Учебная книга: Цивільне право заг

Главная Учебники - Право Лекции по праву - часть 17

Авторський колектив

Баранова Л. М-, кандидат юридичних наук, доцент -гл. 14 (у співавторстві з С. Є. Сиротенко);

Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 1, § 2, § 4, § 5); гл. 2 (у співавторстві з С. Н. Приступою); гл. 7; гл. 8;

Домашенко М. В., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 20 (у співавторстві з В. Л. Яроцьким);

Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 5, гл. 18;

Ігнатенко В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 6, гл. 15 (у співавторстві з О. П. Печеним);

Коробцова Н. В., кандидат юридичних наук - гл.Ю;

Крижна В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 27; гл. 28; гл. 29;

Печений О. П., кандидат юридичних наук - гл. 15 (у співавторстві з В. М. Ігнатенко);

Приступа С. Н., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 3); гл. 2 (у співавторстві з В. І. Борисовою); гл. 4 (§ 1, § 3-4);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 13 (§ 3, § 4);

Сібільов М. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 4 (§ 2), гл. 11;

Сиротенко С Є., асистент - гл. 14 (у співавторстві з Л. М. Барановою);

Соловйов О. М., кандидат юридичних наук - гл. 3;

Спасибо-Фатеева І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 16-17; гл. 19;

Сурженко О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 12;

Чуйкова В. Ю., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 21; гл. 22; гл. 23; гл. 24;

Яркіна Н. Є., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 25; гл. 26;

Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент -гл. 9; гл. 13 (§ 1,§2, § 5); гл. 20 (у співавторстві з М, В. Домашенко)

Розділ і. Загальні положення цивільного права

Глава 1. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО - ГАЛУЗЬ ПРИВАТНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідності поділу права у об'єктивному смислі¹ на публічне І приватне. Так, у Дигестах Юстініана знаходимо: «вивчення права розпадається на два положення - публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні»² .

Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу³ . Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (далі - Конституція) обов'язок кожного сплачувати податки І збори у порядку І розмірі, встановлених законом, є обов'язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним Інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні державою обов'язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення ЇЇ економічної та інформаційної безпе-

Термін «право», за влучним визначенням Цельса, - мистецтво доброго і справедливого, має багато значень, серед яких виділяють право в об'єктивному і суб'єктивному значенні. Право у об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють діяльність людей в певній сфері, і відносини, які виникають між людьми у процесі її здійснення. Право в суб'єктивному значенні (суб'єктивне право) завжди обумовлено об'єктивним правом, є мірою можливої поведінки суб'єкта правовідносин (В. Белов. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003.-С. 7.

2Див.: Дигесты Юстиниана / Пер. с лат.; Отв. ред. Л. Л. Кофанов. - М.: Статут,
2002.-С. 83.

3Між тим в теорії права існує декілька точок зору з цього питання, про які доклад
ніше див.: Азімов Ч. Н. Про приватне І публічне право // Право України. - 1995. -№ 1.—
С. 32-34; В. Белов. Вказ. праця- - С. 8-9; Попондопуло В. Ф. Частное и публичное право
как отрасли права. Цивилистические записки: Межвуз. сб. науч. тр.-Вып. 2.-М.: Ста
тут. - Екатеринбург: Институт частного права, 2002. - С. 17-40; Черепахин Б. Б.
К вопросу о частном и публичном праве / Труды по гражданскому праву. - М.: Статут,
2001.-С. 93-120тощо.

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

ки - статті 16 та 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів. Однак слід зазначити, що поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), договір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити: чий інтерес має перевагу - приватний чи публічний. У зв'язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу, перш за все, є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, включаючи і Б. Чере-пахіна, який вказував: приватно-правове відношення побудовано на засадах координації суб'єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно-правове відношення побудовано на засадах субординації суб'єктів публічного права і є системою централізованого регулювання життєвих відносин¹ . Така точка зору уявляється переконливою. Додамо, що вона відчутно підсилюється самою природою регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено у ст„ 1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Але при цьому не можна нехтувати і такою категорією, як інтерес, оскільки будь-яке правове регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, для задоволення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулюванню, впливають на вибір прийомів регулювання² .

Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади та підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації. Приватне право - сукупність правових норм, які за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право - система юридичної децентралізації³ .

Але між приватним і публічним правом немає і не може бути, як писав І. Покровськ ий, «різкої демаркаційної лінії», Так, у приватному

¹ Черепахин Б. Б. Вказ. праця. - С. 120. -2 Там само. - С. 111,

³ Див.: Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут.

1998.-С. 39-40.

(цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути (наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо). Це пояснюється Існуванням особливостей деяких об'єктів права власності, наприклад, земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабкішої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо¹ . Навпаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками останніх, тобто, на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

У свою чергу публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей публічного права традиційно відкосять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права - цивільне, трудове право тощо.

Між тим система права України не є незмінною, вона трансформується. Слід погодитися з тим, що одним з її принципів є формування нових галузей, підгалузей й інститутів права та законодавства і поступове відмирання деяких «старих» галузей² . Зокрема, в сучасних умовах вже не існує такої галузі права як колгоспне право, з'явилась пздгалузь цивільного права - право інтелектуальної власності тощо. Але чи свідчить це про те, що виникли і сформувалися такі нові галузі права як підприємницьке³ , корпоративне⁴ , господарське⁵ тощо? І якщо це так, то до яких галузей права - приватного чи публічного їх можна віднести? Таким чином, проблема співвідношення цивільного права з нормами, що регулюють підприємницькі відносини, питання підпорядкування і системної належності різних груп норм, які покликані регулювати однорідні приватно-правові відносини, в сучасних умовах стає вельми актуальною⁶ , хоча не можна не зазначити, що вона не є новою, оскільки у науці поряд з проблемою поділу права на публічне і приватне вже давно виникло і дискутується питання поділу не всієї правової сфери, а тільки тієї її частини, основу якої складає цивільне право, на цивільне і торговельне право.

¹ ЯковлевВ. Ф.Гражданскийкодексигосударство/Всб.гГражданский кодекс Рос
сии. Проблемы. Теория. Практика. - М.: Международный центр финансово-эконо
мического развития, 1998. - С. 62-66.

² Рабинович П. М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посІб. - К., ІСДО. -
1995.-С. 95.

³ Там само, - С 96.

⁴ Див.:,КашаммнаГ.В.Корпоративноеправо.-М.:Норма-ИНФРА, 1999.-С.59-88.

⁵ Див.: Хозяйственное право: Учеб. / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хаху-
иин и др.; Под ред. В. К. Мамутова. - К.: Юринком Иягер, 2002. - С. 9-18.

Див. про це: Харитонов Є. О. До питання про властивості сучасного українського Цивільного права // Суспільство. Держава, Право: Науково-практичний журнал Одеської Національної юридичної академії. - 2003. - Вип. 3. - С 46-50.

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Традиція відокремлення кодифікації норм торговельного права від інших норм приватного (цивільного) права викликала явище, що називається дуалізмом приватного права, під яким у європейській правовій науці традиційно розуміють відокремлення норм, котрі регулюють комерційну діяльність, від цивільного права на протилежність монізму, при якому норми торговельного обороту підпорядковані цивільному праву і вмонтовані в його систему¹ .

Створення окремої від цивільного права галузі торговельного права пояснювалося тим, що основна опора, на якій трималося приватне (цивільне) право з моменту свого виникнення, по мірі соціального і економічного прогресу почала виявляти вади нездатності витримувати у подальшому навантаження зростаючої активізації і динаміки таких майнових відносин, як торговельні, регулювання котрих ґрунтувалось не на природі регульованих відносин, а на їх суб'єктному складі, поширюючись таким чином на осіб, що мали торговельні звання.

Історичною подією, що стала кроком на шляху до кодифікації торговельного права, вважається прийняття у Франції двох законодавчих актів, відомих під назвою «ордонанси»² Кольбера (фінансового міністра короля Людовика XIVта їх головного ініціатора): Ордонанса про сухопутну торгівлю і Ордонанса про морську торгівлю (1673 p.). їх значення для легалізації ідеї дуалізму приватного права було досить вагомим: з'явилось значною мірою уніфіковане правове регулювання торговельних операцій на території всієї країни. Пізніше ордонанси склали основу чинного Торговельного кодексу Франції (1807 p.).

Поява уніфікованих торговельних операцій у Франції вплинула і на розвиток торговельного права в інших країнах. Так, дуалістична система приватного права сформувалась в XIX ст. у Німеччині, де на підставі Вексельного статуту (1847 р.) і Німецького торгового уло-ження (1861 р.) 1889 р. відбулося об'єднання вексельного і торговельного права німецьких земель, а пізніше набрало чинності Німецьке торговельне уложення (1900 p.).

Між тим проблема дуалізму приватного права існувала тільки у континентальній правовій системі, оскільки у Великобританії та Сполучених Штатах Америки в силу особливостей розвитку системи загального права воно не знало галузевого поділу в значенні, притаманному континентальній правовій системі, хоча не можна не рахуватися з тим, що торговельні звичаї містяться і у прецедентному праві.

Майже до початку XXст. феномен дуалізму приватного права знаходився у розквіті, був дійсно класичним³ , маючи у сфері торговель-

Аеилов Г. Е. Соотношение гражданского и торгового кодексов в зарубежных странах. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-правовое исследование. -М: Издательство НОРМА, І999.-С. 1. ² Від фр. «ordonance» - королівський указ у Франції.

Довгерт А. С. Система приватного права та структура проекту нового Цивільного кодексу України / Кодифікація приватного (цивільного) права: За ред. проф. А. С. Дов-герта.-К.,2000.-С.З.

них відносин перевагу перед правом цивільним. Але вже на початку XXст, він поступово став перетворюватися в дуалізм кодексів - цивільного та торговельного, особливо у зв'язку з так званою «комерціалізацією» цивільного права. Інакше і не могло бути, оскільки грунтуючись на спільних засадах регулювання майнових відносин, цивільне і торговельне право, як елементи загальної для них приватно-правової сфери, далеко одне від одного не відривалися. Процеси реалізації норм цивільного і торговельного права завжди залишалися взаємопов'язаними у співвідношенні між собою як норми загальні і спеціальні. З розвитком торговельного обороту, з поширенням його на сфери послуг, операції з нерухомістю, на діяльність будь-якого приватного власника вихідні принципи й інститути торговельного права зливаються із загальними принципами цивільного права. Опинившись у просторі врегульованих цивільним правом, наприклад, зобов'язальних відносин, торговельне право почало втрачати колишню свою специфіку як окремої від цивільного права правової галузі. Причому з проникненням торговельних відносин у сферу цивільно-правову остання теж відчутно активізувалась, збагатившись різноманіттям торговельно-комерційних відносин. Межа між цивільним і торговельним правом стала умовною.

За таких обставин необхідність існування поряд з цивільними самостійних торговельних кодексів у окремих країнах опинилась під сумнівом. Вже на початку XXст. спостерігаються процеси кодифікації приватного права в рамках єдиного цивільного кодексу. Так, зокрема, у 1907 р. приймається Цивільний кодекс Швейцарії, який у 1911 р. доповнений Зобов'язальним законом, призначеним для регулювання у тому числі й відповідних торговельних відносин. Єдиний Цивільний кодекс прийнятий у 1942 р. в Італії - на батьківщині дуалізму приватного права. Нові цивільні кодекси Нідерландів (1992 p.), країн СНД досить переконливо свідчать про очевидну тенденцію подальшого розвитку приватного права шляхом уникнення його дуалізму. Щодо наведеного не є винятком і новий Цивільний кодекс України. До того ж для України дуалізм приватного права ніколи не був характерним в силу специфічних історичних умов розвитку підприємницької діяльності та її законодавчої регламентації.

Вважаємо, при вирішенні проблеми системи права сутність останньої полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконаленню її структури¹ . У зв'язку з цим слід погодитися з С. С, Алексесвим, який вважає: у загальній системі права, де існують три основні ланки галузей - профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характеризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спеціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокурорського нагляду), спостерігається формування своєрідних сфер ком-

¹ Шепндлин Б. В. Сущность советского права: Автореф. дис. док. горид. наук. - Л., 1962.-С 25.

Розділі

плексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки, соціальності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Але в сучасних умовах вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специфіку і не накопичили самобутній матеріал, а лише є комплексом елементів з різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специфічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових - цивільного і адміністративного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної у науковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі¹ . При цьому потрібно виходити з того, що галузь права — це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси -будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про галузь права може йтися лише там і постільки, де і оскільки особливий вид суспільних відносин характеризується такими особливостями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми правового регулювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридичним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними правовідносинами (юридичним фактом, змістом прав і обов'язків, санкціями). Система права є об'єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних відносин, яка береться безвідносно до їх правового регулювання² .

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкоподібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститутів, а, врешті-решт, становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало міцне утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвердження відбувалось у вигляді цивільного кодексу (Франція - наполеонівський Цивільний кодекс 1804 р,; Німеччина - Німецьке цивільне уложення 1900 р.)³ - Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопити регулюванням усі «горизонтальні» відносини - особисті немайно-ві і майнові, у тому числі й ті, що виникають у процесі підприємницької ДІЯЛЬНОСТІ.

Цивільне право як приватне право (в об'єктивному розумін ні) - це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

¹ Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. - М.: Ста
тут, 1999.-С. 46, 598-601.

² Алексеев С. С. Предмет советского социалистического гражданского права // Уч.
зап. Свердловского юрид. ин-та. Т. 1. - Свердловск, 1959.

³ Алексеев С. С. Гражданский кодекс. Заметки из истории подготовки проекта. За
мечания о содержании Кодекса, его значении и судьбе / В сб.: Гражданский кодекс
России.-С. 26.

_______________________________________________________________

§ 2. Предмет та метод цивільного права

У радянській юридичній науці критеріями поділу галузей права всередині єдиної системи права вважались предмет правового регулювання, як головний, основний критерій, і метод правового регулювання, як додатковий, похідний¹ , хоча деякі з науковців вважали, що достатньо і одного з цих (наприклад, предмета правового регулювання² або метода правового регулювання³ ).

ПІД предметом правового регулювання розуміють суспільні відносини певного типу, які зазнають правового впливу. їх природа обумовлює і вибір того методу впливу, за допомогою якого здійснюється найбільш ефективний процес правового регулювання. Це - і ступінь «автономності» суб'єктів правовідносин, їх становище один щодо одного, шляхи і способи та засоби захисту або відновлення порушених прав. Тобто, метод правового регулювання - сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідносини.

Безумовно, не може йтися, що ці критерії цілком задовольняли науку та практику. Пропонувались й інші (наприклад, домінуючі принципи права, завдання радянського права і соціалістичної законності, логічна структура правової норми та різновид санкцій, наявність інституту правової відповідальності тощо). Робота у цьому напрямі не припинялась; і вже наприкінці 70-х pp. XX ст. С. С. Алексеев запропонував комплексний підхід до вирішення даних проблем. А саме: був визначений додатковий критерій - юридичний режим (механізм) галузі права, під яким розуміють специфічні прийоми правового регулювання - особливий порядок виникнення і формування змісту прав та обов'язків суб'єктів, їх здійснення, санкції, способи реалізації, а також дію єдиних принципів (загальних положень), що поширюються на цю сукупність норм⁴ .

Спробуємо проаналізувати критерії виокремлення цивільного права як галузі приватного права в сучасних умовах.

Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання складають на сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об'єднує те, що вони засно-

¹ Це положення стало результатом двох широких дискусій, присвячених системі
права і які мали місце в 1938-1940, 1956-1958 pp. Див.: Система социалистического
права (Тезисы. - Ы., 1941; О системе советского социалистического права // Сов. гос. и
право. -1958. - № 1; Павлов И. В. О системе советского социалистического права //Сов.
гос. и право.-1958.-№ Птаін.

² Генкин Д. М. К вопросу о системе советского социалистического права // Сов. гос.
вправо.- 1956, -Х° 9; Вильнянский С. И. К вопросу о системе советского права //Сов.
гос. и право.-1957.-№ I.

³ Мешера В. Ф. О делении советского права на отрасли // Сов. гос. и право. -1977 -
№3.

⁴ Алексеев С. С. Отрасли советского права: проблемы, исходные положения // Сов.
гос. и право. - 1979. - № 9. - С. 17-18.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

вані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників - фізичних і юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права (статті 1 та 2 ЦК).

Таким чином, ЦК насамперед висуває у колі відносин, що ним регулюються, на перше місце особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє їх на дві групи — особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незначний обсяг у цивільних відносинах і розглядалися як невІдчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гідність, ділова репутація — ст. 7 ЦК УРСР); по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, вводить конститутивну ознаку цивільних відносин - юридична pfBHicTb, вільне волевиявлення та майнова самостійність їх учасників.

Те, що ЦК не поділяє особисті немайнові відносини, які входять до предмета цивільного права, на групи, на перший погляд покладає край дискусії, що панувала у радянській науковій літературі щодо них. Так, деякі правники вважали, що цивільне право не регулює особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими в їх нормальному стані, а тільки забезпечує охорону останніх від можливих порушень. Тому ці немайнові відносини не повинні братися до уваги при визначенні предмета цивільно-правового регулювання¹ . Більше того, В. Тархов вважав, що особисті немайнові відносини є самостійним предметом регулювання² . Інші вчені виходили з того, що цивільне право регулює також і особисті немайнові відносини³ . Причому В. Грибанов підкреслював: особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, включаються до предмета цивільного права у зв'язку з тим, що їм притаманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюванню⁴ . Існувала також точка зору, що особистим немайновим відносинам притаманні такі самі ознаки, як і майновим. Причому одні правники вважали, що це - юридична рівність їх учасників, майнова відокремленість останніх, автономність волі (О. А. Пушкін)⁵ , а інші:

¹ Иоффе О. С. Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР // Сов. гос.
и право. - 1956.-№ 2,-С. 56-66; Його ж: Советское гражданское право. -М., 1971.—

о . о.

² Дискуссия о гражданском праве//Гос. и право. - 1995.-№ 5.-С. 60.

³ Красавчиков О. А. Охрана интересов личности и Свод законов Советского госуда
рства / Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР. - Свердловск, 1977. -
С. 23; Малеин С. С. Тенденции развития гражданского права // Сов. гос. и право. -
1978. - № 1. - С. 40-47 та ін. До речі, деякі з дореволюційних правників теж були при
хильниками такої позиції (див. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского
права.-М., 1998.-С. 135; ГамбаровЮ. С. Курс гражданского права. -Т. 1.-Часть Об
щая.-СПб., 1911.-С. 82-87.

⁴ Див.: Гражданское право. -М., 1994.-Ч. 1.-С. 21.

⁵ Гражданское право Украины. - Харьков, 1996.-Ч. 1.-С. 16-17.

це - взаємооцІночний характер (М. Д. Єгоров)¹ . Але публікації останнього часу свідчать про те, що і сьогодні проблема включення до предмета правового регулювання цивільним правом особистих не-майнових відносин все ще залишається дискусійною. Так, поширеною є точка зору, що особисті немайнові права ка нематеріальні блага прирівнюються законодавцем до майнових прав за способами їх правового захисту² .

На наш погляд, вирішуючи це питання, слід виходити з наступного. Безумовно, галузь права не може надшити фізичну особу честю, ім'ям, особистою свободою, життям, а юридичну особу -діловою репутацією тощо. Так, ст. 269 ЦК передбачає: особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження, і вона володіє ними довічно (право на життя, на охорону здоров'я тощо). Ці права можуть належати фізичній особі за законом, коли положення акта цивільного законодавства хоча і не наділяють останню певним особистим немайновим правом, але дають їй можливість самостійно вирішити питання стосовно здійснення цього права. Відповідно до ч.7 ст.281 ЦК право на штучне запліднення має лише повнолітня жінка. Тому цивільне право констатує наявність немайнових благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд³ . А звідси - регулятивна функція цивільного права щодо особистих немайнових прав полягає у формі юридичного визнання⁴ . Хоча наведена думка викладена стосовно фізичних осіб, певною мірою вона торкається і особистих немайнових прав юридичних осіб (наприклад, права на найменування, на торговельну марку, на ділову репутацію тощо).

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вважати наступні. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоздатності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи - рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК (чч. 1,2 ст. 26), незалежно від того: є то особисті немайнові права, призначені забезпечити ЇЇ природне існування, чи то ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права повязуеться з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, на інформацію про стан свого здоров'я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18-ти ро-

' Егоров М.Д. Гражданское право. ~М., 1998/Под ред. А. П. Сергеева, Ю. М. Толстого. - М., 1998. - Ч, 1.- С 11.

² Див.-. Цивільне право України: Підруч. - Кн. 1 / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С
Дойгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. І перероб. - К.:
Юрінком Інтер, 2003. -С. 19.

³ Красавчикова Л. О. Перспективы и проблемы в регулировании личных неимущес
твенных отношений по новому ГК РФ / Цивилистические записки. Межвуз. сб. науч.
тр. - М.: Статут, 2001. - С. 52.

⁴ Там само.-С. 53.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

ків; право на зміну імені - з досягненням 16-ти років, а за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника - з досягненням 14-ти років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК), По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за празилом, з народженням фізичної особи та існує довічно, але може виникати також за законом і теж Існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) виникає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, за правилом, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов'язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку,, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Але це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу - підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір- комерційної концесії, предметом якого є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі - дані права позбавлені матеріального характеру.

Що стосується майнових відносин. Хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення належить все ж таки майновим відносинам як суспільним, що виникають у з&'язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників»

Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його нормами. Частина 2 ст. 1 ЦК встановлює: до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, дискусія, яка довгий час тривала щодо того, які ж майнові відносини регулюються цивільним правом,¹ на сьогодні себе вичерпала, оскільки ст. 1 ЦК ввела їх конститутивну ознаку.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом - це конкретні властиві товарному виробництву, об'єктивні за змістом і вольові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У науці цивільного права вже давно точиться дискусія стосовно організаційних відносин як таких, що охоплюються предметом ци-

1 Доклад, процедив.: Цивільне право України. Частина перша/Ч.Н.Азімов,М. М. Сібільов, В. І. Борисова та ін. - Харків: Право, 2000. - СІ і —13; Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С Довгері та ін. - 2ге вид., доп. і перегреб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С 10 -17.

вільного права. Першим, хто прийшов до цього висновку, у О. О. Красавчиков, який вважав: цивільні організаційно-правові відносини - це правовідносини, що засновані на засадах рівності їх учасників, виражають діяльність, яка здійснюється громадянами та організаціями у межах закону із упорядкування своїх взаємозв'язків та координації зусиль у процесі реалізації державної або власної ініціативи¹ . Вказана теорія і сьогодні має як прихильників² , так і супротивників. Але єдине, чого не можна не помітити, те, що цивільне право дійсно регулює відносини, які навряд чи повною мірою можна беззастережно віднести до майнових. Наприклад, це стосується відносин, що виникають на підставі попереднього договору, коли сторони зобов'язуються протягом певного строку укласти договір в майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК); відносин, які виникають внаслідок перетворення товариства з обме-женокувідповідальністю, зокрема, у виробничий кооператив (ч. 2 ст. 149 ЦК); відносин, пов'язаних з обранням органів юридичної особи, тощо. Перелік даних відносин можна було б продовжити, при цьому слід виходити з того, що вони мають право на існування у межах цивільно-правового регулювання, бо головна їх функція - обслуговування інших цивільних правовідносин. Організаційно-правові відносини не є «самоціллю». Вони- певний організаційно-правовий засіб, що використовується сторонами з метою впорядкування своїх основних (особистих немайнових та майнових) відносин³ .

Метод цивільно-правового регулювання. Право регулює відносини шляхом встановлення правового зв'язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов'язках остан-ліх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання: що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання, який відповідає на питання: яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв'язок, а обумовленість методу предметом правового

регулювання.

Що стосується визначення методу правового регулювання галузі -права, то Існує декілька точок зору. Ми приєднуємося до тих плавників, які вважають, що метод галузі права - це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людейЛ Звідси, метод рйгу-

¹ Красавчиков О. А. Гражданские организационно-правовые отношения / Сб. ста
тей: Антология уральской цивилистики. 1925-1989.-М.: Статут,2001.-С. 163.

² Захаров В. А. Создание юридических лиц: правовые вопросы. - Мл Норма,-2002. -
С. 62; Гонгало Б. М. Предмет гражданского права // Проблемы теори и гражданского
права. - М.: Статут, 2003. - С. 18-20.

³ Красавчиков О. А. Вказ. прапя. ~ С. 164.

4 Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общест
венных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925-1989. - М.: Статут,
2001.-С. 360.

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

лювання суспільних відносин - це специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою¹ .

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (централізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як: примус, сувора ієрархічність суб'єктів відносин, законодавче визначення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсутність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав У приватній сфері існує юридична рівність учасників відповідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, оскільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної особи. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи з цього, для врегулювання цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (координації)² . Наведене яскраво проглядається через призму майже всіх під-галузей й інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регулювання знаходить прояв, зокрема, у тому, що суб'єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб'єктів повинні бути відповідні права.

§ 3. Функції цивільного права

Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом правового регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здійснюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відповідною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд з предметом та методом, що характеризують окрему правову галузь, невід'ємну ознаку останньої становлять властиві цій галузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві також і цивільному праву, на

1 Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общест
венных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925-1989. - М: Статут,
2001.-С. 360.

2Гонгало Б. М. Предмет гражданского права / В сб.: Проблемы теории гражданско
го права. Институт частного права. -М: Статут, 2003. -С. 15,21.

що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-наукових виданнях різних правових шкіл¹ .

Щоправда, із зазначеного приводу в правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках з цивільного права автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються розкриттям лише її предмета та методу правовогоегулювання² . Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної характеристики цивільного права³ .

Однак слід зазначити, що стосовно останньої точки зору існують суттєві перепони для її сприйняття. Адже характеристика галузі цивільного права, як регулятора суспільних відносин, лише за предметом та методом правового регулювання хоча fможлива та необхідна, але вона завжди буде неповною, якщо не охоплюватиме функціональних, так би мовити, зовнішніх властивостей названої галузі.

Інша справа, що саме розпізнання функцій цивільного права уявляється дещо ускладненим. Адже на відміну від предмета та методу правового регулювання, що відображаються у відповідних правових джерелах, переліку функцій цивільного права чинне цивільне законодавство не передбачає. І категорія, наприклад, предмета цивільно-правового регулювання є очевидною настільки, наскільки є очевидним саме цивільне законодавство, тому що останнє визначене у відповідних нормативних актах, розміщене в офіційних друкованих виданнях, збірниках тощо. А де ж реально містяться функції, що характеризують відображену в законодавстві галузь цивільного права - майже невідомо. Іншими словами: що існують нотні знаки бачать всі, а де ж музика? Відповідь елементарна, як і запитання. Функції цивільного права так само втілені у актах цивільного законодавства, як музика у нотних знаках, І подібно до того, як музика відображає динамічні або зовнішні властивості і можливості побудованої в напрямі відповідного жанру системи нотних знаків, так і функції правової галузі відбивають зовнішні властивості, відображеної у системі відповідних нормативних актів галузі цивільного права.

Одразу постає запитання; в чому, власне, полягає понятійна суть функцій цивільного права? З методологічної точки зору визначення поняття функцій цивільного права повинно спиратися: по-перше, на загальнофілософське розуміння терміна «функція» як цІлеспрямова-

¹ Грибанов В. П. Гражданское право - отрасль советского социалистического пра
ва // Советское гражданское право: Учеб. — Т. 1. -М., 1979. - С. 19-22; Пушкин А. А„
Влас И, И, Гражданское право как отрасль права / Гражданское право Украины: Учеб.
Для вузов системы МВД Украины: В 2-х частях. - Ч. 1; Под ред. проф. А. А. Пушкина,
Доц. В. М. Самойленко. - Харьков: Основа, 1996. - С. 20-21; Боброва Д. В. Цивільне
право у системі права/Цивільне право: Підруч. для студ. юрид. вузів та фак. -К.: Вен-
турі, 1997.-С. 11-13 та ін.

² Див.: Гражданское право: Учеб,-Часть 1.-Изд-е 3-е, перераб. и доп./Под ред.
^А - П. Сергеева, Ю, КТолстого. -М., 1998,

Див.: Советское гражданское право. Часть 1.-М., 1975.

Розділі

ІДГАЛВШ ПОЛОЖЕНИЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

'носії дії певних систем; по-друге, на загальноправове теоретичне вчення про «функцію права» як певного напряму правового впливу на ті чи Інші суспільні відносини.

Похідність визначення функцій цивільного права від загальнотеоретичного тлумачення поняття «функція права» уявляється цілком закономірним. Адже галузь цивільного права хоча і відносно автономна, але водночас вона є невід'ємного складовою цілісної правової тканини. Тому тлумачення суті виконуваних зазначеною правовою галуззю функцій тією чи іншою мірою повинно мати дещо споріднений характер з тим, що приховується за загальнотеоретичним феноменом «функція права», щоправда, за умови врахування відповідної специфіки, щонайменше: предмета та цілей цивільно-правової галузі як регулятора суспільних відносин.

Таким чином, функції цивільного права - зумовлені предметом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті неманнові та майнові відносини.

Функції цивільного права мають багатогранний характер. Полягають вони, щонайменше: у правозабезпеченні, упорядкованості звичайних, без будь-яких порушень особистих немайнових та майнових відносин; у правозабезпеченні захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів у разі порушення останніх чи посягання на них; у правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; в правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень або інших дій, пов'язаних з виникненням у кредитора певних майнових чи особистих немайнових втрат; у правозабезпеченні інформативно-сигнальних попереджень від можливих безпідставних (протиправних) посягань на охоронювані суб'єктивні цивільні права тощо. У контексті з наведеним стає можливим здійснення відповідної класифікації функцій цивільного права.

Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права¹ , різновидами останніх є: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.

' У навчальній літературі запропоновано виділяти також й такі функції: символьну, виховну, інформаційну, прогностичну тощо (див: Цивільне право України: Курс лекцій. - Т. 1. - Кн. 1 / Р. Б. Шишка. В. А. Кройтор, Я. О. Чапічадзе. М. О. Самойлов; Заред. Р. Б. Шишки, В. А.. Кройтора. - Харків: Еспада, 2004. - С 2-22. Між тим визначення цих функцій викликають зауваження. Навряд чи можна погодитися з тим, що прогностична функція «створює умови для формування нових, зумовлених реаліями людського буття і економіки, відносин»(С. 22), оскільки право не створює відносини, воно виконує регулятивну функцію у суспільстві. Не можна погодитися і з тим, що існує самостійна символьна функція цивільного права, яка до того ж визначається як така, що «встановлює категоріальну систему узагальненої І усередненої поведінки суб'єктів цивільних правовідносин...» (С. 20), бо категорія - це основне логічне поняття, яке відбиває най-загальвіші закономірні зв'язки й відношення, що існують у реальності (див.: Слі- пушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000.-С 224).

Суть регулятивної функції полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають з актів правомірної, дозволеної і, як правило, соціально корисної діяльності суб'єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної функції здійснюється за рахунок позитивного, регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості, здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі-продажу, підря-. ду, найму(оренди) тощо) або про відповідні відносини, що виникають, в результаті подій. Зокрема, внаслідок такої події, як смерть фізичної, особи, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Остання стосовно особистих немайнових прав проявляється, як вже вказувалося раніше, у формі юридичного визнання належних кожній фізичній особі невідчужу-ваних немайнових благ і свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності за власним розсудом. Таким чином, можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплюються і особисті немайнові, і майнові відносин, суб'єкти яких переважно, не зловживають своїми правами, а діють правомірним чином.

Однак реальна дійсність свідчить й про те, що зміст особистих не- . майнових та майнових, відносин може наповнюватися елементами правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані законом певні суб'єктивні права тощо. У таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. За таких обставин спрацьовує охоронна функція цивільного права. Таким чином, реалізація охоронної функції стає мож- \ ливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка полягає у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення у тих або інших правових інститутах,, так і через оформлення їх руху¹ .

Останньою функцією охоплюються відносини, що виникають, наг приклад, внаслідок порушення зобов'язання (ст. 610 ЦК) або відшкодування шкоди (гл. 82 ЦК) тощо.

Суть охоронної функції цивільного права вбачається у тому, що вона забезпечує юридичну можливість захисту порушених суб'єктивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалізації. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого вІд-новлювального значення.

Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, однак, не тотожною з нею є цивільно-правова, що має назву компенсаційної. Як така охоронна функція створює лише юридичну передумову захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. уДнак вона безпосередньо не вирішує питань, пов'язаних з необхід-^СТї ° ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце

Алексеев С. С. Общая теория права. - Т. 1. - С. 193.

Розділ І СТАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

в особистій або майновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (кредитора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, наприклад, що потерпіла від певних протиправних посягань особа стає зобов'язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від правопорушника. Зазначені вимоги охоплюються правом, а не обов'язком потерпілої сторони. Звичайно, від вказаних обставин значення охоронної функції не втрачається. Але у разі наміру потерпілої сторони вирішити проблему ліквідації зазначених нею негативних майнових чи особистих наслідків (втрат) від правопорушення тільки охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин постає питання не лише правового захисту, а, перш за все, питання заміни зазнаних кредитором майнових чи особистих втрат на певні майнові блага, з вимогами про стягнення яких звертається кредитор до боржника. З юридичної точки зору, заміна втрат, що виникли на боці кредитора, іншими передбаченими законом, договором або визнаними судом майновими благами, вважається компенсацією, а цивільно-правова функція, що ЇЇ охоплює, має назву компенсаційної¹ .

Так, у відповідності до п. 8ч.2ст. 16 ЦК у разі неналежного виконання договірного зобов'язання замість не одержаного належного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки.

Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентивної, то суть ЇЇ полягає в наступному. За змістом положення цивільного законодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільного права, а Й як джерела певного інформативного значення. Актами цивільного законодавства надається можливість пізнання певних правил, дозволів, а також заперечень, правового простору, у межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні і за рамками котрого відповідні дії визнаються протиправними. Тому джерела цивільного права мають відповідне пізнавальне значення, яке полягає у тому, що заздалегідь потенційному суб'єктові цивільних відносин стає відомим той чи інший наслідок вчинення дій, які підпадають під негативну їх оцінку з боку законодавця. Таким чином, відповідні законоположення набувають попереднього Інформативно-сигнального значення запобіжного засобу, своєрідного стимулювання особи утримуватись від певних правопорушень, від посягань на суб'єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 623, 624,1192 ЦК тощо.

Підсумовуючи викладене, можна зробити наступний загальний висновок. Функції цивільного права становлять правові категорії, які відображають елементи змістовної характеристики зазначеної правової галузі та характеризують її у цілому і тому мають суттєве методо-

¹ Доклад, про це див.: Приступа С. Н. Понятийная сущность и методологическое значение компенсационной функции гражданского права// Проблемы законности: Рес-пуб. междувед. науч. сб.; Отв. ред. В. Я. Таций. -Харьков, 1996. - С. 75-84.

_л огічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом цивільного нрава.

§ 4. Принципи¹ цивільного права

Хоча принципам права у науковій літературі і приділялась певна увага, але останні майже не розглядалися як складова, що у сукупності з предметом та функціями є чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі² . При цьому саме принципи визначають зміст _н орм галузі права, її місце, роль і призначення у системі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі прав та ЇЇ застосування³ . Як слушно зазначається у літературі, без них неможливо створювати право і вдосконалювати правове регулювання, оскільки незрозумілим буде його зміст⁴ .

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Хоча ст. З в ньому присвячена загальним засадам цивільного законодавства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з принципами цивільного права⁵ .

Загальними засадами (далі - принципами) цивільного законодавства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність і розумність.

Між тим вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного переліку принципів цивільного права. З цього приводу доречно згадати С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі права ми повинні виявити у самих нормах, що складають у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульовані, вони ма-

' Термін «принцип» від лат. ргіпсірішп, що означає: основне, вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеології; засада (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000. - С. 347.

Винятком є праця В. Ф. Яковлева «К проблеме гражданско-правового метода регулирования общественных отношений», у якій прямо вказується на те, що у загальній характеристиці галузі права поряд з предметом та методом правового регулювання важливе місце належить принципам галузі права (С. 367).

³ Решетникова И. В., Яркое В. В, Гражданское право и гражданский процесс в современной России. -М., 1999. - С. 96.

Щенникова Л. Принципы гражданского права: достижения цивилистики и законодательный эффект / Межвуз. сб. науч. тр. - Вып. 2. - М.: Статут. - Екатеринбург: Институт частного права, 2002. - С. 41-42.

Див., напр.: Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963. - С. 135; Советское гражданское право: Учеб. /Под ред. О. А. Красавчикова. -М-, 1968. - Т. 1. - С. 24; Свердлык Г. А. Принципы советского гражданского права. -Красноярск, 1985. - С. 17; Ю. X . Калмыков, О значении общих положений гражданского законодательства / Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. - М., '°- Хоча в науці існує багато точок зору з нього питання.

РаздіпІ _зА ГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

ють бути виявлені, виходячи із загального змісту норм¹ . Зокрема, становлення незалежної та суверенної України як правової держави, що зорієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демократичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, обумовили, перш за все, створення принципу служіння держави громадянському суспільству. Так, відповідно до ст. З Конституції людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність І безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і обов'язки людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

Звідси, принципи цивільного права - це не тільки чинник, що дозволяє виокремити цю галузь права² , а й у рамках - робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин³ .

Розглянемо кожен з принципів цивільного права окремо. Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно вої самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність - основне начало, яке пронизує усю систему цивільного права⁴ і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа - самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Безумовно, даний принцип не є абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбувається лише у випадках, передбачених законом (наприклад, відповідно до ЦК іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону, яким в даному разі є Земельний кодекс України⁵ І згідно з яким ці особи можуть набувати право власності на такі ділянки тільки несільськогосподарського призначення тощо (статті 81-91 ЗК).

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Норми цивільного права як приватного пра-

¹ Братусь С. Н. Вказ. праця. - С. 137.

² Цю точку зору поділяє Ю. Г. Басін (Гражданское право: Учеб. для вузов. - Т. 1/
Отв. ред. М. К. Сулейменов, Ю. Г. Басин. -Алматы: КазГЮУ, 2000. -С. 14.

3 Кузнецова Н. С. Основні завдання Книги першої проекту Цивільного кодексу
України / Кодифікація приватного (цивільного) права України; За ред. проф. А. Довгер-
та. ~К.; Український центр правничих студій, 2000. - С. 123.

⁴ Калмыков Ю. X , О значении общих положений гражданского законодательства //
Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика; Отв. ред. А. Л. Маковский;
Исследовательский центр частного права. - М.: Международный центр финансово-эко
номического развития, 1998. - С. 48.

⁵ Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., набрав чинності з 1 січ
ня 2002 p.

_в а завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи з цього, ніхто, за винятком випадків» передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема, охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), кореспонденції (ст. 30 ЦК), стану здоров'я (ст. 286 ЦК) тощо. Неприпустимість свавільного втручання в приватні справи означає заборону не тільки для публічних утворень, а, навіть, для батьків (наприклад, впливати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею своїми доходами, заробітком тощо).

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав, а держава не втручається у їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні (статті 316-317, 319, ч. 1 ст.321 ЦК),

Між тим можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збереження пам'яток Історії і культури, у противному разі він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи захисту публічних інтересів¹ .

Принцип свободи договору. І. О. Покровський називав цей принцип головною засадою цивільного права, одним з наріжних каменів всього сучасного цивільного устрою² . Відповідно до ст. 626 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як передбачену законом одну з основних засад цивільного права, що встановлює для суб'єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів; свободу укладення договору певного виду; визначення умов догово-РУ- Причому свобода договору проявляється навіть у тому, що сторони Можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами ци-

Еогданов Б. Соотношение частного и публичного в гражданском законодательное // р_ос юстиция. - 2000. - № 4. - С. 23; Басин Ю. Г. Гражданское право как отрасль права / Избранные труды по гражданскому праву. - СПб.: Издательство «Юридический ^Це Р Пресс», 2003.-С. 37.

Покровский К А. Основные проблемы права, ~ М., 1998. - С. 249-250.

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

вільного законодавства, а й договори, у яких містяться елементи різних договорів (змішані договори - ч. 2 ст. 628 ЦК).

Між тим закон може обмежувати свободу договору для захисту більш слабшої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприклад, підприємець під страхом спонукання його до укладення договору в судовому порядку не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливості надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) - ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5

ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися у будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб'єкти підприємницької діяльності мають право на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збереженням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері підприємницької діяльності повинен бути встановлений баланс свободи суб'єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з боку відповідних державних органів. Інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необгрунтовані перевірки їх з боку і безпідставне втручання у підприємницьку діяльність суб'єктів останньої, а й унеможливити утворення монопольного становища будь-кого із суб'єктів вказаної діяльності, не допустити обмеження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси споживачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Відповідно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Захищеність - необхідна складова права. Між тим захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:

абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може звертатися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права й інтересу (ст. 15 ЦК);

можливість самій особі вирішувати питання щодо захисту свого права, оскільки звернення за захистом - це її право, а не обов'язок;

наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);

можливість до самозахисту, тобто застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК);

універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає аб-

солютному характеру захисту і полягає у тому, що певний з способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) стосовно певного правопорушення. До універсальних способів захисту слід віднести - визнання права; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, Щ0 існувало до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 стЛ6,ст.22ЦК).

Між тим існують також і такі способи захисту прав та інтересів: завдаток (статті 570-571 ЦК), відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосовуються лише у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором чи законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності. Початок даний принцип бере ще з періоду Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (Д. 39.3.2.), а УльпІан наполягав: «коли право суперечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не сформулював принцип добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. З ст. 23 тощо, дозволяє стверджувати, що за допомогою таких категорій як добросовісність, розумність, справедливість закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх¹ . Добросовісність і недобросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправедливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі випадках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передбачає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, коли інше не встановлено судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов'язань та повага і довіра до контрагентів за зобов'язаннями, а розумність як дії, що здійснила б у конкретній ситуації людина, яка має нормальний, середній рівень інтелекта, знання та життєвий досвід² . Справедливість - це здійснення своїх прав і виконання зобов'язань на законних та чесних підставах.

цей принцип тотожній принципу неприпустимості зловживання правом, який вперше введений в цивільне законодавство Швейцарії. У ст. 2 Швейцарського Цивільного уложення, прийнятого у 1907 p., він був сформульований таким чином: «При здійсненні прав і виконанні обов'язків кожен повинен вчиняти по добрій совісті. Явне •вживання правом не користується захистом. Таким чином, зловживання правом і є добросовісним здійсненням прав.

Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими ва.- М.: Лекс-Книга, 2002.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

§ 5= Система _к _v іщр • цивільного права, .. g .

Під системою права розуміють обумовлене економічним і соціальним устроєм суспільства внутрішнє об'єднання в узгоджене, підпорядковане і єдине ціле правових норм і одночасний їх поділ на відповідні галузі, котрі як такі відносно самостійні, усталені і автономно функціонуючі¹ . Структуру системи права складають норми права, інститути права, підгалузі та галузі права.

Система цивільного права - це сукупність окремих частин - під-галузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм, що знаходяться у внутрішньому логічному зв'язку та залежності між собою. Структура системи цивільного права визначається особливостями тих відносин, що нею регулюються, а ЇЇ елементами є цивільно-правові норми, інститути, субінститути й підгалузі.

Цивільно-правові норми - правові приписи, які регулюють особисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, фізична особа-підприємець, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, можі бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом; представництво, що грунтується на договорі, може здійснюватися за

довіреністю.

Цивільно-правовий інститут - це певні групи цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, такий інститут, як юридична особа, регулює відносини, пов'язані зі створенням, організаційно-правовими формами, правовим статусом юридичних осіб приватного права.

Субінститут — складова цивільно-правового інституту, яка є групою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субінститути: роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міну. А інститут відшкодування шкоди містить, наприклад, такі субінетитути: відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Інститути і субінститути мають загальні положення, що свідчить про юридичну однорідність цивільних норм, які ними

охоплюються² .

Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відносини, складають підгалузь цивільного права. Вважаємо, у цивільному

¹ Керимов Д. Л. Философские проблемы права. -М.: Мысль, 1972.-С. 288.

² Див.: Гражданское право: Учеб.: В 2 т. - Т. 1./ Отв. ред. проф. Е. А Суханов. - 2-е
изд., перераб, и доп.-М.: Издательство БЕК, 2000.-С. 12,js£!.:.M~.smi

праві України існує п'ять таких підгалузей, а саме: Особисті немайнові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов'язальне право; Спадкове право. Наприклад_; право інтелектуальної власності поєднує декілька юридичних інститутів, а саме інститут авторського права та інститут патентного права. Така пІдталузь як спадкове право - інститут спадкування за заповітом й інститут спадкування за законом. Зобов'язальне право складається з двох інститутів - договірного права (договірних зобов'язань) та недоговірних зобов'язань, які у свою чергу поділяються на субінститути. Так, недоговірні зобов'язання містять у своїй структурі, зокрема, ті, що виникають з односторонніх правочинів, деліктні зобов'язання тощо.

Цивільне право України побудовано за пандектною системою ( pandectae - всеохопяюючий)¹ , тобто структуровано таким чином, що вся система поділяється на дві частини — Загальну та Особливу² . Загальну частину складають норми про: цивільне право як приватне право, коло цивільних відносин; джерела цивільного права; учасників цивільних відносин, об'єкти цивільних відносин, підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов'язків; угоди, представництво і довіреність, строки тощо. Норми Загальної частини застосовуються до всіх цивільних відносин, поширюються на всі підгалузі, інститути та субінститути, що дозволяє не включати в останні правила, які вже містяться у Загальній частині. Між тим кожна з підгалузей та, навіть, окремі інститути мають свої загальні положення. Наприклад, загальні положення мають такі інститути як право власності, інститут речових прав на чуже майно, Інститут послуг, інститут відшкодування

шкоди тощо.

Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадкове право.

Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від системи ЦК та інших кодифікованих актів (Кодексу торговельного мореплавства, Житлового кодексу тощо), які є лише зовнішньою формою цивільного права і представляють собою зведені, внутрішньо узгоджені акти цивільного законодавства, що з максимальною повнотою охоплюють певну комплексну підгалузь суспільних відносин.

¹ Більш доклад, про це див главу 3 цього підручника.

² На сьогодні існує й інша точка зору. Зокрема, Є. Харитонов вважає, що в цивільно
го' праві не існує універсальної «загальної частини». І, виходячи з цього, доцільніше
^Ве сти мову про окремі розділи (див.: Харитонов Є, До питання про властивості сучас
ного українського цивільного права. - С 50.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Глава 2. АКТИ

ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

§ 1. Поняття та види актів цивільного законодавства

Акти цивільного законодавства України - це сукупність структурно упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвідношенні зовнішніх форм¹ цивільного права, у кожній з яких правові норми² згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер правового регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного регламентування особистих немайнових та майнових відносин, що складають предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію України (далі - Конституція), Цивільний кодекс України (далі - ЦК), інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК, акти Президента України (далі-Президент), у випадках встановлених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі -КМУ), нормативно-правові акти Інших органів державної влади України (далі - акти органів державної влади), органів влади Автономної Республіки Крим (далі - АРК), лише у випадках І у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У зазначеній статті ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплюється виключний перелік основних актів цивільного законодавства та їх субординацІйне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони³ й підза-конні нормативно-правові акти⁴ .

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточними і виключними⁵ . До конституційних законів належать: Конституція - основа цивільного законодавства України і закони, норми яких

¹ Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення пра
вових норм. У юридичній літературі разом з поняттям «форми права» використовується
поняття «джерело права». Джерело права у спеціально-юридичному розумінні - це і є
власне форма права, тобто зовнішня форма вираження й Існування норм права (див.: За
гальна теорія держави і права: Підруч. для студ. горид. спец, вищих навч. закладів /
М. В. Цвік, В. Д.Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 293.

² Норма права - це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних
відносин обов'язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встанов
люється державою (Там само. - С. 279).

³ Закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особли
вому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом
(зокрема всеукраїнським референдумом), який визначає відправні засади правового ре
гулювання суспільних відносин.

⁴ Підзаконні нормативно-правові акти -ті, які приймаються уповноваженими пра-
вотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити,

⁵ Див.: Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова Я
А.В.Малько.-М., 1997.-С. 336-337._: ,,.._n

містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК - основний акт цивільного законодавства України. Всі інші закони України є поточними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із загального правила, оскільки їх прийняття обумовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями надзвичайного характеру, в зв'язку з чим вони діють тимчасово. Певну схожість з такими законами мають декрети Кабінету Міністрів України¹ , які приймалися у 90-х pp. XX ст., а також укази Президента, які відповідно до Перехідних положень Конституції за відсутності відповідного закону мають такий же рівень² . Саме соціально-політична ситуація, що склалась в Україні у 90-х pp. XX ст., викликала необхідність надання КМУ і Президенту права приймати нормативно-правові акти, які мають силу закону, для оперативного забезпечення правового регулювання відносин у найбільш важливих сферах вітчизняної економіки. Ці акти поряд із законами також є актами цивільного законодавства.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпорядження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворому субординацїйному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує однакове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідношення загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми вирішення колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-пра-вовї акти приймаються на її основі І повинні їй відповідати. Таким чином, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, недійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юридична властивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосереднім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі права, включаючи й цивільне³ .

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юридичної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїття суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші положення, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери.

. _ Див.-. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про до-⁸ Фчі товариства».

, Див.-, укази Президента від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення Р'гійним організаціям культового майна»; від 10 червня 1997 р. «Про порядок офІцій-^н °го обнародування вормативно-правових актів і вступу їх в силу». О r р^Ш '^: Конституція України: Науковс-практичний коментар / В. Б. Авер'янов, ^в -батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та

^я - ~Харків: Право; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 808 с.

Р&ШлІ

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Таким чином, норми Конституції - це фундаментальне методологічне підґрунтя для створення і розвитку приватно-правових засад регулювання цивільних відносин, закріплення основних підвалин розвитку цивільного права як приватно-правової галузі. Згідно зі ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною; утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів непорушності прав та свобод людини, для цивільно-правової сфери неперевершено значення мають конституційні положення, що стосуються особистих немайнових відносин. Не менш важливими подовження Конституції є і для майнової сфери цивільних відносин і, у першу чергу, відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Конституція визначає рівні правового регулювання відносин, у тому числі тих, що стосуються приватно-правової сфери. Зокрема, у відповідності зі ст. 92 Конституції лише на рівні закону визначаються права і обов'язки людини та громадянина; правосуб'єктність громадян; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; засади цивільно-правової відповідальності тощо. Для загальних засад цивільного законодавства принципове значення мають конституційні положення про судовий захист цивільних прав та інтересів.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини та громадянина, закріплені у Конституції, не є вичерпними (ст.22). Завдяки чому створюється достатня передумова для розвитку конституційних положень цивільним законодавством. Що ж стосується обмежень у правах, то у відповідності зі ст. 64 Конституції конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не означити те, що на її положеннях грунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно-смислове продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конституційне підґрунтя.

Цивільний кодекс¹ України - основний акт цивільного законодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основ-

¹ Слово «кодекс» походить від лат. «codex» і означає: книга або збірник законів. У правових системах з кодифікованим цивільним законодавством кодекс є різновидом закону, єдиним законодавчим актом, у якому поєднані і систематизовані норми права, спрямовані на регулювання відносин певної сфери, у даному разі - приватно-правової.

них способів систематизації (даюрядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст котрого складають як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або кодифікованих актів, які з введенням у дію вказаного нового закону втрачають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівня кодифікації: а) загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний з прийняттям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ПК^в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вужчих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відносин (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мореплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім у історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прийняття ЦК 1922 p. засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозуміло, перевага надавалась закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. З посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній кодифікації, яка відбулася у 1961-1964 pp. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу РСР І союзних республік (далі—Основи), а на другому, вже у відповідності з ними, були прийняті республіканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі - ЦК 1963 p.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р, з прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законодавства була обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначити, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче потребувало адекватного законодавчого забезпечення правового регулювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, при-чоку не тільки за рахунок оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари-нах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності, і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплення нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Виникла потреба регулювання відносин за участи фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі за-^са Д приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сфе-РУ особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом;

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; справедливості, добросовісності і розумності (ст. З ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 p. перестали відповідати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свідчить хоча й те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка положень ЦК 1963 p. фактично не діяла і, навіть, втратила чинність. ЦК 1963 p. відчутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Україні нового ЦК безумовно, подія загальнодержавного значення, значний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивільного законодавства, а й національної правової системи у цілому.

ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізичних та юридичних осіб, а також І за участю суб'єктів публічного права (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нормального правопорядку поділу права на публічне та приватне, 3 його прийняттям утвердились приватно-правові засади в усіх сферах соціально-політичного буття держави і суспільства. Це принципово важливо, адже приватне (цивільне) право складає основу, стрижень правопорядку, який грунтується на ринковій організації суспільства. Історія розвитку цивілізації свідчить про те, що навіть при найжорст-кіших обмеженнях приватного права його сфера не зникала повністю, оскільки будь-який тип соціально-економічного устрою, будь-яка соціально-політична система не може повністю обійтись без товарообміну і товарного господарства. Із зазначеного приводу не можна не згадати слова видатного російського цивіліста І. О. Покровського, який майже сто років тому сказав: безперечним історичним фактом до цього часу є та обставина, що по мірі того, як суспільство прогресує, по мірі того, як у ньому проявляється необхідність переходу до вищих форм господарської діяльності, відповідні відносини все більше пронизуються приватно-правовими засадами¹ .

Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпосередньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі України законодавчого акта конституційного рівня.

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного законодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, у відповідності з якими повинна здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин. І цілком очевидно, що саме у цьому полягає стрижневе значення ЦК у загальній системі актів цивільного законодавства України. У зв'язку з цим не випадково ч. 2 ст. 4 ЦК закріплює, що актами цивільного законодавства можуть виз-

' Покровский И.Л. Основные проблемы гражданского права. - М., 1998. - С. 44.

наватись й інші закони, але за умови, що останні повинні прийматися відповідно до Конституції та ЦК. Якщо ж суб'єкт законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України (далі - ВР України) проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Важливість наведеного законоположення полягає у тому, що тим самим заздалегідь забезпечується усталеність, стабільність і непорушність ЦК. Адже внесення до нього змін є процедурно набагато складнішим, ніж прийняття нового закону. Крім того, ця вимога спрямована на запобігання ситуаціям, коли законами цивільні відносини врегульовуються по-іншому в порівнянні з ЦК. Це дозволяє уникнути виникнення суперечностей і невідповідності нормативної основи механізму цивільно-правового регулювання основним засадам цивільного законодавства.

Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона вбачається у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціонування і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалежної від держави системи відносин за участю суб'єктів приватного і публічного права. Причому суб'єкт публічного права, набуваючи статусу учасника відносин, правове регулювання яких забезпечується нормами ЦК, щодо інших суб'єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Зокрема, коли у відповідності зі ст. 2 ЦК держава Україна, АРК чи територіальна громада здійснюють намір стати учасниками цивільних відносин, останні підпорядковуються загальному режиму правового регулювання, характерному для приватно-правової сфери. Вступаючи у цивільно-правові відносини, вони, як й інші суб'єкти приватного права, діють на засадах вільного волевиявлення, юридичної рівності і майнової автономії. Це ж стосується юридичних осіб публічного права (ст. 82 ЦК).

Важливою концептуальною засадою ЦК є також і те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Конституції про те, що людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи) за ЦК мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

У зв'язку з цим змінився і концептуальний підхід ЦК до визначення людини як фізичної особи, чим підкреслено ЇЇ статус як захищеного законом пріоритетного суб'єкта врегульованих його нормами відносин. Поява у ЦК Книги другої «Особисті немайнові права фізичної особи» підкреслює ту увагу, яку приділяє вітчизняний законодавець людині, котра проголошена Конституцією (ст. 3) найвищою соціаль-^и ою цінністю в Україні, та данину як природності цих прав, так їх прояву в соціальному бутті.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйований за так званим «книжним» принципом: Книга перша - «Загальні Положення»; Книга друга, як вже вказувалося - «Особисті немайнові

•Цивільне право України», т. 1

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

права фізичної особи»; Книга третя - «Право власності та інші речові права»; Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» стосується особливої сфери цивільних відносин, пов'язаних зі створенням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п'ята - «Зобов'язальне право» охоплює широкий спектр цивільних відносин щодо як договірної, так І не договірної сфер, яким присвячується майже 40 глав (глави 47-83); Книга шоста - «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається у яскравішому відображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можливості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього, перш за все, має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, яких 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, так само як і статті, мають наскрізну нумерацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді І на підпараг-рафи. Це полегшує системний підхід до розуміння законоположень, що містяться у ЦК, І стосується особливо тих з них, якими охоплюється найширша сфера відносин, зокрема, зобов'язань з купівлІ-продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності складався з 1308 статей.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не передбачався як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багатоманітність останніх об'єктивно зумовлює необхідність більш детальної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів. У ЦК міститься значна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регулюватися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих документів юридичної особи - ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб - ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів-ч. 2 ст. 195 тощо). Для цього існують об'єктивні підстави. ЦК не переслідує мету деталізації своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери. По-перше, це було б недоцільно, оскільки цивільні відносини знаходяться у постійному розвитку І враховувати ці тенденції у законодавчому забезпеченні вдосконалення їх правового регулювання тільки на рівні ЦК неможливо. Вказане неминуче вимагало б майже постійного внесення до нього змін та доповнень, чим відчутно знижувалася б його стабільність і соціальна цінність як основного акта цивільного законодавства України. По-друге, у низці випадків існує потреба у комплексному законодавчому вирішенні соціальних проблем, коли законодавець змушений дбати про змістовну сторону, а не про галузеву належність нормативно-правового акта, який він приймає. Зокрема, закони Укра-

їни щодо приватизації державного майна мають комплексний характер і поширюються не тільки на відносини приватної, а й публічно-правової сфери. ЦК не виключає також і можливості встановлення законом правил, у відповідності з якими цивільне законодавство може застосовуватися до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин (ст. 1). Положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ст. 9 ЦК).

Але принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а займають у ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер.

Виокремлення законів у самостійну категорію актів цивільного законодавства має значення і з точки зору правозастосування, По-перше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими нормативно-правовими актами, які носять підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати субординацію законів як щодо Конституції, так і ЦК. Більше того, якщо у відповідні закони інших галузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні норматявно-правові акти. Існує об'єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й у оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зумовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів під-законного рівня. Як зазначалося вище, ними є акти Президента, постанови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Президент видає обов'язкові до виконання на території України укази та розпорядження, спрямовані як на виконання Конституції, так і законів України, включаючи й ЦК. Характеризуючи акти Президента як підзаконні, слід зазначити, що вони не можуть змінювати чи доповнювати закони.

ЦК передбачає випадки, коли правовими актами Президента забезпечується реалізація основних засад цивільного законодавства. Йдеться, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конституцією (ст. 17 ЦК). Між тим у випадках, передбачених Конституцією, 2

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРА&А-

правовим актом Президента можуть бути обмежені можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки (ст. 27 ЦК).

Що стосується постанов Кабінету Міністрів України, то КМУ забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, включаючи й ЦК (ст. 116 Конституції). За таких обставин КМУ має право видавати постанови практично з усіх питань цивільно-правової сфери за умови, однак, що їх вирішення не віднесено до компетенції Верховної Ради України або вже врегульовано на рівні закону. Причому, якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншого (поточного) закону, перевага віддається останнім (ч. 4 ст. 4 ЦК).

Нормативно-правові акти органів державної влади та органів влади Автономної Республіки Крим. Особливістю їх, по-перше, є те, що вони можуть прийматися лише у випадках і у межах, встановлених Конституцією та законом. По-друге, у відповідності з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»¹ нормативно-правові акти, які стосуються прав, свобод та законних інтересіз громадян або мають міжвідомчий характер, повинні пройти обов'язкову державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України.

Акти цивільного законодавства і договір. Динаміка товарно-грошового обороту, багатоманітність правових зв'язків між учасниками цивільних відносин виключають можливість їх упорядкованості лише тими чи іншими нормативними приписами (зовнішнє регулювання). Юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність учасників цивільних відносин створюють об'єктивну перед- умову для вчинення ними дій, що мають юридичне значення, з метою забезпечення саморегулювання (внутрішнього регулювання) їх взаємних відносин. Саморегулювання відносин у праватно-право-вій сфері здійснюється за допомогою таких локальних актів як статути і положення юридичних осіб, договори та односторонні правочи-ни. Важливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин відіграє договір. Слід погодитися з тим, що в сучасних умовах приватно-правовий договір потрібно розглядати як універсальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулювання суспільних відносин (саморегулювання)² .

Співвідношення актів цивільного законодавства і договору, втілене як принципове у ст. 6 ЦК, що свідчить про питому вагу остан-

¹ Урядовий кур'єр. - 1992. - 9 жовтня.

² Сібільов М. М. До питання про правові засоби сфери приватного права // Вісник
Академії правових наук України. -2ООО.-№3 (26).-С. 145; Його ж: Акти цивільного за
конодавства і договір / Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат.
наук--теорет. конф., м. Київ, ЗО травня 2003 p.); Редкол.: О. Д Крупчан (голова) та ін. -
К.₍ 2003.-С. 162-163.

нього серед цивільно-правових засобів регулювання товарно-грошового обороту.

У цивільному праві виділяють понайменовані й не понайменовані договори. Понайменованими є договори, можливість укладення яких передбачена актами цивільного законодавства. Не понайменованими, відповідно, визнаються договори, можливість укладення яких нормативно не визначена. При укладенні понайменованих договорів, якщо з актів цивільного законодавства не випливає іншого або коли обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту чи із суті відносин між сторонами, останні мають право врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані цими актами, або відступити від положень останніх і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, за загальним правилом, конкуренцію між положеннями акта цивільного законодавства й договору закон вирішує на користь останнього.

Сторони мають право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства (не понайменований), якщо він відповідатиме загальним засадам цивільного законодавства, які встановлені в ст. З ЦК.

У співвідношенні з актами цивільного законодавства договір не менше, ніж вони, характеризується усталеністю як одна з форм прояву активності учасників цивільних відносин. Так самр як і норми актів цивільного законодавства, положення договору піддягають обов'язковому врахуванню при розгляді судових справ. За призначенням договір відповідно до ст. 11 ЦК є самостійною підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. За правовими наслідками договір, як акт саморегулювання індивідуальної дії, може мати значення не тільки для його сторін, а й для сторонніх осіб.

Акти цивільного законодавства і міжнародні договори України. Україна є частиною світової спільноти і тому не може не рахуватися із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права і міжнародними договорами, у яких бере участь. Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 10). Це повністю відповідає положенням ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України»¹ . На необхідність врахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує І Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, Інакше ніж міжнародний договір.

Таким чином, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, становлять невід'ємну частину національ-

¹ ВВРУкраїнв.-1994.-№ 10.-Ст.45.

за

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

ЗО

ного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для актів національного законодавства. Це правило зафіксоване у ст. 10 ЦК, згідно з якою: якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила міжнародного договору України. Практичне значення передбаченого ЦК ставлення законодавця до міжнародних договорів України полягає у тому, що тим самим ЦК «адаптує» їх положення до цивільних відносин.

Акти цивільного законодавства і звичай. Істотною новелою положень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай - це правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай - теж різновид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для певної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває усталеного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен суперечити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується.

Санкціонування застосування звичаю до певних цивільних відносин відбувається в ЦК шляхом посилання на нього у нормі права, але при цьому зміст його в останній не розкривається. Зокрема, такі посилання містяться у ст. 526 ЦК, відповідно до якої, якщо у договорі, ЦК, інших актах цивільного законодавства відсутні умови та вимоги до виконання зобов'язання, останнє має виконуватися відповідно до звичаїв ділового обороту. З урахуванням названих звичаїв може встановлюватися місце виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 532 ЦК), порядок зустрічного виконання зобов'язання (п. І ч. 2 ст. 538 ЦК), виконання альтернативного зобов'язання (ст. 539 ЦК), сторони можуть при укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору виходити зі звичаїв ділового обороту (ст. 627 ЦК) тощо.

§ 2. Дія актів цивільного законодавства

Офіційне оприлюднення актів цивільного законодавства і на брання ними чинності. Набрання чинності актами цивільного законодавства грунтується на загальних положеннях Конституції (статті 57, 58, чч. 4, 5 ст. 94), відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти повинні бути доведені до відома шляхом їх оприлюднення, оскільки кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Оприлюднення ак-

тів цивільного законодавства має бути офіційним, тобто опублікованим у офіційних засобах масової Інформації.

Залежно від того, який саме акт цивільного законодавства оприлюднюється, визначаються відповідні офіційні засоби інформації, у яких він публікується. Так, у відповідності зі ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради «Голос України», а також у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Опублікування інших нормативно-иравових актів здійснюється згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» у друкованих виданнях «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», у газеті «Урядовий кур'єр». Практичне значення офіційного оприлюднення нормативно-правових актів полягає у тому, що у відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції України закон не набирає чинності раніше дня його опублікування. Обов'язок з офіційного оприлюднення прийнятих Верховною Радою України законів Конституція покладає на Президента (ч. 4 ст. 94).

Днем офіційного опублікування нормативно-правового акта вважається день, вказаний у газеті чи іншому періодичному виданні, друкованому засобі масової інформації, як день їх виходу. Такий день вказується на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України». При цьому, на відміну від передбачених у ст. 32 Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»', у вихідних даних «Офіційного вісника України» та «Відомостей Верховної Ради України» вказується не дата їх виходу в світ, а дата підпису до друку² .

Якщо закон або інший нормативно-правовий акт опубліковано у декількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюдненим з дня виходу того з них, який вийшов раніше (першого).

У відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Дане конституційне правило поширюється Указом Президента також на інші нормативно-правові акти, у тому числі на акти Президента, КМУ, органів виконавчої влади.

Постанови КМУ набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачено у цих актах. Ті з постанов КМУ, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування у офіційних друкованих виданнях.

¹ ВВРУкраїни.-І993.-Ка1.-Ст.1.

² Притыка Д. Н., Карабань В. Я., Ротань В. Г. Научно-практический комментарий
к гражданскому законодательству Украины: В 4-х т. - Т. 1. - Киев-Севастополь, 2000. -

С. 58.-•-Л-

Розділ J

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Нормативно-правові акти органів державної влади, які стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, набирають чинності через десять днів, починаючи з дня їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції, якщо у них не встановлений пізніший строк, але не раніше дня їх офіційного опублікування.

Дія актів цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб. Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того, щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній те--риторії ним забезпечувалося б регулювання цивільних відносин за участю визначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного за-коно- давства діють у певних межах, які визначаються трьома факторами: а) часом; б) простором; в) колом осіб.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі - це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття, котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії.

Для досягнення цілей практичного застосування відповідного нормативно-правового акта завжди підлягають вирішенню наступні питання: по-перше, з якого моменту нормативно-правовий акт набрав чинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпадають під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє, з якого саме моменту попередній нормативно-правовий акт втратив чинність.

Враховуючи суспільну важливість законодавчого вирішення питання щодо дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, Конституція (ст. 58) закріпила один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони розраховані тільки на майбутнє і не поширюються на відносини, які виникли до набрання цими актами чинності, за винятком передбачених ч. 1 ст. 58 Конституції України випадків, коли нормативно-правовим актом пом'якшується або скасовується відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії актів цивільного законодавства у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і людиною. Це породжує впевненість кожного, що його існуюче становище не буде погіршене законом або іншим нормативно-правовим актом, який буде виданий пізніше.

Фактично відтворюючи закріплену на конституційному рівні ідею щодо неприпустимості зворотної дії нормативно-правових актів у часі, ЦК переносить її у площину приватно-правової сфери. У відповідності зі ст. 5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо ж ци-

вільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зазвичай, дія актів цивільного законодавства у часі не обмежується, якщо у самому акті не визначено інше або природа відповідного нормативно-правового акта не припускає його дію протягом певного часу. Зокрема, коли Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) видає нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію програми приватизації об'єктів державної власності на поточний рік, вони діють протягом року.

Як правило, акт цивільного законодавства діє до дня його відміни у встановленому законом порядку. Можлива також ситуація, коли з прийняттям нового закону ті, що були прийняті раніше, закони зберігають чинність у частині, яка не суперечить новому законові.

Деколи встановлюються правила, відповідно до яких регулюються відносини, що виникли до набрання чинності новим законом І до яких може застосовуватися новий закон.

Наприклад, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК передбачається можливість його застосування до цивільних відносин, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати після 1 січня 2004 р. Правила Книги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята жодним із спадкоємців до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. Правила про на-бувальну давність, передбачені ст. 344 ЦК, поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК. Що стосується договорів, укладених до І січня 2004 p., які і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, то до них положення останнього застосовуються лише щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів і незалежно від дати їх укладення. Правила ЦК про відповідальність за порушення договору застосовуються у тих випадках, коли відповідні порушення допущені після набрання чинності ЦК, крім випадків, коли у договорах, укладених до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідальність за такі порушення.

Дія акта цивільного законодавства у просторі - це визначення територіальних меж застосування його положень для регулювання відносин, які виникають і розвиваються на певній території. При визначенні територіальних меж дії актів цивільного законодавства слід виходити з принципу одноманітності регулювання цивільних відносин на всій території України (ч. 6 ст.4 ЦК). Залежно від виду та характеру того чи іншого акта цивільного законодавства дія останнього

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

може поширюватися не на всю територію України. Зокрема, дія Закону від 15 січня 1999 р. «Про статус столиці України - місто-герой Київ»¹ не поширюється за межі м. Києва. У відповідності з ч. 2 ст. 136 Конституції Верховна Рада АРК у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови, які є обов'язковими до виконання лише на території автономії. Органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень, визначених законом (ч. 1 ст. 144 Конституції, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»)² , приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

З дією у просторі пов'язується також і встановлення умов виконання деяких цивільно-правових договорів. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 1012 ЦК договір комісії може бути укладений з визначенням або без визначення території його виконання. У відповідності з ч. 2 ст. ІЇ16 ЦК договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства за колом осіб - це поширення його дії на певних суб'єктів права. Нормативно-правові акти цивільного законодавства поділяється на нормативно-правові акти загальної дії і нормативно-правові акти спеціальної дії. За загальним правилом акти цивільного законодавства поширюються на всіх осіб, до яких належать фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади.

Іноді дія нормативно-правових актів спрямовано поширюється лише на певне коло осіб (наприклад, Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»³ стосується прав тільки молодих сімей та молодих громадян одержувати за рахунок бюджетних коштів пільгові довгострокові державні кредити на будівництво І придбання житлових будинків та квартир, на оплату вступних пайових внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів; Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»⁴ розповсюджується лише на суб'єктів підприємницької діяльності).

§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах.

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй договором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому

¹ ВВР України.-1999. ~№ 11.-От. 79.г Іл

„ ² Офіційний вісник України.-1997.-№ 25.-Ст. 20. \; иг : «S

³ ВВРУкраїни.-200О.-№27.-Ст.2П.. Ті¹ - ' -А

⁴ ВВР України. -1992.-№ 31. -Ст. 440. л.' чив гіош?:і;і» , ;от Vt

застосування положень актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру диспозиції норми, яка буде застосовуватися - диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначеним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положення, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленістю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений характер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здшсненні цивільних прав та обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законодавства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позов? ну давність, встановлену законом; у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивільного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Дня регулювання деяких суспільних відносин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов'язані з оборотом цінних паперів, чи відносини, пов'язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначеності у законі.

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формуються і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, термінів, які за неоднакових умов різні суб'єкти можуть розуміти досить

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

неоднозначно¹ . Тому в праві застосовується такий прийом як тлумачення актів цивільного законодавства, що надає можливість забезпечити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації² .

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно-правову) - це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з метою правильного застосування і реалізації останньої³ .

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та способів. Спосіб тлумачення - це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів⁴ . Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення⁵ , у відповідності з якими вони поділяються залежно_Л від: способу тлумачення, суб'єктів тлумачення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і граматичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з'ясовується на підставі виявлення її системних зв'язків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, посилальних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргументів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб'єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом права, а його результати не є формально-обов'язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з'ясування, усвідомлення нормативних положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктри-

¹ Рабінович ТІ, М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посіб. - Вид. 3-е, зі
змін, й доп. - К.: ІСДО, 1995. - С. 140.

² Див.: Загальна теорія держави і права: Підруч. //За ред проф. М. В. ЦвІка, доц.
В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. -Харків: Право, 2002. -С. 373.

³ Рабінович 77. М. Вказ. праця. - С. 141.

⁴ Див.: Загальна теорія держави І права. - С. 374,

⁵ Див.: Васьковский Е. В. Цивияистическая методология. Учение о толковании и
применении гражданских законов. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002; Поляков Л. В.
Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход: Курс лекций. - 2-е изд.,
доп. - СПб.: Изд. «Юридический центр Пресс», 2003. - С. 783-797; Рабінович П. М.
Вказ. праця. - С. 140-143; Загальна теорія держави і права: Підруч. / За ред. проф.
М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. Харків: Право, 2002. -
С 374-384 та ін. . .„..-.„,..-

вальне (науково обгрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юридичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи науково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов'язковим, однак його вплив на з'ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з'ясування, і тлумачення-роз'яснення. Між тим результат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нормативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер-претаційних, є обов'язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми¹ .

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне² та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення - це тлумачення цивільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб'єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення - це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Конституції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповідності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивільно-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов'язковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України³ ,

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення з питань судової практики, яке є

¹ Див.: Загальна теорія держави і права.-С 381.

2 у науковій літературі існує інша точка зору стосовно того, що не можна автентяч-
ветлумачення відносити до офіційного тлумачення (див., напр.: Нерсесящ В. С. Общая
теория права и государства. - М., 1999. - С. 500-507.

³ Рішення Конституційного Суду України вад 9 червня 1998 р. (справа щодо внесен
ня змін до Конституції України) / Чаюн М. Г., Кириченко Ю М., Кидисюк Р, А. та ін.
Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях та висновках (1997-
2003 pp.). - К., 2003. -С. 300.

Розділі

'ШКАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

обо'язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розраховане тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз'яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, будучи обов'язковим до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз'яснення не має обов'язкового характеру для всіх інших судових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється - на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поширювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і, навіть, охоплюються поняттям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 якого присвячений участі держави Україна, АРК і територіальних громад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення полягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Між тим, використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір'ю або батьком дитини.

Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, що у процесі державного право застосування можуть виникати ситуації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнення такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхідної для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві¹ .

Прогалина у законодавстві - це відсутність иормативво-правової регламентації
певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основ
ними принципами права (дна: РабіновичК М. Вказ. праця, - С. 139; Поляков А. В. Вказ.
праця. - С 777)., „ , . _%А _

-"• Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована аналогія': аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону - це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.і ст,8 ЦК).

Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або договором.

Виходячи з цього, посилання в ч, 2 ст. 109 ЦК, яка регулює відносини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють відносини, які виникають при припиненні юридичної особи (чч. 1, 2 та ч. 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеться про застосування аналогії закону. В даному разі застосовується прийом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК.

Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому» є так зване субсидІарне (додаткове) застосування актів цивільного законодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказаних прийомів полягає у тому, що, як і при аналогії закону, так і при субсидіарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситуацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначеними прийомами Існують відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у тому, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права² . Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі - СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Таким чином, субсидІарне застосування норм права своєю характерною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема, І цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних відносин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидиарного застосування є те, що

¹ Аналогія (від гр. «analogia») - подібність, схожість між предметами, явищами, по
няттями (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мо
ві. - К.: Криниця, 2000. - С 44).

² Калмыков Ю. X. Вопросы толкования и применения гражданско-правовых норм //
Хозяйство, право,управление: Межвуз. науч. сб.-Саратов, 1977.-Вып. 3. -С. 93-94,

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

воно ґрунтується на схожості також у методах правового регулювання¹ . Так, і цивільному, і сімейному праву притаманний диспозитивний (координаційний, приватно-правовий) метод правового регулювання.

Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія права - це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (при відсутності можливості застосувати аналогію закону), Інших актів цивільного законодавства або договору відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч .2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже раніше зазначалося, закріплені у ст. З ЦК.

Глава 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН у

§ 1. Основні цивільно-правові системи світу "Ш

Поняття цивільно-правової системи² . Кожному суспільству, яке претендує на звання державно-організованого, властиві певні правила, писані і неписані, що є регуляторами суспільних відносин. Назви даних правил різні: звичаї, прецеденти, договори, закони тощо, але в цілому систему, що утворюють ці правила, у більшості держав світу, прийнято розглядати як право.

Одночасно із зародженням суверенних держав формувалося і національне позитивне право, закладалися основи для його подальшого розвитку. Право держав сформовано з використанням різноманітних прийомів юридичної техніки і покликане задовольняти інтереси суспільств з різними соціальними групами, структурами, звичаями, віруваннями. А звідси зрозуміло, що унікальність будь-якої держави, як політико-територіальної організації суспільства, виявляється й у неповторності, самобутності його права взагалі і цивільного права, зокрема. Між тим процес зародження і розвитку державних утворень неминуче пов'язаний і з Інтенсифікацією міждержавних зв'язків у різних сферах торгівлі, культури та науки тощо, що потребує гармонізації законодавства. Саме цим й іншими причинами пояснюється те, що норми права окремих держав, включаючи і норми цивільного права, приводяться до єдиного «знаменника», здійснюється запозичення й адаптація правових принципів, категорій, конструкцій з права інших держав.

¹ Леушин В. И. Способы применения права при пробелах в советском законодатель
стве /В кн.: Проблемы применения советского права. - Свердловск, 1973. - С. 48.

² Для позначення групи національних правових систем, що мають схожі юридичні
ознаки, які дають підставу вести мову про відносну єдність таких систем, в сучасній
компаративістиці використовуються терміни «правова сім'я», «форма правових систем»,
(mm правових систем» тощо.--"і"у. о/-.

Таким чином, в еволюції цивільного права, як загальнолюдської цінності, намітилися і тривають дві тенденції: з одного боку, позитивні цивільно-правові норми і правила уніфікувалися, а відповідні національні правові системи сформували специфічний тип (сім'ю) правових систем; з другого - відбувалася диференціація, що породжувала виникнення найрізноманітніших типів правових систем світу.

Належне вивчення цивільного права на сучасному етапі розвитку України, як і будь-якої іншої галузі національного права, неможливе без використання порівняльно-правового методу дослідження, що дозволяє систематизувати цивільно-правові явища, властиві правовим системам різних держав, виявити генетичні зв'язки між ними й історичну послідовність їх розвитку, ступінь рецепції елементів (правових конструкцій, понять, принципів) однієї правової системи в іншу.

Під типом (сім'єю) правової системи прийнято розуміти сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси та які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, що домінують у формі джерел та принципів права, систем права і систем законодавства, організації правових установ, насамперед, судової системи, подібності правових категорій і понять¹ . Беручи до уваги, що тип правової системи і тип цивільно-правової системи співвідносяться як загальна і окрема категорії, тип цивільно-правової системи можна визначити як сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які полягають у єдності закономірностей і тенденцій розвитку здійснюваного у них правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

Розбіжності між цивільним правом різних держав істотно зменшуються за умови, якщо виходити не із змісту їх конкретних норм, що залежить від волі законодавця і піддається постійним, а іноді досить істотним змінам, а з більш стабільних, константних компонентів (елементів), які використовуються для створення, застосування, інтерпретації й оцінки зазначених правил поведінки. Саме вказані постійні елементи будь-якої цивільно-правової системи як класифікаційний критерій дозволяють виділити і відокремити їх типи, котрих існує не так уже й багато.

Серед правників не склалося єдиної думки з питання про групи «сімей права» і про ознаки, за якими вони відокремлюються. Між тим узагальнено можна виділити певні критерії, що дозволяють виявити подібність і розбіжності основних цивільно-правових систем сучасності і які представляють константні елементи будь-якої цивільно-пра вової системи: 1) генезис правових систем, тобто історію їх виникнення та розвитку, що вплинула на формування унікальності правових начал і принципів та на тенденції подальшого розвитку правових систем;

¹ Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб. - С. 561-562; Див. також: Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах / Отв. ред. М.Н. Марченко. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: ИКД «Зерцало», 2002. - Т. 2. - 528 с.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

2) джерела права - їх система, значення і співвідношення між собою;

3) структура цивільного права, що включає побудову цивільно-право
вих норм, їх розподіл за підгалузями І правовими інститутами.

Враховуючи зазначені критерії (константні елементи), можна запропонувати наступну класифікацію цивільно-правових систем світу¹ ;

і) романо-германський тип правової сім'ї, який охоплює багато країн континентальної Європи та їх колишні колонії;

2)сім'я загального права (англо-американський тип правової
сім'ї), що панує в Англії, Уельсі, Ірландії, США і 36 державах-члзнах
Британської Співдружності (у деяких з них лише частково);

3)релігійні і традиційні правові системи, які включають:

а)релігійну правову сім'ю - ісламське право, індуське право, іуде
йське право (теократичні мусульманські держави, частково Індія й Із
раїль);

б)далекосхідну правову сім'ю - Китай, Японія;

в)африканську правову сім'ю - значна частина країн континен
тальної Африки і Мадагаскар.

Крім того, внаслідок різних історичних передумов правові системи, що панують у деяких державах і на певних територіях, можуть бути віднесені до так званого змішаного типу правової системи (сім'ї), який виник на стику романо-германської і англо-американської правових систем (Філіппіни, Шотландія, провінція Квебек, штат Луїзіана (США), скандинавські держави).

Місце цивільного права України серед цивільно-правових си стем сучасності. В силу загальновідомих історичних процесів на території України тривалий час була відсутня суверенна національна держава. Однак як і у періоди існування української державності (Київська Русь, Гетьманщина ХУП-ХУШ ст., УНР, Гетьманат початку XX ст.), так і у часи перебування України в складі інших держав на формування української правової системи впливали традиції романо-германської правової сім'ї, на підґрунті якої вона й розвивалася. Такий висновок можна зробити в результаті дослідження правових джерел, що у різні епохи регулювали в Україні відносини, які нині належать до цивільних (договори Київської Русі з Візантійською імперією, в яких містяться норми візантійського права, що є прямим успадкуванням права Древнього Риму; Руська Правда; Церковні статути князів Володимира і Яро-

¹ Див. також; Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Изд-во
НОРМА, 1996. - С. 112-140; Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые систе
мы современности: Пер, с фр. В.А. Туманова. - М.: Междунар. отношения, 1998. -
С. 21-28; Цвайгерт К., Кетц Г. Введение в сравнительное правоведение. - М., 1998. -
Т. 1,2; Саидов А. X. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. - М.,
1993. ~ С. 75-143; Порівняльне правознавство: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих
навч. закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткачен-
ка. - Харків: Право, 2003. - С.178-234; Скакун О.Ф. Теория государства и права:
Учеб.-С. 564-567.d.

слава; Литовські статути; перший кодекс українського права 1743 р. «Права, по которым судится малороссийский народ...»¹ , законодавство Російської імперії).

За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою" правової системи СРСР, яку відносили до «сім'ї соціалістичного права»² .

З розпадом Союзу РСР, отримавши незалежність, Україна одержала можливість, яку, втім, вона не впустила, створення власної правової системи. Аналіз змін, які відбулися за останнє десятиліття, дозволяє зробити наступний висновок: розвиток українського цивільного права здійснюється в напрямі посилення його спільності з рома-но-германською правовою сім'єю. Як передумови зазначеного процесу можна розглядати як генетичне споріднення вітчизняної правової системи з континентальним правом, так і політичні орієнтири, обрані нашою державою, що виявляються у вжитті заходів, спрямованих на європейську Інтеграцію (в тому числі це стосується і гармонізації українського законодавства з європейським)³ . Варто лише відмітити, що новий ЦК готувався з урахуванням гармонізації приватного права в Європі, містить низку положень, які свідчать про це. Вказане стосується положення про свободу договору, про приватну власність юридичних осіб, про загальну правоздатність юридичних осіб, про можливість створення товариств однієї особи тощо.

Загальний напрям розвитку цивільно-правових систем. Основною тенденцією розвитку домінуючих цивільно-правових систем сучасності є їх спрямованість до уніфікації (у європейській юридичній літературі - гармонізації), що в більшій мірі стосується торгового і зобов'язального права, права компаній, і у меншій - сімейного та спадкового права⁴ . Посилення доцентрових загальноєвропейських, тенденцій під егідою Європейського союзу сприяє ще більшому зближенню

¹ Повна назва даної пам'ятки вітчизняного права — «Права, по которым судится ма-
лороссийский народ. Высочайшим всепресветлейшІя, державнейшія Государыни
Императрицы Елисаветъ Петровны, Самодержицы Всероссійскія, Ея Императорского
Величества повеленіем, изъ трех книгъ, а именно: Статута Литовскаго, Зерцала Саксон
ского и приложенных притом двухъ правь, такожде изъ книги Порядка, по переводе изъ
польскаго и латинскаго языковъ на россійскій діалект в єдину книгу сведенныя, въ гра
де Глухове, лета от Рождества Христова 1743»; див. також: Права, по которым судится
малороссийский народ / Иэданныя подъ редакцією и с приложениемъ изследования о
семь Своде и о законах, действовавших в Малороссии, проф. А.Ф. Кистяковскаго. —
Клевъ: Въ университетской тип. (І.І. Завадзкаго), 1879. - 1054 с.

² Див., напр.: Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы соврем
менности. - С. 112-206; Тихомиров ЮЛ. Курс сравнительного правоведения. - С. 124—
129,

3 Яскрйвим прикладом може служити історія створення нового Цивільного кодексу
України від 16 січня 2003р., що розроблявся в тісному співробітництві і з використан
ням досвіду представників провідних континентальних цивільно-правових шкіл.

⁴ Див., напр.: КохХ., Магнус У„ Винклер фон Моренфельс П. Международное част
ное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. док. юрид. наук Ю. М. Юма-
шева.-М.:Междунар.отношения,2001.-С. 19-21.

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

класичних цивільно-правових систем, що особливо яскраво помітно на прикладі процесу гармонізації національних систем цивільного законодавства, який відбувається у Європі. Формується «наднаціональне», складно структуроване європейське право, що містить значну кількість правових актів, норми яких покликані регулювати цивільні відносини. Здійснюється уніфікація цивільного законодавства й у рамках міждержавного співробітництва шляхом прийняття міжнародних договорів та створення міжнародних організацій, мета яких полягає у посиленні міжнародно-правової взаємодії в різних галузях людської діяльності.

Однак Існуючі розбіжності у рівні соціально-економічного розвитку держав, у яких домінують класичні правові системи, вікові цивільно-правові традиції, відомий консерватизм, властивий сім'ї загального права і котрий проявляється все більше у правосвідомості практикуючих юристів, можуть послужити певним гальмом, але аж ніяк не перешкодою на шляху формування «єдиної сім'ї західного» чи «європейського права»¹ , тим самим лише трохи віддаливши у часі утворення останньої.

§ 2. Романо-германська цивільно-правова система

Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім'я континентального права) об'єднує багато держав Європейського континенту (за винятком Великобританії), а також величезне число держав, які розташовані у інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Ближній і Далекий Схід)) і котрі в силу колонізації або через рецепцію сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Право держав, що входять у названу правову сім'ю, поєднує таке загальне явище як рецепція права Древнього Риму, яка стала визначальним у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні романо-германська цивільно-правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою зв'язаний з римським правом. Сприйнявши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції римського права, будучи результатом його якісного розвитку, але аж ніяк не його копією.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундаментальний поділ права на приватне й публічне. Представниками рома-но-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає Інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов'язковим учасником яких є

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основфле правовые системы современности. —
С. 23,56-57.:н

суб'єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право покликане забезпечувати І захищати інтереси юридично рівних приватних осіб, регулюючи відносини лише між названими суб'єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім'ї очевидно, що «відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві їм проблеми, і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між приватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на Однакових вагах»¹ .

Однак, який диференціюючий критерій не був би обраний, традиційно основу приватного права складає цивільне право. А часом ці терміни правознавці романо-германської правової сім'ї використовують як синоніми.

Характерний раніше для континентальної правової сім'ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове право, породжений специфікою історичного розвитку відносин, які складали предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за ними - доктрини цивільного й торгового права. Між тим з другої половини XIX ст. почався процес «комерціалізації» цивільного права, коли ряд принципів й інститутів торгового права поступово втрачали тільки їм притаманну специфіку (особливість суб'єктного складу торгових відносин, мета участі суб'єктів у відносинах тощо) і «поглиналися» цивільним правом. У результаті в законодавстві окремих країн з'явилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання приватно-правових відносин, що полягала у включенні норм торгового права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 p., Зобов'язальний кодекс Швейцарії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та інші). Тому, незважаючи на збереження в ряді держав романо-германської правової сім'ї чинних торгових кодексів, правники зазначають про загальну спрямованість вектора розвитку приватного права до уніфікації приватно-правового регулювання в рамках цивільного права² . Зокрема, в Німеччині торгове право - частина цивільного права, що становить спеціальне приватне право комерсантів. Загальні норми цивільного права є основою і передумовою торгового права³ .

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Континентальна правова система розвивалася у рамках багатонаціональної Європи, представленої багатьма державами, що мають свої неповторні правові традиції й особливості. Тому на її формування впливали

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. —
С 60.

² Доклад, про дуалізм приватного права у континентальній правовій системі див.:
Гражданское и торговое право капиталистических государств /Под ред. К.К. Яичкова. -
М., 1966. - С. 3-17; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. /
Под ред. проф. Р. Л. Нарышкиной. - М.: Междунар/отношения, 1983. - Ч. 1. - С. 3-18;
Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. - С. 68-69.

3 Див.: Пауль Шустер. Основы германского торгового права // Основы немецкого
торгового и хозяйственного права. -М.:Изд-во БЕК, 1995.-С. 11.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

різні національні університетські «школи» права (наприклад, галльська, німецька, іберійська, італійська тощо). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими у XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю багатьох загальних ознак цивільному праву названих країн властиві деякі значні відмінності, що дають підстави розглядати їх як певним чином відокремлені цивільно-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших держав, що входять у романо-гер-манську правову сім'ю.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугувало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і німецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літературного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Французький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом Наполеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae); б) речі (res); в) позови (actiones). Згідно з нею і здійснюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Цивільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» присвячена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право І низку інших положень¹ .

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке цивільне уложення 1896 р. (далі - НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'язана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові {actiones in rem) і особисті {actiones in personam). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов'я-

¹ Де ла Морандьер Ж. Гражданское право Франции: В 2-х т. / Пер с франц. Е. А. Флейшиц. - М.: Изд-во иностранной литературы. -T.I. - 1958. - 728 с.

зальні, що лягло в основу пандектної системи¹ . Крім того, розробники НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані норми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів — зобов'язального, речового, сімейного і спадкового права² .

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континентальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до систематизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпіричному підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеччині - її супротивники»)³ .

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося І розвивалося в університетах у процесі вивчення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропонованими законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула І на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-правовий акт - закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаються винятково органами законодавчої влади, будучи формально-визначеними нормативно-правовими актами, покликані охопити всі аспекти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законодавстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони містять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким властивий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлумачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конституції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верхній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила,

¹ Райхер В. К. Гражданско-правовые системы антагонистических формаций / Проб
лемы гражданского и административного права. - Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1962. -
С. 287.

² Вчення про пандектне право, його побудову, методи тощо досліджувалося не тіль
ки науковцями минулого, а й сучасними правниками України, зокрема Є. О. Хари-
тоновим (див. його: Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО
БАХВА, 2001. - 328с), В. В. Трутнем (див. його: Ідея нової пандектистики /Мат. міжна-
род. наук.-практич. конф. «Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-
правові та економічні проблеми»: Одеса, 15 травня 2003 р. - Одеса: Астропринт. ~
СІ І 8-123).

³ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. ~ С. 60-69.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційнІстю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні кодекси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юридично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація цивільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнародні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших правових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у деяких державах зведений у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні договори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повинні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм значенням прирівнюються до конституції та конституційних законів.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Європи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними органами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегованого законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів може відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же державах (наприклад - ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосовується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону»¹ .

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин-

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -С. 93-95; Див. також: Де ш Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - С. 97-156; Эннещерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1948. - Т. 1, Шт. 1. -

цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоряються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивідуально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській правовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом поступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників судової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак виражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (цілком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі.

Доктрина цивільного права в ХШ - XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розроблення основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права. Проте не можна применшувати хоча І непрямий, але важливий вплив доктрини на законопро-ектну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислення правознавців держав романо-германської правової сім'ї, що виявляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систематизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб'єкти, речове та зобов'язальне право тощо).

Суб'єктами цивільного права є люди чи їх об'єднання та організації, що, відповідно, іменуються фізичними І юридичними особами. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності і дієздатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови виникнення і припинення. Значна увага доктриною й законодавцем приділяється інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою для того, щоб забезпечити більшу визначеність у юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і у правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх детально розроблений інститут законного представництва.

Введення терміна «юридична особа» у науковий обіг, виділення її ознак, розроблення різних теорій стосовно її сутності є заслугою доктрини цивільного права держав романо-германської правової системи.

С 24-235; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. / Под
ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 23-32. .

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Континентальним правом запропонована класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяються юридичні особи приватного права І юридичні особи публічного права. У свою чергу юридичні осо-; би приватного права поділяються на: корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організацій належать різноманітні види господарських товариств (які групуються вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відповідальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою І, одночасно, легальною вимогою, що висувається до створюваних корпорацій.

Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю остантм часом володіють «некомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основною тенденцією є легалізації їх правоздатності як загальної.

Характерним для цієї правової системи є групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи — речове і зобов'язальне право¹ .

Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відносини, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ самостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаються як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку речових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких правомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Речові права поділяються на право власності і права на чужі речі (володіння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власності. Право власності - це речове право, що характеризується найбільш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроковим пануванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі, як до своєї, обмеження якого допускається лише у передбачених законом випадках і порядку. В наведеному вище визначенні зосереджені практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континентальне право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панувала у епоху феодалізму, і виходить з принципу, який сягає до римського права. Відповідно до останнього неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим у порівнянні зі змістом права власності, крім того їх здійснення залежить не тільки від

¹ Див.: Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с
нем. -М.: Изд-во БЕК, 2001.«

волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежуються їхнім установленням.

Спираючись на римське право, доктрина у країнах романо-герман-ської правової сім'ї створила зобов 'язальне право, яке окремі дослідники вважають центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки¹ . Основним у зобов'язальному праві є поняття зобов'язання. Зобов'язання у континентальному праві — це пра-вовідношення, у якому на одну особу (боржника) покладений обов'язок вчинити певні дії чи утриматися від їх здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють наступні підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх - закон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу розроблена чітка система таких юридичних фактів як договір і делікт.

Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом римського приватного права і передбачають як універсальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що складають спадщину, певній особі (особам) передається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за законом. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випадках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визнається повністю недійсним, чи коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт стосується лише певної частини майна тощо), встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, котрі закликаються до спадкування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті належним їй майном, яке робиться у передбаченій законом формі. У різних державах передбачені неоднакові форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публічного акту тощо.

§ 3. Англо-американська цивільно-правова система

Загальна характеристика. у^лгл( -американська цивільно-правова система (система загального права) розвинулася з англійського права, що почало формуватися у Англії після її завоювання нормандцями, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім'я загального права не знала рецепції римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах англійської території, дійсності, звичаїв і традицій,

¹ Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -
С. 60-69.-"£

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

У становленні системи загального права вчені виділяють наступні етапи. Етап, обчислюваний від нормандського завоювання Англії (1066 р.) до встановлення в останній династії Тюдорів (1485 p.): він характеризується витисненням місцевих, регіональних звичаїв загальним правом (common la), що зародилося внаслідок діяльності Вестмінстерських королівських судів. Етап розквіту загального права і виникнення права справедливості (la of equity) як наслідок виконання лорд-канцлером деяких судових функцій. Етап бурхливого розвитку законодавства (statute la) і зростання значення законів (statutes) у системі джерел загального права, що триває і дотепер (початок XIX ст.)¹ .

Які ж загальні особливості англо-американської правової системи виділяють її серед інших і, у першу чергу, чим вона відрізняється від континентальної правової системи. Це - казуїстичність та архаїчність, яка пояснюється тим, що основним джерелом права є судовий прецедент; відсутній поділ права на приватне і публічне, замість котрого (але не аналогічно якому) все ж таки існує визначена диференціація на загальне право та право справедливості; пріоритет процедури і процесуального права перед матеріальним правом; залежність закону від прецедентного права; незначна кодифікація галузей права.

Розвиваючись автономно й уособлено в межах Англії й Уельсу, загальне право з початком здійснення колонізаційної політики Великобританії поширилося також на колонії — Австралію, Канаду (крім провінції Квебек), Нову Зеландію, США й інші країни. Надалі англійське загальне право вплинуло на формування власних правових систем у англомовних країнах, велика частина з яких, врешті-решт, ввійшла у англо-американську правову сім'ю. Разом з тим у міру поширення загальне право піддавалося певним модифікаціям, що визначаються специфічними умовами, які склалися в сприймаючих його країнах. Тому цілком природно те, що у різних країнах спостерігаються дуже різні перетворення.

Значна трансформація англійського загального права здійснена в США. З огляду на даний факт і те, що серед країн, які входять у сім'ю загального права, СІЛА виконують одну з провідних ролей, саме тому зазначену правову систему називають також англо-америка-нською. Специфіка американського цивільного права обумовлена комплексом факторів: континентальним розташуванням (у силу якого значно відрізняється регулювання відносин власності, об'єктом котрих є земля); відсутність давніх феодальних традицій; формування права в умовах розвитку капіталістичних відносин; відмінності у формах правління і державного устрою (США - федеративна респуб-

¹ Доклад, про історію зародження І розвитку системи загального права див.: Дженкс Э. Английское право. - М., 1947. - С 27-51; Уолкер Р. Английская судебная система. - М., 1980. - С 24-196; Давид P., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С. 208-225; Тихоми ров ЮА. Курс сравнительного правоведения. - С, 120-124; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб, / Под ред. проф. РЛ. Нарышкиной. - С. 45-62.

ліка, у якій одночасно існує цивільне законодавство окремих штатів і федеральні закони). Однак не слід перебільшувати значення відмінностей, що існують між американською й англійською правовими системами, які, незважаючи на вказані відмінності, утворюють єдину англо-американську правову сім'ю.

Система джерел права. На відміну від країн континентальної Європи, у яких цивільне право розвивалося в університетах як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творилася судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, а й створюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, яке має силу прецеденту, його називають «правом судової практики» (case la). У галузі судової практики діє правило прецеденту (в США воно називається stare decisis), відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів як нижчестоящих, так і тих, котрі безпосередньо винесли дані рішення. Обов'язковими прецедентами стають тільки рішення вищих судових інстанцій: у Великобританії - Палати лордів, Апеляційного суду, Високого суду; в США - Верховного суду СІЛА і верховних судів штатів. Слід зазначити, що правило «stare decisis» у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не є зв'язаними власними прецедентами.

Одним з джерел права є закон (statute, Act of Parliament), але він, відповідно до класичної теорії, що панує в сім'ї загального права, виконує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і доповнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що у законі варто шукати не принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься у законі, цілком «включається» у систему права винятково після кількаразового її тлумачення І застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не тексти закону, а судові рішення, прийняті на його основі). Казуїстичність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільного права у актах законодавства. Можна стверджувати, що системі загального права не властиві кодифіковані акти цивільного законодавства¹ . Разом з тим з початку XIX ст. І до нині (і особливо в наш час, якщо враховувати процес європейської інтеграції, що відбувається в рамках Європейського Співтовариства) значення закону в системі загального права неухильно зростає: збільшується число

¹ Цивільні кодекси існують лише у деяких штатах США: Джорджи, Каліфорнії, Монтані, Північній і Південній Дакоті, ЛуізіанІ. При цьому в штвті Луізіана взагалі панують романо-гермаяськ! правові традиції, у силу чого він не входять у сім'ю загального права.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

останніх, удосконалюється техніка їх викладу, розробляються проекти кодифікації законодавства.

Звичай (custom) є третім джерелом загального права, але його значення як такого поступово зменшується. В англійському праві обов'язковими є лише стародавні звичаї, що існували до И 89 p. Наведене правило не поширюється на торговельні звичаї (trade custom), що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними у текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону або норми обов'язкового прецеденту.

Незважаючи на те, що у формуванні загального права брали вирішальну участь не вчені, а судді, останнім часом серед джерел права англо-американської правової системи зростає авторитет доктрини. Деякі доктринальні праці (наприклад, твори Гленвілла, Литлтона, Кока, що мають «поважний» вік) надзвичайно престижні І одержали визнання авторитетних книг (books of authority)¹ . Тому нерідко виникають ситуації, коли обґрунтування позиції, вираженої в судовому рішенні, здійснюється з урахуванням відомих доктринальних положень.

Структура цивільного права. Викладені вище відмінності класичних правових систем знаходять відображення й у структурі цивільного права, І в існуванні унікальних цивільно-правових інститутів (наприклад - trust), і в різному змісті, що вкладається у адекватні правові поняття. Система загального права не знає ні групування права за галузями, подібного тому, котре здійснюється у праві континентальної Європи, ні взагалі такої галузі як цивільне право² . Однак варто звернути увагу на деякі специфічні ознаки інститутів, що з позицій романо-германської правової сім'ї можна віднести до цивільно-правових.

Норми, які регламентують правовий статус фізичних осіб, у Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, в законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві; а у США - у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-американської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздатності (legal capacity). Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (passive capacity), аналогічну за змістом «континентальній» правоздатності, І активну правоздатність (active capacity), яка є здатністю до здійснення юридичного акту (capacity for performance of legal act), що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, ви-

¹ Давид Р„ Жоффре-Спинози К. Вказ. праця- - С 264-269.

² У системі загального права під ионяттям «цивільне право» («civil la») розумієть
ся право країн романо-германської правової сім'ї, засноване на Римському праві.

знається рівною в силу принципу загального права, відповідно до якого «право діє, незважаючи на осіб». Правових інститутів визнання особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні у країнах системи загального права інститути емансипації і законного представництва неповнолітніх. Опікун в праві Англії І США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном «юридична особа». Однак поряд з фізичними особами як суб'єкти права розглядаються і штучно створені ними організації. За змістом правовій категорії юридичної особи в системі загального права відповідають категорії: корпорація (corporation) і товариство (partnership), що одночасно є двома основними типами юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) ті, що представляють собою сукупність осіб (corporate aggregate); б) одноособові корпорації (corporation sole), які складаються з однієї фізичної особи; в) публічні корпорації, що є однією з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані суб'єктами права лише у певних сферах суспільних відносин, що відповідають основним цілям їх діяльності (наприклад, профспілки)¹ . Товариства систематизуються залежно від характеру відповідальності партнерів за боргами товариства.

Внаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія «власність», яка є одним з його основних понять. Своєрідність системи речових прав² у країнах системи загального права виявляється в збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. З правом власності (property)³ ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (property) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (onership), й інші майнові права, що мають лише загальну подібність з «правами на чужі речі». Право власності на нерухоме майно (realproperty), на відміну від «континентального» аналога, не має

Доклад, про це див.: Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 92-111,148-213; Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. Д.М. Генкина. -М-, 1949. - С. 72-89.

² В даному разі мається на увазі система прав, які лише порівняні з речовими права
ми, що відомі праву континентальної Європи, але аж ніяк не тотожні таким.

³ Варто звернути увагу на попісемічність використовуваного в англо-американ
ському праві терміна «property», що перекладається не тільки як «право власності», а й
як «майно». Тому категорії «personal property» і «real property» можуть означати як ру
хоме і нерухоме майно, відповідно, так і право власності на дані об'єкти. Вказана
багатозначність правових термінів є однією з особливостей системи загального права і
створює певні ускладнення в розумінні правових інститутів останньої юристами, що
виховані у традиціях континентального права. -он АУ

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-америка-нського права верховним власником землі є суверен - монарх (Англія) чи держава (США), від права і волі яких й залежать права безпосередніх землевласників¹ .

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції «розщепленої власності», що полягає у поділі («розщепленні») правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і в-ідразу після нього у цивілістичній доктрині і цивільному законодавстві переважної частини країн, що складають континентальну Європу, домінувала концепція «абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого права власності», яка найбільше відповідала капіталістичним відносинам, що утвердилися. На противагу цьому англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права, а стосовно досліджуваного питання - допускала можливість роздроблення права власності на часткові правомочності і розосередження останніх серед декількох осіб, кожна з яких, у разі володіння певним комплексом юридичних можливостей щодо об'єкта, могла називатися власником² .

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність також сучасні її представники. Так, Г. Демсец стверджував: «згусток або частина прав з використання ресурсу - от що складає власність»³ , а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як «складний згусток відносин, що істотно розрізняються за своїм характером і наслідкам»⁴ . Одне з найбільш «повних» визначень права власності, запропоноване англійським юристом А. Оноре, складається з 11 елементів, які дозволяють створювати величезне число комбінацій названого права. А якщо врахувати їх варіювання за суб'єктами і об'єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами представників англо-американської правової доктрини, воістину «страхітливим»⁵ .

¹ D. Barlo Burke, Jr. Personal property in a nutshell. - St. Paul, Minn.: est Publishing
Co., 1983. -P. 110-111.

² Див., напр.: Капелюшітков Р.И. Экономическая теория прав собственности: мето
дология, основные понятия, круг проблем. - М., 1994. - 190 с. •

³ Demsetz H. Toard a theory of property rights //American Economic Revie, -1967. -
V. 57.-№2. -P. 347.

⁴ aldorn J. hat is private property? //Oxford Journal of Legal Studies. -1985. - V. 5. -
№3.-P.315.

⁵ Доклад, про це див.: Honore AM. Onership //Oxford essays in jurisprudence / Ed. by
Guest A. . - Oxford, 1961. - P.112-128; Becker L.S. Property rights: philosophical
foundations. - Cambridge, 1977. - P. 20-21; Кикоть В.А. Об основных тенденциях разви
тия учения о праве собственности при государственно-монополистическом капита
лизме; Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории: Пер. с нем. - М.: Юрид.
лит. (в серии Сритика буржуазной идеологии и ревизионизма»), 1985. - С.20-21; Кула
гин М.И. Изб. тр. - М.: Статут (в серии «Классика российской цивилистики»), 1997. -
С. 242-257; Соловьёв А.Н. Право собственности профессиональных союзов Украины. —
Харьков: ИД «Райдер», 2003. - С. 106-108.

Найважливішим Інститутом англо-американського права є довірча власність (fiduciary onership, trust), породжена правом справедливості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: засновник трасту, що є первісним власником (settlor of the trust), передає деяке майно одному або декільком особам - довірчим власникам (trustees) для здійснення управління таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме в інтересах одного чи декількох осіб - вигодоодсржувачів, бенефіціантів (beneficiary). Вигодо-одержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним Інша особа. В силу заснування трасту відбувається поділ («розщеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з управління, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод та доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність названого інституту дозволяє використовувати його для досягнення різних практичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздатних осіб, ліквідації спадщини, для створення та діяльності організацій, подібних до установ континентальної Європи, тощо. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичується країнами, що належать до інших правових систем.

Незнайомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Внаслідок цього захист права власності здійснюється за допомогою загальноцивІльних позовів - позовів із заподіяння шкоди (trespass, nuissance, replain).

Поряд з речовим правом англо-американське право не знає І зобов'язального. Поняття і термін «зобов'язання» не відомі цій правовій сім'ї І не мають аналога в англійській юридичній мові. Тому відсутня й класифікація зобов'язань. Підставами виникнення зобов'язальних відносин (звичайно ж у їх «континентальному» розумінні) є договір, квазідоговІр, делікт. Договір (contract) розглядається як зроблена, замість надання, зустрічна обіцянка, виконання якої забезпечено санкцією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином не зв'язує оферента, а про виникнення яких-небудь прав і обов'язків не може йтися до одержання акцепту. Договірне право неналежно піддано систематизації, класифікація договорів взагалі відсутня. Не відомий англо-американському праву також принцип реального виконання договору, замість якого панує правило, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання договору, за умови компенсації у повному обсязі збитків кредитора. До квазідоговорІв доктрина загального права відносить такі підстави виникнення зобов'язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагаченню і веденню чужих справ без доручення.

З «Цивільне право України», т. 1

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Вказана вище своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві (la of torts). У сфері позадоговірної відповідальності надзвичайно великий вплив судової практики, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як: «порушення чужого права володіння» (чи - вторгнення) - (trespass); шкідливість (nuissance); наклеп (slander); недбалість (negligence) та інші. Деякі з них (trespass, nuissance) одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. Подібне сталося тому, що матеріально-правові норми деліктного права були розробле-' ні слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав ~ позовами. «Порушення чужого права володіння» (trespass) є одним з найдавніших різновидів деліктів, породжених загальним правом. Ним охоплюються випадки умисних насильницьких і «норовливих» дій, що заподіюють шкоду майну чи особистості позивача¹ .

Спадкове право. Спадкування у системі загального права має свої особливості. Це стосується, перш за все, спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менше двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відносинах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції як легат. Всі права і обов'язки спадкодавця (спадкова маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за законом чи заповітом, переходять у довірчу власність (trust) третьої особи, котра повинна, виконуючи волю спадкодавця та діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця І передати спадкоємцям спадкову масу, вже звільнену від боргів.

Глава 4. НАУКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА І

§ 1. Поняття, предмет

та методи цивільного права як науки

Вивчення цивільного права не вичерпується його пізнанням лише як регулятора суспільних відносин, галузі матеріального права чи галузі законодавства. Це було б, навіть, невиправданим, оскільки поза увагою залишилась би ще одна істотна площина зазначеної галузі - її науковий аспект, в тому розумінні, що вона є не тільки галуззю суто матеріально-правовою, а й науковою, тобто галуззю правової науки.

Розглядаючи цивільне право в цьому аспекті, слід зазначити, що на відміну від галузі цивільного права, яка регулює особисті немай-

¹ D. Barlo Burke, Jr. Personal property in a nutshell. - P. 3-5.

нові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, самостійності їх учасників, наука цивільного права (цивілістична наука) регулювання цих відносин не здійснює і такої мети не має. Мета цивілІстичної науки інша - пізнавальна. Навпаки, цивільне право як галузь, регулюючи соціальні зв'язки, як таке, зрозуміло, ніякої пізнавальної та іншої теоретичної діяльності не здійснює і робити цього не може.

Однак вказане не означає, що між регулятором суспільних відносин - галуззю цивільного права і наукою цивільного права існує протиріччя. Навпаки, між зазначеними категоріями - найтісніший взаємозв'язок, який, між тим, не дає права на їх ототожнення. Співвідношення між ними полягає у тому, що йдеться про два різні аспекти того, що складає поняття цивільного права. Дослідження взаємозв'язку науки і права з гносеологічної точки зору свідчить про те, що названа галузева юридична наука розглядає галузь цивільного права як один з елементів свого предмета пізнання. І тут наука відіграє роль активного «пізнавального» фактора, а її об'єкт пізнання (галузь права) ніякої активності не набуває. Проте саме «пасивність» об'єкта пізнання (галузі права) обумовлює назву науки як галузевої.

Таким чином, розглядаючи науку в порівнянні з правом, можна дійти висновку, що цивільно-правова наука, нічого не регулюючи, пізнає право І його регулюючий вплив на суспільні відносини, які виникають у тій чи іншій сфері соціального життя.

Водночас, розглядаючи науку і право з огляду на існуючий між ни-ми соціально-динамічний зв'язок, слід підкреслити: правова галузь активно впливає на розвиток науки. Наприклад, розроблення і прийняття нового законодавства завжди викликали і викликають посилення творчої діяльності, завдяки чому наука набувала і набуває подальшого розвитку.

З іншого боку, не слід вважати, що наука цивільного права розвивається виключно у «фарватері» законодавчої чи правозастосовчої практики. Відповідні досягнення цивілІстичної науки у вивченні фактів реальної дійсності, стану законодавства і практики його застосування сприяють розвитку галузі цивільного права й законодавства, допомагаючи законодавцеві виявити і усунути недоліки у правовому регулюванні, встановити соціально адекватні сучасним суспільним відносинам правові норми та інститути.

Тобто можна зазначити, що між наукою цивільного права і відповідною їй за назвою правовою галуззю існує не тільки взаємний зв'язок, а й взаємодія. Тому з'ясування понятійної суті науки цивільного права має також практичне значення.

Як галузь правознавства цивілістична наука може розглядатися в двох аспектах. З одного боку, це сфера людської діяльності, функцією (напрямом) якої є вироблення і використання теоретично систематизованих знань про відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання, спрямована на одержання нових знань та їх З

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

використання у законодавчій, правозастосовчій, підприємницькій практиці тощо. З іншого - цивілістична наука уявляється як елемент змісту правової культури суспільства. І у даному розумінні вона -своєрідна скарбниця, система знань про явища цивільно-правового значення. Це - система знань про сутність правової галузі, її особливості, цивільно-правові форми і зміст суспільних зв'язків тощо. Зазначені знання тісно пов'язані зі специфікою предмета цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

Тому загалом науку цивільного права можна визначити як систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, яка вивчає соціальний зміст і форму регулювання особистих немайнових і майнових відносин в їх становленні, розвитку і дії, формулюючи одержані знання у вигляді цивільно-правових категорій та ідей.

Розкриваючи зміст наведеного визначення, необхідно підкреслити, що як система знань цивілістична наука вивчає не тільки норми спорідненої з нею правової галузі, а й врегульовані ними суспільні відносини; практику застосування цивільного законодавства; юридичну техніку тощо. І це зрозуміло. Наприклад, зв'язок цивілІстичної науки з юридичною практикою (особливо роботою загального суду, господарського суду, а також інших органів, що застосовують норми права) безперечний. І цей зв'язок багатоплановий.

Наука своїми теоретичними дослідженнями відчутно допомагає юридичній практиці точніше з'ясовувати і застосовувати норми чинного права.

Монографічні дослідження, присвячені окремим правовим інститутам, наукові статті, у яких узагальнюється практика з тих чи інших найважливіших категорій цивільних прав, прокладають шлях практиці застосування норм цивільного законодавства. В умовах кодифікації цивільного законодавства це має дуже важливе значення. Наприклад, праці: «Кодифікація приватного (цивільного) права (за ред. проф. А. С. Довгерта. - 2000 p.); «Історія приватного права Європи: Західна традиція» (Є. О. Харитонов - 2001 p.); «Право інтелектуальної власності» (за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - 2002 p.); «Проблеми довірчих відносин в цивільному праві» (Р. А. Майданик-2002 p.); «Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення» (О. М. Вінник-2003 р.); «Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы» (под общ ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова - 2003 г.) та інші не тільки є внеском у розвиток науки, а й мають досить вагоме практичне значення, оскільки сприяють адекватному розумінню ключових інститутів чинного законодавства правознавцями-практиками, а, отже, і безпомилковій реалізації названих інститутів.

Разом з тим юридична практика не тільки сприймає теорії, уявлення та наукові ідеї, що розробляються цивілістичною наукою. Вона також узагальнює застосування чинного законодавства при розгляді

цивільних спорів із справ відповідних категорій правозастосування. При цьому практика майже завжди стикається з необхідністю теоретичного осмислення результатів узагальнень власного правозастосування.

Маються на увазі, перш за все, узагальнення, здійснювані, наприклад, Верховним Судом України та Вищим господарським судом України. У їх керівних роз'ясненнях міститься чимало міркувань, що мають теоретичне значення, оскільки при цьому з'ясовуються питання не тільки, як, а й чому саме так потрібно чи не слід застосовувати норми цивільного права.

Отже, цивілістична наука не лише пов'язана і взаємодіє, з, правоза-стосовчою практикою, а й має з нею елементи єдності. Більше того, сама наука чи не найголовнішою вбачає для себе мету, пов'язану з вирішенням проблем, що мають практичне значення.

Таким чином, наука цивільного права - надзвичайно різнобічне, багатоманітне та складне явище і не створюється сама із себе, а, швидше, є наслідком пізнання законів і різноманітних соціальних явищ. Звичайно, вона не позбавлена і власних проблем, оскільки з розширенням та поглибленням уявлень про оточуючу її дійсність виникає потреба у переосмисленні тих чи інших суто теоретичних на-працювань, які раніше вважалися безсумнівними.

Питання про те, чим займається наука - це питання про її предмет. І якщо питання предмета цивільного права як регулятора суспільних відносин означає, що саме, які саме відносини вказана правова галузь регулює, то стосовно предмета цивілІстичної науки воно буде означати: що саме дана наука вивчає.

У широкому розумінні предмет науки є сукупністю явищ, які вона вивчає, та завдання, котрі вона покликана вирішувати для досягнення цілей, поставлених практикою.

Стосовно предмета цивільно-правової науки насамперед зрозумілим є те, що вона не займається розпізнанням самих речей, юридичних чи фізичних осіб, а вивчає, перш за все, суспільні відносини, які можуть виникати за участю зазначених осіб з того чи іншого приводу. Різновидом суспільних відносин є цивільно-правові (особисті немайновІ та майнові), що складають один з елементів предмета галузі науки і є однією з форм існування суспільних відносин. Причому наукою цивільного права пізнання цивільно-правових відносин відбувається не тільки в їх статичному стані, а й у аспекті динаміки та розвитку останніх, оскільки завжди існує потреба у з'ясуванні самих підстав, завдяки яким проходить їх динамічний розвиток. Тому до складових предмета цивільно-правової науки належать також юри- . дичні факти (дії, події тощо).

Як предмет елемента науки вказані відносини досліджуються на рівні монографічних праць та інших наукових джерел - статей, тез, ів тощо. Слід відмітити, що це один з найскладніших напрямів наукових досліджень.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Через пізнання відносин, що складають предмет цивільно-правового регулювання, цивіяїстична наука займається дослідженням однойменної з нею правової галузі. Проте не слід вважати, що наука є дзеркальним відображенням системи галузевих правових норм. Стосовно останніх наука формує систем теоретичних досліджень, правових ідей, понять, а також знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин. У науці є такі розділи, яких немає і не може бути в системі цивільного законодавства (відповідні розділи науки про цивільно-правові відносини, джерела права, поняття, систему, предмет цивільного права тощо). Тому вона значно багатіша і різноманітніша, ніж система галузі права. Крім того, наукою вивчається цивільне право та. законодавство в розвитку і у порівнянні з минулим та правом Й законодавством інших країн, Виключно науковими є й суто теоретичні вчення (наприклад, про поняття, предмет та методологію науки цивільного права; співвідношення цивілістичної науки із загальною теорією права, про поняття і сутність юридичної особи тощо);

Таким чином, предмет цивільно-правової науки складають особисті немяйнові та майнові відносини, що регулюються цивільним правом, а також галузь цивільного права як система норм й інститутів, практичний досвід застосування цивільно-правових

Методи дослідження науки цивільного права. Цивілістична наука, як кожна Інша, має власне бачення відпоеіді не лише на запитання; що вона вивчає, а й на запитання: як вона це робить, тобто, які саме методи використовуються нею у досягненні пізнавальних цілей.

Метод (за походженням від древньогрец. «metodos») - спосіб пі
знання дійсності, спосіб дослідження явищ природи І суспільного
життя. Цей термін набув значного поширення у дослідницькій прак
тиці різноманітних напрямів, починаючи з філософії і закінчуючи гаї
лузевнми науками, зокрема юриспруденцією, у тому числі її етрук-
турним підрозділом - цивільно-правовою наукою, ї

Сучасне загальнонаукове визначення методу в юриспруденції істотно не відрізняється бід первісного і тим більше від загальнофіло-софського. з огляду на те, що метод - це прийоми, способи, підходи, інші різноманітні можливі заходи, які застосовуються наукою для здійснюваного нею пізнання свого предмета з метою отримання певних наукових, результатів. Науковим методам присвячена низка вчень, як мають загальну назву - методологія¹ .

¹ Тільки за останні роки в Україні проводилось декілька наукових конференцій, присвячених проблемам методології науки. Див., напр,: Методологічні проблеми правової науки. / Мат. міжнарод. наук, коаф, - Харків, 13-14 грудня 2002 р.; Упоряд. М. І. Панов, Ю. М. Грошевой. -Харків: Право, 2003: Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат. наук.-теорет. конф., м. Київ, ЗО гравня 2003р.) /Редкол.: О. Д. іСруп-чан (голова) та ін. - К.: Юріяком Інтер, 2003,

Власне кажучи,, пізнання методів дослідження не менш важливе, ніж пізнання предмета дослідження. Адже від з'ясування того, якими методами одержувалися ті чи інші наукові результати (знання), щонайменше залежатиме достовірність останніх (знань), довіра до них.

Слід підкреслити, що набір способів, прийомів чи підходів у дослідницькій справі ніколи не буває довільним. Він визначається, по-перше, цілями і завданнями, які стоять перед відповідною правовою наукою; по-друге, рівнем пізнаних можливостей суспільних наук; по-третє, рівнем розвитку та пізнання можливостей загальної теорії і права; нарешті, рівнем розвитку можливостей теорії самого цивільного права.

Таким чином, враховуючи викладене, галузеве визначення методів дослідження, що використовуються наукою цивільного права, вбачається у тому, що це сукупність (комплекс) різноманітних прийомів, способів, підходів, інших можливих заходів, які обумовлені предметом науки цивільного права І визначені досягненнями суспільних наук (перш за все філософії), загальної теорії держави та права, власне теорії цивільного права і застосовуються для пізнання його предмета, цивільного законодавства і врегульованих ним майнових та особистих немайнових відносин з метою одержання відповідних наукових результатів.

З наведеного визначення поняття методів наукового пізнання цивільно-правових явищ, які охоплюються предметом науки цивільного права, можна зробити висновок про те, що ці методи характеризуються різноманітністю як за рівневими, так і за змістовними ознаками. А це створює об'єктивну передумову та необхідність їх класифікації.

Виходячи з того, що, перебуваючи у складі правової науки взагалі, наука цивільного права водночас охоплюється і загальним поняттям суспільних наук, не викликає сумніву методологічна підпорядкованість вивчення цивільно-правових явищ загальнонауковими методами, що використовуються для пізнання соціально-суспільних явищ взагалі. І оскільки для пізнання явищ суспільного життя загальну методологічну основу створює філософія, то останній належить основоположне методологічне значення також стосовно вивчення різновиду суспільних явищ - цивільно-правових.

Зупинимося на розгляді окремих методів науки цивільного права.

Діалектичний метод надає можливості науці цивільного права досягти пізнавальних цілей співставленням із загальними правовими . категоріями стосовно, наприклад, цивільно-правової майнової відповідальності, що має похідне значення від уявлень про правову та соціально-економічну відповідальність. Навряд чи було б можливим дослідження власності лише з правових позицій, без врахування її економічного аспекту тощо.

Доцільність і необхідність використання наукою цивільного права методу історико-правового аналізу зумовлена тим, що у світі існує

Розділ І

ЗАГАЛЬИІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

не лише універсальний взаємозв'язок між відповідними фактами, а й історико-хронологічна послідовність, певна соціально-економічна та політична зумовленість виникнення цих фактів, власне, як і виникнення цивільного права. Саме такий підхід створює передумову для вивчення генезису предмета дослідження, розвитку і закономірностей втілення в існуючі відповідні соціально-економічні умови життя та розвитку суспільства. Із зазначеної Історико-правової позиції стає можливим врахування світового історичного досвіду в законодавчих підходах до вирішення тих чи інших питань цивільно-правового характеру.

З точки зору саме історичного розвитку, зокрема, таких цивільно-правових інститутів, як: інститут юридичної особи, інститут приватної власності, інститут інтелектуальної власності; або візьмемо деякі договірні інститути (наприклад, купівлі-продажу, позики, лізингу тощо), останні вивчаються як такі, що втілені у цивільне законодавство України внаслідок об'єктивної соціально-економічної зумовленості і водночас багаторічної виправданості з погляду світового історичного досвіду.

Втіленням загальнонаукового розуміння переходу кількості у якість наука цивільного права спрямовує зосередження зусиль на пізнання явищ у процесі їх зародження та формування з накопиченням ними відповідних ознак та критеріїв (критичної маси), необхідних і достатніх для виникнення нової інституції (як правових інститутів та угруповань). Це простежується майже у всіх напрямах досліджень, особливо під час суттєвих перетворень в українському суспільстві. Прикладами можуть слугувати зниження переваг державної власності із скасуванням відповідних механізмів, за допомогою яких вони встановлювалися, І поступовим формуванням передумов для рівності всіх власників.

Дещо специфічним у науці цивільного законодавства є погляд на цивільно-правові явища через призму конкуренції протилежностей. Не зважаючи на загальне положення цивільного права про автономію суб'єктів та їх воль, що зумовлює відповідну юридичну незалежність одного учасника від іншого, це не виключає наявності власних інтересів кожного. Останні часто мають протилежний характер, що підлягає врахуванню у численних правових конструкціях (наприклад, у підходах до регулювання окремих видів юридичних осіб через особливості статусу залежних юридичних осіб, афілійованих та пов'язаних осіб, правочинів із заінтересованістю тощо). При цьому врахування цивільно-правовою наукою такого методу дослідження із запропонуванням відповідних механізмів виходить з того, що йдеться не про пріоритети одних суб'єктів права власності над Іншими, а про те, що зазначена конкурентність не повинна супроводжуватись пріоритетністю правового становища певних учасників. Внаслідок вказаного неприпустимим розцінюється використання недосконало-

сті законодавства для надання переваг інтересам однієї особи за рахунок заподіяння майнової шкоди іншій.

Окрім загальнонаукових філософських методів досліджень явищ,
наука цивільного права використовує й методи загальнотеоретично
го правового значення, тобто загальної теорії держави і права, зокрє- v
ма: соціологічний, порівняльний, логіко-догматичний, а також метод
правового моделювання чи використання судової статистики. „

Використання у цивільно-правових дослідженнях соціологічних методів зумовлене тим, що цивІлістична наука не обмежується пізнанням лише нормативного матеріалу. В процесі вивчення цивільно-правових явищ аналізу підлягають різноманітні зв'язки цивільного права із суспільним життям, їх взаємні зв'язки, що здійснюють зворотній вплив на цивільне право. Низка прийомів, таких, як: спостереження, анкетування, експеримент (наприклад, пов'язаний з вільними економічними зонами), що використовуються у межах соціологічного методу, значно впливають на цивільно-науковий пошук варіантів відповідних оптимальних законодавчих рішень, розроблення обгрунтованих передбачень (прогнозів) стосовно майбутнього розвитку цивільно- правових відносин та їх регулювання.

Метод порівняльного аналізу в дослідницькій практиці застосовується для врахування досвіду законотворчої та судової практики інших держав задля вдосконалення національного правового середовища. Цей метод має визначальне значення для теорії і практики інтеграції законодавства та права України у правовий простір світового співтовариства.

Завдання, що стоять перед наукою цивільного права, перебувають у суттєвій залежності також від застосування іншого загальнотеоретичного правового методу пізнання - логіко-догматичного. Застосування останнього у дослідженні явищ цивільно-правового характеру сприяє досягненню внутрішньої узгодженості текстів цивільно-правових законодавчих актів і загальної сприйнятності цивільно-правової мови.

Застосування методу правового моделювання чи використання судової статистики у цивільно-правових дослідженнях обумовлюється тим, що пізнання цивільно-правових явищ не становить для галузевої правової науки ту чи Іншу самоціль, а зорієнтоване завжди практичною доцільністю і необхідністю. Тому судова статистика є критерієм оцінки ефективності цивільно-правового регулювання відносин І підставою наукового обгрунтування версій щодо необхідності відповідних вдосконалень законодавства.

Оскільки право характеризується певною системністю, то для його вивчення застосовується метод системного аналізу. Наприклад, при дослідженні договору вимагається використання передусім загальних засад цивільного законодавства, зокрема, про свободу договору; його розуміння в системі юридичних фактів і ще вужче — правочинів. Це обумовлює, у свою чергу, аналіз прояву умов дійсності правечинів

Розділі

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

для договору, зокрема щодо його форми, змісту (наявності істотних умов), порядку укладення і, як наслідок - висновок про прийнятність тенденції вважати договори неукладеними у певних випадках або навпаки.

Науково-галузевому цивілістичному світогляду притаманні й певні власні орієнтири пізнання явищ, охоплюваних галузевою цивілістич-ною наукою. Це надає можливість оцінювати досягнення цивілістичної науки в розробленні галузевих понять, теорій, у співвідношенні з якими стає можливим розвиток цивілістичної думки в Україні. Це стосується, зокрема, визначення поняття поважності причин пропуску строку позовної давності, неналежного виконання договірних зобов'язань, моральної шкоди тощо, які не наводяться у джерелах цивільного права та їх з'ясування неможливе без наукового розпізнання суті зазначених явищ.

і§ 2. Харківська цивілістична школа

Харківська цивілістична школа, якій виповнилося 200 років, пройшла значний шлях становлення та розвитку. її виникнення пов'язано зі створенням у 1804 р. Імператорського Харківського університету, в складі якого більш ніж 100 років функціонував юридичний факультет, серед кафедр котрого завжди існувала цивілістична кафедра¹ . На кафедрі штатними професорами працювали, зокрема, такі видатні вчені: І. Ф. Тимковський, К. П. Михайловський, О. В. Куніцин, С В. Пахман, П. П. Цитович, О. І. Загоровський, М. А. Городескул, Л. А. Кассо, В. М. Гордон, В. І. Серебровський, В. І. Сливицький, С. Й. Вільнян-ський, М. В. Гордон, С. Н. Ландкоф, А. С Ратнер, А. Л. Малицький, А. Є. Семенова, В. П. Маслов, О. А. Пушкін, 3. А. Підопригора, М. Й. Бару, В. К. Попов, В. С. Шелестов, Ч. Н. Азімов, І. Ю. Красько,

A.М. Запорожець, а зараз працюють І. В. Жилінкова та І. В. Спасибо-
Фатеева.

Дослідженнями зазначених вчених започатковані, а у подальшому їх учнями продовжені та розвинуті різноманітні наукові дослідження, що склалися, навіть, у окремі школи. Так, цивілістами харківської школи досліджувалися і досліджуються:

- загальні питання цивільного права та законодавства: «Сравнение Юстиниановых законов с российскими» (І. Ф. Тимковський, 1809 р.); «О начале и происхождении российского законодательства» (К. П. Михайловський, 1823 р.); «Творческие задачи в современном гражданском праве» (М. А. Городескул, 1901 р.); «Статут цивільного судочинства» (1899 р.) та «Система радянського торговельного права» (1924 p.) -

B.М. Гордон; «Обычаи и правила социалистического общежития»
(1954 р.), «К вопросу о системе советского права» (1957 р.), «О кодифи-

¹ Огляд наукової діяльності кафедри до 1905 p. зроблено на підставі праці проф. Л. М. Загурського (див.: Юридический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805-1905) / Под ред. проф. М. П. Чубинского и проф. Д. И. Багадея. - Харьков, 1908.

калии советского гражданского права» (1957 р.), «Защита чести и достоинства человека в советском праве» (1965 р.). - С. Й. Вільнянський; «Актуальные проблемы советского хозяйственного права» (І. Ю. Красько, 1976 р.). В сучасних умовах названі проблеми знайшли відбиття у працях - Ч. Н. Азімова, С. Н. Приступи, М. М. Сібільова;

- спадкове право: «О правах наследства женского пола» (О. В. Ку
ніцин, 1844 р.); лекції й статті В.І. Серебровського «Особые виды по
смертного преемства в русском наследственном праве» (1915 p.),
«Посмертное преемство супругов» (1916 р.), якими започаткований
подальший напрям фундаментального дослідження В. І. Серебров
ського «Очерки советского наследственного права» (1953 р.); «На
следование по закону и завещанию» (М. В. Гордон, 1967 р.), дальше
дослідження проблеми спадкового права набули у працях В. Ю. Чуй-
кової;

- теорії юридичних осіб: «Юридична природа тресту» (В. М. Гордон,
1922 р.); «Социалистическое государственное промышленное пред
приятие» О. А. Пушкін, 1952 р.), «Правовые формы управления про
мышленностью в СССР» (О. А. Пушкін, 1964 р.); «Правове становище
виробничих об'єднань у сільському господарстві» (В, П. Маслов,
В. К, Попов, 3. А. Підопригора, 1979 р.). Сучасне дослідження проблем
юридичних осіб міститься у працях В. і Борисової («Правовые основы
предпринимательской деятельности», 1998 р.), а також В. В. Богдана,
М. В. Домашенка, Є. В. Сизова, В. В, Сунцова, Б. О. Ткаченка;

- акціонерного та корпоративного права: «О задачах предстоящей
реформы акционерного законодательства» (С. В„ Пахман, 1861 р.).
Цей напрям відновлений у працях І. В. Спасибо-Фатєєвої («Акцио
нерные общества: корпоративные правоотношения», 1998 р.; «Ци
вільно-правові проблеми акціонерних правовідносин», 2000 p.);

- цінних паперів: «Положення про векселі у приватній кодифіка
ції» (В. М. Гордон, 1925 p.); «Вексельне право. Суть векселя, його
складання, передача і протест» (В. М. Гордон, 1926 р.); «Объединен
ное вексельное законодательство», «О восстановлении прав по утра
ченным векселям» (С. Й. Вільнянський). Продовжили цей напрям
дослідження І. Ю. Красько, В. Л. Яроцького («Правовое регулирова
ние вексельного обращения в Украине» (у співавт. з С. Н. Бервено,
2001 р.) та JL В. Панової;

- власності та житлового права: «О способах приобретения соб
ственности по русскому законодательству» (П. П. Цитович, 1867 р.).
Даний напрям продовжив у своїх працях В, П. Маслов - «Основные
проблемы права личной собственности в период строительстаа ком
мунизма», 1968 г; «Право личной собственности на жилой дом в
СССР», 1951 г.; «Право личной собствености на жилой дом в городе
и рабочем поселке», 1954 г.; «Вопросы общей собственности в судеб
ной практике», 1963 г.; «Правовые вопросы индивидуального и кол
лективного жилищного строительства граждан в городе и рабочем
поселке», 1960 г.; «Осуществление и защита права личной собствен-

Розділ 1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

ноети в СССР», 1961 г.; «Правові питання індивідуального і колективного житлового будівництва громадян у місті і робітничому селищі», 1963 p.; «Основні проблеми права особистої власності в період будівництва комунізму», 1968 р.; «Защита жилищных прав граждан», 1970 г.; «Право граждан на жилище», 1986 г.) та інші. Проблеми власності продовжили досліджувати В. М. Самойленко, О. П. Первомай-ський, І. В. Спасибо-Фатеева, О. М. Соловйов, а житлового права -М. М. Сібільов, Є. В. Богданов, В. І. Жуков, Ю. І. Зіоменко, Д. Ф. Швецов, О. М. Ситник, М. В. Іванчук, Р. М. Замуравкіна;

- сімейного права: «О разводе по русскому праву» (О. І. Загоров-ський, 1883 p.); О. А. Пушкін як співредактор і співавтор підручника з сімейного права (1982 p.); «Діюче законодавство про шлюб і сім'ю» (В. П. Маслов, О. А. Пушкін, 3. А. Підопригора, 1972 р. та 1974 p.); «Майнові відносини у сім'ї» (В. П. Маслов, 1972 p.). Продовжили традиції науки сімейного права Л. О. Кузшичова, І. В. Жилінкова («Право собственности супругов», 1997 р.; «Правовой режим имущества членов семьи», 2000 р.; «Брачный контракт (договор)», 2001 р.), О. А. Явор;

- правочинів та зобов'язань: «Принуждение, ошибка, обман и их
влияние на юридическую сделку» ( О. I.Загоровський, 1890 р.); «По
нятие залога в современном гражданском праве» (Л. А. Кассо,
1899 р.); «Залогтовара в обороте» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.); «Пра
во застройки» (1923 р.)» «Закон о рентном обложении» (С. Й. Вільнян
ський, 1923 р.); «К вопросу о применении поправочных коэффициен
тов» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.); «Правовые условия имуществен
ного оборота государственных органов» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.);
«Положення про державні підряди і поставки» (С. Й. Вільнянський,
1926 р.); «Договірно-правові форми боротьби за якість продукції»
(М. В. Гордон, 1934 p.); «Система договоров в советском гражданском
праве» (М. В. Гордон, 1954 р.); «Товарный аккредитив», «Порядок по
ставки в практике госорганов», «Кредитная реформа», «Поправки к
кредитной рефоме», «Кредитно-розрахункові відносини» (С. И. Віль
нянський, 1955 р.); «Залоговое право» (Ч. Н. Азімов, 1993 р.), «Забез
печення виконання зобов'язань» (Ч. Н. Азімов, 1995 р.). Досліджен
ням цієї тематики в сучасних умовах займаються Л. М. Баранова,
М. В. Домашенко, В. П. Жушман, О. А. Загорулько, В; М. Ігнатенко,
М. В. Мороз, О. П. Печений, С. Н. Приступа, І. Й. Пучковська,
М. М. Сібільов, О. С. Удовиченко, В. П. Янишен;

— авторське право та право інтелектуальної власності: «Основные
проблемы советского авторского права» (М. В. Гордон, 1940 р.), «Со
ветское авторское право» (М. В. Гордон, 1955 р.); «Правовое регули
рование служебных изобретений научно-исследовательских и конс
трукторских организаций» (Ч. Н. Азімов, 1971р.); «Правовые формы
научно-технического сотрудничества» (Ч. Н. Азімов, В. П. Маслов,
О. А. Пушкін, В. А. Попов, 1976 р.); «Договорные отношения в облас
ти научно-технического прогресса» (Ч. Н.Азімов, 1981р.); «Научно-
техническая информация и право» (Ч. Н. Азімов, 1987р); «Основы

патентного права» (Ч. Н. Азімов, 1994р.). Продовжили дослідження тематики права інтелектуальної власності С. Д. Волошко, Л. П. Ко-нєв, В. М. Крижна, Р. Б. Шишка та Н. Є. Яркіна.

Значного внеску зроблено професорами та викладачами кафедри у навчальний процесу. Протягом її існування видавалися такі підручники: «Хозяйственно-административное право» (С. Н. Ландкоф, 1931 p.); «Радянське цивільне право для юридичних шкіл» (1939 р., в якому співавтором був М. В. Гордон); «Лекции по советскому гражданскому праву» (С. Й. Вільнянський, 1958 р.); «Лекции по гражданскому праву» (М. В. Гордон, 1960 p.); «Радянське житловеправо» (В. П. Маслов, 1963 р.); «Советское гражданское право» (С. Й. Вільнянський, 1966 p.); «Радянське цивільне право» (М. В. Гордон, 1966 p.); навчальний посібник з житлового права (В. П. Маслов, 1973 р.); «Советское гражданское право» в 2-х томах (під ред. В. П. Маслова, О. А. Пушкіна, 1977-1978 pp.; друге видання у 1983-1984 pp.); «Советское семейное право (под общ. ред. А. А. Пушкина, 1982 р.); «Цивільне право України» (за ред. Ч. Н, Азімова, С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка, 2000 р.).

Викладачі кафедри завжди брали активну участь у підготовці законопроектів. Так проф. С. Й. Вільнянський брав участь у розробленні ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1963 р. Професор М. В. Гордон та, проф. О. А. Пушкін були членами робочої комісії з підготовки ЦК УРСР 1963 р., а проф. О. А. Пушкін також і Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 p.), Житлового кодексу (1983 р.), ЦК України (2003 p.). Розробниками нового Цивільного кодексу України 2003 р. були В. Л. Мусіяка та М. М. Сібільов.

§ 3. Цивільне право як навчальна дисципліна

Традиційно вважається, що навчальна дисципліна, яка викладається у вищому навчальному закладі, є певним комплексом знань та навичок, котрими студент повинен оволодіти у процесі вивчення відповідної науки за обраним фахом. Те ж саме можна сказати і про дисципліну цивільного права, на рівні якої студент юридичного вищого навчального закладу вивчає однойменну галузь правової науки. І це зрозуміло, бо знання ґрунтуються на знаннях і починаються із з'ясування того, що вже відомо, що напрацьоване попередниками і, перш за все, науковою думкою. Тому не випадково, що сама ци-вІлістична наука має значення не тільки засобу, а й підґрунтя, основи вивчення цивільного права, перетворюючись таким чином у об'єкт пізнання.

В свій час О. А. Пушкін визначав навчальну дисципліну цивільного права як систему тих положень науки цивільного права, які розкривають значущість поняття цивільного права, використаних у науці і чинному законодавстві цивільно-правових категорій і пов'язаних з ними юридичних конструкцій, а також тих положень науки, які безпосередньо розкривають зміст всіх Інститутів та пІдгалузей ци-

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕНИЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

вільного права, що представлені або повинні бути представлені у чинному законодавстві¹ .

Вивчення її відбувається у певних вузівських (академічних) умовах, відповідно до навчальних програм та планів юридичного вузу (факультету). За таких обставин завдання, до виконання яких покликана навчальна дисципліна, значною мірою визначаються тими завданнями, що повинен виконувати відповідний юридичний вуз (факультет). Останні ж пов'язані з цілями підготовки фахівців-юристів певного профілю. Таким чином, вивчення цивільного права через його навчальну дисципліну має ціллю одержання студентом у процесі навчання не тільки теоретичних знань, а й певних навичок, вміння застосовувати ці знання у діяльності фахівця-юриста, практика чи науковця.

Співвідношення між навчальною дисципліною і наукою цивільного права обумовлюється тим, що останньою визначається, перш за все, зміст навчальної дисципліни цивільного права. Наука для навчальної дисципліни є основним джерелом відомостей про існуючі факти цивільно-правового значення, напрацьовані теоретичні вчення, поняття, гіпотези тощо. ЦивІлістична наука складає методологічну і теоретичну основу для навчальної дисципліни.

У той же час між навчальною дисципліною і наукою цивільного права не існує тотожності. Відмінності між ними суттєві і полягають у наступному. По-перше, якщо наукове пізнання цивільного права спрямоване на вирішення певних актуальних проблем і збагачення цивілістичної думки новими досягненнями, то навчальна дисципліна такої спрямованості не передбачає. Вона надає студентові теоретичні знання, положення, так би мовити, у готовому вигляді, внаслідок чого сама наука перетворюється в навчальну базу, а її основні положення—в учбовий матеріал.

По-друге, наука цивільного права за своїм обсягом не регламентована і у часі не безмежна, чого не можна сказати стосовно навчальної дисципліни. Це позначається на обсязі навчального матеріалу, до складу якого включаються лише ті теоретичні положення - поняття, категорії, концепції тощо, що необхідні для застосування у практичній діяльності фахівця-юриста.

Крім того, відмінності навчальної дисципліни від науки цивільного права Існують й у особливостях їх предметів. Предметом навчальної дисципліни цивільного права є саме цивільне право в усіх його відомих науці проявах: а) галузі права; б) системи законодавства; в) науки. Цей предмет має освітянський характер і безпосередньо пов'язаний з навчальним процесом. До його складу входять: а) найбільш суттєві результати наукових досліджень; б) відомості про актуальні проблеми, що досліджуються наукою; в) теоретичні висновки

¹ Див.: Гражданское право Украины: Учеб. для вузов МВД Украины (в 2-х част.). -Ч. 1.-Харьков, 1996.-С.61.

щодо характеристики актів цивільного законодавства України, їх динаміки, механізму цивільно-правового регулювання суспільних відносин та правозастосовчої практики та інше.

Численне коло питань, що охоплюються предметом навчальної дисципліни цивільного права, вимагає від студента значних зусиль і особливого підходу до їх осмислення. Тому не випадково у вищому юридичному навчальному закладі цивільне право викладається не як правова галузь чи система законодавства, а як цивілістична наука, тобто як система наукових знань, а не коментар чинного законодавства. Предмет навчальної дисципліни для студента є тим підґрунтям, на підставі якого формуються не тільки його власні думки, а й професійна інтуїція стосовно оптимальності відповідних законоположень та їх адекватності суті і природі цивільно-правових явиш. Він зорієнтований також на те, щоб студент не був стороннім спостерігачем за науковими дискусіями, а намагався формувати власне бачення проблем і шляхів їх вирішення.

Навчальний курс цивільного права покликаний створити підґрунтя для подальшого розширення і поглиблення світогляду студента, вдосконалення професійних навичок, вміння вирішувати практичні питання при будь-яких обставинах, з котрими йому доведеться мати справу. Тому в цьому підручнику зроблена спроба переосмислення підходів до вивчення і викладання цивільного права у вищому юридичному навчальному закладі шляхом заміни традицій спрямування навчання «услід за законом» на науково-методологічний підхід до вивчення цивільно-правової матерії.

Отже, до основних функцій зазначеної навчальної дисципліни належать: а) онтологічна; б) пізнавально-навчальна; в) евристична; г) методологічна; д) виховна; є) прикладна; є) прогностична.

Онтологічна функція (від «онтологія» - вчення про буття, в якому вивчаються загальні основи, принципи буття, його структура і закономірності) простежується у розміщених в навчальній дисципліні відповідях на загальні питання цивільно-правової галузі (наприклад, про її предмет, генезис і розвиток, місце у системі права України, основні засади цивільно-правового регулювання відносин, основні галузеві поняття, наукові теорії і концепції стосовно цивільно-правових явищ тощо).

ПЬнавально-навчальна функція близька до гносеологічної, оскільки навчальна дисципліна цивільного права виступає як основне для студента джерело знань і як засіб одержання освіти. Вона спрямована на вивчення цивільного права як науки, а тому має основоположне значення для вивчення цивільно-правових явищ.

Евристична функція (від грец.: heureka - «еврика», яке означає певне відкриття, виникнення нової ідеї) природно притаманна навчальній дисципліні цивільного права. Адже студент у більшості випадків з науковими теоріями, законоположеннями, цивільно-правовими явищами стикається вперше. Кожна лекція чи практичне за-

Розділ І

няття дають студентові певні знання (інформацію), які йому раніше не були відомими.

Методологічна функція. Навчальна дисципліна є передумовою і засобом вивчення цивільного права як фундаментальної правової дисципліни. На ній ґрунтується теоретична і логічна цілісність знань цивільного права в усіх його аспектах, у тому числі як права приватного: категорії, принципи, висновки, ідеї котрого мають значення основоположних для вивчення інших приватно-правових галузей (морського, житлового, сімейного, міжнародного приватного права тощо), а також для порівняльного аналізу публічно-правових галузей.

Виховна функція вбачається переважно у притаманних навчальній дисципліні цивільного права властивостях впливу на правосвідомість студента і розвиток його індивідуальної правової культури як майбутнього фахівця-юриста.

Прикладна функція навчальної дисципліни випливає з того, що за своїм призначенням вона (дисципліна) покликана надати студентові певну кількість знань у комплексі з навичками та вмінням застосовувати останні у майбутній практичній діяльності фахівця-юриста. Грунтуючись на цивілістичній науці, навчальна дисципліна органічно поєднується з правовою галуззю, системою цивільного законодавства та практикою його застосування. Тим самим забезпечується вивчення студентом цивільного права за принципом єдності теорії і практики.

Прогностична функція. На підставі вивчення закономірностей розвитку цивільного права, результатів наукових досліджень і актуальних проблем, які цивілістичною наукою досліджуються в обсязі навчальної дисципліни, студент має можливість одержувати відомості не тільки про те, яким було цивільне право у минулому чи яким воно є тепер, а й про те, яким воно повинно бути у перспективі розвитку. Значення прогнозування на рівні навчальної дисципліни полягає у тому, що воно сприяє пробудженню у студента думок, надає йому відповідної впевненості і зацікавленості в засвоєнні цивільно-правової матерії, обізнаність у якій має перспективу, перш за все, з практичної точки зору.

Функції навчальної дисципліни цивільного права між собою взаємопов'язані і одна одну доповнюють.

Розділ П. Цивільні правовідносини

Глава 5. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Поняття цивільних правовідносин

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних та ін.), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільного права. В результаті такої урєгульованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Таким чином, цивільні правовідносини - це урегульовані правом суспільні відносини. Причому, якщо норми цивільного права звернені до широкого кола осіб, то кожне правовідношення, навпаки, носить конкретний характер, тому що виникає між чітко визначеними суб'єктами - його учасниками. В зв'язку з цим цивільні норми в кожному правовїдношенні знаходять свою безпосередню реалізацію.

У юридичній літературі по-різному визначається правова природа цивільного правовідношення. Склалися дві основні позиції щодо цього питання. Відповідно до першої правовідношення - це самостійне ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, тобто юридичний зв'язок, який пов'язує сторони між собою¹ . Друга полягає в тому, що правовідношення розглядається як саме суспільне відношення, котре внаслідок його врегулювання нормами права набуває особливих властивостей правовідношення² . Остання думка вбачається більш переконливою. Вона дає можливість підкреслити головне: існує не два окремих види відносин (ті, що підлягають врегулюванню, та врегульовані - правові), а лише одне - саме врегульоване правом відношення, тобто празовІдношення.

Цивільні правовідносини мають загальні ознаки, властиві й Іншим видам правовідносин, а саме: вони є конкретним суспільним зв'язком, що виникає між його учасниками, які мають суб'єктивні права та обов'язки; здійснення суб'єктивних прав і обов'язків забезпечується можливістю застосування державного примусу тощо.

¹ Толстой Ю.К. К теории правоотношения. - Л,, 1959. - С. 30-31; Гражданское пра
во: В 2-х томах. - Т. 1. Учеб. / Отз. ред. Е.А. Суханов. - М., 1998. - С. 89; Белов В. А.
Гражданское право: Общая я Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР»,
2003. - С. 368-369.

² Загальна теорія цивільного права. / За ред. О. А. Шдопригори, Д. В. Бобрової. -
Київ, 1992. -С. 60-61; Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. /За ред. О. В. Дзери,
Н. С. Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 78.; Цивільне право України: Акаде
мічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. ЯМ. Шевченко. - Т. 1. Загальна час
тина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 62.

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Однак цивільні правовідносини мають і низку особливостей, які в сукупності дають можливість відокремити їх від інших видів правовідносин. По-перше, це особисті немайнові та майнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. По-друге, цивільні від носини ґрунтуються на засадах рівності їх учасників і відсутно сті елементів влади та підпорядкування однієї сторони другій, . причому вбачається, що саме ця обставина є найбільш суттєвою особливістю цивільних правовідносин. По-третє, учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати суб'єктивні права на власний розсуд. По-четверте, ци вільні правовідносини можуть бути захищені специфічними ци вільно-правовими засобами захисту, які в першу чергу мають май новий і компенсаційний характер (відшкодування збитків та Інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відновлення становища, яке існувало до порушення, тощо).

Отже, цивільні правовідносини - це особисті немайнові та май нові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що вини кають між автономними і рівноправними суб'єктами, які наділе ні суб'єктивними цивільними правами та суб'єктивними цивіль ними обоє 'язками.

§ 2. Елементи цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини можуть існувати тільки за наявності певних елементів, до яких відносять:учасників або суб'єктів правовідносин, тобто осіб, які беруть участь у них; об'єкти правовідносин, що являють собою немайнове або майнове благо, стосовно якого виникає певний зв'язок між суб'єктами певного правовідношення; зміст правовідносин, який складають суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки їх учасників.

Учасниками цивільних правовідносин, перш за все, є фізичні та юридичні особи (ч.І ст. 2 ЦК), тобто суб'єкти приватного права. Крім того, цивільні правовідносини можуть виникати за участю суб'єктів публічного права, до яких належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (ч. 2 ст. 2 ЦК). Ці учасншш у цивільних правовідносинах діють на рівних правах із суб'єктами приватного права.

Поняття «фізична особа»¹ включає декілька категорій суб'єктів. Це громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Як правило, всі фізичні особи мають рівні права, однак в окремих випадках іноземці та особи без громадянства не можуть бути учасниками цивільних правовідносин в Україні. Так, відповідно до ст. 14 Конституції, а також ч. 2 ст. 374 ЦК іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) згідно із зако-

. t ..А—.

Доклад. про це див.: § І глави б даного підручника.

ном. В даному випадку - це Земельний кодекс України¹ (далі - ЗК), відповідно до якого дані особи можуть набувати право власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на такі ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності (статті 81-91 ЗК).

До суб'єктів цивільних відносин належать також юридичні особи, які на відміну від природних учасників цивільних відносин - фізичних осіб є створеними шляхом об'єднання осіб та/або майна штучними утвореннями - організації, що наділяються цивільною правоздатністю і можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки (цивільна дієздатність), бути позивачем та відповідачем у суді² .

В ряді випадків учасником цивільних правовідносин виступає держава Україна. Це можливо, зокрема, коли держава укладає міжнародні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успадковує майно та ін. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, встановленої законом.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати АРК і територіальні громади сіл, селищ, міст та районів у містах, інші суб' єкти публічного права. Кожен з них, як правило, виступає у правовідносинах через уповноважені органи (органи приватизації АРК, управління комунального майна, виконавчі комітети місцевих рад тощо).

У цивільних правовідносинах, за загальним правилом, беруть участь дві сторони - управомочена або активна сторона і зобов'язана чи пасивна сторона. Управомочена має певні права, у той час як зобов'язана є носієм певних обов'язків. Наприклад, у договорі позики позикодавець має право вимагати від боржника повернення боргу, а боржник зобов'язаний це зробити. Але існує багато видів цивільних правовідносин, за якими кожна із сторін водночас наділена правами та обов'язками. Такі правовідносини за своєю структурою є взаємними або двосторонніми. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві товар і має право вимагати передачі грошей. У свою чергу, покупець зобов'язаний передати гроші І має право вимагати від продавця передачі товару.

Суттєву особливість щодо цього має договір про спільну діяльність, учасники якого прагнуть досягти певної мети, що не суперечить законові (зокрема, спорудити житловий будинок, здійснити спільний проект тощо). Привертає увагу та обставина, що у цьому договорі всі його учасники діють разом для досягнення єдиної мети, у той час як у інших цивільних договорах цілі його учасників різно-

1 Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 p., набрав чинності з 1 січ
ня 2002 р.

² Більш доклад, про це див. главу 7 даного підручника.

Розділ II

спрямовані (покупець має за мету купити річ (товар), а продавець - її продати; підрядник одержати гроші за виконану роботу, а замовник -результати такої роботи). З урахуванням наведеного вважається, що кожен з учасників договору про спільну діяльність не має права вимагати виконання договору для себе особисто і діяти тільки в своїх інтересах. Інтереси усіх учасників названого договору тісно пов'язані між собою, і кожен з них має однакові права та обов'язки.

Часто стороною правовідносин виступає не одна, а дві чи більше осіб. Наприклад, два брата бажають разом придбати автомобіль. Ця обставина не змінює загальної структури правовідносин, учасниками яких є управомочена та зобов'язана сторона. Тому не має значення: один або декілька осіб беруть участь у договорі на боці кожної сторони. Вони діють як одна сторона правовідношення - покупець, продавець, наймач тощо. У даному разі стикаємося з множинністю осіб у зобов'язанні, яка може бути як активна, коли на боці управомоченої сторони виступає декілька осіб, так і пасивна, якщо декілька осіб виступають на боці зобов'язаної сторони.

Об'єкти цивільних правовідносин. Як вже зазначалося, одним з необхідних елементів цивільних правовідносин є їх об'єкт. У цивільному праві питання щодо об'єкта - одне з найскладніших. У різні часи науковцями висловлені полярні думки з даного приводу. Відповідно до цього в науці під об'єктом цивільних правовідносин розуміють: предмети матеріального світу, будь-які блага, фактичні суспільні відносини, поведінку людини і навіть саму людину¹ .

Найбільш переконливою вбачається думка, що об'єктом правовідношення є те, з приводу чого виникає і здійснюється суспільний зв'язок між суб'єктами.

Стосовно цивільних правовідносин не важко помітити, що всі вони складаються з приводу певного майнового чи немайнового блага. Майновими об'єктами цивільних правовідносин є речі, гроші, цінні папери, а також майнові права. Об'єктами виступають також результати деяких видів діяльності людини - робіт та послуг. Так, цивільні правовідносини можуть виникнути між сторонами з приводу виконання різних підрядних робіт. Результатом останніх є споруджений будинок, відремонтована річ, пошитий костюм тощо. Окрім цього, існують специфічні види діяльності - послуги. їх особливістю є те, що результати дії з надання послуг пов'язані із самою цією діяльністю і невіддільні від неї. Так, за договором перевезення вантажу безпосереднім об'єктом цивільних правовідносин виступає процес перевезення, а наслідком - його матеріальний результат - перевезений вантаж. Послуги можуть надаватися в різних сферах діяльності

¹ Див., напр.: Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. -Л.: Изд-во ЛГУ, 1949. -С. 76-S6; Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалиста- ческом обществе. -М.:'Изд-во АН СССР, 1958.-С. 137-151; Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения / Актуальные проблемы гражданского права; Под ред. М. И. Бра гинского. -М.: Статут, 1999.-С.109-160.

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

людини, в зв'язку з чим виділяють юридичні, медичні, Інформаційні, посередницькі, агентські та інші види послуг.

Серед немайнових об'єктів цивільних правовідносин розрізняють: а) результати інтелектуальної, творчої діяльності або об'єкти права інтелектуальної власності (твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи тощо); б) інформацію (документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі); в) особисті немайнові блага (честь, гідність, ділова репутація, ім'я, зображення, приватне життя тощо).

Юридичний зміст цивільних правовідносин. Останнім часом в юридичній літературі поширилась думка про те, що правовідносини мають юридичний, фактичний зміст'. Якщо фактичний зміст складають вольові дії (взаємодія) їх учасників, то юридичний зміст - це суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів цивільного права. Безсумнівно, саме юридичний зміст правовідносин становить найбільший інтерес для юристів. Тому з'ясування питання про сутність суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків учасників цивільних правовідносин є найважливішим.

Суб'єктивне цивільне право - міра дозволеної поведінки, що на лежить учаснику цивільних правовідносин. Відповідно до цього особа здійснює свої цивільні права вільно, на свій розсуд, але у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб. При цьому носій суб'єктивного цивільного права має забезпечену можливість не тільки на здійснення власних дій, а й на вимогу від зобов'язаної особи вчинення відповідних дій. Тому, наприклад, наймач жилого приміщення не лише має право на проживання у ньому, а й може вимагати від іншої сторони - наймодавця виконання певних дій (проведення капітального ремонту будинку, надання комунальних послуг тощо). Більше того, суб'єктивне цивільне право дає можливість носію право на захист в разі його порушення у встановленому законом порядку (статті 15-23 ЦК).

Суб'єктивний цивільний обов'язок-це міра належної поведінки зобов'язаного учасника цивільного правовідношення, яка може полягати в необхідності здійснення дій активного або пасивного ха рактеру. Активними діями є виконання тієї чи іншої роботи, передача речі, надання послуг тощо. У цих випадках зобов'язана сторона має активно діяти в інтересах іншої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов'язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, тому що саме вони суперечать інтересам

^! Див., напр.: Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. - Т. 2. - М.: Юрид. лит., 1981. -С. 112-114; Гражданское право. 4.1: Учеб. / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. -М.: Изд-во ТЕИС, 1996. -С. 76-77. Хоча існує точка зору, що правовідносини чмоть також вольовий зміст (див.: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. « И. Матузова. А. В. Малько. - М., 1997. - С. 478.

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

іншої сторони. Наприклад, сторона у договорі не повинна відмовлятися від його виконання або іншим чином порушувати права другої сторони правовідношення. Суб'єктивні права та обов'язки, які належать учасникам правовідносин, є невіддільними одне від другого.

Суб'єктивне право та суб'єктивний обов'язок - це ті первинні складові, які становлять зміст цивільних правовідносин. Втім у більшості випадків структура даних правовідносин є складнішою і може одночасно містити не один, а декілька зв'язків, які будуються за принципом «право - обов'язок». У такому разі кожна із сторін має низку суб'єктивних прав та обов'язків. Наприклад, за договором будівельного підряду підрядник може мати не тільки обов'язок спорудити будинок, а й здійснити монтаж технологічного або Іншого спеціального обладнання, виконати пусконалагоджувальні й інші пов'язані з пуском об'єкта роботи. У замовника виникає відповідна низка прав вимагати від підрядника належного виконання усіх робіт. У свою чергу замовник також має обов'язки перед підрядником. Крім того, що він зобов'язаний провести необхідні розрахунки за виконаний підрядником обсяг робіт, до початку будівництва замовник має надати підряднику відповідним чином розроблену і затверджену технічну документацію на будівництво, документи про відведення земельної ділянки, висновки експертиз тощо.

Цивільні правовідносини і передусім ті, які мають довгостроковий характер, можуть набувати динамічного характеру. Це означає, що зміст суб'єктивних прав та обов'язків сторін у період існування правовідносин може змінюватися. Наприклад, сторони можуть домовитися про зміну порядку розрахунків, час виконання зобов'язання у цілому або його окремих умов, порядок здійснення послуг, передачі речі тощо.

§ 3= Види цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Залежно від особливостей суб'єктного складу виокремлюють абсолютні та відносні правовідносини. Прикладом абсолютних є речові правовідносини. Особливістю цього роду відносин є те, що управомочена особа у них завжди чітко визначена (наприклад, власник майна). Що ж до зобов'язаної особи, то нею виступає будь-який і кожний, хто так чи інакше взаємодіє з власником майна І в силу цього має обов'язок утримуватися від будь-яких дій, які порушують інтереси власника. Таким чином, тільки одна із сторін абсолютного правовідношення - власник або суб'єкт іншого речового права є чітко визначеною; в той час як інша - зобов'язана сторона не має такої ознаки.

На відміну від цього відносні правовідносини встановлюються між чітко визначеними суб'єктами, коли управомоченій особі протистоять не всі особи, а лише визначений, конкретний суб'єкт. Наприклад, при укладенні договору підряду має бути встановлена особистість як замовника, так і підрядника. Тому обов'язок з виконання забов'язання покладається на конкретного підрядника, який і проти-

стоїть замовникові як зобов'язана особа. Невизначеність сторін (наприклад, особи підрядника) робить неможливим виконання договору в цілому. Важливість встановлення особи - учасника відносних правовідносин має велике значення у разі застосування засобів цивільно-правового захисту їх прав. За договором підряду, наприклад, перед замовником відповідає тільки підрядник — особа, яка є безпосереднім учасником правовідношення. Будь-яких вимог до інших осіб висунуто бути не може. Якщо ж виконання певної частини робіт покладено на іншу особу - субпідрядника, ця обставина має бути зазначена у договорі.

У деяких випадках у відносних правовідносинах може виникнути необхідність заміни їх учасників. При згоді кредитора боржник, наприклад, має право перевести свій борг на іншу особу, яка І буде надалі виступати як учасник правовідношення. Можлива також і зміна кредитора. У будь-якому разі заміна учасника проводиться за спеціальними правилами, передбаченими законодавством. Однак це не порушує загального принципу щодо необхідності визначеності суб'єктів відносних правовідносин, бо і після проведеної заміни склад учасників правовідношення залишається чітко визначеним. У деяких випадках заміна учасників правовідносин взагалі не може мати місця як, наприклад, у разі заподіяння шкоди здоров'ю. Тільки особа, якій заподіяно шкоду (потерпіла), має право на її відшкодування; і це право не може бути передано іншій особі. У свою чергу лише особа, яка завдала шкоду, може розглядатися як зобов'язана сторона.

Треба звернути увагу на одну важливу особливість відносин власності. Вони, як вже зазначалося, є абсолютними, оскільки виникають між конкретно визначеними особами: власником майна та будь-якою іншою особою, котра тим чи іншим способом взаємодіє з ним. У разі порушення права власності виникає вже конкретне правовідношення, обидві сторони якого чітко визначені - це власник майна та особа, котра порушила належне йому право власності — правопорушник. Дане правовідношення є вже відносним, а не абсолютним.

Залежно від характеру вимог, що належать управомоченій особі, тщтяють речові та зобов 'язальні правовідносини. У речових правовідносинах управомочена особа має права, об'єктом яких виступає безпосередньо річ, а у зобов'язальних таким об'єктом будуть дії боржника. Так, будучи власником майна, особа має право володіти, користуватися та розпоряджатися річчю на власний розсуд. Для цього вона не потребує виконання будь-якою Іншою особою певних дій. У зобов'язальних правовідносинах, що випливають, наприклад, з договору перевезення вантажу, уповноважена особа (вантажовідправник) має право вимагати від зобов'язаної особи (перевізника) вчинення певних дій, передбачених договором, а саме - дій з перевезення вантажу.

Залежно від об'єкта правовідносини класифікуються на осо бисті немайнові та майнові. Особисті немайнові правовідносини утворюються з приводу нематеріальних благ. Об'єктом майнових

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

содержание .. 715 716 717 ..