содержание   ..  512  513  514   ..

Учебная книга: Підприємницьке право, Старцев КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Підприємницьке право Навчальний посібник За редакцією кандидата юридичних наук, професора О, В. Старцева Київ Видавництво "Істина" 2006 ББК 67.304.2 П68 П68 Пішірисчниііьке право: Навч. посіб. / За ред. О В Старцсва. К. : Істина, 2006. - 208 с. ISKN ')(,(,.7 OIV75-5 У навчальному посібнику відповідно до положень Цивільного, Господарського кодексів України та ін­ших актів законодавства викладаються основні поло­ження курсу "Підприємницьке право". Текст склада­ється із запитань, які найчастіше виносяться на іспи­ти та заліки з курсу, та стислих відповідей на них. Книга розрахована на студентів юридичних фа­культетів, практикуючих юристів, адвокатів, нотаріу­сів, викладачів права, науковців, підприємців, а також усіх тих, хто цікавиться проблематикою правового за­безпечення господарської діяльності. КОЛЕКТИВ АВТОРІВ: ШколвМй Людмила Вікторівна, канд. юрид. наук, доцент — п. 1—9; Старцев Олександр Валентинович, канд. юрид. наук, професор — п. 10—105. РЕЦЕНЗЕНТИ: Калюжний Ростиаіав Андрійович, доктор юрид. наук, професор; Зуб Ігор Володимирович, канд. юрид. наук, доцент; Красіліч Наталія Дмитрівна, канд. юрид. наук, доцент. ББК 67.304.2 ISBN 966-7613-75-5 © Колектив авторів, 2006 © Видавництво «Істина», 2006 1. Поняття, предмет та метод підприємницького права Поняття підприємницького права /ПОприсмницьке право — система загальнообов'язкових норм (правил), шо регулюють відносини у сфері зайняття підприєм­ницькою діяльністю, встановлюються і охороняються держа­вою. Характеристика підприємницького права 1. Підприємницьке право — система норм (правил). Підпри­ ємницьке право, як і будь-яка інша галузь права, не є сукупніс­ тю норм, що регулюють відносини певного виду. Всі норми, хо­ ча і запозичені з класичних галузей прана за ознакою регулю­ вання відносин у сфері здійснення підприємницької діяльнос­ ті, взаємопов'язані й формують систему із більш-менш чіткою внутрішньою структурою і внутрішнім поділом. У межах галузі підприємницького права виділяють правові інститути — сукуп­ ність норм права меншого обсягу, то регулюють споріднені відносини в межах тієї групи суспільних відносин, які станов­ лять предмет галузі, тобто відносин у сфері провадження під­ приємницької діяльності (інститути договірного права, права промислової власності, захисту економічної конкуренції, регу­ лювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів пілпріи м ницької діяльності та ін.). Сукупність інститутів, в свою чергу, дозволяє виділити в межах галузі підприємницького права За­ гальну та Особливу частини. 2. Норми підприємницького нрава мають загальнообов'язко­ вий характер. Загальнообов'язковість означає, що як і в будь- якій галузі права, норми підприємницького права обов'язкові для виконання усіма суб'єктами, яким вони адресовані — заз­ вичай до таких належать суб'єкти підприємницької діяльності, їх засновники та посадові особи. На осіб, які хоч і не є суб'єк­ тами підприємницької діяльності, проте проходять процедуру створення та державної реєстрації такого суб'єкта, також поши­ рюються норми підприємницького права. 3. Норми підприємницького права регулюють відносини у сфері зайняття підприємницькою діяльністю. Іншими словами, всі норми, шо прямо чи опосередковано регулюють такі відно­ сини, становлять підприємницьке право, а відповідні відноси­ ни є його предметом (див. нижче). 4. Норми підприємницького права встановлюються і охоро­ няються державою. Держава уповноважує державні органи на І " прийняття тих чи інших рішень у відповідних сферах суспільних відносин, в тому числі у сфері зайняття підприємницькою діяль­ ністю. Ці рішення об'єктивуються у вигляді обов'язкових для виконання нормативних актів, охорона яких забезпечується встановленням за їх невиконання юридичної відповідальності. Предмет ні п фін мни її і. кін о нрава Предметом підпрш миицького права є специфічне коло сус­пільних відносин, що виникають у процесі або у зв'язку зі здій­сненням підприємницької діяльності її суб'єктами — носіями взаємопов'язаних прав і обов'язків, передбачених і забезпече­них законом. Відносини, то регулюються нормами підприєм­ ницького права, складаються на початковому етапі організації підприємницької діяльності (прийняття рішення про створення суб'єкта підприємницької діяльності, його державна реєстрацій, отриманий дозволів на початок роботи), тривають упродовж всього періоду її здійснення (отримання ліцензій, патентів, ук­ладення та виконання договорів різних ШВІВ, захист своїх інте­ресів в судових та інших державних органах) та закінчуються у ш'язку з припиненням суб'єкта підприємницької діяльності (відносини з визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, його ліквідація тошо). Метод in input чинш.мни права Метод підприємницького права, тобто спосіб впливу m відповідні відносини, зумовлений специфікою метолів тих га­лузей, норми яких належать до його складу. Наприклад, май нові відносини, що складаються в процесі зайняття іпдприсм ніші.кою діяльністю, регулюються нормами різних галузей прана; відповідно й методи регулювання в кожному разі різні. А саме: метод владних розпоряджень — при плановому розпо­ділі матеріалів і коштів, що переважав при адміністративно-ко­мандному управлінні державним сектором (адміністратишіе право); метод заборони під загрозою покарання — при злочин­них посяганнях на власність (кримінальне право); метод дого­вору — при безпосередньому провадженні підприємницької ді­яльності її суб'єктів, які вступають у майнові правовідносини як рівноправні сторони (цишльне право); метод рівноправ'я — при регулюванні майнових відносин між подружжям, то вини­кають у разі поділу майна суб'єкта підприємницької діяльнос­ті, заснованого на базі спільного сумісного майна подружжя (сімейне прано) та ін. Загальним методом підприємницького права є переважно дозвільний метод (для суб'єктів підприєм­ницької діяльності — «дозволено все, що не заборонено зако­ном»; для публічних органів влади — «дозволено те, що вста­новлено законом»). 2. Співвідношення підприємницького права з іншими галузями права Підприємницьке прано — комплексна підгалузь. З кожної класичної галузі підприємницьке право запозичає відповідні правові норми, що прямо або опосередковано регулюють відно­сини, які складаються у зв'язку із зайняттям підприємницькою діяльністю. У складі підприємницького права переважають норми адмі­ністративного і цивільного права. До норм адміністративного права, предметом регулювання якого є, зокрема, відносини у сфері управління, належать, наприклад, норми, шо регулюють порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяль­ності, порядок отримання ними ліцензій, патентів та інших дозволів тощо Норми цивільного права регулюють майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, що складаються в про­цесі зайняття підприємницькою діяльністю — порядок укладан­ня договорів, визначення їх сторін, момент виникнення право і дієздатності та інші питання. Підприємницьке право також становлять норми фінансово­го (регулювання відносин, шо складаються у зв'язку зі сплатою податків та інших зборів за наслідками підприємницької діяль­ності), земельного (регулювання відносин, що складаються у зв'язку з оформленням прав на земельну ділянку для зайняття підприємницькою діяльністю) права. Норми сімейного права стають частиною підприємницького при розподілі майна суб'єкта підприємницької діяльності, створеного в шлюбі, між подружжям, а житлового — у разі купівлі або використання придбаного на інших підставах жилого приміщення для зайнят­тя підприємницькою діяльністю. Нарешті, цілим блоком підприємницького права є норми відповідних галузей права, шо встановлюють відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності (наприклад, фінансову — фінансове, майнову — цивільне право), а також відповідальність засновників таких суб'єктів або їх посадових осіб (криміналь­ну — кримінальне, адміністративну — адміністративне право). У теорії зазвичай ставиться питання про співвідношення підприємницького права із суміжними галузями господарсько- го та комерційного нрава. Різниця полягає в обсягах відносин, що становлять предмет їх правового регулювання Предметом правового регулювання господарського права є здебільшого відносини, що складаються у процесі виробництва (виготовлення) продукції, надання послуг, виконання робіт як виробничого, так і допоміжного, невиробничого характеру з метою задоволення всього спектру потреб суспільства, тобто під час здійснення господарської діяльності. Крім того, госпо­дарська діяльність може провадитися юридичними особами не­залежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності, а також фізичними особами — суб'єктами підпри­ємницької діяльності, як з метою, так і без мсти отриманий прибутку. Предметом правового регулювання підприємницького права є підприємницька діяльність, шо визначається як самостійнії, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська ді­яльність, шо здійснюється суб'єктами господарювання (підпри­ємцями) з метою досягнення економічних і соціальних резуль­татів та одержання прибутку. Тобто вона є специфічним видом господарської діяльності, яка здійснюється від імені підприєм­ця, під його майнову відповідальність, на його власний ризик, обов'язковою ознакою якої є отримання прибутку. Комерційна діяльність, в свою чергу, є елементом підприєм­ницької діяльності. Вона обмежується відносинами, які мають місце під час реалізації вже готової продукції, доведення її до споживача, і стосується виконання робіт та надання послуг, в тому числі посередницьких, щодо торгівлі, рекламних заходів, планування нових обсягів продаж, експортно-імпортних опера цій, опрацювання способів виходу на зовнішній ринок та ш 3. Джерела підприємницького права Джерелами ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО права є нормативно-иравові акти, шо регулюють відносини у сфері зайняття підприємниць­кою діяльністю. Джерела підприємницького права за ознакою юридичної си­ли нормативно-правових актів мають 4 рівня: 1) конституційне регулювання відносин у сфері підприєм­ ництва; 2) міжнародно-правове регулювання; 3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікова­ них нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших ак­ тів, що мають силу закону; 4) регулювання підприємницьких відносин під/законними норма і іншими актами1 . І Конституційне регулювання відносин у сфері підприєм­ництва здійснюється на основі Конституції України — акта, що має найвищу юридичну силу. Вона, зокрема, встановлює за­гальні принципи здійснення підприємницької діяльності, заз­начаючи у ст. 42, що кожен має право на підприємницьку ді­яльність, яка не заборонена законом. 2. Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-пра­ вове регулювання підприємницької діяльності, містяться в між­ народних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому під міжнародним дого­ вором України розуміється договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародно­ го права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і незалежно віл його конкретного наймену- иання (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). 3. Основним джерелом права у правовій державі є закони. Базовим нормативним актом у сфері підприємництва, що має силу закону, є ГК. Саме він визначає основні засади госпо­дарювання в Україні, містить загальні положення щодо госпо­дарських зобов'язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські від­носини, що виникають у процесі організації та здійснення гос­подарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Кодекс містить і положення щодо суб'єктів господарюван­ня — фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові фор­ми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господар­ської (в тому числі підприємницької) діяльності. Крім ГК, нор­мативну базу щодо організаційно-правових форм суб'єктів під­приємницької діяльності становлять закони України від 19 ве­ресня 1991 р. «Про господарські товариства», від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство». Відноси­ни кооперації додатково врегульовані законами України від 1 Див. Підпрш ммішьке право України / За ред. Р В. Шишки. - Харків. 2000 — С 54. 10 квітня 1992 р. «Про споживчу кооперацію», від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію», від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію». Специфічну групу становлять нормативно-правові акти, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб'єктів підпрін м іпшької діяльності до яких насамперед належать закони Украї­ни від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», від 19 грудня 1995 р. • Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етило­вого, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюно­вих виробів», від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», від І червня 2000 р. «Про ліцензування ііснних видів господарської діяльності» n in. Серед кодифікованих нормативних актів (кодексів) найваж­ливіша, після ГК, роль у сфері правового регулювання підпри­ємницької діяльності належить ЦК. Регулюючи особисті не­ма» нові та майнові відносини (цивільні відносини) відповід­них учасників, він встановлює загальні положення щодо фі-зичких осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів під­приємницької діяльності, шодо юридичних осіб та їх органна ційно-иравових форм, щодо угод (правочннів) та інституту представництва, норми зобов'язального права та щодо недого-вірних зобов'язань. 4. Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на осно­ві Конституції і законів України. Наприклад, з метою ефектив­ного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки Президентом України 3 липня 1998 р. був виданий Указ № 727/98 «Про спрощену систему оподатку­вання, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва». Указами також встановлюється компетенція окремих держав­них органів, в тому числі таких, що здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності (див. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затверджене Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000). Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) шімають наступну сходинку в ієрархії иідза-конних нормативних актів. Це означає, що їх положення по­винні відповідати положенням Конституції, міжнародних дого­ворів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують, 8 уточнюють положення вищенавелених актів, якщо про це є від­повідне застереження в документах вищої юридичної сили. Так. наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону «Про ліцензуван­ня певних видів господарської діяльності» для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до зая­ви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України На виконання цієї вимоги 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів Укра­їни постановою № 756 затвердив Перелік документів, які дода­ються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господар­ської діяльності. Нормативні акти органів виконавчої влади — постанови, на­кази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб — приймаються на основі і на виконання Конституції, за­конів, указів Президента України та нормативних актів Кабіне­ту Міністрів України, а отже, повинні відповідати їм Вони ма­ють велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і збо­рів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової алміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про поря­док обліку платників податків; для посилення митного контро­лю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання наказом Державного митного комітету Украї­ни від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ве­дення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в мит­них органах та ін. 4. Поняття та ознаки підприємницької діяльності (підприємництва) Поняття підприємницької діяльності (підприємництва) Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнен­ня економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Характеристика підприємницької діяльності (підприємництва) І. Підприємниці но є самостійною діяльністю. Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами Украї­ни, на вибір підприємця (ст. 45 ГК). Також фізичні особи ма- ють можливість зареєструватись як громадяни — суб'єкти під­приємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації. По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 ГК принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльнос­ті, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд прий­маючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству. 2. Підприємництво є ішшлнтном діяльністю. Це означає, що зайняття підприсмнииькою діяльністю є добровільним вчинком. Жоден державний орган, недержавна організація, посадова осо­ ба не можуть примусити особу до зайняття підприємницькою ді­ яльністю. Проте це не означає, що особа не може бути приму­ шена до виконання добровільно взятих на себе зобов'язань (нап­ риклад, за договором, укладеним в процесі провадження підпри­ ємницької діяльності) або зобов'язань, що передбачені державою і випливають зі здійснення особою підприємницької діяльності (наприклад, зобов'язань зі сплати податків). 3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Чітких кількісних критеріїв систематичності (тобто скільки разів пот­ рібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася під­ приємницькою) законодавством не встановлено. У цьому разі можливо застосовувати Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел», за змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироб­ лених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів, який здійснюється більше чотирьох разів протягом календар­ ного року1 . 4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це озна­ чає, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розра­ хункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та інших правил здійснення господарської діяльності підприємс­ тво та приватний підприємець самостійно несуть відповідаль­ ність, передбачену законодавством України. Тобто суб'єкт під­ приємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і нега­ тивні наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням цього є положення ЦК, що встановлюють самостійну відпові­ дальність фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльнос­ ті (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов'язаннями. Див.: Аксенов И., Платонов С. Что такое предпринимательство? // Предпринима­ тельство, хозяйство и право. — 1996. — N » 7. — С. 3. пов'язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. З ст. 96 цього Кодексу учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної осо­би, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учас­ника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. 5. Підприємництво є господарською діяльністю. Цс означає, що, не зважаючи на свою специфіку, підприємницька діяль­ ність є складовою ширшого за обсягом поняття «господарська діяльність». Згідно зі ст. З ГК під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного вироб-ніщгна, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. 6. Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами гос­ подарювання (підприємцями). Іншими словами, підприєм­ ницька діяльність провалиться фізичними та юридичними осо­ бами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Це означає, що під­ приємницькою діяльністю можуть займатися як юридичні, так і фізичні особи, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності за правилами Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». 7. Внаслідок підприємницької діяльності досягаються еконо­ мічні й соціальні результати. Підприємницька діяльність суттєво впливає на розвиток економіки і соціальної сфери. Серед економічних результатів найбільш принциповими є утворення конкурентного середови-ща, насичення ринку товарами і послугами, значна активізація міжнародних економічних стосунків. Малий і середній бізнес лає нові робочі місця, значно стимулює підвищення кваліфіка­ції працівників, їх ініціативу і творчість, загалом сприяє вижи­ванню населення в кризові періоди. Поступове зміцнення суб'єктів підприємництва, їх прибутковість закладає додаткову фінансову базу для такої соціально корисної діяльності, як бла­годійництво та спонсорство. 8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибут­ ку. Якщо метою тієї чи іншої діяльності не є отримання при­ бутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Ця ме­ та, як правило, знаходить своє вшображення в установчих до­ кументах суб'єкта підприємницької діяльності і простежується, 11 виходячи з характеру його діяльності1 . За цією ж ознакою під­приємницька діяльність відмежовується від поняття господар­ської діяльності, в якій отримання прибутку не ставиться за ос­новну мету. 5. Принципи підприємницької діяльності Підприємництво здійснюється на основі таких принципів: 1) вільного вибору підприємцем вили* підприємницької ді­ яльності. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно вирі­ шує, якими видами діяльності йому займатися, з огляду на об­ меження, встановлені чинним законодавством (наприклад ді­ яльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово- медичних, судово-психіатричних експертиз, може здійснювати­ ся тільки державними підприємствами та організаціями); 2) самостійного формування підприємцем програми діяль­ ності, вибору постачальників і споживачів продукції, шо вироб­ ляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено іаконом, не 1.1 мовлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону, 3) вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип обмежується положеннями спеціальної о «аконолаиства про зайнятість, шо містить положення, якими обмежуються трудові права іноземних іромадян та осіб без громадянства — ст. 8 За­ кону України від І березня 1991 р. «Про зайнятість населення» передбачена необхідність отримання дозволу на працевлашту­ вання у державній службі зайнятості України; 4) комерційного розрахунку та власного комерційного ризи­ ку. За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахун­ кової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та ін­ ших правил здійснення господарської діяльності підприємство та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність, передбачену законодавством України (див. ознаку № 4 підпри­ ємницької діяльності); 5) вільного розпорядження прибутком, шо залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. Цей принцип суттєво обмежується шля­ хом встановлення правил щодо цільового використання коштів суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, обме­ жень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.; 6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоеконо­мічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на спій розсуд. Цей принцип обмежу­ється, зокрема, положеннями Закону України під 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валю­ті», ст. 1 якого встановлені правила щодо обов'язкового зараху-вання на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованос­тей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (випнеш вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується. 6. Види підприємницької діяльності При розмежуванні підприємницької діяльності за видами допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв класифікації підприємницької діяльності. За отакою предмета діяльності учасників відповідних право­відносин підприємницьку діяльність можна класифікувати н.і 1) виробничу підприємницьку діяльність, тобто діяльність, у процесі якої виробляє іьсн певна продукція; 2) невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої ви­ діляють: — діяльність із виконання робіт, надання послуг (виконан ня ремонтній робіт, надання інформаційних послуг, здійснен ня транспортних перевезені.); — діяльність із зайняття торгівлею; — інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фі­ нансовому ринку. За ознакою суб'єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на: 1) підприємництво без створення юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, шо набули в установ­ леному порядку статусу суб'єкта підприємницької діяльності; 2) підприємництво зі створенням юридичної особи (склад­ не)1 . Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємниць­кою діяльністю, останню можна поділити на: І) вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповнова­жених нею органів. Така діяльність провадиться за принципом 1 Див.: Аксенов И. Платонов С. Что такое предпринимательство? // Предпринима­ тельство, ХО1ЯЙСТВО и право. — 19%. - J * 7. — С. 3. 12 1 Див.: Підприємницьке право України / За ред Р Б Шишки Харків, 2000. — С 31. 13 •дозволено все, що не заборонено законом»1 . При цьому, нап­риклад, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяль­ності не є дозволом на зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочним принципом. У той же час виготовлення печатки суб'єктом підприємницької діяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяль­ності; 2) дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, шо провалиться з обмеженнями, встановленими за­конодавством, які, в свою чергу, можна поділити на: — обмеження, пов'язані з організаційно-правовою формою підприємців (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» проведення ломбардних операцій може здійснюватися повними товариствами); — обмеження, пов'язані з формою власності суб'єкта під­ приємництва (наприклад, діяльність, пов'язана і виготовлен­ ням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видо­ буванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями); — обмеження, пов'язані з необхідністю придбання ліцен ш Перелік видів діяльності, шо підлягають ліцензуванню, містить­ ся у ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»; — обмеження діяльності, пов'язані із необхідністю придбан­ ня патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування визначається Законом «Про патеїггуван- ня деяких видів підприємницько! діяльності»). 7. Поняття та загальна характеристика суб'єктів підприємницької діяльності Поняття суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців) Суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учас­ники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компе­тенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають ві- Див.. Правой основи підприємницької діяльності / За рея. В І І/Іакуна, ИВ. Мыь- кика. ВМ Поповича - К.. 1997 - С 24 14 докремлене майно і несуть відповідальність за своїми зо­бов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбаче­них законодавством. Характеристика суб'єктів підприємницької діяльності (підпри­ємців) І. Суб'єктами господарювання (втому числі підприємцями) ви шаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність. До господарських відносин належать господарсько-виробни­чі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські від­носини. Господарсько-виробничими с майнові та інші відносини, що ВИНИКАЮТЬ між суб'єктами господарювання при безпосередньо­му здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, нале­жать договірні відносини між суб'єктами підприємницької ді­яльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов'и і;іиь. Піл органі ши,ійно-господарсь*ими відносинами розуміють від­носини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб'єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного па­тенту тощо належать саме до організаційно-господарських. До них також належать відносини між суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою та його засновниками. Внутрішньогосподарськи.чи, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господа­рювання, та відносини суб'єкта господарювання і його струк­турними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження поло­ження про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб'єктом підприємницької діяльності — власником між останнім та філією складаються такі відносини. Усі відносини, що належать до господарських, безпосеред­ньо або опосередковано пов'язані зі здійсненням їх учасниками господарської, зокрема підприємницької діяльності. Це озна­чає, що для того, щоб набути статусу учасника господарських відносин, потенційний суб'єкт повинен мати право на здій­снення господарської дішьності взагалі, тобто діяльності суб'єк­ті господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямо­ваної на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт 15 чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову виз­наченість, а також підприємницькії діяльності зокрема, тобто са­мостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик гос­подарської діяльності з метою досягнення економічних і соці­альних результатів та одержання прибутку. 2. У господарських відносинах, які виникають з приводу здійснення їх учасниками господарської (підприємницької) ді­ яльності, останні реалізують їх господарську компетенцію, якою, в свою чергу, є сукупність господарських прав та обов'яз­ ків таких суб'єктів. Це означає, що в межах загального права фізичних та юридичних осіб на здійснення господарської, в то­ му числі підприємницької, діяльності особа, визнана в установ­ леному законом порядку суб'єктом господарської діяльності, безпосередньо здійснює права і несе обов'язки, зумовлені кон­ кретними господарськими відносинами. 3. Суб'єкти господарювання (підприємці) мають відокремле­ не майно. Стосовно юридичних осіб це, зокрема, означає, що на час реєстрації їх як суб'єктів господарської діяльності необ­ хідна наявність майна, склад та порядок внесення якого визна­ чається їх засновниками. Для юридичних осіб визначених зако­ нодавством орпінізанійно-правових форм вартість майна, що вноситься засновниками, не повинна бути меншою за встанов­ лену відповідним законом. Щодо фізичної особи — підприємця законодавство не пе­редбачає положень, безпосередньо регулюють відокремлення майна, що використовується нею для зайняття підприємниць­кою діяльністю, від її особистого майна. Винятком з цього є по­ложення ст. 54 ЦК, яка передбачає, то якщо фізична особа-підириємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповно­літня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна. 4. Суб'єкти господарювання несуть відповідальність за свої­ ми зобов'язаннями в межах відокремленого майна, крім випад­ ків, передбачених законодавством. Згідно зі ст. 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. При цьому учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зо­бов'язаннями юридичної особи, я юридична особа не відпові­дає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Законом 16 передбачені певні винятки щодо господарських товариств пев­них видів, а також щодо казенних підприємств, про що йдеть­ся нижче. Фізична особа — підприємець за ГК і ЦК відповідає за зо­бов'язаннями, пов'язаними з господарською (підприємниць­кою) діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення Крім того, ч. 2 ст. 52 ЦК містить положення, відповідно до якого фізична осо­ба — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зо­бов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна. 8. Вили суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців) Частина 2 ст. 55 ГК містить загальний перелік суб'єктів гос­подарювання, який можна застосувати і для класифікації суб'єктів підприємницької діяльності. Ними вважаються: 1) господарські органіищії — юридичні особи, створені відпо­ відно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, ство­ рені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здій­ снюють господарську діяльність та зареєстровані в установле­ ному законом порядку; 2) громадяни України. Іноземці та особи без громадянства, які здшсиююіь господарську діяльність та зареєстровані відпо­ відно до закону як підприємці. І. Поняття юридичної особи міститься у ст. 80 ЦК, ч. 1 якої під юридичною особою розуміє організацію, створену і зареєс­тровану у встановленому законом порядку. Стосовно юридичних осіб — суб'єктів підгірні ммицької ді­яльності ст. 45 ГК визначає, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбаче­них законом, на вибір підприємця В цьому разі вибір підпри­ємця щодо конкретної організаційно-правової форми юри­дичної особи — суб'єкта пі.иіриі мництва обмежений існуван­ням відповідного положення щодо неї у законі. Іншими сло­вами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно-право­ву форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передба­чені законом. Юридичними особами, шо потенційно можуть здійснювати господарську діяльність, а відтак — бути суб'єктами господар­ської діяльності також є об'єднання підприємств. Правовий 17 статус та орпшшшйно-правові форми об'єднань підприємств передбачені гл. 12 ГК та іншими актами законодавства, зокре­ма законами України від 21 листопада 1995 р. «Про промисло-во-фінансові групи в Україні», від 14 вересня 1999 р. «Про уго­ди про розподіл продукції» та ін. 2. До другої категорії суб'єктів господарської діяльності п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК відносить фізичних осіб. Зазначені положення ГК дозволяють займатися господарською діяльністю як громадя­нам України, так і іноземним громадянам та особам без грома­дянства, зареєстрованим відповідно до закону як підприємці. Згідно зі ст. 129 ГК іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються та­кими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і гром.і дяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, інши­ми законами. До законів, які обмежують права іноземних гро­мадян та осіб без громадянства, належать, зокрема, положення Земельного кодексу (ЗК) України, які, наприклад, забороняють таким особам передавати землі сільськогосподарського призна­чення у власність (ч. 4. ст. 22 ЗК). Водночас Кодекс не заборо­няє передачу таким особам у власність земельних ділянок не-сільськогосподарського призначення в межах населених пун­ктів, а також земельних ділянок несільськогосполарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташова­ні об'єкти нерухомого майна, шо належать їм на праві приват­ної власності (ч. 2 ст. 81). 9. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності (громадяни-підприсмці) Поняття громадяниііа-ііідіїриємця Підприємцем є фізична скоба, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, шо здій­снює підприємницьку діяльність. Характеристика правового статусу громалянина-нідприсмця І. Громадянино.ч-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових та майнових — див. ст. І ЦК). Громадянин, який бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстра­ційних та інших передбачених законодавством процедур, до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту на-18 родження, набуває додаткової ознаки — «суб'єкт підприєм­ницької діяльності». 2. Згідно зі ст. 50 ЦК право здійснювати підприємницьку ді­ яльність, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-пщприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Повну цивільну дієздатність мас фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієз-дл і пості з моменту реєстрації шлюбу. Крім того, повна цивіль­на дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізич­ній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це бать­ків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклу­вання така особа може бути зареєстровані як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підпрж мня. 3. Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, всту­ паючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та обов'язків. Він с повноцінним самостійним суб'єктом ринку — суб'єктом господарювання. 4. Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності — права займатися підприєм­ ницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції. Це оз­ начає здатність особи займатися будь-яким видом підприєм­ ницької діяльності, здійснення якого не суперечить законо­ давству. Він діє без установчих документів, на відміну від юри­ дичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та об­ межена видами діяльності, встановленими засновниками в ус­ тановчих документах. 5. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК громадянин -підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи шдіірік мшшіва та відповід­ но до принципів, передбачених у ст. 44 ГК, зокрема, здійсню­ вати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб рин­ ку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, шо не суперечать закону. 6. Громаляниіі-ііілнріилісць уособлює і власника відповідно­ го бізнесу, і орган управління ним. Це відрізняє його від дея­ ких юридичних осіб зі складним порядком керівництва, зумов- 19 леним наявністю кількох органів управління із розподілом між ними відповідних функцій 7. Чинне законодавство України не передбачає виокремлен­ ня майна, яке використовується підгірне мнем для здійснений підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна І ;ік. ч. 2 ст. 128 ГК та ч. 1 ст. 52 ЦК пря­ мо встановлюють правило про те, шо громадянин-пілприсмець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону мо­ же бути звернено стягнення. Фізична особа — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'я іаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і масткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка на­ лежатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК). 8. Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб оподаткування доходів за спрощеною системою. Застосування єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підпри­ ємця регулюється Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, облі­ ку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (в редакції Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99). 9. Громадянин ш.іприс мець має можливість не відкривати банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і використовувати готівкову виручку на свій розсуд. 10. Фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької діяльності за умови її державної реєстрації в порядку, встанов­ леному законом. 10. Випадки заборони займатися підприємницькою діяльністю фізичним особам Право здійснювати підприємницьку діяльність, яку не забо­ронено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприсмця має фізична особа з повною цивільною дієздатніс­тю. Але досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народжен­ня дитини тощо) не є безумовним свідченням наявності у осо­би повної цивільної дієздатності. Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керу­вати ними; особи, яка зловживає спиртними напоями, нарко­тичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом 20 зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона внаслідок хро­нічного, стійкого психічного ро t і.і. а не здатна усвідомлювати іначення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК), на обсяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб'єк­та підприємницької діяльності впливають и інші чинники, зок­рема вил трудової діяльності фізичної особи. Так, не допускається іайняття підприємницькою діяльністю, зокрема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 p.), прокурорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокурату­ру»), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний і правовий захист військо­вослужбовців та членів їх сімей»), нотаріусами (ч. 2 ст. З Зако­ну України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»), державними службовцями (п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. «Про боротьбу з корупцією»), відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядунашім (див., зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. З ст. 55 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні») тощо. Нарешті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів Ук­раїни від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяль­ ності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за учас­тю державних підприємств» керівникам, іаступникам керівни­ ків державних підприємств, установ і організацій, їх структур­них підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування заборонні її. ся безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. 11. Підприємства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація Поняття підприємства Підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задово­лення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та інши­ми законами. 21 Характеристика підприємства І. Піпприємство с самостійним суб'єктом права. Самостій­ність підприємства, як і будь-якого іншого суб'єкта підприєм­ницької діяльності, означає його комерційну свободу. Згідно зч. 2 ст. 67 ГК підприємства вільні у виборі предме­та договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Во­ни мають право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено за­коном. Також підприємства самостійно здійснюють зовнішньо­економічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ст. 68 ГК). 2. Підприємство є суб'єктом господарювання, тобто за зміс­том ч. 1 ст. 55 ГК — учасником господарських відносин, який здійснює господарську (підприємницьку) діяльність, реалізую-чи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Однією з найважливіших ознак підприємства є самостій­ність відповідальності за своїми зобов'язаннями усім належ­ним йому майном (частини 1, 2 ст. 96 ЦК, ч. 2 ст. 219 ГК). Учасник (засновник) підприємства не відповідає за зобов'язан­нями підприємства, а підприємство не відповідає за зо­бов'язаннями його учасника (засновника), крім випадків, вста­новлених установчими документами (наприклад, щодо това­риств з додатковою відповідальністю, а також повних та ко-мандитних товариств) та законом (наприклад, шодо казенних підприємств — ст. 77 ГК). 3. Підприємство створюється компетентним органом дер­ жавної влади, органом місцевого самоврядування або іншими суб'єктами. ГК підкреслює, що, зважаючи на існування в Ук­ раїні трьох форм власності — державної, комунальної й при­ ватної, підприємства створюються відповідними органами, особами, уповноваженими управляти такою власністю. Цим зумовлена і наступна класифікація підприємств, про що йдеться далі. 4. Метою створення підприємства є задоволення суспільних та особистих потреб. 22 У вузькому розумінні метою створення кожного підприємст­ва є задоволення особистих потреб його засновників та найма­ них ними працівників. Це стає можливим у разі досягнений прибутковості в роботі. Проте крім особистих потреб громадян у достатньому рівні заробітної плати, існують і суспільні потре­би (соціальні, з отримання освіти, лікування, у наукових роз­робках у всіх сферах буття, якісній роботі органів влади, в тому числі правоохоронних структур), без задоволення яких не може нормально функціонувати підприємство будь-якої ({юрми влас­ності. Ці потреби задовольняються за рахунок оподаткування прибутку підприємства. 5. Мета, для якої створюється підприємство, досягається шляхом здійснення ним систематичної господарської діяль­ ності, а саме — виробничої, науково-дослідної, торговельної та ін. 6. Згідно з ч. З ст. 62 ГК підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Для окремих видів підприємств спеціальним законодавством встановлені винят­ ки з цього загального правила (наприклад, за ст. 4 Закону «Про господарські товариства» (статті 120, 134 ЦК) повне і командитне товариства, незважаючи на те, шо вони є видами підприємств, діють на підставі засновницького договору, а не статуту). 7. Згідно з ч. 7 ст. 67 ГК підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в уста­ новах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікацій­ ним колом. Відповідно до визначення юридичної особи, шо міститься у ст. 80 ЦК, нею вважається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяєть­ ся цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позива­ чем та відповідачем у суді. 8. Згідно з ч. 2 ст. 62 ГК підприємства можуть створюватись, зокрема, для отримання прибутку. Прибуток визначено у ст. З Закону України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування при­ бутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), за якою прибуток визначається шляхом зменшення суми скориго- нлііні о валового доходу звітного періоду на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань Класифікація підприємств Залежно від форм власності, передбачених законом, в Укра­їні можуть діяти підприємства таких видів: 23 - приватне підприємство, що діс на основі приватної влас­ності громадян чи суб'скта господарювання (юридичної особи); — підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); — комунальне підприємство, що діс на основі комунальної власності територіальної громади; — державне підприємство, що діє на основі державної влас­ ності; — підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання м;ійна різних форм власності). 12. Приватні підприємства з олним та кількома засновниками Поняття приватного підприємства Статгя 113 ГК містить загальне визначення приватного під­приємства як з олним, так і з кількома можливими засновни­ками, відповідно до якого приватним підприємством визнаєть­ся підприємство, що діс на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є та­кож підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єк­та господарювання — юридичної особи. Характеристика приватного підприємства 1. Приватне підприємство з одним засновником діє на осно­ві приватної власності фізичної або юридичної особи — суб'єк­та господарювання. Згідно зі ст. 325 ЦК суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відпо­відно до закону не можуть їм належати. Фактично у приватнім власності може перебувати будь-яке майно, що не знаходиться у державній або комунальній власності. Засновником приватного підприємства може бути фізична особа (фізичні особи — при заснуванні приватного підприємства з кількома засновниками) — громадянин України, іноземець або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб'єкта господарської діяльності (ст. 55 ГК). Спільного засну­вання приватного підприємства фізичними і юридичними особа­ми, а також кількома юридичними особами, на відміну від гос­подарського товариства, законодавство fie передбачає. 24 2. Приватне підприємство з одним та кількома засновника­ми діс як на основі праці його засновника (засновників), так і з використанням найманої пращ. Законодавство не забороняє (і не примушує) засновникам самостійно і.шматися певними видами діяльності, визначеними статутом приватного підпри­ємства. У разі залучення до цієї діяльності інших осіб на умо­вах трудового договору, їх наймання здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України про працю. На відміну від господарського товариства, яке може засно­вуватися за участю державної (комунальної) власності, приват­не підприємство з двома та більше засновниками створюється лише на базі приватної власності його засновників. Цс, зокре­ма, зумовлено суб'єктним складом засновників приватного під­приємства, адже фізичні скоби не можуть здійснювати повно­важення шіасника щодо державного та комунального майна. Інші ознаки приватного підприємства збігаються із загаль­ними ознаками иідириі мсіил як оріані іліиипо-праноиої форми господарювання. 13. Підприємство, засноване на власності об'єднання громадян Поняття підприємства, заснованого на власності об'єднання громадян Згідно з ч. 1 ст. 112 ГК підприємством об'єднання громадян є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання і ром.мин (громадської організації, політичної партії) для здій­снення господарської діяльності з метою виконання їх статут­них завдань. Характеристика підприємства, заснованого на власності об'єд­нання громадян 1. Підприємство об'єднання громадян є унітарним підпри­ ємством. Це означає, що за змістом ч. 4 ст. 63 ГК воно створю­ ється одним засновником — об'єднанням громадян, який пилі ляі необхідне для його діяльності майно. Наявність інших спів- засновників у підприємства об'єднання громадян — громадян, юридичних осіб — суб'єктів господарської діяльності або інших об'єднань громадян тощо виключається. 2. Підприємство об'єднання громадян засновується на влас­ ності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії). 25 Загальні положення ст. 24 Закону України від 16 червня 1992 р, «Про об'єднання громадин» дозволяють зареєстрованим об'єднанням громадян з метою виконання статутних завдань і цілей ЦІЙСІШМТН необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і ор­ганізацій зі статусом юридичної особи, а також засновувати підприємства. Положення ч. З ст. 112 ГК передбачають, що іасіїовником підприємства об'єднання громадян і відповідне об'єднання громадин, що мас статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Проте політичні партії, створювані ними установи і організації не ма­ють права засновувати підприємства, крім засобів масової ін­формації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-полі­тичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матері­алів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лек­цій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів, а також самим займатись господарською та іншою комерційною діяль­ністю. Фактично виступати засновниками підприємств як пов­ноцінних суб'єктів господарювання, можуть лише громадські організації. 3. Підприємство об'єднання громадян засновується для здій­ снення господарської діяльності. Засновані підприємства об'єднання громадян мають ста­тус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відпо­відно до цілей і завдань, передбачених їх установчими доку­ментами. 4. Господарська діяльність, заради здійснення якої заснову­ ється підприємство об'єднання громадян, покликана досягти мети виконання статутних завдань такого об'єднання. 14. І її input меіно. засноване на власності релігійної організації Поняття підприємства, заснованого на власності релігійної ор­ганізації Підприємством релігійної організації є унітарне підприємс­тво, засноване на власності релігійної організації для здійснен­ня господарської діяльності з метою виконання її статутних зав­дань. Це визначення фактично відповідає визначенню підпри­ємства, заснованого на власності об'єднання громадян 26 Характеристика підприємства, заснованого на власності релі­гійної організації 1. Підприємство, засноване на власності релігійної організа­ ції, є унітарним і характеризується наявністю одного засновни­ ка — релігійної організації. 2. Відповідне підприємство засновується на власності релі­ гійної організації. Згідно зі ст. 17 Закону України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації ма­ють право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. У власності релігійних органі­зацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничо­го, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності, при­дбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертву­ване громадянами, організаціями або передане державою, а та­кож придбане на інших підставах, передбачених законом. Відповідне майно може використовуватися релігійною орга­нізацією на її розсуд, в тому числі як база для створення під­приємства. 3. Підприємство, засноване на власності релігійної організа­ ції, створюється для здійснення господарської діяльності. Як і підприємства об'єднань громадян, підприємства, засно­вані на власності релігійних організацій, можуть бути як суб'єк-іами підприємницької діяльності (продавати предмети культу, надавати послуги віруючим тощо), так і нскомершиними госпо­дарськими організаціями (здійснювати благодійну діяльність, розподіляти гуманітарну допомогу тощо). 4. Господарська діяльність, заради здійснення якої заснову- і іьси підприємство релігійної організації, покликана досягти мети, передбаченої в статуті такої організації. Згідно з ч. 4 ст. 112 ГК релігійні організації у порядку, ви­значеному чинним законодавством, мають право для виконан­ня своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, ін­тернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Ста­тутними завданнями, у свою чергу, є задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст. 7 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»). Зважаючи на це, господарська діяльність заснованого релігійною організації ю 27 підприємства повинна стосуватися завдань задоволення релігій­них потреб громадян. Наприклад, видавниче підприємство мо­же випускати культову літературу, рестанраиійно-будівельне — проводити вілнонлювальні роботи щодо ікон тощо. 15. Державне унітарне підприємство Поняття державного унітарного підприємства Державним унітарним підприємством є ПІДПРИЄМСТВО, шо ут­ворюється компетентним органом державної влади в розпоряд­чому порядку на базі відокремленої частини державної власнос­ті, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Характеристика державного унітарного підприємства 1. Державне унітарне підприємство утворюється на базі ві­докремленої частини державної власності. Згідно зі ст. 326 ЦК у державній власності с майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. Об'єктами права державної власності є: — майно державних та казенних підприємств, державних ор­ ганізацій, установ та закладів, шо діють на основі державної власності (ст. 73 ГК); — акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарю­ вання різних форм власності (ст. 141 ГК); — майно, яке не увійшло до статутних фондів акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації; — майно державних господарських об'єднань, які утворюють­ ся переважно у ({юрмі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо) — ст. 120 ГК. Саме на базі цього майна функціонують державні підпри­ємства; самі вони, а саме їх майнові комплекси також є об'єк­тами права державної власності (див. наведений перелік). Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управлін­ня (ч. З ст. 73 ГК). Воно не несе відповідальності за зобов'язан­нями власника і органу влади, до сфери управління якою воно належить. 2. Частина державної власності, що входить до статутного фонду державного унітарного підприємства, як правило, не по­діляється на частки. Згідно з визначенням унітарного підпри-28 ємства (ч. 4 ст. 63 ГК) його статутний фонд не поділяється на частки (паї), відповідно, статутний фонд державного унітарно­го підприємства не поділяється на частки взагалі. 3. Державне унітарне підприємство створюється компетен­ тним органом державної влади. Згідно з ч. 2 ст. 326 ЦК від імені та в інтересах держави Ук­раїна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. їх компетенція, в тому числі щодо розпорядження дер-хавним майном, визначається нормативними актами, юридична сила яких варіюється залежно від того, у якій сфері вони діють. 4. Державне унітарне підприємство створюється в розпоряд­ чому порядку і належить до сфери управління органу, який йо­ го створи» Розпорядчий порядок утворення державного підприємства означає, що такому утворенню передує видання компетентним органом державної влади відповідного акта про це. 5. Правовий статус майна державного підприємства характе­ ризується наявністю обмежень, шо не є характерними для юри­ дичних осіб інших форм власності. Так, крім закріплення майна за державним пілприємстиом не на праві власності, а на праві господарського відання (див. ст. 136) або оперативного управління (див. ст. 137 ГК), перед­бачені обмеження на передачу безоплатно належного держав­ному підприємству майна, встановлено правило щодо відчу­ження належних такому підприємству основних фондів за по­передньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, як правило, на конкурентних засадах (ч. 2 ст. 75; див також ч. 4 ст. 77 ГК), заборонено виступати засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, госпо­дарських товариств, кооперативів (ст. І Декрету Кабінету Мі­ністрів «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприєм­ницької діяльності, створених за участю державних підпри­ємств») тощо. 6. Законодавством визначаються вили діяльності, займатися якими можуть виключно державні підприємства. Наприклад, відповідно до ст. 4 Закону «Про підприємництво» діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та бо­ єприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово- медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у 29 тому числі з їх космічними запусками із будь-якою мстою, мо­же здійснюватися тільки державними підприємствами. Класифікація державних унітарних підприємств Згідно j ч X ст. 73 ГК держанні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприєм­ницької діяльності, дії н.і основі статуту на принципах підпри­ємництва, зазначених у ст. 44 ГК, і несе відповідальність за нас­лідки своєї діяльності усім належним йому на праві господар­ського відання майном (ст. 74 ГК). Держава та орган, до сфери управління якого входить дер­жавне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених законодав­ством. Кипиш підприємства згідно зі ст. 76 ГК створюються за рі­шеннями Кабінету Міністрів України у галузях народного гос­подарства, в яких: — законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; — основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, пос­ луг) виступає держава; — за умовами господарювання неможлива вільна конкурен­ ція товаровиробників чи споживачів; — переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно не­ обхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і ха­ рактером потреб, шо ним задовольняються, як правило, не мо­ же бути рентабельним; — приватизацію майнових комплексів державних підпри­ ємств заборонено законом. Каіснпе підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну суб-сидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підпри­ємства. 16. Комунальне унітарне підприємство Поняття комунального унітарного підприємства Комунальним унітарним підприємством є підприємство, що утворюється компетентним органом місцевого самоврядування 30 в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини кому­нальної власності і входить до сфери його управління Характеристика комунального унітарного підприємства 1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компе­ тентним органом місцевого самоврядування і належить до сфе­ ри його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне уні­тарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади, і виконує його функції у межах, визна­чених законодавством. 2. Комунальне унітарне підприємство утворюється на базі ві­ докремленої частини комунальної власності. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне під­приємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Воно не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно належить. 3. Комунальне унітарне підприємство утворюється в розпо­ рядчому порядку. Створенню комунального підприємства, як і державного, передує видання компетентним органом відповід­ ного акта. 17. Підприємство споживчої кооперації Поняття підприємства споживчої кооперації Підприємством споживчої кооперації визнається унітарне або корпоративне підприємство, утворене споживчим товарис­твом (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих то­вариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спі­лок (об'єднань). Характеристика підприємства споживчої кооперації І. Підприємством споживчої кооперації визнається підпри­ємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств. Відповідно до ч. 2 ст. Ill ГК споживчим товариством є са­моврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного органі- 31 зованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Споживчі товариства створюють для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, які, відпо­відно, вважаються підприємствами споживчої кооперації 2. Підприємство споживчої кооперації може бути унітарним або корпоративним. Якщо підприємство створюється одним споживчим товарис­твом (спілкою), воно вважається унітарним; якщо товариств (засновників) два і більше, підприємство визнається корпора­тивним. 3. Мстою створення підприємства споживчої кооперації і здійснення статутних завдань засновників. Ці завдання в широ­ кому розумінні викладені у ст. 1 Закону «Про споживчу коопе­ рацію», згідно з якою споживча кооперація мас право здійсню­ вати торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соці­ альному і культурному розвитку села, народних промислів і ре­ месел, бере участь у міжнародному кооперативному русі. Нас­ тільки широкими можуть бути і повноваження підприємства споживчої кооперації; конкретний їх перелік міститься у стату­ ті підприємства. 18. Господарські товариства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація Поняття господарських товариств Господарськими товариствами визнаються підприємства або шип суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами" шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Характеристика господарських товариств І Господарським товариством є юридична особа — підпри­ємство або інший суб'єкт господарювання. Частина 5 ст. 63 ГК прямо відносить господарські товарис­тва до корпоративних підприємств. Це, в свою чергу, означає, що на господарські товариства повною мірою поширюються за­гальні положення ГК та інших актів законодавства, шо реї уїм ють діяльність підприємств. Якщо загальні положення шодо підпріамсін суперечать спеціальним положенням, що безпосе- 32 редньо визначають правовий статус господарських товариств, застосовуються спеціальні положення відповідних нормативних актів. 2. Господарське товариство створюється юридичними особа­ ми та (або) громадянами. Згідно з ч. 2 ст. 79 ГК засновниками і учасниками госпо­дарського товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Тобто господарське това­риство може бути засноване як юридичними, так і фізичними особами, а також спільно фізичними і юридичними особами, причому для заснування господарського товариства фізичній особі не обов'язково мати статус суб'єкта підприємницької ді­яльності. Крім того, незважаючи на наявність у назві терміна «товариство», ЦК (ч. 2 ст. 114) та ГК (ч 1 ст. 79) передбача­ють можливість господарського товариства діяти у складі од­ного учасника. 3. Господарські товариства створюються шляхом об'єднання майна та участі в підприємницькій діяльності їх засновників (учасників). Внески (вклали) засновників (учасників) об'єдну­ ються у статутний фонд (статутний, складений капітал) това­ риства, що, власне, є характерним для будь-якої юридичної особи. На відміну від підприємств, шодо господарських товариств деяких видів Законом «Про господарські товариства» передба­чений мінімальний розмір статутного фонду. Крім того, зако­нодавством встановлені випадки, коли від розміру статутного фонду товариства залежить можливість останнього провадити певні види діяльності. 4. Метою створення і діяльності господарського товариства є отримання прибутку. Згідно з ч. 5 ст. 79 ГК господарські то­ вариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяль­ ністю, яка не суперечить законодавству України Проте ознака отримання прибутку зберігається не в усіх гос­подарських товариствах. Наприклад, згідно з ч. 4 ст. 33 Закону України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову бір­жу» фондова біржа, хоча і є акціонерним товариством, проте мас статус організації, яка «створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних». 5. Управління товариством здійснюють його органи і поса­ дові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких здій- 2», 33 снюсться залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства. При цьому посадовими осо­бами органів управління товариства визнаються голова та чле­ни виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товарис-інах. де створена рада товариства (спостережна рада), — голова та члени ради товариства (спостережної ради). Вони відповіда­ють за заподіяну ними товариству шкоду відповідно до чинно­го законодавства України. Класифікація господарських товариств Згідно зі ст. 1 Закону «Про господарські товариства» до гос­подарських товариств належать: — акціонерні товариства; — товариства з обмеженою відповідальністю; — товариства з додатковою відповідальністю; — повні товариства; — командитні товариства. 19. Акціонерне товариство Поняття акціонерного товариства Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зо­бов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ри­зик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вар­тості належних їм акцій. Характеристика акціонерного товариства 1. Акціонерне товариство є різновидом господарського това­ риства. Це означає, що на нього поширюються вишенаведеш загальні положення про господарські товариства, з урахуванням специфіки цього виду юридичних осіб. 2. Акціонерним с товариство, що має статутний фонд, поді­ лений на визначену кількість акцій однакової номінальної вар­ тості. Фактично це означає, що статутний фонд акціонерного товариства поділяється на частки, право власності на які під­ тверджується акціями. 3. Акціонерне товариство несе відповідальність за зо­ бов'язаннями тільки майном товариства. У свою чергу акціоне­ ри несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій. 34 ЦК (ч. 2 ст. 152) та Закон «Про господарські товариства» (ч. З ст. 24) передбачають можливість встановлення у статуті ак­ціонерних товариств положення, відповідно до якого акціоне­ри, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми. Крім того, за ч. З ст. 153 ЦК особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язання­ми, що виникли до державної реєстрації товариства. Акціонер­не товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'яза­ними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів. 4. Згідно зі ст. 154 ЦК установчим документом акціонерно­го товариства є статут. Зважаючи на дозвіл, що міститься у статтях 114, 153 ЦК щодо створення акціонерного товариства як однією, так і кількома фізичними і юридичними особами, законодавство передбачає необхідність укладення між засновниками, якщо їх декілька, договору, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Цей договір не є установчим документом то­вариства, а отже, правовстановлювалміого значення не має. Згідно з ч. 4 ст. 153 ЦК акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Во­но не може мати єдиним учасником інший суб'єкт підприєм­ницької діяльності, учасником якого є одна особа. Відповід­но, якщо засновником акціонерного товариства є одна особа, єдиним документом, на підставі якого визначаються взаємо­відносини між ним і створеним ним акціонерним товарис­твом, є статут. 5. Законодавство України поділяє акціонерів на засновників і учасників. Засновниками вважаються особи, які виконують дії, пов'язані із заснуванням акціонерного товариства. Вони ук­ ладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства, роблять повідомлення про намір створити акціонерне товарис­ тво, здійснюють підписку на акції, проводять установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства. Крім того, зако­ нодавство накладає на засновників обов'язок бути держателями акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не менше двох років. 2 * 35 На вілміну від засновників, учасники акціонерного това­риства погоджуються зробити внесок до статутною фонду то­вариства, що створюється, проте не беруть на себе будь-які обов'язки із його створення1 . Відповідно до ст. 28 Закону «Про господарські товариства» учасники купують акції при створенні акціонерного товариства на підставі договору з йо­го засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду — з товариством або іншим власником. Класифікація акціонерних товариств Згідно зі ст. 81 ГК акціонерні товариства можуть бути: — відкритими; — закритими. Акції відкритого акціонерного товариства можуть розпов­сюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-пролажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства манні. переважне право на придбання акцій, шо продаються іншими акціонерами товариства. 20. Етапи створення акціонерного товариства Законом «Про господарські товариства* передбачено чотири етапи, які повинні пройти засновники для створення акціонер­ного товариства: — зробити повідомлення про намір створити акціонерне то­ вариство; — здійснити підписку на акції (в разі створення відкритого акціонерного товариства); — провести установчі збори; — здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства. Повідомлення про намір створення акціонерного товариства робиться в засобах масової інформації; щоправда, коло таких засобів законодавством не визначене. В ньому вказується: найменування акціонерного товариства; мета створення і ді- яльності; розмір статутного фонду; кількість, номінальна вар­тість і види акцій, що випускаються; склад засновників та ін­ші відомості1 . Суть підписки на акції полягає у внесенні особами, які бажа­ють стати акціонерами, на рахунок засновників не менше 10% вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають Тм письмове зобов'язання про продаж відповідної кіль­кості акцій. Засновники публікують у засобах масової інформації відпо­відно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Держав­ною комісією з цінних паперів та фондовою ринку. Строк від­критої підписки на акції не може перевищувати шести місяців. Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпис­кою 60% акцій, акціонерне товариство вважається незаснова-ним. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів. До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30% номінальної вартості акцій. На підтвердження внес­ку засновники вилають тимчасові свідоцтва. На відміну від відкритого акціонерного товариства, заснов­ники закритого акціонерного товариства повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50% номінальної вар­тості акцій. Якщо результати підписки свідчать про можливість ство­рення акціонерного товариства, відповідно до ст. 35 Закону «Про господарські товариства» засновники скликають уста­ новчі збори. Вони скликаються у строк, зазначений у повідом­ленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення під­писки на акції. Установчі збори акціонерного товариства визнаються право­мочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60% акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсут­ність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тиж­нів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторно­му скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, ак­ціонерне товариство вважається таким, що не відбулося. 1 Дні.: Сумской Д Правосубъектность акционера по континентальному праву // Пія- прнс мниіітво, господарство і право — 2001. - f * 4. — С 26. 36 Диі : Яблонский Б Четыре шага к соманию Шаг первый // Закон н бизнес. - 1998. - Ms 42. -С. И. 37 Рішення про створення акціонерного товариства, його до­чірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання — прос­тою більшістю голосів. Голосування на установчих зборах про­водиться за принципом: одна акція — один голос. На установчих зборах акціонерного товариства вирішуються такі питання: — приймається рішення про створення акціонерного това­ риства і затверджується його статут; — приймається або відхиляється пропозиція про підписку на акції, шо персвишує кількість акцій, на які було оголошено під­ писку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшу­ ється передбачений статутний фонд); — зменшується розмір статутного фонду у випадках, коли в установлений строк підпискою на акції покрита не вся необхід­ на сума, вказана у повідомленні; — обирається рада акціонерного товариства (спостережна рада), виконавчий та контролюючий орган акціонерного това­ риства; — вирішується питання про схвалення угод, укладених зас­ новниками до створення акціонерного товариства; — визначаються пільги, що надаються засновникам; — затверджується оцінка вкладів, внесених у натуральній формі; — вирішуються інші питання відповідно до установчих до­ кументів. Після прийняття установчими зборами рішення про ство­рення акціонерного товариства, проводиться його державна ре­єстрація в порядку, передбаченому Законом «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». 21. Товариство з обмеженою відповшальністю Поняття товариства з обмеженою відповідальністю Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, роз­мір яких визначається установчими документами, і несе відпо- 38 відальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, не­суть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів. Характеристика товариства з обмеженою відповідальністю 1. Товариство з обмеженою відповідальністю має статутний фонд, поділений на частки. Ці частки є відображенням вкладів, що їх вносять учасники при створенні товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до статутного фонду визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Згідно з ч. 2 ст. 144 ЦК не допускається звіль­нення учасника товариства з обмеженою відповшальністю вш обов'язку внесення вкладу до статутного фонду товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства. Розмір статутного фонду товариства повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, шо діє на мо­мент створення товариства з обмеженою відповшальністю (ст. 52 Закону «Про господарські товариства»). До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською устано­вою. Порядок оцінки інших вкладів (у вигляді майна, майнових прав тощо) визначається в установчих документах товариства. Частина статутного фонду, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного фонду і зареєстру­вати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Якщо після за­кінчення другого чи кожного наступного фінансового року вар­тість чистих активів товариства з обмеженою відповшальністю виявиться меншою від статутного фонду, товариство зобов'яза­не оголосити про зменшення свого статутного фонду І зареєс­трувати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фон­ду, товариство підлягає ліквідації. 39 2. Товариство з обмеженою відповідальністю несе відпові­ дальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном; відпо­ відно, його учасники не відповідають за його зобов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у ме­ жах своїх вкладів. В цьому проявляється характерна ознака «об­ меженої відповідальності» товариства та його учасників, яка по­ лягає не в обмеженні відповідальності товариства як суб'єкта господарювання певними сумами коштів або майна, а саме в обмеженні відповідальності учасників товариства розміром вкладів, що були ними внесені. Згідно з ч. 2 ст. 140 ЦК учасники товариства, які не повніс­тю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зо­бов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кож­ного з учасників. 3. Учасниками товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути юридичні та фізичні особи. При цьому ч. 2 ст. 114 ЦК передбачає можливість створення товариства з об­ меженою відповідальністю однією особою, проте власне това­ риство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником якого є одна особа (ч. 2 ст. 141 ЦК). Особа може бути учасником ли­ ше одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке мас одного учасника. Якшо товариство з обмеженою відповідальністю засновуєть­ся кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства уклада­ють договір у письмовій формі, який встановлює порядок зас­нування товариства, умови здійснення спільної діяльності що­до створення товариства, розмір статутного фонду, частку у ста­тутному фонді кожного з учасників, строки та порядок внесен­ня вкладів та інші умови. Цей договір не є установчим докумен­том, і подання його при державній реєстрації товариства не є обов'язковим (ст. 142 ЦК). 4. Установчим документом товариства з обмеженою відпові­ дальністю є статут. 22. Товариство з додатковою відповідальністю Поняття товариства з додатковою ві цюві да льніс і ю Товариством з додатковою відповідельністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визна­чених установчими документами розмірів і яке несе відпові- 40 дальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додатко­ву солідарну відповідальність у визначеному установчими доку­ментами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учас­ників. Згідно зі ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про довірчі товариства» виключно у формі товариства з додатковою відповідальністю можуть ство­рюватися і діяти довірчі товариства. З огляду на положення ч. 4 ст. 151 ЦК про те, шо до това­риства з додатковою відповідальністю застосовуються положен­ня законодавства про товариство з обмеженою відповідальніс­тю, якшо інше не встановлено статутом товариства і законом, у характеристиці цього виду товариств більшу увагу приділено са­ме його специфіці порівняно з іншими видами товариств. Характеристика товариства з додатковою відповідальністю 1. Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю поділений на частки визначених установчими документами роз- иірів. Мінімальний його розмір, як і у товаристві з обмеженою відповідальністю, становить 100 мінімальних заробітних плат. Певна специфіка передбачена законодавством шодо това­риств з додатковою відповідальністю — довірчих товариств. Так, статутний фонд довірчого товариства повинен формувати­ся виключно за рахунок коштів та цінних паперів учасників, на відміну від статутного фонду товариства з обмеженою відпові­дальністю, який може бути сформований за допомогою як гро­шових коштів, так і майна та майнових прав. 2. Товариство з додатковою відповідальністю несе відпові­ дальність за своїми зобов'язаннями власним майном. Проте ця ознака актуальна лише тоді, коли у товариства є майно; за йо­ го відсутності настають наслідки, передбачені ознакою 3, шо, власне, опосередковує назву цього товариства і різницю у пра­ вовому статусі товариств з обмеженою і додатковою відпові­ дальністю. 3. В разі недостатності майна учасники товариства з додат­ ковою відповідальністю несуть додаткову солідарну відповідаль­ ність у визначеному установчими документами однаково крат­ ному розмірі до вкладу кожного з учасників. Тобто на відміну від товариства з обмеженою відповідальніс­тю, відповідальність учасників товариства з додатковою відпо­відальністю не обмежується лише сумою внесків до статутного фонду. Додаткова (субсидіарна) відповідальність у вигляді стяг- 41 нення належного учасникам майна настає в обсязі, кратному розміру внеску кожного учасника. Солідарність відповідальності учасників товариства з додатко­вою відповідальністю означає, шо згідно з вимогами ст. 543 ЦК кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх учасників разом, так і від будь-кого з них окремо. Учасник, який виконав солідарний обов'язок, иш право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти учасників у рівній частці, якшо інше не встановлено договором або зако­ном, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Граничний розмір відповідальності учасників (коефіцієнт кратності) передбачається в установчих документах. Що ж до довірчих товариств, ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про до­вірчі товариства» передбачена додаткова відповідальність учас­ників товариства з додатковою відповідальністю в п'ятикратно­му розмірі до внеску кожного учасника. Специфічною рисою товариства з додатковою відповідаль­ністю — довірчого товариства є і обов'язкова особиста участь його учасників у веденні справ товариства. Згідно зі ст. З Дек­рету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» довірчі опера­ції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи. В товаристві з обмеженою відповідальністю учасники можуть взагалі не брати участь в оперативно-госпо­дарській діяльності товариства (крім вирішення питань, шо на­лежать до виключної компетенції зборів учасників), уповнова­живши виконавчий орган на здійснення відповідних лій. Інші ознаки товариства з додатковою відповідальністю збіга­ються з ознаками товариства з обмеженою відповідальністю. 23. Повне товариство Поняття повного товариства Повним товариством є господарське товариство, всі учасни­ки якого відповідно до укладеного між ними договору здійсню­ють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть до­даткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товарис­тва усім своїм майном. Характеристика повного товариства 1. Повним товариством є господарське товариство, яке створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується всіма його учасниками (ст. 120 ЦК). В силу пра- 42 вової природи цього виду товариства, наявності статуту в ньо­го не передбачено. 2. Учасники повного товариства здійснюють підприєм­ ницьку діяльність від імені товариства. Зважаючи на це, ч. 7 ст. 80 ГК передбачає, шо учасниками повного товариства (ни­ ми, в свою чергу, можуть бути як юридичні, так і фізичні осо­ би) можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти під­ приємництва. Законодавство передбачає певні обмеження щодо осіб — у-часників повного товариства. Так, особа може бути учасником тільки одною повного товариства (ч. 2 ст. 119); учасник повно­го товариства не має права без згоди інших учасників укладати від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб угоди, шо є однорідними з тими, які становлять предмет діяль­ності товариства (ч. З ст. 119 ЦК, ст. 70 Закону «Про господар­ські товариства»). Згідно зі ст. 122 ЦК кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якшо засновницьким догово­ром не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для укладення кожної угоди є необхідною згода всіх учасників то­вариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть укладати угоди від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учас­никами, яким доручено ведення справ товариства. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схва­лені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодуван­ня здійснених ним витрат, якшо він доведе, що у зв'язку з йо­го діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати. 3. Учасники повного товариства несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм май­ ном. Отже, відповідальність учасників за боргами товариства всім майном є одним із винятків із загального правила про са­ мостійну відповідальність юридичної особи за своїми зо­ бов'язаннями (ст. % ЦК). Згідно зі ст. 124 ЦК у разі недостатності у повного това­риства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно (див. ст. 543 ЦК) відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм 43 майном, на яке може бути звернене стягнення. При ньому учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його всту­пу в товариство. Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відпо­відній частині до інших учасників, які несуть перед ним відпо­відальність пропорційно своїм часткам у статутному фонді то­вариства. 4. Управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників. Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Також учасник повного товарис­тва, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи то­вариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. 5. Законодавством не передбачений мінімальний розмір ста­ тутного фонду, що повинен створюватися в повному товарис­ тві. Проте загальні вимоги ст. 13 Закону «Про господарські то­ вариства» щодо обов'язкової наявності у господарського това­ риства статутного фонду поширюються і на повне товариство, тому статутний фонд все одно має бути створений в розмірі, що визначається установчими документами. 24. Командний1 товариство Поняття командитного товариства Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені това­риства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язан­нями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учас­ники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники). Характеристика командитного товариства 1. В командитному товаристві є повні учасники і вкладники. Командитне товариство поєднує ознаки повного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Власне ч. З ст. 133 44 ЦК передбачає застосування щодо командитного товариства відповідних норм про повне товариство. На схожість із повним товариством вказує, зокрема, наявність у складі учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями відповідальність усім своїм май­ном (повних учасників), а з товариством з обмеженою відпові­дальністю — наявність осіб (вкладників), шо несуть відпові­дальність за боргами команлитного товариства лише в межах своїх вкладів. При цьому відповідно до ч. 7 ст. 80 ГК повними учасниками команлитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва. 2. Згідно зі ст. 135 ЦК правовий статус повних учасників ко­ мандитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства встановлюються положеннями законодавства про учасників повного товариства. Повні учасники, зокрема, здій­ снюють управління діяльністю командитного товариства. При цьому особа може бути повним учасником тільки в одному ко­ мандитному товаристві. Повний учасник командитного това­ риства не може бути учасником повного товариства, а також вкладником цього самого товариства. Щодо вкладників ст. 136 ЦК передбачає заборону брати участь в управлінні діяльністю командитного товариства та за­перечувати проти дій повних учасників шодо управління діяль­ністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю. Відповідно до ст. 137 ЦК вкладник командитного товарис­тва зобов'язаний зробити вклад до статутного фонду. При цьо­му сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищу­вати 50% статутного фонду командитного товариства. 3. Командитне товариство створюється і діє на підставі зас­ новницького договору, який підписується усіма повними учас­ никами (ст. 134 ЦК). Засновницький договір команлитного то­ вариства мас містити зобов'язання учасників створити товарис­ тво, порядок їх спільної діяльності шоло його створення, умо­ ви передання товариству майна учасників, а також відомості про розмір та склад статутного фонду товариства, розмір та по­ рядок зміни часток кожного з .повних учасників у статутному фонді, сукупний розмір вкладів вкладників. Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командит­ному товаристві залишився один повний учасник, засновниць­кий договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється 45 одним повним учасником, то установчим документом є одно­особова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встанов­лені ст. 134 ЦК для командитного товариства. 25. Кооператив як суб'єкт господарювання Поняття та класифікація кооперативів Кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та ін­шої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соці­альних та інших потреб на засадах самоврядування. Основні види кооперативів встановлюються Законом «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та ха­рактеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі. Виробничий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової тру­дової участі з метою одержання прибутку. Виробничі коопера­тиви можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівсльно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприєм­ницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК). Обслуговуючий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для на­дання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Об­слуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обся­гах, шо не перевищують 20% загального обороту кооперативу. Споживчий кооператив (споживче товариство) — коопера­тив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, вироб­ництва продукції та надання інших послуг з метою задоволен­ня споживчих потреб його членів. Ознаки кооперативів І. Кооператив є юридичною особою. Стаття 6 Закону «Про кооперацію» прямо підкреслює наявність у кооперативі самос­тійного балансу, поточного та інших рахунків в установах бан­ків,.печатки зі своїм найменуванням — атрибутів, притаманних будь-якій юридичній особі. 46 2. Кооператив утворюється фізичними та (або) юридични­ ми особами. Як випливає з наведених више визначень видів кооперативів, участь фізичних осіб можлива у будь-якому з них. Що стосується юридичних осіб, можливість їх участі в кооперативах є обмеженою. Так, вони не мають права бути членами виробничого кооперативу, зважаючи на передбачену Законом «Про кооперацію» обов'язкову трудову участь чле­ нів виробничого кооперативу (шо є притаманним, звичайно, лише фізичним особам) у його діяльності. Проте у виробни­ чих та інших видах кооперативів мають право брати участь асоційовані члени — фізичні чи юридичні особи, які визна­ ють статут кооперативу, внесли пайовий внесок і користу­ ються правом дорадчого голосу в кооперативі (ст. 14 Закону «Про кооперацію»). Це не суперечить положенням ст. 163 ЦК, яка передбачає можливість участі «у діяльності виробни­ чого кооперативу на засадах членства також інших осіб». 3. Засновники кооперативу з метою його створення доб­ ровільно об'єднуються на основі членства. Згідно зі ст. 10 Закону «Про кооперацію» членами кооперативу можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку і виявили бажан­ ня брати участь у його діяльності, юридичні особи України та іноземних держав, шо діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених ста­ тутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користу­ ються правом ухвального голосу. Чисельність членів коопе­ ративу не може бути меншою, ніж три особи (ч. 5 ст. 7 За­ кону). 4. Кооператив утворюється для ведення спільної господар­ ської та іншої діяльності з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб його членів. Мета створення — задоволення інтересів членів кооперати­вів — є основною ознакою, шо відрізняє кооперативи від ін­ших організаційно-правових форм юридичних осіб колектив­ної форми власності. Шляхом створення виробничого коопе­ративу громадяни реалізують свої права на працю та на здій­снення підприємницької діяльності, результатами якої є отри­мання прибутку, обслуговуючого — задовольняють свої потре­би у послугах певного виду, споживчого — забезпечують себе товарами, результатами виконаних робіт, наданих послуг. Ко­оператив не має на меті насичення ринку товарами, роботами, послугами (хоча це і не виключається). Він створюється і діє для своїх членів. 47 5. Кооператив діє на засадах самоврядування. Термін «са­ моврядування» стосовно кооперативу означає право та реальну здатність його членів самостійно вирішувати питання діяль­ ності кооперативу в межах законодавства України та статуту кооперативу. 6. Кооператив діє на основі статуту, який с основним пра­ вовим документом, шо регулює його діяльність. Незважаючи на те, що кооператив створюється кількома членами, необхід­ ності підписання установчого договору між ними законодавс­ твом не передбачено. 26. Колективне сільськогосподарське підприємство Поняття колективного сільськогосподарського підприємства Колективне сільськогосподарське підприємство — добровіль­не об'єднання громадин у самостійне підприємство для спіль­ного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів, шо діє на засадах підприємництва та самоврядування. Характеристика колективного сільськогосподарського підпри­ємства 1. КСП є добровільним об'єднанням громадян. Іншими словами, членами КСП можуть бути лише фізичні, а отже, не можуть бути юридичні особи. 2. Громадяни — члени КСП об'єднуються «у самостійне підприємство». КСП є юридичною особою, має поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і печатку зі сво­ їм найменуванням — «самостійним», повноправним суб'єктом господарювання на ринку. 3. КСП створюється для спільного виробництва сільсько­ господарської продукції та товарів. У формі КСП втілюється спільна праця його членів. Крім того, це положення опосеред­ ковано вказує на обов'язковість трудової участі членів КСП в його діяльності. Положення, шо КСП здійснює «спільне виробництво сіль­ськогосподарської продукції і товарів», не означає обмеження його діяльності лише виробництвом. КСП самостійно визна­чає напрями сільськогосподарського виробництва, його струк­туру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продук­цією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, шо не супе­речить законодавству України; має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами при переробці 48 сільськогосподарської продукції, виготовленні промислових та інших товарів, розширенні сфери соціально-культурного, ко­мунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовці і перепідготовці кадрів; бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних підприємств; користується іншими повноваженнями, наданими йому зако­нодавством. 4. КСП діє на засадах підприємництва та самоврядування. Це означає, шо КСП є суб'єктом підприємницької діяльності, підлягає державній реєстрації, на нього поширюються всі інші положення законодавства стосовно підприємницької діяльнос­ ті, «засади» (принципи — див. ст. 44 ГК) тощо. Самоврядування н КСП забезпечується на основі права чле­нів підприємства брати участь у вирішенні всіх питань його ді­яльності, виборності та підзвітності виконавчо-розпорядчих органів, обов'язковості рішень, прийнятих більшістю, для всіх членів підприємець Вищим органом самоврядування КСП є загальні збори ЙО­ГО членів або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління. Повноваження за­гальних зборів (зборів уповноважених) і правління визнача­ються статутом підприємства. 5. КСП діє на основі статуту. 27. Фермерське господарство Поняття фермерського господарства Фермерське господарство є формою підприємницької діяль­ності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фер­мерського господарства, відповідно до закону. Характеристика фермерського господарства 1. Фермерське господарство є формою підприємницької ді­яльності громадян. Цс означає, шо засновниками фермерсько­го господарства, а також його членами мають браво бути лише фізичні особи. Па відміну від законодавства, що регулює діяльність (КСП), Закон «Про фермерське господарство» чітко розрізняє засновників та членів господарства. Так, за змістом ст. 5 За- 49 кону засновником фермерського господарства може бути кож­ний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного ві­ку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, літи, які до-сягли І4-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єднали­ся для спільного ведення фермерського господарства, визна­ють і дотримуються положень статуту фермерського госпо­дарства (ст. З Закону). Останнє суттєво відрізняє фермерське господарство від схо­жої правової конструкції КСП. Фермерське господарство може бути створене лише родичами або членами сім'ї (ч. 2 ст. 1 За­кону), в той час як КСП — будь-якими фізичними особами не­залежно віл наявності у них кронних (родинних) відносин. 2. Фермерське господарство с юридичною особою із прита­ манними їй ознаками — наявність майна, самостійність діяль­ ності, ведення бухгалтерського обліку і подання звітності, на­ явність печатки із своїм найменуванням і адресою, необхід­ ність відкриття поточних та вкладних (депозитних) рахунків в установах банків, право розпоряджатися власними коштами тощо. 3. Фермерське господарство створюється громадянами, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. На відмі­ ну від КСП, законодавство, що регулює діяльність фермер­ ських господарств, не містить традиційних положень щодо йо­ го права на здійснення «будь-якої діяльності, не забороненої законом». Усі положення Закону «Про фермерське господарс­ тво» спрямовані на підкреслення його спеціалізації — роботу в галузі сільського господарства. 4. Метою діяльності фермерського господарства є отриман­ ня прибутку, що підкреслює підприємницький характер його діяльності. 5. Для здійснення господарської діяльності громадянам — засновникам фермерського господарства надаються земельні ділянки. Лише після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладання договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації засновники фермерського господарства можуть подавати документи для державної реєстрації (ст. 8 Закону). 6. Згідно зі ст. 1 Закону «Про фермерське господарство» ос­ таннє діє на основі статуту. 50 28. Об'єднання підприємств Поняття об'єднання підприємств Об'єднанням підприємств в господарська організація, утворе­на у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спіль­них економічних та соціальних завдань Характеристика об'єднання підприємств 1. Об'єднанням ПІДПРИЄМСТВ є господарська організація. Ін­ шими словами, за загальним правилом об'єднання підприємств являє собою юридичну особу (див. ч. 4 ст. 118 ГК) з притаман­ ними їй характерними ознаками. 2. Об'єднання утворюється у складі двох чи більше підпри­ ємств. Зважаючи на це, фізичні особи — суб'єкти підприєм­ ницької діяльності не можуть входити до складу об'єднання підприємств. З одного боку, суть об'єднання підприємств зводиться до об'єднання частини їх капіталів і виникнення на цій матеріаль­ній базі нової юридичної особи — власне «об'єднання підпри­ємств». Стаття 121 ГК спеціально підкреслює, що підприємс­тва — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юри­дичної особи. З іншого боку, об'єднання підприємств створю­ється його засновниками для здійснення впливу тією чи іншою мірою на їх діяльність, що зумовлює в свою чергу тісний взає­мозв'язок та більшу чи меншу залежність самих підприємств-учасників від об'єднання. 3. Об'єднання підприємств утворюється з метою координа­ ції виробничої, наукової та іншої діяльності його учасників. Координація є узагальнюючою категорією, під якою розуміють вплив структури об'єднання підприємств з метою забезпечення погодженості дій його учасників. Конкретні засоби здійснення такого впливу варіюються залежно від виду об'єднання підпри­ ємств. 4. Об'єднання підприємств утворюється для вирішення спільних економічних та соціальних завдань його учасників. 5. Об'єднання підприємств можуть утворюватися на невизна- чений строк або діяти як тимчасові об'єднання. Тимчасовість функціонування об'єднання може бути обумовлена як спливом певного строку, встановленого засновниками в установчих доку­ ментах, гак і досягненням відповідної мети, що була ними пос­ тавлена, а отже, недоцільністю подальшого його існування. 51 6. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документа­ ми, майнові внески. Це майно перелається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управлін­ ня на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. 7. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зо­ бов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установ­ чим договором або статутом об'єднання 29. Класифікація об'єднань підприємств Згідно зі ст. 119 ГК залежно від порядку заснування можуть утворюватися об'єднання підприємств таких видів: господар­ські об'єднання або державні чи комунальні господарські об'єд­нання. Господарським об'єднанням визнається об'єднання підпри­ємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємс­твами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначе­них законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого са­моврядування. Воно діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, шо прийняв рішення про утворення об'єднання. Як господарські об'єднання, так і державні (комунальні) господарські об'єднання існують в певних організаційно-право­вих формах. Так, господарські об'єднання утворюються як асоціації, кор­порації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом: — асоціація — договірне об'єднання, створене з метою пос­тійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох вироб­ничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і коо­перації виробництва, організації спільних виробництв на ос­нові об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ре­сурсів для задоволення переважно господарських потреб учас- 52 ними асоціації. Асоціація не має права втручатися у господар­ську діяльність підприємств — учасників асоціації; — корпорація — договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів під­ приємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих пов­ новажень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації; — консорціум тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети; — концерн — статутне об'єднання підприємств, а також ін­ ших організацій, на основі їх фінансової залежності від од­ ного або групи учасників об'єднання, з централізацією фун­ кцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестицій­ ної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повнова­ жень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відно­ синах з органами влади, іншими підприємствами та органі­ заціями Специфічним видом об'єднання підприємств є холдині (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК холдинговою компанією визнається суб'єкт господарювання, шо володіє кон­трольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підпри ємств). Специфіка холдингу полягає в тому, шо він не об'єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фак­тично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та (або) майна дочірніх підприємств, він стає перехідною фор­мою між власне об'єднанням підприємств і господарським то­вариством. Державні і комунальні господарські об'єднання утворю­ються переважно у формі корпорації або концерну, незалеж­но від найменування об'єднання — комбінат, трест тощо (ч. 6 ст. 120 ГК). Особливим видом об'єднання підприємств є промислово-фі­нансова група. Згідно із Законом «Про промислоно-фінансові групи в Україні» промислово-фінансовою групою є об'єднання. яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародни­ми договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції. 53 До складу промислово-фінансової групи входить головне підприємство та учасники. Головним є підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію промислово-фінансової групи, здійснює її збут, сплачує податки в Україні. Учасником промислово-фінансової групи є підприємство, банк або інша наукова чи проектна уста­нова, організація, створена піню із законодавством України, іноземна юридична особа, то виробляє проміжну продукцію иромислово-фінансової групи або надає банківські та інші по­слуги учасникам і головному підприємству і мас на меті отри­мання прибутку. На відміну від об'єднань підприємств, про які йшлося вище, промислово-фінансова група не с юридичною особою і не під­лягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Головне підприємство і його учасники укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінненої продукції. При цьому право діяти від імені промислово-фінансової групи має виключно головне підприємство. ЗО. Поняття та загальна характеристика етапу державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності Поняття державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяль­ності Державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або при­пинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або поз­бавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчи­нення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шля­хом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєс­тру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Характеристика державної реєстрації суб'єктів підприємниць­ кої діяльності І. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення юридичної особи. Згідно зі ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, ство­рена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про створення якого висловилися засновники шляхом оформлення установчих доку­ментів, перетворилось на суб'єкта права (суб'єкта господарю- 54 вання — див. ч. 2 ст. 55 ГК), який мас цивільну право- і діє­здатність — юридичну особу, необхідно його зареєструваш в установленому законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 ЦК, згідно із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Іншими словами, юридична особа створюється за рішенням її засновників, проте із підтвердженням (засвідченням) цього факту шляхом державної реєстрації, набуваючи при цьому як статусу юридичної особи взагалі, так і статусу суб'єкта підпри­ємницької діяльності зокрема. 2. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою. За загальним визначенням ст. 24 ЦК фізичною особою вва­жається людина, тобто біологічна істота. Відтак в загальному розумінні людина стає фізичною особою з моменту її народ­ження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі — під­приємницькою) виникає у цієї особи лише з моменту її дер­жавної реєстрації як відповідного суб'єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб'єкта підприємниць­кої діяльності — фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Гро­мадяни з дня народження мають статус фізичних осіб, тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додатко­вого елементу їх статусу — статусу суб'єктів підприємницької діяльності. 3. До процедури державної реєстрації належить і вчинення «інших реєстраційних дій», які передбачені Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-під- присмців», шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підпри- емців. Це означає, що державна реєстрація юридичних осіб, крім правонаділяючих і статусоутворюючих функцій, має і суто ста­тистичну мету, що полягає у внесенні відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців до спеці­альної автоматизованої системи збирання, накопичення, захис­ту, обліку та надання інформації. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і можуть бути нада­ні за відповідну плату на запит заінтересованої особи. 55 31. Порядок проведення державної реєстрації фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводить­ся державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласною значення або у районній, район­ній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємпя. Для проведення державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі документи: 1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприсмця; 2) копію довідки про включення заявника до Державного ре­ єстру фізичних осіб — платними податків та інших обов'язкових платежів (довідку про присвоєння ідентифікаційного номера); 3) документ, шо підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Крім вишенаведених документів, якшо вони подаються за­явником особисто, державному реєстратору додатково пред'яв­ляється паспорт. Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної осо­би-підприємця, якщо вони не передбачені Законом. Строк державної реєстрації не повинен перевищувати двох ро­бочих днів з дати надходження документів для проведення дер­жавної реєстрації фізичної особи-підприємця. Не пізніше наступ­ного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєс­тратор о<)юрмляє і видає (надсилає рекомендованим листом) сві­доцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця. 32. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб Державна реєстрація юридичних осіб проводиться держав­ним реєстратором у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи. Для проведення державної реєстрації юридичної особи зас­новник (засновники) або уповноважена ним особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомен­дованим листом з описом вкладення) такі документи. 56 1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Нею є документ встановленого зразка, який на момент державної реєстрації підтверджує воле­ виявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдино­ го державного реєстру. Після державної реєстрації реєстрацій­ на картка виконує функцію періодичного інформування дер­ жавного реєстратора щодо актуальності зазначених записів, зроблених у Єдиному державному реєстрі. 2. Копію рішення засновників або уповноваженого ними ор­ гану про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом. Наявність або відсутність цього документа, а також його форма зумовлені кількістю засновників юридичної особи, її ор-іані шіійно-правовою формою, а також існуванням відносин підпорядкованості засновників іншим особам. 3. Два примірники установчих документів. До установчих документів належать: установчий акт, статут або засновницький договір, положення. Установчі документи юридичної особи викладаються пись­мово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються зас­новниками (учасниками), якшо законом не встановлено ін­ший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасни­ків) на установчих документах мають бути нотаріально по­свідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі до­кументи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади. 4. Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи. Докумен­ том, то підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення і відміткою банку. 5. Чинна довідка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприсмців про резервування наймену­ вання юридичної особи. Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі­зичних осіб-підприсмців» передбачене право засновника (зас­новників) юридичної особи зарезервувати найменування юри­дичної особи строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств — строком на 9 місяців. Якшо ці особи скористали­ся ним правом, до комплекту означених вище документів, що подаються для державної реєстрації відповідної юридичної осо­би, додається відповідна довідка. 57 6. У випадках, шо передбачені законом, додатково подаєть­ ся (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного ко­ мітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів госпо­ дарювання. 7. У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої за­ коном встановлено вимоги шоло формування статутною фон­ ду, додатково подасться документ, шо підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом. 8. У разі державної реєстрації відкритих акціонерних това­ риств додатково подається звіт про проведення підписки на ак­ ції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України. 9. У разі державної реєстрації фермерського господарства додатково поласться копія Державною акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нота­ ріально посвідчена копія договору про право користування зем­ лею засновником, зокрема на умовах оренди. 10. У разі державної реєстрації юридичної особи, засновни­ ком (засновниками) якої є іноземна юридична особа, додатко­ во подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговель­ ного, банківського або судового реєстру. Крім вишенаведсних документів, у разі, якщо вони подають­ся засновником або уповноваженою ним особою особисто, дер­жавному реєстратору додатково пред'являються паспорт та до­кумент, шо засвідчує його (її) повноваження (доручення). Дер­жанному реєстратору забороняється вимагати додаткові доку­менти для проведення державної реєстрації юридичної особи, шо не передбачені законом. Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих дні з дати надходження документів для прове­дения державної реєстрації юридичної особи. Не пізніше нас­тупного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєстратор оформляє і видає (надсилає рекомендованим лис­том за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи разом з одним примірником оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення держав­ної реєстрації юридичної особи. S8 33. Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності. Державна реєстрація внесення змін до установчих документів юридичних осіб. Державна реєстрація змін до відомостей про фііичну особу-пілприємця Загальні положення щодо перереєстрації суб'єктів підприєм­ ницької діяльності Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано певний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановле­ному для його реєстрації. Фізична особа — суб'єкт підприєм­ницької діяльності, не маючи найменування, має прізвище, ім'я та по батькові, у разі зміни яких (наприклад, після обрання шлюбу) настають ті ж наслідки, шо і при перереєстрації — від­повідна процедура здійснюється у порядку, встановленому для державної реєстрації. Крім того, ті ж наслідки, шо і при пере­реєстрації, має зміна юридичною чи фізичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності місцезнаходження (місця проживання). Етапи перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності 1. Прийняття засновниками юридичної особи рішення про зміну найменування, місцезнаходження або прийняття фізич­ ною особою рішення про зміну прізвища, імені, по батькові або місця проживання. 2. Внесення змін до установчих документів відповідно до зроблених змін (стосовно юридичних осіб). 3. Державна реєстрація внесених змін до установчих до­ кументів (стосовно юридичних осіб), внесення змін до Єди­ ного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб- підприємців — власне «перереєстрація» — та видача юри­ дичним та фізичним особам нового свідоцтва про державну реєстрацію. Зважаючи на те, що перереєстрація суб'єкта «здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації», по суті процеду­ра її повторює процедуру державної реєстрації. Після видачі суб'єкту підприємницької діяльності нового свідоцтва про дер­жавну реєстрацію (див. етап 3 на схемі), відбувається його «пе­ререєстрація» в усіх державних (недержавних) органах, в яких він був первісно зареєстрований. 59 Державна реєстрація «мій ло установчих документів юридичних ОСІб — СубЧкіІВ МІ . ІІфіМ МІІИІІІ . кіМ НЯ . ІІ . Иіи 11 Для проіісдсшія державної реєстрації змін до установчих до­кументів юридичної особи засновники (учасники) або уповнова­жений ними орган чи особа повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: — заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; — нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учас­ ників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів; — оригінал установчих документів юридичної особи з від­ міткою про їх державну реєстрацію; — два примірники змін до установчих документів юридич­ ної особи та (або) два примірники установчих документів у новій редакції; — документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації змін до установчих доку­ ментів. У разі внесення змін до статуту, які пов'язані із зменшенням статутного фонду юридичної особи, крім зазначених докумен­тів додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі ма­сової інформації відповідного повідомлення. У разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників юридичної особи, крім вищезазначених документів, додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу заснов­ників (учасників), засвідчена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідче­ний документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридич­ної особи. У разі внесення змін до установчих документів, які пов'яза­ні із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи-засновника (учасника) та відмови інших засновників (учасників) у прийнятті спадко­ємця (спадкоємців) померлого до складу засновників, крім пе- 60 релічених документів, додатково подається нотаріально посвід­чена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення і ром.ілшіин.і померлим. У разі внесення змін до установчих документів, які пов'яза­ні із зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, крім вищеназваних документів, додатково подається сві­доцтво про державну реєстрацію юридичної особи. Якщо документи для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи подаються заснов­ником (учасником) юридичної особи або особою, уповноваже­ною засновниками (учасниками), особисто, державному реєс­тратору додатково пред'являються паспорт та документ, що зас­відчує його (її) повноваження. Проведення державної реєстрації змін до установчих доку­ментів юридичної особи здійснюється за процедурами, передба­ченими для проведення державної реєстрації юридичної особи. Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу — суб'єкта підприємницької діяльності Зміни до відомостей про фізичну особу-підприємця, які міс­тяться в Єдиному державному реєстрі, а саме зміни щодо імені фізичної особи або місця її прожинання, набирають чинності з дня їх державної реєстрації. Для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу-иідіфиємця остання подає державному реєстра­тору особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: — заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу-підприємця; — оригінал свідоцтва про державну реєстрацію фізичної осо- би-підприємця; — документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору за державну реєстрацію змін до відомостей про фізичну особу-під­ приємця. Якщо документи для проведення державної реєстрації змін до відомостей подаються фізичною особою-підприємцем осо­бисто, державному реєстратору додатково пред'являється пас­порт. Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу-підприємця здійснюється за процедурами, передбаче- 61 ними для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. 34. Установчі документи юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності Поняття «установчі документи» опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому за­коном порядку є створення відповідної «установи», тобто в ши­рокому розумінні юридичної особи. На відміну від юридичних осіб, для яких характерна спеціаль­на правоздатність (характеризується тим, що юридична особа має право займатися лише тими видами діяльності, шо зазначе­ні в її установчих документах), фізична особа — суб'єкт підпри­ємницької діяльності користується універсальною праводієздат-ністю (тобто здатністю займатися будь-якою діяльністю, яка не суперечить законодавству). Фізичні особи — суб'єкти підприєм­ницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підпри-і мницької діяльності. Незважаючи на це, фізична особа не поз­бавляється обов'язку отримання ліцензій, патентів, дозволів на той вид діяльності, яким вона фактично займається (якшо, зви­чайно, така діяльність підлягає ліцензуванню або для її здійснен­ня ігідно із законодавством вимагається псиний дозвіл). До установчих документів належать такі: 1) установчий акт; 2) статут; 3) засновницький договір; 4) положення. На підставі установчого акта діють установи; на підставі по­ложення — юридичні особи публічного права (органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування тошо). Для юри­дичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності характерна наявність двох документів, що належать до категорії установ­чих — статуту та засновницького договору. Стаття 57 ГК до установчих документів додатково відносить рішення засновників про утворення суб'єкта господарювання. На перших загальних зборах засновники (учасники) майбут­ньої юридичної особи повинні вирішити ряд питань організа­ційного характеру. Тому рішення зборів засновників з цих пи­тань (утім, як і з будь-яких інших) в обов'язковому порядку оформлюються протоколом, який подається разом із установ­чими документами до органу реєстрації. 62 Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомос­ті про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи уп­равління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта гос­подарювання, передбачені законодавством. Іншими словами, статут юридичної особи визначає її структуру, види і напрями діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб'єкта підприємницької діяльності. У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утво­рити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної ді­яльності щодо його утворення, умови передачі йому свого май на, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльніс­тю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, по­рядок вибуття та входження нових засновників, інші умови ді­яльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до за­кону. На відміну від статуту, головним для засновницького до­говору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учас­никами юридичної особи, насамперед майнового і організацій­ного характеру — їх прав та обов'язків, порядку внесення вкла­дів, порядку розподілу прибутків та збитків тощо. Установчі документи юридичної особи викладаються пись­мово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються за­сновниками (учасниками), якщо законом не встановлено ін­ший порядок їх затвердження. Процедура саме «затвердження» передбачена законодавством щодо статуту. Він, на відміну від засновницького договору, який підписується засновниками, за­тверджується зборами засновників. Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені. 35. Поняття та ознаки ліцензування господарської діяльності Поняття ліцензування Ліцензуванням вважається видача, переоформлення та ану­лювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензій­них справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням лі-цензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунем- 63 ня порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усу­нення порушень законодавства у сфері ліцензування. Загальна характеристика ліцензування 1. Предметом ліцензування є ліцензія, власне на дії з якою (видача, переоформлення, анулювання тощо) спрямовані дії уповноважених державою суб'єктів. Під ліцензією розуміють документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльнос­ ті протягом визначеного строку за умови виконання ліцензій­ них умов 2. Ліцензія засвідчує право ліцензіата на провадження відпо­ відної діяльності. Якщо йдеться про юридичних осіб, їх права на провадження будь-якого виду діяльності первісно закріплю­ ються в установчих документах. Права ж фізичної особи на провадження такої діяльності з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої за­ коном (ст. 42 Конституції). Проте до моменту отримання ліцен­ зії на провадження діяльності, що підлягає ліцензуванню, їх права мають лише потенціальний характер. Реально користува­ тися цими правами як юридичні, так і фізичні особи — суб'єк­ ти підприємницької діяльності можуть лише після отримання ліцензії. 3. Ліцензуванню підлягає господарська діяльність, до якої належить будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгів­ лею, наданням послуг, виконанням робіт, що здійснюється юридичними особами, а також фізичними особами — суб'єкта­ ми підприємницької діяльності. Слід відрізняти господарську діяльність, то провадиться особою з метою виробництва продукції, торгівлі, надання пос­луг, виконання робіт для інших юридичних чи фізичних осіб, від діяльності, що хоча й має ознаки господарської, проте про­вадиться суб'єктом підприємницької діяльності виключно для забезпечення власних потреб, оскільки остання не потребує лі­цензування. Вичерпний перелік видів господарської діяльності, що під­лягає ліцензуванню, встановлено Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, лі­цензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електро­енергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у 64 сфері інтелектуальної власності, зважаючи на специфічність правового регулювання, здійснюється за спеціальними закона­ми, що регулюють відносини у цих сферах 4. Ліцензія видається на певний строк, тобто право, засвід­ чене ліцензією, є строковим. Строки дії ліцензії на проваджен­ ня певного виду господарської діяльності визначені Кабінетом Міністрів України у постанові від 29 листопада 2000 р. № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господар­ ської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її ви­ дачу»; мінімальний строк — три роки. 5. Умовою дійсності ліцензії с дотримання ліцензіатом лі­ цензійних умов. Ліцензійні умови являють собою обов'язкові вимоги як до лі­цензіата, так і до порядку провадження ним діяльності, що під­лягає ліцензуванню. Вони мають вигляд нормативно-правового акта, що приймається Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва спільно з профільним міністерством чи відомством залежно від виду діяльності. 36. Порядок ліцензування господарської діяльності Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або че­рез уповноважений ним орган чи особу звертається до відповід­ного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника: —найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код — для юридичної особи; —прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифіка­ ційний номер фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів — для фізичної особи; 2) вид господарської діяльності, на провадження якого заяв­ ник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засвідчена нота­ріально або органом, який видав оригінал документа. Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються до- кументи, перслбачені Переліком локументів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської ді­яльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Украї­ни віл 4 липня 2001 р. № 756. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж 10 робочих днів з дати надходження заяни про видачу ліцензії та докумен­тів, ню додаються до заяви, якщо спеціальним законом, шо ре­гулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі вили діяль­ності. Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі лі­цензії є: — недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії; — невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської ді­ яльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недос­товірних даних у документах, поданих заявником про видачу лі­цензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензу­вання нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через 3 мі­сяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії. У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду госпо­дарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, шо ста­ли підставою для відмови у видачі ліцензії. Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник по­винен внести плату за її видачу у розмірах, визначених поста­новою Кабінету Міністрів України «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу». Згідно з положен­нями цього документа плата за видачу ліцензії справляється у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої вла­ди (крім спеціально визначених видів господарської діяльнос­ті). При цьому немає значення статус суб'єкта господарюнан ня — юридичні і фізичні особи — суб'єкти пілприі міїиш.коі 66 діяльності сплачують відповідні суми за видачу ліцензії на за­гальних підставах. Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, шо підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії. Якшо заявник протягом 30 календарних днів з дня направ­лення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу лі­цензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недій­сною. 37. Випадки переоформлення та анулювання ліцензії Переоформлення ліцензії Підставами для переоформлення ліцензії є: — зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найме­ нування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвиша, імені, по батькові фізичної особи — суб'єкта підпри­ ємницької діяльності; — зміна місцезнаходження юридичної особи або місця про­ живання фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності; — зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного ви­ ду господарської діяльності. У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії лі-цензіат зобов'язаний протягом 10 робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцен­зією, шо підлягає переоформленню, та відповідними докумен­тами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджу­ють зазначені зміни. Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною. Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати над­ходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, шо додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на ново­му бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії. У разі переоформлення ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, шо була переофор­млена, з внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня. ■•• 67 За переоформлення ліцензії справляється плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Анулювання ліцензії Підставами для анулювання ліцензії є: — заява ліцензіата про анулювання ліцензії; — акт про повторне порушення ліиензіатом ліцензійних умов; — рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; — нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич­ ної особи — суб'єкта підприємницької діяльності; — акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен­ тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; — акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо­ дарської діяльності; — акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; — акт про невиконання розпорядження про усунення пору­ шень ліцензійних умов; — неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензій­ них умов, встановлених для певного виду господарської діяль­ ності; — акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки орга­ ном ліцензування або спеціально уповноваженим органом з пи­ тань ліцензування. Орган ліцензування приймає рішення про анулювання лі­цензії протягом 10 робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензі-ату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робо­чих днів з дати його прийняття. 38. Патентування підприємницької діяльності Поняття торгового патенту Торговим патентом є державне свідоцтво, яке засвідчує пра­во суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися видами підприємниць­кої діяльності, що зазначені в Законі «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». 68 Види підприємницької діяльності, що підлягають патенту­ ванню І Патентуванню підлягає торговельна діяльність за готівко­ ві кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, що здійснюється суб'єк­ тами підприємницької діяльності або їх структурними (відокрем­леними) підрозділами у пунктах продажу товарів. Тобто для придбання патенту в цьому разі необхідна одночасна наявність декількох умов: а) діяльність повинна мати ознаки торговельної. Згідно зі ст. З Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» під торговельною діяльністю розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (гро­ мадське харчування) сфері; б) торговельна діяльність повинна здійснюватися в готівко­ вій формі, тобто за готівкові кошти, а також з використанням інших готівкових платіжних засобів та з використанням кредит­ них карток на території України. У разі проведення розрахунків шляхом внесення покупцем готівкових коштів за проданий то­ вар (надані послуги) до каси Ощадбанку або каси комерційно­ го банку такі розрахунки не вважаються готівковими, а суб'єкт підприємництва може здійснювати торговельну діяльність без придбання торгового патенту; в) торговельна діяльність повинна здійснюватися суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремле­ ними) підрозділами у пунктах продажу товарів. 2. Патентуванню підлягає діяльність з надання побутових послуг, яка здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підроздііами як в окремих приміщеннях, будівлях, їх частинах, так і за їх межами. Під по­ бутовими послугами розуміють діяльність, пов'язану з надан­ ням платних послуг для задоволення особистих потреб замов­ ника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки. 3. Патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими валютними цінностями, які здійснюються суб'єктами підприєм­ ницької діяіьності або їх структурними (відокремленими) підроз­ ділами у пунктах обміну іноземної валюти. Під торгівлею готів­ ковими валютними цінностями розуміють продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, вираже­ них в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебатування кредитних 69 (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівко­вих платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту. 4. Патентуванню підлягають операції і надання послуг у сфе­ рі грального бізнесу, які здійснюються суб'єктами підприємниць­ кої діяльності або їх структурними (відокрем-іеними) підрозділа­ ми. Під гральним бізнесом розуміють діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі. Порядок вкдачі торгових патентів Підставою для придбання торгового патенту є заявка суб'єкта підприємницької діяльності, шо повинна містити такі реквізити: — найменування суб'єкта підприємницької діяльності; — витяг з установчих документів шодо юридичної адреси суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент придбавається для структурного (відокремленого) підрозділу, — довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця; — вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує придбання торгового патенту; — найменування документа про повну або часткову сплату вартості торгового патенту. Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяль­ності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Да­тою придбання торгового патенту є зазначена в ньому лата. 39. Права та обов'язки засновників та учасників господарських товариств Правовий статус засновників та учасників господарських то­вариств, складовими якого є їх права та обов'язки, встановлю­ється на загальному рівні — законодавством, а на локальному (стосовно конкретного товариства певного виду) — як установ­чим документом, так і додатковими документами. До перших можуть належати, наприклад, статути (шодо акціонерних това­риств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю), засновницькі договори (шодо повних та командитних това­риств), а до останніх — додаткові документи, шо не є установ­чими для певного виду господарських товариств, проте склада­ються з метою врегулювання відносин між засновниками та 70 учасниками (наприклад, засновницький договір, укладений засновниками акціонерного товариства). Права учасників господарського товариства Учасники господарського товариства мають право у поряд­ку, встановленому установчим документом товариства та зако­ном: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визна­ ченому в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; 2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержува­ ти його частину (дивіденди); 3) вийти у встановленому порядку з товариства; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у то­ варистві, у порядку, встановленому законом; 5) одержувати інформацію про діяльність товариства у по­ рядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати ін­ші права, встановлені установчим документом товариства та за­коном. Обов'язки учасників господарського товариства Учасники господарського товариства зобов'язані: 1) додержуватися установчого документа товариства та вико­ нувати рішення загальних зборів; 2) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вкла­ ли (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що пе­ редбачені установчим документом; 3) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденцій­ ну інформацію про діяльність товариства. Учасники господарського товариства можуть також мати ін­ші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом. 40. Джерела та порядок формування статутного фонду господарського товариства Статутний фонд (капітал) господарського товариства стано­вить сума вкладів його засновників та учасників. Вкладом до статутного фонду господарського товариства мо­жуть бути і роїш (в тому числі в іноземній валюті), цінні папе- 71 ри, інші речі (будинки, споруди, обладнання та інші матеріаль­ні цінності) або майнові чи інші відчужувані права, шо мають грошову оцінку (права користування водою та іншими природ­ними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права, в тому числі на інтелектуальну власність), якшо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній пе­ревірці. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Закон «Про господарські товариства» додатково передбачає необхідність перевірки фінансового стану засновників (крім фі­зичних осіб) відкритих акціонерних товариств шодо їх спро­можності здійснити відповідні внески до статутного фонду. Порядок формування статутного фонду (капіталу), а також його мінімальний розмір залежать від виду господарського то­вариства. Так, в акціонерному товаристві до дня скликання установ­чих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30% номінальної вартості акцій. У випадках, коли всі акції акціонерного това­риства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50% номінальної вартості акцій. При цьому засновники зобов'язані бути держа­телями акцій на суму не менше 25% статутного фонду і стро­ком не менше двох років. Статутний фонд акціонерного това­риства не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 міні­мальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної за­робітної плати, що діє на момент створення товариства. У товаристві з обмеженою відповідальністю до моменту ре­єстрації кожен з учасників зобов"язаний внести до статутного фонду не менше 30% вказаного в установчих документах вкла­ду. Це правило поширюється і на товариства з додатковою від­повідальністю. Статутний фонд товариства з обмеженою відпо­відальністю (товариства з додатковою відповідальністю) пови­нен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, шо діє на момент створення товариства. Законом не передбачені норми шодо статутного фонду пов­ного та командитного товариств, тому його розмір та порядок 72 формування визначається самими учасниками в установчих до­кументах товариства. 41. Загальні підстави припинення суб'єктів підприємницької діяльності Підстави припинення суб'єктів підприємницької діяльнос­ті залежать від їх юридичного статусу. Так, юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам у результаті реорганізації або ліквідації за рішенням, прийня­тим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповно­важеним ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом. Різниця між реорганізацією та ліквідацією юридич­ної особи полягає у тому, що в першому випадку мас місце припинення її функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову (тобто з правонаступником або правонаступниками), а у другому — остаточне припинен­ня діяльності суб'єкта підприємницької діяльності (без право­наступників). Припинення юридичної особи шляхом ліквідації може бути добровільним або примусовим. Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється: — за рішенням власника або уповноваженим ним органом, рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відпо­ відного рішення за власною заявою; — у разі досягнення юридичною особою мети, закріпленої в установчих документах та заради якої її було створено; — у разі закінчення певного строку, на який була розрахо­ вана діяльність юридичної особи. В примусовому порядку припинення юридичних осіб відбу­вається у разі: — визнання недійсним запису про проведення державної ре­ єстрації через порушення закону, допущені при створенні юри­ дичної особи, які не можна усунути; — провадження діяльності, що суперечить установчим доку­ ментам, або такої, що заборонена законом; — невідповідності мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; — наявності в Єдиному державному реєстрі запису про від­ сутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням: 73 — визнання недійсними або такими, що суперечать законо­ давству, установчих документів; — визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених чинним законодавством): — неподання протягом року до органів державної податко­ вої служби податкових декларацій, документів фінансової звіт­ ності відповідно до закону. На відміну від юридичних осіб, фізична особа — суб'єкт під­приємницької діяльності не припиняється, а припиняє свою підприємницьку діяльність. Припинення підприємницької ді­яльності відбувається у разі: — прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; — смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підпри­ ємець; — постановления судового рішення про оголошення фізич­ ної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; — постановления судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; — постановления судового рішення про припинення під­ приємницької діяльності фізичної особи-підприємця з таких підстав: 1) визнання фізичної особи-підириємця банкрутом. 2) провадження фізичною особою підприємницької діяль­ ності, що заборонена законом; 3) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону. 42. Реорганізація суб'єктів підприємницької діяльності Реорганізацією суб'єкта підприємницької діяльності — юри­дичної особи є припинення його діяльності шляхом хіиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення з наступним пе­реходом до новостворених юридичних осіб усіх майнових прав та обов'язків колишнього суб'єкта підприємницької діяльності. Формами реорганізації є злиття, приєднання, поділ, виді­лення, перетворення суб'єкта підприємницької діяльності. У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарюван­ня, шо утворений внаслідок злиття. Злиття вважається заверше­ним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної 74 особи та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарю­вання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. Приєднання вважається завершеним з момен­ту державної реєстрації відповідних змін до установчих доку­ментів та державної реєстрації припинення юридичних осіб, шо припиняються в результаті приєднання. У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові пра­ва і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у від­повідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. Поділ вважається заверше­ним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господа­рювання до кожного з них переходять за роздільним актом (ба­лансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реор­ганізованого суб'єкта. У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в ін­ший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарюван­ня. Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєс­трації припинення юридичної особи, що припиняється у ре­зультаті перетворення. 43. Ліквідація суб'єктів підприємницької діяльності Ліквідацією визнається припинення юридичної особи без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб. Відповідно до ст. 110 ЦК юридична особа може бути ліквідо­вана у добровільному порядку на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство) або органів управління юри­дичної особи, уповноважених на ие установчими документами (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеже­ною відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів), в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створе­но юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а та­кож у інших випадках, передбачених установчими документами. Підстави примусової ліквідації юридичної особи встановле­но як ЦК, так й іншими законодавчими актами. 75 ЦК встановлює такі підстави для винесення судом рішення про примусову ліквідацію юридичних осіб: — визнання судом недійсною державної реєстрації юридич­ них осіб через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути (ч. 1 ст. 110); — у випадку, коли у повному та командитному товаристві залишається один учасник і останній не перетворить таке това­ риство в інше господарське товариство, а також у разі виходу учасника з повного товариства, виключення одного з його учас­ ників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юри­ дичної особи — учасника товариства або звернення кредитором одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну його частці у статутному фонді (ст. 132); — у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства, якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у повне товариство (ст. 139); — якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою від­ повідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та ак­ ціонерного товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фонду (статті 144, 151, 155). Стаття 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлює такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку: — визнання недійсним запису про проведення державної ре­ єстрації через порушення закону, допущені при створенні юри­ дичної особи, які не можна усунути; — провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; — невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; — неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; — наявність в Єдиному державному реєстрі запису про від­ сутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням. Стаття 59 ГК визначає, що юридична особа ліквідується: — за ініціативою власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передба­ чених законодавством України, — за рішенням суду: — у зв'язку із закінченням строку, на який вона створюва­ лась, чи у разі досягнення мети, заради якої було її створено; 76 — у разі визнання її в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом; — у разі скасування її державної реєстрації у випадках, пе­ редбачених законом. Організація також може бути ліквідована при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення за­конодавства про охорону навколишнього середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за по­зовом державного органу, який прийняв рішення про призу­пинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комер­ційна організація може бути ліквідована, крім випадків, вик­ладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності після задоволення вимог кредиторів майна, необхідного для її функціонування відпо­відно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими документами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцен­зії), а також у зв'язку з кількаразовим грубим порушенням за­конодавчих приписів. 44. Поняття та загальна характеристика банкрутства Поняття банкрутства Банкрутство — визнана господарським судом неспромож­ність боржника відновити свою платоспроможність та задо­вольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Характеристика банкрутства І. Банкрутство — це неспроможність боржника відновити свою платоспроможність. Боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, неспро­можний виконати свої грошові зобов'язання перед кредитора­ми, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Платоспроможністю в контек­сті інституту банкрутства є здатність боржника своєчасно здій­снювати розрахунки за своїми і ротовими зобов'язаннями, під якими в свою чергу розуміють зобов'язання боржника заплати- 77 ти кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-пра­вового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, Відновлення платоспроможності мо­же відбуватися, зокрема, шляхом санації боржника. 2. Неспроможність боржника відновити свою платоспро­ можність повинна бути визнана господарським судом. Госпо­ дарський суд насамперед доводить неплатоспроможність бор­ жника — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати гро­ шові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі із заробіт­ ної плати, а також виконати зобов'язання шодо сплати подат­ ків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше, як через віднов­ лення платоспроможності. 3. Банкрутством є неспроможність боржника задовольнити визнані господарським судом вимоги кредиторів. Кредитором може бути юридична або фізична особа, яка мас у встановлено­ му порядку підтверджені документами вимоги шодо грошових зобов'язань до боржника, шодо виплати заборгованості із заро­ бітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). У процесі розгляду справи про банкрутство господарський суд на підставі аналізу поданих до­ кументів визнає вимоги кредиторів до боржника, розмір яких повинен становити не менше 300 мінімальних розмірів заробіт­ ної плати. 4. Боржник визнається банкрутом, якшо відновлення його платоспроможності і задоволення визнаних судом вимог креди­ торів можливе лише із застосуванням ліквідаційної процедури. Одним з етапів ліквідаційної процедури с реалізація майна бор­ жника, за наслідками якої відбувається повний чи частковий розрахунок за визнаними судом вимогами кредиторів. 45. Провадження в справі про банкрутство Етапи визнання юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом 1. Подання до господарського суду заяви про порушення справи про банкрутство. Прийняття судом або відмова у прий­ нятті заяви про порушення справи про банкрутство. 2. Порушення провадження у справі про банкрутство (суддя, прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не 78 пізніше ніж на п'ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутс­тва ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутс­тво). Накладення мораторію на задоволення вимог кредиторів. 3. Проведення підготовчого засідання. У підготовчому засі­ данні суддя оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін, розглядає обґрунтованість заперечень боржника. При­ значення розпорядника майна боржника. 4. Подання заявником до офіційних друкованих органів у 10-денний строк за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство. 5. Подання кредиторами у місячний строк з дня опубліку­ вання в офіційному друкованому органі оголошення про пору­ шення справи про банкрутство письмових заяв про грошові ви­ моги до боржника, а також документи, шо їх підтверджують, і складення реєстру вимог кредиторів. 6. Проведення попереднього засідання господарського суду не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідан­ ня суду і визначення розміру визнаних судом вимог кредиторів. 7. Проведення зборів кредиторів і утворення комітету креди­ торів протягом 10 днів після винесення ухвали за результатами попереднього засідання господарського суду. 8. Прийняття судом рішення за клопотанням комітету кре­ диторів про проведення санації боржника. 9. Прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Призначення ліквідатора. 10. Опублікунаїши відомостей про визнання боржника бан­ крутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друко- ванш органах за рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом. 11. Передача органами управління банкрута бухгалтерської та іншої документації банкрута, печаток і штампів, матеріаль­ них та інших цінностей банкрута ліквідатору протягом трьох днів з дня призначення ліквідатора. 12. Проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута і про­ даж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом креди­ торів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута. 13. Затвердження господарським судом звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. 14. Винесення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-банкрута. 79 46. Поняття та порялок проведення санації боржника Санація — система заходів, що здійснюються під час провад­ження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоров­лення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Рішення про проведення санації боржника приймається гос­подарським судом за клопотанням комітету кредиторів, про що суд виносить ухвалу та призначає керуючого санацією. З дня винесення ухвали про санацію: — припиняються повноваження керівника боржника (крім ви­ падків, коли керівник боржника призначений керуючим санаці­ єю), управління боржником переходить до керуючого санацією; — припиняються повноваження органів управління боржни­ ка — юридичної особи. Органи управління боржника протягом трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначен­ ня керуючого санацією зобов'язані забезпечити передачу керу­ ючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржни ка, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей; — арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржни­ ка щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації. Після прийняття рішення про проведення санації боржника керуючий санацією розробляє план санації боржника, який пе­редає на розгляд комітету кредиторів. План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів кредиторів — чле­нів комітету кредиторів. У разі залучення до санації боржника інвесторів план від­новлення платоспроможності боржника розробляється за їх участю. План санації боржника повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвес­торів, за їх наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвесто­ра за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань. План санації повинен передбачати строк відновлення плато­спроможності боржника. 80 Комітет кредиторів за результатами розгляду плану санації може схвалити його та подати на затвердження господарського суду, або відхилити його і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, або відхилити план санації і звернути­ся до суду з клопотанням про призначення нового керуючого санацією. За IS днів до закінчення санації, а також за наявності під­став для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і пові­домити їх про час і місце проведення зборів. Після розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів, які скликаються не пізніше 10 днів після закінчення процедури санації чи появи підстав для її припинення, приймають одне з таких рішень: — про виконання плану санації, закінчення процедури сана­ ції та відновлення платоспроможності боржника; — про звернення до господарського суду з клопотанням про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з віднов­ ленням платоспроможності боржника та переходом до розра­ хунків з кредиторами; — про звернення до господарського суду з клопотанням про подовження встановленого строку процедури санації; — про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної проце­ дури; — про укладення мирової угоди. Якщо зборами кредиторів не прийнято жодне з цих рішень або таке рішення не подано в господарський суд протягом 15 днів з дня закінчення санації чи виникнення підстав для її дос­трокового припинення, господарський суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. За наявності клопотання зборів кредиторів про визнаний боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, а та­кож у разі відмови господарського суду в затвердженні звіту ке­руючого санацією чи неподання такого звіту в установлений строк господарський суд може ьизнати боржника банкрутом і відкрити ліквідаційну процедуру. Якщо в установлені господарським судом строки не прове­дені розрахунки з кредиторами, господарський сул визнає бор­жника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. 81 47. Ліквідаційне провадження у справі про банкрутство З дня винесення господарським судом постанови про ви­знання боржника банкрутом відкривається ліквідаційне провад­ження: — підприємницька діяльність банкрута завершується закін­ ченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; — строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання шодо сплати податків і зборів (обов'язкових пла­ тежів) вважається таким, шо настав; — припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами забор­ гованості банкрута; — відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; — укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкру­ та чи передачею його майна третім особам, допускається в по­ рядку, передбаченому законом; — скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження шодо розпоряджен­ ня майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не до­ пускається; — вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкру­ том, що виникли під час проведення процедур банкрутства, мо­ жуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; — виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому законом. З дня прийняття господарським судом постанови про виз­нання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута шо­до управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робить­ся запис у його трудовій книжці, а також припиняються повно­важення власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше. Ліквідаційну процедуру здійснює ліквідатор — фізична осо­ба, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного бан­крутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кре­диторів у встановленому порядку. 82 Під час ліквідаційної процедури ліквідатор ииявляє ліквіда­ційну масу, здійснює продаж у встановленому порядку майна банкрута та задовольняє в установленій законом черговості ви­моги кредиторів: 1) у першу чергу задовольняються: а) вимоги, забезпечені заставою; б) вимоги шодо виплати заборгованості із заробітної плати за три місяці роботи, шо передують порушенню справи про банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнен­ ня працівника до порушення зазначеної справи; в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у роз­ мірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб; г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутс­ тво в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: — витрати на оплату державного мита; — витрати заявника на публікацію оголошення про пору­ шення справи про банкрутство; — витрати на публікацію в офіційних друкованих органах ін­ формації про порядок продажу майна банкрута; — витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною; — витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збе­ реженням майнових активів банкрута; — витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів; — витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпоряд­ ника майна, керуючого санацією, ліквідатора); 2) у другу чергу задовольняються вимоги, шо виникли із зо­ бов'язань банкрута перед працівниками банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), крім вимог, задоволених у першу чергу, зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян; 3) у третю чергу задовольняються вимоги шодо сплати по­ датків і зборів (обов'язкових платежів); 4) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі вимоги кредиторів, що ви- 83 никли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном бор­жника чи в процедурі санації боржника; 5) у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду під­ приємства; 6) у шосту чергу задовольняються інші вимоги. Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру над­ходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Вимоги, не за­доволені за недостатністю майна, вважаються погашеними. 48. Державна реєстрація припинення суб'єктів господарювання Порядок проведення державної реєстрації припинення юридич­ ної особи в результаті її ліквідації Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії або упов­новажена ним особа після закінчення процедури ліквідації, яка пе­редбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації по­відомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інфор­мації, повинен подати державному реєстратору такі документи: — заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією; — свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи; — оригінал установчих документів; — акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який затверджено рішенням засновників (учасників) або уповнова­ женого ними органу; — довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття юридичної особи з обліку як платника податків; — довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку; — довідки відповідних органів фондів соціального страху­ вання про зняття з обліку; — довідку архівної установи про прийняття документів, які відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню. У випадках, шо встановлені законом, додатково подається висновок аудитора шодо достовірності та повноти ліквідаційно­го балансу. Державний реєстратор повинен внести до Єдиного держав­ного реєстру запис про проведення державної реєстрації припи- 84 нення юридичної особи в результаті її ліквідації у строк не біль­ше трьох робочих днів з дати надходження документів. Порядок державної реєстрації припинення підприємницької ді­яльності фізичної особи — підприємця і.і її рішенням. Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рі­шення фізичної особи-підприсмця щодо припинення нею під­приємницької діяльності фізична особа-підприємець або упов­новажена нею особа повинні подати державному реєстратору такі документи: — нотаріально посвідчену заяву про припинення підприєм­ ницької діяльності фізичною особою-пшприємцем; — документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття фізичною особою-підприємцем рішення шодо припинення підприємницької діяльності. Якщо документи для внесення до Єдиного державного реєс­тру запису про рішення фізичної особи-підприємця шодо при­пинення нею підприємницької діяльності подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт. Державний реєстратор за відсутності підстав для залишен­ня документів, які подані для внесення до Єдиного держав­ного реєстру запису про рішення фізичної особи-підприємця шодо припинення нею підприємницької діяльності, без роз­гляду зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня з да­ти надходження цих документів внести до Єдиного державно­го реєстру запис про рішення щодо припинення нею підпри­ємницької діяльності та передати органам статистики, дер­жавної податкової служби, Пенсійного фонду України, фон­дів соціального страхування повідомлення про внесення тако­го запису. Для проведення державної реєстрації припинення підприєм­ницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішен­ням фізична особа-підприсмець або уповноважена нею особа не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеці­алізованому друкованому засобі масової інформації подає дер­жавному реєстратору такі документи: — заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-пшприємцем за її рішенням; — свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-під­ приємця; 85 — довідку відповідного органу державної податкової служби про зняття фізичної особи-підприємця з обліку як платника по­ датків; — довідку відповідного органу Пенсійного фонду України про зняття з обліку; — довідки відповідних органів фондів соціального страху­ вання про зняття з обліку. Якщо документи для проведення державної реєстрації при­пинення підприємницької діяльності фізичною особою-підпри-ємцем подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт. За відсутності підстав для залишення документів без розгля­ду державний реєстратор у строк не більше двох робочих днів повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про про­ведення державної реєстрації припинення підприємницької ді­яльності фізичної особи-підприсмця. 49. Загальна характеристика господарського договору В законодавстві немає чіткого визначення поняття господар­ського договору. Стаття 173 ГК дає загальне визначення госпо­дарського зобов'язання — ним визнається зобов'язання, що ви­никає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, перед­бачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господар­ського чи управлінсько-господарського характеру на користь ін­шого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити іро-ші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних лій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Також у ст. 179 ГК міститься визначення господарсько-договір­них зобов'язань як майново-господарських зобов'язань, то ви­никають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридични­ми особами на підставі господарських договорів. Господарський договір оформлює відносини (зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єк­тами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юри­дичними особами, а також органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування, наділеними господарською ком­петенцією. Тобто характерною ознакою господарського догово­ру є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в то- 86 му числі підприємницької) діяльності або між однією чи кіль­кома такими особами і нсгосподарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов"язання майнового характе­ру, що виникають між суб'єктами господарювання та негоспо­дарюючими суб'єктами — громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Крім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вишс, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зо­бов'язання, що виникають між учасниками господарських відно­син при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зо­бов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управне­на сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони вико­нання її обов'язку. Господарським зобов'язання, відповідно, стає у разі, коли воно виникає з приводу чи у зв'язку зі здійсненням суб'єктами господарської (зокрема підприємницької) діяльноси Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єк­тами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між однією чи декількома такими особами і негосподарюю-чою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності. Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом ци­вільно-правової угоди, тобто за своєю юридичною природою є погодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на на­буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, на нього поширюються загальні положення ЦК щодо угод (зо­бов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням госпо­дарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК, відповідно до якої господарські договори уклада­ються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особли­востей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими акта­ми щодо окремих видів договорів. 50. Укладання, зміна і розірвання господарських договорів Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягну­то згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, виз- 87 мані такими за законом чи необхідні для договорів даного ви­ду, а також умови, шоло яких на вимогу однієї із сторін повин­на бути досягнута згода. Істотними умовами, характерними для господарських догово­рів незалежно від їх видів, є: предмет, ціна та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні виз­начати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості визначаються відповідно до обов'язкових для сто­рін нормативних документів — державних стандартів України, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн, а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додер­жанням умов, шо забезпечують захист інтересів кінцевих спо­живачів товарів і послуг. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому гл. 21 ГК. Так, суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, дер­жавні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення віл державних фіксованих цін. За зго­дою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуїи) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівня­но з нормативними. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на осно­ві цього договору. На зобов'язання, шо виникли у сторін до ук­ладення ними господарського договору, не поширюються умо­ви укладеного договору, якшо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сто­рони від відповідальності за його порушення, що мало місце піл час дії договору. Відповідно до ст. 181 ГК господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписано­го сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладен­ня господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, тслефоноірамами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якшо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів Крім підписання договору від імені юридичної особи, зако­нодавством або установчими документами останньої може бути 88 передбачене наступне затвердження такої угоди засновниками (учасниками) — наприклад затвердження загальними зборам» акціонерного товариства договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Процедура укладення господарського договору розглядаєть­ся у частинах 2-8 ст. 181 ГК. Так, проект господарського дого­вору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі як­що проект договору викладено як єдиний документ, він нада­ється другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надси­лає відповідь на лист, факсограму тошо у 20-денний строк піс­ля одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторо­на, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжнос­тей, про шо робиться застереження у договорі, та у 20-деннин строк надсилає другій стороні два примірники протоколу роз­біжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою сторо­ною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті роз­біжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повин­на бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгод­ження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограма­ми тощо). У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладе-ним (таким, що не відбувся). Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяль­ності може спричинити необхідність внесення змін до відповід­ного договору або його розірвання. За загальним правилом ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в од­носторонньому порядку не допускаються, якщо інше не перед­бачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або ро­зірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. 89 Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денниЙ строк після одержання про-мп шип повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірван­ня) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сто­рона має право передати спір на вирішення суду. Якшо судо­вим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважаєть­ся зміненим або розірваним з дня набраний чинності цим рі­шенням, якшо іншого строку набрання чинності не встановле­но за рішенням сулу. Законодавством передбачені випадки розірвання господарсько­го договору та відмови від його виконання. Наприклад, ч. 5 ст. 268 І К передбачено, шо у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (ета­лоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, — вимагати повер­нення сплаченої суми. В той же час відповідно до ч. 2 ст. 320 цьо­го Кодексу у разі якшо підрядник не береться своєчасно за вико­нання договору або виконує роботу настільки повільно, що закін­чення її до строку стає явно неможливим, замовник має право ви­магати розірвання договору та відшкодування ібиікж 51. Визнання господарських договорів недійсними і не ) кладеними Згідно зі ст. 215 ЦК підставою недійсності угоди є недодер­жання в момент її вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності угоди, а от­же, і договору: — зміст угод не може суперечити ЦК, іншим актам законо­ давства, а також моральним засадам суспільства; — особа, яка вчиняє угоду, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; — волевиявлення учасника угоди має бути вільним і відпо­ відати його внутрішній волі. — угода має бути спрямована на реальне настання правових наслідків, шо зумовлені нею; — угода, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не мо­ же суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповно­ літніх чи непрацездатних дітей. Угода має вчинятися у формі, встановленій законом. Проте недодержання сторонами письмової форми угоди, яка встанов- 90 ієн.і законом, не має наслідком її недійсність, крім випадків, встановлених законом. На відміну від цього, у разі недодержан­ня сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення дого­вору такий договір є нікчемним. Якщо ж сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмо­вими доказами, і відбулося повне або часткове виконання дого­вору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвід­чення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому ра її наступного нотаріального посвідчення договору не вимагається. Якшо особа, яка вчинила угоду, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, така угода може бути визнана су­дом недійсною. При цьому істотне значення має помилка що­до природи угоди, прав та обов'язків сторін, таких властивос­тей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можли­вість використання за цільовим призначенням. Якщо одна із сторін угоди навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (див. істотне значення помилки), така угода визнається судом недійсною. Обман має місце, якшо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню угоди, або якщо вона за­мовчує їх існування. Угода, яка вчинена внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається су­дом недійсною. Також може бути визнана судом недійсною уго­да, яка вчинена особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Відповідно до ст. 234 ЦК фіктивною є угода, яка вчинена без наміру створе і пін правових наслідків, які обумовлювалися цією угодою, і визнається судом недійсною незалежно від мети її ук­ладення. Відповідно до ст. 235 ЦК удаваною є угода, яка вчинена сто­ронами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчини­ли. Якшо буде встановлено, що угода була вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили, від­носини сторін регулюються правилами щодо угоди, яку сторо­ни насправді вчинили. Нікчемна угода або угода, визнана судом недійсною, є не­дійсною з моменту її вчинення. Якщо за недійсною угодою пра­ва та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Недійсна угода не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю. У разі недійсності кожна із сто- 91 рін такої угоди зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на її виконання, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у ко­ристуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — від­шкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсної угоди другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони під­лягають відшкодуванню винною стороною. Від визнання договору недійсним слід відрізняти визнання його неукладеним. За змістом ст. 638 ЦК (ч. 2 ст. 180 ГК) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі лосягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умо­ви, що визначені законом як істотні або с необхідними для до­говорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за зая­вою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповід­но, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладе­ним (таким, що не відбувся) — ст. 181 ГК. До неукладених договорів слід застосовувати наслідки без­підставного набуття, збереження майна. Згідно зі ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок ін­шої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (без­підставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підста­ва, на якій воно було набуте, згодом відпала. Крім того, згідно зі ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана від­шкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла діз­натися про володіння цим майном без достатньої правової під­стави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею по­гіршення майна. У разі безпідставного одержання чи збережен­ня грошей за користування ними нараховуються проценти (ст. 536 ЦК). 52. Поняття та характеристика попереднього договору Поняття попереднього договору Попереднім вважається договір, згідно з яким суб'єкт госпо­дарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одно- 92 го року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попе­реднім договором. Характеристика попереднього договору 1. Предметом попереднього договору t укладення в майбут­ ньому основного господарського договору. Намір сторін укласти в майбутньому основний договір, зак­ріплюється саме за допомогою договірної конструкції — попе­реднього договору. Законодавство (ЦК та ГК) спеціально заз­начає, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання йому си­ли попереднього договору, не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення гос­подарських договорів. 2. Основний господарський договір укладається на умовах, передбачених попереднім договором. Виникає питання про те, які умови можна вважати істотни­ми в попередньому договорі. Судячи з вищенаведеного визна­чення, ними можна вважати обов'язок у майбутньому укласти основний договір, а також строки укладення такого договору. В попередньому договорі повинні зазначатися умови, що є істот­ними, в свою чергу, для основного договору. Проте в поперед­ньому договорі можуть зазначатися лише деякі, а не всі істотні умови основного договору. Це обґрунтовується тим, що якщо б на момент виникнення договірних правовідносин були визна­чені всі істотні умови основного договору, то відпала б необхід­ність в укладенні попереднього договору1 . Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного дого­вору. У цьому договорі визначається і порядок погодження іс­тотних умов майбутнього договору, які не передбачені поперед­нім договором. 3. Основний господарський договір повинен бути укладений у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладен­ ня попереднього договору. Попередній договір не можна вважати способом забезпечен­ня виконання основного договору. Цей договір укладається і Див.: Стативка А Предварительный договор и его использование в АПК // Пред­принимательство, лозлйство и право — 199». — Н> 4. — С. 20. 93 діє незалежно від укладання основної угоди. З моменту укла­дення основного договору попередній договір припиняється як такий, що виконаний належним чином. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попе­реднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. У разі якшо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект до­говору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Перевагами попереднього договору є можливість притягнен­ня до відповідальності за порушення його умов і, як наслідок, стягнення завданих цим збитків, в тому числі неодержаних до­ходів (упущеної вигоди), а також укладення основних договорів за рішенням суду. 4. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не вста­новлена, — у письмовій формі 53. Виконання господарських договорів Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належ­ним чином відповідно до закону, інших правових актів, догово­ру, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зо­бов'язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичай­но ставляться. Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язан­ня. Частина 3 ст. 193 ГК встановлює положення про те, що зас­тосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку викона­ти зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбаче­но законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а креди­тор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановле­но договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК дозволяє покласти ви­конання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сто­рона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоно­ване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із за- 94 кону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто. Також кредитору надасться право, якшо інше не передбаче­но законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йо­му за законом, статутом чи договором права на одержання май­на від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення госпо­дарсько-управлінських повноважень. Боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання йо­го обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зо­бов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 530 ЦК передбачає необхідність виконання господар­ського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова шо-до строку (терміну) є істотною для господарського договору від­повідно до ч. З ст. 180 ГК. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якшо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не виз­начене, зобов'язання повинно бути виконано: — за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будів­ лю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за міс­ цезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухо­ мого майна; — за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування уиравненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сто­ рона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону; — за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням пос­ тійно діючого органу управління (місцем проживання) зо­ бов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом. Особливі правила передбачені законодавством щодо вико­нання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Частина 7 ст. 193 ГК не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених зако- 95 ном, а також відмови від википання або відстрочки виконання на тій підставі, що зобов'язання другої сторони за іншим дого­вором не було виконане належним чином. Додатково у ст. 236 одним з видів оперативно-господарсысих санкцій ГК називає односторонню відмову від виконання свого зобов'язання уп-равненою стороною, із звільненням й від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою стороною. Подіб­не положення міститься у ст. 525 ЦК, яка підставою односто­ронньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов додатково називає випадки, передбачені договором. 54. Неустойка як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань Поняття неустойки Неустойкою (штрафом, пенею) с грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі пору­шення боржником зобов'язаним. Характеристика неустойки І. Неустойка виступає в формах штрафу і пені. Ці різнови­ди неустойки мають істотні особливості. Штрафом с неустойка, шо обчислюється у відсотках від су­ми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Ма­ючи стимулюючу функцію, штраф застосовується як при прос­троченні виконання зобов'язання, так і з інших підстав: невід­повідність якості, кількості, стандартам та іншим умовам дого­вору. Розмір штрафу встановлюється у вигляді відсотка або в обумовленій сторонами сумі1 . Пенею є неустойка, шо обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка у вигляді пені характери­зується «нарощуванням» свого розміру, оскільки вона стягуєть­ся за кожний наступний проміжок часу при невиконанні зо­бов'язання, що триває. 2. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК якщо предметом не­устойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Так, Законом України від 1 Дна.: Роптберг М. Обеспечительные функции договорных обямтелютв в условиях рынка // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — Ml 10. — С. 21. 96 22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне ви­конання грошових зобов'язань* встановлено положення, відпо­відно до якого за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встанов­люється за згодою сторін, проте який не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неус­тойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім ви­падків, передбачених законом. Також розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істот­не значення. 3. Боржник повинен передати кредиторові неустойку в разі порушення боржником зобов'язання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кре­дитора збитків, завданих невиконанням або неналежним вико­нанням зобов'язання. При цьому кредитор не має права на не­устойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зо­бов'язання. 11.1 відміну від боржника, який зобов'язаний сплатити кре­диторові неустойку, стягнення неустойки для кредитора є його правом. В разі, якщо сторони домовилися про несплату або про зменшення суми неустойки, таку домовленість необхідно офор­мити шляхом внесення змін до угоди про неустойку або до ос­новного договору, якщо останній містить відповідні положення про встановлення неустойки. Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від ви­конання свого обов'язку в натурі; також за загальними прави­лами ч. 2 ст. 552 ЦК вона не позбавляє кредитора права на від­шкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проте вже за ст. 232 ГК якщо за не­виконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не по­критій цими санкціями. Також передбачається можливість встановлення законом або договором випадків, коли: —допускається стягнення тільки штрафних санкцш. —збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штраф­ ні санкції; —за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції. Аш, 97 55. Порука як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань Поняття поруки За договором поруки поручитель поручається перед кредито­ром боржника за виконання ним свого обов'язку. Іншими сло­вами, поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, причому як частково, так і у повно­му обсязі. Характеристика поруки 1. Відносини поруки оформлюються договором, укладеним у письмовій формі — за загальним правилом у формі єдиного до­ кумента, підписаного сторонами та скріпленого печатками. До­ пускається укладення договорів поруки у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, те­ лефонограмами тощо (ст. 181 ГК). Недодержання письмової ((юрми має наслідком недійсність договору поруки 2. Поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Насамперед це означає, що до­ говір поруки укладається між поручителем та кредитором. Існує декілька варіантів встановлення відносин поруки за договором. Це може бути окремий договір між кредитором і по­ручителем; договір за участю кредитора, поручителя і боржии ка. Законодавство також не забороняє об'єднувати договір по­руки із основним зобов'язанням, де поручитель бере участь як третя особа разом із кредитором і боржником1 . 3. Згідно з ч. З ст. 553 ЦК поручителем може бути одна осо­ ба або кілька осіб. Спеціальне законодавство встановлює певні обмеження на участь у відносинах поруки. Так, Закон України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регу­ лювання ринків фінансових послуг» у п. 7 ч. 1 ст. 4 відносить надання поруки до фінансових послуг; відповідно, на ці відно­ сини поширюється ст. 5 зазначеного Закону, яка дозволяє на­ дання фінансових послуг фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності. Оскільки законодавство не містить прямого дозволу на на­дання фізичними особами поруки, відповідно поручителями можуть виступати лише юридичні особи, причому ті, що мають статус фінансових установ. 4. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпечено­ го порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредито­ ром як солідарні боржники, якщо договором поруки не вста­ новлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За змістом ст. 543 ЦК цс означає, що кредитор має право ви­ магати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як віл боржника та поручителя разом, так і від будь-кого з них ок­ ремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в пов­ ному обсязі від одного із солідарних боржників, має право ви­ магати недоодержане від решти солідарних боржників. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, не­устойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено до­говором поруки. 5. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі нрава кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Він мас право зворотної вимоги до боржника (право регресу). Крім то­ го, поручитель має право на оплату послуг, наданих ним бор­ жникові. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпе­ ченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. 6. Стаття 559 ЦК встановлює випадки припинення поруки. Порука припиняється: — з припиненням забезпеченого нею зобов'язання; — у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; — якщо після настання строку виконання зобов'язання кре­ дитор відмовився прийняти належне виконання, запропонова­ не боржником або поручителем; — у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; — після закінчення строку, встановленого в договорі пору­ ки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиня­ ється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимо­ ги до поручителя. 1 Див Гривжук Л М.. Олійник ВО Забезпечення кредитних юбов'яіань у діяльності банків - К , 2001 - С. 32. 98 99 56. Гарантія як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань Поняття гарантії За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова орга­нізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефініаром) ви­конання боржником (принципалом) свого обов'язку. Відповід­но, гарант відповідає перед кредитором за порушення зо­бов'язання боржником. Характеристика гарантії 1. Надання гарантій, як і порук, вважається фінансовою пос­ лугою в розумінні ст. 4 Закону «Про фінансові послуги та дер­ жавне регулювання ринків фінансових послуг». Тому, відповід­ но, гарантами можуть виступати лише юридичні особи, що ма­ ють статус фінансових установ. Щоправда, на відміну від пору­ ки, законодавство не передбачає можливості для інших юри­ дичних осіб, які не є фінансовими установами, здійснювати операції з надання гарантій. 2. Гарант відповідає перед бенефіціаром за виконання прин­ ципалом основного зобов'язання. При цьому ЦК не передбачає попереднього звернення кредитора до боржника або солідарної відповідальності боржника та гаранта — у разі наявності факту порушення зобов'язання з його боку кредитор може одразу звертатися до гаранта. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Для цього кредитор пред'яв­ляє до гаранта письмову вимогу про сплату грошової суми від­повідно до виданої гарантії. Кредитор може пред'явити таку ви­могу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі пра­во вимоги до гаранта, якшо інше не встановлено гарантією. Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом сво­го обов'язку його відповідальність перед кредитором не обме­жується сумою, на яку видано гарантію, якшо інше не встанов­лено у гарантії. Згідно зі ст. 569 ЦК гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гаран­тією кредиторові, якшо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Крім того, гарант має право на опла- 100 ту послуг, наданих ним боржникові. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якшо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гаран­тії, якшо інше не встановлено договором між гарантом і бор­жником. 3. Відповідно до ст. 562 ЦК зобов'язання гаранта перед кре­ дитором не залежить від основного зобов'язання (його припи­ нення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії містить­ ся посилання на основне зобов'язання. Відповідно, гарантія t винятком із загального правила про похідний характер заходів забезпечення виконання зобов'язань. 4. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана і є чинною від дня її видачі, якшо в ній не встановлено інше. Га­ рантія не може бути відкликана гарантом, якшо в ній не вста­ новлено інше. 5. Статтею 568 ЦК встановлені випадки припинення зо­ бов'язань гаранта перед кредитором. До таких належать: — сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію; — закінчення строку дії гарантії; — відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом по­ вернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією. 57. Завдаток як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань Поняття завдатку Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за догово­ром платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Характеристика завдатку 1. Сторонами відносин надання завдатку можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності. 2. Подібно до інших способів забезпечення виконання зо­ бов'язань (наприклад, неустойки) завдаток визначає мінімаль­ ний обсяг відповідальності сторони, що порушила договір. Од­ нак порівняно з неустойкою завдаток допускає тільки забезпе­ чення виконання зобов'язання в цілому. Якшо воно виконане (або порушене) в частині, завдаток може стягуватися в повно- 101 му обсязі незалежно від характеру порушення і розміру інколи. що фактично була заподіяна1 . Із наведеного вище визначення випливає, що завдаток вида­ється в рахунок належних платежів уже після того, як сторони взяли на себе певні обов'язки, тобто угода, то забезпечується завдатком, вже була укладена2 . Тобто завдаток видається з ме­тою засвідчення укладення договору та забезпечення його ви­конання'. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якшо порушення зо­бов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повер­нути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмі­рі завдатку або його вартості. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодува­ти другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують роз­мір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню. 3. Завдаток слід відрізняти від суміжного інституту авансу. Визначення поняття останнього міститься в п. 2 Інструкції з бухгалтерського обліку запасів товарно-матеріальних цінностей комерційних банків України, затвердженої постановою прав­ління Національного банку України від 20 серпня 1999 р. № 419, згідно з яким авансом вважається, зокрема, сума кош­тів, що сплачується (перераховується) відповідно до умов укла­деного договору в рахунок майбутніх платежів за матеріальні цінності. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, якшо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань за договором, вона має повернути стороні-платнику лише суму авансу, а не подвійну його суму. Аналогіч­но, якщо в разі невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від факту невико­нання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу. 1 Див.: Кросчсо И Задаток и особенности его применения // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999 — N » А. — С. 35. ' Див.: Коробано* С. Деньги вперед // Юридическая практика. — 2000. — Nfc SO . — 1 Див.: Красько И Вкаэ. праия. 102 58. Застава як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань Поняття застави В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у ра­зі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, за­безпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок застав­леного майна переважно перед іншими кредиторами цього бор­жника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Характеристика застави 1. Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодер- жателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. При цьому заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій на­лежить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майно­ве право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здій­снюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника. 2. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене зас­ таводавцем і на яке може бути звернене стягнення. Ним може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення заста­ ви (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру на­ціональної культурної спадщини, вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена зако­ном. Наприклад, не може бути заставлено право на отримання пенсії чи заробітної плати, на аліменти, на відшкодування шко­ди, завданої життю чи здоров'ю. Не можуть бути предметом застави речі, які неможливо відчужити: паспорт, посвідчення особи, інші документи. 3. Заставодержатель має право одержати задоволення з вар­ тості майна, що заставляється. Згідно зі ст. 589 ЦК у разі неви­ конання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержа­ тель набуває право звернення стягнення на предмет застави. При цьому за рахунок предмета застави заставодержатель має 103 право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визна­чена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих пору­шенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання застав­леного майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'яв­ленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. 4. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або зако­ ном. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено дого­ вором або законом. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо ін­ше не встановлено договором або законом, відповідно до вимог Положення про порядок проведення аукціонів (публічних тор­гів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 p. N? 1448. 5. Стаття 584 ЦК встановлює орієнтовний перелік істотних умов договору застави. Так, у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого зас­ тавою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі. Як­що предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, а також в інших випадках, встановлених законом, договір заста­ви підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна (іпотека) підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених ст. 4 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку». 59. Притримання як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань Згідно зі ст. 594 ЦК кредитор, який правомірно володіє річ­чю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній бор­жником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати п у себе до виконання боржником зобов'язання. Так, відповідно до ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства України під час прийому вантажу одержувач зобов'язаний відшкодувати витрати, зробле­ні перевізником за рахунок вантажу, внести плату за простій 104 судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено в коноса­менті або іншому документі, на підставі якого перевозився ван­таж, а у випадку загальної аварії — внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати (іншими словами, притримати) вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення. Стаття 856 ЦК передбачає, що якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядни­кові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, за­лишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. При цьому до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї — бор­жник, річ якого кредитор притримує, мас право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кре­дитора. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кре­дитора, набула третя особа. Право на притримання виникає при одночасному існуванні таких умов: — має бути предмет притримання — річ, що належить бор­ жнику і яку кредитор повинен передати першому або вказаній ним особі; — має існувати зобов'язання, згідно з яким боржник зо­ бов'язується оплатити вартість самої речі або відшкодувати пов'язані з нею витрати та інші збитки: — зобов'язання боржником не виконане в строк1 . Слід зауважити, що на притримання як на захід забезпе­чення виконання зобов'язань поширюються загальні вимоги ст. 547 ЦК щодо вчинення угоди із забезпечення виконання зобов'язання у письмовій формі. Тому якщо застереження про притримання відсутнє в основному договорі або якщо відсутня угода про притримання, викладена у формі окремо­го документа, притримання речі кредитором буде неправо­мірним. Див Рогач О Притримання як спосіб іабопгчення виконання юбов'яинь // Під-пр»м мнмігпю. господарство і право. — 2003. — Ы> 12. — С. 32. 105 Відповідно до ст. 595 ЦК кредитор, який притримує річ у се­бе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він від­повідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Ризик випадкового знищення або випад­кового пошкодження притриманої речі також несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор не має права ко­ристуватися річчю, яку він притримує у себе. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольня­ються з її вартості відповідно до положень ст. 591 ЦК щодо ре­алізації предмета застави. 60. Відповідальність за порушення договірних зобов'язань Загальні положення щодо відповідальності за порушення госпо­ дарсько-договірних зобов'язань Згідно зі ст. 216 ГК учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушни­ків господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаче­них законодавством та договором. Господарськими санкціями у свою чергу визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для ньо­го настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господар­ських санкцій: — відшкодування збитків; — штрафні санкції; — оперативно-господарські санкції. Відшкодування збитків Під збитками розуміють витрати, зроблені управненою сто­роною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належно­го виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: — вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; — додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим 106 суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених ма­теріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслі­док порушення зобов'язання другою стороною; — неолержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­ на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належ­ ного виконання зобов'язання другою стороною; — матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом. Штрафні санкції Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді неустойки, яку учасник господарських відносин зо­бов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного вико­нання господарського зобов'язання. Онеративно-господарські санкції Оперативно-господарськими санкціями є заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або поперед­ження повторення порушень зобов'язання, що використову­ються самими сторонами зобов'язання в односторонньому по­рядку. У господарських договорах сторони можуть передбачати ви­користання, зокрема, таких видів оперативно-господарських санкцій, як: — одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це у разі порушення зобов'язання другою стороною; — відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано нена­ лежним чином або виконано боржником достроково без згоди другої сторони: — відстрочення відвантаження продукції чи виконання ро­ біт внаслідок прострочення виставлення акредитива платни­ ком, припинення видачі банківських позичок тошо; — відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою сто­ роною, або повернення в односторонньому порядку виконано­ го кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну про­ дукцію, тощо); — встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань сторо- 107 ною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продук­ції (робіг, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якос­ті тощо; — відмова від встановлення на майбутнє господарських від­ носин із стороною, яка порушує зобов'язаний. 61. Поняття та ознаки договору кулівлі-продажу Поняття договору куііівлі-продажу За договором купіш-продажу одна сторона (продавець) пере­дає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Характеристика договору купівлі-продажу 1. За договором купівлі-продажу продавець передає покуп­ цеві майно (товар). Під товаром розуміють будь-яку продукцію, послуги, робо­ти, права інтелектуальної власності та інші нсмайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі). Предметом дого­вору купівлі-продажу можуть бути і грошові кошти. В такому разі відповідні операції набувають ознак операцій із валютними цінностями. Товар може бути предметом договору куиівлі-про-дажу незалежно від того, є він у продавця на момент укладен­ня договору чи буде створений (придбаний, набутий) продав­цем у майбутньому (ст. 656 ЦК). 2. Продавець передає майно (товар) покупцеві. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його прина­ лежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), шо стосуються товару та підлягають переданню разом 11 товаром відповідно до договору або актів цивільного законо­ давства. Моментом виконання обов'язку продавця передати товар згідно зі ст. 664 ЦК вважається: — вручення товару покупцеві, якшо договором встановле­ ний обов'язок продавця доставити товар. Якшо з договору ку­ півлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продав­ ця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві;               содержание   ..  512  513  514   ..