| 1. Сутність та склад національного багатства
Головним інструментом мобілізації фінансових засобів для покриття державних витрат є податки. Податки – це обов’язкові платежі, які надходять у держ бюджету визначених законодавством розмірах та у встановлені строки. Вони широко використовуються для впливу на діяльність суб'єктів господарства. Державне регулювання за допомогою податків залежить у вирішальному ступені від вибору податкової системи, висоти податкових ставок, а також від видів і розмірів податкових пільг. Податки в ДРЕ грають дві ролі: а) це головне джерело фінансування державних витрат б) це інструмент регулювання.
Фіскальна політика – діяльність держави щодо формування та регулюв держ бюджету, а також мобілізація коштів у державну казну з ін джерел.
Види бюджетних доходів: 1)Звичайні: податки, збори, доходи від державної власності та держ торгівлі, внески у держ фонди соц страх; 2)Надзвичайні: кошти від приватизації, кошти від продажу прав використання повітряного, водного простору тощо.
Основним наповненням бюджету є податки.
Податкова си-ма – сукупність податків та податкових платежів, що сплачуються державі у визначеному законод-ом порядку, а також механізму нарахування сплати та стягнення.
Основні види податкових надходжень: податок на доходи фіз осіб; податок на прибуток підприємств; податок на додану вартість; податкові платежі за використанням прир ресурсів; надходження від видачі ліцензій; штрафи; надходження від реалізації військового озброєння, військової та специф техніки; надходження від плати за транзит та прир газу; надходження у державні цільові фонди.
Ф-ї податкової си-ми в ринковій економіці: створення сприятливих умов для виробництва товарів і надання послуг; збалансування держ видатків і доходів; перерозподіл доходів субєктів господ діяльності; забезпечення можливостей для помірного і відносно рівномірного збагачення нації вцілому і кожного субєкта зокрема.
Основні недоліки податкової си-ми У-ни: нечітке теорет обгрунтування та недосконалі механізми практичного застосування; надмірна к-сть податків та їх висока ставка; виконання податковою си-ю лише фіск ф-й.
81.Грошово-кредитна політика. Загальна характеристика
ГКП – це комплекс заходів, методів та інструментів, які застосовуються державою в особі уповноваженого органу з метою регулювання та підтримки стабільності на грош-кредитному ринку країни.
Об’єкт ГКП - це попит і пропозиція на гр.-кред ринку.
Суб’єктом ГКП виступає НБУ. Ф-ії НБУ: 1. Розробка і впровадження разом з урядом ефективної ГКП. 2. здійснення гр емісії і контроль за грош обігом. 3. Здійснення міжбанківських розрахунків в т.ч. і в міжнародних відносинах. 4. продаж кредитних ресурсів ком банкам та фінансування уряду. 5. регулювання та контроль за діяльністю КБ та ін кред орг. 6. Здійснення валютного регулювання та забезпечення конвертованості нац вал. 7. формування, збірегання та регулювання золотовалютних резервів країни. 8. управління держ боргом.
Цілі ГКП: стратегічні (зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу.), проміжні (полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей) й тактичні (оперативні завдання банківської системи щодо регулювання грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей).
Грошово-кредитні інструменти: 1. облікова ставка- ЦБ встановлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування. 2. кількісні обмеження на кредит (на практиці не застосовуються). 3. норма резервування- ЦБ встановлює для всіх банків норму обов’язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати % по них. 4. операції на відкритому ринку-полягають в змінах обсягів купівель та продажів державних цінних паперів ЦБ. 5. емісія грошей.
Зміна облікової ставки впливає на співвідношення попиту і пропозиції позичкового капіталу. Підвищення обл. ставки знижує попит на кредити, гальмує господ. активність. Зниження (політика дешевих грошей) стимулює попит на кредити та пожвавлення грошової активності. Резерви дають змогу не допустити кризи неплатежів, є мінімальної гарантією стабільності банк с-ми.
82. Національний банк як суб’єкт державного регулювання економіки, його завдання та функції
Національний банк України
є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Завдання
НБУ пов’язані з його статусом - він є емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. НБУ визначає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. НБУ зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золотовалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.
Основною функцією
НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції НБ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.
НБУ виконує такі функції: 1. Розробка і впровадження разом з урядом ефективної ГКП. 2. здійснення гр. емісії і контроль за грош обігом. 3. Здійснення міжбанківських розрахунків в т.ч. і в міжнародних відносинах. 4. продаж кредитних ресурсів ком банкам та фінансування уряду. 5. регулювання та контроль за діяльністю КБ та ін кред орг. 6. Здійснення валютного регулювання та забезпечення конвертованості нац вал. 7. формування, збірегання та регулювання золотовалютних резервів країни. 8. управління держ боргом.
83. Характеристика умов ефективної грошово-кредитної політики
У ГКП центральними завданнями Ради Національного банку є визначення і контроль за забезпеченням такого рівня інфляції, який би гарантував прийнятну для суспільства стабільність купівельної спроможності гривні разом із створенням монетарних умов для динамічного зростання і структурної перебудови економіки, такого обмінного курсу, що підтримував би конкурентоспроможність національних виробників на зовнішніх ринках, давав би можливість динамічно нарощувати валютні резерви, збалансовано співвідносився б з інфляційними процесами; створення умов для зниження процентних ставок за кредитами, динамічного розвитку банківського сектора і кредитування економіки, як необхідної умови ефективної ГКП.
84. Інструменти грошово-кредитного регулювання економіки
Усі інструменти можна поділити на інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси та інструменти прямого впливу. До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти. До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків тощо.
1)Операції на відкритому ринку
- купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей, що стимулює зростання цін, і навпаки. Це впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.
2)Регулювання норми обов'язкових резервів
- ЦБ установлює для всіх банків норму обов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Так само можно змінити ситуацію і в протилежну сторону.
3)Процентна політика
- ЦБ установлює ставки процентів за позичками, які він надає КБ у порядку їх рефінансування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ стримує попит КБ на свої позички, гальмує зростання їх надлишкових резервів та банківського кредитування економічних суб'єктів, стримує зростання пропозиції грошей.
Підвищення обл. ставки знижує попит на кредити, гальмує господ. активність. Зниження ЦБ облікової ставки має протилежні наслідки - стимулює попит на кредити та пожвавлення грошової активності. Підвищення обл. ставки стимулює притік іноз. інвестицій, а зниж. – відтік з країни капіталу.
4)Рефінансування комерційних банків
- інструмент, що застосовується в поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, ЦБ може регулювати попит на свої позички з боку КБ зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позичок тощо. Такими заходами ЦБ може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей.
5)Регулювання курсу нац. валюти
- якщо ЦБ планує зменшити масу грошей в обороті, то йому достатньо продати на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшити масу грошей в обороті ЦБ слід купити відповідну масу іноземної валюти. Ці операції дістали назву валютної інтервенції.
85. Облікова політика та її вплив на економіку
Облікова політика Державного казначейства -
це сукупність принципів, методів і процедур, що використовуються Державним казначейством для складання та подання фінансової звітності про виконання бюджетів.
Облікова політика базується на основних принципах бух. обліку. Найголовнішими серед них є такі принципи: законність, правильність, достовірність, суттєвість (доречність), безперервність, повнота бухгалтерського обліку, дата операції, прийнятність вхідного балансу, обережність, незалежність, сталість, відкритість, співставність, превалювання сутності над формою, своєчасність, консолідація.
Облікова політика щодо методів оцінки, обліку і контролю активних операцій ґрунтується на відповідних нормативних документах.
Облікова політика повинна активно сприяти поліпшенню структури активів, якнайшвидшому стягненню сумнівної, безнадійної заборгованості. Активи і зобов'язання мають бути оцінені та відображені в обліку таким чином, щоб не переносити наявні фінансові ризики, які потенційно загрожують фінансовому стану бюджету, на наступні звітні періоди.
Процедури бухгалтерського обліку повинні виключати можливість здійснення взаємозаліку активів та зобов'язань, або доходів та видатків як у бухгалтерських записах, так і у фінансовій звітності.
86. Переваги та проблеми грошово-кредитної політики
Грошово-кредитна політика — одна з головних складових системи державного регулювання ринкової економіки. Переваги:
Тільки застосування монетарних методів дає можливість зберегти ринкову сутність економіки і забезпечити достатню регульованість її ззовні, як того вимагає розвиток суспільства на демократичних засадах. Крім того, застосування методів монетарної політики сприяє посиленню здатності ринкової економіки до саморегуляції, підвищенню ефективності механізму її здійснення завдяки нейтралізації монетарними заходами окремих недоліків, внутрішньо властивих ринковій економіці. Йдеться насамперед про неспроможність ринкового механізму забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін. Тільки у разі проведення відповідної монетарної політики (рестрикції чи експансії) вдається згладити циклічні коливання і стабілізувати на прийнятному рівні основні економічні індикатори, передусім рівень цін та інфляцію. Завдяки стабілізаційній здатності монетарна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, гальмування економічного спаду, запобігання кризи надвиробництва. Відповідними монетарними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави. Важливу стабілізаційну роль відіграє монетарна політика в умовах глибокої кризи, яку переживає економіка України в перехідний період. Недолік облікової ставки полягає в тому, що якщо її підвищити-всі повисять ставки по кредитам. Якщо ж її знизити, то не всі понизять ставки по кредитам, бо це не вигідно. Недоліки використання норми обов’язкового резервування: 1)підвищення норми обов'язкового резервування може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. 2)підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв'язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.3) якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (вгору-вниз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків.
87. Антиінфляційне регулювання економіки
Антиінфляційна політика
– це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. З метою боротьби з інфляцією поширені такі класичні напрями антиінфляційного регулювання:
1) Дефляційна політика
полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи:
1. грошово-кредитної політики передусім спрямовані на обмеження та стабілізацію грошового обігу. З цією метою використовуються такі важелі впливу на грошову масу: облікова ставка; норма обов'язкових резервів; операції на відкритому ринку.
2. бюджетної - спрямовані на забезпечення збалансованості державних фінансів, та скорочення бюджетного дефіциту, що можна досягти за рахунок збільшення доходів і скорочення державних видатків.
3. структурно-інвестиційної політики яка опирається на такі важелі впливу як обмеження монополізму і розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, протекціонізм, формування ринку позичкового капіталу.
2) Політика доходів
. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати - зменшує зростання витрат на виробництво товарів, ціни яких включають такі величини. Це перешкоджає саморозвитку інфляційних процесів і стримує їхню інтенсивність.
3) Адаптаційна політика
. Реалізується, в першу чергу, за рахунок індексації доходів шляхом підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій з урахуванням зростання цін.
Проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів і ступеня їхньої активності. Тому найбільша ефективність її застосування може бути досягнута лише за умов комплексного використання цих шляхів боротьби з інфляцією.
88. Ціни як інструмент державного регулювання економіки. Цінове регулювання діяльності природних та штучних монополістів. Контроль за дотриманням державної дисципліни цін і тарифів
Державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні. Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Державна політика цінового регулювання справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.
В Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень (як природних так і штучних), вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін. Метод регулювання цін - підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це.
Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін - визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої ринкової економіки. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права інспекцій.
89. Сутність, завдання та форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Завдання та функції державних органів щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності
ЗЕД - діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними.
Регулювання ЗЕД має на меті:
забезпечення забалансованості та рівноваги внутрішнього ринку України;
стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів ЗЕД;
створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Держ. регулюв. ЗЕД здійсн. за допомогою адмін. та ек. методів. Адм. методи безпосередньо впливають на господ. відносини, а ек. - діють через ринковий механізм. Адм. методи найдоцільніше застосовувати за умов ек. нестабільності, зрост. дефіциту та інфляції. До них належать ембарго (повна заборона зовн-ек діяльності), ліцензування, квотування, специ. вимоги до товару та ін. Ек. методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо.
Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля, фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів, а з іншого — недержавними органами управління економікою (біржами, торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними координаційних угод.
Органи державного регулювання ЗЕД:
Верховна Рада приймає, змінює та скасовує закони, що стосуються ЗЕД; затверджує головні напрями зовнішньоекономічної політики; розглядає, затверджує та змінює структуру органів державного регулювання ЗЕД; укладає міжнародні договори; встановлює спеціальні режими ЗЕД на території України; затверджує списки товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензування або забороняється.
Кабінет Міністрів: здійснює координації діяльності міністерств, комітетів, відомств з питань ЗЕД, торгівельних представництв України за кордоном; приймає нормативні акти з питань ЗЕД; проводить переговори та укладає угоди з питань ЗЕД, забезпечує виконання міжнародних договорів; забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану, здійснює плани щодо раціонального використання коштів Державного валютного фонду.
Національний банк України: здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди; регулює курс гривні до грошових одиниць інших держав; здійснює облік і розрахунки по даних і одержаних державних кредитах і позиках, проводить операції з централізованими валютними резервами, які виділяються з Державного валютного фонду в розпоряджені Національного банку.
Міністерство зовнішньоекономічної зв’язків: забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійснені суб’єктами ЗЕД виходу на зовнішній ринок, координацію їх ЗЕД, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України; здійснює контроль за додержанням всіма суб’єктами ЗЕД чинних законів та умов міжнародних договорів України; здійснює заходи нетарифного регулювання ЗЕД, зокрема реєстрацію учасників ЗЕД., реєстрацію окремих видів контрактів.
Державне управління митного контролю здійснює митний контроль згідно з чинними законами.
Антимонопольний комітет здійснює контроль за додержанням суб’єктами ЗЕД антимонопольного законодавства.
До органів місцевого управління ЗЕД належать місцеві ради народних депутатів та їх виконавчі та розпорядчі органи; територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД.
90. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Страхування зовнішньоекономічної діяльності. Державне регулювання експортно-імпортних операцій
Митне регулювання ЗЕД - це регулювання питань, пов'язаних із встановленням мит та митних зборів, процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролю України
Товари та інші предмети, що вивозяться за межі України і ввозяться на митну територію України, обкладаються митом. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту. Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. За підвищення цін ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження — специфічне. В окремих випадках використовуються ставки змішаного типу (комбіновані), коли товар одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита. Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Страхування ЗЕД – це міжнародні економічні відносини щодо захисту майнових інтересів суб’єктів господарювання різних форм власності протягом періоду, в якому відбуваються певні події (страхові випадки), за рахунок майнових коштів, що формуються зі сплачених ними внесків (страхових премій).
Страхування зовнішньоекономічних операцій в Україні здійснюється комерційними страховими компаніями (державними, акціонерними, іноземними, змішаними, кооперативними та іншими), а також іншими суб'єктами ЗЕД, до статутного предмету діяльності яких входять страхові операції (страхування).
Страхування зовнішньоекономічних операцій здійснюється в Україні щодо ризиків, які існують у світовій практиці.
Ризики можуть бути загальні та операційні, що належать до конкретного виду зовнішньоекономічних операцій.
До економічних інструментів регулювання належать:
• у галузі імпорту - митні тарифи, численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;
• у галузі експорту - пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків і надання фінансової допомоги.
Адміністративні інструменти регулювання впливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини:
-ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій);
-ліцензування;
-квотування (кількісне лімітування ввезення або вивезення);
-специфічні вимоги до товару, упаковки та маркування;
-зобов'язання щодо самообмеження поставок експортерам.
Перелік товарів, щодо яких установлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів України. Надання квот і ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України.
91. Державне регулювання валютних операцій та кредитно-розрахункових відносин
Валютне регулювання - це діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію міжнародних розрахунків та порядок здійснення операцій з валютними цінностями. Валютне регулювання є складовою частиною валютної політики держави і виступає важливим інструментом механізму державного регулювання національної економіки. Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність заходів, які проводяться НБУ, Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією, іншими органами валютного контролю у сфері валютних відносин..
Важливою складовою валютного регулювання є валютний контроль, мета якого полягає в забезпеченні дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій.
Валютний (обмінний) курс встановлюється НБУ за погодженням з КМУ. Офіційні валютні резерви встановлюються, утримують і використовуються НБУ для підтримування валютного (обмінного) курсу валюту України. КМУ формує Державний валютний фонд України шляхом купівлі валюти на міжбанківському валютному ринку за рахунок коштів Держбюджету, Місцеві адміністрації, виконкоми місцевих Рад формують місцеві валютні фонди за рахунок коштів місцевих бюджетів шляхом купівлі валюти на міжбанківському валютному ринку.
Національний банк видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій. Генеральні ліцензії видаються на весь період режиму валютного регулювання уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим органам, на здійснення валютних операцій. Інивідуальні ліцензії видаються на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Основні засоби валютного регулювання:
-безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти центральним банком (валютна інтервенція);
-застосування прямих валютних обмежень у сфері торгівлі (наприклад, введення імпортних депозитів);
-нормування вивозу валюти для туристів, які виїжджають за кордон;
-введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу;
-політика відсоткових ставок, які впливають на рух валютних цінностей, що не пов'язані з міжнародною торгівлею товарами і послугами.
92. Пріоритети в соціально-економічному розвитку. Критерії визначення державних пріоритетів. Фактори структурних зрушень в економіці. Методи впливу на структурні зрушення в економіці
Пріоритети в соц.-економ. розвитку
— це найважливіші напрямки соціально-економічної політики. Визначення пріоритететних напрямків здійснюється за експертними методами на підставі певних критерії або факторів.
Основними критеріями є:
1)Соц-ек ефективність; 2)Швидкість одержання позитивних результатів; 3)Мінімум необх. ресурсів для реалізації наміченого.
Стратегія соціально-економічної політики України на сучасному етапі визначена пріоритетами на період з 2004 по 2015 р.: 1. створення передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС. 2. забезпечення сталого економічного зростання та прискорення подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами – членами ЄС. 3. опанування інноваційного шляху розвитку, 4. соціальна переорієнтація економічної політики – забезпечення надійних прав та свобод громадянина у всіх їх виявах, утвердження середнього класу.
Структурні зрушення
– зміна співвідношення між частинами суспільного виробництва і всім суспільним виробництвом у часі і просторі. Структурні зрушення мають на меті підвищення ефективності виробництва, здійснення випереджаючого розвитку прогресивних галузей – галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Фактори
структурних зрушень:
1. співвідношення між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю 2. співвідношення між нагромадженням та споживанням залежить від багатьох факторів: величина доходів та податків; вартість факторів виробництва; обсяги нематеріальних активів. 3. пропорція між галузями, які виробляють продукцію в матеріальній формі, та галузями, які забезпечують їх функціонування (інфраструктурою).
Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів
прямого та непрямого регулювання.
До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів тощо. До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпортної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.
93. Антимонопольна політика держави: її характерні ознаки
Антимонопольна (конкурентна) політика держави - діяльність держави спрямована на створення і підтримку конкурентного середовища, антимонопольне регулювання з метою сприяння збільшення ефективності виробництва підвищення конкурентноздатності нац.ек.
Для реалізації АП, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АРК, областях, містах Києві та Севастополі.
Мета антимоноп. регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання
Напрямки АП: 1)демонополізація економіки 2)захист та сприяння розвитку здорової ек. конкуренції 3)антимонопольне регулювання 4)держ.контроль за дотриманням антимонопольного законодавства
Завдання АП: 1)посилення ролі держави у сфері захисту та розвитку конкуренції 2)держ. регулювання та держ. контроль за діяльністю природних монополій 3)полегшення практики поєднання фу-ї держави влади з господ.інтересами 4)подолання впливу тіньової економіки 5)створення умов для входження нових суб’єктів господар-ня на монополізовані ринки.
Методи антимонопольного регулювання: 1)законодавче – створення норм правов поля для запобігання появи та діяльності монополії на ринку 2)адміністративне – штрафи, суд. рішення, заборони.
До засобів антимонопольного регулювання належать: обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності; декларування зміни цін; установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг; регулювання місткості ринку; використання державних замовлень та контрактів; розподіл ринків; тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.
Форми відповідальності за порушення антимонопольного законодавства: штраф, вилучення незаконного одержаного прибутку, відшкодування збітків, інші види адмін. відповідальності.
94. Інвестиції як фактор структурних зрушень в економіці. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності. Суб'єкти інвестиційної діяльності. Пряме управління державними інвестиціями. Державні капітальні вкладення
Інвестиції
– це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Інвестиційна діяльність
— це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Інвестиційна діяльність може здійснюватись у формі: інвестування, яке здійснюють громадяни, недержавні підприємства, господарчі асоціації, об'єднання і товариства, а також суспільні й релігійні організації, інші юридичні особи, засновані на колективній власності; державного інвестування; іноземного інвестування; спільного інвестування засобів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.
Об'єктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх сферах господарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.
Суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами й учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі урядів.
Інвестори — суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.
Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.
Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:
-подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій,
-субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;
-державних норм та стандартів;
-заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;
-роздержавлення і приватизації власності;
-політики ціноутворення та інш.
Державне регулювання у сфері інвестиційної діяльності здійснюється такими органами: ВР, КМУ, ВР АРК, Рада Міністрів АРК, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування.
Державні капітальні вкладення
- інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. Державні централізовані капітальні вкладення - інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.
95. Підприємництво як об'єкт державного регулювання. (Державна політика підтримки малого та середнього бізнеса)
Підприємництво — ініціативна, самостійна господарсько-фінансова діяльність суб'єктів на свій ризик, під власну фінансову та майнову відповідальність у межах чинного законодавства, спрямована на досягнення комерційного успіху (отримання прибутку). Фактори, що обумовлюють необхідність державного регулювання підприємництва:
- нездатність підприємницьких структур протистояти дисфункціям ринку;
- монополізація виробництва;
- постійне порушення рівноваги між сукупним попитом та сукупною пропозицією;
- ускладнення відтворювальних процесів.
Державне регулювання підприємництва — це система правових, організаційних та регулятивно-контролюючих заходів держави, спрямованих на створення сприятливого підприємницького середовища й управління державним сектором для забезпечення ефективності та конкурентноздатності національної економіки.
Головною метою державної політики підтримки малого та середнього підприємництва є : створення умов для забезпечення сталого розвитку регіонів шляхом формування сприятливого середовища для зростання потенціалу малого і середнього підприємництва, підвищення їх конкурентоспроможності. Основне завдання: формування сприятливого правового середовища для розвитку підприємництва. Передбачається покращити фінансову підтримку малого й середнього бізнесу.
Пріоритетні напрями реалізації завдання:
• удосконалення механізму фінансово - кредитної підтримки суб’єктів господарювання;
• проведення роботи з банківськими установами, кредитними спілками, страховими організаціями, лізинговими компаніями із залучення їх до фінансування малого підприємництва;
• сприяння зростанню обсягів інвестицій в економіку району.
96. Державне регулювання розвитку основних сфер господарської діяльності: ПЕК, промисловість, транспорт, АПК, будівництво тощо
Промисловість
– провідна галузь, що виготовляє знаряддя праці, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах, задовольняє потреби населення в різноманітних товарах.
За умов переходу України до ринкової економіки державне регулювання передбачає:
- структурна перебудова промисловості.
- підтримка галузей, що виробляють продукцію, яка є конкурентною на світовому ринку і дає реальні доходи;
- відновлення процесу функціонування промислового капіталу;
- підвищ. частки галузей, що виробляють продукцію, яка користується реальним попитом на внутр. ринку;
- зменшення матеріало- та енергомісткості галузей;
- стимулювати розвиток невиробничої сфери, наукомістких галузей тощо.
Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК)
– це сукупність виробництв, які добувають і переробляють усі види палива, виробляють і передають електроенергію. Це — один із провідних комплексів, від рівня розвитку якого залежить стан усіх інших галузей господарства та добробут людей. Важливим завданням держави в подальшому розвитку паливної та енергетичної промисловості є:
-здійснення заходів з охорони природи і раціонального природокористування;
-екологічна політика в даному комплексі повинна спрямовуватись на навколишню природу;
-формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики;
-створення конкурентного середовища та залучення інвестицій;
-регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону.
Агропромисловий комплекс(АПК
) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації с\г продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій.
Державне регулювання зосереджується на:
- реформуванні АПК,
- підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності,
- формування багатоукладної аграрної економіки,
- забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв’язків між складовими АПК.
Транспортний комплекс
– це поєднання різних видів транспорту, обслуговуючих та допоміжних п-в і організацій на певній території.
Проблеми розвитку транспортного комплексу пов'язані з реформуванням інших галузей, оскільки обсяги продукції промисловості, сільського господарства, будівництва та торгівлі переважно і визначають завантаженість транспортної системи.
Актуальною проблемою транспортного комплексу України є незадовільний стан його виробничої бази. Тому у перспективі пріоритетним напрямом технічної політики щодо транспорту має бути оновлення його рухомого складу на основі розвитку вітчизняного транспортного машинобудування.
97. Завдання державного регулювання ринку праці. Державні служби зайнятості їх завдання та функції у регулюванні зайнятості населення. Державні програми зайнятості населення
Ринок праці – сукупність соц.- ек. відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві
Захисні заходи держави що до забезпечення зайнятості населення :
1.забезпечення гарантій зайнятості за умов зміни власника, приватизації , банкрутства
2.організація і проведення громадських робіт
3.договірне регулювання трудової діяльності
4.вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та створення страхових систем
Види державних програм спрямованих на зниження безробіття :
- стимулювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць
- підготовка та перепідготовка робочої сили
-сприяння найму робочої сили
- соціальне страхування безробіття
Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття було створено для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фонду.
Функції державної служби зайнятості:
-аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу
-надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки
-облік громадян, що звернулись до служби зайнятості, реєстрація безробітних
-сприяння пошуку робочого місця
-організація професійної підготовки, перепідготовки
-надання грошової допомоги
-участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості
98. Завдання державного регулювання рівня життя та соціального страхування. Система узагальнюючих показників рівня життя населення.
Соціальне страхування – це сукупність усіх форм і видів страхування, які мають на меті забезпечення широких мас населення на випадок різних соціальних ризиків.
Функції соціального страхування :
-формування грошових фондів;
-забезпечення потрібної структури трудових ресурсів;
-зменшення розриву в рівнях матеріального забезпечення працюючих і не працюючих;
-сприяння вирівнювання життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу;
-відшкодування збитку з втрати працездатності і збитку здоров’я за допомогою матеріального відшкодування втрати заробітку тощо.
Рівень і якість життя визначаються інтегрованими показниками соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують індекс людського розвитку (ІЛР)
ІЛР має такі складові :тривалість життя населення; рівень освіти; обсяг ВВП на душу населення
Рівень життя населення - ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей.
Індекс якості життя характеризує: рівень освіти; медичного обслуговування; тривалість життя; ступінь зайнятості населення; його платоспроможність; доступ до політичного життя тощо.
Одним із найважливіших показників добробуту населення є його реальні доходи. Державними структурами розробляються спеціальні програми щодо збільшення заощаджень у населення, стимулювання укладання договорів страхування життя, забезпечення участі громадян у формуванні та розподілі доходів підприємств, заохочення участі в будівництві житла та присадибних споруд.
Соціальний захист
- це система державних заходів із забезпечення достойного матеріального та соціального становища громадян. Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності; по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності та сам процес такої діяльності; по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу.
Соціальні гарантії
- це система обов'язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їх соціальних потреб. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної та безкоштовної освіти, сприяння реалізації особистих здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці та гарантія мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.
99. Завдання державного регулювання розвитку соціальної сфери. Державне регулювання розвитку ЖКГ, освіти, культури, охорони здоров’я, побутового обслуговування населення. Методи державної підтримки розвитку соціальної інфраструктури
Соціальна політика спрямована на розвиток процесів і форм організації життя населення і суспільного виробництва з точки зору умов праці, побуту та відпочинку людини зокрема, а також розвитку особистості взагалі.
Соціальна політика
- це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення певного рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, гарантії їх соціальної безпеки в суспільстві.
Головне призначення державних організацій, що обслуговують соціальну сферу:
- врахування потреб громадян, які залежать від загальноприйнятих у суспільстві морально-психологічних норм і цінностей, і послідовне задоволення цих потреб шляхом реформування систем соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом, охорони довкілля, захисту прав людини та в широкому розумінні - захисту інтересів споживачів. Можна виділити основні напрямки політики держави в соціальній сфері:
-підвищення добробуту населення за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності.
-надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, які втратили роботу;
- проведення пенсійної реформи, яка буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу працівника;
-сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;
- забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку соціальних галузей (освіти, науки та культури);
- широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства.
Зусилля та кошти держави обов'язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров'я, науки, культури, що є вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. Стан економіки України потребує більш активної політики щодо заходів із соціальної підтримки населення, насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів, а також показників соціального захисту та рівня життя населення в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги; коригування рівня відсоткових ставок на вклади населення.
100.
Споживча інфляція в Україні: причина появи та прогресування
До причин виникнення споживчої інфляції в Україні відносять:
-
зростання кiлькостi споживчих кредитiв
- істотне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги (на 7,5%)
- подорожчання імпортних товарів унаслідок девальвації гривні
- зростання цін виробників (на 15% з 2007 р.)
- виплат заощаджень населенню Ощадбанком
Інфляція за періоди:
2007 р.-16,6%
2008 р.-22,3%
2009 р.-12,9%
содержание ..
658
659
660 ..
|