содержание   ..  702  703  704   ..

Учебная книга: Правове забезпечення підприємницької діяльності (Мачуцький) МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МАЧУСЬКИЙ В.В. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КИЇВ - 2001 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ МАЧУСЬКИЙ В.В. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КУРС ЛЕКЦІЙ КИЇВ - 2001 Рецензенти: Сергеєв І.С. , канд. юрид. наук, начальник факультету заочного навчання Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України. Діденко А.П. , канд. економ. наук, начальник кафедри теорії та правових основ підприємницької діяльності Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України. Мачуський В.В. Правове забезпечення підприємницької діяльності. Курс лекцій. КНЕУ 2001 рік. Курс лекцій розроблений у відповідності з навчальною програмою даної дисципліни, затвердженою Вченою радою КНЕУ. В курсі лекцій викладені такі теми, як: загальні положення про підприємництво, організаційно правові-форми суб’єктів підприємницької діяльності, характеристика господарських товариств, умови здійснення підприємництва, державне регулювання підприємництва, угоди і зобов’язання у сфері підприємництва, юридична відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності, правове ругулювання банкрутства, зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, захист прав суб’єктів підприємництва. Лекційний матеріал грунтується на положеннях чинного законодавства з урахуванням змін і доповнень до нього і може бути основою для вивчення дисципліни “Правове забезпечення підприємницької діяльності”, а також бути корисним при опануванні дисципліни “Господарське законодавство”. З М І С Т Передмова ......................................................................................……….....6 РОЗДІЛ I. Загальні положення про підприємництво ......................……...7 § 1. Поняття, суб’єкти та принципи підприємницької діяльності ……….7 § 2. Підприємець і держава .…......................................................………...19 § 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні .............................................................................................……………...22 РОЗДІЛ II. Організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності .........................................................................................……………..23 § 1. Поняття організаційно правової форми підприємництва ...………..23 § 2. Поняття та види підприємств ..............................................……….....26 § 3. Об’єднання підприємств ......................................................……….....35 § 4. Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємництва …….37 РОЗДІЛ III. Господарські товариства як суб’єкти підприємницької діяльності .........................................................................................……………..43 § 1. Поняття господарських товариств ..........................................…….....43 § 2. Правовий статус акціонерного товариства .............................……....49 § 3. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю .……. 59 § 4. Правовий статус товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства .....................................……....64 РОЗДІЛ IV. УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ............................................................................................…….....69 § 1. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності ..……..69 § 2. Ліцензування підприємницької діяльності ..............................……...75 § 3. Патентування підприємницької діяльності .............................……...78 РОЗДІЛ V. Державне регулювання підприємництва в Україні .....…….83 § 1. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності ...............................................................................................………....83 § 2. Правовий статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва ............................................……....89 § 3. Державне регулювання економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій (господарській) діяльності ...............……...96 § 4. Правовий статус Антимонопольного комітету України ....……....108 РОЗДІЛ VI. Угоди і зобов’язання в підприємницькій діяльності ...….112 § 1. Загальні положення про угоди ...........................................…….......112 § 2. Представництво і довіренність ..............................................……...123 § 3. Загальні положення про зобов’язання ................................…......131 РОЗДІЛ VII. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .........................................…................154 § 1. Цивільно-правова (майнова) відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності ...............................................................…...........155 § 2. Дисциплінарна і матеріальна відповідальність у сфері підприємництва .......................................................................................……....166 § 3. Адміністративна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності ...................................................................................................……..173 § 4. Кримінальна відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності ..............................................................................................………………..........176 РОЗДІЛ VIII. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ................................…..182 § 1. Поняття банкрутства. Учасники провадження у справах про банкрутство ..................................................................................................…...182 § 2. Провадження у справах про банкрутство ................................…….186 § 3. Ліквідаційна процедура .........................................................…….....193 § 4. Мирова угода ...........................................................................……....199 § 5. Припинення провадження у справі про банкрутство .............….....202 РОЗДІЛ IX. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності .203 § 1. Поняття, суб’єкти та приниципи зовнішньоекономічної діяльності .....................................................................................................................….......203 § 2. Ліцензуваннятаквотування (умовиздійснення) зовнішньоекономічноїдіяльності ...............................................................…..209 § 3. Спеціальні (вільні) економічнізони .........................................…....211 § 4. Поняття зовнішньоекономічного договору ...............................…..215 § 5. Загальна характеристика Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів .....................................................................................…220 РОЗДІЛ X. ЗАХИСТ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ .................................................................................….......226 § 1. Правовий статус господарських судів .....................................…......226 § 2. Розгляд справ господарськими судами ...................................…......231 § 3. Виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду .......…..241 § 4. Правовий статус Міжнародного комерційного арбітражу........…..243 § 5. Винесення, визнання та виконання арбітражних рішень ........…...246 СЛОВНИК ПІДПРИЄМЦЯ .......................................................…..250 РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА .................................................….272 ПЕРЕДМОВА Проведення радикальної економічної реформи, процеси роздержавлення, демонополізації і приватизації викликали значне обновлення законодавства, регулюючого відносини в сфері економіки та управління нею. Перехід до ринкових відносин об’єктивно визвав підвищення ролі права, виникла необхідність у створенні нової правової основи підприємницької діяльності. В законодавство введені нові поняття, терміни, виникли нові правові інститути. Сформувалось законодавство, яке закріпило перехід від планових до ринкових підходів управління економікою, що, в свою чергу, призвело до виникнення специфічного типу суспільних відносин - підприємницьких. Їх сферою є процес здійсненя економічно незалежним від держави суб’єктом підприємництва діяльності, спрямованої на отримання прибутку в умовах конкуренції і вільного ціноутворення. Водночас, в Україні не визначено цілий ряд науково-теоретичних питань щодо концептуальних підходів до правового регулювання підприємницької діяльності. Безсистемне прийняття дрібних законодавчих актів викликало існування протиріч і дублювання норм різних галузей права з питань підприємницької діяльності. Важливою проблемою розвитку підприємницької діяльності є наявність великої кількісті нормативних актів, значна частина яких регулює саме підприємницьку діяльність. Проте нормативне регулювання підприємницької діяльності залишається надто складним. Відсутність системності породила багато дублюючих правових норм, закріплених у нормативних актах різної юридичної сили. Нагромадження зайвих регулюючих документів значно ускладнює як організацію, так і здійснення підприємницької діяльності. Метою курсу “Правове забезпечення підприємницької діяльності” як навчальної дисципліни є з’ясування та вивчення співвідношення спільного, що поєднує підприємницьке право з цивільним та іншими галузями права і, особливого, що відокремлює норми і інститути, які складають право на підприємницьку діяльність. Курс лекцій “Правове забезпечення підприємницької діяльності” покликаний допомогти студентам зорієнтуватись в основних положеннях правового регулювання підприємництва. Набути знання та навички в організації та здійсненні підприємницької діяльності. РОЗДІЛ I . Загальні положення про підприємництво. § 1. Поняття, суб’єкти та принципи підприємницької діяльності. § 2. Підприємець і держава. § 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні. § 1. Поняття, суб’єкти та принципи підприємницької діяльності. 1.1. Поняття підприємництва. Підприємницька діяльність або підприємництво почали привертати увагу економістів починаючи з 18 століття. Розвиток процесу наукового визначення підприємництва пройшов декілька етапів. Найбільш придатною видається теорія підприємництва Йозефа Шумпетера (1934 рік) згідно з якою підприємницька діяльність - це здатність просування інновацій на ринок завдяки ризикованому бізнесові, що виступає постійним джерелом конкурентної реструктуризації економіки та економічного зростання. На відміну від винаходу, інновація означає не тільки і не стільки оригінальну ідею нового продукту або технологічного процесу, скільки трансформацію ідеї в нововведення , придатне для комерційної реалізації. Рушійною силою діяльності підприємця виступають його потреби, інтереси і стимули. Підприємницькі інтереси мають змістовний і мотиваційний способи виразу. Мотиваційний вираз підприємницької активності вимагає отримання прибутку, а змістовний вираз пов’язаний із формуванням, розвитком і реалізацією індивідуальних здібностей особи. Якщо вести мову про підприємництво з суб’єктивної точки зору, то підприємництво це стан людини. Неможливо бути підприємцем з дев’ятої години ранку по шосту годину вечора. В той же час підприємництво не є професією і в такому стані неможливо знаходитись тривалий час. Та чи інша особа в принципі є підприємцем, якщо вона реалізує нову оригінальну ідею (створює нову комбінацію). Коли створена такою особою справа починає функціонувати самостійно, в звичному обігу, підприємництво зникає. Тому підприємців, які залишаються підприємцями протягом десятиліть також не багато, як і звичайних господарюючих суб’єктів, які хоча б раз в житті не ставали підприємцями. Здійснення підприємницької діяльності так би мовити у чистому вигляді є специфічним процесом, функцією особливого виду. В звичайних умовах господарського обігу кожний господарюючий суб’єкт відчуває себе впевнено і поводить себе таким же чином як і інші. Причому ці інші суб’єкти господарювання зазвичай і чекають від нього саме такої поведінки. В такому випадку суб’єкт діє швидко і раціонально. Він просто пристосовує свої дії до обставин, які, як правило, не змінюються зненацька і одразу. І не має значення в якому колі суспільства відбувається така діяльність. Селянин збуваючи свій врожай може виявляти таку саму гостроту розуму і вдаватись до таких же, якщо не більше, хитрощів, як і голова правління банку, який домагається потрібного йому рішення від загальних зборів акціонерів. Проте вряд чи їх можна назвати підприємцями. Їх дії грунтуються на несчилених прецедентах, які протягом десятиліть, століть, а то навіть і тисячоліть, формували поведінку людей, знищуючи будь-яке відхилення від норми. Проте оточуюче середовище постійно надає всім нові можливості, відкриття та винаходи. Тоді чому, той чи інший індивід не може скористатися цими новими можливостями, точно так, як він користувався старими. Для цього зовсім не потрібно бути винахідником. Підприємець і винахідник взагалі дуже рідко співпадають в одній особі. Підприємець, як правило, реалізує нові можливості, а не створює їх[1] . Реалізуючи нові можливості (ідею, комбінацію) господарюючий суб’єкт вирішує незвичну для нього задачу. Якщо раніше він плив за течією, то змінюючи сталий порядок речей, йому необхідно плисти проти неї. Будь-який відхід від рутини пов’язаний з певними труднощами. Там де закінчується заведений порядок, багато індивідів зупиняється, інші діють по різному. Те що раніше слугувало надійною опорою стає перепоною, а добре відоми чинники невідомими. Одна справа будувати нову дорогу, зовсім інша користуватись вже побудованою. Виникає навіть певна протидія суспільства спробам підприємця внести щось нове взагалі. Така протидія може існувати у формі перепон, як правового, так і політичного характеру. Треба взяти до уваги, що здійснити щось нове не тільки об’єктивно важче, чим звичне і випробуване. Підсвідомо, в силу звички або традиції, сам суб’єкт може виступати проти цього нового, розуміючи, що для його здійснення необхідні нові і навіть якісно нові зусилля. Можна зауважити, що всі підприємці є господарюючими суб’єктами, проте не всі господарюючі суб’єкти є підприємцями. Для підприємця характерний особливий погляд на речі. Причому головну роль відіграють не стільки інтелект, а воля і здатність усвідомлювати певні моменти дійсності і бачити їх у реальному світлі. А коли вже вести мову про інтелект, то для підприємця важлива не стільки його глибина і широта, а навпаки, особливого роду обмеженість. Характерною для підприємця є також здатність рухатись до поставленої мети не звертаючи уваги на пов’язані з цим невизначенності і можливий опір. Не менш важливою є здатність підприємця впливати на інших людей, використовуючи їх для своїх цілей. Одним із мотивів діяльності підприємця є бажання створити власну справу, а в ідеальному випадку приватну імперію і династію. Своя справа надає підприємцю відчуття свободи і влади. Наступним мотивом діяльності підприємця можна визначити його волю до перемоги. З одного боку це бажання боротьби, а з іншого боку досягнення успіху. І хоча девізом підприємця завжди є plusultra (ще більше), економічний бік справи не завжди є визначальним. В такому випадку розмір прибутку може відігравати роль показників успіху і перемоги, тому що інших для підприємця просто немає. Ще один мотив діяльності підприємця можна визначити як радість творчості. Хоча радість творчості властива і для інших сфер соціально значимої діяльності, саме для підприємця вона може стати важливим мотивом поведінки. Підприємець працює тому, що не працювати не може, отримуючи задоволення від творчої діяльності і долаючи труднощі, які виникають на його шляху. З об’єктивної точки зору підприємництво можна визначити наступним чином. Відповідно до статті 1 Закону України “Про підприємництво” від 7.02.1991 року (з наступними змінами і доповненнями[2] ) підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. 22.02.2000 року зазначена стаття була доповнена частиною другою, а саме: створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. Подібні визначення підприємництва містяться у законодавстві більшості країн розташованих на території СНД. Наприклад, стаття 2 Цивільного Кодексу Російської Федерації підприємницькою визначає самостійну, здійснювану на власний ризик діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій якості в установленому законом порядку. Аналіз досвіду реалізації правової норми, яка закріплена в статті 1 Закону України “Про підприємництво”, дозволяє прийти висновку про деяку недосконалість законодавчого визначення підприємництва. Як наслідок, виникають протиріччя між нормативними актами в яких використовується поняття підприємництво, що в свою чергу призводить до певних труднощів при застосуванні цієї норми. Особливо виразно це знаходить свій вияв при притягненні суб’єктів підприємницької діяльності до юридичної відповідальності. Таке становище об’єктивно викликало необхідність уточнення кваліфікації підприємницької діяльності. Вченими юристами і економістами такі спроби робились вже неодноразово. В юридичній літературі можна знайти цілу низку уточнених визначень підприємництва чи підприємницької діяльності. Саніахметова Н.А.[3] визначає підприємницьку діяльність наступним чином: підприємницька діяльність - це спрямована на отримання прибутку економічна діяльність по виробництву товарів, виконанню робіт, наданню послуг, яка має самостійний і ініціативний, творчий і іноваційний, систематичний і ризиковий, правомірний і соціально відповідальний характер, здійснювана легетимним суб’єктом, що несе самостійну юридичну відповідальність. Покропивний С.Ф., Колот В.М. [4] вважають, що підприємництво - це самостійна, ініціативна господарсько-фінансова діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку (доходу) і здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи - підприємства (організації). Поряд з уточненним визначенням підприємництва звичайно наводять його ознаки, які виводяться з самого змісту ст.1 Закону України “Про підприємництво”. Основними ознаками підприємницької діяльності, які визначає Закон України “Про підприємництво” від 7.02.1991 року (далі - Закон) є: 1) безпосередність; 2) самостійність; 3) ініціативність; 4) систематичність; 5) ризиковість дій; 6) мета - одержання прибутку; 7)) діяльність здійснюється особами, які зареєстровані, як суб’єкти підприємницької діяльності. Даючи визначення поняття підприємництва науковці-господарники пропонують до цих ознак відносити і інші: 1) творчий та іноваційний характер цієї діяльності; 2) самостійну юридичну відповідальність; 3) соціально відповідальний характер. А науковці-економісти пропонують відносити ще: 1) особисту майнову відповідальність; 2) майнову відповідальність юридичної особи; 3) постійне самооновлення. В числених працях вчених юристів ознаки підприємницької діяльності наведені в статті 1 Закону розкриваються наступним чином: - самостійність це стан, який надає підприємцю без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству; - ініціативність передбачає здійснення особою певних дій, яким властивий прояв винахідливості, кмітливості, індивідуальних здібностей; - ризиковий характер підприємницької діяльності має два фактори, один з яких пов’язаний з можливістю одержання позитивних результатів (прибутку), а інший - з можливістю настання несприятливих наслідків (збитків) від такої діяльності, які не завжди можна передбачити і запобігти їм; -систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виконанню робіт, наданні послуг і т.п.; - одержання прибутку (доходу) — мета діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи заняття торгівлею, бо результати діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на оплатних засадах, а в ціну товару (послуги) включається і можливий прибуток (дохід). Чітке визначення критиріїв підприємницької діяльності необхідне для її ефективного правового регулювання і спонукає до аналізу ознак підприємницької діяльності, які містяться в ст.1 Закону України “Про підприємництво”. Законодавець в наведеній статті дає визначення підприємницької діяльності і наводить ознаки, які відрізняють чи повинні відрізняти підприємницьку діяльність від інших видів діяльності. На першому місці стоїть така ознака підприємницької діяльності як її безпосередність. Тобто, підприємництво це, перш за все, безпосередня діяльність фізичних та юридичних осіб. Якщо сприймати слово “безпосередня” буквально, то виходить що підприємницька діяльність це діяльність фізичних та юридичних осіб без посередників. З правової точки зору це є нонсенсом. Здається, що одним словом “безпосередня” законодавець перекреслює Главу 4 Цивільного кодексу України “Представництво і довіреність”. Але законодавець якраз і мав на увазі ст.62 Цивільного кодексу України в якій зазначено, що угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністативному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов’язки особи, яку представляють. Непряме підтвердження такого розуміння безпосередньості можна знайти в п. 1.32 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” де дається визначення господарської діяльності. “Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи (маються на увазі господарська діяльність) через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи”. Слід зауважити, що безпосередність в такому розумінні розповсюджується на всіх суб’єктів цивільного права і вряд чи доцільно встановлювати ознаку“безпосередня” як таку, що притамана тільки підприємницькій діяльності. Якщо законодавець мав на увазі безпосередність по відношенню до фізичних осіб - засновників чи керівників юридичних осіб, то і в такому випадку введення такої ознаки підприємницької діяльності є недоречною. Загальновідомо, що керівник юридичної особи (президент, голова правління, генеральний директор) особисто не займається підприємницькою діяльністю, а лише виступає представником юридичної особи, яка і є суб’єктом підприємницької діяльності. Відносно фізичної особи, яка є засновником юридичною особи слід зазначити, що відповідно до частини 2 статті 1 Закону України “Про підприємництво” створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи не є підприємницькою діяльністю. Таким чином, вважається, що введення законодавцем такої ознаки підприємницької діяльності як “безпосередня” є не зовсім виправданим і недоцільним. Друга ознака яка міститься в ст.1 Закону України “Про підприємництво” це самостійність підприємницької діяльності. Іншими словами, підприємництво - це самостійна діяльність фізичних та юридичних осіб. З такою ознакою підприємницької діяльності важко погодитись. Вряд чи самостійність діяльності як ознака належить лише підприємництву і дозволяє відокремити підприємницьку діяльність від іншої діяльності. Самостійність, на наш погляд, властива будь-якому виду соціально значимої діяльності. Діяльність адвокатів і нотаріусів носить самостійний характер і повністю відповідає іншим ознакам підприємництва, проте не визнається законодавцем як підприємницька діяльність. Взагалі, самостійність як ознака підприємницької діяльності була актуальною в 1991 році, коли дійсно самостійна діяльність суб’єкта підприємницької діяльності без втручання держави стала важливим досягненням у законотворчості. Крім того, самостійність суб’єкта підприємницької діяльності не є безмежною. Вважається, що саме самостійність діяльності не може бути одним із чітких критеріїв визначення підприємництва. Третя ознака підприємництва, яка зазначена в ст.1 Закону України “Про підприємництво”, - це систематичний характер підприємницької діяльності. Підприємництво - це систематична діяльність фізичних та юридичних осіб. З доволі розповсюдженої точки зору систематичність підприємницької діяльності означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виготовлення робіт, надання послуг, або заняття торгівлею. Саніахметова Н.А.[5] визначає систематичність підприємницької діяльності як “регулярність, професійність, постійний характер”. Аналізуючи поняття систематичності як ознаки підприємницької діяльності, треба зауважити, що систематична діяльність і постійна діяльність поняття зовсім не адекватні. Систематичність означає неоднарозове повторення чого-небудь. Постійна ж діяльність має безпереривний, неприпиняючийся характер. Виходячи з положень частини 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 року “Про податок на промисел” можна визначити яка діяльність в сфері підприємництва є систематичною. “У разі коли продаж товарів здійснюється протягом календарного року більше чотирьох разів, така діяльність вважається систематичною і зобов’язує громадян зареєструватися як суб’єкти підприємництва відповідно до чинного законодавства України”. Проте таке поняття систематичності в підприємницькій діяльності стосується лише громадян і не збігається з позицією Законодавця, коли мова йде, перш за все, про підприємницьку діяльність юридичних осіб. Законом України від 01.06.2000 р. “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” господарська діяльність визначається як будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька , пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. Можна зробити висновок, що підприємницька діяльність за своїм змістом вужча ніж господарська діяльність. Іншими словами, поняття господарської діяльністі охоплює поняття підприємницької діяльності. Проте в такому випадку виникають протиріччя між ознаками господарської діяльності і підприємницької діяльності. Замінивши у тексті Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” (18.11.1997 року) слова “підприємницька діяльність” у всіх відмінках на слова “господарська діяльність” Законодавець визначає господарську діяльність як будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальних формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою . Відповідно до ст. 2 вказаного Закону платниками податку, з числа резидентів, є суб’єкти господарської діяльності, тобто ті суб’єкти, діяльність яких має постійний характер. Очевидно, що ознаки господарської діяльності і підприємницької діяльності не співпадають, хоча і повинні співпадати, а різняться між собою. З одного боку має місце систематичність підприємницької діяльності, з другого боку, постійний характер господарської діяльності. Крім того, певну плутанину у визначення співвідношення підприємницької і господарської діяльності вносить поняття “фінансово-господарська діяльність”, яке нерідко застосовується в нормативно-правових актах України (наприклад, Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.1998 року № 817/98). Чіткого визначення поняття фінансово-господарської діяльності діюче законодавство не містить, що призводить до виникнення непорозумінь між суб’єктами підприємницької діяльності і органами державної виконавчої влади. Систематичність, як ознака підприємницької діяльності, на наш погляд, може поширюватись лише на громадян, які ще не є суб’єктами підприємницької діяльності і слугувати підставою притягнення їх до адміністративної відповідальності, і то, лише в випадку незаконної торгівельної діяльності ( стаття 160-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Проте, як відомо, з 22.02.2000 року заняття торгівлею взагалі виклюне з визначення підприємництва. У інших випадках, при притягненні до кримінальної відповідальності, визначальним для Законодавця є не систематичність, а в першу чергу, державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності або ж зайняття забороненими видами господарської діяльності статі 203, 205 Кримінального кодексу України). Четверта ознака підприємництва, яка зазначена в статті1 Закону - це його ризиковий характер. Підприємницька діяльність здійснюється суб’єктом на власний ризик. Ризиковий характер підприємницької діяльності, на перший погляд, видається загальнозрозумілим і очевидним. Стале поняття ризикованого характеру підприємницької діяльності, як ознаки підприємництва, визначене Саніахметовою Н.А.[6] Ризиковий характер - покладення на підприємця тягаря передбачення несприятливих наслідків і застосування заходів по їх превенції і усунунню. Треба зауважити, що законодавець ніяк не визначає поняття ризику підприємницької діяльності. В законодавстві існують лише деякі подібні наступні поняття: а) ризик банківської діяльності - можливість зазнати втрат у разі несприятливих для банку обставин, неправомірних або навмисних дій його працівників ( Постанова Національного Банку України № 114 від 20.03.1998 року “Про затвердження Положення про організацію внутрішнього аудиту в комерційних банках України”); б) страховий ризик - певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання (стаття7 Закону України “Про страхування” від 07.03.1996 року). Крім того, п.33 статті6 Закону України “Про страхування” передбачає страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції. Проте тлумачення ризику в підприємницькій діяльності зовсім не є однозначним. Жилінський С.Є.[7] зазначає - “Ризик постійний супутник підприємництва, але не обов’язково присутній в діяльності кожного окремого підприємця. Підприємець ризикує не з приводу можливого негативного результату, а з приводу отримання більш високого прибутку порявняно з іншими підприємцями, які займаються схожою діяльністю”. Взагалі, теза про ризикованість підприємницької діяльності виглядає достатньою, але не необхідною. Можна зауважити, що звичайний громадянин укладаючи значну угоду теж наражається на немалий ризик. Йозеф Шумпетер[8] , який, власне кажучи, і створив теорію підприємництва, мав особливу позицію щодо ризику в підприємницькій діяльності - “Підприємець практично ніколи не несе ризиків. Якщо підприємство банкрутує, то збитки лягають на кредитора. І хоча підприємець відповідає за успіх справи своїм майном, це скоріше визиває до нього довіру, але реально не забезпечує позику. Проте навіть якщо підприємець фінансує себе самостійно із минулого підприємницького прибутку, або використовує засоби виробництва свого “статичного” підприємства, він несе ризик як кредитор або власник благ, але зовсім не як підприємець”. Така точка зору на ризик в підприємницькій діяльності кореспондує ться з пунктом 3 статті 7 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року - власник не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичник осіб, а вони не відповідають за зобов’язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Доволі розширеним є тлумачення ризику в підприємницькій діяльності податковими органами, що призводить до настання цілком конкретних юридичних наслідків для суб’єктів підприємництва. П’ята ознака підприємництва, яка зазначена в статті1 Закону - це отримання прибутку суб’єктом підприємницької діяльності. “Якщо діяльність фізичних або юридичних осіб не зв’язана з отриманням прибутку, то вона не може вважатися підприємницькою. Головне, що вирізняє підприємця серед інших агентів суспільно корисної діяльності - це можливість і обов’язкове отримання певного зиску.”[9] З такою позицією можна цілком погодитись. Якщо розглядати підприємництво у його чистому вигляді, то зрозуміло, що головним стимулом для здійснення підприємницької діяльності є отримання прибутку. Навіть не можливість, а саме мета отримання прибутку є головною ознакою підприємництва. Стосовно державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, як головної умови здійснення підприємництва, можна зауважити наступне. До 22.02.2000 року порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності регламентувався статтею 8 Розділу II Закону України “Про підприємництво”. Перенесення цієї умови до частини1 статті 1 цього Закону, тобто внесення державної реєстрації як елементу в визначенні підприємництва видається важливим і доцільним. 1.2. Суб’єкти підприємницької діяльності. Відповідно до статті 2 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон) суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: а) громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; б) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність” від 07.02.1991 року; в) об'єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції. Необхідно зауважити, що стаття 1 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 року дає також визначення суб'єктів малого підприємництва. Відповідно до Закону ними є: а) фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності; б) юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро. Визначення правоздатності і дієздатності фізичних осіб, як суб’єктів підприємницької діяльності, наводится в главі 2 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 9 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається в однаковій мірі за всіма громадянами України. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється з смертю. Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (цивільна дієздатність) виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку. У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження. Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю. Крім того, певні обмеження, пов'язані з проходженням державної служби встановлює стаття 16 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993 року, а саме - державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 року. Стаття 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” визначає корупцію як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Корупційними діяннями є: а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості; б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. За корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією несуть відповідальність такі особи, уповноважені на виконання функцій держави: а) державні службовці; б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільські, селищні, міські голови та голови районних, обласних рад. В статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” наводяться спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції. Державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права: а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність. З точки зору обмеження підприємницької діяльності державних службовців привертає увагу частина 2 статті 1 Закону України “Про підприємництво” - створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. Із змісту наведеної частини статті можна зробити висновок, що державні службовці можуть бути засновниками суб’єктів підприємницької діяльності, крім випадків передбачених статтями 66 і 75 Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року (мається на увазі створення повних і командитних товариств). Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. Друга группа суб’єктів підприємницької діяльності, а саме юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність”, буде розглянута в окремому розділі “Організайно-правові форми суб’єктів підприємницькой діяльності”. Стосовно третьої групи суб’єктів підприємницької діяльності можна зазначити наступне. Визначення угоди про розподіл продукції наводиться в статті 4 Закону України “Про угоди про розподіл продукції” від 14.09.1999 року. Відповідно до угоди про розподіл продукції одна сторона - Україна ( далі - держава) доручає іншій стороні - інвестору на визначений строк проведення пошуку, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції. Угода про розподіл продукції може бути двосторонньою чи багатосторонньою, тобто її учасниками можуть бути декілька інвесторів, за умови, що вони несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях, передбачених такою угодою. Сторонами угоди про розподіл продукції виступають інвестори і Кабінет Міністрів України та Верховна Рада Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, на території якого розташована ділянка надр, що передається в користування на умовах угоди про розподіл продукції (далі - орган місцевого самоврядування), які укладають угоду після її погодження з постійно діючою міжвідомчою комісією. Інвесторами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи України або інших держав, об'єднання юридичних осіб, створені в Україні чи за межами України, які мають відповідні матеріально-технологічні та економічні можливості або відповідну кваліфікацію для користування надрами, що підтверджено документами, виданими згідно із законами (процедурами) країни інвестора. У тому разі, коли інвестором в угоді виступає об'єднання юридичних осіб, що не є юридичною особою, учасники такого об'єднання несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях, передбачених угодою про розподіл продукції. Неохідно також зауважити, що стаття 1 Закону України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 року визначає поняття суб'єктів малого підприємництва. 1.3. Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Відповідно до статті 3 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон) підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України. Перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України. Статтею 4 Закону встановлюються обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Обмеження застосовуються у наступних видах діяльності: а) діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до Закону України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 15.02.1995 року. б) діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами. в) діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку. г) діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійснюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. 1.4. Принципи підприємницької діяльності. Підприємництво здійснюється на основі таких принципів: 1) вільний вибір видів діяльності; 2) залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; 3) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; 4) вільний найм працівників; 5) залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; 6) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; 7) самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. § 2. Підприємець і держава. Право громадян на заняття підприємницькою діяльністю закріплені у статті 42 Конституції України, в якій зазначено, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Гарантії прав підприємців визначаються розділом 3 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон). Законом встановлюються як загальні, так і майнові гарантії прав підприємців. Відповідно до статті 12 Закону загальні гарантії полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. У разі поставок підприємцем товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними та іншими ресурсами. У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця по найму, може бути залучений до виконання в робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або господарським судом відповідно до їх компетенції. Право на використання власником належного йому майна для підприємницької діяльності зафіксовано в статті 6 Закону України “Про власність” від 07.02.1991 року. В наведеній статті зазначено: 1. Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності; 2. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором; 3. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою. Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення). Гарантії майнових прав підприємця встановлюються статтею 13 Закону. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства. Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору в тому числі у випадках, передбачених законами України, - контракту підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава: - на умовах і в порядку, передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, невикористовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності; - відповідно до статті 12 Закону сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів; - здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям; - стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг; - надає підприємцям цільові кредити; - подає підприємцям інші види допомоги. Згідно з статтею 15 Закону держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: - податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; - цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; - науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; - договори на виконання робіт і поставок для державних потреб. Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців. Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи арбітражу з заявою про визнання такого акта недійсним. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності[10] . Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або господарським судом. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні користуются такими ж правами і несуть такі ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, цього Закону та інших законодавчих актів України. Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами визначаються законодавчими актами України. § 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні. Основними чинниками, які заважають розвитку підприємництва, є: а) відсутність чітко сформульованої через систему правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва; б) збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо); в) відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки; г) надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; д) невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу; д) надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб'єктів господарювання. Важливою проблемою розвитку підприємницької діяльності є наявність великої кількісті нормативних актів, значна частина яких регулює саме підприємницьку діяльність. Проте нормативне регулювання підприємницької діяльності залишається надто складним. Відсутність системності породила багато дублюючих правових норм, закріплених у нормативних актах різної юридичної сили. Нагромадження зайвих регулюючих документів значно ускладнює як початок, так і здійснення підприємницької діяльності. Економічна ситуація в Україні вимагає ще більшого спрощення та здешевлення процедур реєстрації, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності. Створення законодавчої бази, яка ,перш за все, має на меті забезпечення належних умов для формування сприятливого правового середовища для здійснення підприємницької діяльності і повинно стати підставою для стабільного розвитку підприємництва. Шляхами вдосконалення правового забезпечення розвитку підприємництва є: створення дієвих механізмів захисту прав і свобод підприємців; гармонізація українського законодавства з законодавством Європейського Союзу та СНД; забезпечення законодавчої гарантії незмінності та довготривалості державної політики щодо підтримки підприємництва; розробка нормативно-правової бази, яка регулює відносини між державою та підприємцями, роботодавцями і найманими працівниками, у тому числі і для забезпечення їх соціального захисту, встановлює норми і правила здійснення підприємницької діяльності, регламентує діяльність органів державної влади, їх посадових осіб щодо виконання ними відповідних повноважень у сфері розвитку малого підприємництва; вдосконалення функціональної та організаційної структури центральних та місцевих органів виконавчої влади в частині забезпечення розвитку і державної підтримки малого підприємництва. Системне здійснення практичних заходів у цій сфері повинно забезпечити стабільну нормативно-правову основу для ефективного розвитку підприємницької діяльності. Незмінність єдиних для всіх суб'єктів підприємницької діяльності взаємовідносин протягом тривалого часу є однією з найголовніших умов пожвавлення економічної ситуації в Україні. РОЗДІЛ II . Організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності. § 1. Поняття організаційно правової форми підприємництва. § 2. Поняття та види підприємств. § 3. Об’єднання підприємств. § 4. Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємництва. § 1. Поняття організаційно-правової форми підприємництва. Відповідно до статті 6 Закону України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року (далі - Закон) підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Організаційно-правову форму можна визначити, як передбачену або санкціоновану законом організаційну структуру, в якій діє суб’єкт підприємницької діяльності. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України. У разі коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено, підприємець керується Законом і своїм статутом. Вибір конкретної організаційної форми проводиться підприємцем самостійно. При цьому враховується зміст і основні напрями діяльності, сфера її застосування, форма власності, склад осіб, які безпосередньо збираються займатись підприємницькою діяльністю та ін. Вибір організаційної форми підприємництва здійснюється через механізм державної реєстрації конкретного виду підприємства, господарського товариства, об’єднання підприємств, фінансових та посередницьких інститутів або іншої організаціонної форми. За загальним правилом це пов’язане з утворенням юридичної особи, яка виступає в цивільному (господарському) обігу самостійним суб’єктом майнових відносин. Разом з тим, законодавством України передбачена можливість здійснення підприємницької діяльності і без утворення юридичної особи. Індивідуальна підприємницька діяльність фізичних осіб (громадян) без утворення юридичної особи являє собою найпростішу форму підприємництва. Треба враховувати, що хоча така форма підприємництва і має низку переваг - простіша державна реєстрація, слабкіший податковий тиск і т.ін., проте підприємець в цьому випадку діє від свого імені, на свій ризик і відповідає перед кредиторами всім своїм майном, а не тільки тим, яке безпосередньо використовується у підприємницькій діяльності. Основними законодавчими актами, що встановлюють організаційно-правові форми підприємницької діяльності є: Закон України “Про власність” від 07.02.1991 року (статті 3, 4, 5, 6), Закон України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року (статті 1, 2 , 6), Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року (статті 2, 3), Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність від 16.04.1991 року (стаття 1), Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року (статті 1, 9, 24, 25, 50, 65, 66, 75), Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20.12.1991 року (ст.2), Закон України “Про споживчу кооперацію” від 10.04.1992 року (стаття 5, 8), Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13.10.1992 року (стаття 1), Закон України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 року (стаття 6), Закон України “Про промислово-фінансові групи України” від 21.11.1995 року (стаття 1, 2), Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996 року (стаття 1), Закон України “Про сільскогосподарську кооперацію” від 17.07.1997 року (стаття 1), Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від 14.09.1999 року (стаття 5), Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15.03.2001 року (стаття 3), Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 року (стаття 1), а також спеціальний нормативний акт - Класифікатор “ Класифікація організаційно-правових форм господарювання”, затверджений наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 22 листопада 1994 р. № 288, вимоги якого у відповідності з Законом України “Про стандартизацію” від 17.05.2001 року є обов’язковими до виконання і діють до прийняття інших нормативно-правових актів, регулюючих ці питання[11] . Відповідно до вищезазначених нормативних актів суб’єкти підприємництва здійснюють свої діяльність в наступних організаційно правових формах: - індивідуальне підприємство - підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці; - сімейне підприємство - підприємство, засноване на власності та праці громадян України - членів однієї сім'ї, які проживають разом; - підприємства і об’єднання підприємств відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні”, в тому числі господарські товариства; - дочірні підприємства; - філія; - представництво; - підприємець - фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність; - спільна підприємницька (господарська) діяльність - діяльність, що базується на співробітництві між суб'єктами господарської діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності і на спільному розподілі результатів та ризиків від її здійснення; - спільні підприємства - підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків; - підприємство, засноване на власності громадянина або юридичної особи іншої держави,- підприємство, що повністю належить іноземному інвестору, тобто єдиним засновником і власником якого є окремий іноземний громадянин або юридична особа іншої держави; - підприємство з іноземними інвестиціями - підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків; - кооператив - вид підприємства, яке створене громадянами України, що добровільно об'єднались на основі членства для спільного здійснення господарської та іншої діяльності; -орендне підприємство - підприємство, створене на базі орендованого майна державного підприємства або комунального майна; - селянське (фермерське) господарство - форма підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатись її переробленням та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, котрі об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою; - сільськогосподарський кооператив - добровільне об'єднання фізичних і юридичних осіб в іншу юридичну особу на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та обслуговуванні переважно членів кооперативу; - споживче товариство - самостійна демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. - спілка споживчих товариств - об'єднання на добровільних засадах споживчих товариств. Взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень та виконання окремих функцій. Згідно з статтею 12 Закону України “Про підприємництво” держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. § 2. Поняття та види підприємств. 2.1. Поняття підприємства. Поняття, види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності визначає Закон України “Про підприємства в Україні” (далі - Закон). Законом втановлюються також права і відповідальність підприємств при здійсненні господарської діяльності, регулюються відносини підприємств з іншими підприємствами і організаціями, Радами народних депутатів і органами державного управління. Стаття 1 Закону, яка класифікує підприємство як основну організаційну ланку народного господарства України, визначає підприємство як самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг. Дані атрибути відображають провову природу підприємств як юридичних осіб. Тобто, підприємство це юридична особа, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді, господарському суді або в третейському суді. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. Підприємство, як юридична особа має не загальну, а спеціальну правоздатність і може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Статтею 25 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) і статтею 9 Закону визначено, що підприємство як юридична особа діє на підставі статуту. У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. Статтею 26 Цивільного кодексу передбачено, що юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності і виникає з моменту затвердження її статуту або положення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації. Можна зробити висновок, що права і обов’язки (предмет і цілі діяльності) юридичних осіб передбачені установчими документами, а саме для підприємств - статутом. На наш погляд, перелік напрямків і цілей діяльності які зазначаються в статуті підприємства, не завжди є вичерпним і у підприємства можуть виникати і інші права і обов’язки, які хоча і не передбачені статутом, проте не суперечать діючому законодавству і цілям діяльності даного підприємства. Разом з тим закон у ряді випадків передбачає і інші засновницькі документи. До таких слід віднести рішення власника майна або уповноваженого органу про створення юридичної особи та установчий договір. Необхідно зауважити, що визначаючи підприємство як господарюючий статутний суб’єкт, законодавець допускає певну неточність. Деякі підприємства здійснюють свою діяльність без наявності статуту (наприклад, повне і командитне товариства, які закон як господарські товариства відносить до одного з видів підприємств, діють тількі на підстві установчого договору). За змістом пункту 1 статті 5 Закону та пункту 3 статті 6 Закону України “Про власність” підставою для створення підприємства є рішення власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або трудового колективу. Порядок створення підприємства та його реєстрації визначається даним Законом та Законом України “Про підприємництво”, а щодо окремих категорій підприємств - також іншими законодавчими актами України. Зокрема, господарські товариства відповідно до статті 1 Закону України “Про господарські товариства” створюються на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності. Необхідно враховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 року № 24-92 “Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств” останнім заборонено бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів, за винятками, передбаченими у пунктах 1 і 7 цього Декрету. Законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства. Таке рішення має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємства два чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації. Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу). Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема, частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону України “Про господарські товариства”. Згідно зі статтею 5 Закону підприємства можуть створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Законом передбачена також можливість створення підприємств у результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів або на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів і за наявності згоди власника чи уповноваженого ним органу. Створення підприємств та господарських товариств, 75 і більше відсотків майна яких належить державі, шляхом поділу іншого підприємства або виділення структурних підрозділів (одиниць) повинне здійснюватися з дотриманням вимог Положення про порядок поділу підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Мінекономіки України, Мінстату України та Антимонопольного комітету України від 20.04.1994 року № 43/79/5. Відповідно до статті 6 Закону України “Про господарські товариства” підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. 2.2. Відособлені підрозділи підприємства. Відповідно до статті 7 Закону підприємство має право створювати філіали, представництва, відділення та інші відособлені підрозділи з правом відкриття поточних і розрахункових рахунків і затверджує положення про них. Тобто, підприємство може мати у своєму складі як структурні, так і відособлені підрозділи. Філія і представництво є відособленими (відокремленими) підрозділами підприємства. Згідно з п. 2.32. Класифікатора “ Класифікація організаційно-правових форм господарювання” (далі - Класифікатор), затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 22 листопада 1994 р. № 288 - філія це структурно відокремлена частина юридичної особи, що знаходиться поза межами розташування керівного органу юридичної особи та виконує таку ж діяльність (виробничу, наукову тощо), що й юридична особа в цілому. Філія має своє керівництво, яке підпорядковане керівному органу юридичної особи і діє на підставі доручення, що отримується від відповідного керівного органу юридичної особи. П. 2.33. Класифікатора визначає представництво як структурно відокремлену частина юридичної особи. Представництво діє за межами знаходження юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обмежується виключно представницькими функціями (укладання угод, здавання-приймання продукції тощо). Стосовно структурних підрозділів підприємства, то ними є: виробництво, цех, відділ, відділення, дільниця, ферма, інші аналогічні підрозділи підприємства. Такі підрозділи підприємства є часткою підприємства, входять до його структури, здійснюють діяльність на підставі положення, затвердженого директором підприємства, і очолюються керівниками, які призначаються (затверджуються) на посаду директором підприємства. Усі підрозділи підприємства відповідно до абзацу третього пункту 1 статті 1 Закону не є юридичними особами. Чинним законодавством України структурні підрозділи підприємства не розглядаються як самостійні суб'єкти господарської діяльності. Відокремлені ж підрозділи, як правило, є самостійними суб'єктами господарської діяльності. Дані про відокремлені підрозділи підприємств включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі -ЄДРПОУ) відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.96 року № 118. При цьому слід врахувати, що відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” створення підприємством відокремлених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки. Порядок надання таких відомостей визначений пунктом 18 Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 року № 740. На підставі відомостей про створення філій, відділень, представництв (без створення юридичної особи) суб'єктів підприємницької діяльності відокремлені підрозділи вносяться до ЄДРПОУ з присвоєнням їм ідентифікаційного коду. А потім відокремлені підрозділи повинні в 20-денний термін після включення до ЄДРПОУ звернутися до органів державної податкової служби за своїм місцезнаходженням для взяття на податковий облік. Відокремлені підрозділи, як правило, є платниками податків (пункт 1.1 статті 1 Закону України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 року). Відповідно до пункту 2 статті 3 та пункту 5 статті 8 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.1999 року відокремлені підрозділи, що виділені підприємством на окремий баланс, зобов'язані вести бухгалтерський облік, на даних якого грунтуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності таких підрозділів. Що стосується податку на прибуток, то відповідно до пункту 2.1.3 статті 2 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28.12.1994 року платниками податку на прибуток є філії, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, що розташовані на території іншої, ніж такий платник податку, територіальної громади. 2.3. Майно підприємства. Відповідно до статті 10 Закону майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності і відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належать йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується зазначеним майном. Казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті. Джерелами формування майна підприємства є: - грошові та матеріальні внески засновників; - доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; - доходи від цінних паперів; - кредити банків та інших кредиторів; - капітальні вкладення і дотації з бюджетів; - надходження від роздержавлення і приватизації власності; - придбання майна іншого підприємства, організації; - безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян; інші джерела, не заборонені законодавчими актами України. Підприємство, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям та установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Підприємству надається право, якщо інше не передбачено чинним законодавством та його статутом, продавати, передавати безоплатно, обмінювати, здавати в оренду громадянам засоби виробництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які відповідно до законодавчих актів України не можуть бути в їх власності. Безоплатна передача і надання підприємствами матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством України. 2.4. Управління підприємством. Згідно з статтею 14 Закону управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Підприємство самостійно визначає структуру управління і встановлює штати. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник або уповноважені ним органи можуть делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника та трудового колективу. Найняття (призначення, обрання) керівника підприємства є правом власника (власників) майна підприємства і реалізується безпосередньо або через уповноважені ним органи. Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління з участю трудового колективу та уповноважених ним органів. Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління. Правління підприємства, якщо інше не передбачено статутом, обирається власниками майна на загальних зборах таємним голосуванням на альтернативній основі. Повноваження правління визначаються статутом. Правління обирає із свого складу голову і його заступників або їх роль виконують почергово всі члени правління. Відповідно до статті 16 Закону керівник підприємства наймається (призначається) власником або обирається власниками майна. При найнятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, за винятком віднесених статутом до компетенції інших органів управління даного підприємства і якщо інше не передбачено законодавством України. Власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника підприємства. Керівника підприємства може бути звільнено з посади до закінчення строку контракту на підставах, передбачених у контракті або в законодавстві України. Заступники керівника підприємства, керівники та спеціалісти підрозділів апарату управління і структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділів, відділень, дільниць, ферм та інших аналогічних підрозділів підприємств), а також майстри і старші майстри призначаються на посаду і звільняються з посади керівником підприємства. 2.5.Реорганізація і ліквідація підприємства. Здійснення ліквідації і реорганізації (злиття, поєднання, поділу, виділення, перетворення) підприємства віднесено до компетенції власника (уповноваженого ним органу), а у випадках, передбачених Законом - власника за участю трудового колективу чи органу, уповноваженого створювати відповідні підприємства, або суду чи господарського суду, а щодо господарських товариств - до компетенції їх вищих органів, суду чи господарського суду. Власник, суд, господарський суд або орган, уповноважений створювати підприємства, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Відповідно до чинного законодавства (статті 5 і 34 Закону), статті 4 і 19 Закону України “Про господарські товариства”, реорганізація і ліквідація (припинення діяльності) підприємств та господарських товариств здійснюється з додержанням вимог антимонопольного законодавства. Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватись також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних наслідків, що зачіпають інтереси населення території, повинна погоджуватися з відповідною Радою народних депутатів. Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, і в передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі документи і рішення про створення підприємства; г) на інших підставах, передбачених законодавчими актами України. У разі визнання підприємства банкрутом його ліквідація проводиться згідно з ліквідаційною процедурою, передбаченою Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 року (в редакції від 30.06.1999 року). Відповідно до підпункту “в” частини четвертої статті 19 Закону України “Про господарські товариства” товариство ліквідується на підставі рішення господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Такими, що систематично порушують законодавство, слід вважати господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам. З позовом про визнання недійсними установчих документів і рішення про створення підприємства може звернутись до суду державний орган, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю підприємства, прокурор, орган, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-яке підприємство чи організація, які вважають порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси в зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного підприємства. Підставами для визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засновано. Судовий порядок скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності встановлений для випадків: - визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; - здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; - несвоєчасного сповіщення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну свого місцезнаходження. Скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, передбачене частиною одинадцятою статті 8 Закону України “Про підприємництво”. При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України. Відповідно до пункту 4 статті 34 Закону та статті 22 Закону України “Про господарські товариства” підприємство вважається реорганізованим з моменту виключення його з державного реєстру України (господарське товариство - з моменту внесення запису про припинення його діяльності до державного реєстру). У разі злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна та відповідних прав і обов'язків до нових підприємств визначається, якщо інше не передбачено законом чи постановою про реорганізацію, днем підписання передаточного або розподільного акта чи балансу (частина друга статті 37 Цивільного кодексу, і тому може не співпадати у часі з моментом здійснення реорганізації підприємства, тобто виключення його з державного реєстру. Нові підприємства, до яких в результаті реорганізації перейшли майнові зобов'язання, несуть за ними матеріальну відповідальність і у випадку, якщо прийняте ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реорганізацію правопопередника. . Порядок і умови реорганізації та ліквідації об'єднань, створених підприємствами на добровільних засадах згідно зі статтею 3 Закону визначаються установчими документами про створення об'єднань. Здійснення реорганізації підприємства, заснованого на колективній формі власності, становить компетенцію його вищого органу управління (загальних зборів, конференції тощо). Відповідно до пункту 2 статті 37 Закону України “Про власність” у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію чи ліквідацію державного підприємства трудовий колектив вправі вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його на інше підприємство, засноване на колективній власності. Згідно зі статтею 14 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” припинення діяльності підприємства, майно якого передане в оренду, здійснюється шляхом його реорганізації через приєднання до орендаря з дати видання про це відповідного наказу органу, уповноваженого управляти майном. Відповідно до пункту 2 статті 35 Закону ліквідаційна комісія зобов'язана провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. В період роботи ліквідаційної комісії підприємство, яке ліквідується, не втрачає статусу юридичної особи. Водночас ліквідаційна комісія не є юридичною особою. Тому якщо організація-кредитор вважає, що ліквідаційна комісія необгрунтовано відхилила її вимогу до підприємства, що ліквідується вона вправі до виключення останнього з державного реєстру України звернутися в установленому порядку з позовом до цього підприємства. Претензії та позовні заяви, не пред'явлені (не подані) до виключення підприємства з державного реєстру, хоча б по них не закінчився строк позовної давності, задоволенню не підлягають. Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідовуваного підприємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком тих організацій, які повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю. Ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з державного реєстру України. Частина дев'ятнадцята статті 8 Закону України “Про підприємництво” пов'язує втрату підприємством статусу юридичної особи із виключенням його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Необхідно зауважити, що саме лише визнання господарським судом недійсними установчих документів підприємства або рішення про створення підприємства, а також прийняття господарським судом рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності не є підставою для того, щоб вважати недійсними угоди, укладені таким підприємством з іншими підприємствами чи організаціями до моменту виключення його з державного реєстру. 2.6. Види підприємств. Закон України “Про підприємства в Україні” визначає наступні види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство (правовий статус господарських товариств регулюється Законом України “Про господарські товариства” і буде розглянутий в окремому розділі); підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство. Казене підприємство - державне підприємство, яке відповідно до законодавства України не підлягає приватизації і за рішенням Кабінету Міністрів України перетворене в казенне підприємство. Рішення про перетворення державного підприємства в казенне приймається за однієї з таких умов: а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством; б) головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава; в) підприємство є суб'єктом природних монополій. Ліквідація і реорганізація казенного підприємства здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до законодавства України. Управління казенним підприємством здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено до категорії малих підприємств. До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства: у промисловості та будівництві - з чисельністю працюючих до 200 чоловік; в інших галузях виробничої сфери - з чисельністю працюючих до 50 чоловік; у науці і науковому обслуговуванні - з чисельністю працюючих до 100 чоловік; у галузях невиробничої сфери - з чисельністю працюючих до 25 чоловік; у роздрібній торгівлі - з чисельністю працюючих до 15 чоловік. Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України. В Україні можуть діяти інші види та категорії підприємств, у тому числі орендні, створення яких не суперечить законодавчим актам України. § 3. Об’єднання підприємств. Згідно з статтею 3 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо інше не передбачено законодавством України. Об’єднаня підприємств мають наступні ознаки: а) об'єднання діють на основі договору або статуту, які затверджується їх засновниками або власниками; б) підприємства, які входять до складу об’єднання підприємств, зберігають права юридичної особи; в) об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням; г) об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). д) в об'єднання підприємств, зареєстроване в Україні, можуть входити підприємства інших держав; е) рішення про створення об'єднання (установчий договір) і статут цього об'єднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством; є) реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому законодавством для підприємства; ж) підприємства, які входять в об'єднання, можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організаціями; з) об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять в нього. Ліквідація об'єднання здійснюється у порядку, встановленому цим Законом для підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно з статутом об'єднання. Відповідно до Закону підприємства можуть об'єднуватись в: а) асоціації - договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; б) корпорації - договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників; в) консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети; г) концерни - статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців; д) інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами. До об’єднань підприємств відносяться також промислово-фінансові групи порядок створення, реорганізації та ліквідації яких, а також фінансово-економічні умови їх діяльності визначаються Законом України “Про промислово-фінансові групи” (далі - Закон) від 21.11.1995 року. Відповідно до статті 1 Закону Промислово-фінансова група (ПФГ) - об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, та яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції. Суб’єктами промислово-фінансової групи є: а) головне підприємство ПФГ - підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами; б) учасник ПФГ - підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з законодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку. Головне підприємство і учасники ПФГ згідно зі статтею 2 Закону зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство. ПФГ не має статусу юридичної особи. Законом передбачено, що право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ. Головне підприємство і учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінцевої продукції. Ця діяльність відповідно до статті 434 Цивільного кодексу України є окремим видом сумісної діяльності. Сторони самостійно визначають умови Генеральної угоди, крім тих, що випливають з державних програм, з метою реалізації яких і створено ПФГ. Пункт 3 статті 2 Закону визначає істотні умови Угоди, якими є: назва ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидатура президента ПФГ; його права і обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ, термін дії Угоди; інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визначають необхідними ініціатори створення ПФГ. Угода підлягає затвердженню постановою Кабінету Міністрів України і набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ. Згідно з пунктом 1 статті 3 Закону рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та надання йому статусу ПФГ ухвалюється Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, і оформлюється постановою. § 4. Інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємництва. Вважається за необхідне розглянути правовий статус наведених нижче суб’єктів підприємництва, які хоча і не здійснюють свою діяльність в якихось особливих організаційно-правових формах, проте їх правові і організаційні основи створення і діяльності регламентуються спеціальними нормативними актами. 4.1. Холдингові кампанії. Діяльність холдингових компаній регулюється Указом Президента України “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації” від 11.05.1994 року № 224/94 (далі - Указ). Порядок створення та діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації підприємств, виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з законодавством України регулюється Положенням про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації (далі - Положення), яке затверджене названим Указом. Холдинговою компанією визнається господарюючий суб'єкт, який володіє контрольними пакетами акцій інших, одного або більше, господарюючих суб'єктів. Холдингові компанії можуть створюватися в результаті: заснування їх органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками способами, передбаченими Положенням, і шляхом поєднання цих способів; поглинання одного господарюючого суб'єкта іншим (придбання контрольного пакета акцій) у процесі приватизації. При цьому господарюючий суб'єкт, що поглинає, визнається холдинговою компанією, а поглинутий - дочірнім підприємством. Однією із умов набуття статусу холдингової компанії господарюючим суб’єктом є володіння останнім контрольним пакетом акцій інших господарюючих суб’єктів. Під контрольним пакетом акцій розуміють кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб'єктом. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймає Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб'єктів у порядку, що встановлює цей Комітет. Холдингові компанії можуть бути дочірніми підприємствами інших холдингових компаній. Дочірнє підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. Засновником холдингової компанії може бути: а) підприємство; б) орган, уповноважений управляти державним майном. Засновник холдингової компанії повинен одержати згоду Антимонопольного комітету України та Міністерства економіки України[12] на створення холдингової компанії у порядку, який затверджують ці органи. Холдингову компанію створюють у формі відкритого акціонерного товариства шляхом об'єднання у статутному фонді контрольних пакетів акцій дочірніх підприємств та інших активів. Створення холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації не допускається в таких галузях: торгівля товарами народного споживання та продукцією виробничо-технічного призначення; виробництво та переробка сільськогосподарської продукції; громадське харчування та побутове обслуговування населення; автомобільний транспорт (крім підприємств, що виконують переважно міжнародні перевезення). Не допускається також створення холдингової компанії, якщо вона та її дочірні підприємства або два і більше дочірніх підприємств реалізують взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному загальнодержавному або регіональному ринку перевищує 35 відсотків. Холдингові компанії повинні один раз на рік публікувати у засобах масової інформації відомості про свої баланси, прибутки і збитки, а також про належні їм частки (акції, паї) інших підприємств за формою, встановленою Міністерством фінансів України та Антимонопольним комітетом України. Окремі види холдингів, як різновид об’єднаннь банків, визначаються Законом України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 року (далі - Закон). Відповідно до статей 11 і 12 Закону існує два види холдингів: банківська холдингова група і фінансова холдингова група. Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін. Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків - членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. Материнській компанії має належати більше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до вимог цього Закону. Материнська компанія фінансової холдингової групи при здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. 4.2. Інститути спільного інвестування. Правові та організаційні основи створення, діяльності та відповідальності суб'єктів спільного інвестування, особливості управління їх активами, вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного інвестування, порядок та обсяг розкриття інформації інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефективного розміщення фінансових ресурсів інвесторів регулюються Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди” від 15.03.2001 року (далі - Закон) і Указом Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” від 19.02.1994 року № 55/94, у частині, що не суперечить нормам Закону. Відповідно до статті 1 Закону інститут спільного інвестування (далі - ІСІ) це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. ІСІ залежно від порядку здійснення його діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу. ІСІ належить до відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами). ІСІ належить до інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов'язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. ІСІ належить до закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов'язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) до моменту його реорганізації або ліквідації. ІСІ може бути строковим або безстроковим. 4.3. Фінансові установи. Під фінансовою установою розуміють юридичну особу, яка відповідно до законодавста надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, порядок здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлюються Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 року (далі - Закон). Фінансові установи можуть створюватися у будь-якій організаційно-правовій формі, якщо закони з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг не містять спеціальних правил та обмежень. Відповідно до статті 1 Закону фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Фінансові послуги надаються суб'єктами підприємницької діяльності на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта підприємницької діяльності; 3) прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу; 4) найменування, місце знаходження юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін. Підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами. Особа набуває статусу фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, лише якщо: 1) облікова і реєструюча система відповідає вимогам, встановленим нормативно-правовими актами; 2) внутрішні правила фінансової установи, узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг; 3) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають встановленим законом вимогам. 4.5. Інвестиційна діяльність суб’єктів підприємницької діяльності України. Інвестиції за кордон можуть здійснювати: а) юридичні особи; б) фізичні особи, які в установленому законодавством України порядку визнані суб'єктами підприємницької діяльності; в) фізичні особи, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Під інвестицією за кордон розуміється господарська операція, яка передбачає придбання суб'єктами інвестицій основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав, цінних паперів та їх похідних в обмін на валютні цінності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Нематеріальними активами є об'єкти інтелектуальної, в тому числі промислової, власності, а також інші аналогічні права, визнані в порядку, встановленому відповідним законодавством, об'єктом права власності резидента. Корпоративні права це право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства. Об'єктом інвестиції може виступати будь-яке майно, в тому числі основні фонди, нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери та їх похідні. Інвестиція за кордон можлива тільки при отриманні індивідуальної ліцензії Національного Банку України. Порядок отримання ліцензії регулюється Інструкцією про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, яказатверджена Постановою ПравлінняНаціонального банку України від16.03.99 року № 122. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції. Капітальна інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання об'єктів нерухомого майна, інших основних фондів та нематеріальних активів, які підлягають амортизації. Фінансова інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Фінансові інвестиції, у свою чергу, поділяються на прямі інвестиції та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції - господарська операція, яка передбачає внесення коштів до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Портфельні інвестиції - господарська операція, що передбачає придбання цінних паперів, їх похідних та фінансових активів за кошти на фондовому ринку. Реінвестиція - господарська операція, яка передбачає здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій. Для інвестицій не можуть бути використані кошти: а) у готівковій формі - юридичними особами, а також фізичними особами, які у встановленому законодавством України порядку є суб'єктами підприємницької діяльності; б) за рахунок бюджетних коштів - без дозволу органу, уповноваженого розпоряджатися цими коштами. Усі доходи (прибутки), одержані від здійснення інвестицій за кордоном, підлягають перерахуванню в Україну, а також декларуванню згідно зі встановленим порядком. РОЗДІЛ III . Господарські товариства як суб’єкти підприємницької діяльності. § 1. Поняття господарських товариств. § 2. Правовий статус акціонерного товариства. § 3. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю. § 4. Правовий статус товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства. § 1. Поняття господарських товариств. Запровадженння в Україні ринкових відносин з адекватними їм організаційно правовими формами господарювання викликало відродження після багатьох десятиліть забуття інституту господарських товариств. Історія їх розвитку самим безпосереднім чином пов’язана з розвитком ринку, оскільки завдяки цій формі зростає можливість залучення до господарювання в якості суб’єктів підприємництва більш широких верств населення суспільства, відповідальних учасників економічних відносин. Імпульсом для розвитку господарських товариств в Україні стало будівництво незалежної української держави та проведення нею самостійної економічної політики. Якщо розглядати розвиток товариств в історичному аспекті, то слід відзначити, що їх витоки пов’язані з сімейним підприємництвом, заснованим на провідній ролі голови сім’ї над всіма іншими її членами. Необхідність продовження і розвитку загальносімейної справи і після смерті голови сім’ї передбачає залучення до неї не тільки родичів, але й численних сторонніх рівноправних робітників. Це згодом призвело до того, що такі об’єднання стали доповнюватися і іншими учасниками, які отримували визначений процент за свої внески. Законодавчим фундаментом для розвитку господарських товариств стали наступні закони: Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року, Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 року, Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 року, Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 року, Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року та інш. Статті 20 Закону України “Про власність” визначає господарські товариства як суб’єкти права колективної власності. Господарські товариства є різновидом підприємств згідно ст. 2 Закону України “Про підприємства в Україні”. Поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов'язки їх учасників та засновників, визначаються Законом України “Про господарські товариства” (далі - Закон). Згідно з статтею 1 Закону України господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Товариства є юридичними особами. Товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України. Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов'язання, виступати в суді, арбітражному суді та третейському суді від свого імені. Придбання господарським товариством часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Всім господарським товариствам притамані деякі спільні ознаки: а) товариство - це добровільне об’єднання не менше двох осіб. Максимальна кількість учасників не обмежується, але на практиці у товаристві об’єднується відносно невилике коло осіб (виняток акціонерні товариства); б) господарські товариства є договірними об’єднаннями. Як юридичні особи вони утворюються на підставі установчого (засновницького) договору; в) забезпечення діяльності товариств здійснюється на засадах поєднання майнових засобів та нематеріальних активів. Окремі види господарських товариств за своєю юридичною формою мають суттєві відмінності. Враховуючи вирішальний вплив капіталізації чи особового елемента на діяльність товариства, вони поділяються на об’єднання осіб (персональні товариства) і об’єднання капіталів. До об’єднаннь осіб відносяться повні та командитні товариства, до об’єднаннь капіталів - товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, акціонерні товариства. Загальною рисою об’єднань осіб (персональних товариств) є те, що вони об’єднують не тільки капітали, але, перш за все, спільну діяльність їх членів. Кожному участнику такого товариства забезпечується право на ведення справ та представництво інтересів у зовнішніх стосунках з іншими суб’єктами підприємницької діяльності, громадянами, державою. При об’єднанні капіталів учасники не приймають безпосередньої участі в оперативній діяльності товариства. Такі учасники об’єднують лише надані ними капітали. Управління товариством здійснюють спеціально створені управлінські органи. Залежно від підстав виникнення товариства (його установчих документів) господарські товариства поділяються на статутні і договірні. Хоча установчий договір є обов’язковим щодо всіх господарських товариств, однак для персональних - повного і командитного товариств він є єдиним установчим документом (єдиною підставою для створення товариства), а для інших об’єднань капіталів (АТ,ТОВ, ТОДВ) другим нарівні зі статутом. Господарські товариства можна класифікувати і за обсягом відповідальності їх учасників. Відповідно до цього розрізняють: а) товариства (АТ, ТОВ), учасники яких не несуть додаткової майнової відповідальності за борги товариства. Борги таких товариств покриваються лише за рахунок майна , що належить товариству на праві власності; б) товариства, члени яких несуть додаткову обмежену відповідальність за зобов’язаннями товариства в разі недостатності в останнього майна для покриття своїх боргів. Однак ця додаткова відповідальність обмежена законом або установчими документами товариства, які встановлюють граничний розмір відповідальності; в) товариства з повною відповідальністю, що гарантує максимальне покриття боргу товариства не лише за рахунок його майна, а й додатково - за рахунок усього майна його учасників. Господарське товариство набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації. Державна реєстрація товариства здійснюється в загальному для всіх суб’єктів підприємницької діяльності порядку відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” і Постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності” від 25.05.1998 року № 740. 1.1. Засновники та учасники товариства. Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків,передбачених законодавчими актами України (наприклад, засновниками господарського товариства не можуть бути державні підприємства). Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України. Стосовно можливості громадян бути засновником або учасником товариства статтєю 2 Закону України “Про підприємництво” встановлені певні обмеження для таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю. Певні обмеження існують і стосовно державних службовців. В статті 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 року зазначено, що державний службовець не має права: - займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); - входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність. 1.2. Права і обов’язки учасників товариства. Права і обов’язки учасників товариства визначаються законодавством і установчими документами товариства. Установчі документи не можуть звужувати права і відміняти обов’язки, якими наділені учасники відповідно до законодавства. Згідно з статтею 10 Закону України “Про господарські товариства” (далі - Закон) учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених Законом; б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; в) вийти в установленому порядку з товариства; г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів. Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства. Поряд з правами учасники товариства мають наступні обов’язки: а) додержувати установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства; б) виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами; в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про діяльність товариства; г) нести інші обов'язки, якщо це передбачено Законом, іншим законодавством України та установчими документами. Товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами. 1.3. Вклади учасників та засновників товариства. Вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою). У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку. Прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання. Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду. Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій), крім випадків, передбачених цим Законом. Зменшення статутного фонду при наявності заперечень кредиторів товариства не допускається. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру. Перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами у межах їх компетенції, ревізійними органами товариства та аудиторськими організаціями. Перевірки не повинні порушувати нормального режиму роботи товариства. Товариство веде бухгалтерський облік, складає і подає фінансову звітність відповідно до законодавства. Статистична звітність, що використовує грошовий вимірник, грунтується на даних бухгалтерського обліку і подається в установленому обсязі органам державної статистики. Достовірність та повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки. 1.4. Припинення діяльності товариства. Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства. Реорганізація товариства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством При реорганізації товариства вся сукупність прав та обов'язків товариства переходить до його правонаступників. Товариство ліквідується: а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні; б) за рішенням вищого органу товариства; в) на підставі рішення суду або господарського суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства; на підставі рішення господарського суду в порядку, встановленому Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”; г) з інших підстав, передбачених установчими документами. Ліквідація товариства проводиться призначеною ним ліквідаційною комісією, а у разі припинення діяльності товариства за рішенням суду (господарського суду) - ліквідаційною комісією, що призначається цими органами. У разі визнання товариства банкрутом його ліквідація проводиться згідно з ліквідаційною процедурою, передбаченою Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження по управлінню справами товариства. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її призначення публікує інформацію товариства в одному з офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно товариства, виявляє його дебіторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також його учасникам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органу товариства або органу, що призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів. Грошові кошти, що належать товариству, включаючи виручку від розпродажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства у порядку і на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію. Майно, передане товариству учасниками у користування, повертається у натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його грошові кошти не підлягають розподілу між учасниками до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій. Ліквідація товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. § 2. Правовий статус акціонерного товариства. 2.1. Історичні передумови виникнення акціонерних товариств. Прообрази сучасних акціонерних товариств (далі - АТ) виникли декілька століть тому назад. Бурхливий розвиток капіталістичних відносин і необхідність акумулювання капіталів для ведення значної за розмірами підприємницької діяльності спричинило їх появу. Найпершими попередниками акціонерних компаній були римські товариства. Ці товариства були негласні і засновувалися на обов’язковості відносин між їх членами на джентельменських засадах. Вже з значно більшим правом з АТ порівнюють середньовічні німецькі товариства, які створювались для розробки корисних копалин. Безпосередніми попередниками АТ стали великі союзи капіталістів, які були найбільш поширені в Італії і дістали назву банків. Крім італійських банків в 16 столітті почали виникати торгівельні акціонерні компанії для далеких морських перевезень. Після відкриття нових морських шляхів і нових країн, в Голандії підприємці бажали зав’язати торгові відносини з Індією, Африкою, Бразилією для чого вони почали об’єднуватися в експедиції по 7-18 кораблів. Ці об’єднання були не просто союзами власників кораблів, а і союзами осіб, які витратили капітал на спорядження експедиції. Згодом подібних голандських компаній стало настільки багато, що вони почали конкурувати одна з одною. Тому в 1595 році уряд вступив у переговори із компаніями і об’єднав їх в Голландську Ост Індійску кампанію. В Англії в 1599 році за приватною ініціативою була створена Ост Індійська компанія. Підставою для її створення було значне підвищення цін на перець, ініційованне голландцями. Королева подарувала компанії привілеї щодо ввозу та вивозу товарів. Поступово формувалися внутрішні правила компанії - правила проведення загальних зборів.У правилах зазначалося, що збори мають проходити у визначеному місці, один учасник має один голос, присутність на зборах - обов’язок кожногоучасника. Збори вже поділялись на постійні і надзвичайні. Ост Індійська компанія не була єдиною компанією в Англії, серед інших компаній можна виділит Південне товариство, Англо-Віргінське товариство та Південно-Американську компанію. Для розвитку акціонерного руху велике значення мав заснований в 1694 році Англійський банк, який виник як корпорація передплатників на державні позики. Цей акціонерний банк з часом здобув право емісії банкових паперів і одним з перших розпочав формувати ринок цінних паперів в Європі. Треба зауважити, що саме в Англії були запроваджені привілейовані акції і акції на пред’явника. Французькі компанії виникли під впливом голландських. В 1623 році була створена Компанія Західної Індії. Щодо Німеччини, то до 18 століття там не створювалось товариств, які дійсно мали б акціонерний характер. Найпершим товариством, яке працювало вже на принципах справжнього АТ, вважається німецьке АТ “Східна компанія”, засноване у Відні в 1714 році. Незважаючи на всі позитивні сторони, до самого початку 19 століття АТ в Європі були швидше винятком, ніж правилом. Виникнення залізниць і бурхливий розвиток промисловості змусили підприємців терміново шукати шляхи економічного вдосконалення і створювати акціонерні компанії в різних галузях економіки всіх європейских країн. Подальший розвиток оброблюваної промисловості і гірничної справи в 19 столітті, енергійне будівництво залізничних шляхів, постійне вдосконалення банківської справи сприяли розвитку акціонерного руху. Особливо швидко цей процес розвивався у Північній Америці. Створення АТ і, отже, об’єднання зусиль підприємців для розв’язання конкретних складних завдань дало можливість у короткий строк значною мірою змінити виробничі відносини у світовій економіці. З середини 70-х років 20 століття у світі виникли нові економічні процеси. В Америці, а згодом (у 80-х роках) у Західній Європі поступово власниками акцій (акціонерами) більшості провідних компаній стали мільйони людей, як безпосередньо зайнятих на виробництві, так і не зайнятих. Щодо Росії та України, то перші АТ виникли значно пізніше ніж в Голандії та Ангії. Значного поширення АТ набули тільки приблизно з 60-х років 19 столітті. В 1757 році була створена Російська Константинопольська компанія, а в 1758 році - компанія Персидського торгу. В 1794 році виникла Російсько-американська компанія. Значного поширення в Росії АТ набули тільки приблизно з 60-х років 19 століття. Спізнілий, але водночас дуже швидкий розвиток капіталізму в Росії при недостатньому внутрішньому нагромадженні капіталу призвів до того, що вирішальну роль у створенні АТ відігравав іноземний капітал, який використовував цю форму підприємництва для захоплення найважливіших позицій у господарстві тодішньої Росії. 2.2. Поняття та види акціонерних товариств. В сучасній Україні відповідно до статті 1 Закону України “Про господарські товариства” акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства. До акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства. 2.3. Засновники акціонерного товариства. Згідно з статтею 26 Закону України “Про господарські товариства” (далі - Закон) засновниками акціонерного товариства можуть бути юридичні особи та громадяни. Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації акціонерного товариства. Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства. 2.4. Випуск акціонерним товариством цінних паперів. Акціонерне товариство має право випускати цінні папери відповідно до вимог, встановлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі додаткового випуску акцій без реєстрації попереднього випуску акцій усі договори купівлі-продажу акцій додаткового випуску вважаються недійсними з наслідками, передбаченими частиною п'ятою статті 30 Закону. Не пізніше ніж через шість місяців після реєстрації випуску акцій акціонерне товариство зобов'язано видати акціонерам акції (сертифікати акцій). Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції. Акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду - з товариством. Акція може бути придбана також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та з інших підстав, передбачених законодавством. Перехід та реалізація права власності на акції здійснюються відповідно до законодавства України. При створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах). Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років. Засновники відкритого акціонерного товариства (емітенти) зобов'язані опублікувати відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати шести місяців Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають їм письмове зобов'язання про продаж відповідної кількості акцій. Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів. За невиконання цього зобов'язання засновники несуть солідарну відповідальність. У разі, якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, якщо це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. У разі, якщо засновники не відхиляють зайву підписку, рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. При відмові засновниками або установчими зборами зайвої підписки внесені суми повертаються у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають тимчасові свідоцтва. У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій. Акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Вказані акції повинні бути реалізовані або анульовані у строк не більше одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій. Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов'язаний оплатити повну вартість акцій. У разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3 місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства. Акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю. 2.5. Порядок реєстрації випуску акцій. Порядок реєстрації випуску акцій та їх обіг регламентується, в основному, наступними нормативними актами: Законами України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.1991 року, “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30.10.1996 року, “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10.12.1997 року, “Про підприємництво” від 07.02.1991 року, “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.1999 року; Положеннями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку: - Положення про порядок реєстрації акцій та облігацій іноземних емітентів в Україні, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 20.11.1997 року № 42; - Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, створених із державних підприємств у процесі приватизації, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 37; - Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації підприємств, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 38; - Положення про порядок реєстрації випуску акцій та інформації про емісію акцій відкритих акціонерних товариств, створених відповідно до Указу Президента України від 26.11.94 № 699 “Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів”, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 40; - Положення про порядок реєстрації випуску акцій закритими акціонерними товариствами, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12.02.1998 року № 41; - Положення про порядок реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30.12.1998 року № 221; - Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства, затверджене рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 16.10.2000 № 158; - Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затверджене Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.02.2001 року № 18. Відповідно до Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облігацій підприємств, затвердженого Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 09.02.2001 року № 18 реєстрація випуску цінних паперів, інформації про їх випуск (емісію) (далі - випуск) та звіту про наслідки підписки на акції здійснюється уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку або її територіальних органів (далі - реєструвальний орган) відповідно до встановленого порядку і є підставою для внесення випуску цінних паперів до Загального реєстру випуску цінних паперів. Емітент публікує інформацію про випуск цінних паперів після її реєстрації у реєструвальному органі. Зареєстрована інформація публікується у повному обсязі в органах преси Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України або офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку підписки на цінні папери. Реєстрація випуску цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів або звіту про наслідки підписки на акції, що здійснюється реєструвальним органом, не може розглядатися як гарантія вартості цих цінних паперів. Реєстрація випуску акцій, інформації про випуск акцій здійснюється протягом 30 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструвального органу. Реєстрація звіту про наслідки підписки на акції здійснюється протягом 15 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструвального органу. Реєстрація випуску та інформації про випуск облігацій підприємств здійснюється одночасно протягом 30 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструвального органу. До закінчення встановленого для реєстрації терміну реєструвальний орган може вимагати надання додаткових документів, які підтверджують дані, наведені у документах, які надаються для реєстрації інформації про випуск цінних паперів, звіту про наслідки підписки на акції або випуску цінних паперів. За письмовою заявою емітента термін розгляду документів продовжується, але не більше ніж на 30 календарних днів з дати подання такої заяви. Для реєстрації випуску акцій, крім випадків реєстрації випуску в разі збільшення розміру статутного фонду за рахунок реінвестиції дивідендів та зменшення розміру статутного фонду, акціонерне товариство подає до реєструвального органу такі документи: а) заяву про реєстрацію випуску акцій; б) протокол або належним чином засвідчену виписку з протоколу загальних зборів (установчих зборів - при першому випуску); в) статут або зміни до статуту емітента, пов'язані зі збільшенням розміру статутного фонду, чи їх нотаріально засвідчені копії; г) проміжну фінансову звітність за звітний період, що передував кварталу, у якому подаються документи для реєстрації випуску акцій у складі балансу, та звіту про фінансові результати (для банків - звіту про прибутки та збитки), засвідчену підписами та печатками емітента та аудитора (аудиторської фірми), а також висновок аудитора (аудиторської фірми) (якщо акціонерним товариством виступає банк, то висновок аудитора не подається); ґ) копію свідоцтва про державну реєстрацію акціонерного товариства; д) копії свідоцтв про реєстрацію попередніх випусків акцій; е) копію платіжного доручення про доплату державного мита в сумі відповідної різниці (у разі перевищення фактичного обсягу випуску акцій над запланованим розміром). Відмова в реєстрації випуску цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів або звіту про наслідки підписки на акції складається у разі: а) невідповідності поданих документів вимогам законодавства; б) порушення встановленого законодавством порядку проведення випуску цінних паперів; в) виявлення на момент реєстрації порушень порядку скликання та/або проведення загальних зборів акціонерів, на яких прийнято рішення про випуск акцій чи зміну розміру статутного фонду (капіталу) (далі- фонд) акціонерного товариства; г) порушення переважного права акціонерів на придбання додатково випущених акцій; ґ) проведення підписки на акції з порушенням умов, зазначених в інформації про випуск цінних паперів; д) неподання або неопублікування у встановленому порядку регулярної інформації (звітності) емітента цінних паперів у випадках, передбачених законодавством; е) прийняття уповноваженою особою реєструвального органу або судовими органами рішення про зупинення обігу (розміщення) цінних паперів, яке є чинним на момент реєстрації, у порядку, передбаченому законодавством. Інші причини не можуть бути підставами для відмови в реєстрації випуску цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів або звіту про наслідки підписки на акції. Реєстрація наступного випуску акцій здійснюється реєструвальним органом тільки за умови реєстрації попередніх випусків акцій на відповідні розміри статутного фонду в установленому законодавством порядку. Після реєстрації випуску цінних паперів емітенту видається свідоцтво, яке є підставою для друкування бланків сертифікатів цінних паперів, якщо цінні папери випускаються у документарній формі. Якщо цінні папери випускаються у бездокументарній формі, то свідоцтво є підставою для оформлення глобального сертифіката. Реєстрація інформації про випуск акцій є підставою для оформлення тимчасового глобального сертифіката. 2.6. Установчі збори акціонерного товариства. Відповідно до статті 35 Закону України “Про господарські товариства” установчі збори акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. В разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки вартості акцій. Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося. Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція - один голос. Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання - простою більшістю голосів. Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання: а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і затверджують його статут; б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд); в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні; г) обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий та контролюючий орган акціонерного товариства; д) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення акціонерного товариства; е) визначають пільги, що надаються засновникам; є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі; ж) інші питання відповідно до установчих документів. 2.7. Органи управління акціонерного товариства. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами. Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору. Цей реєстр підписується головою та секретарем зборів (стаття 41 Закону). Реєстрація акціонерів - власників акцій на пред`явника здійснюється на підставі пред`явлення ними цих акцій (сертифікатів акцій) або виписок з рахунку у цінних паперах. Право участі у загальних зборах акціонерів мають особи, які є власниками акцій на день проведення загальних зборів (крім випадку проведення установчих зборів). Передача акціонером своїх повноважень іншій особі здійснюється відповідно до законодавства. Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного товариства. До компетенції загальних зборів належить: а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; б) внесення змін до статуту товариства; в) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради); г) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної комісії; д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків; е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень; є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариства; ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства; з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що випускаються ним; и) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв; і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства; ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу. Повноваження, передбачені пунктами “б”, “д”, “е”, “ї”, належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерів і не можуть бути передані іншим органам товариства. Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 відсотків голосів. Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніш як через три робочих дні після закінчення зборів передається виконавчому органу акціонерного товариства. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань: а) зміна статуту товариства; б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства; в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства. З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально передбаченим статутом способом. Крім того, загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів. Загальні збори акціонерів проводяться, як правило, за місцезнаходженням акціонерного товариства. Будь-який з акціонерів має право вносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів не пізніш як за 30 днів до їх скликання. Рішення про включення цих пропозицій до порядку денного приймається виконавчим органом товариства. Пропозиції акціонерів, які володіють більш як 10 відсотками голосів, вносяться до порядку денного обов'язково. Рішення про зміни в порядку денному повинні бути доведені до відома всіх акціонерів не пізніш як за 10 днів до проведення зборів у порядку, передбаченому статутом. Голосування на загальних зборах акціонерів проводиться за принципом: одна акція - один голос. Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства. Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також при наявності обставин, вказаних у статуті товариства, і в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому. Позачергові збори повинні бути також скликані виконавчим органом на письмову вимогу ради акціонерного товариства (спостережної ради) або ревізійної комісії. Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів у будь-який час і з будь-якого приводу. 2.8. Рада акціонерного товариства (спостережна рада). В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства (спостережна рада), яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління. У роботі ради акціонерного товариства (спостережній раді) з правом дорадчого голосу беруть участь представники профспілкового органу або іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу. В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства (спостережної ради) обов'язкове. Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства (спостережну раду) може бути покладено виконання окремих функцій, що належать до компетенції загальних зборів. Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виключної компетенції ради акціонерного товариства (спостережної ради), не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів товариства. Члени ради акціонерного товариства (спостережної ради) не можуть бути членами виконавчого органу та ревізійної комісії. 2.9. Виконавчі органи акціонерного товариства. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом (стаття 47 Закону). Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства. Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства (спостережної ради). Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції правління. Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства (спостережній раді) та організує виконання їх рішень. Правління діє від імені акціонерного товариства в межах, передбачених цим Законом і статутом акціонерного товариства. Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Інші члени правління також можуть бути наділені цим правом згідно із статутом. Голова правління товариства організує ведення протоколів засідань правління. Книга протоколів повинна бути в будь-який час надана акціонерам. На їх вимогу видаються засвідчені витяги з книги протоколів. Головою та членами правління товариства можуть бути особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах. Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізійною комісією, яка обирається з числа акціонерів (стаття 49 Закону). Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи. Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згідно із статутом товариства. Перевірки фінансово-господарської діяльності правління проводяться ревізійною комісією за дорученням загальних зборів, ради акціонерного товариства (спостережної ради), з її власної ініціативи або на вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів. Ревізійній комісії акціонерного товариства повинні бути подані всі матеріали, бухгалтерські або інші документи і особисті пояснення посадових осіб на її вимогу. Ревізійна комісія доповідає про результати проведених нею перевірок загальним зборам акціонерного товариства або раді акціонерного товариства (спостережній раді). Члени ревізійної комісії вправі брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях правління. Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів не вправі затверджувати баланс. Ревізійна комісія зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам акціонерного товариства або виявлення зловживань, вчинених посадовими особами. § 3. Правовий статус товариства з обмеженою відповідальністю. 3.1. Поняття товариства з обмеженою відповідальністю. Товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (стаття 50 Закону). Учасники товариства несуть відповідальність в межах їх вкладів. У випадках, передбачених установчими документами, учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу. Зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, вказаної в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено установчими документами. Товариство з обмеженою відповідальністю (далі- ТОВ) є організаційно-правовою формою яка дозволяє залучати для забезпечення діяльності товариства внески від вкладників-учасників поєднуючи їх особисті і матеріальні інтереси. При цьому самі учасники ризикують лише своєю часткою, що внесена при вступі до товариства. До певної міри захищені і інтереси кредиторів. Саме ТОВ (як і всі види господарських товариств) несе повну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями перед кредиторами, а обмежений характер відповідальності учасників є персоналізацією їх відповідальності в межаї їх внеску в статутний фонд. Засновницькими документами товариства є установчий договір і статут. За їх допомогою можуть бути розширині або обмежені права всіх чи окремих учасників товариства. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести до статутного фонду не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською установою. Статутний капітал виконує ряд важливих для діяльності ТОВ функцій. Однією з них є функція матеріального забезпечення підприємницької діяльності товариства. Не менш важливою функцією статтуного капіталу є те, що він певною мірою є гарантією захисту інтересів кредиторів за рахунок встановлення мінімального розміру статуного фонду. Крім того, за допомогою статутного капіталу встановлюються частки належні кожному з учасників ТОВ. Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства. У разі невиконання цього зобов'язання у визначений строк учасник, якщо інше не передбачено установчими документами, сплачує за час прострочки 10 відсотків річних з недовнесеної суми. Учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки (її частини) учасника, який її відступив, пропорційно їх часткам у статутному фонді товариства або в іншому погодженому між ними розмірі. Передача частки (її частини) третім особам можлива тільки після повного внесення вкладу учасником, який її відступає. При передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю після повного внесення ним вкладу може бути придбана самим товариством. У цьому разі воно зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам у строк, що не перевищує одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі провадяться без урахування частки, придбаної товариством. При виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. Виплата провадиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. При реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або у зв'язку із смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відповідальністю або відмові товариства у прийнятті до нього правонаступника (спадкоємця) йому видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала реорганізованій або ліквідованій юридичній особі (спадкодавцю), вартість якої визначається на день реорганізації або ліквідації (смерті) учасника. У цих випадках розмір статутного фонду товариства підлягає зменшенню. Звернення стягнення на частку учасника у товаристві з обмеженою відповідальністю по його власних зобов'язаннях не допускається. При недостатності майна учасника для покриття його боргів кредитори вправі вимагати виділення частки учасника-боржника у порядку, передбаченому статтею 55 Закону. Учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства на основі одностайно прийнятого рішення зборів учасників товариства. При цьому цей учасник (його представник) у голосуванні участі не бере. Виключення учасника з товариства призводить до наслідків, передбачених статтями 54 і 55 Закону. 3.2. Вищий орган товариства з обмеженою відповідальністю. Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників (стаття 58 Закону). Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Учасник товариства з обмеженою відповідальністю вправі передати свої повноваження на зборах іншому учаснику або представникові іншого учасника товариства. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному фонді. Збори учасників товариства обирають голову товариства. До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю крім питань, зазначених у пунктах “а”, “б”, “г-ж”, “и-ї” статті 41 Закону, належить: а) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів; б) вирішення питання про придбання товариством частки учасника; в) виключення учасника з товариства. З питань, зазначених у пунктах “а”, “б” статті 41 Закону, а також при вирішенні питання про виключення учасника з товариства необхідна одностайність у вищому органі. З решти питань рішення приймається простою більшістю голосів. Збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, які потребують одностайності, - всі учасники. Брати участь у зборах з правом дорадчого голосу можуть члени виконавчих органів, які не є учасниками товариства. Учасники зборів, які беруть участь у зборах, реєструються з зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник. Цей перелік підписується головою та секретарем зборів. Будь-хто з учасників товариства з обмеженою відповідальністю вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. У випадках, передбачених установчими документами або затвердженими товариством правилами процедури, допускається прийняття рішення методом опитування. У цьому разі проект рішення або питання для голосування надсилається учасникам, які повинні у письмовій формі сповістити щодо нього свою думку. Протягом 10 днів з моменту одержання повідомлення від останнього учасника голосування всі вони повинні бути проінформовані головою про прийняте рішення. Рішення методом опитування вважається прийнятим при відсутності заперечень хоча б одного з учасників. Голова зборів товариства організує ведення протоколу. Книга протоколів має бути у будь-який час надана учасникам товариства. На їх вимогу повинні видаватися засвідчені витяги з книги протоколів. Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Позачергові збори учасників скликаються головою товариства при наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного фонду. Збори учасників товариства повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу. Учасники товариства, що володіють у сукупності більш як 20 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства. Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати збори учасників. Про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів. Будь-хто з учасників товариства вправі вимагати розгляду питання на зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніш як за 25 днів до початку зборів. Не пізніш як за 7 днів до скликання загальних зборів учасникам товариства повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів. З питань, не включених до порядку денного, рішення можуть прийматися тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах. 3.3. Виконавчий орган товариства з обмеженою відповідальністю. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства (стаття 62 Закону). Дирекція (директор) вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників. Збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції (директора). Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і організує виконання їх рішень. Дирекція (директор) не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених Законом та установчими документами. Генеральний директор має право без довіреності виконувати дії від імені товариства. Інші члени дирекції також можуть бути наділені цим правом. Генеральний директор (директор) не може бути одночасно головою зборів учасників товариства. Контроль за діяльністю дирекції (директора) товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа, в кількості, передбаченій установчими документами, але не менше 3 осіб. Члени дирекції (директор) не можуть бути членами ревізійної комісії. Перевірка діяльності дирекції (директора) товариства проводиться ревізійною комісією за дорученням зборів, з власної ініціативи або на вимогу учасників товариства. Ревізійна комісія вправі вимагати від посадових осіб товариства подання їй усіх необхідних матеріалів, бухгалтерських чи інших документів та особистих пояснень. Ревізійна комісія доповідає результати проведених нею перевірок вищому органу товариства. Ревізійна комісія складає висновок по річних звітах та балансах. Без висновку ревізійної комісії збори учасників товариства не мають права затверджувати баланс товариства. Ревізійна комісія має право ставити питання про скликання позачергових зборів учасників, якщо виникла загроза суттєвим інтересам товариства або виявлено зловживання посадовими особами товариства. § 4. Правовий статус товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства. 4.1. Поняття товариства з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів (далі - ТДВ). Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника. Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах (стаття 65 Закону). За своєю правовою природою ТДВ дуже схоже з товариством з обмеженою відповідальністю. Воно також має статутний капітал поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Створення ТДВ відбувається у такому ж порядку як і товариства з обмеженою відповідальністю. Відмінність між цими двома видами товариств полягає в наступному. Для ТДВ законодавець встановлює підвищену відповідальність учасників, яка займає проміжне положення між відповідальністю учасників повного товариства і відповідальністю учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Учасники ТДВ відповідають за його боргами в розмірі, який перевищує їх внески до статутного фонду. В абсолютному значенні відповідальність кожного з учасників встановлюється в однаковому для всіх розмірі (двократному, трикратному і т.д.) відносно до внеску кожного з учасників. У відносному значенні розмір додаткової відповідальності учасників різний - чим більше частка окремого учасника у статутному фонді, тим більше і додаткова відповідальність. Таким чином, учасники ТДВ за борги товариства відповідають не всім своїм майном, як у повному товаристві. В той же час їх відповідальність не обмежується тільки внесками до статного фонду, як у товаристві з обмеженою відповідальністю. Треба зазначити, що в певних випадках закон вимагає створення саме ТДВ (наприклад, зайняття страховою діяльністю). 4.2. Поняття повного товариства. Повним визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (стаття 66 Закону). Установчий договір про повне товариство, крім умов, передбачених статтями 4 і 66 Закону, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму їх участі у справах товариства. Повне товариство належить до категорії господарських товариств, основою яких є особистий елемент. У такому товаристві найповніше відбиваються риси персонального об’єднання. Особиста участь учасників повного товариства грунтується на їх повній чи необмеженій майновій відповідальності за борги товариства, що зумовлює зацікавленість кожного учасника у веденні справ товариства. Персональний характер повного товариства, відносини довіри між учасниками і солідарний характер їх відповідальності за зобов’язаннями товариства обумовлюють, як правило, невелику кількість його учасників, а також у деяких випадках можливість функціонування таких товариств лише у певному складі, зафіксованому в установчому договорі. Вибуття одного із учасників може спричинити припинення діяльності товариства. Ведення справ повного товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників. Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників товариства. Якщо в установчому договорі визначаються декілька учасників, які наділяються повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожен з них може діяти від імені товариства самостійно. В установчому договорі може бути відзначено, що такі учасники мають право вчиняти відповідні дії лише спільно. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їх вимогу повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства. Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються повністю або частково з припиненням діяльності самого товариства у зв'язку з відмовою учасника від доручення чи скасуванням доручення на вимогу хоча б одного з решти учасників. Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його дії не будуть схвалені рештою учасників, вправі ставити вимогу до товариства відшкодувати витрати за умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно надбало майно, яке перебільшує за вартістю понесені товариством витрати. Передача учасником повного товариства своєї частки (її частини) іншим учасникам цього товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі здійснюється одночасно перехід усієї сукупності прав та обов'язків, що належали учаснику, який вибув з повного товариства або відступив частину своєї частки. При реорганізації юридичної особи, учасника повного товариства, або смерті громадянина, учасника повного товариства, правонаступник (спадкоємець) має переважне право вступу до товариства за згодою решти учасників. Правонаступник (спадкоємець) несе відповідальність за борги учасника, що виникли за час діяльності товариства, перед повним товариством, а також за борги товариства перед третіми особами. У разі відмови правонаступника (спадкоємця) від вступу до повного товариства або відмови товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йому виплачують вартість частки, що належить реорганізованій юридичній особі (спадкоємцю), розмір якої визначається на день реорганізації (смерті) учасника. В цих випадках відповідно зменшується розмір майна товариства, вказаний в установчому договорі. Учасники повного товариства не вправі від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних товариств), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення правил, встановлених цією статтею, учасники повного товариства зобов'язані компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями. Учасник повного товариства, що було створено на невизначений строк, може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніш як за 3 місяці. Вихід із товариства, що було створено на визначений строк, допускається лише при наявності поважних причин та за умови, що попередження про це надійшло не пізніш як за 6 місяців. Якщо при виході учасника з повного товариства це товариство зберігається, то учаснику виплачується вартість його внеску відповідно до балансу, складеного на день виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі. Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частина прибутку, одержаного товариством у даному році. Майно, передане учасникам товариства тільки для користування, повертається в натуральній формі без винагороди. Учасника повного товариства, який систематично не виконує чи неналежним чином виконує обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключено з товариства в порядку, передбаченому установчими документами. Звернення стягнення на частку учасника в повному товаристві за його власними зобов'язаннями не допускається. При недостатності майна учасника для покриття боргів за зобов'язаннями кредитори можуть вимагати у встановленому порядку ліквідації товариства або виділення частки учасника-боржника. Решта учасників вправі з метою збереження товариства виділити частку учасника-боржника в грошовій або натуральній формі відповідно до балансу, складеного на день вибуття такого учасника з товариства. Якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після чи до його вступу до товариства. Учасник, який сплатить повністю борги товариства, вправі звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства. 4.3. Поняття командитного товариства. Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з одним або більше учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників) Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства(стаття 75 Закону). Установчий договір про командитне товариство, крім умов, передбачених статтею 4 Закону, повинен включати розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, форму їх участі у справах товариства. В установчому договорі стосовно вкладників вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства, а також розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Вкладник може вступити до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів. Принциповою відмінністю командитного товариства від інших видів товариств є те, що в командитному товаристві приймають участь дві категорії засновників (учасників), а саме: а) особи, що повністю відповідають за зобов’язаннями товариства у формі солідарної відповідальності; б) особи відповідальність яких обмежується розмірами їх вкладів у майні товариства. 4.3.1. Права та обов’язки вкладників командитного товариства. Вкладники командитного товариства мають право: діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним; вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у разі ліквідації товариства; вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення. Обов'язки вкладників командитного товариства. Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади і додаткові внески у розмірі, способами і у порядку, передбаченими установчим договором. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. 4.3.2. Управління справами командитного товариства. Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно. Вкладники не вправі перешкоджати діям учасників з повною відповідальністю по управлінню справами командитного товариства. Якщо вкладник командитного товариства укладає угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з учасниками з повною відповідальністю відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Якщо схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Вкладник командитного товариства відповідає за борги товариства, які виникли до його вступу у товариство, перед третіми особами в тому ж порядку, як і інші вкладники. Командитне товариство, крім підстав, зазначених у статті 19 Закону, припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю вправі замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку, як і у разі ліквідації товариства, необхідно внести відповідні зміни до установчого договору і державного реєстру. Наявні у командитного товариства грошові кошти, включаючи і виручку від продажу його майна при ліквідації, після розрахунків по оплаті праці найманих працівників товариства і виконання обов'язків перед банками, бюджетом, іншими кредиторами у першу чергу розподіляються між вкладниками для повернення їм їх вкладів, а потім між учасниками з повною відповідальністю у порядку і на умовах, передбачених Законом та установчим договором. У разі недостатності коштів товариства для повного повернення вкладникам їх вкладів наявні кошти розподіляються між вкладниками відповідно до їх долі у майні товариства. РОЗДІЛ IV . УМОВИ ЗДІЙСНЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ § 1. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. § 2. Ліцензування підприємницької діяльності. § 3. Патентування підприємницької діяльності. § 1. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. Умовами здійснення підприємницької діяльності є: державна реєстрація суб’єктів підприємництва, ліцензування і патентування певних видів діяльності. 1.1. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Відповідно до статті 8 Закону України “Про підприємництво” (далі - Закон) загальною умовою здійснення підприємництва є державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від їх організаційно-правових форм і виду діяльності. В пункті 4 статті 5 Закону України “Про підприємства в Україні” зазначено, що підприємство набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, крім об'єднань юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність в Україні на умовах угод про розподіл продукції, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Забороняється реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, найменування яких суперечать вимогам Закону. Найменування суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи повинне містити відомості про його організаційно-правову форму та назву. У найменуванні суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи забороняється використання повних або скорочених найменувань органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідних від цих найменувань, а також найменувань, тотожних найменуванню іншого суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи чи об'єднання громадян, внесених до відповідних реєстрів. Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форми власності детально регламентується Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 року № 740. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації такі документи: а) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом. Необхідно зазначити, що законодавчі акти не встановлюють будь-яких спеціальних вимог щодо форми та змісту рішення про створення підприємства. Таке рішення має бути оформлене актом управління, виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до його компетенції, визначеної чинним законодавством. Установчий договір повинен укладатися у письмовій формі. Законодавство не містить переліку обов'язкових реквізитів установчого договору. Такий договір вважається укладеним, коли між сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов, необхідних для його виконання (стаття 153 Цивільного кодексу України). Деякі з умов випливають з чинного законодавства, зокрема, частини другої статті 26, статей 67 і 76 Закону України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року. Щодо установчого договору застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов’язання. б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва; в) реєстраційна картка встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію; г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом; д) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію (за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єктів підприємницької діяльності сплата складає: для громадян-підприємців - 1,5, для юридичних осіб - 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; е) при створенні відкритих акціонерних товариств (крім відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та/або корпоратизації) подається засвідчений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіт про наслідки підписки на акції. Громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, державна реєстрація її підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію. Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торгівельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС. У разі коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом. Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди або іншим відповідним договором (наприклад, договором про сумісну діяльність). Реєстраційна картка суб'єкта підприємницької діяльності заповнюється особисто заявником. Орган державної реєстрації надає заявникові у разі потреби безоплатну допомогу в заповненні реєстраційної картки, перевіряє відповідність наведених у ній відомостей поданим документам. Оформлений оригінал реєстраційної картки зберігається в органі державної реєстрації. Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом. Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів. У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України. Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний направити державному податковому органу, в якому він обліковується як платник податків і зборів (обов'язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) подається особисто або направляється на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках встановлюється центральним податковим органом України. Для одержання дозволу на виготовлення печаток і штампів суб'єкт підприємницької діяльності (уповноважена ним особа) подає відповідному органу внутрішніх справ копію свідоцтва про державну реєстрацію, два примірники зразків печаток і штампів, які затверджуються власником і додаткового погодження не потребують, а також документ, що підтверджує внесення плати за видачу дозволу на виготовлення печаток і штампів. Протягом п'яти робочих днів з дня одержання документів орган внутрішніх справ зобов'язаний видати дозвіл на виготовлення печаток і штампів або письмову відмову із зазначенням причин, які обумовлюються законодавством України. На печатках і штампах повинен зазначатись ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи. Відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник (власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для реєстрації суб'єкта підприємництва. Контроль за дотриманням вимог законодавства з питань державної реєстрації, перереєстрації, внесення змін і доповнень до установчих документів суб'єктів підприємницької діяльності, видачі дублікатів свідоцтв про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності та скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації, здійснюють у межах своїх повноважень Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі шляхом здійснення перевірок відповідно до Положення про контроль за додержанням порядку проведення державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації, затверджене наказом вказаного комітету за № 62 від 18.04. 2001 року. 1.2. Перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності. У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб'єкти підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов'язані подати документи для перереєстрації з підтвердженням опублікування інформації про зміни у друкованих засобах масової інформації. Перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його реєстрації. У разі перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, що визначається правонаступником підприємства, приватизованого як цілісний майновий комплекс, подається документ, який засвідчує право власності на зазначений об'єкт. Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку. Як виняток обов'язкову реєстрацію встановлено для представників іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України (стаття 5 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Реєстрація здійснюється Міністерством економіки України відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом МЗЕЗторгу України від 18.01.1996 року № 30. У разі зміни свого місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації та подати до органу державної реєстрації: а) реєстраційну картку з внесеними змінами; б) оригінал свідоцтва про державну реєстрацію для внесення відповідних змін. Невиконання цієї вимоги у зазначений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. 1.3. Внесення змін (доповнень) до установчих документів. Зміни (доповнення) в установчих документах суб'єкта підприємницької діяльності підлягають державній реєстрації у 5-денний термін з дня надходження відповідної інформації до органу державної реєстрації за наявності документа, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію змін (доповнень) до установчих документів. Внесення змін (доповнень) оформляється у вигляді окремих додатків або шляхом викладення установчих документів у новій редакції. На титульному аркуші оригіналу статуту чи установчого договору робиться відмітка про внесення змін (доповнень), а на титульних аркушах додатків до установчих документів про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів. У разі подання установчих документів у новій редакції на титульному аркуші робиться відповідна відмітка. У разі внесення до установчих документів змін (доповнень) разом із зміною назви, організаційно-правової форми або форми власності суб'єкта підприємницької діяльності проводиться його перереєстрація. Якщо до установчих документів вносяться зміни (доповнення), які не потребують перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний подати до органу державної реєстрації по два оригінали та по одній копії документів, завірених в установленому порядку, в яких наведено зазначені зміни (доповнення), та внести їх до своєї реєстраційної картки. У разі внесення до установчих документів змін, пов'язаних із зміною складу засновників (учасників) суб'єкта підприємницької діяльності, подаються оформлені згідно з вимогами законодавства документи, що засвідчують: а) добровільний вихід юридичної особи із складу засновників (учасників) - подається копія рішення засновника, а у випадку, коли засновником є фізична особа - нотаріально засвідчена заява; б) примусове виключення засновників (учасників) - рішення уповноваженого на це органу. Орган державної реєстрації у 5-денний термін з дня державної реєстрації змін (доповнень) в установчих документах подає до органу державної статистики та органу державної податкової служби по одній копії реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію внесених змін (доповнень). 1.4. Видача дубліката свідоцтва про державну реєстрацію. У разі втрати (знищення тощо) свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності видається його дублікат. Для одержання дубліката свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органу державної реєстрації подаються: - заява про видачу дубліката свідоцтва про державну реєстрацію; - підтвердження опублікування в друкованих засобах масової інформації оголошення про визнання недійсним втраченого свідоцтва про державну реєстрацію із зазначенням ідентифікаційного коду чи ідентифікаційного номера; - документ, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката. Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дня надходження заяви повинен видати дублікат свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності. У разі втрати (знищення тощо) оригіналів установчих документів засновник може звернутися до органу державної реєстрації з проханням про зняття копій з оригіналів, які зберігаються в цьому органі. 1.5. Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду) в разі: а) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; в) несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; г) визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством. Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно з законодавством, та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України. § 2. Ліцензування підприємницької діяльності. На відміну від державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, яка є загальною умовою здійснення підприємництва, ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення певних видів підприємницької діяльності. Певними видами діяльності, перелік яких визначений Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року (далі -Закон) суб’єкт підприємництва може займатись лише на підставі ліцензії. Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, а також відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування. Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, якими є зареєстровані в установленому законодавством порядку юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, що провадять господарську діяльність, крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності. Господарською, у розумінні Закону, є не лише підприємницька, а й будь-яка діяльність юридичних осіб і названих фізичних осіб, пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт (статті 1, 2 Закону). Закон визначає ліцензію як документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Під ліцензійними умовами розуміють установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, викладений у статті 9 та у частині другій статті 2 Закону, налічує 58 видів господарської діяльності і є вичерпним. Види господарської діяльності, які не включені до переліку видів господарської діяльності, встановленого статтею 9 Закону, не підлягають ліцензуванню. Ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах. З огляду на вимоги частини третьої статті 3 Закону, зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню, без виданої у встановленому порядку ліцензії є незаконним, а укладені суб'єктами господарювання договори, спрямовані на здійснення такої діяльності, визнаються недійсними. Відповідно до частини 13 статті 14 Закону ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності. Закон визначає повноваження органів державної влади у сфері ліцензування, у тому числі спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, на який згідно з Положенням, затвердженим Указом Президента України “Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва” № 721/2000 від 25.05.2000 року, покладено відповідні завдання у сфері ліцензування. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює державний нагляд відповідно до Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування, затверджене наказом вказаного комітету № 101 від 25.07.20001 року. Перелік органів ліцензування затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 № 1698 “Про затвердження переліку органів ліцензування”. Згідно із статтею 11 Закону рішення про видачу або про відмову у видачі ліцензії приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження відповідної заяви та доданих до неї документів. Повідомлення про прийняття рішення щодо видачі ліцензії або про відмову у її видачі надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення. У видачі ліцензії може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у частині третій статті 11 Закону. Суб'єкт господарювання, щодо якого прийнято рішення про відмову у видачі ліцензії, вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання такого рішення недійсним та/або про спонукання органу ліцензування видати ліцензію. Якщо протягом зазначених у статті 11 Закону строків органом ліцензування не буде надіслано (не буде видано) суб'єкту господарювання рішення про видачу або про відмову у видачі ліцензії, останній так само не позбавлений права на звернення до господарського суду з позовом про спонукання цього органу видати ліцензію. Стаття 13 Закону визначає, що на території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Зразок бланка ліцензії єдиного зразка та його опис затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.11.2000 року № 1719 “Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності”. Відповідно до пункту 3 статті 24 Закону ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, які видані в установленому порядку до набрання чинності Законом і ліцензування яких передбачено Законом, діють до закінчення встановлених у них строків, а бланки цих ліцензій підлягають заміні на бланки ліцензій єдиного зразка протягом одного року з дня набрання чинності Законом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 14 Закону строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності не може бути меншим ніж три роки. За видачу ліцензії справляється плата (стаття 15 Закону). Відповідний термін дії ліцензії, а також розміри та порядок зарахування плати за її видачу до Державного бюджету України встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 № 1755 “Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу”. Стаття 19 Закону містить вимоги щодо ведення ліцензійних справ, журналу обліку заяв і виданих ліцензій та ліцензійного реєстру. Відповідні документи в оригіналі або належним чином завірені витяги з них можуть прийматись господарськими судами як докази у справах зі спорів, пов'язаних з видачею ліцензій, зокрема, у визначенні строків такої видачі тощо. Порядок формування, ведення і користування відомостями ліцензійного реєстру та подання їх до Єдиного ліцензійного реєстру визначено постановою Кабінету Міністрів України від 08.11.2000 року № 1658 про затвердження названого Порядку. Вичерпний перелік підстав, для анулювання ліцензій органом ліцензування наведено у частині першій статті 21 Закону. Підставами для анулювання ліцензії є: - заява ліцензіата про анулювання ліцензії; - акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов; - рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання; - нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності; - акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; - акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; - акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; - акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; - неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності. Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття. У разі незгоди з відповідним рішенням ліцензіат вправі на власний вибір вирішувати питання про звернення зі скаргою до експертно-апеляційної ради або безпосередньо до господарського суду із заявою про визнання недійсним рішення про анулювання ліцензії. § 3. Патентування підприємницької діяльності. 31. Поняття патентування суб’єктів підприємницької діяльності. Однією із спеціальних умов здійснення деяких видів підприємницької діяльності є отримання патента. Порядок патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що провадиться суб'єктами підприємницької діяльності визначається Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23.03.1996 року (далі - Закон). Метою прийняття зазначеного Закону було залучення до оподаткування доходів суб'єктів підприємництва від тих видів діяльності, щодо яких існували труднощі з визначенням достовірної суми доходів і тим самим створювались умови для уникнення сплати податків. Об'єктом правового регулювання згідно з Законом є торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг. Суб'єктами правовідносин, які підлягають регулюванню за Законом, є юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи, - резиденти і нерезиденти, а також їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), які займаються підприємницькою діяльністю. Дія цього Закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг: 1) підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання у селах, селищах та містах районного підпорядкування; 2) суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб, які: здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності; - сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством; - здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва; - сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік; - сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб; 3) суб'єктів підприємницької діяльності, створених громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих. В пункті 4 статті 1 Закону зазначено, що не допускається визначення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню, порядку та суб'єктів патентування в інших нормативно-правових актах, а також рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування. 3.2. Порядок придбання торгового патенту. Згідно з статтею 3 Закону патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів. Торговельною, у розумінні Закону, є діяльність з роздрібної та оптової торгівлі, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові платіжні засоби та з використанням кредитних карток. Стаття 2 Закону визначає торговий патент як державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в Законі видами підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність. Спеціальний торговий патент є державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування відповідно до Закону. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно приймає рішення про придбання спеціального торгового патенту. При цьому суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, який придбав спеціальний торговий патент, не сплачує цілий ряд податків, визначених у частині першій статті 71 Закону, в тому числі й прибутковий, і звільняється від ведення обліку доходів і витрат щодо підприємницької діяльності, для здійснення якої він придбав спеціальний торговий патент. Торговий патент придбавається суб'єктами підприємницької діяльності, предметом діяльності яких є види, зазначені в частині першій статті 1 Закону. Підставою для придбання торгового патенту є заявка суб’єкта підприємницької діяльності. Встановлення будь-яких додаткових умов щодо придбання торгового патенту Законом не дозволяється. Торговий патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), - за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, - за місцем реєстрації цих суб'єктів. Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів. Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів: а) на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 гривень; б) на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів - від 30 до 160 гривень; в) на території інших населених пунктів - до 80 гривень. У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прийняття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відповідних місцевих бюджетів. Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців (короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності - від 1 до 15 днів). Вартість короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності за один день встановлюється у фіксованому розмірі 10 гривень. 3.3. Порядок придбання торгового патенту на здійснення діяльності з побутових послуг, на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу. Побутовими послугами, у розумінні Закону є діяльність, пов'язана з наданням платних послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи кредитні картки. Перелік послуг, які відносяться до побутових, визначається Кабінетом Міністрів України і не може змінюватися протягом бюджетного року. У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент на здійснення діяльності з надання побутових послуг придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу. Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об'єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг. Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг за календарний місяць встановлюється в межах таких граничних рівнів: а) на території міста Києва, обласних центрів - від 60 до 320 гривень; б) на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів - від 30 до 160 гривень; в) на території інших населених пунктів - до 80 гривень. Термін дії торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців. Торгівлю готівковими валютними цінностями Закон визначає як продаж готівкової іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, виражених в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та персональних чеків), а також операції з дебетування кредитних (дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівкових платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту. В Законі наводиться також перелік пунктів обміну іноземної валюти, а саме: а) обмінні пункти уповноважених банків; б) обмінні пункти уповноважених банків, що розташовані поза їх операційними залами; в) обмінні пункти інших кредитно-фінансових установ, які одержали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою; г) обмінні пункти суб'єктів підприємницької діяльності, які діють на підставі агентських угод з уповноваженими банками. Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 320 гривень за календарний місяць. Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями становить 36 календарних місяців. Під гральним бізнесом згідно з Законом слід розуміти діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі. Казино, інші гральні місця (дома) повинні займати окремі приміщення або будівлі та мати гральний зал для відвідувачів (крім гральних автоматів та більярдних столів). Надання послуг у сфері грального бізнесу поза межами відведених на ці цілі приміщень або будівель, а також у приміщеннях, що не мають грального залу для відвідувачів, не дозволяється. У разі коли суб'єкт підприємницької діяльності має структурні (відокремлені) підрозділи, торговий патент придбавається окремо для кожного структурного (відокремленого) підрозділу (грального місця). Вартість торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу встановлюється у фіксованому розмірі (за рік): а) для використання грального автомата з грошовим або майновим виграшем - 1400 гривень; б) для використання грального столу з кільцем рулетки - 64000 гривень; в) для використання інших гральних столів (спеціальних столів для казино, крім столів для більярду) - 48000 гривень за кожний стіл; г) для використання кегельбанів, що вводяться у дію за допомогою жетона, монети або без них, - 2000 гривень за кожний гральний жолоб (доріжку); д) для використання столів для більярду, що вводяться в дію за допомогою жетона, монети або без них, крім столів для більярду, що використовуються для спортивних аматорських змагань, - 600 гривень за кожний стіл для більярду; е) для провадження інших видів грального бізнесу, включаючи розиграші з видачею грошових виграшів у готівковій формі поза банківські установи або у майновій формі на місці, - 2400 гривень за кожний окремий вид (місце) грального бізнесу. Торговий патент на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу має бути виданий на кожне окреме гральне місце (гральний автомат, гральний стіл). Термін дії торгового патенту на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу становить 60 календарних місяців. РОЗДІЛ V . Державне регулювання підприємництва в Україні. § 1. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності. § 2. Правовий статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва. § 3. Державне регулювання економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій (господарській) діяльності. § 4. Правовий статус Антимонопольного комітету України. § 1. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності. В умовах формування ринкових відносин в економіці країни, становлення різних форм власності, особливо важливого значення набуває регулююча роль держави щодо діяльності суб’єктів підприємницької діяльності. Загальні засади державного регулювання підприємницької діяльності законодавчо закріплені у статті 42 Конституції Украіни та в статті 15 Закону України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року в яких, зокрема, передбачено, що держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб. Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців. Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи арбітражу з заявою про визнання такого акта недійсним. Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності. ринкової економіки. 1.1. Дерегулювання підприємницької діяльності. 3 метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництва та враховуючи значення його дальшого розвитку для забезпечення економічного зростання України в Указі Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” від 03.02.1998 року визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності (далі - дерегулювання). В наведеному Указі Президента зазначено, що дерегулювання вважається одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою. Під дерегулюванням слід розуміти сукупність спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів, які включають: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності; лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва; спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності. Дерегулювання забезпечується шляхом: а) аналізу законодавства України з питань про регулювання підприємницької діяльності з метою підготовки пропозицій щодо внесення до нього відповідних змін та доповнень; б) експертизи проектів нормативно-правових актів з питань підприємницької діяльності щодо відповідності їх основним принципам дерегулювання; в) систематичного контролю за належним виконанням відповідних нормативно-правових актів щодо дерегулювання. Забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання та координацію діяльності органів виконавчої влади у цій сфері покладено на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Державний комітет України з питань розвитку підприємництва здійснює аналіз нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, рішень голів місцевих державних адміністрацій нормативно-правового характеру з питань підприємницької діяльності з метою зменшення надмірного державного регулювання. У разі виявлення порушень Указу Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” щодо дерегулювання Державний комітет України з питань розвитку підприємництва приймає рішення щодо необхідності усунення виявлених порушень, про яке письмово повідомляє відповідно центральний орган виконавчої влади, голову місцевої державної адміністрації. Рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва є обов'язковими для виконання. У разі, якщо в місячний строк не вжито заходів щодо виконання рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва, дія відповідного нормативно-правового акта центрального органу виконавчої влади, голови місцевої державної адміністрації зупиняється до усунення порушень, зазначених у рішенні Державного комітету України з питань розвитку підприємництва. Державний комітет України з питань розвитку підприємництва повідомляє про зупинення дії відповідного нормативно-правового акта в засобах масової інформації. Центральний орган виконавчої влади, голова місцевої державної адміністрації, який видав відповідний нормативно-правовий акт, має право оскаржити рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 1.2. Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва. З метою недопущення звуження змісту та обсягу права громадян на підприємницьку діяльність, запровадження ефективного державного регулювання у сфері підприємництва Президент України 22.01.2000 року видав Указ “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва” (далі - Указ). Указом встановлено, що забезпечення проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва є одним із головних пріоритетів у діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення економічних реформ. Єдиною державною регуляторною політикою у сфері підприємництва визнається діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва здійснюється шляхом впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності. Запровадження цілеспрямованої, послідовної та передбачуваної єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності є також одним з головних завдань Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Впровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності в Україні спрямовано на істотне вдосконалення практики регулювання діяльності суб'єктів підприємництва, перегляд існуючих регуляторних актів щодо їх доцільності в нових економічних умовах, запровадження процедури їх публічного обговорення, визначення ефективності регуляторних актів, що розробляються, та оцінки економічних і соціальних результатів їх впровадження. Впровадження державної регуляторної політики забезпечується шляхом: а) координації діяльності органів різних рівнів виконавчої влади з планування регуляторної діяльності, підготовки проектів регуляторних актів із застосуванням процедури публічного обговорення; б) визначення ефективності проектів регуляторних актів та оцінки економічних і соціальних результатів їх впровадження; в) удосконалення законодавства з метою зменшення надмірного державного втручання у сферу підприємництва; г) висвітлення проблем реалізації регуляторної політики у засобах масової інформації, забезпечення гласності у процесі підготовки проектів нормативних актів шляхом залучення об'єднань підприємців, громадян України до розроблення та їх обговорення; д) проведення аналізу запровадження регуляторних актів та оприлюднення стану їх реалізації у підприємницькій діяльності; е) вдосконалення дозвільної системи у сфері підприємництва, спрощення процедури державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Заходи щодо впровадження державної регуляторної політики спрямовані на забезпечення системності, послідовності та координованості дій з розроблення та впровадження регуляторних актів, урахування пропозицій громадськості при їх опрацюванні. Все це спрямовано на досягнення оптимального державного регулювання діяльності суб'єктів підприємництва. 1.3. Нормативне регулювання підприємницької діяльності. Нормативним регулюванням підприємницької діяльності визнається видання нормативно-правових актів, а також директивних листів (далі - регуляторні акти). Основними принципами впорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності є: доцільність, достатність та відповідність нормативного регулювання вимогам ринкових відносин; ефективність та забезпечення досягнення позитивних економічних і соціальних результатів впровадження регуляторних актів; системність, послідовність та координованість дій щодо розроблення, видання та виконання регуляторних актів; гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, та публічне обговорення цих проектів; обов'язковість та своєчасність доведення виданих регуляторних актів до суб'єктів підприємницької діяльності. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади з підготовки проектів, видання та виконання регуляторних актів. Проекти регуляторних актів підлягають обов'язковому погодженню з Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва. Проекти регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, підлягають опублікуванню для публічного обговорення. Рішення про опублікування таких проектів для публічного обговорення приймає та опублікування проекту забезпечує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Заборонено внесення Президентові України та Кабінету Міністрів України проектів регуляторних актів, видання Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади регуляторних актів без обгрунтування доцільності втручання держави у відповідну сферу підприємницької діяльності, адекватності та ефективності пропонованих шляхів та способів розв'язання порушених у проекті питань, характеристики очікуваних соціально-економічних наслідків запровадження заходів, що передбачаються у проекті, а також без попереднього погодження відповідного проекту регуляторного акта в порядку, передбаченому статтею 4 Указу. 1.4. Державна підтримка малого підприємництва. На сьогодні в Україні існує майже 200 тисяч малих підприємств, працює близько 1 млн. підприємців без створення юридичної особи, майже 40 тисяч фермерських господарств. Всього у малому підприємництві зайнято понад 2,7 млн. чоловік, або 9 відсотків працездатного населення України. У той же час мале підприємництво виробляє 11 відсотків загального обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) у цілому по Україні, що свідчить про більш ефективне функціонування малого бізнесу порівняно з великим. Не слід відкидати і міжнародний аспект розвитку малого та середнього підприємництва для України. Рівень розвитку малого підприємництва має сприяти створенню позитивного іміджу України, забезпеченню ефективної ринкової економіки з метою її інтеграції в європейську та світову економічні системи. Створення сприятливого підприємницького клімату в Україні повинно стати запорукою консолідації зусиль щодо удосконалення рівня відносин і співпраці з донорськими організаціями та участі у міжнародних проектах. Державна політика в цій сфері спрямована на приєднання України до міжнародних програм, підписання двосторонніх та багатосторонніх міждержавних і міжвідомчих угод щодо підтримки малого підприємництва. Основними чинниками, які заважають розвитку малого підприємництва, є: відсутність чітко сформульованої через систему правових актів державної політики у сфері підтримки малого підприємництва; збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо); відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки; надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу; надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб'єктів господарювання. Проте темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку в умовах ринкових реформ - про необхідність формування та проведення державної політики щодо підтримки малого підприємництва, що відповідає стратегічним векторам розвитку економіки. З метою якнайшвидшого виходу із економічної кризи та створення умов для розширення впровадження ринкових реформ в Україні Верховною Радою України 19.10.2000 року був прийнятий Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” (далі - Закон). Відповідно до статті 1 Закону суб'єктами малого підприємництва є: фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності; юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро. Середньооблікова чисельність працюючих визначається з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів. В статті 4 Закону зазначено, що метою державної підтримки малого підприємництва є: 1) створення умов для позитивних структурних змін в економіці України; 2) сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства; 3) підтримка вітчизняних виробників; 4) формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць. Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами: 1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва; 2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва; 3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності; 4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва; 5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб. З метою створення належних умов для реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, а також підвищення добробуту громадян України шляхом залучення широких верств населення до такої діяльності Верховною Радою України 21.12.2000 року був прийнятий Закон України “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні” (далі - Програма). Основними завданнями Програми є: створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва; створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах; сприяння створенню нових робочих місць суб'єктами малого підприємництва; підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг; залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення; активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва; формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва; створення умов для розвитку малого підприємництва у виробничій сфері, у тому числі на базі реструктуризованих підприємств. Програма спрямована на реалізацію державної політики щодо вирішення проблем розвитку малого підприємництва. Основними напрямами Програми є: вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності; формування єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності; активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого підприємництва; сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва; впровадження регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва. Очікуваними результатами реалізації Програми є прискорення розвитку малого підприємництва, використання його потенційних можливостей, перетворення його на дієвий механізм розв'язання економічних і соціальних проблем, сприяння структурній перебудові економіки, стійка тенденція збільшення кількості малих підприємств, зменшення рівня тіньового обороту у сфері малого підприємництва, збільшення внеску малого підприємництва в економіку України, зміцнення економічної бази регіонів, позитивний вплив на вирішення проблем безробіття, насичення вітчизняного ринку товарами та послугами. § 2. Правовий статус Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва. Правовий статус Державний комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва регламентується Положенням, затвердженим Указом Президента України від 25 травня 2000 р. “Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва” (далі - Положення). Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держпідприємництво України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Діяльність Держпідприємництва України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Держпідприємництво України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням. У межах своїх повноважень Держпідприємництво України організовує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їх реалізацією. Держпідприємництво України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України. 2.1. Основні завдання Держнідприємництва України. Основними завданнями Держнідприємництва України є: участь у формуванні та реалізації єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, державної політики щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва; координація діяльності органів виконавчої влади, пов'язаної з розробленням та реалізацією заходів щодо проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва; сприяння формуванню системи фінансово-кредитної, консультативної та інформаційної підтримки підприємництва. Держпідприємництво України відповідно до покладених на нього завдань: - готує пропозиції щодо формування єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики, та забезпечує їх реалізацію; - погоджує проекти нормативно-правових актів та директивних листів, які готуються органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності (далі - регуляторні акти), готує пропозиції щодо доцільності їх видання; - приймає рішення щодо опублікування проектів регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище, права та інтереси підприємців, для публічного обговорення, забезпечує опублікування таких проектів; - контролює в межах своїх повноважень виконання органами виконавчої влади заходів щодо реалізації єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва та приймає рішення щодо усунення виявлених порушень; - здійснює методичне керівництво діяльністю органів виконавчої влади, пов'язаною з проведенням єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва; - аналізує стан розвитку підприємництва та реалізації заходів щодо проведення єдиної державної політики у сфері підприємництва, зокрема регуляторної політики; - сприяє в межах своєї компетенції розвитку зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності; - розробляє пропозиції, спрямовані на вдосконалення системи та механізму фінансово-кредитної підтримки підприємництва; - бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України, Державної програми економічного і соціального розвитку України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України; - організовує разом з іншими центральними органами виконавчої влади розроблення та реалізацію державних цільових програм розвитку підприємництва, виступає державним замовником такого розроблення, організовує проведення експертизи зазначених програм; - здійснює методичне керівництво розробленням регіональних програм підтримки і розвитку підприємництва, аналізує стан їх виконання, готує разом з Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо визначення умов виділення необхідних для реалізації зазначених програм матеріально-технічних ресурсів, а також коштів Державного бюджету України; - готує пропозиції щодо ефективного використання бюджетних коштів для фінансування заходів з підтримки і розвитку підприємництва, аналізує використання цих коштів; - організовує збирання інформації, необхідної для проведення аналізу ефективності заходів з реалізації єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, програм підтримки і розвитку підприємництва; - вживає в межах своїх повноважень заходів до захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності; - розробляє пропозиції з питань регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності суб'єктів підприємницької діяльності; - організовує здійснення заходів щодо створення інформаційної інфраструктури для забезпечення одержання суб'єктами підприємницької діяльності економічних, правових, статистичних та інших даних, а також обміну такими даними; - бере участь у підготовці міжнародних договорів України з питань, що належать до його компетенції, готує пропозиції щодо укладення, денонсації таких договорів, у межах своєї компетенції укладає міжнародні договори України; - організовує виконання науково-дослідних робіт з питань здійснення єдиної державної політики у сфері підприємництва, в тому числі за рахунок коштів, що виділяються з цією метою з Державного бюджету України; - організовує та координує в межах своїх повноважень підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів у сфері підприємництва; - здійснює відповідно до законодавства України функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління; - використовує в установленому порядку бюджетні та позабюджетні кошти для реалізації затверджених програм розвитку підприємництва; - взаємодіє із спілками, асоціаціями підприємців, громадськими організаціями; - бере участь у міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах з питань підтримки підприємництва; - співпрацює з питань проведення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, розвитку підприємництва з відповідними міжнародними організаціями; - координує діяльність органів виконавчої влади, які відповідно до законодавства видають ліцензії та здійснюють державну реєстрацію підприємництва, проводить методичне забезпечення діяльності цих органів з питань, що належать до його компетенції; - веде Єдиний ліцензійний реєстр та Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності, забезпечує доступ до даних цих реєстрів органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України; - здійснює у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; - виступає в установленому порядку державним замовником виготовлення бланків ліцензій єдиного зразка; - організовує в межах своїх повноважень контроль за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації підприємництва; - забезпечує підтримку діяльності уповноважених з питань захисту прав підприємців; - забезпечує в межах своїх повноважень надання інформаційних, правових послуг та консультацій з питань розвитку підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва; - затверджує за поданням відповідних органів інструктивно-методичні матеріали щодо визначення умов і правил здійснення підприємницької діяльності, яка підлягає ліцензуванню, контролює їх додержання; - забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Комітету та своїх територіальних органах; - забезпечує з питань, що належать до його компетенції, підготовку, перепідготовку, а також атестацію посадових осіб органів виконавчої влади, уповноважених здійснювати ліцензування підприємницької діяльності і державну реєстрацію підприємництва; - інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку підприємництва в Україні; - виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань. 2.2. Права Держпідприємництва України. Держпідприємництво України має право: - залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; - представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України; - одержувати в установленому законодавством порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; - скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції; - засновувати друковані видання для висвітлення в них питань здійснення єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва, ліцензування підприємницької діяльності, державної реєстрації підприємництва. Держпідприємництво України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами іноземних держав. Держпідприємництво України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази та приймає рішення, організовує і контролює їх виконання. Держпідприємництво України в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Нормативно-правові акти Держпідприємництва України підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. У випадках, передбачених законодавством, рішення Держпідприємництва України є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами організаціями всіх форм власності та громадянами. Держпідприємництво України очолює Голова, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України в установленому законодавством порядку. Голова здійснює керівництво Комітетом, розподіляє обов'язки між заступниками, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників структурних підрозділів Держпідприємництва України. Голова несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Держпідприємництво України завдань і здійснення ним своїх функцій. Голова має заступників, які призначаються на посаду та звільняються з посади відповідно до законодавства. Заступники виконують за дорученням Голови окремі його функції, заміщують Голову у разі його відсутності або неможливості здійснювати свої повноваження. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держпідприємництва України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Комітеті утворюється колегія у складі Голови (голова колегії), заступників Голови за посадою, інших керівних працівників, а також керівників територіальних органів Держнідприємництва України. Члени колегії затверджуються та увільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України за поданням Голови. Рішення колегії проводяться в життя наказами Держпідприємництва України. Держнідприємництво України здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Положення про територіальні органи Держпідприємництва України затверджує Голова. Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій, обговорення найважливіших програм та інших питань у Комітеті може утворюватися наукова рада з учених і висококваліфікованих фахівців. У Комітеті за рішенням Голови також може бути утворено експертно-апеляційну раду, інші дорадчі та консультативні органи. Склад зазначених рад та органів, положення про них затверджує Голова Держпідприємництва України. У складі Держпідприємництва України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Держпідприємництво України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. 2.3. Уповноважений з питань підтримки підприємництва. Правовий статус уповноваженого з питань захисту прав підприємців регламентований Наказом Держпідприємництва № 32 від 17.11.1998 року (з наступними змінами і доповненнями) про затвердження Положення про уповноваженого з питань захисту прав підприємців. Уповноважений з питань захисту прав підприємців (далі - Уповноважений) є особою, яка сприяє Державному комітетові України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі - Держпідприємництво України) у реалізації повноважень щодо захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Уповноважений призначається Головою Держпідприємництва України в Автономній Республіці Крим (далі - АР Крим), областях, містах Києві та Севастополі і здійснює свою діяльність на громадських засадах. Уповноважений у своїй роботі керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, Положенням про Держпідприємництво України, а також цим Положенням. 2.3.1. Головні завдання Уповноваженого. Сприяння правовій інформованості підприємців та захист, у межах наданих повноважень, законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Аналіз дотримання органами АР Крим, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. Інформування органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також Держпідприємництва України про стан дотримання законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. 2.3.2 Головні функції Уповноваженого. Уповноважений відповідно до покладених на нього завдань та в межах своєї компетенції: - готує пропозиції органам АР Крим, місцевим органам виконавчої влади, а також Держпідприємництву України щодо усунення будь-яких перешкод у розвитку підприємництва; - розглядає усні та письмові звернення суб'єктів підприємницької діяльності. У процесі розгляду таких звернень з'ясовує причини та умови, які призвели до порушення прав суб'єкта підприємницької діяльності; - за наявності підстав звертається до відповідних органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ та організацій з пропозиціями щодо вжиття ними заходів до усунення порушень чинного законодавства; - бере участь у роботі координаційної ради (комітету, комісії) з питань розвитку підприємництва при місцевих органах виконавчої влади. Бере участь у роботі інших структур, створених за сприяння Держпідприємництва України; - сприяє розвитку інфраструктури підтримки підприємництва; - надає допомогу в створенні та ефективній діяльності громадських об'єднань підприємців; - організовує і проводить конференції, симпозіуми, семінари з питань підприємництва. - проводить анкетування та опитування суб'єктів підприємницької діяльності з питань, що належать до його компетенції, для прийняття за їх результатами відповідних рішень. - узагальнює, аналізує результати своєї роботи та звітує Держпідприємництву України. - висвітлює в засобах масової інформації питання, що належать до його компетенції. 2.3.4. Права й обов'язки Уповноваженого. Уповноважений має право: На прийом керівниками та іншими посадовими особами органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ та організацій, об'єднань громадян, підприємств з питань, що належать до його компетенції. Одержувати в установленому порядку в органах АР Крим, місцевих органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях, об'єднаннях громадян, на підприємствах необхідні для виконання своїх повноважень документи, інформацію та довідкові матеріали. Брати участь у роботі органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування при розгляді питань, що стосуються розвитку підприємництва, за їх згодою. Брати участь у розробці та опрацюванні проектів регіональних нормативно-правових актів за згодою органів АР Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які зачіпають законні права та інтереси суб'єктів підприємницької діяльності. Подавати до них свої пропозиції та зауваження. Залучати фахівців у сфері підприємництва (за їх згодою) до розгляду питань, що належать до його компетенції. Направляти подання до Держпідприємництва України на призначення в містах та районах відповідного регіону помічників Уповноваженого, які призначаються окремим наказом Комітету. Уповноважений зобов'язаний: Організовувати та своєчасно проводити роботи згідно з його основними завданнями та функціями, а також виконувати накази, розпорядження та доручення керівництва Держпідприємництва України. § 3. Державне регулювання економічної конкуренції та обмеження монополізму в підприємницькій (господарській) діяльності. Правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин, грунтуються на нормах, установлених Конституцією України, і, в основному, складаються із законів України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 року, “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993 року, “Про природні монополії” від 20.04.2000 року, “Про захист від недобросовісної конкуренції” 07.06.1996 року, “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 року, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів. Стаття 1 Закону України “Про захист економічної конкуренції” визначає економічну конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю. Суб'єкти господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію. Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету (Антимонопольний комітет України, постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, державний уповноважений Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України).. Органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані сприяти Антимонопольному комітету України у здійсненні його повноважень у сфері підтримки й захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму та контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції. Діючими нормативно-правовими актами передбачені наступні порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі законодавства про захист від недобросовісної конкуренції. 3.1. Недобросовісна конкуренція. Згідно з статтею 1 Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції від 07.06.1996 року (з наступними змінами і доповненнями) недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Недобросовісною конкуренцією є, зокрема, наступні дії. а) неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця). До неправомірного використання ділової репутації господарюючого суб’єкта (підприємця) відносяться: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу; порівняльна реклама. Неправомірне використання чужих позначень є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання. Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Неправомірне використання товару іншого виробника. Неправомірним використанням товару іншого виробника є введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу. Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням. Дія цієї статті не поширюється на вироби, що мають охорону як об'єкти права інтелектуальної власності. Порівняльна реклама. Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів. б) створення перешкод господарюючим суб’єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції. До створення перешкод господарюючим суб’єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції відносяться: дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця); купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом; схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця); схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника); схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника; підкуп працівника покупця (замовника); досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця). Дискредитацією господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця). Купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом. Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту. Схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця). Схиленням до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця) вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків із цим господарюючим суб'єктом (підприємцем). Схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника). Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника) є спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав. Схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом. Схиленням господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання господарюючого суб'єкта (підприємця) - учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування господарюючому суб'єкту (підприємцю) - учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг. Підкуп працівника постачальника. Підкуп працівника постачальника - це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником). До працівника постачальника прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені постачальника про поставку товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним. Підкуп працівника покупця (замовника). Підкуп працівника покупця (замовника) - це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником. До працівника покупця прирівнюється й інша особа, яка згідно з своїми повноваженнями приймає рішення від імені покупця про придбання товару, виконання робіт, надання послуг, впливає на прийняття такого рішення або якимось чином пов'язана з ним. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджене рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією. в) неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. До неправомірного збирання, розголошення та використання комерційної таємниці відносяться:неправомірне збирання комерційної таємниці; розголошення комерційної таємниці; схилення до розголошення комерційної таємниці; неправомірне використання комерційної таємниці. Неправомірне збирання комерційної таємниці. Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю). Розголошення комерційної таємниці. Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю). Схилення до розголошення комерційної таємниці. Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю). Неправомірне використання комерційної таємниці. Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю. г) антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання. Стаття 5 Закону України “Про захист економічної конкуренції” від 11.01. 2001 року визначає узгоджені дії як укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання. Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Під антиконкурентними узгодженими діями розуміються узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; 7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; 8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин. Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом. Антиконкурентними узгодженими діями не вважаються дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців. Узгоджені дії, передбачені статтею, можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва. д) зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку. В стаття 5 Закону України “Про захист економічної конкуренції” зазначено, що суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам. Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті. Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови: сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків; сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків - і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті. Під зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку розуміються дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається: 1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; 2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин; 3) обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; 4) обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям; 5) часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання; 6) суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин; 7) створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом. е) антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються: заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах; пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців; будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців; встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов; надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком. Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції. Забороняються також дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації. є) обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання, об’єднань. До обмежувальної та дискримінаційної діяльністі суб’єктів господарювання, об’єднань відносяться: обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань; неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища; дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання; обмежувальна діяльність об'єднань. Обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань. Суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень. Суб'єктам господарювання, об'єднанням також забороняється примушувати інших суб'єктів господарювання: до антиконкурентних узгоджених дій; до узгоджених дій, на які не отримано відповідного дозволу; до участі у концентрації суб'єктів господарювання. Неправомірне використання суб'єктом господарювання ринкового становища. Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, суб'єктам господарювання, узгоджені дії яких дозволені, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання. Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям. Обмежувальна діяльність об'єднань. Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необгрунтованою і невиправданою. ж) концентрація суб'єктів господарювання. З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання (далі - концентрація). Концентрацією визнається: 1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого; 2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом: а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; в) створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання; г) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання. Не вважаються концентрацією: 1) створення суб'єкта господарювання, метою чи внаслідок створення якого здійснюється координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання. Такі дії розглядаються як узгоджені дії; 2) придбання часток (акцій, паїв) суб'єкта господарювання особою, основним видом діяльності якої є проведення фінансових операцій чи операцій з цінними паперами, якщо це придбання здійснюється з метою їх наступного перепродажу за умови, що зазначена особа не бере участі в голосуванні у вищому органі чи інших органах управління суб'єкта господарювання. У такому випадку наступний перепродаж має бути здійснений протягом одного року з дня придбання часток (акцій, паїв). На клопотання зазначених осіб із обгрунтуванням про неможливість здійснення наступного перепродажу органи Антимонопольного комітету України можуть прийняти рішення про продовження цього строку; 3) дії, які здійснюються між суб'єктами господарювання, пов'язаними відносинами контролю; 4) набуття контролю над суб'єктом господарювання або його частиною, в тому числі завдяки праву управління та розпорядження його майном арбітражним керуючим, службовою чи посадовою особою органу державної влади. Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України: у випадках, передбачених законодавством, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому: вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року. Якщо учасниками концентрації виступають комерційні банки, для розрахунку вартості активів та обсягів реалізації використовується десята частина вартості активів комерційного банку. У випадках, коли учасниками концентрації є страховики, для розрахунку вартості активів страховика використовується сума неттоактивів, а для розрахунку обсягів реалізації товарів - сума доходів від страхової діяльності, визначених відповідно до законодавства України про страхову діяльність. Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Такий дозвіл згідно не може бути наданий, якщо обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією: не є необхідними для досягнення мети концентрації; становлять загрозу системі ринкової економіки. 3.2. Природні монополії. 1. Законодавство України про природні монополії, в основному, складається з Закону України “Про природні монополії” від 20.04.2000 року, Повітряного кодексу України (04.05.1993року), Кодексу торговельного мореплавства України (23.05.1995 року), законів України “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993 року, “Про транспорт” від 10.11.1994 року, “Про зв'язок” від 16.05.1995 року, “Про трубопровідний транспорт” від 15.05.1996 року, “Про залізничний транспорт” від 08.06.2000 року, “Про захист від недобросовісної конкуренції” 07.06.1996 року, “Про електроенергетику” від 16.10.1997 року, “Про захист економічної конкуренції” від 11.01.2001 року, інших законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій. Стаття 1 Закону України “Про природні монополії” (далі - Закон) визначає природну монополію як стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сферах, визначених Законом, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до Закону. У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Якщо діяльність суб'єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню згідно з Законом, спрямована на задоволення потреб окремого регіону, то функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, визначені цим Законом, можуть бути делеговані в установленому порядку Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям з наданням їм повноважень, передбачених Законом. Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції. 3.2.1. Сфери діяльності суб'єктів природних монополій. Відповідно до Закону регулюється діяльність суб'єктів природних монополій у таких сферах: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язку загального користування; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України. Перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України відповідно до його повноважень. Діяльність суб'єктів природних монополій у сферах, визначених у Законі, а також діяльність суб'єктів господарювання на суміжних ринках підлягає ліцензуванню відповідно до закону. 3.2.2. Предмет регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій згідно з Законом є: ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій; доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій; інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством. 3.2.3. Обов'язки суб'єктів природних монополій. Суб'єкти природних монополій зобов'язані: дотримуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, а також інших умов та правил здійснення підприємницької діяльності, визначених у ліцензіях на здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій та на суміжних ринках; вести окремий бухгалтерський облік за кожним видом діяльності, що підлягає ліцензуванню; забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживачам, а також не чинити перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами; надавати органам, які регулюють їх діяльність, документи та інформацію, необхідні для виконання цими органами своїх повноважень, в обсягах та у строки, встановлені відповідними органами; забезпечувати посадовим особам органів, які регулюють їх діяльність, доступ до документів та інформації, необхідних для здійснення цими органами своїх повноважень, а також до об'єктів, устаткування та земельних ділянок, що є у їх власності або у користуванні. Суб'єкти природних монополій не можуть вчиняти дії, які призводять або можуть призвести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, щодо яких здійснюється регулювання відповідно до цього Закону, або до заміни їх іншими товарами, не однаковими за споживчими характеристиками. § 4. Правовий статус Антимонопольного комітету України. Відповідно до статті 1 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” - Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Антимонопольний комітетУкраїни щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність. 4.1. Завдання Антимонопольного комітету України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є: здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства; контроль за економічною концентрацією; сприяння розвитку добросовісної конкуренції. 4.2. Основні принципи діяльності Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах: - законності; - гласності; - захисту прав суб'єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом та пріоритету прав споживачів. Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається перший заступник та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України утворює територіальні відділення. Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету. 4.3. Компетенція Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України відповідно до покладених на нього завдань: контролює дотримання антимонопольного законодавства в процесі економічної концентрації, зокрема, при створенні, реорганізації, ліквідації суб'єктів господарювання, створенні об'єднань підприємств, вступі одного або кількох суб'єктів господарювання в об'єднання, при перетворенні органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю в об'єднання суб'єктів господарювання, придбанні чи набутті будь-яким іншим способом у власність, одержанні в управління (користування) часток (акцій, паїв), активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, оренді цілісних майнових комплексів суб'єктів господарювання або їх структурних підрозділів, набутті будь-яким іншим способом контролю господарської діяльності; контролює дотримання антимонопольного законодавства при здійсненні господарської діяльності суб'єктами господарювання та при реалізації повноважень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю щодо суб'єктів господарювання; розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає рекомендації та вносить пропозиції органам державної влади, установам, органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання та їх об'єднанням щодо проведення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції, запобігання порушенням антимонопольного законодавства; дає рекомендації органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктам господарювання щодо припинення дій (бездіяльності), що містять ознаки порушень антимонопольного законодавства, усунення причин цих порушень і умов, що їм сприяють, а після припинення порушення - про вжиття заходів по усуненню наслідків цих порушень у визначені Комітетом строки; бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удосконалення; затверджує кошторис доходів і видатків Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень; розробляє і організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систематично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства в межах його повноважень. 4.4. Повноваження Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право: визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому; видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень; видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам адміністративно-господарського управління та контролю обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, а також суб'єктами господарювання; вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства; накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених законом; приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції, зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань монопольним (домінуючим) становищем на ринку, дискримінації органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, провадження у заявах про надання дозволу на економічну концентрацію суб'єктів господарювання, контролю за економічною концентрацією суб'єктів господарювання, провадження у справах про порушення антимонопольного законодавства, порядку виконання, перевірки, перегляду та оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, а також недобросовісної конкуренції, обов'язкові для виконання органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, суб'єктами господарювання, контролювати їх виконання, надавати роз'яснення щодо їх застосування; здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимонопольний комітет України. 4.5. Права та обов'язки державного уповноваженого, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України для реалізації завдань, покладених на Комітет, має право: безперешкодно входити на підприємства, в установи, організації за службовим посвідченням та мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки, якщо інше не передбачено законом; вимагати усних або письмових пояснень посадових осіб та громадян; вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію; залучати за погодженням з відповідними органами державної влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, підприємствами і об'єднаннями їх спеціалістів, депутатів місцевих рад для проведення перевірок та ревізій; складати протоколи про адміністративні правопорушення; відповідно до розподілу обов'язків розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства, заяви та справи про економічну концентрацію та приймати рішення за результатами розгляду; розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення за порушення антимонопольного законодавства; представляти Комітет та його територіальні відділення без спеціальної довіреності в суді чи господарському суді. РОЗДІЛ VI . У годи і зобов’язання в підприємницькій діяльності. § 1. Загальні положення про угоди. § 2. Представництво і довіренність. § 3. Загальні положення про зобов’язання. § 1. Загальні положення про угоди. 1.1. Поняття та види угод. Відповідно до статті 41 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори). За своєю суттю угода - це правомірна дія, яка здійснюється для досягнення дозволеної законом мети і здатна визвати встановлення цівільних прав і обов’язків (наприклад, купівля атомобіля), зміну цих прав і обов’язків (наприклад, придбання майна раніше отриманого в аренду, за договором купівлі-продажу), та їх припинення (наприклад, повернення боргу). Права і обов’язки, які встановлюються, змінюються та припиняються угодою, є елементами цивільних правовідносин. Відповідно, угоди - це один із видів юридичних фактів, з якими закон пов’язує встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Угоди - завжди вольові акти і для їх здійснення необхідно мати дієздатність. Виражена в цих актах воля спрямована на досягнення бажаних для учасників угод юридичних наслідків. Угоди - це акти, які здійснюють громадяни і організації в якості суб’єктів цивільного права. Цими своїми ознаками угоди відрізняються від такого юридичного факту як подія, що також тягне за собою встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Угода відрізняється і від деліктів, які є вольовими, проте неправомірними діями. В цивільному законодавстві не міститься вичерпний перелік можливих угод. В статті 4 Цивільного кодексу зазначено, що цивільні права і обв’язки можуть виникати з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Угоди в залежності від класифікаціонного критерію можуть поділятись на декілька видів. В частині 2 статті 41 Цивільного кодексу наведений найбільш розповсюджений на практиці поділ угод на види в залежності від того, чи виходить дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, від однієї, двох чи більше осіб. В залежності від цього угоди бувають односторонніми, двохсторонніми і багатосторонніми. В односторонніх угодах дія виходить від однієї особи і в них виражається воля однієї сторони. Односторонньою угодою є заповіт, відмова від спадщини, довіренність. Двохстороння угода передбачає наявність зустрічної волі і дії двох сторін. Це угоди договірного характеру, які ще називають взаємними. Для двохстонньої угоди властива взаємна погодженість волі двох сторін на встановлення правовідносин. Число сторін в такій угоді завжди дорівнює двом, але кожна з них може бути представлена як одним, так і декількома суб’єктами. (Наприклад, на боці покупця чи продавця може виступати декілька осіб). В двохсторонній угоді цілі сторін, як правило, протилежні (одна сторона бажає продати, інша купити), проте вона повинна здійснюватись через зустрічні взаємопогоджені дії сторін. Багатосторонні угоди - це також договори, проте на відміну двохсторонніх угод, кожен з учасників (їх повинно бути не менше трьох) є самостійною стороною, виражає свою індивідуальну волю, проте сама воля спрямована на досягнення однієї мети (на відміну від двохсторонньої угоди де цілі протилежні) і які мають лише ту особливість, що в здійсненні їх приймають участь не дві, а більша кількість осіб (наприклад, договір про сумісну діяльність). Співвідношення угоди і договору можна пояснити наступною формулою: всі договори є угодами, але не всі угоди є договорами. В залежності від співвідношення виникаючих за угодою прав і обов’язків угоди можна поділити на оплатні і безоплатні. В оплатній угоді кожна з сторін має право вимагати від іншою певного майнового надання (наприклад, купівля-продаж, підряд, оренда). В безоплатній угоді обов’язок здійснити майнове надання несе лише одна сторона (наприклад, дарування, доручення, спадщина). Розрізняють угоди консенсуальні і реальні. Для здійснення консенсуальної угоди достатньо тільки досягнення згоди сторін по всіх істотних умовах, а надання речі це вже виконання угоди (купівля продаж). В реальних угодах однієї згоди сторін недостатньо, для укладення таких угод стороном необхідно також вчинити певні фактичні дії (наприклад, внесення страхового внеску для набрання чинності договором страхування). В залежності від правової підстави, мети укладення угоди можна поділити на каузальні і абстактні. В каузальних угодах видно їх правову мету і таких угод абсолютна більшість. Абстактних угод не багато. Ці угоди не містять підстави і мети їх укладення. В таких угодах юридичні наслідки виникають безвідносно до наявності підстав (наприклад, вексель - простий і нічим не обумовлений наказ сплатити певну суму). Звичайно угода починає діяти з моменту її здійснення і початок її дії не ставиться в залежність від яких-небудь обставин. Тому більшість угод мають безумовний характер. Іноді передбачені угодою правові наслідки наступають не одразу, а після перебігу деякого часу. Такі угоди вважають укладеними під певною умовою. Таких умов дві: відкладальна і скасувальна. Відповідно до частини 1 статті 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться. Відповідно до частини 2 статті 61 Цивільного кодексу угода визнається укладеною під скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, станеться вона чи не станеться. Зустрічаються випадки, коли закон покладає на сторони обов’язок утримуватись від дій, що створюють такі обставини, які погіршують або знищують залежне від умови право (частини 3 і 4 статті 61 Цивільного кодексу). Якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умови невигідне, то вважається, що умова настала. Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідне, то вважається, що умова не настала. 1.2. Форма угод. Під формою угоди прийнято вважати спосіб виявлення волі осіб, які приймають в ній участь, тобто спосіб зовнішньої фіксації волевиявлення сторін. Відповідно до статті 42 Цивільного кодексу угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством. Особа чи особи, здійснюючи угоду, повинні чітко і ясно виявити свою волю на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Це волевиявлення може здійснене як в усній, так і в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Відповідно до частини 2 статті 42 Цивільного кодексу, можливе виявленні волі особи шляхом певної дії, яка свідчить про намір особи укласти угоду і законом не встановлена для таких випадків певна форма угоди. В такому випадку вважається що угода укладена конклюдентним способом (наприклад, оплата проїду в транспорті без кондуктора). Іноді мовчання є юридичним фактом, рівнозначним за наслідками волевиявленню сторони угоди. Відповідно до частини 3 статті 42 Цивільного кодексу мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, коли закон надає йому такого значення (наприклад, відповідно до стаття 260 Цивільного кодексу в разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк). Усна форма укладення угод предбачена законом для таких угод, що виконуються під час їх укладення (Стаття 43 Цивільного кодексу). Найбільш розповсюдженою угодою, яка укладається в усній формі є купівля-продаж за готівкові кошти. Стаття 43 Цивільного кодексу дозволяє укладати угоди в усній формі і юридичними особами. Треба зауважити, що відповідно до Роз’яснення Вищого Арбітражного суду № 02-5/111 від 12.03.1999 року господарюючі суб'єкти повинні укладати угоди в письмовій формі, за винятком угод, зазначених у статті 43 Цивільного кодексу. Таким чином свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов'язкова письмова форма угоди - правилом. У випадках, коли угоди між організаціями або між організацією і громадянином укладаються в усній формі, організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що стверджує одержання грошей і підстави їх одержання. В певних випадках укладення угоди в письмовій формі є обов’язковим. Відповідно до статті 44 Цивільного кодексу угоди повинні укладатись у письмовій формі: а) угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР; б) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та інших угод, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР; в) інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будьяких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює або навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчиняють нотаріальні дії. Дво- або багатосторонні угоди (договори), які повинні укладатись в письмовій формі, можуть укладатись, зокрема, шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Відсутність відтиску печатки підприємства, установи, організації, на скріпленій підписом угоді не є порушенням форми угоди, якщо інше не передбачено законом, зокрема, статтею 66 Цивільного кодексу. Поряд із загальними вимогами до письмової форми угоди законодавством можуть встановлюватися спеціальні вимоги до окремих видів договорів та інших угод (наприклад, договір перевозки повинен оформлюватися зазначеним у відповідному статуті документом; передбачені форми для договорів, що укладаються банками, біржами). Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі (стаття 47 Цивільного кодексу). Відповідно до чинного законодавства обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають: - договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу); - договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці (стаття 13 закону “Про заставу”; - договори про відчуження земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності (стаття 18 Земельного кодексу України, стаття 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92, “Про приватизацію земельних ділянок”); - договори купівлі-продажу майна державних підприємств (стаття 27 Закону “Про приватизацію майна державних підприємств” стаття 25 Закону “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”; - шлюбні контракти (стаття 27 Кодексу про шлюб та сім'ю); - заповіти (стаття 541 Цивільного Кодексу); - доручення на укладання угод, що потребують нотаріальної форми, а також на вчинення дій щодо підприємств, установ, організацій, за винятком випадків, коли законом або спеціальними правилами допущена інша форма доручення (стаття 65 Цивільного кодексу); - доручення, що видаються в порядку передоручення (стаття 68 Цивільного кодексу); - інші угоди, для яких чинним законодавством передбачена обов'язкова нотаріальна форма. За бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, угоди учасників спільної часткової власності про виділ частки у спільному майні, про встановлення порядку користування спільним майном (жилим будинком, квартирою, садовим будинком, дачею, земельною ділянкою тощо), про встановлення розміру часток або про зміну розміру часток, договори позики, доручення, схову, найму жилого приміщення тощо. Чинне законодавство передбачає реєстрацію угод окремих видів. Так, відповідно до статті 23 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до арбітражного суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди. 1.3. Наслідки недотримання форми угод. Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі (стаття 45 Цивільного кодексу). Недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а тільки виключає можливість доказування сторонами наявності угоди показаннями свідків. Порушення вимог закону про укладення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною лише у разі, коли це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (наприклад, статті 180, 191 Цивільного кодексу). З підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини. Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі частини 2 статті 47 Цивільного кодексу за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статті 105, 114, Цивільного кодексу). 1.4. Умови дійсності угод. Угоди є дійсними при певних умовах: а) якщо зміст угоди відповідає вимогам закону, не суперечить інтересам держави і суспільства, відповідає цілям діяльності юридичної особи; б) якщо учасники угоди дієздатні; в) якщо має місце дійсне волевиявленню сторін; г) якщо воля сторін виявлена в необхідній за законом формі. Крім того, воля особи, яка укладає угоду повинна формуватися вільно і не знаходитися під неправомірним тиском чужої волі (наприклад, насильство, погроза) або під впливом інших факторів (наприклад, помилка, збіг тяжких обставин), які не дозволяють особі, що укладає угоду, правильно розуміти її характер і наслідки. Угода укладена з порушенням зазначених умов визнається недійсною. Недійсність угоди означає її протиправність, обумовлену порушенням вимог законодавства. Така угода створює наслідки передбачені законом, а не ті, які сторони мали на меті. 1.5. Недійсні угоди. Недійсна угода являє собою неправомірну дію. При недійсній угоді не можна вимагати виконання, так як вона не створює тих прав і обов’язків, які виникають на підставі дійсної угоди даного виду. В цивільному законодавстві містяться вказівки на підстави недійсності угод (статті 48-58 Цивільного кодексу): угода не відповідає вимогам закону або укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства; угода, укладена юридичною особою суперечить її цілям; укладення угоди недієздатною, частково або обмежено дієздатною особою без необхідної згоди батьків або піклувальника; угода укладена внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин; мнимі і удавані угоди. Угода може бути також визнана недійсною внаслідок недодержання необхідної форми угоди. За загальним правилом угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (частина перша статті 59 Цивільного кодексу). Виняток з цього правила становлять угоди, зі змісту яких випливає, що вони можуть бути припинені лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо). У такому випадку одночасно з визнанням угоди недійсною суд зазначає у рішенні, що вона припиняється лише на майбутнє (частина друга статті 59 Цивільного кодексу). Визнання угоди недійсною як з моменту її укладення, так і лише на майбутнє тягне, залежно від підстав такого визнання, майнові наслідки, передбачені статтями 48-58 Цивільного кодексу. Недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угода була б укладена і без включення недійсної її частини (стаття 60 Цивільного кодексу). Розрізняють також абсолютно недійсні або нікчемні угоди і відносно недійсні або заперечні угоди. Нікчемна угода є недійсною в момент укладення на підставі норми права, незалежно від звернення з позовом про визнання її недійсною чи рішення суду. Суд в своєму рішенні зобов’язаний костантувати факт недійсності нікчемної угоди незалежно від бажання сторін. Заперечна угода в момент її здійснення створює у сторін права і обов’язки, проте в результаті спору може бути визнана судом недійсною. 1.6. Наслідки визнання угоди недійсною. Першим наслідком визнання угоди недійсною є неприпустимість її виконання. Якщо ж угода все таки виконана сторонами (стороною), то в залежності від виду недійсної угоди, характеру дій сторін, предмета угоди наслідки визнання угоди недійсною можуть полягати в наступному: а) кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою (двохстороння реституція); б) потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в доход держави (одностороння реституція); в) в доход держави стягується все одержане сторонами за угодою (недопущення реституції); г) потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна. 1.7. Недійсні угоди, що не відповідають вимогам закону. Відповідно до статті 48 Цивільного кодексу недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу, за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовується в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України “Про приватизацію державного майна”, пункту 2 статті 20 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, пункту 3 статті 14 Закону України “Про оренду землі” тощо. На підставі статті 48 Цивільного кодексу недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку. Необхідно мати на увазі, що суд повинен відмовити у визнанні угоди недійсною, коли ці вимоги грунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству. Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства оцінюється судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили. Угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий стан або в інших формах, передбачених законом. Це, зокрема, угоди, які підпадають під ознаки статей 48, 49, 50, 58 Цивільного кодексу, а також укладені з порушенням форми, якщо законом спеціально передбачено таку форму (стаття 46 і частина перша статті 47 Цивільного кодексу). 1.8. Недійсні угоди, укладені укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства. Відповідно до статті 49 Цивільного кодексу якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави. Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до статті 49 Цивільного кодексу є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. До угод, що підпадають під ознаки статті 49 Цивільного кодексу, належать, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України, розділ II Закону України “Про власність”), на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні). За змістом статті 49 Цивільного кодексу стягнення у доход держави одержаного чи належного за угодою здійснюється лише в тих випадках, коли завідомо суперечна інтересам держави і суспільства угода була повністю або частково виконана хоча б однією з сторін. Якщо за наявності умислу сторін угода не була виконана, вона визнається недійсною без застосування наслідків, передбачених цією статтею. 1.9. Недійсні угоди, укладені юридичною особою всупереч цілям її діяльності. Відповідно до статті 50 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності. До таких угод відповідно застосовуються наслідки, передбачені статтею 48 або 49 Цивільного кодексу. Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності (частина перша статті 26 Цивільного кодексу) відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є позастатутною і має визнаватися недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу. Позастатутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначеними в установчих документах юридичної особи. Під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою. Коло угод, які вправі укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже підприємства та організації можуть укладати і інші різноманітні угоди, які є похідними, супутніми для їх основній діяльності і випливають з останньої. Тому недійсною на підставі статті 50 Цивільного кодексу має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини учасників угоди в її укладенні. Оскільки норми щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб мають імперативний характер, сторона позбавлена можливості оспорювати визнання угоди недійсною, посилаючись на те, що вона не знала і не повинна була знати про обмеження правоздатності другої сторони за угодою. 1.10. Угоди, недійсні у зв’язку з недієздатністю їх учасників. На підставі статей 51-54 Цивільного кодексу суд може визнати угоду не дійсною на підставі недієздатності її учасників. Слід мати на увазі, що вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з недієздатністю її учасників можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами неповнолітнього, який не досягнув п'ятнадцяти років, і особи, визнаної недієздатною, так і дієздатним учасником угоди. Вимоги про визнання угоди недійсною у зв'язку з обмеженням дієздатності учасника угоди або укладення її неповнолітнім віком від 15 до 18 років можуть бути заявлені тільки батьками (усиновителями), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами. З урахуванням всіх обставин такої справи суд повинен встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона в угоді про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні угоди недійсною, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна. Правила статті 55 Цивільного кодексу поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.). Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними. 1.11. Недійсні угоди, укладені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин. Відповідно до статті 56 Цивільного кодексу угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки. Якщо така угода визнана недійсною, то кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі - відшкодувати його вартість. Крім того, сторона, за позовом якої угода визнана недійсною, вправі вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони. Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угода визнана недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна. Відповідно до статті 56 ЦК угода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. Помилка в мотивах угоди, а також неправильна уява про норму права не підпадають під ознаки статті 56 Цивільного кодексу. Відповідно до статті 57 Цивільного кодексу угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації. Якщо угода визнана недійсною з однієї з зазначених підстав, то потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі стягується його вартість. Крім того, потерпілому відшкодовуються другою стороною понесені ним витрати, втрата або пошкодження його майна. Вимоги про визнання угоди недійсною на підставі статті 57 Цивільного кодексу можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Під насильством розуміється фізичний або психологічний вплив на особу учасника угоди або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли з обставин, які мали місце на момент укладення угоди, були підстави вважати, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Зловмисна угода - це умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір. Зловмисна угода має наступні ознаки: а) наявність певного протиправного умислу у представника однієї сторони і іншої сторони договору; умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір б) наявність несприятливих наслідків для тієї сторони, представник якої вступив у змову з іншою стороною; в) наявність причинного зв'язку між вищевказаними обставинами. Спеціальною метою учасників умисної змови може бути як бажання завдати шкоди законним інтересам однієї із сторін (наприклад, умисне доведення до банкрутства), так і наміри надати за рахунок потерпілої сторони такі переваги іншій стороні, які б та не змогла отримати у випадку добросовістного виконання представником потерпілої сторони своїх обов'язків (продаж майна за заниженими цінами). Збігом тяжких обставин слід вважати такий майновий або особистий стан громадянина чи його близьких (крайня нужденність, хвороба і т.ін.), які примусили укласти угоду на вкрай невигідних для нього умовах. 1.12. Мнимі і удавані угоди. Відповідно до статті 58 Цивільного кодексу недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Мнима угода є недійсною незалежно від мети її укладення, оскільки сторони такої угоди не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідною угодою. Такою може бути визнана будь-яка угода, в тому числі здійснена у нотаріальній формі. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання мнимої угоди, суд приймає рішення лише про визнання угоди недійсною без застосування будьяких наслідків. У разі коли за мнимою угодою було передано якесь майно, сторони не позбавлені права звернутися з позовами про його витребування, тому що у зв'язку з відсутністю у такої угоди будь-яких правових наслідків, сторони повинні бути приведені до попереднього стану. Встановивши у розгляді справи, що певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду (удавана угода), суд на підставі частини другої статті 58 Цивільного кодексу має визнати, що сторонами укладено саме ту угоду, яку вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цю угоду. Якщо вона суперечить закону, суд повинен прийняти рішення про визнання її недійсною. § 2. Представництво і довіреність. 2.1. Поняття і види представництва. Необхідність використання такого інституту як представництво в цивільному праві взагалі і в підприємницькій діяльності зокрема, пов’язана з певними обставинами як юридичного, так і фактичного характеру. Досить часто особа (фізична чи юридична) не має можливості самостійно реалізувати свої суб’єктивні права і обов’язки. Представництво полегшує і розширює можливості використання особою своєї правоздатності через представників. Відповідно до статті 62 Цивільного кодексу угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов'язки особи, яку представляють. Іншими словами, представництво можна визначити як цивільне правовідношення, в силу якого одна особа (представник), діючи в межах наданих їй повноважень, набуває або реалізовує від імені другої особи (яку представляють) і в її інтересах, права і обов’язки, шляхом здійснення певних дій по відношенню до третіх осіб. Суть представництва полягає в тому, що угоди та інші юридичні дії представника створюють юридичні наслідки (права і обов’язки) для особи, яку представляють. Тобто, внаслідок дій представника права і обв’язки виникають між особою, яку представляють і третіми особами. Представник діє не від свого імені, а від особи яку представляє і у представника ніяках прав і обов’язків з приводу угод, укладених ним, не виникає. Та обставина, що представник діє від свого імені, відрізняє його від комісіонера, який вчиняє угоди від свого імені і за рахунок комітента. Якщо особою яку представляють може бути будь-яка особа, то представником тільки особа, яка має цивільну правоздатність у повному обсязі. Треба зауважити, що дії представника і третьою особи повинні бути тільки правомірними. В частині 3 статті 62 Цивільного кодексу зазначено, що представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні у відношенні себе особисто, ні у відношенні другої особи, представником якої він одночасно є. Це правило спрямоване на захист інтересів особи яку представляють від можливих зловживань з боку представника. Представник повинен керуватися виключно інтересами особи яку представляє. Якщо буде встановлено, що мала місце умисна змова представника однієї сторони з другою стороною, то внаслідок цього настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої укладено договір (таку угоду суд визнає недійсною на підставі статті 57 Цивільного кодексу). Найбільш розповсюдженими діями які здійснює представник від імені особи яку представляють є угоди і насамперед двохсторонні угоди (договори). Укладання угод не є єдиною формою діяльності представника. Представник може здійснювати і інші юридичні дії (наприклад, подання позову, отримання грошових коштів, підписання акту здачі-прийомки). Проте відповідно до частини 4 статті 62 Цивільного кодексу не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначених у законі (наприклад, посвідчення заповіту через представника). Представництво неможливе без належним чином оформлених повноважень. Повноваження встановлюють можливу поведінку представника по відношенню до третіх осіб. Розрізняють три види представництва: а) в силу повноваження, що грунтується на довіреності (договірне або добровільне представництво) - представництво засноване на договорі має добровільний характер і може виникнути тільки по волі особи яку представляють при наявності згоди представника. Для здійснення такого представництва представнику необхідно отримати повноваження посвідчені довіреністю; б) в силу повноваження, що грунтується на законі (обов’язкове представництво) - при представництві що грунтується на законі представниками і особами яких представляють можуть бути тільки особи, яку прямо зазначені в законі (наприклад, стаття 60 Кодексу про шлюб та сім’ю України - з ахист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень. ). Повноваження при цьому виді представництва, як правило, не має потреби підтверджувати спеціальними документами; в) в силу повноваження, що грунтується на адміністративному акті (обов’язкове представництво) - представництво, що грунтується на адміністративному акті передбачає діяльність представника на підставі адміністративного акту юридичної особи. Відповідно до частини 2 статті 62 Цивільного кодексу повноваження можуть також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець в роздрібній торгівлі, касир тощо). Природньо, треті особи укладаючи угоду з представником повинні мати відомості про наявність у нього належних повноважень. Проте особливих відомостей не потребується, коли повноваження випливають з обстановки, в якій діє представник. Стосовно використання представництва юридичними особами можна зазначити наступне. Як правило, письмова угода укладається шляхом складання документа, що визначає її зміст, і підписується безпосередньо особою, від імені якої вона укладена або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Для укладення угод органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють в межах повноважень, наданих законом, іншим правовим актом або установчими документами. Що ж до кола повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно укладення угод від імені цієї особи, то воно визначається її установчими документами, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. Відповідно до статті 63 Цивільного кодексу у               содержание   ..  702  703  704   ..