,   при   задишці   по   причині   малокрів'я

дихання може бути одночасно глибоким і прискореним.

Тип дихання визначають за ступенем участі в акті дихання грудних

і черевних м'язів. У більшості здорових тварин, за винятком собак і

хутрових   звірів,   інтенсивність   дихальних   рухів   грудної   клітки   та

черевних стінок більш-менш однакова й такий тип дихання називають

грудо-черевним   або   змішаним.   Якщо   екскурсії   грудної   клітки

переважають   над   рухами   черевних   стінок,   то   такий   тип   дихання

називають г р у д н и м .  Він характерний для собак, хутрових звірів, а

також   зустрічається   при   хворобах   діафрагми  (запалення,   розриви),

запаленні   очеревини   (перитоніт),   механічному   стискуванні   органів

дихання   збільшеними   в   об'ємі   органами   черевної   порожнини   при

гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника, гострій тимпанії

рубця.

Ч е р е в н и й   т и п   д и х а н н я   характеризується різко вираженими

рухами   черевних   стінок   при   порівняно   слабих   екскурсіях   грудних.

Такий тип дихання характерний для ураження легень і плеври. При

запаленні   легень,   альвеолярній   емфіземі   легень,   мі-кробронхіті

еластичність   легеневої   тканини   знижена   й   для   того,   щоб   якомога

більше   витиснути   повітря   з   альвеол,   необхідна   посилена   робота

черевних   м'язів.   Особливо   це   помітно   у   коней   при  альвеолярній

емфіземі   легень,   коли   при   видиху   втягуються   черевні  м'язи   й   за

реберною дугою утворюється так званий запальний жолоб. Переважно

черевний   тип   дихання   буває   також   при   плевриті,   грудній   водянці,

гемотораксі, болючості грудної стінки (переломи ребер, фібринозний

плеврит).

Симетричність   дихальних   рухів  виявляють   за   екскурсією   грудної

клітки.'/У здорових тварин вона здійснює рівномірні, симетричні з обох

боків рухи. Збільшення або зменшення амплітуди коливань правої чи

лівої   половин   грудної   клітки   називають   асиметричністю   дихальних

рухів.   Асиметрію   можна   спостерігати   у   великих   тварин   при   огляді

грудної клітки спереду або ззаду тварини, а у дрібних — з боку спини.

Асиметрія   дихальних   рухів   зустрічається   при   однобічному   ураженні

легеневої   тканини,   однобічному   нагромадженні   в   плевральній

порожнині   ексудату   (плеврит),   крові   (гемоторакс)   або   повітря

(пневмоторакс),   переломі   ребер,   стенозі   одного   з   головних   бронхів,

ателектазі   (спаданні)   частки   легень,   однобічному   сухому   плевриті.

Дихальні рухи ураженої половини грудної клітки будуть зменшені.

112

Ритм дихання  у здорових тварин характеризується правильним  і

регулярним   чергуванням   фаз   вдиху   і   видиху   та   відповідною   три-

валістю   їх,   причому   за   вдихом   зразу   ж   іде   видих,   який   змінюється

невеликою паузою. Вдих, як активна фаза, перебігає дещо швидше,

ніж-видих. Відношення між ними у коней становить 1 : 1,8, корів — 1 :

1,2, 'кіз — 1 : 2,7, собак — 1 : 1,64, а у свиней і овець тривалість їх'

майже   однакова.   Деякі   зміни   ритму   дихання   у   здорових  тварин

можливі   при   різних   проявах   збудження   —   обнюхуванні,  чханні,

фирканні, хрюканні і т. д. Зміни ритму дихання при різних хворобах

проявляються   у   таких   формах:   подовження   (розтягнутість)   однієї   з

фаз   дихання;   переривчасте   або   саккадоване   дихання;   велике

кусмаулівське дихання; біотівське і чейн-стоксівське дихання.

Подовженість вдиху буває при звуженні верхніх дихальних шляхів,

а видиху — при пневмонії, хронічній альвеолярній емфіземі легень.

Переривчасте (саккадоване) дихання характеризується тим, що акти

вдиху   й   видиху   відбуваються   поштовхоподібно,   нібито   у   два   або

більше   прийоми.   Найбільш   помітно   це   при   хронічній   альвеолярній

емфіземі легень, особливо при видиху. На початку черевна і грудна

стінки спадаються пасивно, потім настає коротка пауза, а за нею —

добре   помітна   активна   робота   м'язів   черевної   стінки.  Крім   того,

переривчасте   дихання   спостерігається   при   плевриті,  мікробронхіті,

рідше   —   при   зниженні   збудливості   дихального   центра   внаслідок

післяродового парезу, уремії, запаленні мозку та його оболонок.

Кусмаулівське   дихання  характеризується   поглибленням   і   подов-

женням  фаз  вдиху   та  видиху   й  зменшеннями  частоти дихання  (рис.

39).   Вдихування   повітря  супроводжується шумами сопіння, хрипіння,

свисту.   Зустрічається   при   коматозному   стані   (уремічна,   печінкова,

діабетична коми), підвищенні внутрішньочерепного тиску при набряку

та   водянці   головного   мозку.   Прогноз   при   даному  симптомі   —

несприятливий.

Біотівське   дихання  проявляється   періодично   виникаючими   ве-

ликими паузами тривалістю до 20—ЗО с, які настають після однакових

за   глибиною   дихальних   рухів   (рис.   40).   Воно   є   наслідком   зниження

збудливості дихального центра й характерне для захворювання мозку

(енцефаліт, менінгіт, пухлини мозку, крововиливи в мозок), теплового

удару, уремії. Прогноз несприятливий.

Чейн-стоксівське дихання характеризується появою пауз тривалістю

15—ЗО с,  за яким йдуть  поступово  зростаючі за  глибиною  дихальні

рухи   (рис.   41).   Досягнувши   максимального   підвищення,   вони   знову

починають   зменшуватися   і   змінюються   паузою,   за   якою   поступово

посилюються дихальні рухи. Спостерігається у тих же випадках, що й

біотівське   дихання,   а   також   може   бути   при   захворюваннях   з

синдромом кольок, міокардиті.

113

Задишка  (dispnoe,  від грецьк.  dys  — розлад, порушення, рпое —

дихання)   —   утруднене   дихання,   яке   супроводжується   змінами   час-

тоти,   сили,   ритму   та   типу   дихання.   Вона   є   симптомом   багатьох

хвороб   і   тому   має   велике   діагностичне   значення.   Розрізняють   три

форми задишки: інспіраторну, експіраторну та змішану.

Інспіраторна   задишка  характеризується   утрудненим   вдихом.

Виникає вона  внаслідок   звуження  верхніх дихальних  шляхів  —  при

запаленні   та   набряку   слизової   оболонки   носа,   що   особливо   не-

безпечно у тварин з вузькими отворами, гортані, деформації хрящів

хоан   при   інфекційному   атрофічному   риніті   свиней,   здавлюванні

гортані   і   трахеї   пухлинами   або   надмірно   збільшеною   щитовидною

залозою.   Інспіраторна   задишка   буває   також   при   зниженні

еластичності   стінок   альвеол,   коли   розширення   їх   потребує   додат-

кового зусилля м'язів (пневмонія, альвеолярна емфізема).

Клінічно інспіраторну задишку розпізнають за характерною позою

тварини. Вона стоїть із витягнутими вперед головою та шиєю і широко

розкритими   (рупороподібними   у   коня)   ніздрями,   грудні   кінцівки

розставлені,   ліктьові   горби   відставлені   назовні,   міжреберні   м'язи

западають внаслідок зниження внутрішньогрудного  тиску.  Корови та

свині часто дихають з відкритим ротом, хрящі крила носа інтенсивно

розширюються,   собаки   і   коти   приймають   сидяче   положення,   кролі

труть   носом   об   клітку.   Фаза   вдиху   подовжена,   вдихання   повітря

супроводжується   сопінням,   свистом,   хропінням.   Порушення

зовнішнього   дихання   спричиняє   кисневе   голодування   (гіпоксемію),

нагромадження   у   крові   надлишку   двоокису   вуглецю   (гіперкапнію),

появу ціанозу видимих слизових оболонок.

Еспіраторна   задишка  характеризується   утрудненням   видиху.

Розвивається вона при зниженні еластичності легеневої тканини, що

спостерігається   при   запаленні   легень   (пневмонії),   альвеолярній

емфіземі   легень,   мікробронхіті.   У   здорових   тварин   грудна   клітка

спадається   більш-менш   пасивно.   При   зниженій   еластичності   ле-

геневої   тканини  пасивна   фаза   видихання   повітря   доповнюється   по-

силеною   роботою   м'язів   черевного   преса   та   грудної   клітки,   тобто

видих  стає  подвійним.   Внаслідок   посиленої   роботи   черевних   м'язів

внутрішньочеревний   тиск   підвищується,   діафрагма   інтенсивніше

зміщується   у   порожнину   грудної   клітки,   сприяючи   цим   самим

витискуванню повітря з легень.

Клінічно експіраторна задишка проявляється подовженою фазою

видихання повітря, переважно черевним типом дихання; запа-

414

данням черевної стінки вздовж реберної дуги («запальний жолоб»),

посиленим коливанням черевної стінки в ділянці здухвин.

Змішана задишка  характеризується утрудненням обох дихальних

фаз   —   вдиху   і   видиху   й   тому   природно,   що   клінічне   вона   про-

являється   симптомами,   характерними   і   для   інспіраторної,   і   для

експіраторної   задишки.   Спостерігається   змішана   задишка   при   хво-

робах   серця   (міокардиті,   перикардиті,   ендокардиті),   особливо   в

стадію   декомпенсації;   при   ураженнях   легень,   які   супроводжуються

зменшенням дихальної поверхні — пневмонії різної етіології, гіперемія

та   набряк   легень,   стиснення   легень   ексудатом,   транссудатом,

пухлинами,   при   гострій   і   хронічній   альвеолярній   емфіземі   легень

внаслідок   втрати   легеневою   тканиною   еластичності;   хворобах

кровотворних органів, пов'язаних із зменшенням у крові гемоглобіну;

при різкому підвищенні внутрішньочеревного тиску (тимпа-нія рубця,

гостре розширення шлунка, метеоризм кишечника).

За ступенем вираженості розрізняють задишки легкі й тяжкі. Легка

задишка проявляється лише при фізичному навантаженні на тварину,

тяжка—у   стані   спокою.   Задишку,   яка   виникає   раптово,   швидко

розвивається,   називають   ядухою.   Буває   вона   при  спазмі   бронхів,

голосових зв'язок гортані.

Кашель — складна рефлекторна реакція на подразнення рецепторів

гортані,   трахеї,   бронхів   і  плеври   сторонніми  тілами,   які  утворилися

внаслідок   запальних   чи   інших   патологічних   процесів   (мокротиння,

ексудат, кров, слиз) чи потраплянням іззовні або в результаті міграції

(наприклад,   личинки   гельмінтів).   Особливо   чутливими   є   слизова

оболонка   гортані,   біфуркації   трахеї   і   розгалуження   бронхів.

Вважають,   що   запалення   легеневої   тканини   кашлю   не   викликає,   а

поява   кашлю   у   таких   випадках   пояснюється   втягненням   у

патологічний   процес   бронхів   і   плеври.   Таким   чином,  кашель   є

рефлекторно-захисним актом.

Кашльовому   поштовху   передує   глибокий   вдих,   за   яким   рефлек-

торно   закривається   голосова   щілина.   Наступне   скорочення   м'язів

підвищує   тиск   повітря   у   дихальних   шляхах,   голосові   зв'язки   від-

криваються   і   повітря   з   характерним   шумом   викидається   назовні.

Штучно кашель можна викликати у коней і дрібних жуйних стисканням

гортані або перших трахеальних кілець, у великої рогатої  худоби —

закриттям ніздрів, витягуванням язика, свиней примушують підніматися

і рухатися, а у собак стискують грудну клітку.

При   клінічній   оцінці   кашлю   звертають   увагу   на   його   частоту   та

силу, болючість і вологість, враховуючи при цьому особливості кашлю

у тварин різних видів. Перераховані властивості кашлю мають велике

діагностичне значення, оскільки вони залежать

І

115

від характеру патологічного процесу і місця його локалізації. Залежно

від стану дихальних шляхів і місця локалізації хвороби, подразнення

викликає   то   окремі   кашльові   поштовхи   (ларингіт,   бронхіт),   то   тяжкі

приступи   кашлю.   Останнє   зустрічається   при   дифузному   бронхіті,

хронічній альвеолярній емфіземі легень, плевриті, бронхіальній астмі,

пневмонії   свиней,   легеневій   формі  чуми   свиней,  при   потраплянні   в

дихальні шляхи стороннього тіла.

Сила   кашлю   залежить   від   наповнення   легень   повітрям,   еластич-

ності їхньої' тканини, швидкості й сили видиху. Інфільтрація легеневої

тканини, заповнення альвеол ексудатом при пневмонії, туберкульозі,

альвеолярна  емфізема   легень   знижують   еластичність   їх  тканини,   а

плеврит   —   зменшує   швидкість   і   силу   дихальних   екскурсій   грудної

клітки,   тому   повітря   під   час   кашльового   поштовху   виводиться   із

дихальних   шляхів   порівняно   повільно   й   кашель   при  перерахованих

хворобах буде тихий, приглушений, протяжний, іноді він переходить у

покашлювання.   І   навпаки,   при   запаленні   гортані,   трахеї,   великих

бронхів, коли легенева тканина не уражена, еластичність її суттєво не

змінена, кашель буде сильним, звучним, коротким, оскільки повітря з

легень і дихальних шляхів викидається швидко та енергійно.

Кашель   при   ураженні   плеври,   набряку   гортані,   крупозному   і

виразковому   запаленні   слизової   оболонки   дихальних   шляхів,   особ-

ливо в перші дні хвороби, супроводжується болючістю. Синдром болі

проявляється   своєрідною   поведінкою   тварин:   вони   збуджені   мають

заляканий   вигляд,   здійснюють   пусті   жувальні   й   ковтальні   рухи,

витягують голову і шию, тупцюють грудними кінцівками.

Стадія перебігу запального процесу впливає на характер кашлю.

Якщо в дихальних шляхах збирається рідкий ексудат, то кашель буде

вологим,   що   спостерігається   при   гострому   катаральному   ларингіті,

бронхіті, в другу стадію розвитку катаральної бронхопневмонії.

У   перші   дні   розвитку   крупозної   пневмонії   і   катаральної   брон-

хопневмонії   ексудату   ще   мало,   а   при   підгострому   і   хронічному   за-

паленні   дихальних   шляхів   він   стає   в'язким,   оскільки   рідка   частина

його частково розсмоктується, а частково випаровується.  В цих ви-

падках   в'язкий,   липкий   ексудат   веде   до   виникнення   сухого   кашлю,

який більш болючий, ніж вологий. Сухий кашель виникає також при

гострому крупозному запаленні слизової оболонки дихальних шляхів.

116