содержание   ..  639  640  641   ..

Учебная книга: Цивільне право 2 Авторський колектив Баранова Л. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 34 (у співавтор­стві з Печеним О. П. та Сиротенко С. Є.); гл. 36 § 3; гл. 40 (§ 3; § 4; § 5); Борвсова В. І., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 36 (§ 1-2); гл. 40 §2;гл.43(§1,3); Домашенко М, В., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 46; Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 45; гл. 49; гл. 50; Загорулько О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 32 ) (у співав­торстві з Пучковською І. Й.); гл. 42, гл. 53; Зямурявкіна Р, М., асистент - гл. 41; Ігнатевко В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 64, 65, 66, 67; "; Казанцев В. С, асистент - гл. 37; гл. 40 § 6; Коробцова Н. В., кандидат юридичних наук - гл. 61, 62; 63; Крияша В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 43 (§ 4) (у співав­торстві з В. Л. Яроцьким), гл. 44 (у співавторстві з В. Л. Яроцьким); гл. 59; гл. 60; Мороз М. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 40 (§ 1); Панова Л. В., кандидат юридичних наук - гл. 55; гл. 56; гл. 58; Первомайський О. О., кандидат юридичних наук - гл. 47; гл. 54; гл. 57; Печений О. П., кандидат юридичних наук - гл. 34 (у співавторстві з Бара-новою Л. М. та Сиротенко С. Є.); гл. 43 § 2; Іїрнступа С. Н., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 68 (у співавтор­стві з Сиротенко С. Є.); Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 32 (§ 6) (у співавторстві з Загорулько О. А.); гл. 38; гл. 39; СїбІльов М. М., кандидат юридичних наук, доцент-гл. 30, 31, 33, 35; Сиротенко С. €., асистент - гл. 34 (у співавторстві з Барановою Л. М. та Печним О. П. ); гл. 68 (у співавторстві з Приступою С. Н.); Єоловйов О. М„, кандидат юридичних наук - гл. 36 § 5; Спасибо-Фатеєва І, В., доктор юридичних наук, професор - гл. 5 І; Сурженко О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 36 § 4; Чуйкова В. Ю., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 69; Явор О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 36 § 6; Янишен В. П., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 52; Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 43 § 4 (у співав­торстві з В. М. Крижною), гл. 44 (у співавторстві з Крижного В. М.); гл. 48; гл.55 Розділ VII. Зобов'язальне право. Загальні положення Глава ЗО. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО І ЗОБОВ'ЯЗАННЯ § 1. Поняття зобов'язального права Зобов'язальне право - це найбільша за обсягом підгалузь цивіль­ного права, норми якої регулюють переважно відносини майно­ вого обороту (товарообміну), тобто відносини, що виникають при переході матеріальних та інших благ, які мають економічну фор­му товару, від однієї особи до іншої. Предметом зобов'язального права, як підгалузі цивільного права, є майнові відносини. У зв'язку з цим виникає питання про співвідно­шення зобов'язальних правовідносин з правовідносинами влас­ності. Слід мати на увазі, що хоча вони тісно пов'язані між собою, з ура­хуванням того, що саме відносини власності складають передумову товарообміну, але між ними існують і суттєві відмінності. Так, якщо правовідносини власності мають характер абсолютних, у яких влас­нику протистоїть необмежене коло осіб, то зобов'язальні правовідно­сини належать до відносних правовідносин, у яких конкретній упра-вомоченій особі (кредитору) протистоїть також конкретна зобов'я­зана особа - боржник. Отже, зобов'язальні правовідносини харак­ теризуються чіткою персоніфікацією суб'єктного складу. Вони юридичне пов'язують лише конкретних осіб. Є відмінності і в юридичному об'єкті зазначених правовідносин. Зобов'язальні право­відносини відрізняються від правовідносин власності і за сутністю відповідного суб'єктивного права. Якщо сутністю суб'єктивного права у абсолютних правовідно­синах є право на власні дії, то у відносних правовідносинах - право на дії іншої особи (боржника). Характеризуючи відносини майнового обігу, які регулюються нормами зобов'язального права, слід підкреслити, що вони охоплю­ ють, перш за все, ринкові відносини, які виникають як при здійс­ненні підприємницької діяльності, так і при задоволенні фізичними особами власних потреб. Цим відносинам притаманна така ознака як багатоманітність, оскільки майновий оборот (товарообмін) може здійснюватися як шляхом відчуження особою свого майна у влас­ність іншій особі (наприклад, при кунівлі-продажу), так і через пере- Розділ ПІ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ дачу його іншій особі у тимчасове оплатне чи безоплатне користуван­ня (наприклад, при оренді або позичці). Предметом такого обороту можуть бути не тільки речі, а й інші предмети, що мають товарну, хоча і не завжди матеріальну (уречев­лену) форму. Йдеться, зокрема, про результати послуг (наприклад, наданих при перевезенні або зберіганні речей), що споживаються за­мовником (у процесі вчинення виконавцем певної дії або здійснення певної діяльності, майнові права та певні нематеріальні блага (напри­клад, інформація). Оскільки норми зобов'язального права у цій час­тині мають своєю метою врегулювання відносин майнового обігу в їх непорушеному стані, дані зобов'язання є регулятивними. Значна більшість регулятивних зобов'язань виникає на підставі договорів, тобто є договірними зобов'язаннями. Однак деякі недоговірні зобо­в'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (односто­ронніх правочишв або юридичних вчинків), теж слід віднести до ре­гулятивних. Йдеться про зобов'язання з публічної обіцянки винаго­роди, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та рятування здоров'я і життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. Певна група норм зобов'язального права спрямо­вана на усунення негативних наслідків, що виникають в результаті порушення однією особою суб'єктивних цивільних прав іншої. Ме­тою вказаних норм є охорона, у тому числі й захист суб'єктивних ци­вільних прав, а зобов'язання, що виникають при цьому, йменуються охоронними. До них належать зобов'язання з відшкодування шкоди, створення загрози життю, здоров'ю чи майну іншої особи, набуття або збереження майна без достатньої підстави. Зобов'язальне право, як підгалузь цивільного права, складаєть­ ся з низки правових інститутів, норми котрих спрямовані на закріп­лення положень, що стосуються як усіх зобов'язань, так і окремих їх видів. Враховуючи це, зобов'язальне право поділяється на загаль­ ну та спеціальну частини. Загальна частина охоплює положення щодо поняття та видів зо­бов'язань, підстав їх виникнення, способів виконання і відповідаль­ності за порушення зобов'язань та підстав їх припинення. Однією із складових цієї частини є й загальні положення про договір, як найпо­ширенішу підставу виникнення зобов'язання, що охоплюють понят­тя та зміст договору, порядок його укладення, зміни, розірвання то­що. Спеціальна частина зобов'язального права складається з Інсти­тутів, що охоплюють норми, які стосуються окремих типів (груп, ви­дів та підвидів) зобов'язань. Значна більшість цих норм розрахована на регулювання зобов'я­зальних відносин, що виникають на підставі договору. Дані норми у своїй сукупності складають договірне право. Останнє має свою внутрішню диференціацію і складається з низки субінститутів, які об'єднують правові норми, розраховані на регулювання окремих груп, видів та підвидів договорів, що породжують відповідні договір­ні зобов'язання. Інші норми спеціальної частини зобов'язального права розраховані на регулювання зобов'язальних відносин, що виникають з односто­ронніх правомірних чи неправомірних дій (деліктів). Вони теж об'єд­нуються у відповідні субінститути зобов'язального права і розрахова­ні, відповідно, або на регулювання недоговірних зобов'язальних від­носин, або на усунення негативних наслідків, що виникають внаслі­док порушення однією особою суб'єктивних цивільних прав іншої. Норми зобов'язального права містяться переважно у Книзі п'ятій ЦК та у інших актах цивільного законодавства. § 2. Поняття та види зобов'язань Згідно зі ст. 509 ЦК зобов'язанням с правовідкошення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати робо­ ту, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконан­ня його обов'язку. Отже, зобов'язання - це різновид цивільних правовідносин. Елементами зобов'язання, як і будь-якого правовідношення, є його суб'єкти, об'єкт та зміст. Суб'єктами зобов'язання є управомочена сторона (кредитор) та зобов'язана сторона (боржник). Ними можуть буди як фізичні, так і юридичні особи, у тому числі й юридичні особи публічного права1 . Юридичним об'єктом зобов'язання є певна поведінка зобов'язано­го суб'єкта, а його матеріальним об'єктом виступає певне матеріаль­не благо, заради якого між суб'єктами виникають юридичні зв'язки. Особливість юридичного об'єкта зобов'язання полягає у покладенні на боржника обов'язку щодо здійснення ним відповідних активних дій. Пасивна поведінка боржника (утримання від дії) не може бути са­мостійним юридичним об'єктом зобов'язання, оскільки вона завжди супроводжує вчинення ним активних дій. Саме тому зобов'язальне право, на відміну від права власності, опосередковує не статику, а ди­наміку майнових відносин. Зміст зобов'язання складають права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне право, що належить управомоченш стороні у зобов'я­занні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'я­заної сторони називається боргом. Новий Цивільний кодекс закріпив низку наступних положень, що стосуються усіх зобов'язань. _, По- перше, згідно з ч. З ст. 509 ЦК зобов'язання, як цивільне право- Дет. про це див. § 4 даної глави. в Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ відношення, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумно­сті та справедливості, що є загальними засадами цивільного законо­давства. По-друге, будь-яке грошове зобов'язання, виходячи з вимог ст. 99 - Конституції України, має бути виражене у грошовій одиниці держа­ви - гривні, хоча сторони зобов'язання при цьому можуть визначати грошовий еквівалент такого зобов'язання в іноземній валюті (ст. 524 ЦК). Виконання ж зобов'язання має відбуватися за загальним прави­лом у гривнях (ст. 533 ЦК). По-третє, не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця заборона сто­сується як боржника, так і кредитора. Винятки з даного правила мо­жуть встановлюватися договором або законом. Наприклад, підста­вою для односторонньої відмови від зобов'язання згідно зі ст. 615 ЦК може бути порушення зобов'язання однією із сторін, якщо це перед­бачено договором або законом. Питання галузевої належності категорії «зобов'язання» та можли­вості Існування немайнових зобов'язань у науці є дискусійними. Ще за часів існування радянського права була висловлена думка про те, що категорія «зобов'язання» є, начебто, не цивільно-право­вою, а міжгалузевою, оскільки, як вважали її автори, існують трудові, фінансові, управлінські, господарські, внутрішньогосподарські та ін­ші зобов'язання1 . її критики слушно вказували нате, що зазначена ка­тегорія є виключно цивільно-правовою, оскільки зобов'язання опосе­редковують процес саме товарного переміщення (обороту) матері­альних благ від однієї особи до іншої. Але при цьому вони вважали, що погляд на зобов'язання як на міжгалузеву категорію був обумов­лений тим, що легальне поняття зобов'язання, закреплене у ст. 158 РРФСР 1964 р. (ст. І51 ЦК УРСР 1963 р.), мало занадто загальний ха­рактер і під нього можна було підвести будь-яке відносне правовїдно-шення2 . На нашу думку, зазначене легальне визначення зобов'язання було лише приводом для іншої дискусії, зумовленої різними погляда­ми науковців на систему радянського права і законодавства, чинни­ків, що їх обумовлюють, та місцем у них, так званого господарського права. По суті, наведене легальне визначення зобов'язання уявляєть­ся цілком прийнятним, оскільки, з одного боку, містить усі ознаки цього правового явища; і у будь-якого неупередженого дослідника не може виникати сумнів щодо його галузевої належності хоча б через те, що дане визначення поміщене у ЦК. З іншого - воно надає можли­вість у межах цивільних правовідносин відбити особливості зобов'я- 1 Танчук И. А.. Ефішович В. Я, Абова Т. Е.. Хозяйственньїе обязательства. - М.-. Юрид. лит., 1970. - С. 17. 2 Див.: Гражданское право: Учеб. - Изд. 3-є / Под ред. А. П. Сергеева иЮ.К. Тоя- стого.Часть 1. -М.: Проспект, 1998.-С. 484. зань саме як специфічного виду останніх (їх майновий та відносний характер, закликаність боржника до активних дій, можливість упра-вомоченого суб'єкта вимагати певної поведінки від зобов'язаного суб'єкта). Не випадково, саме спираючись на це легальне визначення зобов'язання, дослідники1 формулювали різні за змістом доктриналь-ні визначення цивільно-правових зобов'язань. Про прийнятність на­веденого легального визначення зобов'язання, вміщеного у ст. 151 ЦК 1963 р., свідчить і те, що у ст. 509 нового ЦК України воно відтво­рено майже без змін. Питання галузевої належності зобов'язань у сучасних умовах на­буває суто практичного значення. Видавалось, що визнання об'єктив­ного характеру поділу права на приватне і публічне повинно мати на­слідки, зокрема, визнання й того, що кожна із зазначених сфер права характеризується власним методом, власними правовими засобами (категоріями) та принципами, які у сукупності створюють відповід­ний тип регулювання суспільних відносин та правовий режим, від­повідно, приватного і публічного права, що унеможливлює викорис­тання у вказаних сферах права не властивих їм правових засобів. З огляду на це, саме сфері приватного права, яка характеризується де­централізованим регулюванням на диспозитивних засадах усіх осо­бистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учас­ників, притаманний такий правовий засіб, яким є зобов'язання. Між тим не тільки окремі дослідники продовжують розглядати зобов'я­зання як міжгалузеве поняття (один з механізмів, що використовуєть­ся у різних галузях права)2 , а й намітилася тенденція використання правових засобів сфери приватного права, зокрема, у податковому за­конодавстві3 , що може призвести до руйнування законодавства, яке діє у сфері приватного права4 . Слід вказати, що навіть фахівці публіч­ного права вказують на некоректність застосування терміна «зобов'я­зання» до податкових відносин, побудованих на принципах влади і підпорядкування. Більш точним, як слушно вказує М. П. Кучерявен-ко, було б використання терміна «податковий обов'язок», що уза­гальнює всю систему обов'язків платника податків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів5 . Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.: Юрид. лит., 1975. - С. 6; Граждан­ское право (вказ. підруч.). - С. 484. 2 Див/. Хозяйетвенное право: Учеб. / Под. ред. акад. В. К. Мамзутова. - К.: Юрнн- хом Интер, 2002. - С. 561. 3 Див., напр., Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платниками по­ датків перед бюджетом та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 7. - Ст. 259. 4 Дет. про це див.: М. М. Сібільов. Наслідки використання правових засобів сфери приватного права при регулюванні публічно-правових відносин / Респуб. міжвід. наук, зб. «Проблеми законності». - Харків, 2001.- С. 55-61. 5 Кучерявенко Н. 17. Налоговое право: Учеб. - Харьков: Легас, 2001. - С. 242. 10 Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 11 Обґрунтування у радянські часи неможливості існування зобов'я­зань немайнового характеру1 було, на нашу думку, пов'язане з недо­оцінкою тоді ролі немаинових благ. До речі, слід вказати на те, що і у ті часи І. Б. Новицький вважав: змістом зобов'язання може бути пра­во вимоги вчинення будь-якої правомірної дії, що заслуговує на за­хист, підкреслюючи при цьому, що ніколи норми цивільних кодексів або інших актів цивільного законодавства не обмежували змісту зо­бов'язання ознакою лише його майнового характеру2 . В сучасних умовах можливість існування немаинових зобов'язань узгоджується, на нашу думку, з принципом свободи договору та новим поглядом на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному обороті. Багатоманітність зобов'язань зумовлює необхідність їх класи­ фікації з використанням різних класифікаційних критеріїв. Залежно від підстави виникнення зобов'язання поділяються на до­ говірні і недоговірні. Договірне зобов'язання - це відносне правовідношення між юри­дично рівними і майново самостійними особами, що виникає на під­ставі договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивіль­но-правових результатів майнового чи немайнового характеру, на­стання котрих відбувається у разі здійснення боржником певних ак­тивних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав та законних інтересів третіх осіб, які не є учасниками зазначено­го правовідношення. Недоговірне зобов'язання - відносне правовідношення між юри­дично рівними і майново самостійними особами, що виникає на під­ставі або правомірних односторонніх дій особи (правочинІв чи юри­дичних вчинків), або неправомірних дій особи, наслідки за якими настають незалежно чи, навіть, всупереч їх волі. На відміну від дого­вірних зобов'язань, зміст та наслідки недоговІрних визначаються ім­перативними приписами актів цивільного законодавства, що не мо­жуть змінюватися стороною (сторонами) зобов'язання. Залежно від характеру поведінки боржника зобов'язання поділяю­ться на зобов'язання з позитивним або негативним змістом. За зобов'язанням з позитивним змістом боржник зобов'язаний вчинити певну дію на користь кредитора (наприклад, передати май­но, виконати роботу, надати послугу тощо). За зобов'язанням з негативним змістом боржник зобов'язаний утримуватися від здійснення певної ДІЇ. Як уже зазначалося, такі зо­бов'язання як самостійні є нетиповими. Зазвичай, зобов'язання з не­гативним змістом супроводжує зобов'язання з позитивним змістом. Так, згідно зі ст. 942 ЦК зберігач за договором зберігання зобов'яза­ний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими 1 ИоффеО. С.Вказ. праця.-С. 14-15. 2 Новщюш И. Б., Лущ Л. А. Общее учение об обязательстве. - М.: Госюриздат, 1950.-С.56-60. актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (активні дії). Одночасно зберігач, відповідно до вимог ст. 944 ЦК, без згоди поклажодавця має утримуватися від користування річчю, пере­даною йому на зберігання, та передачі її у користуванні іншій особі. Залежно від концентрації прав і обов'язків суб'єктів зобов'язання останні поділяються на односторонні і взаємні. У односторонніх зобов'язаннях одна сторона має тільки права, а друга - лише обов'язки, тоді як у взаємних зобов 'язаннях кожна сто­рона має як права, так і обов'язки. Прикладом одностороннього зо­бов'язання є, зокрема, зобов'язання з позики, у якому позикодавець має одне тільки право вимагати повернути йому борг, а боржник має лише один обов'язок - повернути борг. Прикладом взаємного зобо­в'язання є зобов'язання з підряду, в якому підрядник зобов'язаний виконати певну роботу і має право вимагати її оплати замовником, а замовник зобов'язаний сплатити підряднику певну суму грошей і має право вимагати від нього виконання певної роботи. Залежно від цільового призначення зобов'язання поділяються на головні та додаткові (акцесорні). Додатковим (акцесорним) є зобов'язання, призначене для забез­печення виконання головного зобов'язання. Саме тому додаткові зобов'язання мають допоміжний характер, а їх юридична доля зале­жить від долі головного зобов'язання. До додаткових зобов'язань на­лежать зобов'язання з неустойки, поруки, застави, притримання та завдатку, які згідно зі ст. 546 ЦК можуть забезпечити виконання го­ловного зобов'язання1 . Наслідками акцесорного характеру цих зо­бов'язань є те, що, по-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину (зобов'язання) щодо його забезпе­чення, якщо інше не встановлено ЦК (ч. 2 ст. 548 ЦК), а, по-друге, не­дійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання (ч. З ст. 548 ЦК). З урахуванням предмета виконання виокремлюються однооб'ск- тні, альтернативні, факультативні та грошові зобов'язання2 . Окремий вид складають зобов'язанняособистого характеру, тобто зобов'язання, пов'язані з їх суб'єктами. Йдеться, наприклад, про зобо­в'язання письменника, науковця тощо створити за договором відповід­ний об'єкт права інтелектуальної власності на замовлення іншої сторо­ни (ст. 1112 ЦК). У такому зобов'язанні обов'язок боржника може вико­нуватися лише ним особисто і не може бути покладений на іншу особу, оскільки це протирічить суті даного зобов'язання (ст. 528 ЦК). За таки- 1 Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання не є акцесорним зобов'я­занням, оскільки відповідно до ст. 562 ЦК зобов'язання гаранта кредитором не зале­жить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, ко­ли У гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Дет. про це див. главу Даного підручника лі ,г „ „. . -, Дет. про це див. главу 31 даного підручника." ' ';. ; ':' ' . ; "- , - 12 Розділ № ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 13 ми зобов'язаннями не може бути правонаступництва; і тому вони при­пиняються зі смертю боржника або кредитора (ст. 608 ЦК). Запропонована класифікація зобов'язань має істотне практичне значення для відокремлення одних зобов'язань від інших, але вона, як слушно зазначає М. Д. Єгоров, не складає єдиної системи, яку можна було б використовувати при систематизації законодавства1 . У науці давно вже триває дискусія з питання побудови єдиної класи фікації. перш за все, договірних зобов'язань. Науковці пропонували використовувати при цьому різні класифікаційні критерії: зміст і ха­рактер взаємного господарського обслуговування контрагентів2 ; спрямованість зобов'язальних правовідносин3 ; економічної мети і правового результату4 . Але запропонована класифікація не забезпе­чує необхідної для усіх зобов'язань правової спільності. Ось чому прийнятною видається позиція, висловлена М. І. Брагинським, щодо необхідності використання багатоступеневої класифікації догово­рів5 . При цьому на кожному окремо взятому ступені класифікації не­обхідно застосовувати єдиний класифікаційний критерій, який дасть можливість виявити найбільш істотні розбіжності у зобов'язальних відносинах. З урахування вказаного усі зобов'язання можуть бути поділені на два типи - договірні і недоговірні. Кожен з цих типів зобов'язань складають відповідні групи. Групи зобов'язань, у свою чергу, поділяються на відповідні види, а останні - на підвиди зо­бов'язань. Отже, договірні зобов'язання можуть бути поділені на на­ступні групи: зобов'язання про передачу майна у власність: зобов'я­зання про передачу майна у користування; зобов'язання про вико­нання робіт; зобов'язання про надання послуг; зобов'язання щодо розпорядження правами інтелектуальної власності; зобов'язання, що вникають з багатосторонніх правочинів. У свою чергу, зазначені групи договірних зобов'язань можуть по­ділятися на відповідні види та підвиди. Так, зокрема, зобов'язання про передачу майна у користування поділяються на: зобов'язання з найму (оренди) майна та зобов'язання з позички; а зобов'язання з на­йму (оренди), у свою чергу, поділяються на підвиди: зобов'язання з прокату майна, зобов'язання з найму (оренди) земельної ділянки, зо­бов'язання з найму будівлі або іншої капітальної споруди, зобов'я­зання з найму (оренди) транспортного засобу, зобов'язання з лізингу. 1 Див.: Гражданское право: Учеб. - Изд. 3-є / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Тол- стого. - Часть 1. - М.: Проспект. - С. 488. 2 Аскназий С. И. Очерки хозяйственного права СССР.-Л., 1926.-С. 65. 3 Красаечиков О. А. Система отдельнмх видов обязательств // Сов. юстиция. - 1960.-№ 5.-С. 423. 4 Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве / Учеб. зап. Харь- ков. юрнд. ин-та. - 1954.-Вьт. -5. -С. 65-87. 5 Брагинский М. К, Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая. Общие по­ ложення. - М.: Статут, 1999. - С. 399. Брагинский М. И. Общее ученне о хозяйственньк договорах. - Минск, 1967. - С. 30. Другий тип зобов'язань - недоговірні зобов'язання - поділяються на наступні групи: регулятивні та охоронні1 . У свою чергу, наприклад, охоронні зобов'язання поділяються на такі види: зобов'язання з відшкодування шкоди; зобов'язання зі ство­рення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; зобов'язання з набуття, збереження майна без дос­татньої правової підстави. Нарешті, зобов'язання з відшкодування шкоди поділяються, зокрема, на підвиди, як: зобов'язання з відшко­дування шкоди, завданої у разі здійснення особою права на самоза­хист; зобов'язання з відшкодування шкоди, заподіяної органом дер­жавної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самовряду­вання; зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; зобов'язання з відшко­дування шкоди, заподіяної малолітньою або неповнолітньою осо­бою; зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої джерелом підви­щеної небезпеки; зобов'язання з відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'ю або смертю. § 3. Підстави виникнення зобов'язань Підстави виникнення зобов'язань - це певні юридичні факти або їх сукупність (юридичний склад), з настанням яких правові норми по­в'язують виникнення зобов'язального правовідношення між креди­тором і боржником. Оскільки зобов'язання є різновидом цивільного правовідношення, вони, згідно з ч. 2 ст. 509 ЦК, виникають з під­став, встановлених ст. 11 ЦК для виникнення цивільних прав і обо­в'язків. Йдеться про договори та інші правочини, акти органів дер­жавної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або орга­нів місцевого самоврядування, заподіяної майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти (дії або події). Найпоширенішою підставою виникнення зобов'язання є договір (двосторонній або багатосторонній правочин). Мова йде, перш за все, про договори, передбачені актами цивільного законодавства, у тому числі безпосередньо ЦК ( купівля-продаж, дарування, рента, довічне утримання (догляд) тощо (понайменовані договори). Але з ураху­ванням правила, закріпленого у ст. 6 ЦК, підставою виникнення зо­бов'язання можуть бути і договори, що хоча і не передбачені зазначе­ними актами, але які відповідають загальним засадам цивільного законодавства (непонанменовані договори). Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також односто­ронні правочинн. Прикладом останнього є публічна обіцянка вина­городи без оголошення конкурсу або за результатами конкурсу, оскільки у разі виконання завдання і передання його результату осо- Дет. див. § 1 цієї глави. 14 Розділ УП ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 15 ба, яка публічно обіцяла винагороду, зобов'язана виплатити її (ст. 1184 ЦК), а переможець конкурсу має право вимагати від його засно­вника виконання свого зобов'язання (ст. 1156 ЦК). Отже, при цьому, як зазначав Б. Б .Черепахін, особа шляхом одностороннього волевияв­лення надає іншій особі суб'єктивне право, покладаючи правовий об­ов'язок на саму себе1 . Акти органів державної влади, органів влади Автономної Рес­ публіки Крим та органів місцевого самоврядування, що діють як суб'єкти не приватного, а публічного права, за своєю юридичною природою є адміністративними (владними) актами. Саме тому вони безпосередньо можуть бути підставою виникнення зобов'язання ли­ше у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Вод­ночас зазначені адміністративні акти можуть бути підставою для укладення договорів. При цьому вони впливають як на зміст догово­ру, так і на зміст зобов'язання, що ним породжується, оскільки згідно зі ст. 648 ЦК зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, обов'язковий для сторін (сто­рони) договору, має відповідати цьому акту. Підставою виникнення зобов'язання можуть бути і неправомірні дії особи (правопорушника). Йдеться про заподіяння шкоди іншій особі та про набуття або збереження майна однією особою за рахунок іншої без достатньої правової підстави. Сутність таких охоронних зо-бов'язань полягає, відповідно, в обов'язку правопорушника відшко­дувати завдану майнову (матеріальну) та моральну шкоду або повер­нути потерпілому набуте чи збережене майно. Однак, хоча такі зобов'язання виникають з неправомірних дій, вони спрямовані на до­сягнення правомірного результату - відновлення порушеного майно­вого стану учасників майнового обороту2 . Особами, які вчинили не­правомірні дії, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, у тому числі й органи публічної влади. Підставою виникнення зобов'язань можуть бути також інші юри­ дичні факти. По-перше, йдеться про правомірні дії, що не є правочи-нами, а належать до юридичних вчинків, які не спрямовані на ство­рення правових наслідків, хоча останні настають внаслідок приписів норм права. Прикладом такого юридичного факту є дія особи із ство­рення, зокрема, літературних, художніх творів. По-друге, мова йде про юридичні факти — події, що виникають та існують незалежно від волі людей і які можуть бути підставою виникнення зобов'язання у випадках, передбачених актами цивільного законодавства або дого­вором. Приклад такого юридичного факту - стихійне лихо, настання 1 Черепахин Б, Б. Правопреемство по совегскому гражданскому праву. - М.: Госю- риздат, 1962. - С. 29. 2 Див.: Гражданское право Украйни: Учеб. / Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самой- ленко,-Насть 1.-С. 341-342. якого за умовами договору страхування є страховим випадком. У разі настання вказаного випадку, обумовленого договором страхування, страховик згідно зі ст. 988 ЦК зобов'язаний здійснити страхову ви­плату в строк, встановлений договором. У випадках, передбачених актами цивільного законодавства, ци­вільні зобов'язання можуть виникати з рішення суду. Прикладом та­кого юридичного факту є, зокрема, рішення суду про зміну договору в зв'язку з істотною зміною обставин (ч. 4 ст. 652 ЦК). § 4. Суб'єкти зобов'язань Як вже зазначалося, суб'єктами (сторонами) зобов'язань є креди­ тор і боржник (ч. 1 ст. 510 ЦК). У односторонньому зобов'язанні кредитор має лише право, а боржник - обов'язок; а у двосторонньо­му (взаємному) зобов'язанні кожна Із сторін має як права, так і обо­в'язки. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч. З ст. 510 ЦК). Зазвичай, у зо­бов'язанні є один кредитор і один боржник, але є й такі зобов'язання, у яких може бути декілька кредиторів та (або) боржників. У вказаних таких випадках йдеться про зобов'язання з множинністю суб'єкт­ ного складу. Множинність може бути трьох видів, а саме: активна; пасивна та змішана. Оскільки кредитор у зобов'язанні є активною стороною, яка має право вимагати його виконання, активна множин­ність має місце при наявності у зобов'язанні декількох кредиторів. Через пасивну роль, що належить боржникові у зобов'язанні, мно­жинність на його боці йменується пасивною. У разі наявності у зобо­в'язанні декількох кредиторів і боржників йдеться про змішану мно­жинність у суб'єктному складі зобов'язання. Залежно від поділу прав і обов'язків між співкредиторами та (або) співборжниками зобов'язання з множинністю суб'єктного складу по­діляються на часткові і солідарні. При множинності осіб на боці боржника може виникнути, поряд з основним, й субсидіарне зобо­ в'язання1 . У зобов'язаннях, крім сторін, можуть бути й інші особи, які не є його суб'єктами (сторонами) і називаються третіми особами. Зобов'язання за участю третіх осіб мають внутрішню диференціацію і охоплюють зобов'язання на користь третьої особи; зобов'язання, що виконуються третьою особою, регресні зобов'язання. Врахо­вуючи відносний характер зобов'язань, усі права та обов'язки, щб" складають їх зміст, як правило, виникають для його суб'єктів (сто-" рін). Саме тому, згідно зі ст. 511 ЦК, зобов'язання не створює обо­в'язку для третьої особи. Що ж стосується прав третіх осіб щодо бор­жника та (або) кредитора, то вони можуть породжуватися зобов'я­занням, але лише у випадках, передбачених у договорі. Так, згідно зі; 1 Дет. про це диз. главу 31 даного підручника. Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 17 ст. 636 ЦК при укладенні договору на користь третьої особи остання може вимагати від боржника його виконання; а з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони договору не можуть розірвати або змінити договір без її згоди, якщо інше не встановлено договором чи законом. Отже, зобов'язання на користь третьої особи - це зобов'язання, виконання за яким боржник по­винен здійснити не кредитору, а іншій (третій) особі, котра має право вимагати його виконання та висловила намір скористати­ся своїм правом. Прикладом такого зобов'язання є зобов'язання з договору банківського вкладу на користь третьої особи (ст. 1063 ЦК). Зобов'язання, що виконуються третьою особою - ті, виконан­ня обов'язку за яким покладено боржником на іншу (третю) осо­бу. Таке може мати місце за будь-яким зобов'язанням, якщо тільки з умов договору, актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. Регрес ні зобов'язання, які за своєю природою є правом зворотної вимоги, виникають тоді, коли боржник за основним зобов'язанням виконує його замість третьої особи або через її вину. Так, згідно зі ст. 544 ЦК боржник, який виконав солідарний обов'язок за основним зобов'язанням, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників. У цьому разі боржник за основним зо­бов'язанням, що виконав його також за інших осіб (котрі у такій ситу­ації розглядаються як треті особи), стає кредитором у регресному зо­бов'язанні, а боржником у ньому будуть зазначені треті особи. Право зворотної вимоги (регресу) має і особа, яка відшкодувала шкоду, зав­дану іншою особою (ст. 1191 ЦК). Так, згідно з ч. З ст. 1172 ЦК у разі, якщо підприємницьке товариство або кооператив відшкодували шко­ду, завдану їх учасником (членом) під час здійснення останнім під­приємницької або іншої діяльності від імені товариства чи коопера­тиву, вони мають право регресу до відповідного учасника (члена). Цри цьому в регресному зобов'язанні відповідне підприємницьке товариство або кооператив виступають кредитором, а їх учасник (член), з вини якого виникла шкода (третя особа), - боржником. Отже, регресним є зобов'язання, за яким одна особа (кредитор) має право вимагати від другої особи (боржника) передачі відпо­відної грошової суми або майна, переданих (сплачених) замість нього чи з його вини кредитору за основним зобов'язанням. Пов'язаність регресного зобов'язання з основним свідчить про йо­го особливий (похідний) характер. Це знаходить прояв, по-перше, у тому, що саме виникнення регресного зобов'язання обумовлене ви­конанням основного зобов'язання. По-друге, обсяг регресного зобо­в'язання, за загальним правилом, не може перевищувати суми (варто­сті майна), сплаченої (переданого) за основним зобов'язанням (ч. 1 ст. 1191 ЦК). По-третє, перебіг позовної давності за регресним зобо­в'язанням починається від дня виконання основного зобов'язання (ч.6ст.261ЦК). Але слід мати на увазі наступне. Хоча регресне зобов'язання по­в'язане з основним зобов'язанням, кожне з них має самостійний ха­рактер. Регресне зобов'язання не може розглядатися як додаткове (акцесорне) зобов'язання щодо основного зобов'язання. Адже акце­сорне зобов'язання (наприклад, зобов'язання із застави) припиняєть­ся з припиненням основного зобов'язання (ч. 1 ст. 593 ЦК), тоді як ре­гресне зобов'язання виникає саме при припиненні основного зобов'я­зання через його виконання. За загальним правилом зобов'язання виконуються тими самими особами, які були кредитором і боржником під час їх виникнення. Але законодавство передбачає можливість заміни осіб (як кредитора, так І боржника) при збереженні предмета і змісту зобов'язання. При цьому відповідний суб'єкт вибуває, а його права та обов'язки перехо­дять до особи, що його замінює . Заміна кредитора може відбуватися на підставах, встановлених ст. 512 ЦК. По-перше, такою підставою може бути відступлення пра­ва вимоги (цесія), що відбувається за двостороннім правочином (до­говором), який укладається між первісним кредитором (цедентом) та новим кредитором (цесїонарієм). Даний договір може бути: як від-платним, так і безоплатним; як реальним, так і косенсуальним; як абстрактним, так і каузальним. По-друге, заміна кредитора може ма­ти місце на підставі закону за наявності встановлених ним юридич­них фактів. Стосовно такої підстави заміни кредитора, якою є відступлення права вимоги, ЦК у ст. 513 закріплює правило щодо форми договору між первісним та новим кредиторами. Суть його полягає у наступно­му. Договір щодо заміни кредитора має вчинятися у такій саме формі, що І договір, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за котрим передається, а якщо цей договір підлягає державній реєстра­ції, то вона є необхідною також для договору щодо заміни кредитора, якщо інше не встановлено законом. Заміна кредитора на підставі закону відбувається у разі: універ­сального правонаступництва; виконання обов'язку боржника пору­чителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обо­в'язку боржника третьою особою. Заміна кредитора внаслідок правонаступництва відбувається у разі злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи (ст. 106 ЦК). Саме тому в передавальному акті або розподільчому ба­лансі, що складається комісією з припинення юридичної особи, по­винні міститися положення про правонасгупництво щодо всіх зобо­в'язань юридичної особи, яка припиняється, стосовно всіх її кредито­рів і боржників (ч. 2 ст. 107 ЦК). Така ж заміна кредитора має місце і при спадкуванні, оскільки до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщи­ни і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК). При виконанні обов'язку боржника поручителем до нього відпо- 18 Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ відно до ч. 2 ст. 556 ЦК переходять усі права кредитора у цьому зо­бов'язанні. Таке ж за суттю правило встановлено у ст. 20 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.1 також стосовно майно­вого поручителя, який у повному обсязі задовольнив вимоги заставо-держателя. Нарешті, згідно зі ст. 528 ЦК до третьої особи, що задовольнила вимогу кредитора (навіть, без згоди на це боржника у разі небезпеки втратити право на його майно внаслідок звернення кредитором стяг­нення на останнє), переходять права кредитора у зобов'язанні. Зазначений перелік випадків заміни кредитора на підставі закону не є вичерпним, оскільки згідно з ч. 2 ст. 512 ЦК кредитор у зобов'я­занні може бути замінений і у інших випадках, передбачених законом. Так, згідно зі ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної частко­вої власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця. Таким чином, новий Цивільний кодекс значно розширив підстави заміни кредитора у зобов'язаннях. Разом з тим така заміна може мати місце не завжди. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема про відшкоду­вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК). Це пов'язано з тим, що зазначені зобов'язання нерозривно пов'язані з особою кредитора, а відповідні платежі, які зобов'язаний здійснювати боржник на його користь, мають суто цільовий характер. Крім того, кредитор не може бути замінений у зо­бов'язанні, якщо це передбачено законом або договором (ч. З ст. 512 ЦК). Наприклад, за договором факторингу (фінансування під від­ступлення права грошової вимоги) наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1083 ЦК). Стосовно обсягу прав, що переходять до нового кредитора, ЦК у ст. 514 закріплює правило, згідно з яким до нового кредитора перехо­дять усі права первісного кредитора у зобов'язанні, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, за загальним правилом, до нового кредитора переходять права, які складають зміст правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання (застава, порука тощо), які існували на мо­мент переходу прав. Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кре­диторові усі документи, які засвідчують права, що йому передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Виконання цього обов'язку первісним кредитором має суттєве значення, оскільки бор­жник має право не виконувати свого обов'язку за зобов'язанням но­вому кредиторові до надання йому доказів переходу прав до нього (ст.517ЦК). 1 ВідомостіВерховноїРадиУіфаши.-1992.-№47.-Ст.642..1 . . , „'«.-.,',.,. Первісний кредитор згідно зі ст. 519 ЦК відповідає перед новим кредитором лише за недійсність переданої йому вимоги. Якщо вимо­га, передана первісному кредиторові, є дійсною, але боржник не ви­конує свого обов'язку за зобов'язанням новому кредиторові, первіс­ний боржник не несе за це відповідальності, крім випадків, коли він поручився за боржника перед новим кредитором. Порядок заміни кредитора у зобов'язанні встановлено у ст. 516 ЦК. Оскільки заміна кредитора не зачіпає прав боржника і для нього не має принципового значення, кому (первісному чи новому кредито­рові) передати виконання зобов'язання, за загальним правилом, згода боржника на це не потрібна, якщо інше не встановлено договором або законом. Однак боржника необхідно повідомити про заміну кре­дитора і зробити це має новий кредитор, який відповідно до ч. 2 ст. 516 ЦК несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Сутність цих наслідків полягає у тому, що у разі, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право виконати свій обов'язок первісному кредитору,' причо­му таке виконання визнається належним. Крім того, неповідомлення боржника у письмовій формі про заміну кредитора впливає і на обсяг заперечень, які він може висувати проти вимог нового кредитора. Так, у разі письмового повідомлення боржника про заміну кредитора, він має право висувати проти вимоги нового кредитора заперечення, які мав проти первісного кредитора на момент одержання письмово­го повідомлення; у випадку, коли він не був повідомлений про це, боржник має право висувати зазначені заперечення, які він мав проти первісного кредитора, на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором; а якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлен­ня йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання (СТ.518ЦК). При заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником. Отже, при цьому відбувається пере­ведення боргу на нового боржника. З урахуванням неможливості ста­ти стороною уже існуючого зобов'язання поза волею особи, для такої заміни потрібна згода нового боржника. Оскільки кредиторові у зо­бов'язанні небайдуже, хто буде виконувати зобов'язання (хоч би з урахуванням платоспроможності потенційно нового боржника), за­міна боржника у зобов'язанні може мати місце лише за згодою креди­тора (ст. 520 ЦК). Отже, за загальним правилом підставою для заміни боржника (переведення боргу) є багатосторонній правочин (договір), сторонами якого є кредитор, новий та первісний боржники. До форми такого правочину закон (ст, 521 ЦК) встановлює такі ж умови, що й до правочину про уступку вимоги (заміни кредитора у зобов'язанні). Новий боржник, згідно зі ст. 522 ЦК, має право висунути проти вимо­ги кредитора всі заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кре­дитором і первісним боржником. Нарешті, закон (ст. 523 ЦК) закріп­лює правові наслідки заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому 20 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 21 порукою або заставою. ЦІ наслідки залежать від того, ким була вста­новлена порука чи застава. Якщо вона була встановлена іншою осо­бою, то порука і застава (після заміни боржника) припиняються, як­що тільки поручитель або заставодавець не погодився забезпечити виконання зобов'язання новим боржником. У разі, коли застава вста­новлена самим божником, вона зберігається і після його заміни у зо­бов'язанні, якщо інше не передбачено договором чи законом. Глава 31. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ; § 1. Поняття і загальні умови (засади) - виконання зобов'язання - Цінність зобов'язання полягає у його виконанні. Виконання зобов'язання - це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов'язання. За своєю юридичною природою ця дія є нічим іншим, як правоча-ном, оскільки вона є правомірною та спрямованою на настання певного цивільно-правового результату - припинення зобов'я­ зання. Саме тому на неї поширюються загальні правила, закріплені у ЦК стосовно правочинів, у тому числі й правила щодо форми право-чину (статті 205-209 ЦК), Наявність різноманітних зобов'язань (як у межах зобов'язань до­говірних, так і недоговІрних) обумовила необхідність закріплення в ст. 526 ЦК загальних умов (засад) виконання будь-яких зобов'я­ зань. Згідно з ними зобов'язання має виконуватися належним чи­ ном відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів ци­ вільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зви­чайно ставляться. Наведена формула, з одного боку, є універсаль­ною, оскільки містить умови виконання як договірного, так і недого-вірного зобов'язання, а, з другого - у її межах залежно від типу зобов'язання (договірне чи недоговірне) наголос слід робити на пев­ній її складовій. Саме тому виконання недоговірного зобов'язання, що регу­люється виключно імперативними приписами актів цивільного зако­нодавства, має відбуватися відповідно до вимог зазначених актів. Виконання договірного зобов'язання повинно відбуватися, перш за все, відповідно до умов договору, визначених і погоджених сторонами на свій розсуд (ініціативні умови), оскільки у цій сфері цивільних (приватних) відносин діє принцип свободи договору (ст. 627 ЦК). Разом з цим відповідно до вимог ст. 628 ЦК зміст договору можуть складати не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ни­ми, а й ті, які є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивіль­ного законодавства (обов'язкові умови)1 . За наявності у договорі та­ких умов договірне зобов'язання має виконуватися не тільки від­повідно до ініціативних умов, погоджених його сторонами, а й згідно з вимогами ЦК та іншими актами цивільного законодавства. Виконання зобов'язання, породженого договором, у якому певні умови відсутні і не передбачені актами цивільного законодав­ ства, має здійснюватися відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Звичаї ділового обороту -правила поведінки, усталені у сфері підприємницької діяльності. Ви­моги, що звичайно ставляться - це усталені положення, які викорис­товуються у цивільному обороті його учасниками. Вони можуть сто­суватися, наприклад, вимог щодо якості предмета виконання зобо­в'язання. Так, згідно зі ст. 673 ЦК, у разі відсутності у договорі купів-лі-продажу умов щодо якості товару, продавець зобов'язаний переда­ти покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Сторони зобов'язань можуть запере­чувати наявність вказаних вимог. У зазначених загальних вимогах (засадах) знайшов втілення прин­цип належного виконання зобов'язання. Належним визнається ви­конання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний спосіб. Роль принципу реального виконання зобов'язання (виконання його у натурі), який мав особливе значення в умовах планової (дирек­тивної) економіки, нині поступово зменшується. Це пов'язано з тим, що в умовах ринкової економіки, через наявність конкурентного се­редовища, сплата кредиторові неустойки та відшкодування збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання у натурі, може за­довольнити його інтерес у повному обсязі. Саме тому новий ЦК у ст, 622 обмежує сферу дії цього принципу. Так, боржник звільняється від виконання зобов'язання у натурі, якщо це передбачено у догово­ рі або у законі, зокрема, у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інте­ рес (ст. 612 ЦК), або передання відступного (ст. 600 ЦК), або від­ мови кредитора від договору (ст. 615 ЦК), Але І нині цей принцип зберігає певною мірою своє значення. Про це свідчать правила, за­кріплені у статтях 620-621 ЦК. Так, у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребува­ти її у боржника, а у випадку невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги — виконати цю роботу :; Дет. про це див. главу 35 даного підручника. 22 Розділ УП Зобов'язальне право, загальні положення 23 власними силами або доручити її виконання третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків. Хоча новий Цивільний кодекс не містить спеціального правила щодо неможливості односторонньої відмови від виконання зобов'я­зання, воно випливає із змісту ст. 525 ЦК, згідно з якою, за загальним правилом, не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов. При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність. Виходячи саме з них, наприклад, за­мовник за договором про надання послуг зобов'язаний за наявності певних умов сплатити виконавцеві розумну плату (ст. 903 ЦК); під­рядник у договорі підряду має право на отримане заощадження, що виникло в результаті здійснення ним права на ощадливе ведення робіт, за умови забезпечення належної їх якості (ст. 845 ЦК); замов­ник у договорі підряду зобов'язаний сприяти підрядникові у вико­нанні роботи у випадках, у обсязі та у порядку, встановленому дого­вором (ст. 850 ЦК). § 2. Суб'єкти та предмет виконання зобов'язання Відносний характер зобов'язальних правовідносин зумовлює пер­ соніфікацію як кредитора, так і боржника у зобов'язанні. Саме тому в ст. 527 ЦК закріплене правило, згідно з яким як боржник, так І кре­дитор мають, відповідно, виконати свій обов'язок або прийняти ви­конання особисто, якщо інше не встановлено договором чи законом, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. У тих випадках, коли обов'язок боржника щодо особистого вико­нання зобов'язання не випливає з умов договору, вимог, що містяться у ЦК чи в інших актах цивільного законодавства або із суті зобов'я­зання, можливим є передоручення виконання зобов'язання, тобто покладення боржником виконання свого зобов'язання на іншу особу. В цьому разі кредитор згідно зі ст.528 ЦК зобов'язаний прийняти ви­конання, запропоноване за боржника іншою особою. Оскільки борж­ник при цьому не вибуває із зобов'язання, то у разі його невиконан­ня або неналежного виконання іншою особою обов'язок з його вико­нання залишається за боржником. Він згідно зі ст. 618 ЦК відповідає за порушення зобов'язання іншою особою, якщо договором або зако­ном не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця зо­бов'язання. Цивільний кодекс, поширюючи можливості виконання зобов'я­зання іншою особою, передбачає у ст. 528 можливість задоволення вимоги кредитора цією особою і без згоди боржника. Таке може мати місце у разі існування небезпеки втрати іншою особою, що знахо­диться у договірних відносинах з боржником, свого права на майно, зокрема, права орендаря майна боржника внаслідок звернення його кредитором стягнення на останнє. Фактично у таких випадках відбу­вається заміна кредитора, оскільки до особи, яка виконала зобов'я­зання за боржника, переходять права кредитора у зобов'язанні; і саме тому при цьому підлягають застосуванню правила, вміщені у стат­тях 512-519, які регулюють заміну кредитора у зобов'язанні. Хоча Цивільний кодекс не містить спеціального правила про пере­адресування виконання, тобто про надання кредитором права на прийняття виконання від боржника третій особі (як це має місце при передорученні виконання зобов 'язання), таке право у кредитора є, як­що з умов договору, закону або із суті зобов'язання не випливає, що прийняття виконання здійснюється ним особисто. Даний висновок випливає також із змісту ч. 2 ст. 527 ЦК. При цьому як третя особа може виступати будь-яка особа, яка має повноваження від кредитора на здійснення такої дії. У зв'язку з існуванням зобов'язань з множинністю осіб ЦК у статтях 540-544 містить низку правил щодо суб'єкта та порядку ви­ конання часткових, солідарних та субсидіарних зобов'язань. За загальним правилом, закріпленим у ст. 540 ЦК, до зобов'язань з мно­жинністю осіб застосовуються правила про частковий порядок їх ви­конання. Суть цих правил полягає у тому, що кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен вико­нати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства. Згідно зі ст. 541 ЦК солідарні зобов'язання (солідарний обов'я­зок або солідарна вимога) виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання. У разі множиннності на боці кредитора кожний із солідарних кре­диторів відповідно до ст. 542 ЦК має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі, якщо останній не виконав свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд до пред'явлення вимоги одним із со­лідарних кредиторів. При цьому виконання боржником свого обо­в'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє йо­го від виконання решті солідарних кредиторів. Той із солідарних кредиторів, який одержав виконання від боржника у повному обсязі, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних креди­торів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними. У разі множинності на боці боржників кредитор має право вима­гати виконання обов'язку частково або у повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Надання кредито­ рові у такому випадку права вимагати виконання обов'язку в по­вному обсязі від будь-якого із солідарних боржників свідчить про встановлення у законі суттєвої пільги для кредитора. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того часу, поки їх обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Саме тому, якщо кредитор звернувся до одного із солідарних боржників, але не одер- 24 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО, ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 25 жав від нього виконання у повному обсязі, він має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. І тільки виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним з боржників припиняє обов'язок решти боржників перед кредитором. У такому випадку боржник, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі, має згідно зі ст. 544 ЦК право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти солідарних боржників. При цьому діє два принципово важли­вих правила. По-перше, розмір часток кожного з решти солідарних боржників вважається рівним, якщо інше не встановлено договором або законом, а при визначенні розміру зворотної вимоги вирахо­вується частка, що припадає на боржника, який виконав солідарний обов'язок у повному обсязі. По-друге, несплачена одним із солідар­них боржників частка, що належить такому боржникові, який вико­нав солідарний о6об"язок у повному обсязі, припадає у рівній частці на кожного з решти вказаних боржників. Отже, при здійсненні пра­ва на зворотну вимогу (регрес) кредитору в регресному зобов'я­занні (який виконав солідарний обов'язок за основним зобов'я­занням у повному обсязі) закон не надає пільги щодо можливості задоволення зазначеної вимоги за рахунок одного з решти со­лідарних боржників. Боржник при солідарній вимозі кредиторів не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що грун­туються на таких відносинах боржника з іншими солідарними креди­торами, у яких цей кредитор не бере участі (ч. 2 ст. 542 ЦК). Так само І солідарний боржник при солідарному обов'язку боржників не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтують­ся на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі (ч. З ст. 543 ЦК). Субсидіарні зобов'язання, як уже зазначалося, можуть мати міс­це при множинності на боці боржника у випадках, встановлених за­коном або договором. При цьому на боці боржника з'являється до­датковий боржник. Особливість виконання названих зобов'язань зумовлена двома чинниками, а саме; черговістю виконання такого зо­бов'язання перед кредитором та особливим характером відносин між основним і додатковим боржником. Оскільки виконання даного зо­бов'язання є обов'язком основного боржника, кредитору належить право вимоги саме до нього. І тільки у випадках відмови або немож­ливості з боку основного боржника задовольнити вимогу кредитора, останній може пред'явити вимогу у повному обсязі до додаткового боржника. Таке ж право належить кредиторові й тоді, коли він не одержить від основного боржника в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу. Але слід мати на увазі, що у випадках, коли ви­мога кредитора може бути задоволена шляхом зарахування зустріч­ної вимоги до основного боржника, кредитор не може вимагати задо­волення такої вимоги від додаткового боржника. Особливий характер відносин між основним та додатковим борж­ником знаходить прояв у наступному. Додатковий боржник повинен до задоволення вимоги, пред'явленої йому кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення до нього позову, — подати клопотання до суду про залучення основного боржника до участі у справі. Невиконання додатковим боржником цієї вимоги за­кону (ст. 619 ЦК) надає право основному боржнику висунути проти його регресної вимоги усі заперечення, які він мав проти кредитора. З метою сприяння виконанню зобов'язання належними сторонами ЦК у ч. 2 ст. 527 закріплює право кожної з них вимагати доказів то­го, що обов'язок виконується належним боржником, а виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це осо­бою, та встановлює наслідки нездійснення стороною даного права. Такими доказами, зокрема, можуть бути: документи, що посвідчу­ють особу кредитора та боржника; довіреність, видана кредитором особі, яку він уповноважив на прийняття виконання від боржника; до­кумент, що підтверджує покладання боржником на іншу особу обо­в'язку з виконання зобов'язання. У разі виконання зобов'язання без встановлення особи кредитора або без перевірки наявності у Іншої особи необхідних повноважень зід кредитора ризик можливих наслідків покладається на боржника. Практично це означає, що належний кредитор має право вимагати від боржника нового виконання зобов'язання. При прийнятті виконання від особи, яка не є боржником, наслідки покладаються на особу, що здійснила таке прийняття, за правилами, встановленими стосовно зобов'язань про безпідставне набуття майна (статті 1212-1215 ЦК). Предмет виконання зобов'язання - це та конкретна річ, робота чи послуга, яку згідно із зобов'язанням боржник повинен, відповідно, передати, виконати або надати кредиторові. Оскільки предмет виконання залежить від конкретного виду зобо­в'язання, вимоги щодо нього визначаються умовами договору, нор­мами актів цивільного законодавства, що регулюють певні види зо­бов'язань. Правила щодо предмета виконання встановлені у главі 48 Цивільного кодексу лише стосовно грошових (статті 533-536) та аль­тернативних зобов'язань (ст. 539). Предметом виконання грошових зобов'язань є певна грошова сума, що має бути сплачена: за будь-яким сплатним договором (ку-півлІ-продажу, ренти, підряду тощо); за договором, предметом якого виступають безпосередньо гроші (позика, дарування тощо); за зобо­в'язанням з відшкодування недоговірної шкоди; за зобов'язанням, що виникає у зв'язку з набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави. Грошове зобов'язання має бути виконане відповідно до вимог ст. 533 ЦК у гривнях. Це правило поширюється і на ті грошові зобо­в'язання, у яких був визначений його еквівалент в іноземній валюті 26 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 27 (ст. 524 ЦК). При цьому сума, що підлягає сплаті за такими зобов'я­заннями в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної ва­люти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встанов­лений договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом, І тільки у випадках, передбачених законом, допускається викорис­тання іноземної валюти та платіжних документів у іноземній валюті при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями на території України. Йдеться про Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему ва­лютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р.1 , що має силу закону. Порядок здійснення таких розрахунків визначено Законом Украї­ни «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р.2 . В умовах існування інфляційних процесів, з метою захисту майно­вих прав фізичних осіб-кредиторів, ЦК у ст. 535 передбачає можли­вість збільшення сум, що виплачуються їм за грошовими зобов'язан­нями, пов'язаними, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, чи вчиненням договору довічного утримання (догляду). Перелік цих зобов'язань, зазначених у ст. 535 ЦК, не є вичерпним, оскільки таке збільшення може мати місце також за іншими грошовими зобов'язаннями у ви­падках, передбачених договором або законом. Підставою для збільшення сум, що виплачуються фізичним осо­бам, є збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У разі його збільшення пропорційно мають зростати й суми, що виплачуються фізичним особам за зазна­ченими грошовими зобов'язаннями. Таке збільшення відбувається автоматично, без прийняття акта застосування права щодо конкрет­них фізичних осіб. У тих випадках, коли підставою виникнення гро­шового зобов'язання, за яким відбувається збільшення сум, що вип­лачуються фізичній особі, є договір, стороні, котра зобов'язана провадити ці виплати, надано право вимагати розірвання такого договору в суді, якщо вона доведе втрату нею вигоди, на одержання якої вона могла розраховувати при укладанні договору. Виходячи з презумпції відплатності договорів (ч. 5 ст. 626), ЦК у ст. 536 закріплює загальне правило про сплату боржником у грошо­вому зобов'язанні процентів за користування чужими коштами, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Разом з цим сплата боржником процентів за грошовими зобов'язаннями є обов'язком боржника і у разі прострочення ним виконання грошо­вого зобов'язання (ст. 625 ЦК). Якщо юридична природа процентів, що повинні сплачуватися боржником у разі прострочення виконан­ня зобов'язання (ст. 625 ЦК), не викликає сумніву, оскільки йдеться 1 ВіломостіВерховноїРадиУкраїяи.-1993.-№17.-Ст.184. ; '' '- 2 ВідомосггіВерховноїРадиУкраїни.-1994.-№40.-Ст.364. '-' -'•'' : •Ї6і про санкцію, особливий вид цивільно-правової відповідальності за порушення грошового зобов'язання, то проценти, які боржник зо- бов'язаний, сплачувати за користування чужими грошовими кош- тами (ст. 536 ЦК), за своєю юридичною природою є не санкцією, а боргом. Це пов'язане з тим, що таке користування має правомір­ний характер. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншими актами цивільного законодавства. Так, якщо за договором позики розмір процентів не був визначений сторонами, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК). Це правило по­ширюється на кредитний договір (ст. 1054 ЦК) і закріплено стосовно договорів банківського вкладу (ст. 1061 ЦК). На той випадок, коли сум переказаного боржником платежу недос­татньо для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі, ЦК у ст. 534 передбачає черговість погашення вимог за ним. У першу чергу відшкодовуються витрати, пов'язані з одержанням кредитором виконання. У другу - сплаті підлягають проценти та неустойка. І ли­ше у третю чергу сплачується основна сума боргу. Ці правила не ма­ють імперативного характеру, а тому зазначена черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням може бути змінена сторонами до­говору. Необхідність закріплення спеціальних правил щодо виконання альтернативних зобов'язань пов'язана з наступним. Зазвичай, як вже зазначалося, предмет виконання зобов'язання є визначеним (кон­кретна річ, результат конкретної роботи, певна послуга). Оскільки у альтернативному зобов'язанні боржник має вчинити на користь кре­дитора одну з двох або декількох дій (ст. 539 ЦК), предмет його вико­нання є теж «альтернативним» (наприклад, або певна річ, або певна сума грошей). Конкретизація предмета виконання альтернативного зобов'язання здійснюється стороною, якій належить право його ви­бору. Таке право, якщо інше не встановлено договором, актами ци­вільного законодавства чи не випливає із суті зобов'язання або звича­їв ділового обороту, належить боржникові. Але можуть бути перед­бачені випадки, коли в альтернативному зобов'язанні право вибору предмета виконання належить кредиторові. Так, згідно зі ст. 678 ЦК покупець, якому за договором передано товар неналежної якості, має право вимагати від продавця пропорційного зменшення ціни або без­оплатного усунення в розумний строк недоліків товару чи відшкоду­вання витрат на усунення їх недоліків, а у разі, якщо має місце істотне порушення вимог щодо якості товару, покупець має право відмови­тися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми чи вимагати заміни останнього. Отже, предмет виконання у альтернативному зобов'язанні оста­ точно визначається особою, якій належить право його вибору. 28 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 29 Слід відрізняти альтернативні зобов'язання від факультативних. Якщо предмет виконання альтернативного зобов'язання конкретно невизначений, то у факультативному - він визначений (наприклад, річ, що підлягає передачі боржником кредитору). Але у ньому перед­бачено право боржника замінити предмет виконання при настанні певного юридичного факту (наприклад, у разі загибелі речі, визна­ченої індивідуальними ознаками) на інший, заздалегідь визначений предмет виконання (наприклад, певну суму грошей). При цьому згода на вказане кредитора не потрібна. Отже, предмет виконання факультативного зобов'язання ви­значений, але він може бути замінений боржником на інший, за­ здалегідь визначений предмет, у разі настання певного юридич­ ного факту, § 3. Строк (термін), місце та спосіб виконання зобов'язання Строк (термін) виконання може бути встановлений у зобов'язанні І визначатися роками, місяцями, тижнями, днями, годинами, кален­дарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Можуть існувати і такі зобов'язання, у яких строк (термін) їх вико­нання не встановлений або визначений моментом пред'явлення ви­моги кредитором. У першому випадку мова йде про зобов'язання з визначеним строком (терміном) виконання, а у другому - про зо­бов'язання з невизначеним строком (терміном) виконання. З ураху­ванням цього у ст. 530 ЦК закріплені відповідні правила щодо строку (терміну) виконання зобов'язань. Зобов'язання, строк (термін) виконання яких є визначеним, підля­гають виконанню саме у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання яких визначений вказів­кою на подію, яка неминуче має настати (наприклад, початок навіга­ції), підлягає виконанню з настанням цієї події. Дострокове виконання боржником свого обов'язку згідно зі ст. 531 ЦК може мати місце лише у випадках, коли інше не встановле­но договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. У деяких випадках право вимагати дострокового виконання зо­бов'язання надається кредиторові. Так, відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, що припиняється шляхом злиття, приєд­нання, поділу та перетворення, може вимагати від неї не тільки при­пинення зобов'язання, а й дострокового його виконання. Право вима­гати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, належить також заставодержателю (кредитору) у випадках, передба­чених ст. 592 ЦК. У тих випадках, коли строк (термін) виконання боржником обо­в'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати виконання такого зобов'язань ня у будь-який час. Боржнику для належного виконання обов'язку за цим зобов'язанням надається семиденний строк від дня пред'явлення вимоги кредитора за умови, що обов'язок його негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства. У разі невиконання зобов'язання у визначений строк виникає пра­вопорушення, що йменується простроченням. При цьому стороною, яка прострочила, може бути не тільки боржник, а й кредитор. Місце виконання зобов'язання, як правило, встановлюється у договорі. Але можуть бути і такі зобов'язання, місце виконання яких у договорі не визначено. Якщо місце виконання зобов'язання визна­чено в договорі, виконання зобов'язання саме у цьому місці є належ­ним. У тих випадках, коли місце виконання зобов'язання у договорі не визначено, належним вважається виконання, здійснене за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Таким є загальне пра­вило для виконання усіх зобов'язань, крім тих, для виконання яких ЦК у ст. 532 встановив інше місце виконання. Винятки щодо місця виконання встановлені для наступних зобо­в'язань. Зобов'язання про передапня у власність або у користування земельних ділянок, будинків, споруд або іншого нерухомого майна підлягають виконанню за їх місцезнаходженням. Зобов'язання про передання товару (майна), що виникають на підставі договору перевезення, виконуються за місцем здавання то­вару (майна) перевізникові. Зобов'язання про передання товару (майна), що виникають будь-яких інших правом инїв, мають вико­нуватися за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), за умови, що це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання. Грошові зобов'язання виконуються за місцем проживання креди­тора (а якщо кредитором є юридична особа, то за її місцезнаходжен­ням) на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання грошового зобов'язання змінив місце проживання (місце­знаходження) і сповістив про це боржника, належним вважається ви­конання, що здійснене за новим місцем проживання (місцезнаход­женням) кредитора. При цьому всі витрати, пов'язані із зміною місця виконання зобов'язання, покладаються на кредитора. Зазначені правила про місце виконання зобов'язання діють, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випли­ває Із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Спосіб виконання зобов'язання - це порядок вчинення боржни­ком дій, спрямованих на настання наслідків, що свідчать про належне виконання зобов'язання. За загальним правилом, спосіб виконання зобов'язання обумов­люється сторонами при його виникненні. Так, сторони можуть перед­бачити одноразове виконання зобов'язання у повному обсязі або Допустити можливість періодичного його виконання частинами, зок- зо Розділ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 31 рема, сплати грошових сум. Якщо виконання зобов'язання частинами не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, кредитор, згідно зі ст. 529 ЦК, має право не приймати вказане виконання від боржника як таке, що не є належним виконанням. Особливий порядок встановлено у ст. 538 ЦК для зустрічного ви­конання зобов'язання Зустрічним виконанням зобов'язання є вико­нання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням обов'язку другою стороною. Зустрічне ви­конання має місце у відплатних зобов'язаннях. При цьому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встанов­лено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із су­ті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Так, зобов'язання з ку-півлі-продажу речей, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно продавцем і покупцем. Та із сторін у такому зобов'язанні, яка наперед знає про неможливість виконання нею свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону. Невиконання однією із сторін свого обов'язку є підставою для зупинення виконан­ня зобов'язання другою стороною, відмови її від його виконання час­тково або у повному обсязі. Право вибору однієї із зазначених дій на­лежить другій стороні і за характером дана дія має бути адекватною змісту правопорушення, скоєного першою стороною. Таке право на­лежить другій стороні і за наявності очевидних підстав вважати, що перша сторона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (тер­мін) або виконає його не у повному обсязі. Виконання зустрічного зо­бов'язання однією із сторін, незважаючи на невиконання свого обо­в'язку другою, не звільняє останню від виконання свого обов'язку в натурі. У тих випадках, коли боржник, через відсутність у місці виконан­ня зобов'язання кредитора або уповноваженої ним особи, або через ухилення зазначених осіб від прийняття запропонованого належного виконання, або за наявності з їх боку іншого прострочення, атак само при відсутності представника недієздатного кредитора, позбавлений можливості виконати свій обов'язок з передачі грошей чи цінних па­перів безпосередньо кредиторові або його представникові, йому згід­но зі ст. 53 7 ЦК надано право виконати даний обов'язок шляхом вне­ сення належних з нього кредиторові грошей чи цінних паперів у депозит нотаріуса. Виконання боржником свого обов'язку в такий спосіб є належним. Так, у разі, якщо замовник за договором підряду протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати ре­зультати роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних під­рядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на ім'я замовника, як­що інше не встановлено договором (ч. 5 ст. 853 ЦК). Обов'язок з повідомлення кредитора про внесення боргу в депозит покладається на нотаріуса і здійснюється ним у відповідності з вимо- гами глави 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій но­таріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції Укра­їни від 3 березня 2004 р. № 20/5. § 4. Підтвердження виконання зобов'язання У ст. 545 ЦК закріплена низка правил, спрямованих на отримання боржником письмових доказів, що підтверджують часткове або пов­не виконання ним свого обов'язку перед кредитором. Необхідність таких письмових доказів пов'язана з тим, що виконання зобов'язання є правочином, на який поширюються вимоги щодо його форми. Саме тому, відповідно до ст. 218 ЦК, заперечення кредитором факту вико­нання боржником свого обов'язку може доводитися письмовими до­казами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, крім пока­зань свідків. На кредитора, що прийняв виконання зобов'язання від боржника за правочином (незалежно від того, у якій формі він вчинений), по­кладено обов'язок видати боржникові розписку, але лише за умови, що останній вимагає цього від кредитора. Якщо при вчиненні правочину боржник видавав кредиторові бор­говий документ (наприклад, боргову розписку), кредитор після прий­няття виконання зобов'язання повинен повернути його боржникові. Факт наявності боргового документа у боржника підтверджує вико­нання ним свого обов'язку. В тих випадках, коли кредитор не може повернути боржникові борговий документ, він зобов'язаний вказати про це у розписці, що видається останньому. Відмова кредитора видати боржникові розписку чи повернути борговий документ тягне наступні наслідки. По-перше, вказане надає право боржнику затримати виконання зобов'язання, а, по-друге, у цьому разі настає прострочення кредитора. Глава 32. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ § 1. Поняття та способи забезпечення зобов'язань Здійснення права у зобов'язальних правовідносинах залежить не лише від волі суб'єкта права, а й від волі боржника. Загальним захо­дом, що стимулює боржника до належного виконання своїх обов'яз­ків, є можливість стягнення збитків. Однак така міра не завжди здат­на викликати необхідний практичний результат. Можливі випадки, коли боржник не виконує свої зобов'язання, але кредитор ніяких збитків не несе або якщо і зазнає, з тих чи інших причин не взмозі до­вести їх розмір. Можливо також, що суд (господарський суд) винесе рішення про примусове стягнення боргу, але це рішення залишається без виконання у зв'язку з відсутністю у боржника коштів та майна, на яке може бути звернено стягнення. 32 Розділ ХЦ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕНИЯ 33 Тому сторони у зобов'язальних правовідносинах досить часто ви­користовують додаткові забезпечувальні заходи, покликані стиму­лювати боржника до своєчасного та належного виконання зобов'я­зання шляхом встановлення невигідних наслідків у разі невиконання чи неналежного виконання останнього. Такі додаткові заходи у праві мають назву способи забезпечення виконання зобов 'язань. Згідно з ЦК до них належать: неустойка, по­рука, гарантія, застава, пригримання та завдаток. Використання тих чи інших способів забезпечення залежить від сутності забезпечувано­го зобов'язання. Зокрема, для зобов'язань, що виникають з договору позики чи кредитного договору, найбільш прийнятними є такі забез­печення, як застава, порука, гарантія. Якщо ж мова йде про зобов'я­зання з виконання робіт чи надання послуг, доцільніше використову­вати неустойку, оскільки інтерес кредитора полягає не в отриманні від боржника певної суми грошей, а у одержанні певного результату. Учасники зобов'язання можуть передбачити декілька видів забезпе­чення одночасно (наприклад, заставу та неустойку для забезпечення кредитного договору). Забезпечення може надаватися: а) боржником за основним зобов'язанням (неустойка, завдаток); б) третьою особою (порука, гарантія); в) а також чи то боржником, чи то третьою особою (застава). Способи забезпечення виконання зобов'язань класифікуються за різними критеріями. Зокрема, вони можуть бути поділені на особисті таречові забезпечення. У разі встановлення особистого забезпечення (неустойка, порука, гарантія) попереднє виділення майна з метою за­безпечення не відбувається. Кредитор покладається лише на ділову репутацію, порядність боржника або третьої особи (поручителя, га­ранта) та свою оцінку їх платоспроможності. Речове забезпечення (застава) зменшує ризик кредитора, бо у цьому випадку він «вірить» не особі, а конкретному, заздалегідь визначеному (виділеному) май­ну, на яке у разі необхідності буде звернене стягнення для задоволен­ня його інтересів. Забезпечувальне зобов'язання має акцесорний (додатковий) щодо основного (забезпечуваного) зобов'язання характер: недійсність ос­новного зобов'язання тягне за собою припинення забезпечувального зобов'язання і, навпаки, недійсність забезпечувального зобов'язання не тягне недійсності основного (ч. З ст. 550 ГК); забезпечувальне зо­бов'язання наслідує долю основного зобов'язання при переході прав кредитора іншій особі (наприклад, при відступленні вимоги за основ­ним зобов'язанням - ст. 516 ЦК); припинення основного зобов'язан­ня тягне також припинення забезпечувального. Отже, акцесорність означає, що забезпечувальне зобов'язання не існує само по собі, воно виникає для обслуговування конкретного зобов'язання і наслідує його долю. Винятком з правила акцесорності забезпечувальних зо­бов'язань за ЦК є гарантія, сконструйована як самостійний, відірва- ний від конкретного основного зобов'язання спосіб забезпечення ви­конання зобов'язань. Певні способи забезпечення виконання зобов'язань одночасно ви­значаються як заходи цивільно-правової відповідальності. До них, зокрема, належать неустойка та завдаток, стягнення яких можливе лише при наявності вини боржника. На відміну від раніше чинного законодавства, перелік способів за­безпечення виконання зобов'язань, визначений у ЦК, не є вичерпним. Окрім згаданих вище, законом чи договором можуть бути встановле­ні й Інші способи забезпечення виконання зобов'язань. До інших способів забезпечення виконання зобов'язань може бути віднесений договір репо - договір купівлі-продажу цінних паперів, з обов'язком продавця викупити їх в обумовлений строк за визначе-, ною заздалегідь ціною. У договорі репо ціна продажу та викупу узго­джуються таким чином, що ціна продажу фактично виступає як сума кредиту, яка надається покупцем продавцеві, а ціна викупу дорівнює сумі кредиту та процентам за користування чужими грошовими кош­тами. Так, згідно зі ст. 28 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.1 . власник заставної може до настання строку виконання бор­жником зобов'язань за заставною проводити операції з належними йому заставними для рефінансування власної діяльності, зокрема шляхом продажу заставної із зобов'язанням зворотного викупу (опе­рація репо). Договори репо як такі є забезпечувальними засобами, во­ни дозволяють одночасно надати кредит та отримати забезпечення у його погашення. Тому не можна використовувати дотоворирепо у за­безпечення самостійного кредитного договору. В таких випадках до­говір репо набуває удаваного характеру і приховує насправді укладе­ний договір застави. Забезпечувальні зобов'язання можуть виникати на підставі дого­вору або у зв'язку з настанням певних юридичних фактів, з якими за­кон пов'язує встановлення забезпечення. Договір про спосіб забезпе­чення виконання зобов'язання повинен бути укладений у письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання, яке може виник­нути з усного договору. Недодержання письмової форми тягне за со­бою недійсність правочину про встановлення забезпечення. § 2. Неустойка Неустойка- це визначена законом чи договором грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі неви­конання або неналежного виконання зобов'язання. На відміну від ра­ніше чинного законодавства, за новим ЦК предметом неустойки мо­же бути не тільки грошова сума, а й рухоме чи нерухоме майно. Різновидами неустойки є штраф і пеня. Штрафом визнається неус­тойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або нена- 1 Відомості Верховної Ради України.-2003.-№ 38.-Сг. 312-313. | 2 «Цивільне право України», т. 2 34 УЛ Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 35 лежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюєть­ся у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобо­в'язання за кожен день прострочення виконання. Отже, на відміну від штрафу пенею забезпечується своєчасне виконання грошового зобо­в'язання. Пеня - це тривала неустойка, сума якої збільшується з кож­ним днем прострочення. Привабливість неустойки як способу забезпечення виконання зо­бов'язання полягає у тому, що, по-перше, вона стягується лише за факт винного порушення зобов'язання, незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язання; по-друге, невигідні наслідки порушення зобов'я­зання (розмір відповідальності у вигляді неустойки) сторони знають заздалегідь - вже на момент укладення основного зобов'язання, ос­кільки чи то самі визначають його договором, чи то він визначений безпосередньо актом цивільного законодавства. Оскільки неустойка є мірою цивільно-правової відповідальності, кредитор не має права на стягнення неустойки у разі, якщо боржник звільняється від відповідальності за порушення основного зобов'я­зання (ст. 617 ЦК). У відповідності з підставами встановлення розрізняють договірну та законну неустойки. Договірна неустойка встановлюється домовле­ністю сторін. Тому її розмір, співвідношення із збитками, порядок об­числення залежать цілком від сутності відносин за основним зобов'я­занням І волі його учасників. Законна неустойка визначається актом цивільного законодавства і застосовується незалежно від того, передбачений чи ні обов'язок її сплати домовленістю сторін. Наприклад, у ст. 709 ЦК, що визначає порядок і строки задоволення вимог споживача про заміну товару не­належної якості або усунення недоліків, встановлюється: за кожний день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недо­ліків товару і невиконання вимоги про надання у користування ана­логічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покуп­цеві неустойку в розмірі одного відсотку його вартості. Скасувати дію правила про законну неустойку сторони вчиненням правочину не мають можливості, але шляхом домовленості вони мо­жуть збільшити розмір законної неустойки порівняно з тим, що вста­новлений актом цивільного законодавства. Зменшити її розмір сторо­ни можуть лише у разі, якщо інше не передбачено актом цивільного законодавства. Щодо збитків неустойка диференціюється на штрафну, залікову, виключну та альтернативну. Неустойка, що стягується понад збитки, називається штрафною. Вказана неустойка має значення загального правила (ст. 624 ЦК) і за­стосовується у всіх випадках, якщо договором не передбачені інші види неустойки. Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збит- ки лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Остання у цьому разі матиме заліковий характер. Наприклад, якщо невиконан­ням зобов'язання заподіяно збитки на суму 1000 грн., а неустойку встановлено в сумі 600 грн., кредитор має право вимагати від борж­ника відшкодування збитків лише у сумі 400 грн. Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання чи неналежне виконання тільки сплатою неустойки І виключає вимоги про відшкодування збитків. Закон дозволяє сторонам за договором встановлювати можливість стягнення кредитором або неустойки, або збитків. Така неустойка одержала назву альтернативної. Найбільшу забезпечувальну силу має штрафна (кумулятивна) не­устойка. Вона виконує виключно функцію штрафу. Інші види неус­тойки (залікова, виключна, альтернативна) поряд з функцією штрафу виконують і компенсаційну функцію (використовуються для відшко­дування збитків або зараховуються у суму їх відшкодування). У науці цивільного права прийнято виділяти дві теорії неустойки -штрафну та оціночну. Оціночна теорія, яка закріплюється законодав­ством деяких європейських країн, спирається на ідею про те, що неус­тойка - це заздалегідь обумовлена оцінка можливих збитків. Так, згідно зі ст. 1229 Французького цивільного кодексу неустойка «є від­шкодуванням за збитки, які кредитор зазнає внаслідок невиконання основного зобов'язання»1 . У країнах загального права неустойка та­кож розглядається як договірне визначення збитків, а, отже, не вико­нує забезпечувальної функції2 . Оціночна теорія неустойки не знай­шла законодавчого закріплення ані за радянських часів, ані у новому ЦК України, який розглядає її як спосіб забезпечення виконання зо­бов'язання, що, за загальним правилом, виконує штрафну функцію (штрафна неустойка), але може виконувати поряд зі штрафною й компенсаційну (залікова, виключна, альтернативна неустойка). Як зазначав О. С Йоффе, компенсаційна функція неустойки не має нічо­го спільного з її «оціночним» характером, оскільки у першому випад­ку враховуються цілі, на які стягнена неустойка використовується, а у другому їй надається властивість заздалегідь оцінити розмір мож­ливих при порушенні зобов'язання збитків3 . Оскільки неустойка переслідує як мету покарання несправної сто­рони, так і ціль відшкодування збитків, судам надається право змен­шувати її розмір, якщо вона є надмірно високою, зокрема, якщо роз­мір неустойки значно перевищує розмір завданих збитків та за наяв­ності інших обставин, які мають істотне значення (ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, котрі беруть участь у Годеме Е. Общая теория обязательств. - М., 1948. - С. 395; Гражданское и торго­вое право капиталистических государств: Учеб. -М., 1993. - С. 304-305. Вшьям Р. Ансон. Основы договорного права. - М-, 1947. - С. 321. 3 Див. Його: Обязательственное право. - М., 1975. - С. 165. 36 Розділ VU ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 37 зобов'язанні, тощо). Суд може зменшити розмір неустойки але не ви­ключити повністю її стягнення. Вона може бути зменшена тільки до розміру заподіяних кредиторові збитків, причому відшкодування останніх повинно поставити потерпілу сторону не у те становище, у якому вона перебувала до укладення договору, а у становище, якого вона набула б, якби договір було виконано належним чином. Сплата (передача) неустойки і відшкодування збитків не звільня­ють боржника від виконання зобов'язання у натурі, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. 1 ст. 622 ЦК). До вимог про стягнення неустойки застосовується скорочений строк позовної давності - в один рік (ст. 258 ЦК). § 3. Порука Сутність поруки як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає у тому, що третя особа (поручитель) зобов'язується перед кредитором Іншої особи нести відповідальність у разі невиконання останньою її обов'язку перед кредитором. Отже, поручитель не зобов 'язаний виконувати обоє 'язок боржника за основним зобов'язанням (реальне виконання останнього іншою особою часто буває взагалі неможливим). Його роль цілком доцільно обмежена законодавцем обов'язком нести відповідальність за борж­ника. Однак поручитель має право виконати забезпечене ним зобов'я­зання з метою запобігти сплаті кредитору додаткових сум, що можуть бути викликані простроченням виконання (проценти, збитки). Встановлення поруки оформлюється договором, який укладається між поручителем і кредитором за основним зобов'язанням. Якщо до­говір поруки укладений як тристоронній договір між поручителем, боржником та кредитором, немає підстав визнавати його недійсним, коли всі суттєві умови поруки у ньому викладені1 . Суб'єктами дого­вору поруки можуть бути будь-які особи як фізичні, так і юридичні. Необхідність в укладенні договору між поручителем та боржни­ком виникає, коли постає питання про оплату послуг поручителя: ви­магати виплати винагороди за надану послугу поручитель має тільки тоді, коли про це є спеціальна угода між ним і боржником. Договір поруки вважається укладеним, коли сторони досягли зго­ди зі всіх суттєвих умов (консенсуальний) і дотрималися письмової форми. Недодержання останньої робить договір нікчемним. За ба­жанням сторін він може бути нотаріально посвідчений. Доцільність цього виявляється у разі необхідності заявления вимог до поручите­ля. Останній може виконати свій обов'язок перед кредитором добро­вільно. В протилежному випадку постає питання про судовий при­мус, якого можна уникнути, якщо договір поруки був нотаріально 1 Брагинский М. И., Витрянскип В. В. Договорное право: Общие положения. - М.: Статут, 1997.-С. 462. посвідчений — стягнення відповідної суми здійснюватиметься на підставі виконавчого напису нотаріуса1 . Зміст, зобов'язання, що встановлюється договором поруки, поля­гає у тому, що поручитель зобов'язується при порушенні боржником основного зобов'язання, забезпеченого порукою, нести відповідаль­ність перед кредитором поряд з боржником за основним зобов'язан­ням (одностороннє зобов'язання). За загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Отже, кредитор може заявляти свої вимоги як до боржника за основ­ним зобов'язанням, так і до поручителя. Але договором поруки може бути встановлена субсидіарна відповідальність поручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК). У цьому випадку до пред'явлення вимо­ги поручителю кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо останній відмовився задовольнити вимогу кредитора або той не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явле­ну вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до осо­би, яка несе субсидіарну відповідальність. У договорі поруки можуть брати участь з боку поручителя декіль­ка осіб. За загальним правилом, особи, які спільно дали поруку, від­повідають перед кредитором солідарно. Особи, котрі надали поруку за різними договорами поруки, не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, якщо інше на встановлено договором. Обсяг відповідальності поручителя визначається договором. Як­що відповідна умова у ньому відсутня, поручитель має відповідати перед кредитором в тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків (ч. 2 ст. 554 ЦК). В цьому разі вважається, що поручитель взяв на себе обо­в'язок нести повну відповідальність за боржника. Договором може бути встановлена відповідальність поручителя у певній частці. Крім обов'язку відповідати за боржника, поручитель за договором поруки має інший супроводжувальний обов'язок - повідомити борж­ника про одержання вимоги від кредитора, а у разі подання позову до нього - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Невиконання цього обов'язку надає боржникові право, у разі пред'яв­лення до нього зворотної вимоги поручителем, висувати проти нього усі заперечення, які він мав би проти кредитора (борг погашено, не на­стали строки розрахунків тощо). У разі заявления вимог до поручителя останній має право висуну­ти проти вимог кредитора заперечення, які міг би висунути сам борж­ник, за умови, що ЦІ заперечення не пов'язані з особою боржника. По­ручитель має право висунути дані заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірно-му порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою КМУ від 29 червня 1999 р.; 1172 {п. 1)//ОфіцІйний вісник України.-1999.-№26.-С. 1241. Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 39 Відносини між поручителем і боржником після виконання поручи­телем свого обов'язку перед кредитором грунтуються на нормах ци­вільного законодавства. Поручитель, який виконав за боржника його зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за основним зобов'язан­ням. Якщо виконання зобов'язання, забезпеченого порукою, здійсне­но декількома поручителями, до кожного з них переходять права кре­дитора у розмірі частини обов'язку, що ним виконана. У свою чергу, кредитор, який одержав виконання від поручителя, зобов'язаний вру­чити йому документи, що посвідчують вимоги до боржника (розпис­ку тощо). Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити поручителя. Це необхідно задля того, щоб не відбу­лося подвійне виконання зобов'язання. Поручитель, який виконав зо­бов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з ненаправленням йому бор­жником повідомлення про виконання ним свого обов'язку, має право або стягнути з кредитора безпідставно одержане, або пред'явити зворот­ну вимогу до боржника. Порука припиняється у разі припинення забезпеченого порукою зобов'язання (це безпосередньо випливає з акцесорності забезпечу­вального зобов'язання); зміни основного зобов'язання без згоди по­ручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; переведення боргу на Іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; відмови кредитора прийняти належне виконання, запропоноване боржником чи поручителем; спливу строку, на який надана порука. Строк поруки визначається договором. Якщо строк дії договору поруки не встановлений у договорі, законодавство передбачає два правила залежно від того: визначеним чи невизначеним є строк дії ос­новного зобов'язання. Якщо строк дії останнього зобов'язання визна­чений, порука припиняється, коли кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'я­вить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, по­рука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручите­ля протягом одного року від дня укладення договору поруки. За своєю природою ці строки преклюзивні. Вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Тільки у їх межах кредитор може вимагати від поручителя виконання його обов'язку, нести відповідальність за боржника. Розглядаючи питання про припинення поруки, не можна не зверну­ти уваги на наступну проблему. В чч. 2,4 ст. 559 ЦК законодавець ви­користовує два терміни «вимога» та «позов». За своїм змістом термія «вимога» є ширший, ніж термін «позов». Позовом є вимога, заявлена у відповідності з цивільно-процесуальним законодавством, тобто про­цесуальна вимога. Отже, буквальне тлумачення положення Кодексу про припинення поруки, коли кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо строк дії основного зобов'язання визна­чений, дозволяє зробити висновок: протягом шести місяців законода­вець зобов'язує пред'явити не позов, а лише вимогу до поручителя, а вже за наявності такої вимоги й позов протягом строку позовної дав­ності. Якщо ж співставити розглянуте положення з Іншою частиною цієї норми, де йдеться про припинення поруки, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укла­дення договору поруки (коли строк основного зобов'язання не вста­новлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги), стане зрозуміло: таке буквальне тлумачення не має права на існування, бо у дуже нерівному становищі опиниться особа, яка поручилася за вико­нання зобов'язання з визначеним строком, щодо особи, котра поручи­лася за виконання зобов'язання з невизначеним строком. Виходячи з цього, термін «вимога» в даному випадку слід розглядати у вузькому розумінні як процесуальну вимогу, тобто позов. § 4. Гарантія Інститут гарантії, запропонований новим Цивільним кодексом, суттєво відрізняється від того, що існував за радянських часів. Тому можна однозначно стверджувати: в українському законодавстві за­кріплений новий спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Суть його полягає у тому, що банк, інша кредитна установа, страхова орга­нізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконан­ня боржником (принципалом) свого обов'язку, Отже, учасниками відносин, пов'язаних з видачею гарантії, є га­рант, бенефіціар - кредитор за основним зобов'язанням, та принци­пал - боржник за основним зобов'язанням. Коло суб'єктів, які мо­жуть виступати гарантами, законом обмежене: ними можуть бути лише банки, інші кредитні установи або страхові організації. Гарантія - односторонній правочин, змістом якого є обов'язок га­ранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії. Гарантія діє протягом строку, на який її видано, і чин­на від дня її видачі, якщо у ній не встановлено інше. Обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов'язання, забезпеченого гарантією, об­межується сплатою суми, на яку її видано. Право бенефіцїара щодо гаранта на отримання відповідної грошо­вої суми реалізується шляхом заявления письмової вимоги (наприк­лад, претензії), до якої додаються документи, вказані у гарантії. Заяви­ти вимогу до гаранта можливо лише у межах строку, на який видано гарантію. Останній є преклюзивним і відновленню не підлягає. У ви­мозі до гаранта кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Поряд з основним обов'язком гаранта, що полягає у задоволенні письмової вимоги бенефіціара, ЦК встановлює для нього додаткові 40 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 41 обов'язки, пов'язані з розглядом вимоги бенефіціара. Зокрема, після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копію вимоги разом з доданими до неї документами. Вимога бенефіціара повинна бути розглянута га­рантом у строк, визначений в гарантії, а за його відсутності - в розум­ний строк. Питання про те, який строк є розумним, залежить від кон­кретних обставин справи і буде мати значення у разі судового розгляду в ракурсі визначення моменту, з якого гарант є таким, що прострочив виконання за своїм грошовим зобов'язанням, а також для визначення моменту обчислення позовної давності за зобов'язанням із сплати грошової суми, визначеної умовами гарантії, та за позовом про стягнення з гаранта процентів річних. Таким чином, якщо добровільне виконання гарантом взятого на себе обов'язку відповідати перед кредитором за порушення боржни­ком зобов'язання не відбудеться, бенефіціар має право заявити позов про стягнення грошової суми у відповідності з умовами гарантії у ме­жах загального строку позовної давності. Поряд з цим бенефіціар має право вимагати від гаранта сплати процентів річних з простроченої суми. Отже, гарант не тільки відповідає перед бенефіціаром за пору­шення зобов'язання боржником, а й несе самостійну відповідаль­ність за невиконання чи неналежне виконання свого обов'язку. І це є ніщо інше, як відповідальність боржника за грошовим зобов'язан­ням. За загальним правилом, така відповідальність не обмежується сумою, на яку видано гарантію, хоча гарантією може бути передбаче­но й інше. Бенефіціар не може передавати іншій особі право вимоги до гаран­та. Це правило має дизпозитивний характер, тобто безпосередньо у гарантії може бути передбачене протилежне. Отже, наявність чи від­сутність у бенефіціара такого права залежить виключно від волі га­ранта. Інша група, що виникає у зв'язку з видачею гарантії, це відносини між гарантом та боржником-принципалом. Вони грунтуються на нор­мах цивільного законодавства та договорі між гарантом і боржником. Законом, зокрема, визначається, що гарант у разі сплати кредитору грошової суми у відповідності з умовами гарантії має право на зворо­тну вимогу (регрес) до боржника, а також має право на винагороду за надані боржникові послуги. Однак лише договором сторін може бути визначений розмір такої винагороди, а також порядок її сплати, ос­кільки безпосередньо ЦК встановлює положення про те, що «гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові». Виходячи з формулювання статті, слід припустити, що послуги гаранта можуть бути і безоплатними. Друге важливе питання, яке може бути визначе­не домовленістю між гарантом та принципалом - розмір зворотної вимоги гаранта до боржника. Якщо це питання не врегульване дого­вором, діятиме загальне правило: гарант має право на регрес у межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові. Слід зазначити, що відсутність письмового договору між боржником та гарантом ніяк не впливає на дійсність виданої кредитору гарантії. Гарантії поділяються на відкличні та безвідкличні. Якщо у гарантії не зафіксовано, що вона може бути відкликана гарантом, гарантія ви­знається безвідкличною. На відміну від інших способів забезпечення виконання зобов'язан­ня, які мають похідний (акцесорний) характер, гарантія є незалеж­ ною від основного зобов'язання. Припинення такого зобов'язання або визнання його недійсним не тягне за собою припинення гарантії, навіть тоді, коли у ній міститься посилання на основне зобов'язання. Відмовитися від задоволення вимог кредитора гарант може тільки то­ді, коли останні не відповідають умовам гарантії або сплинув строк її дії. Незалежність гарантії від основного зобов'язання підкреслюється і правилом, встановленим ч. З ст. 565 ЦК. Гарант, який після пред'яв­лення до нього вимоги кредитором дізнався про недійсність основно­го зобов'язання або про його припинення, повинен негайно сповісти­ти про це кредитора та боржника. Однак при отриманні, незважаючи на таке повідомлення, повторної вимоги бенефіціара гарант зобов'я­заний його задовольнити. До отримання повторної вимоги та збігу розумного часу на її розгляд гарант не вважається таким, що вдався до прострочення за своїм зобов'язанням перед бенефіціаром. Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняються у разі: сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; закінчення строку дії гарантії; відмови кредитора від своїх прав за гарантією через по­вернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника. § 5. Завдаток Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається креди­торові боржником в рахунок належних з нього за договором плате­жів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконан­ня. Завдаток може бути використаний при укладенні різних догово­рів, зокрема, купівлі-продажу, найму житлових приміщень, підряду тощо. Обмежень стосовно суб'єктного складу договору про встанов­лення завдатку ЦК не містить. Виходячи з визначення, наданого законом, завдаток виконує три функції: платіжну, бо передається в рахунок належних за договором платежів; посвідчувальну, оскільки сплата завдатку є доказом факту укладення основного договору (купівлі-продажу, найму тощо); та за­безпечувальну, бо є способом стимулювання сторін до виконання зо­бов'язання та відшкодування їх Інтересів у разі невиконання. Платіжна функція виконується завдатком лише у разі належного виконання сторонами договірних зобов'язань. У випадку невиконан- 42 РоздіяШ ЗОБОВ •ЯЗАЛЬИЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 43 ня зобов'язань завдаток як засіб цивільно-правової відповідальності починає відігравати штрафну та компенсаційну роль. Завдаток не завжди здатен виконувати і посвідчувальну функцію. Якщо договір у відповідності з вимогами актів цивільного законодав­ства підлягає державній реєстрації, передача завдатку не може роз­глядатися як безперечний факт підтвердження укладення договору, бо такий правочин вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК), а, отже саме державна реєстрація договору -єдине підтвердження факту його укладення. Забезпечувальна функція завдатку полягає у наступному. Коли за невиконання зобов'язання відповідальною є сторона, яка передала завдаток, він залишається у другої сторони; якщо ж за невиконання зобов'язання відповідальна сторона, яка отримала завдаток, вона зо­бов'язана повернути останній та додатково сплатити суму в розмірі завдатку або його вартості. Специфіка завдатку порівняно з іншими способами забезпечення проявляється у тому, що ним можуть забезпечуватися лише договірні грошові зобов'язання (ст. 570 ЦК). ВІН не може бути використаний для забезпечення деліктних зобов'язань, тих, що виникають з безпід­ставного збагачення. Договір про завдаток завжди вчиняється у письмовій формі і вва­жається укладеним лише після виконання обов'язку з передачі пред­мета завдатку контрагентові. Тлумачення договору завдатку як реаль­ного є досить традиційним1 . Іншої точки зору дотримується В. С. Ем. Він вважає: якщо сторони у договорі передбачили видачу завдатку, але не пов'язали момент його укладення з моментом передачі завдат­ку, то невидача останнього не може розглядатися як підстава для ви­знання договору неукладеним. А оскільки договір про завдаток є ак­цесорним, його виконання або невиконання (видача чи невидача зав­датку) не можуть бути фактами, що визначають долю основного зо­бов'язання, забезпеченого завдатком, і впливають на його дійсність2 . Від завдатку слід відрізняти аванс - повний або частковий платіж за договором. Згідно зі ст. 570 ЦК, якщо не буде встановлено, що су­ма, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Аванс, як і завдаток, виконує посвідчуваль­ну та платіжну функції, але не є способом забезпечення виконання зо­бов'язання. Якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зо­бов'язань, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. І, навпаки, якщо відповідальною за невиконання зобов'язання буде сторона, що передала аванс, вона має право вимагати його повернення. Завдаток за своїми наслідками мо­же бути прирівняний до авансу (тобто підлягає поверненню) лише 1 Брагинский М. И., Вшпрянский В. В. Вказ. праця. - С. 486. 2 Гражданское право: В 2-х томах. - Т. П. Полутом 1: Учеб. / Отв. ред. Е. А. Суха­ нов. - 2-е изд. - М.: БЕК, 2003. - С. 62. при наявності наступних обставин: 1) у випадку припинення зобов'я­зання до початку його виконання; 2) внаслідок неможливості його ви­конання (наприклад, у разі випадкового знищення майна, що підляга­ло передачі за договором). Завдаток щодо збитків, за загальним правилом, має заліковий ха­рактер, тобто збитки підлягають відшкодуванню з урахуванням суми (вартості) завдатку. Однак у договорі сторони можуть домовитися» що у разі невиконання зобов'язання їх відповідальність буде обмеже­на лише сумою завдатку. В цьому випадку право на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку, не виникає. Викладене дозво­ляє зробити висновок, що завдаток має певну схожість з неустойкою. Однак різниця між неустойкою та завдатком полягає у тому, що, по-перше, завдаток сплачується у момент укладення договору, а не­устойка тільки ним визначається; по-друге, неустойка може бути зменшена за рішенням суду, що зовсім неможливо стосовно завдатку. Втрата завдатку особою, яка його видала, або сплата подвійної су­ми завдатку особою, котра його отримала, не припиняють зобов'я­зання, забезпеченого завдатком, та відповідно не звільняють вказа­них осіб від необхідності його виконання. У той же час немає ніяких перешкод для використання завдатку як відступного (ст. 600 ЦК). Для цього необхідно, щоб сторони своєю домовленістю, у тому числі і у тексті договору, який забезпечується завдатком,, встановили, що їх зобов'язання може бути припинено наданням (замість його виконан­ня) відступного і що таким буде грошова сума (або рухоме майно), які внесені як завдаток, або передача контрагенту грошової суми (ру­хомого майна), що складає подвійну суму завдатку, якщо відступає від договору сторона, котра отримала завдаток. У цьому випадку кон­трагент сторони, яка використала своє право відступитися, не матиме право вимагати відшкодування збитків, бо з передачею відступного: зобов'язання припиняється1 . § 6. Застава Застава - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, при якому; кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником; (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати зада-; волення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредит торами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. В умовах ринкової економіки застава є одним з найпоширеніших використовуваних Інструментів забезпечення. Вона ефективно сти­мулює боржника до належного виконання своїх зобов'язань (побою­ванням втрати майна), а у разі їх невиконання є дієвим способом за­доволення інтересів кредитора. Забезпечувальна дія застави полягає ' Брагинский М. И., Витрянстй В. В. Договорное право: Общие положения. - М.: Статут, 1997. - С. 485; Шилохвост О. Ю. Отступное в гражданском праве России. - М.: Статут, 1999. - С. 240-245. 44 Розділ УП ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 45 у тому, що, по-перше, зі всієї майнової маси боржника виділяється конкретне майно, на яке у разі невиконання боржником забезпечено­го зобов'язання може бути звернено стягнення; і, по-друге, кредитор-заставодержатель має можливість задовольнити свої вимоги пере­важно перед іншими кредиторами боржника. Отже, застава «захи­щає» кредитора одночасно і від боржника, І від інших кредиторів боржника. Термін «застава» використовується і у інших галузях права. Поряд з цивільно-правовою заставою існує «податкова», «кримінально-про­цесуальна», «митна», «виборча» застави. Безумовно, інститути заста­ви галузей публічного права мають специфіку та свою сферу застосу­вання. Використання ж єдиного терміна різними галузями права може бути пояснене лише змістовністю слова «застава». У словнику С І. Ожегова1 виділяється три його значення: 1) передача майна у за­безпечення зобов'язання (під позику); 2) річ, яка надана під забезпе­чення; 3) доказ, забезпечення будь-чого. Саме підхід до застави як до забезпечення будь-чого дозволяє використовувати термін «застава» у різних галузях права. Отже, і у приватному, і у публічному праві цей інститут виконує одну Й ту саму забезпечувальну функцію. Різниця полягає лише у тому, що в першому випадку забезпечуються інтереси приватної особи (нею може бути і суб'єкт публічного права, що всту­пає у приватно-правові відносини), а у другому - інтереси держави та суспільства в цілому. Цивільно-правова застава може виникати на підставі закону, дого­вору та судового рішення (ст. 574 ЦК). Стосовно «законної» застави слід зазначити, що закон як такий не може бути підставою для виник­нення будь-якого зобов'язання. Правові норми самі по собі не пород­жують, не змінюють і не припиняють цивільних правовідносин. Для цього необхідне настання передбачених правовими нормами обста­вин, що називаються юридичними фактами. У свій час О. О. Красав­чиков слушно зауважував, що поняття правовідносин Із закону по­винно бути викорінене у науці цивільного права: закон не є безпосе­редньою підставою руху конкретних правовідносин у спеціальному сенсі. Він стоїть над кожним правовідношенням, визнаючи ті чи інші факти за підстави руху правовідносин. Закон - це загальна і обов'яз­кова передумова динаміки правових зв'язків, але не окрема їх основа подібно до договору чи делікту2 . Отже, «законна» застава виникає не із закону як такого, а у зв'язку з настанням певних юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права застави. Так, у разі продажу товару в кредит з моменту його передання і до оплати останнього продавцю належить право застави на цей товар (ч. 6 ст. 694 ЦК); у ра- 1 Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70 000 слов/ Под ред. Н. Ю. Шведовой. - 23-е изд. - М.: Рус. язык. - 1991. - С. 213. 2 Красавчиков О. А. Юридические факты 8 советском гражданском праве. - М.: Го- сюриздат, 1958.-С. 181 зі передання земельної ділянки або іншого нерухомого майна під ви­плату ренти одержувач ренти набуває право застави на це майно (ч. 1 ст. 735 ЦК); морський перевізник набуває право застави на вантаж, переданий йому в забезпечення провізних платежів (ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства)1 . До «законної» застави застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, коли Інше не встановлене законом. Згідно зі ст. З Закону «Про заставу» від 2 жовтня і 992 р.2 заставою може забезпечуватися будь-яке зобов'язання (договір позики, купІв-лі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо). Законодавець не на­дає виключного переліку вказаних зобов'язань, а лише підкреслює, що воно повинно бути дійсним, тобто таким, яке відповідає вимогам закону, не фіктивним і не погашеним давністю. Зобов'язання, яке за­безпечується заставою, називається основним зобов'язанням. Застав­не зобов'язання є акцесорним (додатковим) до основного. Воно зале­жить від основного, обслуговує його, а тому завжди наслідує його долю. Залежність застави від основного зобов'язання проявляється у наступному. По-перше, визнання недійсності основного зобов'язан­ня тягне за собою й недійсність застави, при цьому підстави недійс­ності основного зобов'язання не мають ніякого значення. По-друге, застава зберігає силу у випадках, коли у встановленому законом по­рядку відбувається відступлення заставодержателем забезпеченої за­ставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виникає із забезпеченого зобов'язання, на третю особу (ч. 2 ст. 27 За­кону «Про заставу»). По-третє, припинення основного зобов'язання тягне припинення забезпечувального (ч.і ст.593 ЦК). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги, які виникнуть у май­бутньому (ст. 573 ЦК). Коли мова йде про забезпечення майбутніх вимог, мається на увазі: 1) забезпечення умовних (з відкладальною умовою) правочинів, у яких права та обов'язки сторін виникають або припиняються залежно від настання певної обставини, стосовно кот­рої невідомо: настане вона чи ні; 2) забезпечення зобов'язань, які мо­жуть виникнути між заставодержателем і заставодавцем, за умови ви­значення їх суті, розміру і строку виконання. Згідно з ч. 2 ст. 589 ЦК застава забезпечує вимогу кредитора-заста-водержателя у повному обсязі, що визначається на момент фактично­го задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкоду­вання збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Предметом застави може бути будь-яке майно (речі, гроші, цінні папери, майнові права), за винятком тих обмежень, що встановлюють­ся законом. Зокрема, не може бути заставлене: 1) майно, вилучене з 1 Відомості ВерховноїРади України. - 1995. -№47-52. - Ст. 349. 2 ВВР України. - 1992. -№ 47. - Ст. 642. Розділ Ш ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ цивільного обороту; 2) національні культурні та історичні цінності, які є об'єктами державної власності і занесені або підлягають занесен­ню до Державного реєстру національної культурної спадщини; 3) ін­ше майно, застава якого прямо заборонена законом. Крім того, не мо­жуть бути заставлені вимоги, що мають особистий характер (напри­клад, вимоги про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, за­подіяної життю та здоров'ю громадянина). Закон передбачає можливість застави так званого «майбутнього майна»—речей та майнових прав, які заставодавець набуде після укла­дення угоди про заставу (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширю­ються на й приналежності, якщо інше не встановлене договором. І, навпаки, за загальним правилом, право застави не поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставлено­го майна. Іноземна валюта може бути заставлена з урахуванням чинного за­конодавства про валютне регулювання і валютний контроль. Згідно з п. «г» ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю» від 19 лютого 1993 р.1 .використання резидента­ми та нерезидентами іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави вимагає надання Національним банком інди­відуальної ліцензії на період, необхідний для здійснення такої разової валютної операції. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою всіх співвласників (ст. 578 ЦК). Застава частки у спільній частковій власності взагалі забороняється: майно, яке пере­буває у спільній частковій власності, може бути самостійним предме­том застави за умови виділення його у натурі (ч. 2 ст. б Закону «Про заставу» та ч. 2 ст. 6 Закону «Про іпотеку»). Сторонами договору за­стави є заставодержатель - кредитор за основним зобов 'язанням та заставодавець - особа, яка надає майно у заставу. Кредитор-заставо-держатель набуває заставне право на заставлене майно. Отже, річ, яка є власністю однієї особи, стає обтяженою на користь іншої. Тому кре-дитора-заставодержателя інакше називають обтяжувач, а право за­стави, яке йому належить, забезпечувальним обтяженням. Укладати договір застави можуть фізичні особи, юридичні особи, держава, інші суб'єкти публічного права. Законом можуть бути вста­новлені обмеження щодо можливості певних суб'єктів виступати за-ставодержателями чи заставодавцями майна. Наприклад, у договорі застави земельної ділянки заставодержателем має бути лише банк, що відповідає вимогам, які встановлені законом, а заставодавцями -фізичні та юридичні особи, котрим земельні ділянки належать на пра­ві власності (ст. 133 Земельного кодексу)- Також не можуть бути за- 1 ВВРУкраїни.-1993.-№17.-Ст. 184. ставодавцями благодійні організації (ст. 19 Закону України «Про бла­годійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р.1 ). Згідно зч. 2 ст. 583 ЦК надати майно у заставу може: 1) власникpfr-чі або особа, якій належить майнове право; 2) особа, якій власник речі або особа, котрій належить майнове право, передали річ чи майнове право і право заставити майно (зокрема, до категорії невласників, які можуть заставити майно, належать державні та комунальні підприєм­ства, що володіють, користуються і розпоряджаються майном на пра­ві повного господарського відання2 ). Заставодавцем може бути як боржник за'основним зобов'язанням, так і третя особа - майновий поручитель (ч. 1 ст. 583 ЦК), Будь-яких додаткових вимог до майнового поручителя законодавець не ставить. Отже, він повинен бути власником майна і мати право його відчужу­вати. Як вже вказувалося, ЦК передбачає поруку як окремий вид за­безпечення виконання зобов'язань. Однак така термінологічна схо­жість не свідчить про однакову природу цих правових явищ. Забез­печувальна дія поруки полягає у тому, що поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім його зобов'язання у повному обсязі або у певній частині усім своїм майном без виділення конкретної речі. Причому поручитель несе со­лідарну з боржником відповідальність за основним зобов'язанням, якщо інше не встановлене договором. Коли ж мова йде про майново­го поручителя, то мається на увазі, що заставодавцем у заставному зобов'язанні виступатиме не боржник за основним зобов'язанням, а третя особа. І остання зобов'язується відповідати за боржника за основним зобов'язанням не всім своїм майном, а певною конкретною спеціально виділеною річчю. Солідарної відповідальності боржника І майнового поручителя перед заставодержателем не виникає. Майно­вий поручитель має право виконати основне зобов'язання у разі не­виконання його боржником, з метою запобігання зверненню стягнен­ня на предмет застави (суброгація). Специфіка відносин полягає у тому, що третя особа може виконати зобов'язання всупереч бажан­ням як кредитора, так і боржника. Але це право у майнового поручи­теля виникає лише за умови, що склалися підстави для звернення стягнення на предмет застави. 1 ВВР України. - 1997. - № 46. - Ст. 292. 2 Державні комерційні підприємства та комунальні комерційні підприємства, які володіють, користуються та розпоряджаються майном на праві повного господарського відання, можуть віддавати у заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого кожне з них входить (ч. 2 ст. 75, ч. 9 ст. 78 Господарського кодексу). В разі прийняття рішення про привати­ зацію майна державного комерційного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного у процесі корпоратизашї, застава їх майна може здійснюватися зі згодя відповідного органу приватизації у Порядку, затвердженому наказом ФДМУ від 6 лютого 2001р. 48 Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 49 Термінологічна схожість понять «поручитель» та «майновий по­ручитель» викликала на практиці наступну проблему1 . З'явилося і почало поширюватися досить неадекватне тлумачення, у відповідно­сті з яким до правовідносин за участю майнового поручителя слід за­стосовувати не тільки норми Закону «Про заставу», а й ті, що регулю­ють договір поруки. Відсутність поряд з договором застави договору поруки між кредитором за основним зобов'язанням і майновим пору­чителем використовувалась як аргумент на користь визнання такого договору застави недійсним. Крім того, зазначений вище підхід доз­воляв заявити, що кредитор-заставодержатель, який не пред'явив ви­мог до майнового поручителя протягом строку, встановленого нор­мами про поруку, втрачає право на отримання задоволення з вартості заставленого майна. Підставою для таких помилкових тверджень був п. 2 Методичних рекомендацій щодо застосування банками Закону «Про заставу» (лист НБУ № 23015/11 від 8 жовтня 1993 р.), У якому пояснювалося наступне: майновий поручитель - це особа, яка у від­повідності з договором поруки зобов'язується перед кредитором ін­шої особи (банком) відповідати за виконання останнім (боржником) свого зобов'язання у повному обсязі або у його частині за рахунок за­ставленого майна. Таке неадекватне роз'яснення негативним чином вплинуло на правозастосовчу діяльність і згодом викликало відповід­ну реакцію тоді Вищого арбітражного суду. В оглядовому листі ВАСУ від ЗО травня 2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань» пояснювалося наступне: «Порука та застава є різними самостійними способами забезпечення виконання зобов'язань, тому встановлений ст. 194 ЦК (попереднього) України строк для заявления позову до по­ручителя не може застосовуватися до правовідносин між заставодав­цем (майновим поручителем) та заставодержателем за договором за­стави». Форма договору застави. Договір застави, як і будь-який інший за­безпечувальний правочин, укладається у письмовій формі під остра­хом нікчемності (ст. 547 ЦК). Якщо предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави підлягає нотаріальному по­свідченню. Таке посвідчення здійснюється за місцем знаходження нерухомо­го майна, договору застави космічних об'єктів - за місцем їх реєстра­ції. У інших випадках договір застави може бути нотаріально посвід­чений, якщо на цьому наполягає будь-яка Із сторін. Недодержання вимог стосовно нотаріального посвідчення тоді, коли це є обов'язковим, тягне за собою нікчемність договору (ст. 14 Закону «Про заставу»; ст. 220 ЦК). Згідно зі ст. 577 ЦК застава нерухомого майна піддягає державній ре- 1 Оаосаревский Н, Имущественный поручитель: поручитель или залогодатель? // Юридическая практика.-2002.-№ 13.-С. 10. єстрації у випадках та у порядку, встановлених законом. Викладене пра­вило передбачалося і у Законі «Про заставу» (зі змінами від 21 жовтня 1997 p.), однак, дотепер в Україні такого закону не прийнято. Застава рухомого майна може бути зареєстрована у відповідності із Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстра­цію обтяжень» від 18 листопада 2003 р.1 на підставі заяви заставо-держателя (обтяжувача) з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Як бачимо, законодавець не зобов'язує сторони реєструвати право застави на рухоме майно, але, з іншого бо­ку, вводить правило, яке стимулює заставодержателя до таких дій. Згідно з ч. 4 ст. 588 ЦК заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право (пріоритет) на задоволення своїх вимог із заставле­ного майна перед заставодержателем незареєстрованих застав, що виникли раніше зареєстрованої. Законодавець не пов'язує з реєстрацією застави виникнення права застави. Останнє виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з мо­менту його нотаріального посвідчення. Якщо предмет застави відпо­відно до договору або закону повинен перебувати у володінні заста­водержателя, право застави виникає в момент передання йому пред­мета застави. Реєстрація застави не є елементом форми договору застави. Вона необхідна для забезпечення Інтересів кредитора-заставодержателя, а також інтересів третіх осіб, які є потенційними обтяжувачами, ос­кільки відомості, занесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна, є відкритими для всіх юридичних та фізичних осіб. Отже, будь-яка особа перш, ніж укласти договір застави, може перевірити: чи не обтяжене майно, яке пропонується під заставу, правом іншої особи. Зміст договору застави. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, по­дається опис предмета застави, а також зазначаються інші умови, по­годжені сторонами договору. Опис предмета застави у такому дого­ворі може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид застав­леного майна тощо). Оцінка предмета застави здійснюється тоді, коли це передбачено договором або законом (ст. 582 ЦК). Зокрема, Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р.2 передбачає обов'язкову оцінку в разі передачі під заставу державного та комунального майна (ст. 7). Оцін­ ка предмета застави здійснюється сторонами відповідно до звичай­ них цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо ін­ ший порядок не встановлений договором або законом. я 1 ВВР України. - 2004. -№11.- Ст. 140. 2 ВВРУкраїни.-2001.-№47.-Ст.251. РазМяУІІ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ S 1 З моменту укладення договору застави між заставодержателем та за­ставодавцем виникає низка взаємних прав та обов'язків. Основні з них— це права з користування та розпорядження заставленим майном. Якщо предмет застави залишається у володінні заставодавця, він, за загальним правилом, може ним користуватися, у тому числі одер­жувати з нього плоди та доходи. Однак договором застави може бути встановлена заборона на користування таким майном або неможли­вість користування може випливати із суті застави. Якщо ж предмет застави передається у володіння заставодержателя, діє протилежне правило. Презюмується, що заставодержатель не має права користу­ватися закладеною річчю. Однак таке право може бути надане йому договором застави. Більше того, договором на заставодержателя мо­же бути покладений обов'язок одержувати з предмета застави плоди та доходи (ст. 586 ЦК). Питання про розпорядження предметом застави також може ви­никнути як стосовно заставодавця, так і щодо заставодержателя. Заставодавець має право розпорядитися предметом застави (відчу­жувати, передавати у користування іншій особі) лише за згодою за­ставодержателя, якщо інше не встановлено договором застави (ч. 2 ст. 586 ЦК). Отже, ЦК містить диспозитивне правило: по-перше, що­до можливості розпоряджатися предметом застави, по-друге, стосов­но необхідності на це згоди заставодержателя. У Законі «Про іпоте­ку» це питання вирішено імперативним чином: шотекодавець має право розпоряджатися предметом іпотеки виключно на підставі зго­ди іпотекодержателя, що міститься у Іпотечному договорі або у вне­сених до нього змінах та доповненнях (ч. З ст. 9 Закону «Про іпоте­ку»). Договір про заставу може містити заборону відчуження застав­леного майна. На даний момент безпосередньо законом передба­чається, що при посвідченні договору застави нерухомого майна но­таріус накладає заборону на його відчуження (ст. 73 Закону «Про но­таріат» від 2 вересня 1993 р.1 ). Відчуження заставодавцем предмета застави не припиняє права застави заставодержателя, оскільки діє принцип права слідування: «право слідує за річчю незалежно від переходу права власності на неї». Вказаний принцип закріплений ст. 27 Закону «Про заставу» і застосовується тоді, коли між заставодавцем і покупцем існують від­носини правонаступництва. Виняток складають наступні випадки: 1) заставодержатель надав згоду на відчуження майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності майна здійснюється у ході проведення господарської діяль­ності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу ру­хомого майна; 3) право власності виникло у покупця в результаті примусового продажу заставленого майна (у цьому випадку право за-стави припиняється, бо згідно з ч. 2 ст. 388 ЦК майно не може бути 1 ВВРУкраїни.-1993.-№39.-Ст.383. витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень). У відповідності з принципом права слідування, якщо настав строк для виконання зобов'язання, а боржник його не виконує, заставодер-жателю достатньо відшукати заставлене майно і звернути на нього стягнення. Що ж стосується прав покупця такого майна, то вони при цьому не обговорюються і не захищаються. Захист прав набувача за­ставленої речі відбувається у межах відносин між заставодавцем та набувачем речі. Зокрема, згідно із ст. 659 ЦК продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається (права наймача, право застави тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У разі вилучення за рішенням суду речі у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (ст. 661 ЦК). Наявність обтяження майна у вигляді права застави не позбавляє заставодавця можливості заповідати це майно. Причому правочин, яким обмежується дане право, є нікчемним, У разі смерті заставодав­ця його кредитор може пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, в межах строків, визначених у ст. 1281 ЦК. Предмет застави, що перейшов до спадкоємців у порядку універсаль­ного правонаступництва, залишається обтяженим заставою І на нього може бути звернено стягнення на вимогу кредитора. Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його на­ступна перезастава. Перезастава вже заставленого майна дозволяєть­ся, якщо інше не встановлено законом або попереднім договором застави. Регулювання відносин у разі перезастави майна підпорядко­вується вимогам принципу старшинства (ст. 588 ЦК). Згідно з ним, якщо предметом застави стає майно, яке вже є заставним забезпечен­ням, заставне право попереднього заставодержателя зберігає силу. Вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше, за­довольняються з вартості предмета застави, після повного задоволен­ня вимог попередніх заставо держателів. Виняток з принципу старши­нства передбачений ч. 4 ст. 588 ЦК: якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне пра­во (пріоритет) на задоволення вимог із заставленого майна перед за-ставодержателями незареєстрованих застав й тих, які зареєстровані пізніше. Право заставодавця незареєстрованої застави перезаставити за­ставлене майно супроводжується обов'язком сповістити наступного заставодержателя про всі попередні застави, а також про характер та розмір забезпечених цими заставами зобов'язань. Якщо ж заставода­вець не виконає даної вимоги, він повинен відшкодувати збитки, які виникли у будь-якого з його заставо держателів. 52 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 53 Заставодержатель, у володіння якого переданий предмет застави, має право перезакладу, якщо це прямо передбачене договором заста­ви. Такий висновок можна зробити, аналізуючи ч. 2 ст. 583 ДК. Строк перезакладу у цьому випадку не повинен перевищувати строку пер­шого закладу. Види застави. ЦК серед видів застав визначає лише іпотеку та за­клад, додаючи при цьому, що інші окремі види застав встановлюють­ся законом. Закон «Про заставу» спеціальної статті про види застав не містить, однак окремим чином регулює: 1) заклад; 2) заставу това­ рів у обороті та переробці; 3) заставу майнових прав; 4) заставу цін­ них паперів. Зазначені вище види за об'єктом можуть бути об'єднані під одним терміном «застава рухомого майна». Заклад. У відповідності з ч. 2 ст. 575 ЦК заклад - це застава рухо­мого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третьої особи. Закладу притаманні дві ознаки, які дозволяють відрізнити його від Інших видів застави. По-перше, предметом закладу можуть виступати тільки рухомі речі. І, по-друге, заклад передбачає передачу речі у володіння кредито-ра-заставодержателя (або третьої особи). Поряд з класичним закладом законодавство передбачає також існування так званої «твердої застави». Мається на увазі ситуація, ко­ли зі згоди заставодержателя та заставодавця предмет закладу зали­шається у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя або індивідуально визначена річ залишається у заставодавця з накладан­ням знаків, що свідчать про заставу (ч. 2 ст. 44 Закону «Про заставу»). До твердої застави застосовуються норми про заклад, якщо це не су­перечить суті відносин між сторонами при такому закладі. Оскільки при класичному закладі предмет закладу передається за-ставодержателю, закон перш за все регулює його права та обов'язки. Зокрема, заставодержатель як володілець чужої речі зобов'язаний: 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідом­ ляти другу сторону договору застави про виникнення загрози зни­ щення або пошкодження предмета застави. Якщо виникає загроза за­ гибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета за­ кладу, а у разі відмови заставодавця виконати цю вимогу -достроко­ во звернути стягнення на предмет застави. Те, що предмет застави при закладі знаходиться у володінні заста­водержателя, не означає автоматично можливості користуватися цим предметом. Проте така можливість може бути надана заставодержа-телю договором закладу. Більше того, договором на заставодержате­ля може бути покладений обов'язок одержувати з предмета застави плоди та доходи (ч, 4 ст. 586 ЦК). Подальша доля плодів та доходів від заставленого майна ЦК не визначається, а Закон «Про заставу» з цього приводу містить імперативне правило: отримані заставодержа- телем доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання пред­мета закладу, а також зараховуються в рахунок погашення процентів за боргом, забезпеченим заставою, або самого боргу (ст. 46 Закону «Про заставу»). Відповідальність заставодержателя у разі втрати, псування, по­шкодження або знищення предмета закладу настає за принципом ви­ни, Стосовно організацій, для яких надання фізичним особам креди­тів під заклад є предметом їх діяльності (ломбарди), встановлений вищий рівень відповідальності. Такі організації можуть бути звільне­ні від відповідальності лише за умови, коли доведуть, що втрата, псу­вання, пошкодження майна сталися внаслідок непереборної сили. Застава товарів у обороті та переробці. Застава товарів у оборо­ті та переробці, так само як й іпотека, не передбачає передачі предме­та застави у володіння заставодержателя. Тому інколи цей вид заста­ви у юридичній літературі називається іпотекою рухомості. Предметом договору застави товарів у обороті та переробці є ро­дові речі (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо). Договір застави товарів у обороті або у переробці повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення зна­ходження товарів у володінні заставодавцю чи їх розташування у певному цеху, на складі, у іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави. Суттєва відмінність застави товарів у обороті та переробці від ін­ших видів застави полягає у тому, що заставодавець може безпереш­кодно реалізовувати заставлені товари. Продані товари перестають бути предметом застави, а ті, які набуваються заставодавцем (товари того ж роду та якості або інші товари, види яких передбачені догово­ром), навпаки, стають, заставним забезпеченням з моменту виник­нення на них права власності. Отже, принцип «право слідує за річчю незалежно від переходу права власності на неї» до цього виду застави не застосовується. У разі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами тієї ж або більшої вартості. Зменшення вартості заставлених товарів дозволяється тільки у випадках, якщо це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Застава цінних паперів. Застава векселя або іншого цінного папе­ра, що передається шляхом вчинення передаточного надпису (індоса­менту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержа-телю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за договором між за-ставодержателем та особою, на ім'я якої виданий цінний папір. За згодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на збе­рігання у депозит нотаріуса або банку. Купонні листки на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від права, визначеного у цінно- 54 Роздій VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ SS му папері, будуть предметом застави тільки у випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання, у разі, коли інше не пе­редбачено договором. Звернення стягнення на заставлене рухоме майно. За загальним правилом заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, коли забезпечене зобов'язання не буде вико­нано у встановлений строк. Однак законом та договором можуть бути передбачені підстави для дострокового звернення стягнення на пред­мет застави. Зокрема, у разі ліквідації юридичної особа-заставодавця заставодержатель набуває право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забез­печеного заставою. Крім того, у разі порушення заставодавцем пра­вил про розпорядження предметом застави, у тому числі й шляхом перезастави, заставодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет застави. Звернення стягнення на рухоме майно здійснюється на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса, а також у позасуда-вому порядку згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». На підставі виконавчого напису нотаріуса звернення стягнення на заставлене майно здійснюється, якщо договір застави був нотаріаль­но посвідчений. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору; б) документи, що під­тверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на під­ставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою КМУ від 29 червня 1999 р. № ї 172. Згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстра­цію обтяжень» до способів позасудового звернення стягнення на за­ставлене рухоме майно належать: 1) передача рухомого майна у влас­ність заставодержателя в рахунок виконання забезпеченого заставою зобов'язання; 2) продаж заставодержателем предмета застави шля­хом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою або на публічних торгах; 3) відступлення заставодержателю права грошової вимоги, якщо предметам забезпечення є грошова вимога; 4) переказ заставодержателю відповідної грошової суми, у тому числі у порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечення є гроші або цінні папери. Якщо звернення стягнення на заставлене майно здійснюється у су­довому порядку, заставодержатель до моменту подання відповідного позову зобов'язаний письмово повідомити всіх обтяжувачів, на ко­ристь яких встановлено зареєстроване обтяження цього рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави. Це необхідно для того, щоб визначити нріоритет та розмір вимог інших обтяжувачів, на користь яких вста­новлено зареєстроване обтяження, що підлягають задоволенню з вар­тості предмета забезпечення. За загальним правилом, реалізація предмета застави провадиться шляхом його продажу з публічних торгів у порядку виконавчого про­вадження; тому в рішенні суду зазначається початкова ціна предмета застави. Рішення суду може передбачати й інші способи реалізації прав заставодержателя, зокрема: 1) передачу рухомого майна у влас­ність заставодержателя; 2) продаж заставодержателем предмета за­стави шляхом укладення договору купівлі-продажу з Іншою особою або на публічних торгах; 3) відступлення заставодержателю права грошової вимоги, якщо предметом забезпечення с грошова вимога; 4) переказ заставодержателю відповідної грошової суми, якщо пред­метом забезпечення є гроші або цінні папери. Заставодержатель, який має намір звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку, зобов'язаний: 1) зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави; 2) надіслати боржнику та іншим особам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, відповідне письмове повідом­лення, у якому визначається позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет застави, що має намір застосувати заставодержатель, та міститься вимога до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет застави заставодержателю протягом ЗО днів з мо­менту реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави. Заставодержатель може самостійно обирати позасудовий спосіб звернення стягнення на рухоме майно. Однак обраний ним спосіб не повинен порушувати прав та інтересів інших осіб. Так, заставодержа­тель може ініціювати отримання заставленого майна у власність, од­нак боржнику та іншим обтяжувачам надане право заперечення про­ти використання такого способу звернення стягнення. За вказаних умов заставодержатель, який ініціює звернення стягнення, має задо­вольнити свої вимоги шляхом продажу заставленого майна. Якщо проти переходу права власності на предмет застави до заставодержа­теля висловлює заперечення інший обтяжувач, на користь якого вста­новлене зареєстроване обтяження, заставодержатель, котрий ініціює звернення стягнення, може набути право власності на предмет заста­ви у разі задоволення ним забезпеченої вимоги іншого обтяжувача. Якщо відповідне заперечення надійшло від боржника, набуття заста­водержателем права власності на предмет застави можливе на підста­ві рішення суду. У разі переходу майна у власність заставодержателя основне зо­бов'язання вважається повністю виконаним і заставодержатель не вправі пред'являти боржнику Інші вимоги у зв'язку з виконанням да­ного зобов'язання. При цьому усі обтяження рухомого майна, що бу- 56 Розділ ПІ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 57 ло предметом застави, з вищим пріоритетом зберігають чинність, а обтяження з нижчим пріоритетом припиняються. Якщо заставодєржатель обрав такий спосіб задоволення своїх ін­тересів, як продаж заставленого рухомого майна, він має від імені за­ставодавця укласти договір купівлі продажу предмета застави з осо­бою, яка запропонувала найвищу ціну. При цьому інші обтяжувачі, на користь котрих встановлені зареєстровані обтяження, мають пере­важне право на придбання предмета застави (якщо декілька осіб ба­жають скористатися цим правом, воно належить обтяжувачу з вищим пріоритетом). Якщо предметом застави є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення заставодер-жателю відповідного права. Заставодєржатель повинен повідомити заставодавця та інших обтяжувачів відповідного права грошової ви­моги про свій намір набути на свою користь таке право. У свою чергу інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтя­ження цього права, можуть письмово заявити заставодержателю, який ініціює звернення стягнення, про намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета обтяження. Обтяжувач з вищим прі­оритетом, який висловив намір звернути стягнення на предмет забез­печувального обтяження, надсилає письмове повідомлення всім осо­бам, котрі повинні виконати вимоги за відповідним правом грошової вимоги боржника, яке є предметом забезпечувального обтяження. З дня відправлення зазначеного повідомлення обтяжувач з вищим пріоритетом набуває права кредитора у зобов'язанні, право вимоги за яким відступлене на його користь. Обтяжувач користується правами кредитора в цьому зобов'язанні до моменту повного задоволення його забезпеченої обтяженням вимоги. У разі повного задоволення забезпеченої обтяженням (заставою грошового права) вимоги відпо­відне право грошової вимоги вважається відступленим іншим обтя-жувачам, які висловили намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок відповідного права грошової вимоги, у черговості їх пріори­тетів. За відсутності інших обтяжувачів відповідне право грошової вимоги відступається боржнику. У разі, якщо предметом застави є гроші, задоволення забезпеченої заставою вимоги заставодержателя здійснюється шляхом переказу йому грошової суми, достатньої для повного задоволення цієї вимо­ги. Такий переказ може здійснюватися банком у порядку договірного списання. Якщо на момент звернення стягнення грошові кошти зна­ходяться у володінні заставодержателя та їх сума перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, заставодєржатель зобов'язаний по­вернути надлишок боржнику. Якщо предметом застави є боргові цінні папери, що знаходяться у правомірному володінні заставодержателя, і строк платежу за якими настав або платіж за яким проводиться на вимогу держателя, заставо­дєржатель задовольняє свої вимоги шляхом пред'явлення відповід- ного цінного папера до оплати. Якщо сума, отримана від оплати бор­гового цінного папера перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, заставодєржатель повинен повернути надлишок боржнику. Використання позасудових способів звернення стягнення на рухо­ме майно не позбавляє боржника, заставодержателя або третіх осіб права звернутися до суду. Застава нерухомого майна (іпотека). Іпотека серед інших видів застави виділяється, по-перше, тим, що її предметом виступає неру­хоме майно, а, по-друге, що це майно залишається у володінні і ко­ристуванні іпотекодавця. Іпотекою, як і заставою взагалі, може бути забезпечене виконання будь-якого зобов'язання, але найчастіше вона забезпечує повернення боргу за кредитним договором та за договором позики. Нерухоме майно, що характеризується, як правило, значною цінністю та інфля­ційною стійкістю, забезпечує отримання кредиту там, де форми осо­бистого забезпечення вимог виявляються недостатньою гарантією обґрунтованості та добросовісності намірів потенційного боржника. Іпотека, на відміну від закладу, представляє значну вигоду також для боржника, дозволяючи йому використовувати заставлене майно та отримувати з цього прибуток. Тому в сучасній банківській практиці саме іпотека є пріоритетним у практичному використанні видом за­безпечення зобов'язань. Особливості відносин у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними актива­ми у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механіз­мів управління майном регулюються Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та Іпо­течні сертифікати» від 19 червня 2003 р.1 . Взагалі іпотечним відносинам присвячено Закон України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.2 (далі - Закон). Відповідно до ст. 1 за­значеного Закону іпотека є видом забезпечення виконання зобов'я­зання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі неви­конання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно пе­ред іншими кредиторами цього боржника. Оскільки іпотека є різновидом застави, то на неї поширюються за­гальні правила застави щодо: підстав її виникнення (договір, закон, рішення суду); забезпечення виконання дійсного зобов'язання або за­доволення вимоги, яка може виникнути у майбутньому на підставі до­говору, що набрав чинності (ст. 3); похідного характеру від основного зобов'язання; прав та обов'язків сторін (у тому числі майнового пору­чителя); можливостей наступної4 іпотеки предмета іпотеки; задово­лення забезпечення вимог за рахунок предмета Іпотеки; обсягу вимог ' ВВР України. - 2004. - № 1. - Ст. 1. 2 ВВР України. -2003. -№ 38. -Статті 312-313. 58 РвзШУП ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬИЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 59 іпотекодержателя, які задовольняються за рахунок заставленого май­на; можливості володіти і користуватися предметом іпотеки тощо. Відповідно до вимог ст. 4 Закону обтяження нерухомого майна іпо­текою підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому зако­ном. Недотримання цієї умови не робить іпотечний договір недійс­ним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету стосовно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане у іпотеку неру­хоме майно, тобто іпотекодержатель не набуває за таким договором переважного права перед іншими особами, у тому числі й пізнішими іпотекодержателями, які зареєстрували свої права на це майно. Іпотечний договір укладається у письмовій формі і підлягає нота­ріальному посвідченню. Згідно зі ст. 18 Закону іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформле­ні у вигляді одного документа, а у разі, якщо іпотекою забезпечуєть­ся повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку (саме такі випадки найтиповіші для укладення іпотечного договору), договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно. Закон вводить поняття заставної, якою є борговий цінний папір, що засвідчує безумовне право його власника на отримання від бор­ жника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, уразі невиконання основного зобов'язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Вона може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту (передаточного напису). Наступний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та іпотечним до­говором, на підставі котрого була оформлена заставна. У разі видачі заставної припиняються грошові зобов'язання за до­говором, який обумовлює основне зобов'язання, та виникають грошо­ві зобов'язання боржника щодо платежу за заставною. Після оформ­лення заставної виконання основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено лише на підставі вимоги власника заставної. Заставна підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку разом з державною реєстрацією обтяження відповідного не­рухомого майна Іпотекою. Після реєстрації випуску заставної її ори­гінал передається іпотекодержателю. Відповідно до вимог ст. 21 Закону заставна складається у письмо­вій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору ро­биться відмітка про оформлення заставної. Підписують заставну іпо-текодавець та іпотекодержатель. Для реалізації прав за заставною її власник зобов'язаний заявити боржнику письмову вимогу про виконання основного зобов'язання. У ній вказується банківський рахунок власника заставної для здійс­нення боржником переказу відповідної грошової суми. На вимогу боржника власник заставної зобов'язаний пред'явити оригінал остан­ньої без його передачі боржнику. Заставна підлягає передачі боржнику в разі належного виконання ним основного зобов'язання. Знаходження заставної у боржника свід­чить про виконання основного зобов'язання, якщо не буде доведено протилежне. У разі виконання основного зобов'язання боржником за­ставна, що знаходиться у нього, анулюється. Знаходження заставної в іншої особи свідчить, що основне зобов'язання не виконано, якщо не буде доведено інше. У разі, коли основне зобов'язання підлягає виконанню частинами, власник заставної зобов'язаний видавати боржнику письмові квитан­ції про отримання платежу та вести реєстр платежів за заставною, який надається боржнику на його вимогу. В разі розбіжностей між квитанціями про отримання платежів та їх реєстром квитанції про от­римання платежів мають перевагу (ст. 22 Закону). У разі випуску заставної відступлення прав за іпотечним догово­ром та основним зобов'язанням не допускається. Після випуску за­ставної перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та ос­новним зобов'язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної за допомогою індосаменту. Заставна може бути передана у заставу для забезпечення виконання зобов'язань її власника перед іншою особою — кредитором. Застава заставної здійснюється шляхом вчинення індосаменту, в якому зазна­чається, що заставна передається тільки у заставу та ідентифікується забезпечене заставою зобов'язання. При заставі заставна передається у володіння заставодержателю. Закон покладає на іпотекодержателя як власника заставної обов'я­зок письмово повідомити боржника про передачу заставної у заставу. У разі порушення зобов'язання, забезпеченого заставою заставної, до заставодержателя переходять усі права за заставною. За допомогою заставних може забезпечуватися випуск іпотечних цінних паперів - іпотечних облігацій й Іпотечних сертифікатів. При цьо­му емітентом іпотечних паперів можуть бути банки та інші фінансові установи, які мають право на таку діяльність відповідно до закону. Порядок випуску та обігу іпотечних цінних паперів встановлюєть­ся законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО, ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 61 Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передба­чати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (ст. 37 Закону); - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, якщо іпотеко- давець та особи, що мають зареєстровані у встановленому законом порядку права на предмет іпотеки, не виявили наміру укласти такий договір (ст. 38 Закону). Іпотека деяких видів нерухомого майна має особливості. Так, пе­редача в іпотеку майна, що є об'єктом права державної чи комуналь­ної власності, здійснюється після отримання згоди органу державної влади або органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить відповідна юридична особа публічного права. Забо­роняється передача в іпотеку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Не можуть бути предметом іпотеки на­ціональні, культурні та історичні цінності, які є объектами права дер­жавної власності і занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини. Іпотека земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється відповідно до положень Закону та Земельного кодексу України (ст. 15 Закону). Іпотека об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій ведеться будівництво, або шляхом передачі в іпотеку нерухомого майна, право власності іпотекодавця на котре виникне у майбутньому. Після завершення бу­дівництва така будівля (споруда), житловий будинок або квартира за­лишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору. Після звернення стягнення до нового власника завершеної будівлі (споруди) або об'єкта незавершеного будівництва переходять визна­чені договором права і обов'язки забудовника щодо третіх осіб - по­купців. Іпотека жилих приміщень завжди привертала до себе особливу увагу в зв'язку з можливістю звернення стягнення на такі об'єкти. Мова йде про жилі приміщення, які були придбані громадянами за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення котрого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Відповідно до вимог ст. 1322 Житлового кодексу України звернення стягнення на переда­не в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх грома­дян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на пе­редане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані на письмову вимогу кредитора або нового власни­ка цього приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання даної вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи Іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відпо­відного приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання. При цьому відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового про­живання або відмова у їх наданні не тягне припинення виселення гро­мадян з жилого приміщення, яке с предметом іпотеки. § 7. Притримання Притримання є новим для України загальноцивільним способом забезпечення виконання зобов'язання. Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» право притримання поряд із заставою рухомого майна визначається як забезпечувальне обтя­ження (ст. 21). Сутність зазначеного інституту полягає у тому, що кредитору, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, ним вказаній, надане право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання (ст. 594 ЦК), за умови невиконання боржни­ком у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі чи відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та Інших збитків. Історично існує дві концепції права притримання. Згідно з першою вимоги кредитора забезпечуються власне притриманням майна бор­жника при відсутності можливості отримати задоволення за рахунок його продажу. Друга концепція, навпаки, передбачає задоволення ви­мог кредитора шляхом звернення стягнення на притримувану річ. Український законодавець пішов шляхом закріплення другої концеп­ції. І це, безумовно, слушно, бо у такому разі кредитор набуває більш дієве забезпечення своїх вимог. Звернення стягнення на притримува­ну річ здійснюється у відповідності з ЦК (статті 596, 591) і Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Законодавство не вимагає обов'язкової реєстрації права притри­мання. Однак, оскільки майно, яке притримав кредитор, може бути обтяжене правами інших осіб, закріплюється правило, згідно з яким пріоритет права притримання встановлюється з моменту його реєс­трації. Якщо ж ираво притримання не було зареєстровано, воно не має пріоритету над зареєстрованими обтяженнями, але має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями (ст. 14 Закону « Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Як вже зазначалося, додаткові забезпечувальні заходи застосовую­ться лише тоді, коли можливість їх застосування прямо передбачена законом або договором. Специфіка притримання як способу забезпе­чення виконання зобов'язань полягає у тому, що для реалізації цього права наявність домовленості між кредитором та боржником про РтдіяШ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 63 право притримання не вимагається. Це право надається кредитору, який володіє річчю, безпосередньо законом. Притриманням забезпечуються: 1) зобов'язання щодо оплати речі, яка знаходиться у кредитора; 2) зобов'язання щодо відшкодування кредиторові витрат, пов'язаних з річчю, та інших збитків; 3) інші ви­моги кредитора. За змістом ч. Н ч. 2 ст. 594 ЦК у перших двох випад­ках сторони не можуть своєю домовленістю виключити застосування права притримання; і, навпаки, інші вимоги можуть забезпечуватися притриманням у разі, коли така можливість не виключена законом чи договором. Кредитор має право притримати річ у себе і в разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа. Цивільне законодавство містить декілька спеціальних статей, які передбачають можливість застосування права притримання у певних договірних зобов'язаннях, Зокрема, у відповідності із ст. 856 ЦК, як­що замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, на­лежної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підряд­ник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. За договором комісії комісіонер має право для забезпе­чення своїх вимог притримати річ, яка має бути передана комітентові (ст. 1019 ЦК). За договором морського перевезення вантажу перевіз­ник може притримати вантаж, доки вантажоодержувач не відшкодує витрати, які зазнав перевізник у зв'язку з перевезенням вантажу, пла­ту за простой судна у порту вивантаження, а також не сплатить фрахт і плату за простой у порту завантаження, якщо це передбачено у коно­саменті або у іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж (стЛбЗКТМ). Однак наявність у цивільному законодавстві спеціальних норм, які надають кредиторові право притримання в окремих видах зобов'я­зань, не означає, що кредитори за іншими їх видами таким правом не користуються. Виходячи із суті закону, вказане право має будь-який кредитор, що правомірно володіє річчю, за будь-яким зобов'язанням, крім випадків, коли у відповідності з ч. 2 ст. 594 ЦК законом чи дого­вором виключене застосування такого права. Предметом права притримання можуть бути лише індивідуально визначені чи індивідуалізовані речі. На родові речі, що передаються без їх індивідуалізації, як на речі замінні та подільні, право притри­мання не поширюється, бо кредитор у цьому випадку зобов'язується до передачі не тих самих речей, а речей того ж роду та якості. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно по­відомити про це боржника. Кредитор не має права користуватися річ­чю, яку він притримує у себе. У разі втрати, псування або пошкод­ження притримуваної речі кредитор несе відповідальність за принци­пом вини. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не пе- реходить право власності на неї. Боржник, річ якого притримує кре­дитор, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора. У ЦК не знайшли відображення підстави припинення права при­тримання, але із суті цього інституту випливає, що притримання при­пиняється: а) задоволенням вимог, які забезпечуються притриман­ням; б) невикористанням кредитором свого права на притримання речі; в) загибеллю речі, що притримується; г) втратою кредитором володіння річчю; д) зверненням стягнення на річ; є) наданням іншого майнового забезпечення. Глава 33. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ § 1. Поняття та види підстав припинення зобов'язання Кожне зобов'язання діє у часі. Правовий зв'язок, що існує між кре­дитором і боржником, не може бути довічним, атому будь-яке зобо­в'язання має припинитися. Припинення зобов'язання - погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст. Це означає, що кредитор І боржник більше не пов'язані правами та обов'язками. При цьому перестає існувати і саме зобов'язання. Такий наслідок зумовлений дією правопришшяю-чих юридичних фактів. Саме вони становлять підстави для часткового або повного припинення зобов'язань. За загальним правилом, при припиненні зобов'язання правові відносини між його учасниками припиняються у повному обсязі, а інколи останні хоча і зберігаються, але у зміненому вигляді (наприклад, при припиненні зобов'язання шляхом його новації). ЦК безпосередньо у статтях 599-609 передбачає найпоширеніші підстави припинення зобов'язань: його належне виконання, передан-ня боржником кредиторові відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення кредитором боргу, поєднання в одній особі борж­ника і кредитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи. Але цей перелік не є ви­черпним, оскільки згідно зі ст. 598 ЦК підстави припинення зобов'я­зань можуть передбачатися також договорами, що укладаються сто­ронами, та іншими поточними законами. Так, згідно зі ст. 1008 ЦК договір доручення припиняється у разі визнання довірителя або по­віреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 598 ЦК припинення зобов'язання, якщо це передбаченоіоговором чи зако­ном, може мати місце на вимогу однієї із сторін. Йдеться про випадки, односторонньої відмови від зобов'язання та одностороннього ро­зірвання договору. Так, наймодавець має право відмовитися від дого­вору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить пла- 64 Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 65 ту за користування нею протягом трьох місяців підряд. При цьому договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору (ст. 782 ЦК). Підстави припинення зобов'язань можуть бути поділені на дві групи, а саме: ті, які за своєю юридичною природою є правочинами (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовле­ність сторін, прощення боргу); та на інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами (поєднання в одній особі боржника і кре­дитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної осо­би, ліквідація юридичної особи). § 2. Характеристика підстав припинення зобов'язань що за юридичною природою є правочинами Правочини, як підстави припинення зобов'язання, можуть бути односторонніми та двосторонніми. Найбільш поширеною та бажаною підставою припинення зобов'я­зання є його належне виконання (ст. 599 ЦК), тобто виконання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний спосіб. Таке виконання за юридичною природою є одностороннім правочином1 . Зарахування зустрічних вимог як підстава припинення зобов'я­зання може здійснюватися за наявності сукупності наступних умов, закріплених у ст 601 ЦК. По-перше, зарахуванню підлягають лише зустрічні вимоги, тобто ті, що випливають з двох різних зобов'язань, сторонами у котрих є одні й ті особи, кожна з яких в одному зобов'я­занні виступає кредитором, а у другому - боржником. По-друге, зу­стрічні вимоги мають бути однорідними, тобто такими, предмет ви­конання яких є однаковим (наприклад, сплата певної суми грошей). По-третє, строк виконання зустрічних однорідних вимог повинен на­стати або є таким, що не був встановлений чи був визначений момен­том пред'явлення вимоги. За наявності сукупності цих умов для зара­хування достатньо заяви однієї із сторін, тобто згоди іншої сторони для цього не потрібно (хоча вона може й бути). Така заява може бути зроблена однією стороною іншій безпосередньо, а може бути оформ­леною у вигляді зустрічної позовної заяви. Отже, зарахування є од­ ностороннім правочином. Інколи здійснення зарахування є обов'яз­ковим, оскільки, наприклад, згідно зі ст. 619 ЦК кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом за­рахування зустрічної вимоги до основного боржника. Зарахування може бути як повним, так і частковим. Повне зарахування має місце у тому випадку, коли зустрічні вимоги є рівними за обсягом. Як виня­ток із загального правила, ЦК у ст. 602 передбачає перелік вимог, за- 1 Дет. про належне виконання див. главу 31 цього підручника. рахування щодо яких взагалі не допускається, навіть, якщо вони відповідають сукупності розглянутих умов. Йдеться, по-перше, про такі вимоги, що мають особистий характер (про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смер­тю, про стягнення аліментів та про вимоги щодо довічного утриман­ня (догляду). По-друге, не допускається зарахування вимоги у разі спливу щодо неї позовної давності, але при поновленні судом вказа­ної давності право на зарахування такої вимоги виникає. По-третє, не допускається зарахування вимог, стосовно яких є застереження про це у договорі або у законі. Так, згідно зі ст. 144 ЦК не допускається внесення учасником товариства з обмеженою відповідальністю свого вкладу до статутного капіталу останнього шляхом зарахування його вимог до такого товариства. Спеціальні вимоги закріплені у ст, 603 ЦК стосовно умов здійснення зарахування у разі заміни кредитора. Ці вимоги слід розглядати як конкретизацію правил, вміщених у ст. 518 ЦК, відповідно до яких перехід прав кредитора до іншої особи не повинен погіршувати становища боржника. Саме тому, в разі за­міни кредитора, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. Умови здійснення зарахування при цьому залежать від того: був боржник повідомлений про заміну кредитора чи ні. У першому випадку зара­хування здійснюється, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про за­міну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не був встановлений чи був визначений моментом пред'явлен­ня вимоги. У другому випадку зарахування здійснюється, якщо вимо­га виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржни­кові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором - на мо­мент його виконання. Згідно зі ст. 604 ЦК зобов'язання припиняється домовленістю сторін, незалежно від того, коли сторони досягли згоди про це - до початку виконання зобов'язання чи у процесі його виконання. Різно­ видами домовленості сторін, як підстави припинення зобов'язання, є новація зобов'язання, передання боржником відступного кредито­рові та прощення боргу кредитором. Новація має місце при досягненні домовленості про заміну пер­вісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ч, 2 ст. 604 ЦК). Отже, новація не припиняє правового зв'язку між кредитором і боржником, оскільки між цими особами за їх згодою відбувається заміна первісного зобов'язання, що припинилося, новим зобов'язанням. Наприклад, покупець замість сплати грошей за договором купівлі-продажу видає за згодою продавця боргову роз­писку. При цьому первісне зобов'язання з купівлі-продажу припи­няється шляхом його заміни на зобов'язання позики. Саме вказаним новація відрізняється від зміни зобов'язання через З «Цивільне право України, т. 2 66 Розділ VII 3 QBOB 'ЯЗАЛЬНЕ ПРА ВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 67 зміну умов договору щодо його предмета, місця, строків виконання тощо (ч. 1 ст, 653 ЦК), оскільки при цьому зобов'язання, породжене договором, зберігається, але у зміненому вигляді. Ось чому припи­нення первісного зобов'язання при новації, за загальним правилом, припиняє дію додаткових (акцесорних) зобов'язань щодо нього (на­приклад, тих, що забезпечували його виконання). Для їх збереження стосовно нового (заміненого) зобов'язання у договорі про новацію повинна міститися спеціальна умова про це. При зміні ж зобов'язання через зміну умов договору має діяти протилежне правило. Слід мати на увазі, що новація не допускається у випадках, перед­бачених законом. Безпосередньо у ст. 604 ЦК така заборона встанов­лена щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та про сплату аліментів. Відповідно до ст. 600 ЦК зобов'язання за згодою сторін припи­ няється внаслідок передання боржником відступного кредиторові. Формою відступного можуть бути не тільки гроші та інше майно, про які йдеться у зазначеній статті ЦК, а й здійснення боржником на ко­ ристь кредитора певних робіт чи надання йому певних послуг. Згода на припинення зобов'язання переданням відступного може бути пе­ редбачена сторонами заздалегідь, при вчиненні ними правочину, або досягнута між ними у процесі виконання зобов'язання, якщо вони дійдуть спільного висновку про недоречність його виконання. Згода сторін на припинення правового зв'язку між ними у такий спосіб зна­ ходить втілення у договорі, що укладається між ними. В ньому ж ви-" рішуються і питання про форму відступного, розмір, строки й поря­ док його передання (здійснення). J " Згідно зі ст. 605 ЦК зобов'язання припиняється внаслідок безоп-' латного звільнення кредитором боржника від його обов'язків (про­ щення боргу). Хоча питання про те, чи може мати місце припинення зобов'язання за даною підставою в результаті одностороннього пра­ вочину кредитора, або для цього потрібна також згода боржника, - є дискусійним1 . Більшість дослідників2 вважають, що прощення боргу може мати місце лише за згодою боржника, хоча формула закону, яка міститься у ст. 605 ЦК, прямо і не вимагає цього. Необхідною умо­ вою для припинення зобов'язання за вказаною підставою є не пору­ шення цим прав третіх осіб щодо майна кредитора. Тому прощення боргу не може мати місця, наприклад, у випадку неплатоспроможно­ сті кредитора через можливе порушення цим прав його власних кре; диторів. 'і 1 Про дискусію з цього питання див.: Шилохвост О. Ю. О прекращении обязат ель- f ства прощением долга / Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб. памяти С. А. Хохлова; Отв. ред. Л. А. Маковский. - М., І 998. - С. 353-372. 2 Див., напр.: Цивільне право України: ГОдруч. / За ред. О. В. Дзери та Н. С. Куз- нєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 708-709; Цивільний кодекс України. Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова та О. М. Калітенко. - Одеса: Юрид. літ., 2003. - С. 528. § 3. Характеристика інших підстав . припинення зобов'язань Згідно зі ст. 606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням бор­жника і кредитора в одній особі. Таке може відбуватися при універ­сальному правонаступництві (у відносинах як між фізичними, так і юридичними особами), коли боржник за зобов'язанням отримує у ньому право вимоги і стає кредитором щодо самого себе. Наприклад, у відносинах між фізичними особами боржник за договором позики після смерті свого кредитора стає його єдиним спадкоємцем. Однак у тих випадках, коли після смерті кредитора його спадкоємцями є й інші, крім боржника, особи, зобов'язання з позики припиняється не у повному обсязі, а лише у тій частині, у якій є збіг кредитора і боржни­ка в одній особі. Часткове припинення зобов'язання має місці і у разі поєднання кредитора з одним із солідарних боржників, оскільки при цьому воно зберігається для решти боржників. Припинення за цією підставою зобов'язання між юридичними особами, що були у ньому (відповідно — боржником і кредитором), може мати місце, наприклад, при їх припиненні з правонаступництвом у формі злиття або приєд­нання. Зобов'язання згідно зі ст. 607 ЦК припиняється неможливістю Його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не від­повідає. Йдеться про випадки, коли фізична або юридична неможли­вість виконання зобов'язання зумовлена наявністю об'єктивних при­чин, що не залежать від волі сторін і не є наслідком дій останніх, за які вони не несуть відповідальності. Фізична неможливість виконан­ня зобов'язання має, зазвичай, місце у разі загибелі індивідуально ви­значеної речі, що є предметом зобов'язання, з випадкових причин або через дію непереборної сили. Це пов'язано з тим, що індивідуально визначені речі є незамінними. Оскільки речі, визначені родовими ознаками, у тому числі й гроші, є замінними, не можуть припинятися за цією підставою, наприклад, грошові та інші зобов'язання, предме­том яких виступають такі речі. Юридична неможливість виконання зобов'язання має місце тоді, коли вона викликана заборонами та об­меженнями, введеними шляхом прийняття органами публічної влади відповідних правових актів (наприклад, заборони чи обмеження на ввезення чи вивезення певних товарів). При припиненні зустрічного зобов'язання через неможливість його виконання кожний його учас­ник має право вимагати повернення того, за що він не отримав зу­стрічного задоволення. Якщо правовий акт, прийнятий органом пуб­лічної влади, що зумовив юридичну неможливість виконання зобо­в'язання, буде визнаний судом незаконним І скасований, сторони зо­бов'язання мають право вимагати від зазначеного органу відшкоду­вання завданих збитків та моральної шкоди. Якщо ж неможливість виконання зобов'язання зумовлена обстави­нами, за які сторона несе відповідальність, дане зобов'язання не при- г Розділ VII ЗОБОВ'ЙМПЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ пиняється, а лише змінюється, оскільки при цьому обов'язок такої особи з виконання зобов'язання перетворюється на обов'язок з від­шкодування завданих збитків, сплати неустойки тощо. За загальним правилом смерть кредитора чи боржника не при­пиняє зобов'язання у зв'язку з тим, що майнові права та обов'язки по­мерлого суб'єкта входять до складу спадщини і переходять до його спадкоємців, зумовлюючи лише заміну сторін у зобов'язанні, яке продовжує існувати. Але є й такі майнові права та обов'язки, що ста­новлять зміст зобов'язання, які не входять до складу спадщини. Пра-вонаступництво за ними є неможливим, що зумовлює незмінність суб'єктного складу в таких зобов'язаннях. Саме ці зобов'язання при­пиняються згідно зі ст. 608 ЦК смертю кредитора чиборжника через їх нерозривну пов'язаність із зазначеними особами. Йдеться, наприк­лад, про зобов'язання літературного замовлення, що припиняється смертю боржника (виконавця) через неможливість виконання його іншою особою. Так само у раз смерті кредитора (потерпілої особи) припиняється зобов'язання з відшкодування боржником шкоди, зав­даної ушкодженням здоров'я. Зобов'язання доручення згідно зі ст. 1008 ЦК припиняється не тільки у .разі смерті боржника (повіре­ного) чи кредитора (довірителя), а й у випадках визнання будь-кого з них недієздатним, обмеження їх цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутніми, Припинення юридичної особи у формі злиття, приєднання, поділу та перетворення не є підставою для припинення зобов'язань, оскіль­ки при цьому має місце правонаступництво. Навпаки, ліквідація юридичної особи (як кредитора, так і боржника) відповідно до ст. 609 ЦК, за загальним правилом, припиняє їх зобов'язання саме то­му, що при ліквідації юридична особа припиняється без правонаступ-ництва. Винятки з цього правила можуть мати місце у випадках, коли законом або іншими нормативно-правовими актами зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої ка­ліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Згідно зі ст. 1205 ЦК у разі припинення юридичної особи здійснюється капіталізація платежів, що стягуються з неї у зв'язку із заподіянням каліцтва чи ін- . шого ушкодження здоров'я або із смертю фізичної особи. Капіталізо­вані платежі акумулюються Фондом соціального страхування від не­щасних випадків відповідно до ст. 46 Закону України «Про загаль­нообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випад­ку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 рЛ 1 Відомості Верховної Ради України. - 1999, - № 46-47. - Ст. 403. Глава 34. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ § 1. Загальні положення про порушення зобов'язання Зобов'язальне правовідношення як триваючий у часі правовий зв'язок учасників цивільних відносин протягом свого існування по­тенційно може мати декілька послідовних стадій - виникнення, за­безпечення, виконання, припинення. Звичайно, будь-яке зобов'язан­ня має стадії виникнення та припинення, але далеко не завжди воно буває забезпечене, а іноді навіть виконане. Однак кожна з цих стадій характеризує так би мовити «позитивний» характер розвитку право­відношення. Порушення зобов'язання є негативним фактором в існуванні зо­бов'язального правовідношення і не може розглядатися як звичайна стадія його розвитку. Порушення зобов'язання є антиподом його на­лежного виконання, оскільки характеризує аномальну, нетипову по­ведінку учасника цивільних відносин й означає такий стан правовід­ношення, коли одна, а Іноді обидві його сторони не дотримуються приписів досягнутої домовленості або законодавчо встановлених правил. Стаття 610 ЦК визначає, що порушенням зобов'язання є його не­ виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов 'язання (неналежне виконання). Отже, порушення зобов 'язан-ня є родовою категорією, що охоплює такі поняття як невиконання та неналежне виконання зобов'язання. Необхідність виділення вказа­них складових цього поняття можна пояснити не тільки потребою на­дати йому чіткий легальний зміст, а й суто прагматичними цілями. Так, прояв принципу реального виконання зобов'язання та, відповід­но, можливість спонукання контрагента до виконання його обов'язку в натурі в умовах ринкових відносин об'єктивно набуває іншого, ніж у плановій економіці, значення. При розвиненій системі товарно-гро­шових відносин сплата відступного, збитків, неустойки замість вико­нання зобов'язання у натурі при його повному невиконанні, зазви­чай, дозволяє кредитору придбати необхідні товари, роботи чи послуги у іншої особи1 . Зокрема, ст. 621 ЦК встановлює як загальне правило: у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги тре­тій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків. Застосував­ши саме такі дії, кредитор досягне позитивного результату, заради якого було укладено договір, оскільки примусове спонукання борж- 1 Доклад, процедив.: СібільовМ. Договірне зобов'язання та його виконання // Віс­ник Академії правових наук України. - 2003. - № 2 (33) -3 (34). - С 423-424. т 70 РоздітУІІ ЗОБОВ'ЯЗЛЛЬИВ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 71 ника до виконання робіт чи надання послуг за відсутності його ба­жання є нездійсненим. По суті, аналогічні дії може вжити кредитор також і тоді, коли виконання полягає у наданні йому в користування речі без вибуття її з володіння боржника, за умови, що доступ до ко­ристування річчю унеможливлює сам боржник. Разом з тим, коли має місце неналежне виконання, зумовлене, на­приклад, частковим виконанням, порушенням умов щодо строку або місця виконання, беруться до уваги інтереси обох сторін, а саме - по­треба кредитора у належному та реальному виконанні та вже вчинені дії боржника. Відповідно, вважається, що при неналежному виконан­ні зобов'язання сплата збитків та неустойки не звільняють боржника від виконання його зобов'язання у натурі. Зазначені вище правила повинні застосовуватися незалежно від того, що ЦК далеко не в усіх статтях проводить чітке змістовне роз­межування невиконання та неналежного виконання зобов'язання. Однак ці правила є диспозитивними. Невиконання та неналежне виконання зобов'язання не завжди можна чітко розмежувати. В окремих випадках неналежне виконання зобов'язання може перетворитися у його невиконання. Наприклад, якщо за договором перевезення вантажу перевізник не видає вантаж на вимогу одержувача протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки (ч. 2 ст. 919 ЦК), то прострочення виконання (неналеж­не виконання) трансформується у невиконання договору. Окремим випадком порушення зобов'язання, коли неправомірні дії сторони полягають у порушенні строків виконання, є прострочен­ня сторони зобов'язання. Особливість цього виду порушення обу­мовлюється тим, що воно може розглядатися і як неналежне виконан­ня зобов'язання (зокрема, коли боржник виконав свій обов'язок зі спливом строку, визначеного у договорі), а також як невиконання зо­бов'язання (у разі, якщо боржник взагалі не вчинив будь-яких дій з виконання свого обов'язку). Прострочення як порушення зобов'язання. Часове унормуван­ня цивільних відносин здійснюється не тільки за допомогою встанов­лення строків (термінів) виникнення, зміни чи припинення відповід­них прав та обов'язків (наприклад, позовної давності), а й шляхом визначення правових наслідків недотримання цих строків у зобов'я­зальних відносинах. Наведеним цілям відповідає інститут простро­чення виконання зобов'язання. Прострочення необхідно розглядати як порушення обов'язку пе­редати певну річ, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, вчинити інші дії у передбачений договором чи у інший розумний строк після виникнення зобов'язання. Прострочення є негативним проявом порушення зобов'язання, що полягає у бездіяльності боржника. Прострочення виконання створює для боржника додаткові обов'язки, що забезпечують кредитору певні переваги порівняно з тим результатом, який він має за основною вимо- гою. Внаслідок прострочення первісні обов'язки боржника розширю­ються, а основний зміст первісного зобов'язання залишається чинним. Прострочення розглядається як юридичний склад, що є підставою для зміни правовідносин. При цьому складовими прострочення є такі юридичні факти: наявність між сторонами договірних відносин; на­стання строку виконання зобов'язання; невиконання стороною зо­бов'язання у строк. Виділяють наступні види прострочення: прострочення кредито­ ра і прострочення боржника. Прострочення боржника (ст. 612 ЦК) має місце у випадку, коли він не приступив до виконання зобов'язання або коли не виконав його у встановлений договором чи законом строк. Прострочення боржника поділяється на прострочення виконання зобов 'язання передати річ, виконати роботу, надати послугуга. прострочення виконання грошо­ вого зобов 'язання. Перший вид прострочення боржника не має істотних відмінностей від інших видів порушень договірних обов'язків. Другий вид, а са­ме - прострочення виконання грошового зобов'язання має особливо­сті, оскільки несе на собі відбиток економічних І юридичних власти­востей грошей та грошових зобов'язань як їх правової форми, щб знайшло вираження у юридичному закріпленні особливих мір відпо­відальності та спеціальних правил їх застосування1 . Факт прострочення впливає на зміст основного договірного зобо­в'язання, доповнюючи його додатковими правовими наслідками, зокрема, мірами цивільно-правової відповідальності - відшкодуван­ня збитків, заподіяних простроченням, стягнення (передача) неустой­ки, а за грошовими зобов'язаннями - сплата процентів річних та ін­фляційних втрат. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, йому надається право відмовитись від прийняття простроченого виконання та вимагати відшкодування збитків. Прострочення боржника призводить також до підвищення його відповідальності, а саме - з моменту прострочення боржник відпо­відає за неможливість виконання, у тому числі, якщо вона настала ви­падково (відповідальність незалежно від наявності вини боржника). Прострочення кредитора (ст, 613 ЦК) полягає у безпідставній відмові від прийняття належного виконання, у невиконанні кредитор­ських обов'язків, у інших діях чи бездіяльності з боку кредитора, які не дозволяють боржнику належним чином виконати зобов'язання. Цивільне законодавство визначає такі випадки прострочення кре­дитора: відмова прийняти зобов'язання, виконане належним чином; ухилення від прийняття виконання; нездійснення дій, без яких борж­ник не може виконати свого обов 'язку; відмова кредитора поверну-. 1 Більш дет. це питання розглянуто у § 5 даної глави. 72 Розділ VII ЗОБОВЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 73 ти борговий документ, видати розписку, здійснити відповідний на­ пис на борговому документі; відсутність кредитора або уповнова­ женої ним особи у місці виконання зобов 'язання; відсутність закон­ ного представника недієздатного кредитора. Всі наведені випадки в позитивному аспекті є формами участі кре­дитора у виконанні зобов'язання, а у негативному - формами його прострочення. Прострочення кредитора тягне за собою певні правові наслідки як для нього, так і для боржника, а саме: перерозподіл ризику можливих збитків (кредитор зобов'язаний відшкодувати боржнику збитки, зав­дані простроченням); звільнення боржника від сплати процентів річ­них; відстрочення виконання зобов'язання боржником на час про­строчення кредиторам. § 2. Загальні положення про правові наслідки порушення зобов'язання Глава 51 ЦК займає особливе місце в системі загального вчення про зобов'язання. її норми мають багато в чому суто прагматичне, узагальнююче значення й носять комплексний характер, оскільки окреслюють поняття, легальні ознаки, порядок застосування тих пра­вових категорій, які використовуються значною кількістю інших глав Кодексу. Так, зокрема, норми цієї глави містять посилання на вину та випадок відповідно як на загальну умову цивільно-правової відпо­відальності та підставу звільнення від неї (статті 614,617 ЦК). Однак категорія цивільно-правової відповідальності є правовою конструк­цією, на якій базуються відшкодування збитків та моральної шкоди як способів захисту цивільних прав й інтересів (статті 16,22,23 ЦК), зобов'язання зі сплати неустойки (ст. 550 ЦК), забезпечення зобов'я­зання завдатком на випадок його порушення (ст. 571 ЦК), зобов'язан­ня з відшкодування майнової та моральної шкоди (глава 82 ЦК). Гла­ва 51 ЦК також містить посилання на можливість односторонньої відмови від зобов'язання, зміну його умов і розірвання договору, хо­ча ці питання є частиною загального припису щодо зміни або ро­зірвання договору й безпосередньо регулюються главою 53 ЦК та відповідними главами про окремі види договорів. У ст. 611 ЦК зазначені наступні правові наслідки порушення зо­бов 'язання; припинення зобов 'язання внаслідок односторонньої від­мови, якщо це встановлено договором або законом; припинення зо­бов'язання внаслідок розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Цей перелік є приблизним і невичерпним, оскільки договором або зако­ном можуть бути встановлені й інші правові наслідки невиконання чи неналежного виконання зобов'язання. Зокрема, до них також можна віднести звернення стягнення на предмет застави та його реалізацію, виконання поручителем обов'язку боржника, спонукання до вико­нання зобов'язання у натурі, притримання тощо. Ці наслідки об'єд- нує те, що вони є негативною реакцією на факт порушення зобов'я­зання як певну дію чи бездіяльність його сторони (сторін). Однак умови та порядок застосування даних правових наслідків мають свої особливості, які випливають з їх неоднорідної юридичної природи. Деякі з них є мірами відповідальності, оперативного впливу на по­рушника чи іншими мірами захисту права. З'ясування правової сутності кожного з передбачених законом або договором наслідків порушення зобов'язання є важливим у контексті їх призначення, умов застосування та функцій. Зокрема, сплата неус­ тойки, відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди вважа­ ються мірами цивільно-правової відповідальності, оскільки станов­ лять додаткове майнове обтяження, а необхідною умовою їх застосу­ вання, як правило, є вина боржника. Одностороння ж відмова від зо­ бов'язання є мірою оперативного впливу, а розірвання договору та зміна умов зобов'язання - мірами правоохоронного характеру й не потребують встановлення вини при їх застосуванні. -х § 3. Характеристика окремих правових наслідків порушення зобов'язання Одностороння відмова від зобов'язання. Стаття 525 ЦК перед­бачає загальне правило щодо неможливості односторонньої відмови від зобов'язання, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, ЦК у деяких статтях передбачає можливість односторонньої від­мови від договорів дарування (ст. 724 ЦК), найму (ст. 782 ЦК), підря­ду (ст. 849 ЦК), доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК) тощо. Можливість одно­сторонньої відмови від зобов'язання обумовлюється різними чинни­ками, зокрема специфікою самого договору, особливим характером умови договору про строк його виконання, обставинами, що не зале­жать від сторін договору, тощо. Однак значення правового наслідку порушення зобов'язання за ст. 611 ЦК одностороння відмова має то­ді, коли вона є реакцією однієї із сторін на порушення зобов'язання контрагентом. Так, у разі порушення зобов'язання однією стороною інша має право частково або у повному обсязі відмовитися від зобо­в'язання, якщо це встановлено договором чи законом (ч. 1 ст. 615 ЦК). При цьому відмова від зобов'язання у повному обсязі його при­пиняє, а часткова - лише змінює умови. У разі припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмо­ви, якщо це встановлено договором чи законом, або розірвання дого­вору, сторони позбавляються належних їм за даним зобов'язанням прав та звільняються від виконання покладених на них обов'язків. Зміст ч. 2 ст. 615 ЦК надає підстави вважати, що такий правовий наслідок порушення зобов'язання як одностороння відмова від нього, як правило, існує поряд з іншими правовими наслідками, які є мірами цивільно-правової відповідальності. Розірвання договору як правовий наслідок. Припинення пору­шеного зобов'язання шляхом розірвання договору, з якого воно ви- г 74 Розділ УП ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 75 гошває, має місце лише за згодою сторін (ч. і ст. 651 ЦК). Однак, як виняток із загального правила, договором або законом може встанов­люватися інший порядок розірвання договору. Зокрема, у разі істот­ного порушення договору однією із сторін він може бути розірваний за рішенням суду. Істотним є таке порушення стороною договору, ко­ли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою по­збавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Розірвання договору в судовому порядку на вимогу однієї із сторін може мати місце і в інших випадках, встановлених до­говором або законом. Зміна умов зобов'язання як правовий наслідок його порушен­ня. Зміна умов зобов'язання має місце, зокрема при припиненні зо­бов'язання переданням відступного (ст. 600 ЦК), коли змінюється предмет виконання зобов'язання, тобто замість визначеного у зобо­в'язанні предмета (річ, послуга, результат роботи тощо) кредиторові передаються гроші, інше майно тощо. Отже, має місце неналежне ви­конання зобов'язання з порушенням умов про предмет його виконан­ня, але за згодою сторін правовим наслідком такого порушення є не відповідальність, а зміна умов зобов'язання та його припинення. Правові наслідки невиконання обов'язку передати річ, визна­чену індивідуальними ознаками. Передбачене ст. 620 ЦК право кредитора витребувати у боржника річ, визначену індивідуальними ознаками, та право вимагати її передают відповідно до умов зобов'я­зання є зобов'язально-правовим способом захисту кредитора, який не слід змішувати з віндикаційним позовом, що застосовується у ре­чових відносинах. Можливість вимагати передання речі, визначеної індивідуальними ознаками, випливає з її юридичної незамінності (ч. 1 ст. 184 ЦК), й, закономірно, породжує спеціальне правило, яке унеможливлює заміну виконання боржником обов'язку в натурі сплатою збитків та неустойки. Таке спонукання до реального вико­нання зобов'язання можливе, якщо його предметом є індивідуально визначена річ. Однак вважається, що у певних випадках застосування норми ст. 620 ЦК можливе й при виконанні зобов'язання, предметом якого є речі, визначені родовими ознаками, зокрема, якщо вони були виділені та виокремлені (індивідуалізовані) сторонами або судом. Разом з тим кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо остання пе­редана третій особі у власність або у користування. У разі, коли річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, - кредитор, котрий першим пред'явив позов (ч. 2 ст. 620 ЦК). Виконання зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК). Ви­конання зобов'язання за рахунок боржника забезпечує задоволення потреб кредитора шляхом реального виконання зобов'язання, як пра­вило, третьою особою, та відшкодування пов'язаних з таким вико- нанням збитків кредитора за рахунок боржника. При цьому боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові необхідні витрати та збитки, пов'язані з необхідністю підшукання іншого виконавця роботи чи по­слуги, виконання роботи власними силами тощо. § 4. Відповідальність за порушення зобов'язання як правовий наслідок порушення зобов'язання / . Як вказувалося у главі 14 1-го тому цього підручника, цивільно- правову відповідальність можна розглядати як застосування до правопорушника у разі вчинення ним протиправних дій або без­ діяльності передбачених договором чи законом заходів державно­ го примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов 'язків май­ нового характеру (санкцій). При з'ясуванні питання про цивільно-правову відповідальність са­ме як правового наслідку порушення зобов'язання слід звернути го­ловну увагу на наступне. ЦК вперше закріпив легальну дефініцію вини як умови цивільно-правової відповідальності (ст. 614 ЦК), виз­начаючи її через обставини, що свідчать про її відсутність. Так, особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ч, 2 ст. 614 ЦК). Отже, ви­на у цивільному праві - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов 'язання або для запо­ бігання заподіянню шкоди. Відсутність вини, як правило, звільняє особу - порушника зобов'я­зання від відповідальності. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника (ч. 1 ст. 616 ЦК). Мова йде про ситуації, коли винним у порушенні зобов'язання є не тільки боржник, а й кре­дитор, тобто при наявності змішаної вини. Принцип змішаної вини полягає у тому, що при визначенні розміру відповідальності боржни­ка враховується й вина кредитора. Традиційно ЦК закріплює пре­зумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Що ж стосується вини кредитора, то її наявність повинна доводитися боржником. Вина потерпілої особи (кредитора) враховується й у випадках, ко­ли боржник за законом або договором несе відповідальність незалеж­но від його вини. Поведінка кредитора може сприяти виникненню або збільшенню розміру збитків, завданих йому невиконанням зобо­в'язання (наприклад, невжиттям необхідних для даних обставин дій, відсутністю вказівки по розпорядженню своїм майном тощо). У цих випадках здійснюється перерозподіл відповідальності між боржни­ком і кредитором. При цьому суд відповідно зменшує розмір стягнен­ня з боржника, якщо порушення зобов'язання сталося з вини креди­тора, а також має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо вина кредитора (умисел або необереж­ність) сприяли збільшенню розміру завданих йому боржником збит- 76 Розділ VII ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 77 ків. Якщо ж вина боржника відсутня, а порушення зобов'язання ста­лося лише з вини кредитора, має місце прострочення кредитора й настають правові наслідки, передбачені ст. 613 ЦК. Сплату неустойки слід розглядати як правовий наслідок пору­шення виключно договірного зобов'язання й лише у тих випадках, коли цей обов'язок встановлено договором або актом цивільного за­конодавства. На доповнення до нормативного регулювання неустой­ки як способу забезпечення зобов'язання (статті 549-552 ЦК), ст. 624 ЦК встановлює правило про співвідношення збитків та неустойки. Загальним правилом є кумулятивна (сукупна або штрафна) неустой­ка, яка підлягає стягненню у повному розмірі, понад й незалежно від відшкодування збитків. Таке врегулювання даного питання слід вва­жати вірним, оскільки за цих умов неустойка повною мірою виконує забезпечувальну функцію. Кумулятивна неустойка може мати зна­чення відступного, якщо про це буде домовленість сторін, й потягне припинення зобов'язання. Договором може бути встановлено обов'я­зок відшкодувати збитки лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою (залікова неустойка), стягнення неустойки без права на відшкодування збитків (виключна неустойка) або можливість за ви­бором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків (альтернативна неустойка). Стаття 624 ЦК надає можливість змінювати загальне правило про кумулятивну (штрафну) неустойку лише договором, а не законом чи іншими актами цивільного законодавства. Враховуючи ж приписи ст. 4 ЦК щодо місця та значення ЦК у системі актів цивільного зако­нодавства, слід дійти висновку про неможливість застосовування при вирішенні цього питання інших нормативних актів, перш за все, під-законного характеру. Залишилося законодавчо неврегульованим питання про співвідно­шення збитків та неустойки, якщо предметом останньої є рухоме або нерухоме майно. Відшкодування збитків є універсальною мірою цивільно-право­вої відповідальності, а, отже, найпоширенішим правовим наслідком порушення зобов'язання, який застосовується незалежно від спе­ціального застереження про це у договорі чи законі. Згідно зі ст. 623 ЦК боржник, який порушив зобов'язання, має від­шкодувати кредиторові завдані цим збитки. Поняття та склад збитків розкриваються у ст. 22 ЦК й детально аналізувалися у главі 141-го то­му цього підручника. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'я­зання, доводиться кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення бор­жником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути викона­не, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'яв­лення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) врахову­ються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Відшкодування моральної шкоди передбачається ст. 611 ЦК у вигляді правового наслідку порушення зобов'язання. Подібне фор­мулювання цієї статті дає, на перший погляд, підстави вважати, що моральна шкода виникає як наслідок порушення вже існуючого і до­говірного, і недоговірного зобов'язання. Однак навряд чи це так. Питання про договірний або ж недоговїрний характер моральної шкоди є неоднозначним, однак важливим і має принципозий харак­тер, у тому числі й у аспекті можливості сторонами самостійно врегу­лювати їх відносини на власний розсуд. Зокрема, вказане стосується визначення розміру відшкодування моральної шкоди, умов настання та підстав звільнення від відповідальності за її заподіяння тощо. Питання може бути вирішене достатньо однозначно у разі, коли між сторонами відсутні будь-які договірні відносини і факт заподіян­ня шкоди як такий, а не у зв'язку з вже існуючими правовідносинами є підставою виникнення самостійного зобов'язання. Відсутні сумніви, що у такому разі моральна шкода має недоговірний характер й підпо­рядковується імперативним приписам глави 82 ЦК про зобов'язання з відшкодування шкоди. У цих випадках можливість сторін врегулю­вати свої відносини даного виду на власний розсуд реально зводиться майже нанівець, оскільки договором може бути врегульоване лише те благо, яке має відносний (договірний), а не абсолютний характер. Незначні винятки передбачаються статтями 1195,1200 ЦК, де йдеться про можливість сторонами збільшити обсяг і розмір відшкодуван­ня шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Набагато складніше питання про договірний або недоговірний ха­рактер моральної шкоди вирішується у разі існування між сторонами договірних відносин (наприклад, договору перевезення, підряду, ку-півлі-продажу, трудового договору тощо). У вітчизняному законо­давстві традиційним є погляд про те, що шкода має позадоговірний характер завжди, коли порушуються права, які носять абсолютний характер: чи то майнові права (право власності, інші речові права), або особисті немайнові блага (життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація тощо)1 . І це не залежить від наявності чи відсутності між сторонами договірних відносин, оскільки вказані права та блага за своєю природою не можуть бути предметом договірного регулюван­ня, їх абсолютний характер ґрунтується на загальній забороні будь-кому завдавати шкоду особі або майну іншого, що й робить реально неможливим визнати їх предметом домовленості сторін. Останнє й викликає імперативність, а не диспозитивність приписів закону в зо­бов'язаннях з відшкодування шкоди. І саме тому в статтях 928 та 1 Див., зокрема: Цивільне право: Навч, посіб. для студентів юрид. вузів та фак. / За ред. проф. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. - К.: Вентурі, 1996. - С. 303. Розділ VII і 196 ЦК прямо вказується: незважаючи на існування між сторонами договірних відносин, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, підлягає відшкодуванню за пра­вилами про позадоговірні зобов'язання. Подібне вирішення пробле­ми зафіксоване і у § 3 глави 82 ЦК про відшкодування шкоди, за­подіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Відповідно, моральна шкода може розглядатися лише як позадого­вірна, щодо .якої необхідно застосовувати виключно імперативні при­писи закону; причому незалежно від того, існують чи ні договірні від­носини між сторонами. Подібне вирішення проблеми об'єктивно випливає Із суті такої шкоди, заборона на заподіяння якої є загальною забороною для кожного. Припущення іншого призведе до принципо­во помилкового результату. Наприклад, до того, що можливість ком­пенсації моральної шкоди залежатиме від передбачуваності про це у договорі або що сторони у договорі взагалі будуть позбавляти одна одну права на отримання компенсації такої шкоди у разі її можливого . заподіяння чи заздалегідь обмежувати розмір останньої. Таким чином, посилання ст. 6П ЦК на відшкодування моральної шкоди як на правовий наслідок порушення зобов'язання слід розу­міти так, що названа шкода виступає у даному випадку негативним наслідком порушення не зобов'язання (якого ще не існує), а абсолют­ного правовідношення. Відповідно, у такому разі факт завподіяння моральної шкоди стає самостійною підставою виникнення нового зо­бов'язання. Особливості субсидійрної відповідальності у аспекті правових наслідків порушення зобов'язання полягають у тому, що правове ста­новище боржників (а на стороні останнього має місце множинність1 ) є неоднаковим, внаслідок існування основного та додаткового (суб-сидізрного) боржника. У момент виникнення, Існування та належно­го виконання такого зобов'язання субсидіарний обов'язок додатко­вого боржника знаходиться нібито у «замороженому» стані. Відпо­відно, при нормальному розвитку відносин субсидіарне зобов'язання не відрізняється від звичайного, в якому боржником виступає одна особа. Саме порушення зобов'язання з боку основного боржника стає юридичним фактом, що активізує обов'язок додаткового боржника. Відповідно до ст. 619 ЦК субсидіарний боржник несе додаткову від­повідальність за порушення зобов'язання основним боржником, а не зобов'язується виконати обов'язок останнього у натурі. Отже, у та­ких випадках правильніше було б вести мову не про субсидіарне зо­бов'язання, а про субсидіарну відповідальність (ст. 619 ЦК). Субсидіарна відповідальність є додатковою до відповідальності 1 Вида зобов'язань з ішожиншспо осіб детально розглядаються у гладі 31 .цього рОЗДІлу. .............. -.._, .........і..-."......................... ,. 79 ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ основного боржника, тим самим вона забезпечує задоволення вимог кредитора у разі порушення зобов'язання. Існування поряд з відпо­відальністю боржника додаткової (субсидіарної) відповідальності ін­шої особи може встановлюватися договором або законом. Зокрема, договором може передбачатися субсидіарна відповідальність пору­чителя за договором поруки (ч. 1 ст. 554 ЦК), майнового поручителя за договором застави (ст. 583 ЦК) тощо. Закон встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність учасників повного товариства (ч. І ст. 119 ЦК) та повних учасників командитного товариства (ч. ї ст. 133 ЦК) за зобов'язаннями останніх; членів виробничого коопера- тиву за його зобов'язаннями (ч. 2 ст. 163 ЦК); управителя за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління майном (ч. 2 ст. 1043 ЦК); батьків та інших законних представників неповноліт­ньої особи за шкоду, завдану Останньою (ст. 1179 ЦК). При цьому субсидіарна відповідальність у певних випадках покладається на осо­бу при наявності її вини (наприклад, на підставі ст. 1179 ЦК), а у Інших - незалежно від вини (наприклад, на підставі ст. 554 ЦК). Субсидіарна відповідальність обумовлюється особливим характе­ром відносин між основним і субсидіарним боржниками та черговії По виконання ними обов'язків перед кредитором. Відповідальність на субсидіарного боржника покладається за наявності відмови основ­ного боржника задовольнити вимогу кредитора або коли кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу. При цьому субсидіарна відповідальність не виникає, якщо вимога кредитора може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної ви­моги (ст. 601 ЦК) до основного боржника. Як правило, субсидіарний боржник, який задовольнив вимогу кре­дитора, має право на зворотну вимогу (регрес) до основного боржни­ка. Право регресу не виникає у батьків (усиновлювачІв), піклувальни­ків неповнолітньої особи, а також у закладів, що зобов'язані' здійснювати нагляд за нею (ч. 4 ст. П91 ЦК). Субсидіарна відповідальність, встановлена законом, як правило настає у разі недостатності майна у основного боржника для задово­лення вимог кредитора. Вказана відповідальність, яка випливає з до­говірних зобов'язань, не пов'язана з неплатоспроможністю основно­го боржника, а виникає на підставі добровільно взятого на себе обов'язку. Субсидіарна відповідальність може застосовуватися у сфері де­ліктних зобов'язань, договірних відносин тощо. Субсидіарний боржник несе відповідальність за тими ж правила­ми, що й основний боржник. У зв'язку з цим він може висувати проти вимог кредитора ті ж заперечення, що й основний боржник (винят-ком є заперечення своєї вини за порушення зобов'язання у випадках, коли вона не є необхідною умовою субсидіарної відповідальності). 80               содержание   ..  639  640  641   ..