на тему:

Таблиця 1

Світовий експорт зерна у 1996-1999 сільськогосподарських роках (з липня по червень), млн т

Країни - провідні експортери продовольства є одночасно його великими покупцями. Так, США, забезпечуючи собі ключові пози­ції в постачаннях стратегічної продовольчої сировини, імпортують у великих кількостях фрукти й овочі, каву, какао, чай, спеції та ряд інших товарів. У 1996 р. експорт продовольства Сполучених Штатів склав 47 млрд дол., а імпорт - 22 млрд дол.

Система міжнародної торгівлі сільськогосподарською проду­кцією, в тому числі продовольством, у даний час зазнає докорінних змін. Необхідність здійснення реформ у зазначеній сфері була ви­кликана зростанням державної підтримки та протекціонізму в бага­тьох країнах, особливо розвинутих.

Питання ослаблення протекціонізму в зовнішній торгівлі сіль­ськогосподарською продукцією є одним з головних у діяльності Світової організації торгівлі. Важливе місце в її основних докумен­тах займає Угода по сільському господарству, що передбачає пере­ведення всіх нетарифних бар'єрів у тарифні еквіваленти та посту­пове зниження тарифів (за шість років, починаючи з 1995 р., - у се­редньому на 36 % порівняно до 1986-1988 рр.), зниження експорт­них субсидій (бюджетних асигнувань на субсидування експорту -на 36 % за шість років і його обсягів - на 21 % порівняно до періоду 1986-1990 рр.), скорочення рівня державної підтримки сільського­сподарського виробництва (агрегований показник передбачається знизити на 20% порівняно до 1986-1988 рр.). При цьому країни, що розвиваються, приймають знижені зобов'язання (2/3 від зо­бов'язань розвинутих країн), і вони вводяться в дію протягом 10 років. Найменш розвинуті країни взагалі звільняються від зо­бов'язань.

Позиції багатьох міжнародних експертів збігаються в тому, що виробництво продовольства у світі в найближчі 20 років буде здатне в цілому задовольнити попит населення на продукти харчу­вання навіть якщо населення планети буде щорічно зростати на 80 млн чоловік. При цьому попит на продовольство в розвинутих кра­їнах, де він і так досить високий, залишиться приблизно на сучас­ному рівні (зміни будуть стосуватися головним чином структури споживання й якості продуктів). У той же час зусилля світового співтовариства з вирішення продовольчої проблеми приведуть, як передбачається, до реального зростання споживання продовольства в країнах, де спостерігається його нестача, тобто в ряді держав Азії, Африки та Латинської Америки, а також Східної Європи.

В останній третині XXст. серед проблем світового розвитку позначилася проблема обмеженості та браку природних ресурсів, особливо енергетичних і мінеральної сировини.

По суті, глобальна енергосировинна проблема являє собою дві дуже близькі за характером походження проблеми - енергетичну та сировинну. При цьому проблема забезпечення енергією є значною мірою похідною від проблеми сировинної, оскільки практично бі­льша частина використовуваних у даний час способів одержання енергії по суті є переробкою специфічної енергетичної сировини. Про енергосировинну проблему як глобальну заговорили після ене­ргетичної (нафтової) кризи 1972-1973 рр., коли в результаті скоор­динованих дій держави - члени ОПЕК практично в один момент підвищили у 10 разів ціни на сиру нафту, яку вони продавали. По­дібний крок, але в менших масштабах (країни - члени ОПЕК не змогли перебороти внутрішні конкурентні протиріччя), було розпо­чато на самому початку 80-х р. Це дало можливість говорити про другу хвилю світової енергетичної кризи. У результаті за 1972-1981 рр. ціни на нафту зросли в 14,5 раза. Ця ситуація була названа "світовим нафтовим шоком", що ознаменував кінець ери дешевої нафти та викликав ланцюгову реакцію подорожчання різних інших видів сировини. Деякі аналітики тих років розцінювали подібні по­дії як свідчення виснаження світових не поновлюваних природних ресурсів і вступу людства в епоху тривалого енергетичного та си­ровинного "голоду".

Енергетична і сировинна кризи 70-х - початку 80-х р. завдали важкого удару по системі світогосподарських зв'язків, яка існувала раніше, та викликали важкі наслідки в багатьох країнах. Насампе­ред це торкнулося тих країн, які в розвитку своїх національних економік значною мірою орієнтувалися на відносно дешевий і стій­кий імпорт енергоносіїв та мінеральної сировини.

Найбільш глибоко енергетична та сировинна кризи торкнулися більшості країн, що розвиваються, поставивши під сумнів можли­вість реалізації, а в деяких - і можливість економічного виживання держави. Відомо, що переважна частина запасів корисних копалин, які знаходяться на території країн, що розвиваються, зосереджена приблизно в 30 з них. Решта ж країн, що розвиваються, для забезпе­чення свого економічного розвитку, в основу якого в багатьох з них було закладено ідею індустріалізації, змушені імпортувати більшу частину необхідної мінеральної сировини й енергоносіїв.

Енергетична та сировинна кризи 70-80-х р. несли в собі також позитивні елементи. По-перше, спільні дії постачальників природ­них ресурсів із країн, що розвиваються, давали змогу країнам аутсайдерам щодо окремих угод країн-експортерів сировини про­водити більш активну зовнішньоторговельну сировинну політику. Так, одним Із найбільших експортерів нафти та деяких інших видів енергетичної і мінеральної сировини став колишній Радянський Союз. По-друге, кризи дали імпульс розвитку енергозберігаючих і матеріалозберігаючих технологій, посиленню режиму економії си­ровини, прискоренню структурної перебудови економіки. Ці захо­ди, розпочаті насамперед розвинутими країнами, дали можливість значно зм'якшити наслідки енергосировинної кризи.

Під впливом кризи стали проводитись великомасштабні гео­логорозвідувальні роботи, що привели до відкриття нових нафтога­зових родовищ, а також економічно рентабельних запасів інших видів природної сировини. Так, новими великими районами видо­бутку нафти стали Північне море й Аляска, мінеральної сировини -Австралія, Канада, ПАР. У результаті песимістичні прогнози забез­печеності світових потреб в енергоносіях і мінеральній сировині змінилися оптимістичними розрахунками, що базуються на нових даних. Якщо в 70-х - початку 80-х рр. забезпеченість основними видами енергоносіїв оцінювалася в 30-35 років, то у середині 90-х рр. вона збільшилася по нафті - до 42 років, природному газу - до 67 років, а по вугіллю - навіть до 440 років.

Таким чином, глобальної енергосировинної проблеми в її ко­лишньому розумінні як небезпеки абсолютного браку ресурсів у світі зараз не існує. Але сама по собі проблема надійного забезпе­чення людства сировиною й енергією залишається.

В даний час енергосировинну проблему можна охарактеризу­вати так. По-перше, розширення масштабів видобутку та спожи­вання корисних копалин спричинило різкі зміни в навколишньому середовищі. Металургійні, хімічні, нафтопереробні й інші підпри­ємства, що працюють переважно з використанням традиційних технологій, згубно впливають на стан повітря, ґрунту, водних, лісо­вих, біологічних ресурсів, призводять до кліматичних змін, різко змінюють умови існування людини. Зростання числа аварійних си­туацій в умовах розширення районів нафтовидобутку на морських шельфах, розширення морських перевезень нафти, збільшення до­вжини нафто- і газопроводів веде до забруднення поверхні Світово­го океану та суші.

По-друге, військово-політична нестабільність у багатьох регі­онах світу, насамперед у країнах, що розвиваються (наприклад криза навколо Іраку), вносять корективи в, здавалося б, прогнозовані ситуації, впливають на динаміку світових цін на сировинні товари, в тому числі на енергоносії. Так, починаючи з 1977 р. ціни на нафту дуже знизились, завдаючи збитків насамперед країнам, які висту­пають її експортерами, в тому числі і Росії.

Серед експертів в останні роки все більше зміцнюється впев­неність у тому, що в довгостроковому плані людство не буде відчу­вати у своєму розвитку обмежень з боку енергетичних і сировин­них ресурсів.

У даний час вирішення проблеми ресурс й енергозабезпе­чення залежить, по-перше, від динаміки попиту, цінової еластично­сті на вже відомі запаси та ресурси; по-друге, від потреб, що змі­нюються під впливом науково-технічного прогресу, в енергетичних і мінеральних ресурсах; по-третє, від можливості їх заміни альтер­нативними джерелами сировини й енергії та рівня цін на замінники; по-четверте, від можливих нових технологічних підходів до розв'язання глобальної енергосировинної проблеми, забезпечити які може безупинний науково-технічний прогрес.

Друга половина XXст. - це час небачених раніше темпів еко­номічного розвитку. Однак він в усе більшій мірі став здійснювати­ся без належного врахування можливостей навколишньої природ­ного середовища, припустимих господарських навантажень на ньо­го, потенційної ємності біосфери.

Характеризуючи загальний стан навколишнього природного середовища, вчені різних країн зазвичай вживають такі визначення, як "деградація глобальної екологічної системи", "руйнування при­родних систем життєзабезпечення" й ін. Багато з них пишуть про наростаючу глобальну екологічну кризу, що в окремих регіонах на­брала вже достатньо виразних форм.

Умовно всю проблему деградації світової екологічної системи можна розділити на дві складові частини: деградація навколишньої природного середовища в результаті нераціонального природоко­ристування та забруднення її відходами людської діяльності.

Як приклади деградації навколишньої природного середовища в результаті нераціонального природокористування можна навести збезлісення та виснаження земельних ресурсів. Процес збезлісення проявляється в скороченні площі під природною рослинністю, пере­довсім лісовою. За деякими оцінками, у період виникнення землероб­ства та скотарства лісами було покрито 62 млн кв. км суші, а з урахуванням чагарників і перелісків - 75 млн кв. км, або 56 % усієї її пове­рхні. В результаті триваючого вже 10 тис. років знищення лісів їх площа скоротилася до 40 млн кв. км, а середня лісистість - до 30 %.

Однак при порівнянні цих показників потрібно мати на увазі, що не торкнуті людиною ліси займають у наші дні лише 15 млн кв. км - у Росії, Канаді, Амазонії. В більшості інших районів усі чи майже всі первинні ліси були замінені вторинними. Тільки в 1850— 1980 рр. площі лісів на Землі скоротилося на 15 %. У закордонній Європі до VIIст. ліси займали 70-80 % усієї території, а в даний час - 30-35 %. На Російській рівнині на початку ХVIII ст. лісис­тість становила 55 %, тепер - лише 30 %. У великих масштабах знищення лісів відбулося також у СІЛА, Канаді, Індії, Китаї, Брази­лії, зоні Сахеля в Африці.

Знищення лісів продовжується швидкими темпами - щорічно понад 20 тис. кв. км. Лісові масиви зникають в міру розширення розораності землі та пасовищ, зростання заготівлі деревини. Особ­ливо загрозливе становище склалося в зоні тропічних лісів, де за даними Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО), в середині 80-х рр. щорічно знищувалося 11 млн га лісів, а на початку 90-х рр. - приблизно 17 млн га, особливо в таких краї­нах, як Бразилія, Філіппіни, Індонезія, Таїланд. У результаті за останні десятиліття площа тропічних лісів зменшилася на 20-30 %. Якщо ситуація не зміниться, то через піввіку можлива їх остаточна загибель. Тим більше, що тропічні ліси вирубуються зі швидкістю, що у 15 разів перевищує їх природне відновлення. Ці ліси назива­ються "легенями планети", оскільки з ними зв'язане надходження кисню в атмосферу. В них зосереджено понад половину всіх видів флори і фауни Землі. Деградація земельних ресурсів у результаті розширення землеробства та тваринництва відбувалася протягом всієї історії людства. За підрахунками вчених, у результаті нераціо­нального землекористування людство в ході неолітичної революції втратило 2 млрд га раніше продуктивних земель, що значно більше всієї сучасної площі ріллі. В результаті процесів деградації ґрунту щорічно зі світового сільськогосподарського обороту вибуває бли­зько 7 млн га родючих земель, що втрачають свою родючість і пе­ретворюються в пустища. Втрати ґрунту можна оцінити не тільки за площею, а й за вагою. Американські вчені підрахували, що тіль­ки орні землі нашої планети щорічно втрачають 24 млрд т родючо­го шару, що рівнозначно знищенню усього пшеничного пояса на південно-сході Австралії. До того ж більше 1/2 усіх цих втрат на­прикінці 80-х рр. припадало на чотири країни: Індію (6 млрд т), Ки­тай (3,3 млрд т), США (3 млрд т) і СРСР (3 млрд т).

Найсильніше впливає на ґрунт водяна та вітрова ерозія, а та­кож хімічна (засмічення важкими металами, хімічними сполуками) та фізична (руйнування ґрунтового покриву при гірничих, будіве­льних і інших роботах) деградації. До причин деградації перш за все відноситься надмірне пасовищне скотарство (перевипас худо­би), найбільш характерне для багатьох країн, що розвиваються. Ва­жливу роль відіграють тут також збідніння та вимирання лісових масивів і сільськогосподарська діяльність (засолення при зрошува­ному землеробстві).

В міру взаємозв'язків людини з навколишнім світом можуть виникати й уже виникають нові глобальні проблеми. До таких вар­то віднести проблему вивчення й освоєння Світового океану та проблему освоєння космічного простору.

Ця проблема комплексна, тому що, по-перше, Світовий океан виступає одним з регуляторів умов життя на Землі; по-друге, він є "всесвітньою кухнею" погоди; по-третє, служить одним із джерел, які допомагають вирішити продовольчу проблему (риба, тварини, водорості); по-четверте, під дном океану зосереджені дотепер мало вивчені запаси корисних копалин, але, як передбачається, такі, що багаторазово перевищують за обсягами відомі, включаючи запаси нафти та газу; по-п'яте, у самій океанічній воді розчинені практич­но всі відомі елементи таблиці Менделєєва; по-шосте, велике транспортне значення Світового Океану (морське судноплавство забезпечує транспортними послугами переважну частину (до 4/5) світових зовнішньоекономічних зв'язків).

Ресурси океану, як вважають багато фахівців, використову­ються ще дуже слабко: в основному ведуться пошук і видобуток нафти та газу в деяких районах (Північне море, шельф Мексикан­ської затоки й Японського моря); виловлюються, часом по-хижацькому, промислові породи риб і деяких тварин; використо­вуються деякі види водоростей (наприклад, морська капуста - ла­мінарія). В результаті серії міжнародних конференцій і переговорів був створений Міжнародний орган по морському дну, покликаний контролювати та координувати господарську діяльність у спеціаль­но визначених районах Світового океану, наприклад, розробку і ви­добуток конкреції. Однак для ведення широкомасштабної діяльності в цьому напрямку поки не вистачає ні дешевих технологічних підходів, ні значних фінансових ресурсів, у яких є потреба для по­чатку освоєння, причому навіть у передових країн.

Під егідою міжнародних організацій Всесвітньої метеорологі­чної організації (ВМО), Міжнародної Морської організації (ІМО), ООН із проблем освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), а також Програми ІОН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) - здійс­нюється цілий ряд наукових програм з метою вивчення впливу Сві­тового океану на погоду і клімат, дослідження його ресурсного по­тенціалу.

Ця проблема є однією з наймолодших. Уже перші кроки в ко­смос дозволили зробити колосальний ривок у розвитку фундамен­тальних наук і прискорили розвиток багатьох важливих прикладних досліджень, результати яких стали широко застосовуватися на Зем­лі. Освоєння космосу дало змогу створити нові супутникові систе­ми глобального телефонного, радіо- та телевізійного зв'язку. Серед прикладних досліджень широке застосування одержали прогнозу­вання погоди, дистанційна оцінка ресурсів корисних копалин, про­гнозування врожаїв сільськогосподарських культур, використання супутникових систем порятунку при катастрофах на суші та воді.

Складність проблеми освоєння космосу збільшується через дорожнечу запуску космічних апаратів. Так, запуск одного транс­ляційного супутника на геостанційну орбіту може коштувати (ра­зом з усім устаткуванням) понад 500 млн дол. Це перешкоджає роз­витку дійсно широкого міжнародного співробітництва в зазначеній області, оскільки дорожнеча космічних проектів перевищує можли­вості окремих країн або навіть груп країн.

Серед проблем глобального характеру, що народжуються, фа­хівці найчастіше згадують вивчення побудови Землі й управління погодою та кліматом.

Однак людину на Землі оточує не тільки природне, а й соціаль­не середовище, що породжує свої специфічні проблеми. Серед них, крім згаданої вище проблеми демілітаризації, особливу тривогу останнім часом викликають зростаючі організована транснаціональна злочинність, міжнародний тероризм, наркоманія, незаконний оборот наркотиків, наркобізнес, порушення цивільних прав людини.

Ці нові виклики ще не одержали офіційного статусу глобаль­них проблем, але від цього вони не перестають бути серйозними і навіть небезпечними для розвитку людства.

Висновки

В останній третині XX ст. людство усвідомило, що на світо­вий господарський розвиток усе більший вплив почали здійснюва­ти специфічні проблеми, які одержали назву глобальних, а в науко­ву літературу був уведений термін "глобалістика" як специфічний напрямок міжнародних економічних досліджень.

Особливий набір таких специфічних ознак, як загальносвіто­вий характер, що загрожує розвитку людства, терміновість і невід­кладність вирішення, взаємозв'язок і необхідність вживання заходів з боку всього світового співтовариства, дали змогу виділити в кате­горію глобальних такі проблеми: подолання бідності та відсталості, миру та демілітаризації, продовольчу; природних ресурсів (насам­перед енергосировинну), екологічну, демографічну; розвитку люд­ського потенціалу, а також освоєння ресурсів Світового океану й освоєння космосу.

Світовий економічний і політичний розвиток у 70—90-і рр. приніс розуміння того, що набір глобальних проблем не є чимось незмінним. З часом змінюється наповнення та розуміння старих глобальних проблем, визнається поява нових, що переростають у

глобальні.

Визнається, що крім виключно економічного глобальні про­блеми здійснюють колосальний політичний вплив на життя сучас­ної цивілізації й оскільки є тісно переплетеними, для свого вирі­шення потребують інтеграції зусиль усього людства.

Розвиток сучасної світової економіки, перехід до постіндустріальної стадії розвитку вносить корективи в пріоритетність глоба­льних проблем. Від цього вони не стають менш важливими, однак людство обмежене у своїх фінансових можливостях, які воно може виділити для вирішення глобальних проблем. Цей стримуючий фа­ктор цілком можна перебороти на шляху пошуку політичних рі­шень проблеми та прояву політичної волі окремих держав до нала­годження дієвого міжнародного співробітництва в розв'язанні гло­бальних проблем.

Світова продовольча проблема продовжує залишатися досить гострою, незважаючи на серйозний прогрес в області виробництва продуктів харчування. Чисельність нужденних перевищує 800 млн

чоловік.

У багатьох країнах зберігається високий рівень державної під­тримки виробництва й експорту продовольства, а також імпортнихобмежень. Реформа міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією приведе, як передбачається, до ослаблення протекціо­нізму в цій області, проте населення ряду країн-імпортерів, у тому числі і Росії, може зіштовхнутися з подорожчанням основних про­довольчих товарів. У той же час у РФ є широкі можливості для оп­тимального включення в нову систему світової торгівлі аграрною продукцією.

Міжнародне співтовариство приділяє велику увагу вирішенню продовольчої проблеми в нужденних країнах, включаючи країни з перехідною економікою. Основне значення приділяється реалізації конкретних проектів, націлених на збільшення сільськогосподарсь­кого виробництва. Подібне сприяння виявляється як на двосторон­ній, так і на багатосторонній основі (насамперед по каналах ФАО). Передбачається, що в результаті цих зусиль у найближчі 20 років населення планети в цілому зможе задовольнити попит на продукти харчування, навіть якщо його чисельність щорічно буде зростати на 80 мли чоловік.

У сучасних умовах світ опинився на грані екологічної плане­тарної катастрофи.

Існує декілька основних джерел забруднення навколишнього природного середовища, прямо зв'язаних з розвитком людської ци­вілізації.

Все свідомо мисляче людство (як промисловці, так і спожива­чі) дійшло до висновку про необхідність припинення бездумного, невтримного економічного зростання й урахування можливостей навколишнього природного середовища для подальшого прожи­вання на Землі.

Основна ідея сучасності - дати можливість і нинішньому, і майбутнім поколінням людей проживати у нормальних умовах.

Демографічна проблема в сучасному світі має два аспекти. По-перше, це демографічний вибух у ряді країн і регіонів, що роз­виваються, який, "знецінюючи" нагромадження, перешкоджає еко­номічному зростанню й увічнює господарську, соціальну, культур­ну відсталість цих країн. По-друге, звужене відтворення населення в розвинутих країнах і депопуляція в ряді пост соціалістичних дер­жав призводять до демографічного старіння їх населення й у перс­пективі можуть блокувати економічний розвиток цих країн. Відпо­відно до концепції демографічного переходу підвищення рівня еко­номічного розвитку в цілому веде до уповільнення приросту населення. Ця тенденція цілком проявилася в розвинутих і постсоціалістичних країнах і впливає на демографічні процеси в ряді країн, що розвиваються. Очікується, що в другій половині XXI ст. населення Землі стабілізується на рівні приблизно 10,5 млрд чоловік, тому пе­ренаселення світовій економіці (але не окремим країнам) у цілому не загрожує.

Що стосується демографічного старіння населення в розвину­тих і постсоціалістичних країнах, те цей процес у сучасних умовах можна сповільнити, але не зупинити. Вирішення цієї проблеми пов'язане з істотним підвищенням ефективності економіки.

На сьогодні стійкий розвиток - єдиний правильний шлях роз­витку людської цивілізації, якщо остання хоче зберегти себе. Стій­кий розвиток - це такий розвиток, що задовольняє потреби сучас­ності, проте не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь за­довольняти свої потреби.

Література:

1. АлешинД. Роль зкспорта вооружений во внешней торговле // Зкспорт обмч-ньіх вооружений. - 1996. — № 7-8. - С. 36.

2. Акинцев С. Мировой рынок вооружений // Зарубежное военное обозрение. -1997.-№ 7.-С. 10.

3. Андрийчук В.Г. Для інтеграції в систему світогосподарських відносин // Полі­тика і час. - 2000. - № 4. - С. 25.

4. Антипина О. Диалектика стоимости в постиндустриальном обществе // Миро­вая зкономика и международньїе отношєния. - 1998. -№ 5. -С. 48-59.

5. Арзумапян Г, Гончаренко С. Зкономическое сотрудничество в Черноморском регионе и интеграция инновационньїх технологий // Мировая зкономика и международньїе отношєния. - 2001. - № 4. - С. 96-100.

6. Бепдерский Е. Реалии мирохозяйственньїх процессов и место в них Украинм // Зкономика Украинм. - 2000. - № 1. - С. 30.

7. Білорус ОТ. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. - К.: НАН України, 1998. -416 с.

8. Болотин Б. Мировая зкономика за 100 лет: статистика // Мировая зкономика и международньїе отношєния. - 2001. - № 9. - С. 23.

9. БуглайВ.Б., ЛженцевН.Н. Международньїе зкономические отношєния. - М.: Маркетинг, 1998.- 153 с.

10. Булатов Т. Мировая зкономика. - М., 2001. - 734 с.

11. Бункипа М.К., Семенов В.А. Макрозкономика: Учебное пособие. - М.: Зльф К-пресе, 1995.-242 с.

12. Вісник Національного банку України. - № 7. - 2000. - С. 41.

13. Гнибиденко Н. Проблеми трудовой миграции в Украине и их решение // Еко­номіка України. - 2001. - № 4. - С. 19-22.

14. Григорьевич Н. Трудовме ресурси и их использование в Украине // Информа-ционньїй бюллетень Государственного Комитета статистики Украинм. - 1999. №10-12.-С. 12.

15. Гришко С, Благодарньїй А. Интеграция Украинм в мировое хозяйство // Биз-нес-информ. - 2000. - № 1. - С. 12.

содержание   ..  431  432  433   ..