ЗМІСТ
ВСТУП 2
1. ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ: ХАРАКТЕР І РИСИ 4
2. НАБУТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ 19
3. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ 25
ВИСНОВОК 32
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 34
ВСТУП
Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.
Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні правила щодо об'єктів права приватної власності. Сімейне законодавство містить норми, що визначають різновиди майна, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.
Саме тому дослідження питання правового режиму майна подружжя є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених факторів і зумовили вибір даної теми дослідження.
В спеціальній літературі розгляд питання правового режиму майна подружжя, зокрема підстави набуття спільної і особистої власності подружжя, об'єкти права особистої і сумісної власності і т.д. вперше проводився в роботах таких дослідників як Алексеєв С. С., Антокольска М.В., Вошко В.И., Гопанчук В.С., Граве К.А., Єршова Н.М. Жилінкова И.В., Червоний Ю.С., Шевченко Я.Н. і інших.
Основна мета курсової роботи полягає у визначенні основних особливостей правового режиму спільного сумісного майна подружжя, підстави набуття, припинення.
Визначена мета дослідження обумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:
визначити підстави набуття спільної сумісної власності подружжя;
проаналізувати об'єкти права спільної і роздільної власності;
визначити здійснення права на спільну і особисту власність подружжя.
припинення права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом дослідження є правове регулювання у сфері правового режиму спільного сумісного майна подружжя.
Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико – правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання правового режиму майна подружжя.
З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо.
У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно – ретроспективний, формально – логічний, системного підходу, порівняльно – правовий та інші методи дослідження.
Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.
1. ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ: ХАРАКТЕР І РИСИ
Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Право спільної сумісної власності як загальноцивілістична категорія істотно відрізняється від права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Така частка може бути виділена за домовленістю між співвласниками або у разі спору - судом.[12;c.192]
Спільна сумісна власність подружжя є матеріальною передумовою дійсності шлюбу, неповнолітні не можуть самостійно захищати свої права, скажімо, скористатися таким способом захисту, як самозахист, то відповідно їх права та інтереси захищають інші члени сім'ї та родичі. Захист може здійснюватися в судовому, адміністративному порядку.
Крім того, правова конструкція майно, набуте подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю є більш науково виваженою. Тобто підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання, виготовлення, спорудження) майна за час шлюбу, крім випадків, встановлених законом або договором.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Відповідно до статті 60 СК воно вважається таким, що належить подружжю.
Заінтересована особа може довести, що майно було придбане нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не вдасться, майно вважатиметься придбаним у шлюбі.[13;c.50]
Заінтересована особа може довести, що майно було придбане у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, наприклад, дружини про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності, як зазначено в літературі, дати неможливо. Згідно з ч. 2 статті 60 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особовий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 60 СК доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Аналогічна думка висловлена В. Ряшенцевим.
Це положення навряд чи можна визнати правильним. Адже у такому разі для виникнення права спільної сумісної власності подружжя щоразу необхідне волевиявлення одного з них. Однак для застосування законного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу майна дружини і чоловіка цього не потрібно. Законний правовий режим, як вже зазначалося, застосовується у тому разі, коли він не змінений шлюбним договором.[13;c.52]
Як слушно зазначає О. Іоффе, якби утворення майнової спільності залежало від подальших вчинків того з подружжя, хто є набувачем, який забажав чи не забажав би використовувати нажите майно для загальносімейних цілей, діяло б уже не правило закону, а довільний розсуд кожного з подружжя. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету. Положення ч. 2 статті 60 СК суперечить загальному правилу про поняття та підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК, що, як справедливо вважає Т. Ариванюк, не передбачає дію режиму спільності майна подружжя залежно від його передачі до бюджету сім'ї. Зазначене положення суперечить також правилу ч. 3 статті 60 СК, яка встановлює, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. У такому разі для виникнення права спільної сумісної власності на зазначене майно не потрібно, щоб воно було внесене до сімейного бюджету. Подружжя може укладати як цивільно-правові договори, в яких їх правовий статус не має значення, так і ті, що належать до окремої групи сімейно-правових договорів.
Системоутворюючим чинником є правовий режим майна, яке є предметом подружніх договорів. Коли подружжя укладає договори стосовно спільного майна, то традиційно їх відносини розглядаються як сімейно-правові. Якщо ж предмет становить роздільне майно подружжя, то відносини сторін регулюються нормами цивільного права. Такий підхід має важливе практичне значення, оскільки він визначає місце закріплення норм, які регулюють ті чи інші договірні відносини подружжя (СК або ЦК).[19;c.114]
Визначається, що сімейно-правовими є договори першого виду, і хоча принципової відмінності між цивільно-правовими та сімейно-правовими договорами не існує, деякі особливості дають підстави відносити окремі договори до спеціальної групи сімейно-правових договорів. У даному разі системоутворюючим чинником є правовий режим майна, яке є предметом договорів подружжя. В договорах про користування спільним майном подружжя може визначити, яким чином використовуватиме зазначене майно, а саме: встановити черговість використання речі кожним з них, спільне користування річчю, надання її у користування одному з подружжя, невикористання речі певний проміжок часу тощо. Сторони можуть домовитися і про порядок користування плодами та доходами, якщо річ, яка є предметом договору, плодоносить або дає приплід. У договорі чоловік і дружина можуть вирішити питання про утримання майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності На підставі аналізу відповідного нормативного матеріалу робиться висновок про те, що положень, які б визначали порядок утримання майна подружжя або інших осіб, котрим майно належить на праві спільної сумісної власності, у законодавстві немає. Цивільний кодекс України закріплює тільки загальне правило: співвласники майна, яке є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч.1 ст.369 ). У зв’язку з цим ст.66 СК запропоновано доповнити новою частиною такого змісту: «Подружжя спільно володіє і користується майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Кожен з подружжя зобов’язаний брати участь у витратах, пов’язаних з управлінням, утриманням та збереженням спільного майна. Подружжя може укласти договір, у якому визначити інший порядок володіння, користування та утримання спільного майна».[19;c.121]
У ній передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок у банківську (кредитну) установу, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. Як зазначається в літературі, особа, яка внесла вклад у банківську (кредитну) установу, володіє зобов'язальним, відносним правом на нього, оскільки внесені кошти мають не індивідуально-визначені, а родові ознаки.
Право ж власності на кошти, внесені на рахунок, переходить до банківської (кредитної) установи. Подружжю може належати не тільки право спільної сумісної власності на речі, а й майнові зобов'язальні права: на вклад у банківську (кредитну) установу, на пай, на вклад у господарському товаристві. Тому треба розрізняти поняття "право спільної сумісної власності подружжя" та "спільне майно подружжя". Насправді у зазначених випадках обом з подружжя належить не право спільної сумісної власності, а майнові зобов'язальні права. Водночас, як вже зазначалося, з наведеного положення постанови Пленуму Верховного Суду України і зі змісту ч. 2 статті 60 СК випливає, що треба розрізняти право спільної сумісної власності подружжя та спільне майно подружжя. На цьому наголошують Т. Ариванюк та О. Дзера. Однак у чому полягає відмінність між поняттями, вони чітко не вказують, твердячи лише, що поняття "спільне майно подружжя" ширше за поняття "спільна сумісна власність подружжя".[3;c.58]
Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути речі, сукупність речей, цінні папери, готівка.
Термін "майно" у цивільному праві вживається у трьох значеннях:
1) лише майно, гроші, цінні папери або сукупність речей;
2) не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права;
3) речі, майнові зобов'язальні права та майнові обов'язки, наприклад, спадкоємне майно. У літературі немає єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Одні автори ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дружини і чоловіка. Однак вони самі собі суперечать, оскільки зазначають, що вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя у банківську (кредитну) установу на своє ім'я, є спільним майном обох з подружжя. Особі, що внесла вклад у банківську (кредитну) установу, як вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зобов'язальне право.
К. Граве, В. Тархов, Є. Ворожейкін, І. Жилінкова під спільним майном подружжя розуміють не тільки речі, що належать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а й інші майнові права та обов'язки. З цією думкою не можна погодитись. Як справедливо зазначає В. Рясенцев, поняття нажитого майна не охоплює борги.[5;c.212]
У ст. 73 СК йдеться про накладення стягнення на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. На борги накладати стягнення не можна. Борги, як підкреслює А. Бєлякова, можуть обтяжувати спільне майно подружжя, але не можуть включатися до його складу6. Включення до складу спільного майна подружжя боргів дружини і чоловіка дає підстави для висновку, що будь-який борг, який виникає за час шлюбу, є спільним боргом подружжя, що суперечить положенням ст. 73 СК, згідно з якою є спільні й особисті борги дружини і чоловіка. У подружжя можуть бути спільні борги. Але вони утворюються в результаті угод, укладених обома чи одним з подружжя за наявності презумпції згоди другого з подружжя або у випадках, передбачених законом, наприклад, за наявності прямо виявленої згоди другого з подружжя (ч. 3 ст. 65 СК).
У подружжя можуть виникнути спільні борги і за наявності інших юридичних фактів, але не тому, що ці особи є дружиною і чоловіком (наприклад, борги, пов'язані з утриманням спільного майна, з обопільним заподіянням шкоди, з безпідставним збагаченням). Тому найбільш правильним уявляється погляд, відповідно до якого до складу спільного майна подружжя входять речі, гроші, цінні папери, що належать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності й нажиті за час шлюбу, а також зобов'язальні майнові права, що виникли у період шлюбу і не пов'язані з особою одного з подружжя.[23;c. 98]
Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну часткову власність.[7;c.116]
Правова природа спільної часткової власності є досить складною і неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в праві спільної власності на майно. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спільної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна.
У новітній українській юридичній літературі перша точка зору знайшла підтримку в зв'язку з тим, що визнання за учасником спільної часткової власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Такі аргументи є обґрунтованими. Водночас варто зауважити, що у разі визнання за співвласником права власності на конкретну частку в спільному майні втрачався б взагалі сенс щодо необхідності інституту права спільної часткової власності, особливо щодо відповідної сукупності ділимого майна.
Раніше у радянському законодавстві обмежувалося коло суб'єктів права спільної сумісної власності, оскільки ними могли бути лише члени колгоспного двору (ст. 120 ЦК УРСР у первісній редакції) та подружжя (ст. 22 КпШС УРСР). Водночас заборонялося існування спільної часткової власності між громадянами та іншими суб'єктами цивільних правовідносин.
Нині ж практично коло суб'єктів як спільної часткової, так і спільної сумісної власності не обмежується. І та, і друга можуть виникати між будь-якими суб'єктами цивільних правовідносин і у будь-якому співвідношенні. Відповідно зникли розбіжності в об'єктному складі спільної часткової та спільної сумісної власності. Так, якщо за законодавством радянського періоду об'єктами права спільної часткової власності за участю громадян та об'єктами права спільної сумісної власності подружжя і членів колишніх колгоспних дворів могло бути майно, як правило, особистого споживання, дрібний сільськогосподарський інвентар, продуктивна худоба тощо (ст. ст. 100, 120 ЦК УРСР 1963 р., то з прийняттям Закону України "Про власність", інших законів ринкової орієнтації у спільній (частковій чи сумісній) власності подружжя чи інших співвласників-громадян може знаходитись як майно особистого споживання, так і фінансово-виробничого призначення, якщо воно спеціальним законом не вилучене з числа об'єктів права приватної власності. Таким чином, є підстави констатувати встановлення в новому законодавстві для усіх суб'єктів цивільних правовідносин юридичне рівних можливостей для набуття майна у спільну власність за винятками, передбаченими законом. [10;c.144]
Звичайно, сказане не означає, що нині повністю зникли відмінності у правовому становищі співвласників-громадян та співвласників-юридичних осіб. Вони існують нині і будуть зберігатися в майбутньому. Наприклад, праву спільної власності подружжя притаманна підпорядкованість майнових інтересів особистим. Право спільної сумісної власності подружжя у разі відсутності між ними шлюбного контракту може виникати в силу закону, тобто поза їх волею, в тому числі на майно, що набувається за угодами чи за іншими підставами лише одним із подружжя. Водночас спільна власність юридичних осіб (часткова чи сумісна) формується переважно на договірно-господарській основі з метою одержання прибутку.[7;c.118]
У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про двоаспектне розуміння поняття права власності (в об'єктивному і суб'єктивному значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в суб'єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права щодо можливостей конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у певних межах.
На наш погляд, такий підхід може бути застосований і щодо права спільної власності подружжя.
Таким чином, право власності подружжя в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя. Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.
Вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна.[7;c.120]
Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає й початковий момент виникнення спільного майна дружини і чоловіка.
З огляду на те, що до складу спільного майна подружжя входить не тільки право співвласності, а й зобов'язальні права, можливі три варіанти вирішення цього питання:
1) майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього виникло право в одного з подружжя за час шлюбу;
2) коли майно одержане;
3) коли майно внесене одним із подружжя у дім, сім'ю.
Якщо дотримуватися цього погляду, то треба визнати, що для виникнення спільності майна подружжя щоразу необхідне волевиявлення дружини або чоловіка, а це не відповідає вимогам закону. При застосуванні законного режиму регулювання майнових відносин між подружжям конкретні особи при укладенні шлюбу виявляють свою волю, а під час придбання майна керуються відповідними нормами закону. Крім того, доходи можуть взагалі не потрапляти в сім'ю, а надходити на рахунок одного з подружжя у банківській (кредитній) установі. У такому разі, якщо дотримуватись точки зору В. Рясенцева, їх варто було б віднести до роздільного майна подружжя. Однак це суперечить думці, висловленій самим В. Рясенцевим.[13;c.55]
Важко також погодитися з думкою, згідно з якою спільність майна подружжя виникає з моменту одержання його дружиною або чоловіком1. Автори, які висловлюють її, суперечать самі собі, оскільки водночас вважають, що до складу спільного майна подружжя входить не тільки право власності, а й зобов'язальні права. Так, І. Жилінкова зазначає, що правильно пов'язувати правовий режим майна подружжя з моментом виникнення права особи на одержання авторської винагороди, а не з моментом її фактичного одержання. О. Дзера підкреслює, що трапляються випадки, коли право на майно виникає у період шлюбу, а набувається подружжям після його припинення. Визнання такого майна спільним не суперечить сімейному законодавству, відповідно до якого у власність дружини і чоловіка переходить майно, нажите ними за час шлюбу.
Автори, які дотримуються цієї точки зору, свою думку обґрунтовують тим, що право на одержання заробітної плати, авторського гонорару має лише сам працівник або автор твору. У зв'язку з цим вони заперечують положення, згідно з яким спільність майна подружжя виникає з моменту, коли в одного або в обох з них виникло право на це майно. Ці автори не вбачають відмінностей між моментом виникнення права спільної сумісної власності подружжя і моментом виникнення спільного майна дружини та чоловіка. Однак, як слушно зазначає О. Іоффе, треба розрізняти внутрішні майнові відносини між подружжям та їх зовнішній прояв.
Право на одержання вкладу, внесеного у банківську (кредитну) установу на ім'я одного з подружжя, або на повернення кооперативного паю має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад, пай. Однак вклад, пай, внесені під час шлюбу, визнаються законодавством, судовою практикою та в літературі спільним майном подружжя.[3;c.60]
Уявляється, що треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка. Спільне майно подружжя, як зазначають деякі автори, виникає з моменту, коли в одного з них виникає право на це майно під час шлюбу в результаті праці дружини або чоловіка, які ведуть спільне господарство1. Право ж спільної сумісної власності подружжя виникає з моменту одержання майна хоча б одним з них. Так, якщо в одного з подружжя виникло право на одержання заробітної плати під час шлюбу, але вона була отримана після розлучення, ця заробітна плата має бути визнана спільним майном дружини і чоловіка. [10;c.112]
Водночас треба враховувати, що ч. 2 ст. 61 СК, як вже зазначалось, передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, стають об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту внесення їх до сімейного бюджету. А це положення, як вже було доведено, суперечить загальному правилу про поняття й підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.
Для визначення моменту виникнення спільного майна подружжя становить інтерес постанова Президії Харківського обласного суду за позовною заявою Н. Маркелової до В. Маркелова про розірвання шлюбу та поділ майна, зокрема автомобіля. "Запорожець" та вкладу в Ощадному банку. Заперечуючи позов, відповідач стверджував, що вклад в Ощадному банку та гроші, сплачені за автомобіль, утворилися за рахунок авторської винагороди, одержаної ним хоча й у період шлюбу, але за винахід, зроблений до його укладення. Тому й право на отримання винагороди виникло до шлюбу, а усе майно, придбане за ці гроші, має вважатися роздільним. Справа розглядалася неодноразово. Президія Харківського обласного суду визнала обґрунтованим протест Голови Верховного Суду України, в якому зазначалось, що відповідно до ст. 24 КпШС (за старою редакцією) майно, яке належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, є їх роздільним майном.[10;c.97]
Тому Президія Харківського обласного суду вказала, що суду необхідно було перевірити, коли саме у встановленому законом порядку за відповідачем було визнане право на одержання авторської винагороди: до чи у період шлюбу. Якщо буде встановлено, що авторське посвідчення було видане відповідачу до шлюбу, то одержану ним у цей період авторську винагороду не можна визнати спільним майном подружжя.
Суд цілком слушно пов'язав правовий режим майна подружжя, а не право власності дружини і чоловіка з моментом виникнення права на одержання авторської винагороди, а не з моментом її одержання.
Таким чином, треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка. Спільне майно подружжя виникає з моменту, коли в одного з них виникло право на це майно, за умови, що воно виникло у період шлюбу в результаті праці одного чи обох з подружжя, якщо дружина і чоловік проживали однією сім'єю. Право ж спільної сумісної власності подружжя має вважатися таким, що виникло, з моменту одержання цього майна хоча б одним із подружжя.[16;c.195]
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, що були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. При цьому, як вже зазначалось, не потрібно, щоб майно, одержане за таким договором, було внесене до сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержане одним із подружжя. Одним із об'єктів права спільної сумісної власності подружжя є речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. [16;c.195]
Закріплюючи зазначене положення, закон виходить з того, що ці речі, як правило, мають значну цінність, і що віднесення їх до роздільного майна подружжя могло б істотно порушити права одного з них.
У цьому разі є юридичний склад, необхідний для виникнення спільності майна подружжя. Водночас закон враховує й інтереси того з подружжя, предметом професійних занять якого вони є, встановлюючи, що у разі поділу спільного сумісного майна подружжя суд може присудити ці речі тому з них, у користуванні якого вони знаходилися, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грошима.[5;c.215]
Змістом права спільної сумісної власності, як й будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК).
Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. Тому правовідносини виникають не тільки між власниками та невласниками, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні такі правовідносини (між співвласниками, з одного боку, та невласниками — з другого) та внутрішні (між самими співвласниками).
Зовнішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини співвласників з третіми особами, мають абсолютний характер, що дістає вияв у тому, що співвласники наділені суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких необмежене, повинні утримуватись від порушення права спільної власності. Особливістю є те, що правомочною стороною виступає не одна особа, а декілька.
Внутрішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини між самими співвласниками, за своєю структурою є відносними. Всі співвласники індивідуалізовані. Водночас їх внутрішні права та обов'язки щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як "стисненого" права, опосередковують ставлення до речі "як до своєї" і для їх виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому ці правовідносини залишаються правовідносинами власності. Водночас внутрішні правовідносини між співвласниками можуть мати й зобов'язальний характер. Це стосується правовідносин, пов'язаних з одержанням доходів від спільної речі та несенням витрат, пов'язаних з її утриманням.[8;c. 87]
Р. Мананкова вважає, що змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю та обов'язок кожного з них не заважати іншим співвласникам робити це. З цим твердженням важко погодитися, оскільки у разі його визнання обов'язки співвласників нічим не відрізнятимуться від обов'язків третіх осіб.
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Але розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, яка вважається досягнутою незалежно від того, хто з учасників вчинив правочин щодо розпорядження цим майном.
У зв'язку з цим більш слушним є твердження, відповідно до якого змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю та обов'язок кожного з них погоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншими співвласниками, тобто кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей, пов'язаних з цією власністю), а й активну позицію, змістом якої, як вже зазначалося, є право та обов'язок кожного з подружжя узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном з другим із подружжя.[3;c.62]
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частина 1 ст. 65 СК передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Уявляється, що дружина і чоловік повинні за взаємною згодою не тільки розпоряджатися об'єктом їх права спільної сумісної власності, а й здійснювати право володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
2. НАБУТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ
Проблеми правового регулювання майнових відносин у сім’ї завжди були об’єктом пильної уваги як законодавця, так і вчених. Однак протягом ряду останніх десятиліть вони аналізувалися виключно в рамках національного законодавства. Звернення вчених до зарубіжного досвіду регулювання сімейних відносин завжди мало критичну ціль й особливий політичний підтекст. Кардинальні соціально-економічні перетворення, які відбулися в нашій країні за останні роки, проголошення України відкритою демократичною соціальною державою зробили актуальним аналіз сімейного законодавства в широкому порівняльному аспекті. В сучасних умовах адекватний розвиток внутрішнього сімейного законодавства України можливий лише на основі розуміння загальних європейських і світових тенденцій правового регулювання відносин у сім’ї. В курсовій роботі ми розглянемо актуальні питання набуття права спільної сумісної власності подружжя. [21;c.147]
Правовий режим майнових відносин подружжя характеризується встановленням законом прямих та опосередкованих обмежень у набутті права власності та його здійсненні (дія принципу спільності на придбаване майно незалежно від волі подружжя, необхідність взаємного узгодження певних дій щодо здійснення правомочностей співвласників тощо), що обумовлюється особисто-договірним характером шлюбно-сімейних відносин. [18;c.179-190]
Так, відповідно до ч. 1 статті 62 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Водночас йдеться про майно, набуте подружжям за час шлюбу. Однак в ст. 60 СК не розкрито зміст слів "нажите" та "набуте". При буквальному тлумаченні поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", треба вважати, що будь-яке таке майно є спільним майном подружжя. Проте такий висновок суперечить п. 3 ч. 1 та частинам 3—6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності ( ст. 57 СК).[10;c.100]
Таким чином, не будь-яке майно, набуте за час шлюбу, можна вважати таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу" вужче за його буквальне тлумачення.
О. Дзера та Т. Ариванюк вважають, що розкриття змісту зазначених понять можливе шляхом наведення переліку конкретних правових підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. З цим твердженням навряд чи можна погодитись з огляду на юридичний склад, необхідний для виникнення зазначеного права. А для цього необхідно, щоб майно було набуте за час шлюбу.
Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а ч. 2 статті 45 СК встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Водночас для виникнення права спільної сумісної власності подружжя недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб дружина і чоловік спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею треба розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя. Спільність результатів праці дружини та чоловіка у разі наявності законного режиму їх майна не встановлюється, як зазначають деякі автори, угодою подружжя (явною або такою, що не припускається), а запроваджується як обов'язковий наслідок шлюбу.[24;c.311]
Необхідність спільної праці дружини та чоловіка для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя випливає із зіставлення п. 3 ч. 1 і частин 3, 4 і 6 ст. 57 СК. У зазначених у ст. 57 СК випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, як вже зазначалося, належить не дружині й чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності. Це пояснюється тим, що у цих випадках майно набу-вається не в результаті спільної праці подружжя.[10;c.99]
Уявляється, що терміни "нажите майно" та "набуте майно", застосовувані стосовно до виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка й їх спільного майна, є синонімами.
Раніше у законодавстві УРСР термін "майно, нажите подружжям під час шлюбу" вперше був передбачений ст. 22 КпШС. Як випливає з тексту ст. 125 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану, для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя були необхідні дві умови:
1) набуття майна у період шлюбу;
2) набуття майна в результаті спільної праці подружжя.
Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них права спільної сумісної власності випливає також із зіставлення змісту статті, зі змістом ст. 58 СК. Згідно зі ст. 58 СК якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або доход (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Це пояснюється тим, що право на плоди, приплід, доход (дивіденди) виникли не в результаті спільної праці подружжя.
Не є перешкодою для набуття права спільної сумісної власності та обставина, що один із подружжя з поважної причини не мав самостійного заробітку (доходу). Праця вдома, пов'язана з веденням домашнього господарства, вихованням дитини, доглядом за непрацездатним членом сім'ї є дуже відповідальною і не менш важливою, ніж праця на виробництві. У зв'язку з цим вислів на зразок лмоя жінка ніде не працюєы є здебільшого таким, що не відповідає дійсності.[15;c.210]
Відповідно до статті 10 Хартії прав сім'ї, працю матері вдома потрібно визнавати і поважати, бо вона має цінність для сім'ї та для суспільства.
Чи є поважною причина, у зв'язку з якою один із подружжя не має самостійного заробітку? - відповідь на це запитання дасть суд. У частині першій статті 60 СК міститься перелік найбільш поширених обставин, які можуть зумовити відсутність власного заробітку.
Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (на транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Іншими словами, якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано, наприклад, лише чоловіка, Це ще не значить, що він є одноосібним власником майна.
Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них спільного майна випливає й з історичного тлумачення терміна "майно, нажите подружжям протягом шлюбу". Цей термін, як зазначалося, вперше був закріплений у ст. 10 Кодексу законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР. Нарком юстиції РРФСР Д. Курський у заключному слові на 2-й сесії ВЦВК 12-го скликання зазначав з приводу проекту цієї статті: "Ця стаття надзвичайно важлива і вона вносить щось нове. Спочатку в нас існувала роздільність майна, а тут запроваджується спільність майна: здобуте спільною працею майно робиться спільним майном і при розлученні ділиться нарівно між подружжям".
Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення права спільної сумісної власності дружини і чоловіка та їх спільного майна, як зазначається в літературі, є набуття майна під час зареєстрованого шлюбу і ведення цими особами спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя. Майже аналогічну думку висловила свого часу І. Жилінкова, яка вважала, що спільність майна подружжя виникає у тому разі, коли особи перебувають у зареєстрованому шлюбі і фактично становлять єдину сім'ю. Щоправда, згодом вона дещо змінила свою позицію.
Кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як при здійсненні правомочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю подружжя, так і у разі поділу спільного майна дружини і чоловіка (ст.. 63, 65 і 71 СК).
Для визнання речей, набутих за час шлюбу, об'єктами спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них оформлене це майно. Зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" випливає, що для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на збудований у період шлюбу житловий будинок не має значення, на ім'я кого з подружжя він оформлений.
Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.[21;c.112]
Роздільне майно кожного з подружжя може визнаватися об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. При вирішенні питання про нього треба враховувати вартість цього будинку до спільних затрат на нього і після цього.
Визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя пояснюється тим, що у даному разі наявний юридичний склад, необхідний для виникнення цього права. Майно повинно істотно збільшитись у своїй вартості за час шлюбу внаслідок спільної праці подружжя або праці того з них, якому це майно не належало.[15;c.210]
Подружжя може добровільно змінити правовий статус майна, що належить одному з них, подавши відповідні заяви до органів, які здійснюють державну реєстрацію прав на транспортні засоби, житлові будинки.
У разі спору заміна правового статусу майна може відбутися на підставі рішення суду. Суд може відмовити у визнанні майна спільною сумісною власністю подружжя, якщо буде встановлено, що внесок другого з подружжя був незначним. У цьому разі той з подружжя, хто поніс відповідні затрати на ремонт, переобладнання речі, має право на їх відшкодування. Вимога про визнання речі об'єктом права спільної сумісної власності може бути пред'явлена суду одним із подружжя, а у разі його смерті - спадкоємцями за заповітом чи за законом.
Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.[10;c.101]
3. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ
Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ скасовує режим спільності на набуте подружжям майно і, як правило, є наслідком, припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і під час шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.[3;c.80]
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Розірвання шлюбу не є обов'язковою умовою припинення права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Якщо не здійснено поділ спільної сумісної власності подружжя або якщо не визначено розмір часток у праві цієї власності, що належить кожному з колишнього подружжя, відносини, пов'язані з правом спільної сумісної власності, зберігаються. Однак оскільки їх учасники вже не є подружжям, для регулювання цих відносин застосовуються норми ЦК.
Спільно придбане колишніми дружиною і чоловіком майно належатиме їм на праві спільної часткової власності, якщо вони не передбачать, що таке майно має належати їм на праві спільної сумісної власності. Це пояснюється тим, що у разі виникнення права спільної власності на будь-який об'єкт воно вважається правом спільної часткової власності. Це право, як зазначається в літературі, є провідним видом права спільної власності. Воно завжди, якщо це прямо не передбачено законодавством або договором, передбачається. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбачених законом або договором.
Якщо ж колишні дружина і чоловік після розірвання шлюбу у реєстраційному порядку продовжують проживати однією сім'єю, за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним ( ст. 108 СК).
Припинення спільної сумісної власності чи спільного майна подружжя відбувається шляхом поділу чи у разі смерті дружини або чоловіка. Поділ регулюється статтями 69—72 СК.[5;c.215]
Зазначений поділ можливий на вимогу кожного з подружжя, а також кредитора одного з подружжя при зверненні стягнення на частку останнього у спільному майні. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, за взаємною згодою незалежно від розірвання шлюбу.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружини, чоловіка зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Ця презумпція може бути змінена домовленістю між ними або шлюбним договором.
Розмір часток кожного з подружжя у їх спільному майні може визначатися за взаємною згодою та оформлюватись у вигляді письмової угоди між ними. За бажанням подружжя ця угода може нотаріально посвідчуватись. При цьому дружина і чоловік не зобов'язані додержувати положення про рівність їх часток у спільному майні.[23;c.201]
Визначення часток дружини та чоловіка у спільному майні, чи, точніше, у праві спільної сумісної власності, це перший етап у вирішенні майнової сфери подружнього конфлікту. За ним, як правило, наступає другий - реальний розподіл, тобто розподіл (поділ) в натурі. Хоча не виключено, що один з подружжя чи колишнього подружжя вимагатиме лише визначення його частки.
У разі виникнення між ними спору щодо розміру їх часток у спільному майні суд виходить з визнання рівності цих часток. Відступити від принципу рівності часток подружжя суд може за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.[7;c.117]
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір одержуваних ними аліментів недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування. Це положення не можна розуміти таким чином, що сама наявність дітей, залишених з одним із подружжя, є підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо цього потребують інтереси виховання та утримання дітей, оскільки обидва з подружжя зобов'язані виховувати і утримувати їх.
Так, інтереси дітей мають враховуватися при поділі між подружжям житлової площі. В інтересах дітей суд може відступити від принципу рівності часток подружжя при поділі меблів та інших предметів домашнього вжитку. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд не повинен порушувати цей принцип. [11;c.204]
Під час поділу майна подружжя речі, що належать дітям, не можуть ділитися, оскільки ст. 173 СК закріплює роздільність майна батьків та дітей. У тих випадках, коли подружжя за взаємною згодою чи суд на вимогу подружжя (одного з них) визначає розмір належної кожному з подружжя частки в їх спільному майні і не здійснює поділу майна у натурі, відносини спільної власності не припиняються. Однак відносини права спільної сумісної власності заміняються відносинами права спільної часткової власності.
Дружина і чоловік, як вже зазначалося, мають право розділити належне їм спільне майно за взаємною згодою. У разі виникнення між ними спору щодо способу поділу майна він може бути вирішений судом. Спір про поділ спільного майна подружжя може мати місце також у разі смерті одного з них, якщо у померлого крім того з подружжя, хто пережив його, є інші спадкоємці, й між тим з подружжя, хто пережив померлого, та ними не досягнуто згоди.[10;c.110]
Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, може мати місце також на вимогу кредитора дружини або чоловіка. При вирішенні питання про поділ спільного майна подружжя суд насамперед повинен визначити розмір частки кожного з них у їх спільному майні, вартість майна, що підлягає поділу, а також кожної речі та розділити останні між подружжям з урахуванням їх вартості та розміру частки кожного з подружжя.
Під час поділу спільного майна подружжя, пов'язаного зі смертю одного з них, визначається частка кожного з подружжя. Частка померлого, якщо немає заповіту, ділиться у рівних частинах між усіма спадкоємцями, покликаними до спадщини, включаючи й того з подружжя, хто пережив померлого. Вартість спільного майна та конкретних речей має бути зазначена у позовній заяві. У разі виникнення спору щодо вартості майна або окремих речей суд може призначити експертизу: товарознавчу (для визначення вартості речей та меблів) або будівельну (для визначення вартості житлового будинку, якщо він входить до складу майна).[20;c.85]
Якщо поділ спільного майна подружжя провадиться без розірвання шлюбу, він може стосуватися лише наявного майна. Дружина і чоловік не можуть ділити майно, яке вони набудуть у майбутньому. Умови поділу такого майна можуть бути передбачені лише у шлюбному договорі. [20;c.85]
До складу спільного майна подружжя, як вже зазначалося, входять не тільки речі, що належать їм на праві спільної сумісної власності, а й майнові права. Тому поділ має відбуватися з урахуванням вартості речей та розміру частки кожного з подружжя.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Це ж положення передбачене ще у другому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".[10;c.115]
Як вже зазначалось, інтереси дітей можуть враховуватися при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Інтереси дружини, чоловіка можуть бути враховані судом при поділі речей для професійних занять. Вони присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Якщо одному з подружжя передаються речі і права, вартість яких перевищує належну йому частку, другому з подружжя повинна бути присуджена відповідна компенсація. Подружжю може також належати право на вклад у статутному фонді господарських товариств. Якщо такий вклад зроблено у період шлюбу, то вважається, що він входить до складу спільного майна подружжя. При поділі вкладу, оформленого на ім'я одного з подружжя, можливі три варіанти:
1) прийняття другого з подружжя до складу учасників господарського товариства і поділ вкладу між обома з подружжя, якщо це передбачене установчими документами товариства і на це є згода його вищого органу;
2) виплата тим з подружжя, хто є учасником господарського товариства, другому з подружжя відповідної компенсації;
3) вихід того з подружжя, хто є учасником господарського товариства, з його складу й поділ коштів, одержаних ним пропорційно його частці у статутному капіталі товариства, між подружжям.[13;c.64]
Водночас не можна погодитися з Т. Ариванюк та О. Дзерою, які вважають, що вклад одного з подружжя у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю може бути визнаний спільною сумісною власністю подружжя. Право на цей вклад є зобов'язальним правом, а не правом власності. Право власності на вклад у статутному фонді господарського товариства належить останньому, а не його участникам.
Учаснику ж господарського товариства належить зобов'язальне право на вклад у його статутному фонді. Тому він має право на одержання дивідендів, виплату йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі останнього, у разі його виходу з товариства та деякі особисті немайнові праваУ часнику господарського товариства належить не абсолютне право на вклад, а відносне зобов'язальне право. Його вклад є не індивідуально-визначеною річчю, а річчю, яку визначають родові ознаки.
При поділі спільного майна дружини і чоловіка суд виходить з принципу рівності їх часток. Ч. 2 ст. 60 СК, як вже зазначалось, встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Підстави відступу від цього принципу наведені у частинах 2 і 3 ст. 70 СК. При застосуванні презумпції спільності майна подружжя істотне значення має встановлення часу його набуття. Майно, набуте за час шлюбу, вважається спільним, а те, що придбане до шлюбу — роздільним. [20;c.90]
У разі виникнення спору щодо часу набуття майна презумпція спільності останнього поширюється на все майно подружжя, оскільки, як правило, основне майно дружина і чоловік набувають у період шлюбу. У зв'язку з цим тягар доказування відсутності спільності майнових прав на певний предмет покладається на того з подружжя, хто їх оспорює. Тобто заінтересована особа має довести відсутність хоча б одного з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна, наприклад те, що воно було набуте до шлюбу або за час шлюбу, але не в результаті спільної праці подружжя.
Якщо один з подружжя претендує на майно, що належало другому з подружжя до шлюбу, він повинен довести обставини, на підставі яких це майно повинно бути визнане спільним майном подружжя (ст. 62 СК).
Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, має здійснюватися в натурі, якщо це можливо без втрати його цільового призначення ( ч. 2 ст. 183 ЦК 2003 р.). На практиці особливі труднощі виникають при поділі житлового будинку і квартири. За неможливості цього суд має право визначити порядок користування окремими приміщеннями. При цьому окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені у спільному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування будинком може бути визначений і для учасників спільної сумісної власності. У разі неможливості поділу будинку в натурі чи встановлення порядку користування ним співвласнику, який виділяється, за його згодою виплачується грошова компенсація, розмір якої визначається за угодою сторін, а при її відсутності — судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи.
Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за якою він може бути проданий у даному населеному пункті. В окремих випадках суд з урахуванням конкретних обставин справи може й без згоди учасника, який виділяється, зобов'язати інших учасників спільної власності виплатити йому грошову компенсацію. Зокрема, це можливо, якщо частка учасника, який виділяється, є незначною й не може бути виділена в натурі, він у будинку не проживав і забезпечений іншою житловою площею.[15;c.219]
ВИСНОВОК
Спільність майна, як правило, найбільш повною мірою забезпечує інтереси подружжя. Проте в житті можуть виникати ситуації, коли подружжя доходить висновку про припинення режиму спільності та поділ належного йому майна.
Для законодавства традиційним є режим спільності майна подружжя. Він передбачає об'єднання майна дружини та чоловіка в єдину май нову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, корис тування та розпоряджання. У сучасному розумінні сутності режиму спільності подружжя розглядається як особи, котрі мають спільний інтерес у підтриманні майнового благополуччя сім'ї, а їхні відносини характеризуються як відноси ни економічного партнерства. Внесок кожного з подружжя незалежно від його конкретного виразу та обсягу розглядається як суттєвий і необхідний елемент формування і підтримання майнової спільності. Таким чином, фундаментальна концепція режиму майнової спільності виражається в принципі економічного партнерства подружжя.
Отже, під час написання курсової роботи були розглянуті основні питання право спільної сумісної власності подружжя.
Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі — відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) — переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.
У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося формування концепції правового режиму спільної сумісної власності.
Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна, яке набувається ним за час шлюбу. Подружжя користується рівними правами на майно.
Також законодавством визначається майно, яке належить до спільної сумісної власності чоловіка і дружини. Таким чином, Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Отже, розгляд питання про спільну сумісну власність подружжя є актуальним в сімейному праві.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К.: Юрінком, 1996.- 80 с.
2. Сімейний кодекс України : Офіційний текст: (Міністерство юстиції України (Київ). -К.: Кондор, 2006. -103
3. Дзера О. В. Деякі проблеми врегулювання відносин власності подружжя в новому Сімейному кодексі України // Юридична Україна. — 2003. — №1.-С.58.
4. Драгневич Л. Сутність і ретроспектива становлення та розвитку шлюбно-сімейних відносин в Україні // Підприємництво, господарство, право. — 2002. — № 1.
5. Жилінкова І.В. Правове регулювання майнових відносин у сім'ї в контексті нового сімейного законодавства // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 2930 квітня 2004 р., м. Харків. - К., 2004. - С. 212.
6. Миронова Г. Моральні засади Сімейного кодексу України // Право України. — 2004. — № 4.
7. Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України / За ред. Ю. С. Червоного. — К. : Істина, 2008. - 215 с.
8. Ромовская З. Семейный кодекс Украины // Юридическая практика. — 2007. — №1.-8 янв
9. Ромовська 3. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє // Право України. — 2001. — № 2.
10. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар . - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2007. - С.297
11. Сімейне право України: Підручн. / За ред. Гопанчука В. С. К.: Істина, 2005. - 299 с.
12. Сімейне право: Нотаріат. Адвокатура. Суд: Наук.-практ. посіб.: У 2-х кн. / За заг ред. С.Я. Фурси. - К., 2005. - С. 561.
13. Сімейне право України. - К.: Істина, 2008. - С. 77-78.
14. Советское семейное право / Под ред. В. А. Рясенцева. — М., 1982. — С. 4
15. Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях. — X.: ТОВ «Одіссей», 2005.— 630 с.
16. Спільна сумісна власність подружжя. Майнові відносини у фактичному шлюбі: ... Монографія. – Х.: «Ксилон», 1997. – 236с. Жилинкова И.В.
17. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи. Монографія. – Х.: «Ксилон», 2000. – 398с.
18. Ариванюк Тетяна Олексіївна. Правове регулювання відносин власності між подружжям: Авто до дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. - К., 2002. - 190арк. - Бібліогр.: арк. 179-190.
Антошкіна Валерія Костянтинівна. Договірне регулювання відносин подружжя: авто до дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2006.
Мальченко Валентин Миколайович. Особливості поділу та виділу спільної сумісної власності подружжя: Авто до дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеська національна юридична академія. - О., 2007.
Новохатська Яна Володимирівна. Правове регулювання майнових відносин п одружжя (порівняльно-правовий аспект): Авто до дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2006.
Сафончик Оксана Іванівна. Правове регулювання припинення шлюбу в Україні: авто до дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеська національна юридична академія. - О., 2004.
Христенко Надія Юріївна. Право спільної сумісної власності фізичних осіб : Дисертація на здобуття наукового степеня кандидата юридичних наук : 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес, сімейне право, міжнародне-приватне право. - КИЇВ, 2006.
Шанойло В.О. Набуття права спільної сумісної власності подружжя за Сімейним кодексом України. Монографія. – К.: «Юрінком Інтер», 2003. – 406с.
Явор О.А. Функції шлюбного контракту в сімейному праві України. Авто дис. канд. юрид. наук. – К., 1996
Як вже зазначалося, у разі відсутності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлені права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обмеження у здійсненні подружжям прав співвласників.
Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього Кодексу подружжя має рівні права на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначення правової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.
У новому СК збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки - зі статті про особисте майно кожного з подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід укладачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав подружжя на майно є, в першу чергу, його спільність, а не роздільність (такий підхід було закладено і в проекті ЦК України).
У СК загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України 1969 р., але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так, відповідно до ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Така законодавча правонаступність очевидно обумовлена наявністю позитивного досвіду в застосуванні наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існують можливості вдосконалення положень про спільну власність подружжя.
Так, у них безпосередньо не роз'яснюється зміст поняття "майно, нажите (набуте) подружжям за час шлюбу". Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким майно, придбане кожним із них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні труднощі може викликати тлумачення терміна "нажите" чи "набуте". Цей термін в юридичній практиці зустрічається досить рідко, оскільки несе швидше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін "набуте майно" також не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у спільну власність. Словом, значення термінів "нажите", "набуте" майно не має допоки свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цього терміна не сприяє застосуванню правових норм на практиці. Тому в новому СК України бажано було б розкрити зміст поняття "набуте майно", аби чітко відтворити юридичну суть правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, давши перелік конкретних правових підстав, що забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На наш погляд, спільною сумісною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених обома з учасників подружжя угод або одним із них - за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів.
Згідно з КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один із них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч. 2 ст. 22). Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності подружжя в суспільному секторі економіки (приватному, державному, комунальному). Введення цієї норми в радянське сімейне законодавство обумовлювалося існуванням ленінських принципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що відсутність у одного з подружжя самостійного заробітку не повинна позбавляти його права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його створенні або не міг цього робити з поважних причин.
Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв'язку з неоднаковим розміром заробітку кожного з них. В юридичній літературі неодноразово зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві критерію врахування ступеня участі кожного з подружжя у створенні спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ, віддають одне одному - любов, дружбу, турботу.
Однак у СК України відсутнє застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення такого факту. Натомість у ньому лише розширено порівняно з КпШС України 1969 р. перелік конкретних підстав неучасті одного з подружжя у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба). Так, відповідно до п. 1 ст. 60 СК "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)".
Ані чинне сімейне законодавство, ані СК України не містять вичерпного переліку критеріїв для визначення "інших поважних причин", що може призводити до зменшеного внеску до сімейного бюджету. Але поза сумнівом, що обставинами, які зберігають за кожним із подружжя рівне право на майно у спільній сумісній власності, можуть бути також інвалідність, перебування на строковій службі в Збройних Силах України, виконання громадського обов'язку тощо. Власне такий підхід певною мірою обґрунтовувався в радянській юридичній літературі. Підтримуючи в принципі положення ч. 2 ст. 22 КпШС України та доцільність його введення в новий СК, не можна обійти увагою те, що ця стаття СК має іншу ваду, адже в ній акцентується увага не на підставах виникнення права спільної сумісної власності, а на окремих обставинах, за наявності яких зберігається за подружжям режим спільності майна. Не розкриті в СК також конкретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Тому з урахуванням викладеного норму п. 1 ст. 60 СК України вважаємо за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, від підприємницької та іншої суспільно корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить майно на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру внеску кожного окремо до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу в зв'язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин.
Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали поповненню загальносімейного бюджету. Безперечно, це може мати місце тоді, коли відсутні поважні причини для участі чоловіка у створенні спільного майна. Думається, не може розглядатися як поважна неучасть чоловіка чи дружини у створенні сімейного бюджету їх перебування у місцях позбавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як підставу, що перешкоджає виникненню права спільної сумісної власності, небажано. Інша справа, що в законодавстві має бути норма, яка давала б суду право в таких ситуаціях на вимогу одного з подружжя визнавати роздільною власністю майно, набуте кожним з них.
Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило переліку майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки ж подружжя є суб'єктами як сімейних, так і цивільних правовідносин, то цілком логічним уявляється висновок І. Жилінкової в тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відповідно до законодавства про власність. Між тим, згідно зі ст. 13 Закону "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному законодавстві, на наш погляд, недоцільно. В ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Власне, подібне правило закріплено в п. 1 ст. 61 СК, згідно з яким об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.
На перший погляд, особливих проблем у визначенні можливого об'єктного складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так. Навіть за радянських часів, коли коло об'єктів права приватної власності суворо обмежувалося, виникали труднощі у встановленні об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові від 15 червня 1973 р. "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР" (в редакції від 24 квітня 1981 р. № 4) роз'яснив, "що відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема, речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні установи, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і гаражно-будівельному кооперативах, цільові внески в садівницькі товариства, страхова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за рахунок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі дострокового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинення шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов'язальними правовідносинами".
Не зникла потреба в таких роз'ясненнях судам і нині. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", з прийняттям якої втратила чинність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 р., перелік об'єктів спільної сумісної власності був дещо оновлений.
У ч. 3 п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював узагальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерела і час придбання зазначеного майна і при цьому виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ним у період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Отже, в цьому роз'ясненні дається не лише узагальнене правило про можливі об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, але і зазначаються умови визнання таких об'єктів сумісною власністю подружжя. Таке роз'яснення Пленуму є принципово правильним.
Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік об'єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій записав; "Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами".
Порівнюючи переліки об'єктів спільної сумісної власності подружжя, сформульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 р., насамперед необхідно зазначити, що останній був доповнений переважною частиною видів майна, перелічених у ст. 13 Закону України "Про власність" (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, акції та інші цінні папери). Звичайно, цей перелік об'єктів, що можуть бути у спільній сумісній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.
По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України виділяє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо об'єктом права спільної власності (квартири, будинки);
б) майно, що не є в даний момент об'єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема, в зобов'язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти одного з подружжя в кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшкодування, які можуть бути виплачені одному з подружжя).
По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільного майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобов'язальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, наприклад, вклад в кредитній установі, воно не є об'єктом права власності, а подружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вимагати видачі внесених грошових коштів. В юридичній літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної установи, перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги. Тому необхідно чітко розмежовувати поняття "спільна власність подружжя" та "спільне сумісне майно подружжя". Останнє є більш широким порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності.
У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму можуть виникнути також інші труднощі, особливо щодо тієї його частини, де говориться про те, що спільним сумісним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу. Сумнівів у необхідності таких роз'яснень не може бути, адже зумовлені вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною.
Наприклад, судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду в своїй ухвалі від 4 лютого 1972 р. дійшла висновку, що страхові суми поділу між подружжям не повинні піддаватися, тому що відповідно до ст. 371 ЦК УРСР права та обов'язки за договором добровільного особистого страхування виникають лише у сторони за договором.
Однак вже 15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду УРСР в своїй постанові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування, чим було внесено визначеність у правовий режим такого виду майна, створеного подружжям у період шлюбу. Але й після прийняття цієї постанови зустрічалися особливі підходи до вирішення означеної проблеми.
Так, ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 17 грудня 1975 р. було визнано законним рішення Кримського обласного суду, за яким нараховані Укрдержстрахом загиблому громадянину страхові суми були визнані його особистим майном.
В юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань також висловлювалися різні погляди. Так, на думку одних авторів, страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном. Стосовно ж майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо було застраховане їх спільне майно. На думку І. Жилінкової, при визначенні правового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя - страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 р.). Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися його спільною власністю.
Як вже зазначалося, вклади, внесені подружжям в банківські та інші кредитні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном. Звичайно, якщо вони виникли за рахунок спільно нажитих подружжям коштів. Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя є досить складною, що обумовлено зокрема тим, що вклади оформляються на ім'я лише однієї особи - вкладника. Вперше в законодавчому порядку допустимість визнання вкладу спільним сумісним майном була передбачена ст. 87 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р., ст. 385 ЦК УРСР, якими передбачалося, що стягнення на вклади громадян в державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено на підставі рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Незважаючи на це, в літературі інколи вважали, що вклад визнається спільним майном подружжя, але лише після постановленого судового рішення про поділ вкладу. Дійсно, на перший погляд така позиція має правове підґрунтя, оскільки надання подружжю-вкладнику права самостійно розпоряджатися грошовими сумами свідчить про існування начебто презумпції роздільності вкладу, внесеного в період шлюбу одним із подружжя. Насправді ж це зовсім не так, оскільки подібна презумпція існує лише у правовідносинах, які виникають між кредитною установою та подружжям-вкладником як стороною у цивільно-правовому договорі. І це цілком логічно, адже за будь-яким цивільно-правовим договором правовідносини виникають, як правило, у сторін відповідного договору. Тому більш слушною є думка, згідно з якою вклад, створений і внесений у період шлюбу на ім'я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним майном, але щоб і кредитна установа розглядала його як такий, необхідне рішення суду, яке дозволить подружжю-невкладнику реалізувати своє право на спільний вклад2. Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до кредитної установи, має вважатися їх спільним сумісним майном ще й тому, що створювався він (якщо не доведено інше) за рахунок спільних доходів, які перетворилися із об'єкта права власності в об'єкт права вимоги.
Виникає питання щодо можливості зміни порядку оформлення депозитних вкладів. В юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення ефективності захисту прав обох з подружжя закріпити в законодавстві правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на них обох. Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її реалізація на практиці лише б гальмувала та ускладнювала розрахункові операції для кредитних установ, а також породжувала б суперечності між ними та вкладниками-подружжям з приводу одноосібного розпоряджання грошовими коштами, а як наслідок - і численні судові спори. Власне такий висновок підтверджується тенденціями в сучасному законодавстві, наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" ощадний сертифікат - письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Таким чином, законодавець однозначно визначає особу-вкладника та її повноваження і не допускає розчленування вкладу.
Тому встановлений ще законодавством радянського періоду порядок оформлення вкладу лише на одну особу може бути збережений і в майбутньому. У тому разі, коли подружжя-вкладник ухиляється від матеріального забезпечення сім'ї або коли між подружжям виникають суперечності щодо вкладу, подружжя-невкладник має можливість звернутися з позовом до суду про поділ вкладу. У новому Сімейному кодексі України його розробники, очевидно, прагли врахувати досвід, накопичений сімейно-правовою наукою та судовою практикою, але практичне втілення цього бажання виявилося невдалим. Так, відповідно до п. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, наведеною нормою вклад в кредитній установі визнається об'єктом права спільної сумісної власності, хоча насправді він є об'єктом права вимоги, тобто об'єктом зобов'язальних правовідносин.
Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо акцій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких об'єктів до спільної сумісної власності подружжя. Такий підхід законодавця знаходить відповідну підтримку в юридичній літературі. Однак, на наш погляд, при застосуванні режиму спільності щодо акцій, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу.
Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. При цьому громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іменуються корпоративними правами, то таким чином корпоративні права пов'язані з особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. На думку В. Жилінкової, іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності. Думається, що юридичних перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути, зокрема, положення ст. 5 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" про те, що акція є неподільною, а у разі, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника. Отже, законодавець допускає можливість перебування акції у власності кількох осіб, а відтак - і у власності подружжя. Інша справа, що законодавець допустив у ст. 5 цього Закону певну юридичну некоректність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників.
Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери"2). Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсними (ст. 5). Якщо ж ще врахувати ті положення цього Закону, які передбачають використання приватизаційних цінних паперів тільки для придбання об'єктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти поширення режиму спільності на одержані одним із подружжя приватизаційні папери.
Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права спільної власності не за підставами сімейного законодавства. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача займаних квартир (будинків) в спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто у такому разі спільність на житло між подружжям та іншими членами сім'ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і здійснення правомочностей співвласниками приватизованого житла має проходити за загальними правилами цивільного законодавства. Однак принагідне варто звернути увагу на нетрадиційність деяких вжитих законодавцем понять у тій частині, де йдеться про "членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі". В чинному законодавстві України застосовуються різні поняття членів сім'ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімейно-правових, житлових, спадкових та ін.). Як відомо, в Житловому кодексі (ЖК) України чітко визначено коло членів сім'ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло (ст. 64). Відповідно до ЖК України до членів сім'ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи, що постійно мешкають в статусі членів сім'ї, в ст. 64 ЖК України не називаються. Аналогічна непослідовність виявляється й в інших приватизаційних нормах. Так, відповідно до ст. З Закону України "Про приватизацію Державного житлового фонду" приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 м кв. загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадян України, що мешкають в них або перебувають на черзі, потребуючи поліпшення житлових умов. Так чи інакше, законодавець у цьому разі припустився певних суперечностей, застосовуючи в одному випадку поняття "члени сім'ї наймача", в іншому - "особи", що ускладнює виявлення кола суб'єктів приватизації державного житла.
Подружжя може бути засновником (учасником) товариства з обмеженою відповідальністю, що має статутний фонд, розділений на частки, які утворюють вклади учасників товариства (ст. ст. 13, 50 Закону "Про господарські товариства"). Думається, що вклад, належний одному з подружжя в товаристві з обмеженою відповідальністю також може бути визнаний їх спільною сумісною власністю за умови його створення в період шлюбу на спільні кошти. Звичайно, це не означає, що подружжя-неучасник господарського товариства має право власності на майно цього товариства, оскільки такого права не має і сам учасник. Згідно зі ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна товариства, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товариство. Тому подружжя-неучасник може реалізувати своє право спільної сумісної власності на вклад лише за згодою подружжя-учасника або в судовому порядку з дотриманням відповідних положень Закону "Про господарські товариства", про що йтиметься далі.
Однією з організаційно-правових форм підприємств може бути приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи. Якщо ж така особа перебуває в шлюбі, то постає питання про можливість визнання майна приватного підприємства спільною сумісною власністю подружжя. Відповідь на це питання прагли дати укладачі проекту нового ЦК України, відповідно до ст. 1303 якого (п. 1) використане для здійснення підприємницької діяльності підприємство, яке становить єдиний майновий комплекс, а також його частини можуть бути об'єктом права особистої або спільної сумісної власності подружжя. На перший погляд, запропоноване правило є безспірним. Але насправді це дещо не так. Справа в тім, що воно не може бути прийнятним, якщо засновник приватного підприємства закріпить за ним відповідно до статуту майно на праві власності. У такому разі майно приватного підприємства, що становить його цілісний майновий комплекс, не може бути одночасно об'єктом права власності приватного підприємства як юридичної особи та об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Інша річ, що той з подружжя, хто не є його засновником, може вимагати поділу майна приватного підприємства або присудження відповідної грошової компенсації. Юридичною підставою для задоволення таких вимог має бути той факт, що подружжя-засновник в період шлюбу на спільно нажиті подружжям кошти створив підприємство і згодом примножив майновий актив своєю працею. На жаль, новий СК не врегулював правовий режим майнового комплексу приватного підприємства, створеного одним із подружжя. Тому, очевидно, такий правовий режим має визначатися відповідно до загальних положень сімейного законодавства, згідно з якими майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя.
Важливою в умовах ринкової економіки є норма ст. 58 СК про те, що коли річ, яка належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).
Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з цим моментом безпосередньо пов'язане вирішення питання про момент виникнення у подружжя права спільної власності на придбане ними майно або момент виникнення у них спільності на майно, належне одному з них за зобов'язальними правовідносинами. Більш того, з набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав виникають відповідні спільні майнові обов'язки.
Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно вести мову лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах РАЦСу і припинитися з моменту припинення шлюбу. Відповідно до ст. 95 СК України у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а якщо в період шлюбу - у день його нотаріального посвідчення. Тобто в останньому випадку протягом певного часу буде діяти законний правовий режим майна, а згодом - договірний. Безперечно, практика застосування цього положення в майбутньому виявить його ефективність, але вже нині можна з певністю стверджувати, що існування впродовж шлюбу кількох правових режимів не сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям.
Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб'єкта, необхідні конкретні юридичні підстави. Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за угодами, не забороненими законом (ст. 12 Закону України "Про власність"). За переліченими підставами подружжя також може набувати майно у власність, одержуючи його спільно або одноосібне. Звичайно, коли подружжя спільно придбало майно, наприклад, будинок за договором купівлі-продажу, одночасно виступивши покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не обумовлено законом або договором (ст. 128 ЦК УРСР, п. 1 ст. 336 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли один із подружжя одноособове набуває майно за угодами чи іншими підставами. У зв'язку з цим і постає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя. Саме це питання і вимагає ретельного та глибокого аналізу, однак воно не знайшло свого законодавчого вирішення.
Тут принагідно ще раз звернутися до змісту ст. 128 ЦК України, у якій записано, що "право власності (право оперативного управління, а нині і повного господарського відання) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Таким чином, наведеною статтею встановлено загальне правило про виникнення у набувача майна за договором права власності в момент передачі йому майна. Якщо ж застосовувати це положення до правовідносин між подружжям, то можна констатувати, що у будь-якому разі право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше, ніж право власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна. Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством вступає в дію автоматично (якщо інше не було обумовлено шлюбним контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає одночасно в момент виникнення у подружжя-сторони в угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК УРСР, ст. 336 ЦК України права приватної (індивідуальної) власності. Тобто право власності одного суб'єкта автоматично перетворюється на право власності кількох суб'єктів (співвласників). Таку правову ситуацію можна охарактеризувати як автоматичну трансформацію одного правового режиму в інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке набувається за угодами одного з подружжя, виникає незалежно від волі подружжя-учасника угоди. Все викладене дає підстави для узагальнюючого висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що набувається одним із подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не обумовлено законом або договором.
У новому ЦК України збережене правило про момент виникнення прав власності у набувача майна за договорами (ст. 329). Крім того, в ньому враховані положення тих законодавчих актів, які спеціально обумовлюють особливий порядок виникнення права власності у набувача майна за договором, оскільки ЦК 1963 р. не передбачив жодного прямого застереження про момент виникнення права власності у набувачів майна за договорами. За радянських часів в цивільних кодексах лише деяких союзних республік містилися спеціальні застереження щодо моменту виникнення права власності. Зокрема, в ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р. було записано, що коли угоди з відчуження майна підлягають державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Ця норма з деякими редакційними доповненнями відтворена і в новому ЦК РФ 1996 р. (ст. 223).
У новітньому законодавстві України також спостерігається тенденція щодо законодавчого визначення моменту виникнення права власності як у громадян, так і у юридичних осіб. Наприклад, ст. 22 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції від 15 травня 1996 р.) встановлює, що право володіння, користування і розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. З правової точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки законодавець застосував нетрадиційну термінологію про перехід до нового власника правомочностей, а не права власності. Така "недоречність" не була допущена в Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" (у редакції від 19 лютого 1997 р.), в ст. 27 якого було зазначено, що право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.
Стаття 30 Земельного кодексу (ЗК) України 1991 р. передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування земельною ділянкою. Таким чином, у даному випадку момент виникнення права власності (права користування) на земельну ділянку поставлено в залежність від моменту виникнення права власності на будівлю чи споруду. Однак у новому ЗК України від 25 жовтня 2001 р. таке питання вирішене дещо по-іншому. Так, відповідно до ст. 120 ЗК 2001 р. при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частку може переходити на підставі цивільно-правових угод. Оскільки тут не визначається прямо момент виникнення права власності на земельну ділянку, його необхідно визначати з врахуванням положень ст. 125 ЗК України 2001 р., згідно з якою право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а також ст. 132, згідно з якою угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. Між тим, у ЦК УРСР 1963 р. спеціальних правил щодо моменту виникнення права власності на будинки і споруди не передбачено. У ст. 227 ЦК лише зазначається, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК такі договори мають також бути зареєстровані у виконкомі місцевої Ради народних депутатів. В літературі з цього приводу було зауважено, що право власності на жилий будинок виникає в момент нотаріального посвідчення договору3. Дійсно, право власності на жилий будинок може виникнути в момент нотаріального посвідчення договору, але якщо сторони не визначили в договорі інший момент виникнення права власності. Нотаріальне оформлення договору для сторін означає символічну передачу жилого будинку набувачеві.
За договорами відчуження жилих будинків чи інших споруд, сторонами в яких є юридичні особи, право власності у набувачів, очевидно, має виникати відповідно до загальних правил ст. 128 ЦК УРСР. З прийняттям нового ЦК України ситуація щодо виникнення права власності на жилі будинки, інші споруди може набути більш чіткої врегульованості з огляду на те, що в ст. 326 ЦК України записано, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду законної сили про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально, крім випадків, передбачених законом, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту його реєстрації. Для подружжя це буде означати, що спільна сумісна власність на майно, що набувається за нотаріально посвідчуваними угодами, має виникати з моменту їх нотаріального посвідчення, а за тими, що підлягають обов'язковій державній реєстрації - з моменту їх реєстрації.
Особливий випадок виникнення права власності у громадян передбачений у ст. 15 Закону України "Про власність", згідно з якою член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж, іншу будівлю чи приміщення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно. І хоча в наведеній нормі мова йде лише про набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права власності, а врешті, якщо ця особа перебуває в шлюбі - то водночас і права спільної сумісної власності подружжя (за умови, що первісні й наступні пайові внески робилися в період шлюбу).
В юридичній літературі вже зверталася увага на позицію Пленуму Верховного Суду України, який у своїй постанові від 18 вересня 1987 р. № 9 "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" висловив категоричне твердження, що право власності на квартиру, куплену у будинку ЖБК у покупця, виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору. Фактично Верховний Суд України своєю постановою створив нову правову норму, хоча він і не входить до кола органів, уповноважених видавати нормативно-правові акти. Власне ст. 128 ЦК УРСР чітко визначено загальне правило щодо виникнення у набувача права власності в момент передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто змінити дане правило можна лише законом, а не нормативно-правовим актом, який не має сили закону. Однак дана вимога проігнорована в Правилах торгівлі у розстрочку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р., згідно з якими право власності на товари, передані за договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку. Таким чином, у даній ситуації, якщо у подружжя, який безпосередньо як сторона договору придбав у торговельного підприємства товар у розстрочку, не виникло право власності на цей товар до моменту розрахунку, то тим більше не може виникнути таке право в другого з подружжя.
Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, але і за іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з нього майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає об'єктом права власності. Так, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, передбачено обов'язкову реєстрацію лише тих об'єктів нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, незалежно від форм їхньої власності й при наявності матеріалів технічної інвентаризації (п. 1.6). При цьому оформлення права власності на об'єкти нерухомості провадиться місцевими органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти за наявності акта державної комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом виникнення права власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про право власності на об'єкт нерухомості. Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя в період шлюбу право спільної сумісної власності виникає у них в момент одержання подружжям-забудовником такого свідоцтва. Такий висновок є наслідком формально-юридичного підходу, оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з моменту введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право власності на цей об'єкт, і без нього забудовник не може практично реалізувати свої правомочності власника (наприклад відчуження).
Однак найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу моменту виникнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії. Тут сформувалося в основному три точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя поширюється: а) в момент набуття подружжям-працівником права на одержання винагороди; б) в момент доставки винагороди в сім'ю; в) в момент фактичного отримання винагороди за працю подружжям-працівником.
Дійсно, непереконливою є думка про те, що нарахована, але не отримана зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до моменту одержання її працівником вона взагалі не є об'єктом права власності. З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать подружжю, що працює. Таке рішення не суперечить чинному законодавству. Однак у зв'язку з цим постає інше питання: можливо все ж доцільно поширити дію режиму спільності на неодержану одним з подружжя заробітну плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві? На наш погляд, втілення такої пропозиції в законодавчому порядку могло б породити негативні ситуації і вступало б в суперечність з принципами трудового права, адже відповідно до ст. 97 Кодексу законів про працю України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Поширення режиму спільності на неодержану одним з подружжя заробітну плату надавало б другому з них право вимагати у судовому порядку виплати її частини чи у повному розмірі, що було б несумісним з характером трудових правовідносин, в яких виникнення трудових прав і обов'язків пов'язане з особою працівника, його кваліфікацією, посадою тощо.
Має вразливі місця і друга точка зору, згідно з якою момент виникнення права спільної власності подружжя на зарплату прив'язується до моменту її внесення до бюджету сім'ї. Один з найвагоміших аргументів її противників - що це дозволяло б одному з подружжя не брати участі у поповненні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормою ст. 22 КпШС України, яка передбачає автоматичну дію режиму спільності майна подружжя. З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду України від 17 грудня 1975 р. вбачається, що судова колегія також схильна вважати моментом виникнення права спільної власності у подружжя момент передачі винагороди в сім'ю. Однак істотним недоліком такої позиції є також те, що вона ускладнюватиме вирішення сімейно-майнових спорів, адже встановити момент передачі грошових сум до бюджету сім'ї практично неможливо.
Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне приєднатися до думки тих юристів, які виникнення спільної сумісної власності на заробітну плату пов'язують з моментом одержання її одним з подружжя за місцем роботи. Тоді ефективніше можуть бути захищені майнові права того з подружжя, який не працює з поважних причин. Це однак не означає, що подружжя, який працює, позбавлений права на власний розсуд розпоряджатися одержаною заробітною платою чи іншими доходами, адже відповідно до ст. 23 КпШС України при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Окрім усього, подружжю, що працює, у будь-якому разі належить половина винагороди, якою він може розпорядитися і всупереч волі другого з подружжя.
содержание ..
582
583
584 ..
|
|
|