Прояв певних форм міжнародної економіки в Туреччині

Зміст

Розділ 1. Загальна характеристика Туреччини…………………………………………….2

1.1.Географічне положення.....................................................................................................2

1.2.Природні умови та ресурси...............................................................................................2

1.3.Географія господарства.....................................................................................................3

1.4.Сільське господарство.......................................................................................................4

1.5.Промисловість....................................................................................................................6

1.6.Транспорт і зв'язок...........................................................................................................10

Розділ 2. Особливості розвитку економіки Туреччини на сучасному етапі.....11

2.1.Зміна соціально-економічної моделі світу і її вплив на інтеграцію Туреччини у світову економіку............................................................................................................................11

2.2.Сучасний економічний розвиток Туреччини…………………………………………14

2.3.Інтеграція Туреччини до світової економіки...............................................................16

Розділ 3. Прояв певних форм міжнародної економіки в Туреччині.................................21

3.1.Зовнішня торгівля............................................................................................................21

3.2.Міграція робочої сили.....................................................................................................24

3.3.Влютно-фінансові відносини..........................................................................................25

3.4.Вільні економічні зони в Туреччині...............................................................................28

3.5.Взаємодія Туреччини з Україною..................................................................................31

Розділ 1. Загальна характеристика Туреччини.

1.1.Географічне положення.

Туреччина розташована в двох частинах світу – 97% території в Західній Азії (займає весь півострів Мала Азія) і 3% - в Європі, на крайньому сході Балканського півострова (історична назва східна Фракія). До неї належать і кілька невеликих островів. Країна розділена на дві частини Мармуровим морем та протоками Босфор і Дарданелли.

З трьох сторін Туреччину омивають моря: на півночі – Чорне, на заході – Егейське, на півдні – Середземне. Протяжність морської берегової лінії, включаючи узбережжя Мармурового моря, проток і островів - 8333 км. Сухопутний кордон Туреччини – 2753 км. На заході вона межує з Болгарією (269 км) і Грецією (212 км), на північному сході – з Грузією та Вірменією (610 км), на сході – з Іраном (454 км), на південному сході – з Іраком (331 км) і Сірією (877 км). По Чорному морю сусідом Туреччини є Україна.

Площа Туреччини – 779,5 тис. км2, населення – 65,5 млн. осіб, столоця – Анкара (2,7 млн. осіб).

Характерна географічна особливість країни – розташування на перехресті важливих водних, сухопутних і повітряних магістралей, що з’єднують Європу з Азією і чорноморські країни з країнами Середземномор'я. Туреччина розташована в місці, де з’єднуються три континенти – Європа, Азія і Африка. Завдяки своєму розташуванню цей регіон (Анатолія) став місцем народження багатьох великих цивілізацій, відлік яких ведеться з 7000 р. до Христа.У рамках цих цивілізацій почали свій розвиток сільське господарство (з 6500 р. до Христа), обробка металів ( з 433 р. до Христа), культура і мистецтво (найдавніші в світі фрески).

1.2. Природні умови та ресурси.

У Туреччині поєднуються глибокі, розчленовані ущелини і засніжені вершини гірських хребтів, сухі нагір'я і вічнозелені приморські рівнини, що потопають в багатій субтропічній рослинності.

Туреччина – гірська країна зі складною геологічною будовою і рельєфом. Середня висота поверхні над рівнем моря – 1132 м. Майже вся територія зайнята Малоазійським нагір'ям, у складі якого вирізняють окраїнні гори (Понтійські й Тавр і розташоване між ними Анатолійське плоскогір'я. На сході до нього прилягає сильно розчленоване Вірменське нагір'я).

У надрах країни залягають кам'яне і буре вугілля, нафта, різні рудні копалини: залізо, свинець, цинк, марганець, ртуть, сурма, молібден. В першу чергу слід назвати хромові, вольфрамові, мідні руди, борати, мармур, вугілля та ін. На частку Туреччини припадає 25% загальносвітових запасів ртуті і сурми, 8% - хромітів, 7% - вольфрамових руд, 5,4% - уранових, 4,2% - мідних і т.д. Із нерудних корисних копалин є родовища селітри, сірки, кухонної солі.

Територія Туреччини знаходиться в межах середземноморського субтропічного кліматичного поясу. Однак гірський, сильно розчленований рельєф і складна циркуляція повітряних мас зумовили велику різноманітність кліматичних районів. Виділяється п'ять кліматичних районів (поясів): чорноморський (понтійський), середземноморський, внутрішня Анатоля, Вірмено-Курдське нагір'я, верхньомесопотамський.

Територія Туреччини, за винятком Конійської рівнини, вкрита густою річковою сіткою. Більшість рік має гірський характер із значними водоспадами і порогами. На півострові течуть річки басейнів чотирьох морів та Перської затоки. Ряд річок належить до внутрішніх замкнутих басейнів – Каспійського моря, в яке впадає р. Аракс, а також озер Ван, Туз, Акгель та ін. За характером живлення річки належать до трьох типів: снігового, дощового та ґрунтового. Велика швидкість течії робить їх майже незамерзаючими навіть у високогірних районах. Звідси велике значення рік як можливих джерел електроенергії, поки що слабо використовуваних.

Більшість рік Туреччини маловодні, з непостійним режимом. Влітку деякі з них, що течуть по плоскогір'ю, пересихають. Багато рік використовуються для зрошення.

Близько 9,2 тис. км2 площі країни займають озера. На сході є група запрудно-вулканічних озер. Найбільше з них – гірське (1646 м над р.м.) солоне безстічне озеро Ван (3713 км2 ). В межах Північно-Західної Анатолії вздовж південного берега Мармурового моря простягається ланцюг лагунних прісноводних озер. Зустрічаються кратерні, карстові, тектонічні (скидові) озера.

Ґрунтовий покрив дуже різноманітний, що пояснюється складністю літологічної основи, різноманітністю рельєфу та кліматичний умов. Переважають гірські ґрунти (до 80% поверхні), вони малопотужні і малородючі.

Серед рівнинних ґрунтів слід назвати сіроземи, буроземи, червоноземи, каштанові ґрунти і солончаки. Сірі і бурі степові та пустельно-степові ґрунти, що переважають на плоскогір'ї, сприятливі під пасовища для овець і кіз. Буроземи переважають в рівнинних і передгірських районах Західної Анатолії, на узбережжі Чорного і частково Середземного морів. Червоноземи розповсюджені, головним чином, в Чорноморській зоні. Головна перевага цих ґрунтів в тому, що навіть в посушливі роки вони зберігають вологу.

Чорноземів в Туреччині мало. Найбільш сприятлива для землеробства територія – степові райони Вірменського нагір'я з чорноземовидними ґрунтами – основна житниця країни.

Рослинний покрив у Туреччині змінюється залежно від кліматичних умов і рельєфу місцевості. Виділяють дві рослинні зони – приморську і внутрішню. Берегова частина приморської зони – це в основному ареал культурної рослинності, тобто рілля, сади і огороди. За ними йде область лісів і чагарників. Узбережжя і північні схили Понтійських гір вкриті густими широколистяними лісами з вірменського дуба, самшит, ліщина. Дерева і чагарники перевиті ліанами: плющем, диким виноградом. Верхні схили гір вкриті хвойними лісами, вище яких розташовані альпійські луки.

У приморській смузі Чорноморського узбережжя, а також в долинах, котловинах і передгір'ях прибережної зони на червоноземних ґрунтах широко представлені культурні ландшафти: поля кукурудзи, тютюну, рису, плантації винограду, чаю, цитрусових, ліщини.

У районах Середземномор'я в нижньому поясі гір (до висоти 600 м) широкого розповсюдження набули зарості твердолистяних вічнозелених кущів з переважанням суничного дерева, лавру, мирти, олеандру, фісташки. Квіти багатьох кущів містять ефірні масла.

Прибережні рівнини Середземного моря з жарким морським субтропічним кліматом, родючими ґрунтами стали великими районами землеробства (вирощують бавовник, цитрусові і навіть банани, прекрасно акліматизувались цукрова тростина, плодоносить фінікова пальма).

На узбережжі Егейського моря культурні ландшафти (пшеничні поля, зарості маслин, інжиру, цитрусових, плантації винограду, тютюну і бавовнику) займають великі простори. Ліси або окремі дерева збереглися у верхній частині гір (каштани, кипариси, дуби, сосни).

Рослинність Анатолійського плоскогір'я степова і напівпустельна, з ковилою, полином, ефремерами та ін. При допомозі штучного зрошення степові ґрунти можуть давати високі врожаї зернових. Пасовища забезпечують кормом велику рогату худобу, овець і прославлених ангорових кіз.

Важливо зазначити, що природа Туреччини, особливо її ліси, ґрунти і тваринний світ, за тривалу історію господарського освоєння зазнали деградації. Тому питання охорони і раціонального використання природних ресурсів є особливо актуальними.

1.3. Географія господарства.

Турецька республіка в своїй економіці дотримувалася курсу активного втручання держави в економічне життя, шляхом створення державного сектора в базових галузях господарства, що вимагають великих капіталовкладень.

Держава контролює весь залізничний транспорт, засоби зв'язку, половину морського транспорту, ¾ кредитно-банківської системи, близько 1/3 обробної і ¾ видобувної промисловості, а також практично всі електростанції, значну частину металургії, нафтопереробки. Разом з тим, держава заохочує приватний сектор, позиції якого в промисловому виробництві розширюються.

З точки зору місця в системі світового господарства Туреччина за багатьма ознаками належить до групи країн, що розвиваються. Виробнича сфера та сфера послуг у Туреччині займають однакову питому вагу – по 50%. У виробничій сфері серед галузей господарства найбільш розвиненою є промисловість – 35,2%, питома вага сільського господарства становить 15,1%.

1.4. Сільське господарство.

У сільському господарстві зайнято більше половини всього самодіяльного населення, створюється п'ята частина валового національного продукту. Частка сільськогосподарських товарів в експорті країни хоча і знизилась, але не опускається нижче 20-25%. Юридично в Туреччині існують три основні категорії земель: приватні, державні, загального користування. Левова частка оброблюваних земель (до 90%) знаходиться в руках приватних власників: великих, середніх і малих.

Майже дві третини доходу в цій галузі створюється в землеробстві. На другому місці – тваринництво (третина доходу), а роль лісового господарства і рибальства незначна.

Землеробство включає вирощування зернових, бобових, овоче-баштанних і технічних культур, а також плодівництво. Провідну роль відіграють зернові культури (до 80% посівних площ), переважно озима пшениця і ячмінь. Відносно менше значення мають кукурудза, жито, овес, просо і рис. Пшеницю, яка займає понад 65% посівів зернових, вирощують повсюдно, але основним районом вирощування цієї культури є Внутрішня Анатолія. Урожайність пшениці досягає 18-19 ц/га. Туреччина знаходиться в першій десятці країн-виробників пшениці і збір її нині становить 17-18 млн.т. в рік. Близько 1 млн. т. пшениці йде на експорт.

П'яту частину зернового клину займає ячмінь. Третя за значенням продовольча і фуражна культура – кукурудза. Її вирощують переважно на Чорноморському узбережжі та в Мармуровоморському районі.

Рис культивується в місцях з жарким кліматом при штучному зрошенні (долина р. Маріца, Середземноморський і Чорноморський райони).

Бобові культури займають досить скромне місце в посівних площах, проте в економіці значення їх досить вагоме. Найбільше збирають чечевиці, гороху, квасолі, зеленого горошку і бобів.

Городні і баштанні культури широко розповсюджені поблизу великих міст – їх основних споживачів. Найбільшим попитом користуються картопля, цибуля, часник, дині і кавуни, а також огірки, помідори, капуста, баклажани, перець і кабачки.

Технічними культурами зайнято менше 12% посівних площ. Нова для Туреччини культура – цукровий буряк. Його посіви тяжіють до районів нині діючих цукрових заводів. Цукрова тростина росте лише на крайньому півдні країни.

З волокнистих культур першість належить бавовнику. Його культивують у двох районах – Середземноморському і Егейському. З розвитком національної текстильної індустрії бавовник повністю використовується для власних потреб. Конопля дає сировину для текстильної (виготовлення канатів, мотузок, мішковини) і маслоробної промисловості. Льон, переважно як олійна культура, культивується, головним чином, в західній частині Чорноморського узбережжя.

В олійножировій промисловості, крім насіння волокнистих культур, використовується кунжут, земляний горіх, соя, а також соняшник – нова для турецького землеробства культура, що культивується в Мармуровоморському районі.

Кунжут – олійна культура, здавна вирощується в приморських (крім Чорного) районах. Кунжутну олію використовують у кулінарії і парфумерній промисловості. Частину насіння і олії експортують.

У країні розширюються посіви сої (в східній частині Чорноморського узбережжя), земляних горіхів (арахісу) в Середземноморському районі.

Чай – також нова для Туреччини землеробська культура. Вирощений в країні чай повністю забезпечує внутрішні потреби.

Туреччина, поряд з Болгарією і Грецією, - основний виробник східного тютюну. Райони вирощування і загального виробництва тютюну – Егейський, Чорноморський, Мармуровоморський і Південно-Східний. Ця галузь орієнтується в основному на експорт.

Розвитку плодівництва сприяють різноманітні кліматичні умови. Виноградниками, посадками маслин і фруктовими садами зайнято 2,9 млн. га (3,7% території країни). Плодівництво – важлива експортна галузь. Воно розвинене у всіх приморських районах, а найбільше – в Егейському районі. Крім цього, майже повсюдно в приміських районах є сади, які задовольняють потреби городян у свіжих фруктах.

Найбільше економічне значення (особливо для експорту) мають виноград, інжир, маслини і цитрусові, а також фундук. Туреччина за площею виноградників (близько 7000 тис. га) і збором (3-3,5 млн. т) продукції займає одне з перших місць у світі. Чверть винограду використовується у свіжому виді, третина йде на виробництво ізюму, третина – на бекмес (виварений до густини меду виноградний сік), суджук (вид солодощів) і лише десяту частину врожаю переробляють на вино. Виноградарством зайнято понад 10% сільського населення. Найбільш придатна для виноградної лози Анатолія.

Уздовж західного і південного узбережжя Анатолії і на південному сході країни ростуть маслини. За площею насаджень маслин і виробництвом оливкового масла (олій) Туреччина входить в першу п'ятірку держав світу. Основна частина збору (близько 70%) йде на виробництво оливкової олії, решта споживається в їжу.

Інжир росте в Західній Анатолії (70% дерев). Другий район розповсюдження інжиру – Середземноморський.

Ліщина (лісовий горіх), плоди якого (фундук) служить екстра продуктом для кондитерської промисловості, широко культивується на Чорноморському узбережжі. Туреччина дає до половини світового збору фундука.

Цитрусові вирощують у двох районах: Середземноморському (90% збору) і Егейському. В цілому Туреччина збирає 1,2 млн. т цитрусових і серед середземноморських країн займає п'яте місце – після Іспанії, Італії, Ізраїлю і Алжиру.

Крім названих плодових і ягідних культур, по всій країні зустрічаються яблуні, груші, айва, слива, черешні, абрикоси, персики, вишня, банани.

На відміну від землеробства тваринництво (виключаючи птахівництво) розвивалося майже виключно на екстенсивній основі, за рахунок росту поголів’я худоби. Слід підкреслити, що землеробство і тваринництво в Туреччині ніколи не представляли тісно пов'язаних частин єдиного економічного організму.

Освоєння нових орних земель здійснювалось майже виключно за рахунок розорювання природних пасовищ, площа яких після війни скоротилася вдвічі, а поголів’я худоби зросло в півтора рази.

Можна виділити три основні типи тваринництва. Найбільш древня і примітивна форма – це кочове м’ясо шерстне скотарство (головним чином розведення дрібної рогатої худоби), характерне для курдських напівосілих племен Східної Туреччини і урюків (турків-кочевників).

Друга форма тваринництва характерна для дрібнотоварного селянського господарства, де тваринництво – доповнення до землеробства як основного заняття. Це найбільш розповсюджений і найменш зв'язаний з ринком тип скотарства.

Третій, швидко прогресуючий тип тваринництва – це створенні торговим капіталом на комерційній основі товарні ферми з високою спеціалізацією і найновішими методами організації виробництва.

Серед домашніх тварин першість належить вівцям – більше половини поголів’я (40 з 68 млн. голів). Вівчарство забезпечує 45% доходу від скотарства. Туреччина має багато власних порід овець. Усі вони дають напівгрубу шерсть. Річний настриг овечої шерсті – 50 тис.т, вихід овечих шкірок – близько 7 млн. штук.

Кози, звичайні і ангорські, займають у Туреччині друге, після овець, місце серед рогатої худоби. Ангорська коза (2 млн. голів) дає тонку шерсть „ангору” (мохер), яка має велику цінність. До середини ХІХ ст. Ангорські кози водились тільки в Туреччині, але потім були вони були завезені в південну Африку і США, де на їх основі були виведені нові, покращені породи. Чисельно в Туреччині переважає звичайна коза (11 млн. голів).

Стадо великої рогатої худоби нараховує 13 млн. голів (корови, бики, буйволи), з них молочних корів і буйволиць – близько 50%. Решта – тяглова і транспортна худоба, а також молодняк. У Туреччині дохід з однієї голови великої і дрібної рогатої худоби в 4-5 разів нижчий, ніж у Європі.

Товарне молочне господарство розвинулось у північно-східних районах країни. Другий важливий район молочного скотарства – Чорноморський. Східна Фракія відома виробництвом молочних продуктів для Стамбула. Молочну худобу розводять також в околицях усіх великих міст.

Птахівництво почало інтенсивно розвиватися у зв'язку з підвищенням ринкового попиту на пташине м'ясо і яйця. З допомогою ізраїльського капіталу створені птахо комплекси по виробництву на промисловій основі бройлерів і яєць. Значно зросла чисельність домашньої птиці, особливо курей та індиків.

Шовківництвом здавна займаються в 20 ілах. З точки зору клімату і багатої флори Туреччина має багаті можливості для розвитку бджільництва. За числом вуликів (2,7 млн) вона займає третє місце у світі, а за виробництвом меду - п'яте.

Великі потенційні можливості має рибальство, оскільки країна з трьох боків оточена морями. Цьому сприяє і наявність внутрішніх водойомів: озер і водосховищ. Приблизно 90% вилову дають Чорне і Мармурове моря. Основні породи риб – хамса, ставрида, сардина, кефаль, скумбрія, тунець. Основні породи прісноводної іхтіофауни: сазан, форель та ін.

Ліси і чагарники займають 20 тис. га (26% території країни). Правда, частина лісових масивів – це кущі і низькорослі дерева, характерні для арідних (напівсухих) кліматичних зон. Цей ліс більше придатний для заготівлі дров, ніж для ділової деревини. Та і в інших лісах мало високоякісних порід дерев. На хвойні породи припадає 78%, листяні – 14, змішані – 8%. Великої шкоди лісовому господарству завдають пожежі.

На заході країни росте валуновий дуб, жолуді якого містять дубильні речовини, що застосовуються в шкіряному і фарбувальному виробництвах. Ліси поставляють і інші продукти – деревну смолу, солодковий корінь та ін.

1.5.Промисловість.

Основою турецької промисловості є обробна промисловість, за нею йде видобувна і енергетична.

В основу енергетичної політики на сучасному етапі покладено принцип орієнтації на власні джерела енергії: лігніт, кам'яне вугілля, гідроресурси, природний газ, геотермальну, сонячну енергію і енергію води.

Загальні запаси лігнітів – близько 7 млрд. т., кам'яного вугілля – 1,5 млрд. т. Гідроенергетичний потенціал використовується лише на 11%.

У країні діє близько 50 ГЕС і 30 ТЕС. Виробництво електроенергії становить 51,4 млрд. кВт-г. Щорічно дефіцит електроенергії покривається частково за рахунок імпорту.

На 204 гірновидобувних підприємствах держсектору, що забезпечують 70% виробництва, працює 80 тис. чол. – майже 80% зайнятих в галузі.

Видобуток кам'яного вугілля ведеться на Чорноморському узбережжі, в районі Ереглі, Зонгулдак, Амасра і здійснюється державною організацією „Кам'яновугільні підприємства Туреччини”. Розробки бурого вугілля здійснюються на шахтах дочірніх компаній.

Видобуток нафти порівняно з розмірами її внутрішнього споживання незначний. В нафтодобувній промисловості акціонерному товариству „Турецька нафта” протистоять міжнародні нафтові монополії „Мобіл” та „Шелл”. Активізується приватний національний капітал, іноді у співробітництві з іноземним. Найбільш важливий район нафтовидобутку знаходиться в трикутнику Гарзан-Гермік-Роман (Південно-Східна Анатолія). Розпочався видобуток природного газу.

Залізна руда видобувається, головним чином, в Деврігі (іл Сівас), Хекімхан (іл Малатья). Держсектор забезпечує видобуток 75% усього видобутку руди та третину хромової руди. Оскільки більша частина хромової руди йде на експорт, темпи її видобутку визначаються кон’юнктурою на світовому ринку.

Видобуток мідної руди повністю контролює держава. Перша фірма діє в районі давнього видобутку міді – ілі Елязиг, друга – в ілі Артвін. Майже вся видобута мідна руда збагачується і переробляється в чорнову і рафіновану мідь.

Свинцевий і цинковий концентрати видобуваються переважно приватними підприємствами, які працюють в ілах: Кютахбя, Кайсері, Малатья, Баликесір.

Поклади марганцевої руди розробляються на рудниках біля Ереглі (Чорноморське узбережжя), в ілах Анкара та Денізлі. Видобуток ртуті зростає поблизу Коньї. Найважливіший район видобутку бокситів – Мілас. Алюмінієвий завод працює в Сейдішехірі.

Видобуток сірки ведеться в ілі Испарта і Денізлі. Розробка вольфрамової руди здійснюється головним чином в ілі Бурса.

Крім цього, в Туреччині видобувають барити, фосфорити, сурму, магнезит, азбест, наждак, флюорит, золото і срібло (в незначний кількості), мармур. В останні роки виявленні запаси уранової руди, але розробка їх ще не налагоджена.

Обробна промисловість забезпечує близько 70% усієї вартості промислової продукції. Усередині обробної промисловості основна частина виробництва припадає на харчову і легку – 44%, значний розвиток отримала промисловість, пов'язана з будівництвом – 15%. Певне місце в обробній промисловості зайняли нафтопродукти (12%), хімічна сировина, пластмаси і гумові вироби (9%), складання транспортних засобів, виробництво сільськогосподарських машин і знарядь (2%), складання і виробництво верстатів (2%), продукція електротехнічної промисловості (3%). На решту галузей припадає 13% виробництва. Тепер держсектор займає провідні позиції в ряді галузей обробної промисловості (металургійна, нафтохімічна, виробництво целюлози і паперу, спиртогорілчана, тютюнова), в промисловій інфраструктурі.

Харчосмакова промисловість дає 36% усієї продукції обробної промисловості. Вона представлена досить великими державними і кооперативними підприємствами (м'ясокомбінати, молочні, цукрові, вино-горілчані заводи і тютюнові фабрики), а також значною кількістю дрібних і середніх приватних підприємств, що випускають різноманітні продукти харчування.

У борошномельній, хлібопекарській і кондитерській промисловості панує приватний сектор, переважають невеликі підприємства. Нараховується 300 борошномельних заводів (більшість з них у великих містах). Частину муки дають дрібні сільські млини. Працюють макаронні і бісквітні фабрики, найбільші з них – у Стамбулі, Ізмірі. Туреччина експортує муку (головним чином, в Ірак, Іран, Румунію, Алжир), макарони і вермішель (в Саудівську Аравію, Німеччину, Ліван та ін.). Хлібобулочні вироби випікаються повсюдно кустарним способом. В Туреччині працюють рисоочисні фабрики.

Виробництво, внутрішній збут і експорт цукру, а також ціни на нього регулюються державою (з 24 цукрових заводів 19 є державними). Цукор експортують в основному в Ірак та Іран, а патоку – в Румунію, Болгарію, Нідерланди.

Кондитерські вироби виготовляють переважно на дрібних приватних підприємствах. Є також майстерні, що займаються виготовленням тістечок, тортів, східних солодощів. Найбільше кондитерське підприємство – шоколадна фабрика в Стамбулі, збудована за участю швейцарського капіталу.

М'ясо-рибна промисловість представлена перш за все м'ясокомбінатами державної організації „М'ясо-риба”. Вона заготовляє м'ясо, м'ясні вироби (в т.ч. консервовані), тваринні жири. В її розпорядженні рибоконсервні заводи та завод, що виробляє рибну муку (в Трабзоні). Приватному сектору належать невеликі м’ясо переробні підприємства. Створені перші великі сучасні приватні м'ясокомбінати („Яшар-холдінг”), акціонерні компанії з виробництва бройлерів. Частину м'яса (баранини, яловичини, бройлерів) експортують в сусідні держави. Пастеризоване молоко і молочні продукти виробляють заводи державної організації „Молочна промисловість Туреччини”, а також приватні, кооперативні підприємства. Інша продукція молочної промисловості – йогурт, бринза, вершкове масло.

Сотні дрібних, середніх і великих підприємств приватного сектора зайняті виробництвом рослинної олії – оливкової, соняшникової, кукурудзяної, бавовникової.

Об'єднання збутових кооперативів ТАРИШ має великі підприємства, що обробляють ізюм, інжир, фабрики маслинової олії, бавовноочисні фабрики і маргариновий комбінат, один з найбільших в Туреччині. Велика фабрика бавовняної олії працює в Адані, рафінування рослинної олії і виготовлення різних сортів мила і гліцерину налагоджено в Ізмірі, маргарину – на заводі в Бакиркьоє, що належить англо-голландсько-турецькій фірмі.

Управління державних монополій контролює соляні, спиртогорілчані, виноробні, тютюнові та інші підприємства. Діють виноробні підприємства приватного сектора. Деякі турецькі вина (переважно сухі) йдуть на експорт. Пивоварні заводи в основному приватні. Розвивається виробництво безалкогольних напоїв та розлив мінеральної і содової води.

Державна організація „Чай-Кур” володіє 15 чайними і трьома пакувальними фабриками. Експортують чай у Німеччину, Бельгію, Нідерланди та ін. країни. Виробництво тютюнових виробів налагоджено в Стамбулі, Ізмірі, Самсуні, Адані, Бітлісі, Малатьї, Ізміті.

Текстильна промисловість – одна з найбільш розвинених галузей. Продукція галузі, як правило високої якості, експортується в Західну і Східну Європу, США й інші країни. Туреччина задовольняє третину потреб країн Європейського співтовариства в текстилі, включаючи готовий одяг. У загальному обсязі експорту країни текстиль становить 26%.

У країні розвинене виробництво штучних і синтетичних волокон. Набрало розповсюдження фабричне виробництво готового одягу, білизни (Стамбул, Ізмір). Працюють невеликі шовкоткацькі виробництва.

Здавна розвинене в Туреччині килимарство. Майстерні і невеликі фабрики виготовляють високоякісні килими, головним чином, ручної роботи. Державні фабрики щорічно виробляють понад 15 млн. м2 килимів, головним чином, машинних. Розвивається в Туреччині виробництво ручної пряжі, в т.ч. мохеру, в'язаних виробів.

Шкіряна і взуттєва промисловість представлена майстернями і фабриками різних розмірів. Найбільша в країні шкіряно-взуттєва фабрика в Бейкозі належить Сумербанку (взуття для армії, чоловіче і жіноче взуття для ринку). Друга шкіряно-взуттєва фабрика – у Вані, багато фабрик у Стамбулі. Всього в країні виготовляється 33-35 млн. пар шкіряного, 8 млн. пар – текстильного взуття. Головна частина експорту цієї галузі – шкіряний готовий одяг у Німеччину, Швейцарію, Бельгію, Люксембург, Англію, Францію та інші країни.

Промисловість будівельних матеріалів включає цементні, скляні, цегельні і черепичні заводи. За виробництвом цементу Туреччина входить до числа перших 13 країн світу. Значна частина цегли і черепиці виробляється на дрібних підприємствах місцевого значення. Бетонні стовпи, блоки, опори виготовляються на великих підприємствах в Ізмірі, Ескішехірі, Манісі, Адані, Анкарі і в інших містах.

Фарфоро-фаянсові фабрики виробляють посуд, фарфорові ізолятори, фаянсову і керамічну плитку, санітарно-технічне устаткування. Виробництво скла сконцентроване, головним чином, біля Стамбула. Туреччина експортує віконне і пляшкове скло, скляний кухонний і столовий посуд, кришталь.

У країні нараховується декілька тисяч підприємств лісообробної (і деревообробної) промисловості, переважно – це дрібні майстерні. Державні підприємства діють в місцях лісорозробок. Фанерні фабрики є в Анкарі і Каракалі. Виробництво меблів здійснюється кустарним способом в дрібних майстернях. Целюлозно-паперова промисловість нараховує 9 фабрик. Основна продукція – папір і картон.

Переробку нафти здійснюють заводи в Батмані, Ізмірі, Мерсіні. Почав працювати Середньоазітський завод в Кириккале.

Видобуток газу ведеться з 80-х років. Газові заводи є в Анкарі, Стамбулі, Ізмірі та в інших містах. Поблизу Ізміра діє великий нафтохімічний комплекс, в Бандерме – завод по виробництву борної і сірчаної кислоти. Деякі види хімічної сировини є побічною продукцією металургійних заводів, целюлозно-паперових фабрик, гірничовидобувних підприємств.

На окремих підприємствах машинобудівної і хімічної промисловості виготовляється хімічна сировина, що використовується при виробництві вибухових речовин. Налагоджено випуск фосфатних і азотних мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин і стимулювання їх росту. В руках приватних фірм знаходиться випуск товарів побутової хімії – мила, прального порошку, зубної пасти, одеколону, туалетної води та виробництво лаків і фарб, деяких видів барвників.

Гумова промисловість представлена виробництвом автомобільних шин. На приватних підприємствах Стамбула й Ізміра виробляються покришки і камери для мотоциклів та велосипедів. Продукцією цієї галузі є і гумове взуття.

Виробництво чорних металів зосереджено в основному на трьох великих підприємствах чорної металургії – Карабюкському, Ереглійському і Іскендерунському комбінатах. Державна організація в Сумербанку разом із західнонімецьким концерном має три трубопрокатні заводи.

Мідь виплавляється в Ерегані і Мургуле, електролітична виплавка міді налагоджена в Стамбулі. Державна компанія „Чорноморський мідеплавильний комбінат” має підприємства в кількох містах, на яких виробляється чорнова мідь, сірчана кислота, збагачені пірити, золото і срібло. В Сейдішехірі працює алюмінієвий завод.

Машинобудівна і електротехнічна промисловість розвивається, перш за все, за рахунок створення складальних підприємств з участю приватного іноземного капіталу.

Провідне місце в машинобудуванні займає виробництво і складання транспортних засобів. В авто-, трактороскладальній промисловості активно діють ТНК („Форд”, „Фіат”, „Рено”, „Мерседес”, „Даймлер-Бенц”, „Брітіш мотор”, „Крайслер” та ін.), які тісно співпрацюють з місцевим приватним капіталом. Виготовляють вантажні автомобілі і тягачі, автобуси і мікроавтобуси, легкові автомобілі і трактори. Працює 19 основних підприємств завершальної зборки і близько 1000 суміжних виробництв.

Будівництво залізничних транспортних засобів здійснюється в Ескішехірі на локомотивобудівельному заводі (складання маневрових тепловозів, виробництво спеціальних вагонів, холодильників); в Адані (пасажирських вагонів); в Сівасі (товарних вагонів, дизель-моторів).

Суднобудування представлено кількома верфями в Стамбулі і Ізмірі. Цивільні замовлення на будівництво і ремонт суден виконують військові верфі. Середньо- і крупнотоннажні судна (і морські крани) Туреччина купує за кордоном.

Верстатобудування як галузь обробної промисловості тільки створено. Розпочато складання деяких моделей токарних, фрезерних, свердлильних верстатів. Виготовляється устаткування для виробництва чаю, рослинної олії. Налагоджено складання і виробництво побутових машин і устаткування газових печей, плит (компанія „Демір Докум”), швейних машин, велосипедів, калориферів.

Електротехнічна промисловість представлена трьома електроламповими заводами, складанням побутових і торгових електрохолодильників, пральних машин. Повністю задовольняється внутрішній попит на акумулятори, сухі елементи, електрошнури, зварювальні апарати. Діють заводи електромоторів, трансформаторів.

Помітними темпами розвивається радіо- і електронна промисловість – виробництво телефонної, радіо- і телетехніки, електронної апаратури, складання ЕОМ.

1.6.Транспорт і зв'язок.

Туреччина має достатньо розвинену транспортну систему. Домінує автомобільний транспорт. На нього припадає 90% внутрішніх перевезень пасажирів і 70% внутрішнього вантажообороту. На кожних 1000 осіб припадає 26 одиниць різних автотранспортних засобів. Довжина шосейних і ґрунтових доріг 59 тис. км, з них 56 тис. км – з твердим покриттям. Велике значення для розвитку автомобільного транспорту Туреччини має введення в експлуатацію другого підвісного мосту через Босфор, що дає змогу збільшити потік транзитних вантажів.

Загальна протяжність залізниць 8,4 тис. км, з них тільки 567 км електрифікована. Залізні дороги переважно одноколійні. Рухомий склад і самі шляхи сильно зношені. Локомотивний парк складається, головним чином, з паровозів і тепловозів.

У системі водного транспорту головну роль відіграє морське судноплавство. Своїм флотом країна повністю забезпечує лише каботажні перевезення, а велика частина зовнішньоторговельних вантажів транспортується суднами під іноземними прапорами. Чисельний склад морського флоту такий: сухогрузи – 2817, пасажирські судна – 563, танкери – 194.

Через Туреччину проходять важливі міжнародні авіалінії (27 – в країни Європи, 16 – в країни Близького Сходу і Азії, 4 – в Північну Африку). Працює 15 місцевих авіаліній. На авіалініях перевозиться понад 2 млн. пасажирів (на внутрішніх), і близько 2 мнл. пасажирів – на зовнішніх. Аеропорти міжнародного значення: Ешільський (Стамбул), Ессенбога (Анкара), Чіглі (Ізмір), Адана.

Зростає значення трубопровідного транспорту. Функціонує дві лінії нафтопроводу між Туреччиною й Іраном.

Розділ 2. Особливості розвитку економіки Туреччини на сучасному етапі.

2.1. Зміна соціально-економічної моделі світу і її вплив на інтеграцію Туреччини у світову економіку.

В останні роки в усім світі активізувалися процеси інтеграції країн у різні економічні або політичні блоки й організації. Приклади такої інтеграції можна спостерігати в басейні Тихого океану, Південно-Східній Азії, Північній Америці й інших регіонах. Однак, найбільш відомою і перспективною організацією на сьогоднішній момент є європейський Союз, що переслідує в першу чергу економічні цілі.

Туреччина, що займає важливе геополітичне положення, перебуваючи як би на стику Азії і Європи, безсумнівно, спрямувала свої погляди до Європи. Зближення почалося ще в період Османської імперії. Після утворення Турецької республіки лінія на європеїзацію країни була продовжена й посилена. Новий етап співробітництва між Анкарою і європейськими країнами почався в 1945 році після закінчення Другої світової війни. У той час турецьке керівництво прийняло рішення приєднатися до «плану Маршалла». Головною причиною такого приєднання Туреччини до економічних європейських програм стала автаркична модель розвитку, що виявилася зовсім непристосованою й неефективною перед зовнішніми обставинами. В 1948 році країна ввійшла в Організацію європейського економічного співробітництва, що була пізніше перетворена в Організацію економічного співробітництва й розвитку. Потім Анкара вступила в такі міжнародні організації як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (1947 рік), 1951 рік - ГАТТ й в 1952 році в Генеральну угоду з тарифів і торгівлі, а в 1952 році разом із Грецією вона вступила в НАТО.

В 1958 році Туреччина зробила черговий крок до зближення з Європою. Причиною тому була економічна криза в країні, що була спровокована поспішною лібералізацією зовнішньоекономічних зв'язків країни й змішання пріоритетів у внутрішній економічній політиці. Тодішній уряд Мендереса звернулося по допомогу до ОАЕС, що негайно надало технічну й економічну підтримку. Багато економістів вважають, що саме із цього моменту починається тісне співробітництво із західними країнами. Це співробітництво здобуває характер багатошарового, насамперед, через той факт, що Туреччини була надана допомога з боку європейської організації, а не як це було до цього моменту, коли Анкара була повністю залежна від США. Із цього моменту Вашингтон втратив роль основного донора Туреччини. У цей же період сукупна частка «країн загального ринку» у зовнішній торгівлі Туреччини перевищила американські показники, як по імпортним, так і по експортних операціях. Кінець 50-60-х років ознаменувався втратою домінуючих позицій США в системі відносин з Туреччиною, уступаючи їхнім країнам Західної Європи. Таке положення повністю сполучалося із проведенням кемалистського курсу на європеїзацію країни. Це й підштовхнуло Анкару до спроби переводу цього співробітництва на рівень інтеграційного зближення із країнами ЄС. Прагнення турецької сторони було втілено в асоційованому членстві в цій європейській організації. Крім того, був підписаний рамковий договір, що одержала назва «Анкарский договір», відповідно до якого визначалися основні принципи ассоційованності Туреччини в ЄС. Цей договір повинен був бути розширений рядом додаткових протоколів і рішень Ради Асоціації. Договір передбачав 3 основних етапи інтеграції Туреччини в ЄС. На першому, підготовчому етапі передбачалося надання преференції для ряду важливих сільськогосподарських товарів турецького експорту (таких, як неопрацьований тютюн, ізюм, інжир, фундук).

Цей етап повинен був протривати 5 років. За умовами Договору, протягом цього періоду Туреччина не надавала ЄЕС зустрічних преференцій. Даний договір з'явився відбиттям стратегічних установок обох сторін на взаємне зближення. Туреччина переслідувала такі цілі, як прагнення до входження в Європейське співтовариство, прагнення не дати Греції переваги на міжнародній політичній арені, а також забезпечення еміграції робочої сили, одержання фінансової допомоги, модернізація турецької промисловості за рахунок конкуренції товарів ЄС. Особливою увагою керівництва Туреччини користувався тютюн - традиційний товар турецького експорту. Аж до 1968 р. саме тютюн забезпечує значну частину експортних доходів країни. Як відзначає Х.Джиллов, із приєднанням до Співтовариства Греції раніше Анкари був зовсім порушений баланс конкуренції турецького тютюну із грецьким. Власне кажучи, забезпечення експорту тютюну було одним з найважливіших мотивів, що змусили Туреччину приєднатися до Співтовариства.

Що стосується ЄЕС, то можна виділити наступні моменти його зацікавленості в співробітництві з Туреччиною:

· забезпечення сталості у Східному Середземномор'ї шляхом інтеграції головних держав регіону – Греції і Туреччини – у систему оборони Заходу,

· роль Туреччини в якості "заслону" від СРСР,

· зацікавленість у Туреччині як „мості” до Ближнього та Середнього Сходу.

Реалізація Анкарського договору про асоціації Туреччини і ЄС почалася 1 грудня 1964 року. У рамках її першого етапу в 1964 й 1967 р. були введені тарифні контингенти в цілому на 19 традиційних турецьких експортних товарів, цей список був ще більш розширений в 1974 році. Підготовчий етап завершився в 1969 році. Другий етап, властиво перехідний, почав здійснюватися відповідно до додаткового протоколу, що був підписаний 23 листопада 1970 року. На другому етапі передбачалося поетапне зниження Туреччиною мит і рівнозначних податків і зборів, поетапне скасування кількісних і рівнозначних обмежень і поетапне прийняття Єдиного Зовнішнього Тарифу Співтовариства. При цьому лібералізаційні міри на користь ЄЕС повинні були носити необоротний характер.

Зниження й скасування мит й обмежень при імпорті з ЄС промислових товарів планувалося зробити в рамках двох різних режимів: для товарів, які Туреччина не провадила, імпортні мита повинні були бути повністю ліквідовані протягом 12 років. Для товарів, вироблених турецькою промисловістю, перехідний період становив 22 року. Крім того, протягом 22 років Туреччина повинна була адаптуватися до сільськогосподарської політики ЄС. Той же строк передбачався й для прийняття Єдиного Зовнішнього Тарифу. У свою чергу, ЄС повинен був зняти тарифи й обмеження на імпорт турецьких промислових товарів, крім деяких категорій (килимів машинного вироблення, бавовняної пряжі й бавовняного текстилю), де зняття обмежень повинне було стати поетапним протягом 12 років. В області сільськогосподарського імпорту з Туреччини, ЄС повинен був протягом 22 років установити преференції на приблизно 90% турецького експорту.

На третьому, заключному етапі, передбачалося завершити створення митного союзу, Туреччина повинна була повністю лібералізувати імпорт промислових товарів ЄЕС до кінця 1995 року, виробити й прийняти регламент міграції турецької робочої сили й капіталу. Передбачалося, що з 1995 року Туреччина стане повноправним членом Європейського Співтовариства. Криза у відносинах Туреччини і ЄС назріла до кінця 1976 року. 25 грудня турецьке керівництво заморозило всі свої зобов'язання стосовно Співтовариства. У підставі кризи лежали глибокі причини. У книзі "Економіка Туреччини. Розвиток по секторах" професор Ахмет Гекдере визначив їхній у такий спосіб:

Розширення Співтовариства. Із вступом у ЄС в 1973 році Данії, Великобританії й Ірландії значно розширилася зона конкуренції для Туреччини.

Розширення зовнішніх зв'язків Співтовариства. Розвиток зовнішніх зв'язків ЄС призвело до заключення цією організацією угод більш, ніж з 130 країнами, і її участі приблизно в 30 багатосторонніх угодах, що в значній мірі знецінило ті переваги, які одержала Туреччина в результаті Договору про асоціації.

Ріст дефіциту взаємної торгівлі. Після підписання Додаткового протоколу й зниження мит, яке відбулося за цим, почав стрімко наростати дефіцит зовнішньої торгівлі Туреччини, особливо в торгівлі із країнами ЄЕС. У цих умовах Туреччина виявилася не в змозі продовжувати зниження мит за графіком, який був передбачений Додатковим протоколом.

Непогодженість із моделлю економічного розвитку країни. Імпортозаміщуванна модель розвитку, яка використовувалась в ті роки в Туреччині, суперечила стратегії Співтовариства, орієнтованої на створення між країнами-членами зони вільної торгівлі, вільного переміщення капіталу й робочої сили.

Проблема бавовняного волокна й текстилю. Вже до середини 70-х років текстильна промисловість Західної Європи почала відчувати значну конкуренцію з боку, в тому числі й Туреччині. В 1975 році Великобританія в порушення додаткового протоколу в однобічному порядку ввела абсолютні квоти на імпортоване з Туреччини бавовняне волокно. Пізніше, в 1978 році, такого ж обмеження були уведені ЄС на турецькі бавовняне волокно й текстиль.

Крім того, Туреччина вважала "неадекватним" рівень фінансової допомоги Співтовариства. Спроби врегулювати протиріччя на переговорах закінчилися безрезультатно. У жовтні 1978 року турецький уряд запропонувало заморозити всього його зобов'язання Співтовариству на наступні 5 років і запросив позик на загальну суму 8,1 млрд. дол. ЄС виділити такі кошти відмовилися й у відповідь заморозило всі свої відповідні зобов'язання на той же п'ятирічний строк. Повномасштабне поновлення відносин між Туреччиною і ЄС почалося лише після минулих у листопаді 1983 року парламентських виборів, що ознаменували повернення до цивільного правління після військового перевороту 12 вересня 1980 року.

14 квітня 1987 року Туреччина подала офіційний запит про повне членство в ЄС: точніше - три заявки: у Європейське об'єднання вугілля й стали, у Євратом й у ЄС. Що ж спонукало Анкару якнайшвидше інтегруватися в європейські організації, і зокрема в ЄС. По-перше, деякі переваги, отримані Туреччиною на первісному етапі асоційованого членства в ЄС, були потім зведені на ні за рахунок складання Союзом угод з 125 країнами, і участі ЄС у багатосторонніх угодах більш, ніж з 30 країнами. По-друге, необхідність повного членства для одержання доступу до структурних фондів Євросоюзу. По-третє, необхідність подолання нетарифних обмежень, що мають найбільш негативний вплив на турецький експорт у ЄС. По-четверте, структурні зміни в турецькій економіці, що відбулися внаслідок проведеного з початку 80-х років курсу, і підготували вступ Туреччини в ЄС.

18 грудня 1989 року Комісія Європейських Співтовариств (КЄС) опублікувала два документи: "Думка Комісії із заявки Туреччини на вступ у Співтовариство" й, як додаток до нього, доповідь "Турецька економіка: структура й розвиток", що являв собою розгорнутий аналіз стану турецької економіки, у тому числі її порівняння із Грецією, Іспанією й Португалією як найменш розвиненими членами ЄС.

У документі вказувалося, що початок переговорів про вступ будь-якої країни в ЄС повинен спиратися на два принципи. Країна-кандидат повинна бути в змозі прийняти на себе ряд обмежень, обов'язкових для членів Євросоюзу. Витримати вантаж проблем, які можуть виникнути у зв'язку з поетапною інтеграцією країн ЄС. Відзначалося, що особливо важливо ці положення для Туреччини як країни, що володіє значною територією й швидкозростаючим населенням, але рівень економічного розвитку якої, однак, у цілому нижче загального рівня Союзу.

Як позитивні аспекти турецької економіки в доповіді були відзначені високий темп росту ВВП, швидкі збільшення й диверсифікованість експорту й значне поліпшення інфраструктури В той же час, у доповіді зверталася увага на наступні негативні моменти:

· значні структурні відмінності в сільському господарстві і промисловості;

· показники макродестабілізації економіки, які мали у 1989 році негативну тенденцію розвитку;

· високий рівень протекціонізму в промисловості;

· низький рівень соціального захисту;

При цьому відзначалося, що вступ Туреччини в ЄС може створити значний тиск на структурні фонди Союзу й ускладнити проблему безробіття в цій європейській організації. Заявка Туреччини була й не задоволена, і не відкинута керівними органами Союзу. Такий результат відбив протиріччя, коливання й побоювання усередині ЄС по питанню приєднання до нього Анкари, що й було відбито в документах. У такий спосіб питання про членство Туреччини в цій організації завис у повітрі. Чергові активні дії з турецької сторони почалися після 1991 року. У листопаді 1992 року на засіданні Ради Асоціації було досягнуто загального розуміння про завершення процесу формування митного союзу Туреччини і ЄС до кінця 1995 року. 6 березня 1995 року в Брюсселі була підписана угода про створення митного союзу Туреччини і Європейського Союзу. Відповідно до його були, по-перше, до нуля зведені мита у взаємній торгівлі промисловими товарами, по-друге, Туреччина припинила практику стягнення з імпорту із країн ЄС збору у Фонд масового житлового будівництва, по-третє, були повністю ліквідовані кількісні обмеження, зокрема квоти на турецьку текстильну продукцію, а також контингенти, що обмежували імпорт турецьких продуктів нафтопереробки. По-четверте, Туреччина почне застосовувати відносно імпорту із третіх країн Єдиний зовнішній тариф Євросоюзу. Таким чином, середній рівень протекціонізму для Туреччини знизився з 23,7% до 6,5%.

Перший рік функціонування турецької економіки в умовах митного союзу багато в чому підтвердив побоювання скептиків: на фоні слабкої позитивної динаміки експорту різко зріс імпорт, насамперед із країн ЄС, - торговельний дефіцит перевищив 90% вартості експорту. Відсутність же фінансової допомоги з боку Євросоюзу, блокованою Грецією, знижує адаптаційні можливості турецької економіки, тим більше, що необхідними ресурсами для фінансування її структурної перебудови ні приватний сектор, ні держава не розташовують.

У цей час у країнах Європейського Союзу все частіше чутні думки, що членство Туреччини в цій організації буде додатковим тягарем для Європи. Крім того, після останніх трагічних подій, що відбулися в Америці у 2001 р. й у слідстві триваючої антитерористичної операції в багатьох країнах європейського континенту ростуть антимусульманські настрої. Недавно, наприклад, глава австрійської церкви заявив, що ЄС повинен залишитися християнською організацією, куди немає доступу мусульманським країнам. Однак, основними аргументами проти вступу Анкари в Євросоюз є економічні причини, які можна охарактеризувати в такий спосіб. Розрив у рівнях соціально-економічного розвитку, несприятливі фінансово-економічні показники Туреччини, особливо на фоні нинішньої найглибшої кризи. Фактори соціально-політичної нестабільності в Туреччині, що зберігаються, розбіжність нормативних актів і стандартів і конкуренція на вступ у ЄС із боку більше розвинених країн. Незважаючи на те, що турецьке керівництво пішло на скасування страта в мирний час, дозвіл критики збройних сил країни, заборона контрабанди людей і людських органів і зм'якшення заборони на курдську мову, європейське співтовариство не поспішає починати переговірний процес із Анкарою про її членство.

2.2. Сучасний економічний розвиток Туреччини

Сучасний економічний розвиток Туреччини, для якого аж до другої половини 90-х років були характерні досить високі темпи росту (у середньому 6-8 % у рік), у цей час відзначається нестабільністю, незадовільним станом багатьох найважливіших макроекономічних показників. В основі економічного положення, що погіршився останнім часом, країни лежать причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Тривала нестабільна внутрішньополітична ситуація (зміна семи урядів протягом 1995-2000 р.) не могла не позначитися на рішенні насущних економічних проблем, які ще більше ускладнилися через азіатські й російського фінансові кризи (1998 р.), а також руйнівних землетрусів 1999 й 2000 р. з епіцентром в одному із промислово розвинених регіонів Туреччини (збиток оцінюється в 10-13 млрд. дол. у кожному році).

У результаті протягом 1998-2000 р. відбулося погіршення багатьох найважливіших показників фінансово-економічного розвитку Туреччини: уповільнення (в 1998 р.) і скорочення (в 1999 р.) темпів росту ВНП, посилення структурних диспропорцій, стагнація експорту й скорочення зовнішньоторговельного обігу (в 2000 році вперше за останні роки), зменшення доходів від туризму, подальше збільшення розмірів зовнішнього боргу й дефіциту держбюджету, збереження високих темпів інфляції й ін.

2000 рік у цілому відзначений досить активною діяльністю сформованого в травні 1999 р. 57-го коаліційного уряду на чолі з Б. Эджевитом по стабілізації економіки, фінансів і зовнішньоекономічних зв'язків. Як показав розвиток ситуації, насамперед зовнішньоекономічні й фінансові проблеми були вирішені належним чином. У сукупності можна виділити два основних етапи в економічному розвитку Туреччини 2000-2001 р.

Перший етап практично охопив більшу частину року й продовжився до листопада 2000 року. На цьому етапі уряду, зокрема, вдалося не тільки призупинити відзначене в 1999 році скорочення виробництва ВНП, але й забезпечити його ріст.

Другий етап (листопад 2000 року – жовтень 2001 року) був характерний посиленням негативних явищ у банківському секторі, що переросли потім у широкомасштабну фінансову кризу. Саме на цей період довелося погіршення фінансово-економічного положення й платоспроможності Туреччини, загострення соціально-політичних протиріч усередині країни.

Розвиток економіки й зовнішньоекономічних зв'язків Туреччини на найближчу перспективу буде залежати, насамперед, від еволюції кризової ситуації в країні. У квітні 2001 р. урядом була обнародувана антикризова програма, що одержала схвалення з боку МВФ і МБРР - основних фінансових донорів Туреччини. Програма передбачає три етапи здійснення пропонованих мір.

На першому етапі основну увагу буде приділено вдосконалюванню діяльності банківського сектора.

На другому етапі будуть початі заходи щодо стабілізації валютного курсу й банківських процентних ставок.

На третьому - буде забезпечена збалансованість основних макроекономічних показників і потім після червня 2001 р. очікується початок реального росту економіки. За словами розроблювачів програми, ключовими є, перші два етапи, коли повинні бути в короткий строк створені необхідні передумови по оздоровленню й підтримці фінансово-банківської системи й напрямок її функціонування насамперед на задоволення потреб реального сектора економіки. Крім того, плануються законодавчі нововведення, що передбачають звільнення від оподатковування кредитної діяльності держбанків.

Пропонуються міри й по вдосконалюванню організаційних форм керування держбанками. Зокрема, по трьох самим великим з них буде утворене спільне правління. Немаловажною обставиною є й те, що держбанки будуть усіляко охоронятися від політичного впливу. За допомогою держбанків більше не будуть "лататися діри" у соціальній політиці уряду. Це буде покладено повністю на держбюджет, де передбачаються додаткові витрати на соціальні потреби. Буде також продовжені робота й по банках, що перебуває в резервному фонді при "Раді по контролю за діяльністю банків" шляхом їхнього поступового продажу або злиття.

На другому етапі програми, який є логічним продовженням першого, зусилля уряду будуть зосереджені на забезпеченні збалансованості валютної й кредитно-грошової політики, контролюванні інфляційних процесів. Зокрема, Центральний банк буде здійснювати інтервенцію на валютних ринках з метою запобігання різких коливань змінного курсу. Разом з тим, у довгостроковому плані ЦБ не буде активно втручатися в процес формування валютного курсу турецької ліри. Відповідно до подальшого розвитку ситуації не виключається також можливість застосування "валютного коридору". Основна увага в політику ЦБ буде приділено контролю за зміною грошової маси відповідно до динаміки резервів Іноземної валюти. У рамках змінного курсу буде проводитися лінія поступової стабілізації оптових і роздрібних цін. Ці два процеси в сукупності повинні будуть сприяти стримуванню темпів інфляції. Передбачається також підтримка ЦБ комерційних банків у виконанні ними боргових зобов'язань в іноземній валюті. У даної програми підкреслюється необхідність проведення строгої фінансової й податкової політики держави, активізації процесу приватизації великих держкомпаній і банків, що у ряді випадків триває роками. Для цього, зокрема, пропонується обов'язкове вв'язування будь-яких видів витрат і різних проектів з відповідними джерелами фінансування, надання Міністерству фінансів права блокувати будь-які витрати за своїм розсудом, збільшувати окремі існуючі й уводити додаткові податки.

Таким чином, антикризова програма турецького уряду передбачає широкий комплекс заходів від удосконалювання фінансово-банківської системи до здійснення приватизаційних проектів. Причому специфіка програми полягає в тому, що пропоновані міри повинні бути законодавчо закріплені. За словами державного міністра К.Дервіша, парламент країни має в стислий термін прийняти як мінімум 15 законів. Від цього в чималому ступені буде залежати прийняття західними донорами рішення по виділенню необхідних валютних коштів.

Сукупний обсяг обіцяних іноземними кредиторами коштів для реалізації антикризових мір оцінюється більш ніж в 20 млрд. дол. Очікується, що перший транш МВФ розміром близько 4 млрд. дол. надійде в Туреччину в середині 2001 р. Подібний розвиток ситуації дає підставу мовити про те, що уряду вже досить незабаром вдасться стабілізувати курс турецької ліри й сприяти поглибленню ліквідності банківської системи, що серйозно погіршилася в листопаді 2000 р. й у лютому 2001 р.

2.3. Інтеграція Туреччини до світової економіки.

Розвиток зовнішньоекономічних зв'язків із країнами СНД - один з важливих напрямків зовнішньоекономічної політики Туреччини. Особливу увага вона приділяє відносинам з новими тюркськими державами Центральної Азії й Закавказзя, з якими її зв'язує однакова прихильність ісламу при світському характері влади, а також загальні історичні і культурні коріння. Створення цих країн Анкара сприйняла як реальний шанс зміцнення своїх регіональних і глобальних позицій, виходу на нові перспективні ринки, доступу до їх найбагатших сировинних ресурсів, у першу чергу - енергетичних, в яких турецька економіка бідує особливо гостро.

Взявши курс на європеїзацію й індустріалізацію, а на початку 80-х років прийнявши неоліберальну стратегію, в 90-і роки Туреччина зайняла на Ближньому й Середньому Сході провідні позиції по ряду соціально-економічних показників. Що ж стосується нових тюркських держав, то майже при рівній з Туреччиною загальній чисельності населення (і там, і там - близько 60 млн. чіл.) їх сукупний ВВП приблизно в три рази менше турецького, а середньодушовий доход - ще нижче.

Крім того, у результаті дезінтеграційних процесів, що пішли за розпадом СРСР, економіки нових тюркських держав опинилися в найглибшій кризі. Не дивно, що вони з великою зацікавленістю й надією сприйняли запропоновані Туреччиною допомогу й співробітництво, тим більше що в другій половині 80-х — початку 90-х років вона вважалася одним із прикладів "економічного чуда" на азіатському континенті. Терція в той час мала певні підстави взяти опіку над тюркськими республіками, оголосивши себе їх "старшим братом" (агабейлик). Це новий напрямок зовнішньої політики Анкари обґрунтовувався й у програмі уряду, що була зачитана в турецькому парламенті 30 червня 1993 року: "Поява нових незалежних держав - у першу чергу Росії й тюркських республік у результаті розпаду Радянського Союзу - поклало початок надзвичайно важливому для Туреччини розвитку. В 2000-і роки Туреччина повинна стати центром притягання в цьому великому регіоні. Пов'язана з тюркськими республіками близькими відносинами, вона має перед ними особливі обов'язки й зобов'язання в процесі їхнього відкриття миру й інтеграції у світове співтовариство".

Розглянемо ці процеси на прикладі взаємодії Туреччини і Азербайджану.

Азербайджан і Туреччина розташовуються в унікальному геополітичному просторі. Обидві держави є невід'ємною частиною шляху Схід-Захід і Північ-Південь. Ще із древніх часів до наших днів Азербайджан і Туреччина відіграють роль Євразійського моста. Дані причини обумовлюють й перелік проблем, пов'язаних, головним чином, з географічним положенням цих держав.

Азербайджан і Туреччина - держави, населені в переважній більшості, тюрками-мусульманами, які говорять на тюркських мовах, що мають багатовікову загальну історію.

З огляду на оточення обох держав, спільні інтереси, єдині моральні й духовні цінності й безліч інших факторів стратегічно дружні відносини між Азербайджаном і Туреччиною є необхідними з погляду національної безпеки й державних пріоритетів.

18 жовтня 1991р. Азербайджан став незалежним. Першою державою, яка визнала незалежність країни стала Туреччина . Це відбулося 9 листопада 1991, а 14 січня 1992- були встановлені дипломатичні відносини.

У серпні 1992 в Анкарі почала діяльність посольство, а з 1993р. генеральне консульство Азербайджану.

Сьогодні пройшло чимало часу з того періоду. За ці роки Азербайджан і Туреччина стали природними стратегічними партнерами й союзниками. Туреччина зробила й продовжує надавати Азербайджану посильну допомогу в рішенні Карабаського конфлікту.

Туреччина є членом Мінської групи ОБСЄ, граючи в цьому органі роль головного представника інтересів Азербайджану, після самого Азербайджану.

У розвитку відносин між Азербайджаном і Туреччиною зацікавлені обидві сторони. Дружні й добросусідські відносини між цими державами відповідають національним інтересам як однієї так і другої країни.

Якщо Туреччина союзник і підтримка для Азербайджану в міжнародній арені, то сильний і розвитий Азербайджан означає збільшення моці й престижу Туреччини у світовій політиці. Тому дуже важливий розвиток двосторонніх відносин у рамках міжнародного права. Співробітництво між обома державами опирається не тільки на етнічну й релігійну близькість, але й прагматичну вигоду й на баланс інтересів.

Сьогодні від економічного співробітництва обидві держави одержують вигоду. В Азербайджані й Туреччині успішно функціонують єдині валютні інститути, наприклад досить впливовий і респектабельний "Азтюркбанк". Туреччина займає 2-оі місце в експортно-імпортному балансі Азербайджану. Її частка за минулий рік склала: експорт-69 081 тис., імпорт - 142 411тис. Усього рік тому назад цифри були наступні: експорт - 50,9 млн.$, а імпорт - 64,8 млн.$ 2.

Турецькі інвестиції відіграють важливу роль в економічному житті Азербайджану. Між державами йде відчутна економічна інтеграція і її райдужні перспективи не викликають ніяких сумнівів. Єдина проблема в цьому напрямку - відсутність загальної границі між Туреччиною й основною територією Азербайджану. Повітряні перевезення роблять товари більше дорогими й природно менш конкурентноздатними на ринках держав.

Фактори стимулюючий розвиток стратегічних відносин між двома державами:

·загальні геополітичні інтереси;

·загальні партнери в "міжнародній грі";

·загальний вектор у зовнішній політиці;

·взаїмовигідність економічних відносин;

·єдині етнічні коріння й релігія;

·близька культура

·психологічний момент (потенційно єдина ідеологія й т.д.)

Всі ці фактори вкупі становлять основу Азербайджано-Турецьких відносин і дружби.

Цікаво розглянути відносини між Туреччиною й Азербайджаном через призму геополітичних інтересів Великих і Регіональних держав у Кавказькому регіоні. Росія, що усе ще хворіє імперськими амбіціями, розглядає Азербайджан як сферу своїх життєво важливих інтересів. Мистецьки маніпулюючи Карабаським конфліктом, і економічною залежністю Азербайджану від себе, Росія намагається управляти процесами, що відбуваються в даному регіоні. Відомо, що вона ставиться з, неприхованої, ревнощами до партнерських відносин Азербайджану майже з будь-якою державою. Росія вважає Туреччину своїм конкурентом і робить все можливе для того, що б розбудувати відносини між цими двома державами.

Роль Заходу, включаючи й США, у даному регіоні далеко не однозначна. З однієї сторони там розуміють вигоду від стратегічного партнерства з багатим і перспективним Азербайджаном, і в загальному їм вигідні дружні відносини між двома орієнтованими в Атлантичному напрямку державами, з іншого боку - їхнього уряду відчувають сильний вплив гарно організованого вірменського лобі, наприклад у Нагорно-Карабаському питанні. І немає сумнівів у якому напрямку воно діє.

Є ще один немаловажний фактор християнської солідарності.

Тісний союз у настільки важливому регіоні представників ісламської цивілізації викликає на Заході побоювання. Даний фактор виявився ще під час війни між Вірменією й Азербайджаном. Треба визнати, що вона мала деякий релігійний відтінок.

За минулі вісім років Туреччина і Азербайджан широко співробітничають в галузі економіки, науки, культури.

Звичайно, в азербайджано-турецьких відносинах є проблеми. Це насамперед пов'язане з вірменським лобі, що проживає в Туреччині. Вона контролює дрібний і середній бізнес, є досить багатою й впливовою силою. Не дивно, що періодично з боку певних кіл Туреччини чутися пропозиції відкрити границю з Вірменією. Вони також підтримуються з боку досить великої кількості турецьких бізнесменів, які від співробітництва з даною державою одержують економічну вигоду. Ці питання були обговорені під час візиту президента Туреччини Ахмеда Сезера в Баку -11-12 червня 2000р. Азербайджанська сторона висловила свої претензії із цього приводу.

Є проблеми й іншого напрямку:

1. Комплекс "старшого брата" в азербайджанському народі, що часто недорозуміє поняття партнерства на міжнародній арені.

2. Завзяте відношення частини громадян обох держав друг до друга.

3. Іноді недоброзичливе відношення російськомовної частини населення й етнічних меншостей Азербайджану до Туреччини.

4. Проблема відносини курдських екстремістів Туреччини до Азербайджану.

5. Страх частини історично консервативно настроєних громадян Азербайджану втрати культурної самобутності при зближенні з державою близькому в язиковому, і в тих же культурних відносинах (у близькому, але не в ідентичному).

6. Відношення частини турецьких людей бізнесу до Азербайджану, і відповідна реакція наших громадян.

Всі дані фактори доставляють "букет" проблем, хоча треба визнати, що в глобальному масштабі вони не здатні серйозно перешкоджати взаємовигідним відносинам держав у системі сучасних міжнародних відносин.

Співробітництво між державами носить багатоаспектний характер. Найбільш важливі угоди, які були укладені за ці роки:

- 28 грудня 1994 під час візиту в Баку голови Великих Національних Зборів Туреччини Хусамеддина Чиндорука була підписана угода про співробітництво між парламентами.

- У квітні 1995 була підписана угода, по якому частка Туреччини в Нафтовому Консорціумі збільшилася з 1,75 % до 6,75% за рахунок частки Азербайджану.

- Між Азербайджаном і Туреччиною підписані десятки договорів. Найбільше їхнє число укладене з 8-11 лютого під час візиту С. Деміреля. Всього – 14 договорів, що стосуються різних сторін співробітництва. 1

- 18 листопада 1999, у перший день роботи Стамбульського саміту ОБСЄ було підписано три документи:

1. Угода про будівництво нафтопроводу Баку - Тбілісі - Джейхан. Підписали Азербайджан, Грузія, Туреччина.

2. Стамбульська декларація про підтримку нафтопроводу Баку - Тбілісі -Джейхан. Підписали Азербайджан, Грузія, Казахстан, Туркменістан, Туреччина.

3. Міжурядова декларація про Транскаспійскій трубопровід. Підписали- Азербайджан, Грузія, Казахстан, Туркменістан, Туреччина.

У цей час питання, що із себе представляє сучасна Туреччина викликає безліч протиріч серед учених. Одні вважають її частиною західної цивілізації, інші – ісламського миру, треті говорять про особливий статус даної держави. Це питання так само не вирішене й у самій Туреччині.

Найбільші політичні партії Туреччини по різному підходять до вищевідзначеному питанню й мають різні позиції. Природно, що немає єдності й серед громадськості.

Туреччина, Азербайджан, Казахстан і держави Середньої Азії: Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан об'єднані в організації "Тюрксой". Сюди ж входять і державні утворення, що перебувають на території Російської федерації.

Туреччина бачить у собі потенційного лідера розпливчастого співтовариства країн, що говорять на тюркських мовах, граючи для цього на своєму привабливому й відносно сучасному рівні розвитку, мовному спорідненні, власних економічних можливостях, що дозволяють стати найбільш впливовою чинністю в процесі формування націй, що відбуває в даному регіон.

Туреччина всіляко підтримує процеси спрямовані на посилення цих держав. Вона до 1998р. надала допомогу тюркомовним державам у розмірі 1,5 млрд. $ США. Туреччина надала можливість 10 тис. студентам із цих країн навчаться в її Вузах. Загальна сума економічних проектів, виконуваних 300 турецькими компаніями в тюркомовних державах, без Азербайджану, склала 4,5 млрд. $ США1.

У перші роки незалежності вона стала необхідною опорою на якій виникла ідея тюркської ідентичності й націоналізму у всіх тюркомовних державах. Цікаво щодо процесів, які відбуваються в Казахстані. У цій державі, в якій чисельність казахів становить усього 46-48%, уже 10 років проводиться політика дерусифікації. У Казахстані виник ідеологічний вакуум, що покликаний заповнити тюркізм. Але ця, якісно нова ідея поки не знаходить належної підтримки. Це характерно й для тюркомовних держав Середньої Азії.

При прогнозуванні відносин Азербайджаном і Туреччиною необхідно врахувати наступні моменти:

·структура гіпотетичного нового світового порядку;

·інтереси Великих держав у регіоні;

·стан впливових держав регіону;

·внутрішньополітичну ситуацію в Азербайджані й Туреччині;

·соціально-економічне положення в обох державах; і т.д.

Відсутні передумови, що вказують, що відносини між даними державами можуть погіршитися. Туреччина й Азербайджан не мають друг до друга ніяких територіальних претензій, дотримуються єдиної стратегії в зовнішній політиці, загострення відносин між даними державами було б на руку їх існуючим і потенційним супротивникам.

Туреччина має гарні відносини з Ізраїлем. Незважаючи на невдоволення багатьох арабських держав, це співробітництво почалося із часів холодної війни, і поширюється на багато сфер. Добре організоване єврейське лобі вже не раз підтримувало Туреччину на міжнародній арені. Наприклад під час обговорення питання про так називаний "вірменському геноциді" у Конгресі США, воно допомогло зняти дану резолюцію й вирішити питання на користь Туреччини. Але звичайно вирішальну роль при цьому зіграла її власна роль і вплив у світі.

Ще давно політологи Азербайджану пророчили про створення в майбутньому стратегічного трикутника Баку - Анкара - Тель-Авів. Ізраїль є союзником США, має зроблені види військових технологій і має великий вплив на держави Європи й Північної Америки.

Альянс Азербайджану з Ізраїлем і Туреччиною внесе ясність у визначенні місця Азербайджану в геополітичному просторі.

Слід зазначити, що в цього альянсу є й зворотна сторона. На Близькому Сході Ізраїль уже більше 50 років веде боротьбу з мусульманами. В арабському світі зложився образ ворога-єврея. Тверду позицію в цьому питанні займає й Іран. Туреччина не раз критикувалася за своє співробітництво з Ізраїлем, наприклад, на Самітах Організації Ісламської Конференції. Останній раз це відбулося в Тегеранській зустрічі в 1997, коли на президента Сулеймана Деміреля обрушився шквал критики з боку лідерів деяких мусульманських держав. Але політика Туреччини опирається напрагматичні принципи. Там ураховують сучасний стан такого поняття як ісламська солідарність. Після колапсу ідей "арабської єдності", коли Єгипет підписав сепаратний договір із загальним ворогом, коли Кувейт проводить яскраво виражену проамериканську політику, коли навіть сьогодні не вдається домовитися "братам-сусідам" по Близькосхідних питаннях, Туреччина має всі підстави виходити з реальних інтересів своєї держави.

Не дивлячись на все вищесказане, Туреччина відіграє особливу роль у мусульманському світі. Хоча вона давно вже світська республіка, тут дуже сильні позиції клерикалів.

Роль Азербайджану в економіці Туреччини зросте, особливо з огляду на нафтовий фактор. Що стосується Туреччини вона буде нарощувати свій економічний вплив, але все-таки в неї є гідний суперник у цьому регіоні - Росія, що повністю контролює північну границю Азербайджану, і залежність останнього від якої дуже важко буде перебороти.

Отже, Азербайджан і Туреччина є стратегічними союзниками. Обидві держави зацікавлені в розвитку партнерських відносин між ними. У сучасної, ще повністю не сформованої, системі міжнародних відносин опора один на одного є необхідним елементом для майбутнього розвитку й гідного існування як Азербайджану, так і Туреччини. Це також дуже важливо для всього Тюркського світу.

Розділ 3. Прояв певних форм міжнародної економіки в Туреччині.

3.1.Зовнішня торгівля.

В 2000 р. виповнилося п'ять років від дня вступу в чинність (січень 1996 року) угоди про Митний союз між Туреччиною і ЄС, що докорінно змінило законодавчу основу зовнішньоекономічних зв'язків, що визначило значну лібералізацію експортно-імпортного регулювання країни. Цей документ, що спочатку викликав ейфорію в Туреччині, з одного боку, розглядався як попередній етап для досягнення повноправного членства в ЄС, з іншої, як найважливіший інструмент по значному збільшенню зовнішньоторговельного, насамперед турецького експорту.

Разом з тим, як свідчить динаміка зовнішньої торгівлі Туреччини за останні п'ять років, Митний союз із ЄС поки не приносить очікуваного ефекту:

Таблиця 1. Зовнішня торгівля Туреччини в 1996 - 2000 р.

млрд. долл.

З наведеної таблиці видно, що в 2000 р. ще більше підсилилася незбалансованість зовнішньої торгівлі Туреччини: обсяг дефіциту в порівнянні з 1999 р. зріс більш ніж на 87 % і практично зрівнявся з рівнем експорту. Погіршення зовнішньоторговельного балансу відбулося насамперед за рахунок різкого росту імпорту (на 32,4 %), обсяг якого в 2000 році досяг рекордного рівня майже в 54 млрд. дол., у той час як експорт збільшився незначно (2,6 %) і склав ледве більше 27 млрд. дол.

Таким чином, п'ятирічна дія угоди про Митний союз із погляду впливу на експорт й імпорт Туреччини варто оцінювати по-різному. Зокрема, незважаючи на передбачене експортним режимом відсутність яких-небудь обмежень на ті або інші експортні операції, в останні роки не відзначено значного росту обсягу турецького експорту. Більше того, починаючи з 1997 р. через, насамперед зовнішні фінансові кризи й погіршення кон'юнктури на світових ринках відбувається фактична стагнація експорту, обсяг якого в 1997 - 2000 р. перебував у межах 26,5 - 27,0 млрд. дол. І ніякі додаткові заходи, початі турецькою адміністрацією, у т.ч. в 2000 р. по прямій (фінансування й кредитування) і непрямої (різні пільги, звільнення, відшкодування) підтримці вітчизняних експертів не дали поки істотних результатів.

Без відповідної кон'юнктури на зовнішніх ринках і підвищення конкурентноздатності товарів власне заходи щодо лібералізації й стимулюванню експорту не дають належного ефекту. Це визнають і самі представники турецької адміністрації, які відзначають, що заповнення в колишні роки зовнішніх ринків, включаючи й Росію, неякісним другосортним "шибпотребом" завдало величезної шкоди іміджу турецьких товарів, підірвало їхню конкурентноздатність.

Слід зазначити й ту обставину, що на ефективність дії стимулюючих мір по збільшенню експорту певний негативний вплив чинять усілякі бюрократичні зловживання. Так, в 2000 р. у Туреччині були розкриті факти того, що несумлінні експортери за допомогою корумпованих чиновників користувалися пільгами, не здійснюючи реального експорту. Усього по підроблених документах т.зв. фіктивного експорту було отримано від держави близько 1,5 млрд. дол.

Розкриття й обнародування подібних фактів викликало різко негативну реакцію громадськості й опозиційних партій країни, що призвали до необхідності підсилити контроль й обмежити фонди з яких здійснюється фінансування заохочувальних заходів щодо експорту. У зв'язку із цим уряд обмежив обсяг усіляких виплат і компенсацій до 800 млн. дол. і звільнив від займаної посади керівника митного відомства. Крім того, за наявною інформацією, розслідування обставин по фіктивному експорту триває й може мати ще більш серйозні наслідки.

Що стосується імпорту, то збільшення його обсягу в 2000 р. для турецької економіки, що володіє значним потенціалом, на перший погляд виглядає нормальним явищем. Разом з тим ефективність імпорту, як втім, і експорту, багато в чому визначається його структурою.

Так, у галузевій структурі імпорту Туреччини в 2000 році основне місце займали товари обробної й переробної промисловості - 44,5 млрд. дол. або 82,5 % імпорту. Далі треба продукція гірничодобувних галузей - 7,09 млрд. дол. (13,2 %), сільськогосподарська продукція, включаючи рибальство - 2,1 млрд. дол. (3,9 %) та інше - 0,4 %. У порівнянні з попереднім роком, в 2000 р. найбільше збільшення зафіксоване в імпорті продукції видобувних галузей, головним чином енергетичної сировини (на 64,8 %) і обробних галузей (26,0 %).

У товарній структурі імпорту також відбулися характерні зміни. Зокрема, ще більше зменшилася частка інвестиційних товарів з 21,4 % до 20,7 %, у той час як збільшилася частка споживчих товарів (з 12,3 % до 13,4 %). Питома вага т.зв. проміжних товарів (готової сировини й напівфабрикатів) практично не змінився: 65,3 % в 1999р. й 65,4 % в 2000 р.

Таким чином, при загальному обсязі імпорту в 2000 р. динаміка його структури характеризувалася в такий спосіб: збереження високої частки товарів обробної й переробної промисловості, стагнація імпорту готової сировини й напівфабрикатів й абсолютний ріст імпорту споживчих товарів. Подібні тенденції не можуть не мати негативного впливу на розвиток внутрішньої економіки, у першу чергу її найважливішої галузі - промисловості, що визначає виробничий й експортний потенціал країни.

У географічному розподілі зовнішньої торгівлі Туреччини в 2000 р. тривали ті ж тенденції, які позначилися в останні два-три роки. Це, насамперед, те, що основними її торговельними партнерами виступають країни Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР) і вхідні в неї члени ЄС. Зокрема, частка країн ОЕСР в турецькому експорті склала 68,5 %, в імпорті - 65,5 %, а ЄС, відповідно, 52,4 % й 49,0 %. Причому, якщо в експорті Туреччини питома вага ОЕСР в останні роки збільшився (62,9 % в 1998 р., 67,8 % в 1999 р. й 68,5 % в 2000 р.), те в турецькому імпорті відбувається протилежна тенденція - частка ОЕСР скорочується: 72,95, 69,5 % й 65,5 %.

Розподіл турецького експорту по різних економічних угрупуваннях і регіонам представлено в наступній таблиці:

Таблиця 2. Розподіл експорту Туреччини в 1998 - 2000 р.

млрд. долл.

При аналізі таблиці варто мати на увазі, що окремі держави входять відразу в кілька економічних і регіональних угрупувань. Зокрема, СНД як би акумулює цей процес. Наприклад, з 11 членів ЧЕС шість є учасниками СНД, а всі без винятку тюркські держави входять у СНД. Тому можна сказати, що ріст турецького експорту в країни СНД в 2000 р. відбувся не за рахунок тюркських держав.

Подібна динаміка експорту Туреччини в географічному й країновому розрізі знаходить відповідне відбиття й у формуванні його структури. Так, в 2000 р. частка ОЕСР наблизилася майже до 70 %, у той же час відбулося скорочення питомої ваги ЄС і ріст частки ЧЕС і СНД. Таке співвідношення в цілому відображає сучасну експортну політику Туреччини, спрямовану на пошук нових, насамперед регіональних ринків збуту.

Склад основних країн, куди поставлялися турецькі товари в 2000 році, не перетерпів особливих змін. Як свідчить таблиця нижче, найбільш великими покупцями турецьких товарів продовжують залишатися Німеччина, США, Англія, Італія, Франція й Голландія:

Таблиця 3. Розподіл турецького експорту

по основних країнах в 1998-2000 р.

млрд. долл.

Як видно з таблиці, при загальному незначному рості сукупного обсягу експорту на 2,6 % найбільш швидкими темпами в 2000 р. збільшився експорт турецьких товарів у США (26,6 %), Англію (12,2 %) і Росію (7,6 %).

Одночасно відбулося скорочення експорту в Німеччину (6,3 %) і Голландію (6,7 %) - провідної країни ЄС, що може свідчити про деяке зниження попиту на турецькі товари на європейських ринках.

Що стосується Росії, те після значного скорочення в 1998 р. в 2000 році у зв'язку з пожвавленням господарської кон'юнктури на російських ринках відбулося збільшення імпорту з Туреччини - майже на 8 %. У результаті частка Росії в експорті Туреччини в 2000 р. трохи збільшилася й склала 2,3 %.

У географічному розподілі турецького імпорту також основне місце займають країни ОЕСР і вхідні в неї країни ЄС. Більше того, в 2000 році обсяг імпорту із цих угрупувань ще більше збільшився, що видно з наступної таблиці:

Таблиця 3. Розподіл турецького імпорту в 1998-2000 р.

млрд. долл.

У розвитку турецького імпорту в 2000 році спостерігалася зворотна тенденція, а саме триваючого скорочення питомої ваги країн ОЕСР і вхідних в неї членів ЄС. Вищенаведена таблиця наочно це демонструє: за три роки (1998 - 2000 р.) частка ОЕСР скоротилася з 72,9 % до 65,5 %, а ЄС - з 52,2 % до 48,9 %.

У той же час, у розглянутий період відбулося збільшення частки держав - учасників ЧЕС - з 9,4 % до 12,2 % і СНД - з 8,1 до 10,8 %. Слід зазначити, що в 2000р. більше всіх збільшився ввіз у Туреччину товарів із країн СНД - 55,5 %, головним чином за рахунок збільшення імпорту з Росії:

Таблиця 4. Найбільш великі експортери товарів у Туреччину в 1998-2000 р.

млрд. долл.

Дані таблиці свідчать про те, що в 2000 році всі без винятку основні зовнішньоторговельні партнери збільшили свій експорт у Туреччину. Причому рекордний рівень турецького імпорту в 2000 р. в 53,9 млрд. дол. був досягнутий насамперед завдяки значному росту імпорту з Росії (майже на 63 %), а також з Італії - 34,4 %. У результаті частка Росії в турецькому імпорті збільшилася з 5,8 % в 1999 р. до 7,16 % в 2000 р., у той час як частка практично всіх зазначених вище країн (за винятком Італії) скоротилася. Зафіксовано однаковий зі США рівень експорту (3,86 млрд. дол.). Росія, що в 1999 р. займала 5 місце серед великих постачальників товарів у Туреччину, в 2000 р. пересунулася на третю позицію, слідом за Німеччиною й Італією.

3.2. Міграція робочої сили.

Сучасна міжнародна міграція населення являє собою багатогранне явище, що впливає на всі сторони розвитку суспільства, будь то економіка або політика, демографічні процеси або національні відносини, ідеологія або релігія. Вона базується на наступних закономірностях:

• чільна роль у процесі міграції належить трудовій міграції;
• відбувається постійне збільшення масштабів міжнародної міграції, залучення у світовий міграційний круговорот населення практично всіх країн;
• відбувається розширення нелегальної міграції;
• спостерігається збільшення серед мігруючі частки висококваліфікованих фахівців.

Таким чином, міжнародні міграційні процеси послужили основою формування світового ринку робочої сили, що охоплює різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають кордони. У своєму сучасному стані він з'єднує національні й регіональні ринки робочої сили, а іноді й спричиняє формування етнічних анклавів з так названою етнічною економікою.

Найважливішим центром притягання іноземної робочої сили є Західна Європа, на яку доводиться більше чверті іноземної робочої сили миру. Приплив іммігрантів у Західну Європу в середині 90-х років оцінювався на рівні 180 тис. чоловік у рік. Більше того, тут створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС й уніфікацію трудового законодавства.

У цьому регіоні основним імпортером робочої сили є Німеччина, де живе в цей час 7,4 млн. іноземців. Сюди приїзди робоча сили безпосередньо із країн ЄС, а також Югославії, Польщі, Туреччини, СНД, Східної Європи й навіть інших континентів.

За останні 40 років у Німеччину переселилося більше 30 млн. чоловік (за той же період звідси виїхало 21 млн. чоловік). Близько 70 % іноземного населення проживають у чотирьох західних землях: Баден-Вюртенберге, Баварії, Гессені й Північної Рейн-Вейфалії.

Привабливості Німеччини сприяють наступні причини:

• наявність високого рівня політичної стабільності;
• високий рівень оплати праці;
• високий рівень соціального захисту для легальних мігрантів;
• вигідне географічне положення;

Зовсім особливим центром притягання трудових ресурсів є нафтовий регіон Перської затоки. Його специфікою є наявність величезних запасів нафти в таких державах, як Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, що мають як невелику чисельність населення, так і небажання його змінювати свій спосіб життя. Як слідство - збільшення притягання іноземної робочої сили кожним з відзначених держав, причому не тільки в сфері нафтовидобутку, але й в інших сферах. Так, наприклад, наприкінці 90-х років у Саудівській Аравії налічувалося близько 4 млн. працюючих мігрантів, а у всьому регіоні близько 10 млн.

Політика нафтовидобувних країн відносно притягання робочої чинності спрямована на залучення насамперед арабів і мусульман з таких країн, як Єгипет, Сирія, Туреччина, Пакистан, Малайзія, Індія й ін. Специфіка цього регіону проявляється й у тім, що частка іноземної робочої сили в деяких державах становить більшу частину зайнятих у народному господарстві.

3.3.Влютно-фінансові відносини.

Головною особливістю валютно-фінансового положення Туреччини в 2000 році з'явилося загострення ситуації в банківському секторі, яке призвело до серйозного погіршення його ліквідності, й у лютому, що виявилося потім у широкомасштабній кризі 2001 р.

Слід зазначити, що кризова ситуація в банківському секторі дозрівала поступово й не виникла сама по собі, а з'явилася результатом більш загальної макроекономічної кризи. В останні два-три роки функціонування кредитно-банківської системи Туреччини відбувалося на фоні економічного положення і зовнішньої торгівлі країни, що погіршилися. Це, природно, відбилося на діяльності банків і формуванні кон'юнктури внутрішнього кредитного ринку. Зокрема, протягом 1999 - 2001 р. на ринку переважали високі ставки банківських кредитів, що досягали 35-40 %. Зростання вартості кредитів ще більше підсилювали застій в окремих, і, насамперед, в експортоорієнтованих галузях. В умовах низького попиту на кредитні ресурси багато банків стали відволікатися від роботи в реальному секторі економіки, віддав перевагу всіляким спекулятивним угодам, й заробляли "швидкі гроші" на інфляції. Крім того, все частіше з'являлася інформація про те, що через окремі турецькі банки став збільшуватися відтік із країни капіталу в різні офшорні зони.

Особливо підсилилися ці тенденції в 2000 р. і початку 2001 р., коли й без того напружений фінансово-кредитний ринок наприкінці року пережив серйозне потрясіння. Слід зазначити, що на відміну від 1998 р., коли на погіршення економічного становища Туреччини вплинули азіатські й російський фінансові кризи, дестабілізація фінансово-кредитного ринку країни кінця 2000 - початку 2001 р. - це один з результатів все більше посиленої невідповідності цього ринку потребам реального сектора економіки.

Поступово склалася така ситуація, коли економіка й фінансовий сектор практично стали функціонувати автономно один від одного, за своїми законами й правилам, а точніше без правил.

Положення в банківському секторі й збільшення скарг від бізнесменів змусили уряд ще в середині 1999 р. утворити незалежний орган по посиленню державного втручання в діяльність фінансових і банківських інспекторів країни - "Рада по контролю й вдосконаленню банківської системи" на чолі з колишнім міністром фінансів З.Темізелем.

В 2000 р. в умовах наростання негативних процесів, а саме нездатності й небажання банків фінансувати конкретні виробничі сектори економіки, турецька адміністрація змушена була прийняти більш тверді заходи як адміністративного, так і ринкового характеру. Каталізатором вживання подібних заходів послужила необхідність реалізації рекомендацій і вимог МВФ у рамках підписаної в 1999 р. спільної програми по стабілізації економіки Туреччини, від успішного виконання якої багато в чому залежало одержання кредитів від цієї фінансової організації.

Початком державного втручання в банківську систему послужило прийняте в листопаді 2000 р. рішення ЦБ Туреччини про посилення контролю й обмеженні доступу на ринок місцевої валюти - турецької ліри - для приведення у відповідність із доларовою масою, що звертається як у формі готівки, так й у формі позичкового капіталу. Цим переслідувалися кілька цілей короткострокового й довгострокового характеру: звуження можливостей для діяльності т.зв. банків-пірамід, стимулювання процесу їхнього банкрутства, повернення твердої валюти з-за кордону, формування такої кон'юнктури кредитного ринку, коли невигідно, а в окремих випадках ризиковано буде займатися всілякими спекулятивними операціями.

У короткостроковому плані ефект не змусив на себе довго чекати. Недостача місцевої валюти призвела до різкого зростання відсоткових ставок на міжбанківському кредитному ринку, в наслідок чого у ряді банків почалися серйозні проблеми з ліквідністю. У результаті шість банків, включаючи й досить великий "Демирбанк", виявилися на грані банкрутства й були переведені в резервний фонд при "Раді по контролі за діяльністю банків", де ще з кінця 1999 р. перебувають п'ять інших банків. Крім цього в комерційного банку "Парк Ятирим Банкаси", що займає 61 місце серед 81 банку країни, була відкликана ліцензія на здійснення банківської діяльності, що фактично означало його банкрутство.

Рішучі заходи, розпочаті турецькою адміністрацією, одержали належну оцінку з боку МВФ й інших міжнародних фінансово-банківських інститутів. Для підтримки дій турецької влади по подальшому вдосконалюванню банківської системи, поліпшення валютно-фінансового положення країни вже в середині грудня 2000 р. МВФ, МБРР і ряд західних банків ухвалили рішення щодо виділенні Туреччини кредитів загальним обсягом більше 12,4 млрд. дол., у т.ч. МВФ - 10,4 млрд. дол.; МБРР - 1,028 млрд. дол. і синдикований кредит західних банків - 1,0 млрд. дол.

Проте, внаслідок порушення нормального функціонування банківської системи незабаром дали про себе знати. Процес погіршення ліквідності банків, при посиленні контролю з боку ЦБ за потоками інвалюти, призвів до різкого зростання на ринку потреби у вільно конвертованій валюті. Тільки в першій половині лютого 2001 р. ЦБ Туреччини було продано більше 5 млрд. дол. США. У складних умовах наприкінці лютого урядом було ухвалене рішення про введення змінного валютного курсу, що миттєво призвело до різкого знецінювання турецької ліри і її фактичної девальвації більш ніж на 40 %.

Що стосується валютно-фінансового положення Туреччини в 2000 р., то воно в цілому протягом року складалося несприятливо, хоча загальне економічне становище трохи покращилося. З одного боку, вдалося не тільки призупинити позначилося в 1999 р. скорочення виробництва ВНП, але й забезпечити його ріст (6,0 %). Разом з тим найбільший темп росту зафіксований у невиробничій сфері - торгівлі (11,6 %), у той час як у розвитку найважливіших виробничих галузей великий розрив у темпах лише підсилює структурні диспропорції: промисловість (5,6 %), сільське господарство (4,1 %), транспорт і зв'язок (5,1 %), будівництво (5,8 %).

В області внутрішніх фінансів, особливо в бюджетній сфері, також спостерігалися неоднакові тенденції розвитку. Зокрема, вперше відзначене за останні роки успішне забезпечення дохідної частини держбюджету (112 % від запланованого рівня), яке сполучалося зі значно збільшеними витратами, - 42,4 трлн. лір за січень - листопад 2000 р., у той час як за весь 1999р. їхній розмір склав 26,5 трлн. лір. У цілому бюджетний дефіцит за розглянутий період (11,0 трлн. лір) був зафіксований ненабагато більше дефіциту виконаного бюджету за весь 1999 рік (10,1 трлн. лір). Разом з тим, політика дефіцитного фінансування, що тривала в цих умовах, призвела до подальшого збільшення внутрішнього боргу уряду, розмір якого в грудні 2000 р. склав більше 34 трлн. лір, у порівнянні з 22 трлн. лір наприкінці 1999р.

В області зовнішньої торгівлі й міжнародних розрахунків слід зазначити, насамперед, формування величезного розміру дефіциту балансу поточних операцій - 9,5 млрд. дол. Аналіз платіжного балансу показує, що це відбулося головним чином за рахунок різко зрослого зовнішньоторговельного дефіциту - 26,4 млрд. дол. (експорт - 27,3 млрд. дол., імпорт - 53,9 млрд. дол.), майже у два рази в порівнянні з 1999 р.

Разом з тим деяке збільшення доходів від туризму (7,0 млрд. дол.) і наявність на достатньому рівні валютних резервів ЦБ (20 - 22 млрд. дол.) дозволило, з однієї сторони трохи снівелірувати платіжний баланс у цілому й, з іншої сторони виділяти кошти (15,6 млрд. дол.) по обслуговуванню зовнішнього боргу (114,3 млрд. дол. за станом на грудень 2000 р.).

Слід зазначити, що згідно із прогнозами МБРР до 2006 р., загальний обсяг платежів у погашенні зовнішнього боргу Туреччини, включаючи відсотки, складе 84,7 млрд. дол., тобто близько 9 млрд. дол. щорічно. З обліком щорічних імпортних платежів, що збільшуються, що складають у середньому 45 - 50 млрд. дол., це означає, що Туреччина для підтримки своєї платоспроможності в довгостроковому плані змушена буде виділяти порядку 60 млрд. дол. у рік, що досить проблематично, з огляду на нинішні експортні можливості країни.

Що стосується платоспроможності Туреччини в середньостроковій і короткостроковій перспективі, то ситуація тут буде залежати від багатьох факторів. Насамперед, від політичної й економічної стабільності в країні, здатності перебороти серію урядових криз. У цьому зв'язку функціонування 57-го коаліційного уряду із квітня 1999 р. можна розглядати як стабілізуючий для фінансів фактор, що зміцнює довіру до Туреччини з боку міжнародних фінансових і банківських кіл.

У міжнародній практиці найбільш ефективним методом оцінки платоспроможності тієї або іншої країни є метод критичних рівнянь, обумовлених за допомогою відносних фінансово-економічних показників: відношення зовнішньоторговельного дефіциту до обсягу зовнішньої торгівлі; відношення зовнішнього боргу до ВНП; відношення зовнішнього боргу до обсягу експорту; відношення боргових виплат до обсягу експорту; відношення боргових виплат до валютних надходжень (норма обслуговування боргу). У відношенні Туреччини ці показники в 2000 р. виглядали в такий спосіб: дефіцит/зовнішня торгівля - 29 %, зовнішній борг/ВНП - 63,2 %, зовнішній борг/експорт - 33,4 %, боргові виплати/експорт - 42,3 %, боргові виплати/валютні надходження -22,9 %.

Як видно з вищенаведених показників, платоспроможність Туреччини перебуває не на належному для такої країни рівні, тому що окремі показники перевищують критичний рівень. Разом з тим такий найважливіший показник платоспроможності як норма обслуговування боргу (22,9 %) поки не досягає критичного рівня (25 %). Це говорить про те, що, незважаючи на погіршення багатьох фінансово-економічних показників, фінансова система Туреччини має досить солідний запас міцності, що дозволяє країні в строк виконувати платіжні зобов'язання. Видимо, цим можна пояснити той факт, що в 2000 р. по багатьом кредитним й інвестиційним рейтингам, проведеним найбільшими міжнародними фінансовими інститутами й банками, положення Туреччини не погіршилося.

В області кредитних відносин Туреччини із закордонними країнами в цілому успішно триває співробітництво, зокрема, з Росією.

З п'яти раніше ув'язнених між “ Ексімбанком” Туреччини й " Зовнішньоекономбанком " Росії кредитних угод у цей час у стадії реалізації перебуває угода по інвестиційному кредиту в 350 млн. дол., що спочатку було підписано 13 липня 1990 р. Однак цей кредит був заморожений “ Ексімбанком” на початку 1992 р. у зв'язку із затримками платежів “Зовнішньоекономбанком” у погашенні раніше наданих кредитів. Після декількох раундів переговорів міжурядовий протокол про надання цього кредиту на нових умовах був підписаний у Москві 15 грудня 1995 р.

По даним “ Ексімбанком”, сукупна заборгованість російської сторони становить порядку 450 млн. дол., у т.ч. прострочена заборгованість по радянських боргах, включаючи відсотки - майже 100 млн. дол.

У ході V засідання російсько-турецької міжурядової комісії (жовтень 2000 року) сторони домовилися в можливо короткий термін продовжити переговори про реструктуризацію заборгованості колишнього СРСР відповідно до угоди від 15.12.1995 р. й основних умовах її товарного погашення з метою висновку відповідної міжурядової домовленості.

3.4. Вільні економічні зони в Туреччині.

Інвестування іноземного капіталу в турецьку економіку можливо шляхом установи СП або повністю приналежних іноземним інвесторам компаній на території ВЕЗ. Ці зони можуть також використовуватися експортерами інших країн для безмитного переміщення й розподілу експортованих ними товарів.

Закон №3218, що фіксує створення й регламентує діяльність ВЕЗ, був опублікований в 1985 р. і діє з 1987 р., коли були створені перші ВЕЗ у Мерсині й Анталії. В 1990 р. їхнє число поповнилося Егейською в Ізмірі й Стамбульською (р-н аеропорту ім. Ататюрка). В 1992 р. ВЕЗ була створена у Трабзоні, в 1993 р. - в Адані, в 1994-95 р. - в Эрзурумі й Мардині на сході Туреччини з метою якнайшвидшого освоєння цих більш відсталих районів. Усього цих ВЕЗ на кінець 1998 було 13, у тому числі Стамбульська шкіряна й ВЕЗ Стамбульської фондової біржі.

В 1997 р. торговельний оборот ВЕЗ Стамбульського аеропорту (40 тис.кв.м.) склав 860 млн.дол.; ВЕЗ Ізміру (2 млн.кв.м.) - 516 млн.дол.; ВЕЗ Мерсина (1,5 млн.кв.м.) - 602 млн.дол.; ВЕЗ Анталії (0,5 млн.кв.м.) - 181 млн.долл. Торговельний оборот 8 ВЕЗ (Анталії, Мерсина, Стамбульського аеропорту, Стамбульської шкіряної, Трабзона, Ізміру, Ерзурума й Егейського р-на) склав в 1997 р. 6 млрд.дол.

Підприємницька діяльність будь-якого роду: виробництво, зберігання, упакування, торгівля, фінансові послуги — дозволені й заохочуються в ВЕЗ. Зони мають у своєму розпорядженні необхідну інфраструктуру, приміщеннями для офісів, майстерень, складів, магазинів і т.д., які здаються в оренду на пільгових умовах. Забезпечено пільговий режим підприємництва.

ВЕЗ є анклавами, вільними від податків, у тому числі від корпоративного й прибуткового, а також від митних і портових зборів і мит. На відміну від більшості інших країн, у Туреччині дозволена реалізація на внутрішньому ринку товарів, зроблених у ВЕЗ або імпортованих через них. При цьому до них застосовується звичайне зовнішнє регулювання. Як кошти платежу в ВЕЗ може використовувати ВКВ. Інвестори можуть переводити особисті або корпоративні прибутки без яких би то ні було обмежень, податків, зборів і попередніх рішень.

Іноземці, що мають посвідку на проживання в Туреччині, можуть володіти в ВЕЗ компаніями з 100% іноземним капіталом. Дозволений найм на роботу іноземних спеціалістів і керівників. Рівень інфраструктури, створений у ВЕЗ, відповідає міжнародним стандартам. Вартість оренди землі досить помірна. Вартість найманої робочої сили низька в порівнянні з іншими країнами аналогічного рівня розвитку (часом вона становить усього 10% від вартості робочої сили в розвинених країнах). Зведені до мінімуму бюрократичні формальності як на стадії інвестування капіталу, так і на стадії виробництва й реалізації продукції.

Кожна з турецьких ВЕЗ має свою «спеціалізацію». У Мерсині й Анталії вони орієнтовані на створення підприємств по переробці с/г продукції. В ізмирській упор робиться на електроніку й телекомунікаційне устаткування. Стамбульська в районі аеропорту ім. Ататюрка націлена на виробництво й торгівлю готовим одягом і високотехнологічною електронною продукцією. ВЕЗ Адани спеціалізується на важкій промисловості.

Бажаючі працювати в ВЕЗ із числа місцевих жителів повинні одержати право на діяльність і спец перепустки. В 1994 р. у Міністерство торгівлі було включено Головне управління ВЕЗ. Основна модель економічної діяльності ВЕЗ - на принципі «шикуй-експлуатуй-передай», тобто лізингова система.

Закони «ПРО ВЕЗ » від 6 червня 1985 р. й „Про госрегулювання ВЕЗ” від 10 березня 1993 р. повністю сформували законодавчу базу. Ліцензію на право діяльності видає ВУД; виключенням є ВЕЗ стамбульського аеропорту, де ліцензія коштує 10 тис.дол. Оплата провадиться через ЦБ.

Місце розташування й границі ВЕЗ визначає Рада міністрів, при цьому вибираються найбільш вигідні в географічному плані місця. ВЕЗ Мерсину користується більшим попитом через наявність широкої мережі портових повідомлень із Ближнім Сходом. ВЕЗ стамбульського аеропорту - єдина, що має особливий статус (40% обсягу робіт виконується авіаперевезеннями). ВЕЗ в Анталії розташована в 12 км. від порту й 25 км. від аеропорту. Будь-який вид економічної, торгівельної й обслуговуючої діяльності може бути здійснений на території ВЕЗ, якщо така діяльність дозволена Вищою координаційною радою Міністерства економіки. Встановлені внутрішнім законодавством країни ціни, якість і стандарти не мають чинності на території ВЕЗ.

Земля й пільги, які надаються турецьким й іноземним фізичним й юридичним особам на території ВЕЗ, можуть бути придбані відповідно до положень Закону «Про відчуження». Іноземна фізична або юридична особа не може придбати нерухомість у приватну власність, а може тільки виступати як орендар. Максимальний строк оренди — 99 років.
ЦБ заснував Фонд підтримки й розвитку ВЕЗ, що сприяє оптовим продажам турецьких товарів й обслуговує технічні будівлі зон. Надходження в цей Фонд складаються з оплат за поточні ліцензії й дозволи, виплат авансів по поставках СІФ і ФОБ, які становлять 5% від всієї суми контракту, і інших доходів. Керування Фондом здійснює прем'єр-міністр Туреччини. Діяльність Фонду перевіряється Вищою аудиторською радою при прем'єр-міністрі.

Розділ третій Закону 1985 р. регулює правове положення товарів і послуг на території ВЕЗ. Згідно ст. 8 торгівля, здійснювана між ВЕЗ й іншими регіонами Туреччини, є об'єктом режиму зовнішньої торгівлі. Але даний режим не застосовується при торговельних операціях між ВЕЗ або іншими країнами й ВЕЗ. Всі оплати по контрактах на території ВЕЗ здійснюються в інвалюті. Але Рада міністрів має право вирішувати, що оплата може бути зроблена в турецьких лірах.

Розділ четвертий Закону 1985 р. містить положення про соціальні гарантії. У ВЕЗ можуть працювати іноземні громадяни, які будуть мати такий же обсяг соціального захисту, що й турецькі, тобто діє національний режим. Положення турецького Закону 2822, що стосуються питань відносно страйків трудящих, локаутів й арбітражних суперечок, протягом 10 років з початку дії ВЕЗ на їхніх територіях не діють. Усе суперечки, що виникають в області громадянського, адміністративного або трудового права в цей період, вирішуються Верховним арбітражним судом. Початком функціонування ВЕЗ вважається етап, коли на обгородженій ділянці землі споруджуються будинки й технічні конструкції ВЕЗ і місцева адміністрація, поліція й митна служба приступають до своїх обов'язків на цій території.

Закон 1985 р. скасував Закон №6209 від 21.12.53, що регулював діяльність ВЕЗ. Крім того, стаття 12 Закону 1985 р. скасовує дію наступних законів на території ВЕЗ: «Про муніципалітет» №1580 за винятком пунктів 5, 22, 25, 32 й 47 статті 15; «Про паспорт» №5682; «Про інтуристів й особи, що постійно проживають у Туреччині» №5683, «Про іноземні інвестиції» №6224; «Про бухгалтерській облік» №1050; фінансовий закон №832; положення Торговельного кодексу №2886 і статті інших законів, у частині суперечному Закону 1985 р.

Закон «Про госрегулювання ВЕЗ » від 10 березня 1993 р. визначає питання організації й обов'язків адміністративних органів ВЕЗ, відповідальності осіб, що здійснюють торгівельні операції в ВЕЗ. Держава регулює видачу дозволів і ліцензій, посвідчень особи, виробляє єдину політику й принципи регулювання ВЕЗ, політику пільгового оподатковування. Кількість ВЕЗ буде рости, оскільки в Туреччині створений сприятливий правовий клімат для цієї форми залучення капіталу.

ВЕЗ Трабзона. В 1992 р. у морпорту Трабзона була створена ВЕЗ із метою сприяння розвитку відсталого в соціально-економічному відношенні Східного Причорномор'я. У цій зоні задіяний іранський, англійській, японський і турецький капітали. ВЕЗ являє собою спеціально відгороджену в порту територію в 4,4 га, на якій перебувають відкриті стоянки для легкових машин, що вивозять, контейнерні майданчики, покриті склади пл. до 12 тис.кв.м, елеватор на 15 тис.т. зерна, магазини, банк, відділення зв'язку. Передбачається звести 4 ємності по 4 тис.т. кожна для харчових масел, 2 ємності по 2 тис.т. під хімікалії й 2 ємності по 1 тис.т. для міндобрив.

Уявлення про ВЕЗ Трабзона дають відомості митниці про фінансові вартості операцій за 1998 р. - 65 млн.дол. Обсяг і рентабельність діяльності ВЕЗ Трабзона виявилися заручниками турецько-іранських відносин. Під час правління шаха й у роки ірано-іракської війни при Хомейні порт Трабзона інтенсивно використався Тегераном. Потім відносини між Іраном і Туреччиною загострилися й Трабзон втратив колишнє значення перевалочного пункту для іранських товарів. Порт і його ВЕЗ «живуть» завдяки торгівлі з Росією й іншими країнами СНД. Вагомою статтею експорту-імпорту зони є російські «Жигулі» усіх модифікацій, а також японської й південнокорейської машини вартістю від 2 до 5 тис.дол., дешевше, ніж у Росії або у звичайному продажі на турецькому ринку. Донедавна майже всі з 4-5 тис. машин, які щорічно прибувають у зону, вивозилися сушею через КПП Сарп на грузинській границі в країни Кавказу й Центральної Азії, але із введенням Тбілісі надмірних ввізних і транзитних мит ці автомобілі здебільшого доставляються в названі регіони через Іран. Іншими товарами торговельних операцій ВЕЗ, у т.ч. і за участю «човників» з держав СНД, є текстильний ширвжиток, домашнє електроустаткування, спиртне, сигарети, побутова техніка тощо.

Трабзонські ділові кола незадоволені неповним завантаженням ВЕЗ, а також тим, що ще одна вільна зона була відкрита в сусідньому Ризі, в 70 км. від Трабзона. Місцеві підприємці справедливо вказують на необхідність не тільки використати ВЕЗ Трабзона як «великий перевалочний склад», але й організувати в ній виробництво якісних товарів для країн СНД. Трабзонські підприємці запрошують бізнесменів з Росії й СНД до створення в зоні СП, але поки безуспішно.

На початок 1999 р. були намічені торги по приватизації морпорта Трабзона. По відомостях преси, місцеві підприємці не мають наміру допускати до викупу порту ні іноземних, ні національних «чужинців», неофіційно створивши для цього в рамках трабзонської ТПП свій грошовий пул. Профспілка портових робітників, передбачаючи скорочення робочих місць, виступає проти приватизації, але в Туреччині такі процеси керовані владою. Перехід порту в акціонерну власність може активізувати його діяльність, включаючи й роботу ВЕЗ.

3.5.Взаємодія Туреччини з Україною.

У післяреформений період відбувалася швидка географічна переорієнтація зовнішньої торгівлі колишніх соціалістичних країн, і України, зокрема, друг із друга на Захід. У цей час Україна, як незалежна країна перебуває в геополітичному торговельному просторі 10 прикордонних держав: Росії, Польщі, Білорусії, Словаччини, Болгарії, Угорщини, Румунії, Туреччини, Грузії. Це величезний потенціал ринків збуту української продукції. Із цими країнами Україна має загальну границю, а з Туреччиною й Грузією - морську акваторію Чорного моря.

Географічна структура зовнішньої торгівлі України носить відносно стабільний характер. В 2002 р. домінуючу роль у цій галузі продовжують грати Російська Федерація (53% українського імпорту), Туркменістан, Бєларусь, Казахстан, Китай, Туреччина, Німеччина, Польща, Італія й Угорщина.

На Турецькому ринку Україна купує традиційні експортні товари цієї країни: цитрусові, тютюн, маслини, фундук, ізюм, живу худорбу, шкіру, бавовну, вовну.

8 листопада 2002р. в МЗС України відбулися українсько-турецькі консультації по військово-політичних питаннях. Делегацію МЗС України очолив Директор Департаменту з питань політики й безпеки Сергій Ревіння, делегацію Туреччини - Директор Департаменту з питань безпеки й оборони МЗС Туреччини Тюран Моралі. Як повідомили агентству Defense-Express у прес-службі МЗС, у ході консультацій сторони обговорили актуальні питання міжнародного життя, зокрема розширення НАТО, шляхи взаємодії між Україною й Туреччиною в галузі контролю над озброєннями.

Головне місце під час переговорів зайняла тема співробітництва між Україною й НАТО. Керівник турецької делегації відзначив, що Туреччина підтримує євроатлантичні устремління України. Він також підтвердив, що схвалення під час Празького саміту Альянсу Плану дій Україна-НАТО стане важливим кроком для висновку відносин між Україною й Альянсом на новий рівень. Обмін думками в ході зустрічі підтвердив збіг позицій України й Туреччини по багатьом міжнародних проблемах.

19 червня 2003 р. Президент України Леонід Кучма зустрівся із Президентом Республіки Туреччина Ахметом Недждетом Сезером, що перебуває в Україні з державним візитом за запрошенням Глави Української держави.

У ході зустрічі сторони обговорили продовження політичного діалогу в сферах зміцнення миру, безпеці й стабільності в Чорноморському регіоні, питання взаємодії України й Туреччини на шляху європейської і євроатлантичної інтеграції, регіонального співробітництва, зокрема в рамках ОЧЕС.

У ході бесіди було обговорене питання торгово-економічних відносин, зокрема в контексті майбутнього приєднання України до МОТ.

19 червня Президент Туреччини А.Сезер виступив у Верховній Раді України. Звертаючись до народних депутатів, А.Сезер виразив упевненість у тім, що український парламент своєю роботою по демократичних реформах робить внесок у майбутнє України.

Він також заявив, що Туреччина вірить у те, що майбутнє України оформиться в Європі. За словами А.Сезера, Туреччина підтримує зусилля України, спрямовані на розвиток правової держави.

Президент Туреччини заявив, що сьогодні співробітництво між Україною й Туреччиною досягло "зразкового рівня". Він також звернув увагу на те, що з кожним днем збільшується обсяг турецьких інвестицій в Україну. За його словами, сьогодні існують всі умови для співробітництва в усіх напрямках між двома країнами.

А. Сезер також виразив задоволеність, що Україна й Туреччина продовжують робити загальний внесок у збереження миру, зокрема в рамках ООН. "Нам приємно, що ми маємо з Україною загальні точки зору на такі проблеми, як боротьба з міжнародним тероризмом", - підкреслив Президент Туреччини.

А.Сезер також висловився за необхідність зміцнення двосторонніх відносин й обміну досвідом між нашими країнами. "Я вірю, що наші країни мають чинність для того, щоб досягти такого рівня й благополуччя, якого вони заслуговують".

Незважаючи на всю значимість економічного виміру взаємодії України й Туреччини, обидві сторони переконані в необхідності активізації українсько-турецького науково-технічного співробітництва. Таку думку виразив у своєму виступі на науково-практичному семінарі "Українсько-турецьке стратегічне співробітництво" Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. При цьому він підкреслив, що для України вкрай цікавий досвід Туреччини в створенні системи технопарків і технологічних зон, але відзначив, що при створенні спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку Україна вже вивчала й ураховувала досвід роботи спеціальних зон у Туреччині.

За словами прем'єр-міністра, сьогодні існують реальні передумови для починання більших спільних проектів у високотехнологічній сфері. При цьому, на його думку, протягом останнього десятиліття в цьому напрямку були досягнуті вагомі результати. Як приклад він привів створення на базі турецького науково-дослідного "Мармара-центра" спільної українсько-турецької лабораторії. "Нам э чому повчитися один у одного - світу добре відомі дослідження наших країн у багатьох галузях науки й техніки", - підкреслив прем'єр-міністр України.

Також було відзначено, що сьогодні дружні відносини України з Туреччиною постійно продовжують зміцнюватися. При цьому розширенню рамок двостороннього українсько-турецького діалогу буде сприяти впроваджений Україною новий порядок денний транс чорноморського партнерства. Напружена робота України в напрямку євроатлантичної інтеграції повинна знайти відображення в конкретних рішеннях цієї організації на саміті НАТО, що буде проходити в червні наступного року в Туреччині.

На думку прем'-міністра, логічним продовженням у політичній площині між Україною й Туреччиною є динамічний розвиток українсько-турецьких торгово-економічних відносин. При цьому він вважає, що Україна й Туреччина досягли в цьому напрямку істотних успіхів, а за останнє десятиліття обсяги взаємної торгівлі між цими країнами виросли більш ніж в 10 разів. Також було відзначено, що в Україні сьогодні працює близько 300 компаній з турецькими інвестиціями, які становлять більше 40 млн дол. США. При цьому прем'єр-міністр підкреслив: нові обрії, які відкривають для співробітництва, результати реформування податкової системи в Україні. Численні можливості подальшого розширення діалогу з Туреччиною існують на регіональному рівні. "Так, уже сьогодні успішно розвиваються прямі контакти між столицями обох держав, Стамбулом й Одесою, Муглой і Сумами. І ці відносини повинні розвиватися й далі", - підкреслив прем'єр-міністр України. Не менш важливими напрямками розвитку подальшого співробітництва є гуманітарна сфера, а також значний потенціал для розвитку має туристична галузь. Вагомим кроком до реалізації українського туристичного потенціалу повинне стати відкриття представництва Міністерства культури й туризму Туреччини в Україні.

содержание   ..  671  672  673   ..