План:
Висновок експерта.
Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановлених у результаті досліджень матеріальних об'єктів, проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).
Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він:
а) є результатом дослідження;
б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження;
в) складається з додержанням встановленого процесуального порядку;
г) спирається на зібрані у справі докази.
Експерт надає висновок лише за умови безпосереднього дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матеріалів справи. Правдивість висновків експерта, який використовував відомості з протоколів допитів, інших письмових матеріалів, певна річ, залежить від достовірності останніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкладає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства...». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосередньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), експерт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, документах тощо.
Експертне дослідження виконується в процесі доказування та є його складовою частиною й підпорядковане тим
самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) використовують його впродовж уеього процесу доказування.
У ході експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, встановлення істотних для справи фактів може відбуватися за відсутності органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді). Ця особливість дозволяє пояснити» чому законодавець встановив систему спеціальних процесуальних гарантій, додержання яких має сприяти вірогідному, повному та об'єктивному встановленню фактів експертом і всебічній перевірці його висновків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею). Сукупність цих гарантій утворює процесуальну форму, особливості якої відрізняють експертизу від інших способів доказування.
Норми процесуального права, що регламентують проведення експертизи» визначають не лише мету, порядок, межі таких досліджень, а й взаємні права та обов'язки органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді), інших учасників процесу, а також експерта у зв'язку з проведенням ним досліджень.
Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають загальний висновок. Якщо експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій окремий висновок.
Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові, ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КІШ).
Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати. перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови)1
.
Речові докази.
Речові докази — це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КІТО), Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).
Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано з вчиненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.
Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.
Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій» їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно опи
сані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо — за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).
Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).
Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи — речові докази повинні зберігатися весь чає при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК).
У разі виникнення спору про право власності на предмети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).
Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).
Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:
1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;
2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;
3)речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;
4)гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави;
5)гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено — переходять у власність держави.
Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.
Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК).
Протокол.
Протокол — це документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК).
У протоколі слідчої дії повинно бути зазначено: місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 і 176 КПК, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 523
КПК.
Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.
Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.
Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хтось із цих осіб через1
фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, що пояснюють його зміст.
Якщо особа, що брала участь у проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі й підтверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію.
Протокол судового засідання в суді першої та апеляційної інстанцій веде секретар судового засідання. У протоколі зазначаються:
— місце та час початку і закінчення судового засідання;
— назва і склад суду;
— справа, яка розглядалась;
— секретар;
— сторони;
— особи, які не з'явились в судове засідання, та причини їх неявки;
— дані про особу підсудного;
— дані про час одержання підсудним копії обвинувального висновку;
— дані про роз'яснення підсудному та іншим учасникам процесу їх прав та обов'язків;
— ухвали та постанови суду, прийняті без видалення до нарадчої кімнати;
— всі розпорядження головуючого і дії суду, в тому порядку, в якому вони відбувались;
— всі клопотання і заяви учасників процесу;
— докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів,відповідей експерта на усні запитання;
— послідовність і короткий зміст судових дебатів;
— короткий зміст останнього слова підсудного;
— проголошення вироку та роз'яснення порядку і строку його оскарження.
Протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання, він повинен бути виготовлений не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду справи, про що повідомляються учасники судового розгляду кримінальної справи (статті 85 і 87 КПК).
Протоколи відповідних додатків, складені уповноваженими органами за результатом оперативно-розшукових заходів. Верховна Рада України у червні—липні 2001 року відповідно до програми правової реформи прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до КПК України.
Згідно із Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2535-ІП ч. 2 ст. 65 КПК доповнено нормою, відповідно до якої протоколи, складені уповноваженими органами, з відповідними додатками при провадженні оперативно-розшукових заходів визнаються доказами, якщо вони, безперечно, складені та оформлені за нормами КПК і містять фактичні дані, що мають значення по кримінальній справі.
Які саме уповноважені органи мають право складати протоколи, документи, додатки до них, в законі не вказано. Очевидно, це органи дізнання: міліція (податкова міліція), органи безпеки, митні органи тощо, тобто органи, перелічені в ст. 101 КПК.
Наприклад, міліція, як орган дізнання, при провадженні оперативно-розшукових заходів, а також виконанні доручень слідчого, прокурора, судді (суду) по кримінальній справі складає протоколи оглядів, документів, предметів, приміщення і при цьому вилучає різні речі (наприклад, порошок, схожий на наркотик тощо). Такі протоколи і додатки до них після правильного процесуального оформлення можуть стати джерелами доказів.
Документи
Документи є джерелом доказів, якщо в них викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. У тих випадках, якщо документи зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, наприклад, знаряддям вчинення злочину, вони є речовими доказами (ст. 83 КПК). Отже, у документі як самостійному джерелі доказів має значення саме його зміст, а не якісь інші його якості.
Формулювання «інші документи», що використовується для визначення одного із видів джерел доказів у кримінальному судочинстві, на наш погляд, є вдалим. Законодавець, вказуючи у ст. 65 КПК на інші, документи, підкреслив, що поряд з протоколом слідчих і судових дій джерелами доказів також є інші документи. У ст. 83 КПК відсутнє слово «інші», а сама стаття називається «Документи».
Отже, слово «інші», яке вживає законодавець при визначенні одного із джерел доказів у ст. 65 КПК, має як смислове (відмінне за доказовою природою від протоколів слідчих і судових дій), так і стилістичне значення.
Згідно зі ст. 83 КПК під документом розуміють ті джерела доказів, у яких викладено або засвідчено обставини, що мають значення для справи. Законодавець, акцентувавши увагу на понятті документа, не згадав про його матеріальний носій, спосіб викладення, зберігання, перетворення і передачі інформації та про інші елементи у структурі документа як джерела доказів. Тому з цього питання є різні думки в кримінально-процесуальній літературі.
Наприклад, Б. І. Пінхасов визначає документ як матеріальний об'єкт, що містить відомості про події та факти, викладені з допомогою письмових та інших знаків, що однозначно передають людську думку або закріплені й відтворюються з допомогою технічних засобів у вигляді зображення чи усної мови.
Деякі автори вважають, що не слід поняття документа — джерела доказової інформації — формулювати як матеріальний носій, який містить відомості, що мають значення для справи, через те, що таке розуміння документа заздалегідь надає йому статус речового доказу.
У модельному Кримінально-процесуальному кодексі для держав—учасниць СНД, прийнятому в 2000 р. на сьомому пленарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав—учасниць СНД, що має рекомендаційний характер, у ст. 157 розділу IV було дано поняття документа як джерела доказів у кримінальному судочинстві. В ньому під документом розуміється будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії, виконаний у словесній, цифровій, графічній або іншій знаковій формі, призначений для збереження, перетворення, передачі, засвідчення відомостей, що можуть мати значення для справи. На наш погляд, таке поняття документа як джерела доказів більш повно охоплює його значення для кримінального судочинства, ніж редакція чинної ст. 83 КПК України, і його доцільно застосувати, за деяким винятком, при розробленні відповідних положень нового КПК.
Визначати документ як будь-який запис на паперовому, електронному або іншому носії уявляється дещо неправильним. Акцентувати увагу на тому, що документ — це запис, не слід, бо «запис» означає не що інше, як спосіб фіксування, збереження і передачі інформації, оскільки головним смисловим елементом структури поняття документа як джерела доказів є його зміст, тобто сукупність тих відомостей (інформації), що є об'єктом пізнання та оцінки в кримінальній справі у ході її розслідування.
Документ як джерело доказів у кримінально-процесуальному розумінні — це матеріальний об'єкт, що у зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події і факти, які мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, що читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів), та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складений певною особою, підприємством, установою, організацією, одержаний у встановленому порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів кримінальної справи.
Зазначене вище дозволяє виділити таку структуру кримінально-процесуального поняття документа як джерела доказів:
— документ завжди є матеріальним об'єктом;
— документ є джерелом доказової інформації лише у разі, якщо в ньому зафіксовані відомості про події та факти, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;
— зміст документа має засвідчувальний або описовий характер. Поділ документів на «засвідчувальні» й «описові» досить умовний, оскільки документ, що засвідчує факти, обов'язково їх описує (точніше викладає відомості про них) і, навпаки, документ, що описує факти, може бути використаний для їх засвідчення. Йдеться про відмінність цільового призначення документа в момент його складання і ступеня деталізації описання фактів, але не про розрізнення доказового значення;
— відомості, що містяться в документі, фіксуються будь яким способом, що дозволяє людині однозначно їх відтворювати, передавати і тлумачити за допомогою технічних засобів або усної мови;
— відомості засвідчуються чи описуються органами або особами, від яких документ виходить, у межах їх посадової компетенції або, якщо документ виходить від громадянина, в межах повноважень і фактичної поінформованості;
— документ має бути одержаний в установленому кримінально-процесуальному порядку органами розслідування або судом і доданий до матеріалів справи.
Таке розуміння сутності документа як джерела доказової інформації, на нашу думку, найповніше відображає його кримінально-процесуальну природу.
Висновок
Отже, підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, 'що елементами процесу доказування
як дослідження є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. Найважливішими елементами другого виду, або аспекту доказування в кримінальному процесі є письмове або усне формулювання певної тези (наприклад, обвинувальної чи виправдувальної) і наведення аргументів для її обгрунтування. Цей вид доказування близький до того, що існує у формальній логіці.
Загальне поняття доказування
в кримінальному процесі можна визначити таким чином: це — діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обгрунтування.
Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються дока
зовим правом.
До системи норм доказового права входять:
а)насамперед норми глави 5 КПК «Докази», які регулюють, зокрема, предмет доказування в4
кримінальній справі, поняття та оцінку доказів і їх процесуальні джерела;
б)норми-принципи кримінального процесу;
в) норми, які передбачають права й обов'язки суб'єктів кримінального процесу; г) норми, що регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів;
д) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обгрунтування процесуальних рішень.
Доказове право вивчається теорією доказів
(вона ще називається вченням про докази)
як складовою частиною науки кримінального процесу, причому не тільки в його
Список використаної літератури
1. Конституція України 28.06.1996
2. Кримінально – процесуальний кодекс України від 28.12. 1960 в редакції від 03.04.2003
3. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України К., «АСК» 1999
4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу К., 2003
5. Закон України «Про судоустрій України» 07.02.2002
6. Закон України «Про статус суддів» 15.12.1992
7. Закон України «Про прокуратуру» 05.11.1991
8. Закон України «Про органи суддівського самоврядування» 02.02.1994
9. Галаган В.І. Проблеми вдосконалення кримінально – процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України: Монографія. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002.
10. Жеребкін В.С. Логіка: Підручник. Київ – Харків. – 1993.
содержание ..
339
340
341 ..
|
|
|