МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ

З КУРСУ

1. Сутність і етапи процесу індустріального періоду країн. [22, 32 ]

2. Стадії ефективної економіці провідних країн світу. [34 ]

Лекція 2. Основні аспекти економічного розвитку провідних країн світу третині ХІХ – началу ХХ ст..

План.

1. Економічний прогрес індустріального періоду. [32, 35, 36 ]

2. Міжнародні економічні відносини. [47,49 ]

Лекція 3. Особливості економічного розвитку країн світу.

План.

1. Особливості аграрного розвитку країн світу. [18, 27, 46 ]

2. Торгівля та фінансова-кредитна система. [49, 50 ]

Після великої циклічної кризи 1873-1978 рр., яка мала загальносвітовий характер, прискорилася трансформація пануючої в провідних країнах світу економічної системи. Місце сотень виробників у кожній галузі індустріального періоду економіки почали займати одиничні найбільші компанії – монополії. Різко піднялися пороги входження в галузі, особливо у нові капіталомісткі – автомобілебудування, хімічна промисловість, металургія, електроенергетика, виробництво зброї, авіа-, суднобудування, шляхове будівництво.

Посилилося законодавче регулювання підприємницької діяльності: спершу у сфері антимонопольного законодавства, потім у галузі регулювання відносин між працею і капіталом. На кінець епохи появилися перші законодавчо встановлені соціальні гарантії. Проте загалом у вирішення економічних питань держава, як і раніше, прямо не втручалася.

З появою нових засобів поширення інформації (телеграф, телефон, радіо) доступ до комерційно важливої інформації став відповідно менш доступним.

Отже, умови, характерні для економіки вільної конкуренції, зникли, і економічна система стало якісно новою. ЇЇ назвали системою (економікою) монополістичної конкуренції. Вона проіснувала близько 70 років – з кінця ХІЇХ до середини ХХ ст..

Для монополістичної (індустріальної) системи характерне різке загострення боротьби між найбільшими компаніями світу і між урядами національних держав, які підтримували їх, за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту.

В епоху монополістичної конкуренції індустріальної економіки країн Західної Європи зрослі рівень і якість життя всіх без винятку соціальних груп населення. Це відбувалося завдяки успіхам медицини і поширенню освіти, з одного боку, та значному зростанню виробництва – з іншого. Зростання виробництва забезпечили завдяки впровадженню в промисловість досягнень так званої другої хвилі науково-технічної революції (двигун внутрішнього згорання, турбогенератор, електрика, синтетичні матеріали та ін..), а також наукової організації праці (хронометраж, конвеєр, раціоналізація).

Зростання добробуту було однозначним і вкрай нерівномірним як у регіонах, так і в соціальних групах. Найбільше зросло споживання в «середніх» соціальних групах, найменше – у селян і найманих робітників сільського господарства. Найвищі показники зростання спостерігалися в США, Німеччині та Японії.

Економічне зростання періодично переривали економічні кризи, найглибша з яких – Велика депресія 1929-1933 рр. – стала найбільшим випробуванням як для ринкової економічної системи, яка після цієї кризи почала в черговий раз трансформуватися, так і для економічної теорії.

В епоху монополістичної конкуренції в Європі та Північній Америці завершився демографічний перехід. Чисельність населення стабілізувалася на рівні 400 і 200 млн.осіб відповідно. Надалі помірне зростання населення підтримувалося (якщо таке було) виключно за рахунок міграції вихідців з Азії й Африки.

Загальна тенденція економічного розвитку індустріального періоду:

1. На рубежі ХІХ-ХХ ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, заснованого на вільний конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на багатьох формах монополії або олігополії.

2. Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, були викликані бурхливим розвитком науки і техніки. В історію період кінця ХІХ-початку ХХ ст. увійшов як час другої технологічної революції (перша промисловий переворот), яка тривала до Першої світової війни (1914-1918).

3. У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, переживало розквіт природознавство, ішов процес формування єдиної системи наук. Тісний взаємозв’язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства.

Промислова революція, яка тривала в Англії із 60-х Х V ІІІ ст. до 30-х років ХІХ ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну «майстерню світу». Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Цьому сприяло здійснення програми вільної торгівлі.

Важливим наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка розвинулася в 60—ті роки.

Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату. Унаслідок промислового перевороту різко знизилася частка сільського населення. Швидко зростали перші промислові центри.

Отже, Велика Британія, що першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини ХІХ ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту отових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії.

Промисловий переворот у Франції також гальмували панування фінансової аристократії, її економічна політика. Уряд віддавав перевагу аграріям, коли їхні інтереси перетиналися з інтересами промисловців. Замість того щоб підтримувати виробництво, буржуазія і поміщики вкладали свої капітали у фінансово-кредитну галузь, біржову спекуляцію, цінні папери й облігації державних позик, іпотеки. Це також затримувало розвиток промислового перевороту в країні.

Свою промислову відсталість Німеччина ліквідувала до 70 рр. ХІХ ст.. Оновою промислового піднесення в 1850-1870 рр. стала важка промисловість. У структурі німецької промисловості центр тяжіння перемістився у сферу видобутку вугілля, виплавки металу, виробництва машин.

Підбиваючи підсумки економічного розвитку Франції та Німеччини, слід зазначити, що протягом століття (70 рр. ХVІІІ – 70 рр.ХІХ ст.) у цих країнах відбувався промисловий переворот. Він остаточно знищив залишки феодалізму та сприяв розвитку капіталістичних відносин у промисловості, сільському господарстві, банківської і кредитній сферах. Звільнення селян від кріпосної залежності створювало умови для організації ринку робочої сили, ліквідація монополії на землю дворянства відкривала можливості її вільної купівлі-продажу, кошти, отримані поміщиками (і частково державою) від відкупних операцій, стали важливим джерелом нагромадження, сприяли ринку капіталів.

Реформи створили умови для розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки – поміщики ставали великими підприємцями не тільки в сільськогосподарському виробництві, а й у сфері переробки сільськогосподарської сировини. Із середовища селян став виділяться клас капіталістичних фермерів, з’явився прошарок посередників, які задовольняли ускладнені потреби сільськогосподарського виробництва.

Вступаючи в машинну стадію розвитку суспільства в першому десятилітті ХІХ ст., США використали англійський технічний досвід. При цьому вони зробили свій власний значний внесок. Це дало змогу США здійснити промисловий переворот за порівно короткий термін – 40-50 років. На початку 60-х років ХІХ ст. вже утвердився фабричний тип виробництва в провідних галузях господарства.

Основні особливості промислового перевороту США індустріалізації економіки:

1. Активна роль американської інженерної думки.

2. Наявність великого числа річок, що сприяло ширшому використанню водної енергії, ніж енергії пари.

3. Величезні запаси деревини, яку тривалий час викорістували як основний вид палива та виготовлення деревного вугілля.

4. Відсутність мануфактурного капіталізму.

5. Крайня нерівномірність розміщення галузей по територіях.

Тема №7. Господарство провідних країн світу в міжвоєнний період.

Лекція 1. Економічні наслідки першої світової війни.

План.

1. Подолання економічних наслідків. [16, 17 ]

2. Стабілізація господарства. [ 25, 27, 29]

Лекція 2. Економічний розвиток.

План.

1.Структурні зміни господарського розвитку. [36, 49 ]

2.Міжнародні економічні відносини. [29 ]

Більшим катаклізмом другого десятиліття ХХ ст. стала Перша світова війна 1914-1918 рр.. У її вир було втягнуто 30 країн із півтора мільярдним населенням, а це становило 2/3 усіх людей, які проживали на планеті. Було знищено 1/3 матеріальних цінностей країн-учасниць. Війна потребувала концентрації всіх сил усередині кожної країни. Воєнні витрати були надзвичайно великі. На потреби війни було задано 86% промислового потенціалу. Пріоритет віддавався галузям, які працювали на військові потреби. Це вимагало посилення ролі держави в господарському житті. Загалом війна прискорила процес становлення системи регульованого капіталізму. Необхідною умовою продовження війни стало введення жорсткої державної регламентації господарських відносин з метою мобілізації економічних ресурсів на виконання воєнно-політичних завдань в екстремальних умовах постійного скорочення економічного потенціалу. Тому до завершення війни в 1918 р. практично в усіх країнах склалася яскраво виражена етатистська система господарських відносин.

Залежно від рівня соціально-економічного розвитку, особливостей національного кладу та соціально-економічних відносин ступінь, форми й методи етатизації в різних країнах були різними. Економіка більшості країн світу переживала потрясіння і нестабільність. Вони залежали від понесених втрат, перемоги чи поразки тієї чи іншої країни у війни, від міри мілітаризації та етатизації економіки в роки війни, від загального рівня соціально-економічного й політичного розвитку.

Період стабілізації 1924-1929 рр. не привів до повного повороту від етатизму до системи відносно вільних ринкових відносин. Це зумовлювалося тим, що в 20-х роках практично в усіх країнах спостерігався об’єктивний процес монополізації економіки, зрощування монополій і держави, подальшого викривлення вільних ринкових відносин. Усе це поглиблювало внутрішньогосподарські диспропорції. Версальська угода (1919), за якою встановлювався «новий» політичний порядок, у цілому не знімала гострих європейських і світових суперечностей, а сприяла збереженню загальної тенденції до мілітаризації, підштовхувала переможені країни до нових намагань територіального й економічного переділу світу. Це пояснює причини збереження досить сильних елементів етатизму і в період стабілізації.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. знову, але вже в мирний час, сприяла посиленню державного втручання в капіталістичну ринкову економіку. Теоретично його обґрунтовано в кейнсіанської теорії, ідеї якої дещо в іншому ключі було підтримано популярними в той час доктринами – італійського корпоративізму, німецького націонал-соціалізму, численними соціалістичними концепціями.

У після кризовий період 1934-1939 рр. більшість розвинутих країн не відмовилися від етатизму, продовжувалась практика 20-х років. Причини цього явища такі:

1. загалом украй нестійке після кризове становище національних економік Заходу;

2. посилення яскраво виражених тенденцій до мілітаризації в умовах підготовки провідних західних країн до Другої світової війни;

3. вплив у цілому успішного на той час досвіду централізованого планування й управління економікою СРСР.

В післявоєнний період посилилися взаємозв’язок і взаємозалежність центрів світового капіталістичного господарства. Англія і Франція виявилися прив’язаними до США значними боргами, породженими ввезенням із-за океану промислових та сільськогосподарських товарів. Японія, Англія, США мали суперечливи інтереси на ринках Південно-Східної Азії. Тому будь-яка нестабільність в одному з центрів світового господарства в цих умовах призводила до збою всієї системи. Переконливим підтвердженням цього може слугувати економічна криза 1929-1933 рр., яка розпочалася в США і швидко охопила все світове господарство. Криза показала, що економіка капіталізму вільної ринкової конкуренції втратила спроможність до саморегулювання. Тому була необхідна радикальна перебудова економічної системи, впровадження в неї якогось регулювального механізму. Пошуки цього механізму в різних країнах привели до створення різних моделей регульованого капіталізму.

Стабілізація банківської та фінансової системи допоїла створити передумови для відновлення виробництва. Економічне піднесення, яке розпочалося в 1934 р.. суттєво підсилювали державним асигнуванням на розвиток галузей, пов’язаних із виробництвом зброї (автомобілебудівна, авіаційна, радіо промислова та ін..) Комплекс антикризових заходів сприяв припливу інвестицій до старих галузей економіки (суднобудування, металургія).

Тема№8. Господарство провідних країн світу після Другої світової війни

План.

Значення розвитку економіці країн світу після Другої світової війни. [49 ]

Динаміка господарського розвитку країн світу після Другої світової війни. [52 ]

Структурні зміни господарського розвитку країн світу після Другої світової війни. [ 42, 49]

Воєнні замовлення під час Другої світової війни, які становили з червня 1940 р по вересень 1944 р. 175 млрд. дол., були могутнім стимулом до зростання американської промисловості. Це єдина країна світу, чия економіка вийшла з війни значно міцнішою (національний доход країни зріс у 2 рази). Цьому сприяло і державне інвестування галузей промисловості.

Основою цієї швидкої перебудови була американська модель економічного розвитку суспільства, в який значне місце зайняло державне регулювання суспільного виробництва. Проте регулювання економіки мало характер впливу на деякі види економічної активності або навіть контролю за ними, але не змінювало основного устрою економіки. З одного боку, держава все більше втручалась у процес економічного розвитку, брала на себе відповідальність за вирішення багатьох економічних проблем, пов’язаних з виробництвом, розподілом продукції, а з іншого – не тільки збереглись, а й дістали подальший розвиток ринкових відносин. Посилення регулювальних функцій держави визначался у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, проведенні сприятливої податкової політики. Відбувались подальше зростання державного підприємництва. Держава ставала великим власником і все більшою мірою починала займатися виробництвом товарів і послуг.

Економічна модель країн Європейського континенту суттєво відрізнялись від американської.

1. Країни цього регіону були орієнтовані на соціальне ринкове господарство з більшою , ніж у США участю в економіці корпоративних структур і держави.

2. Значно більша соціальна захищеність робітників і службовців. У Європі значного поширення набули колективні договори між робітникаом і фірмою без вимоги про індексацію.

3. Для Європи досі характерна олігархічна структура розподілу власності (невелика група багатих сімейств), тоді як у США корпорації в основному належать великій крупі зовнішніх акціонерів.

4. Значне менш ефективне використання наукового потенціалу , оскільки кожна країна намагається сама виробляти наукомістку продукцію. Тому масштаби європейських компаній менші за американські.

5. Значно менш ефективні , порівняно з американськими, наукові дослідження , бо вони часто дублюються у сусідніх країнах. Крім того, кошти в основному витрачаються на фундаментальні дослідження, прикладні ж значною мірою стосуються розробок у традиційних галузях. Тому економіка Європі а основному виробляє традиційні товари та послуги індустріальної епохи.

6. Висока частка держави в економіці. Державні витрати становлять близько 50 % ВВП у західноєвропейських країнах, що свідчить про обмеженість конкуренції, особливо у країнах ЄС.

7. Більшість розташованих у Західної Європі країн має незначні масштаби і порівняно вузький внутрішній ринок , що визначило експортну орієнтацію іхнбої економіки. Спочатку вони будували відносно відкриту економіку, що відповідало етапу відкритого, а не замкнутого постіндустріального суспільства.

Загальні відмінності економічного розвитку провідних європейських країн порівняно зі США у кожній з них поєднувались ще й зі своїми особливостями економіки.

Протягом 25-річного післявоєнного стабільного економічного розвитку країн Західної Європи у світі з 1948 по 1973 р. загальний ВНП цього регіону постіно мав позитивні показники. Особливо успішними були 50-60 роки ХХ ст.., коли середньорічний приріст економіки Німеччини й Італії зріс у чотири рази, Франції – більше ніж у два рази, Великобританії – майже вдвічі. Цьому сприяли не лише план Маршала, а й розширення внутрішнього ринку, зростання міжнародної торгівлі, ера дешевої нафти з Перської затоки, передумова промисловості на основі втілення найновіших наукових і технічних розробок часів війни, політика урядів західних країн, спрямована на підтримку економічного зростання.

Тема №9. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються.

План.

1. Етапи процесу економічного розвитку. [ 44, 49]

2. Поняття місії в управлінні та класифікація цілей організації [ 50]

Соціальне ринкове господарство – не найкращий термін для позначення періоду, який почався після Другої світової війни і триває й нині.

Першим завданням, яке постало перед світом відразу після закінчення війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах мирного часу.

На початок 50-х років провідні країни Заходу з цим завданням уже впоралися. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанських рецептів економічної політики, плану Маршала і Бреттон-Вудська система золото доларового стандарту, що забезпечило вибухове зростання світової торгівлі.

50-6—ті роки на Заході – це період потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за п’ятнадцять післявоєнних років практично всі колонії домоглися політичної незалежності). Стрімке економічне зростання в розгромлених ледве не вщент Німечині і Японії, які досягли 7-12-відсоткового річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, дістало назву економічного дива.

Згодом цей термін застосовується і для позначення аналогічного економічного зростання в Бразилії, Іспанії, Південній Кореї, Китаї та деяких інших країнах.

Саме в цей період у найбільш благополучних країнах Заходу – США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та в деяких інших країнах – склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення, житлове кредитування – підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.

Найважливіша риса цієї системи – доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75-90%) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання безлічі товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це дало поштовх до дальшого зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання , або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став базою для переходу до принципово іншої якості життя.

Однак двадцятилітнє процвітання змінилось на початку 70—х років великою економічною кризою, рушійними силами якої були крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживчого суспільства. Ці суперечності полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, куль насолод тощо.

На початку 80-х років Захід знову охопила глибока економічна криза. ІІ подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається відлік нового великого економічного піднесення, до якого вдалося приєднатися ще кільком десяткам країн у Південно-Східної Азії і Латинській Америці.

Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбувалося об’єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним кроком на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.

Радянська система планування народного господарства, з плином часу навпаки, переживала серйозні труднощі і в кінцевому підсумку зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період – трансформація в ринкову економіку і водночас реінтеграція у світ, який глобалізується.

Наприкінці 90-х років в Азії (Гонконг) сталася економічна криза, яка незабаром поширилась на окремі держави Латинської Америки(Бразилію). Цю кризу назвали гонконгівським грипом. До початку 2000 р. її наслідки в основному перебороли. Проте поки що рано робити остаточні висновки про те, чи був це тимчасовий збій у системі, ознака значних недоліків у господарській моделі нових індустріальних країн, чи симптом глобальної кризи сучасного капіталізму ,що наближується.

Відкритим залишається також питання про зовнішні наслідки аргентинської кризи 2002 р. Вона, напевно, позначиться на сусідах Аргентини, яка була майже фінансовим центром Латинської Америки. Падіння економіки країни не може не погіршити репутацію регіону в цілому. Крім того, воно впливає на транснаціональні компанії (ТНК), більшість яких так чи інакше представлені на аргентинському ринку.

Розвиток технологій, винахід комп’ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва та ін.. привели до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку ХХ ст. стали фармацевтика, зв'язок(передача інформації), програмування, кіно бізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і так звані традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін..) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.

Більш ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третиний сектор – сферу послуг (у слаборозвинутих – менш ніж 15, у середньо розвинутих – 25-35%). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала змогу деяким західним дослідникам зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.

Світова економіка в післявоєнний період мала свої особливості і пройшла два етапи розвитку:

1. від закінчення війни до початку 80-х років;

2. від 80-х років до сучасності.

Перший період характерний виходом після відбудови економіки на траєкторію стійкого зростання і розвитком ідеології суспільства загального добробуту. Нині вважається, що цей етап необхідний для того, щоб та чи інша країна в майбутньому могла сприйняти ідеї постіндустріального суспільства.

Для післявоєнного періоду стало характерним створення нових міжнародних інститутів і органів, які регулювали різні аспекти розвитку світової системи, поетапне формування регіональних і міжнародних блоків та угруповань. Ця тенденція зберігається і в сучасних умовах.

Перші намагання світового економічного регулювання почалися з кредитно-грошових інститутів. Це відповідало американській концепції державного регулювання і планування, яка надавала вирішального значення інституціонального впливу на економіку через сферу кредиту і грошового обігу. Ще в липні 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції, у роботі якої взяли участь 44 країн, було ухвалено рішення про заснування для забезпечення дієздатності нової валютної системи Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР). Не вступив у ці організації Радянський Союз, хоча делегація СРСР взяла участь у роботі конференції.

Конференція затвердила систему золотого валютного стандарту, закріпила за доларом роль світової конвертованої валюти, а його золотий вміст визначала в такій пропорції:

1 тройська унція дорівнює 35 дол. Долар став розрахунковою і резервною грошовою одиницею.

Тема №10. Господарство українських земель у період від найдавніших часів до Y ст..н.е.

План.

1. Сутність і причини розвитку господарства українських земель. [32 ]

2. Групи факторів, що впливають на характер і спрямованість змін. [10, 18, 32]

3.Основні підходи до економічних перетворень (структурні, технологічні, соціальні). [32 ]

4. Основні стадії й етапи економічного розвитку. [ 44]

В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е відбувся багаторазовий поділ праці та виокремилися ремесла, сформувалися основні соціальні інститути:

- приватна й колективна власність;

- родина (патріархального типу);

- система родового ладу;

- громада («азіатського» тиру;

- релігія (переважно політеїстична);

- право (базоване на звичаях – традиційне);

- держава (військова демократія, деспотія, теократія).

В господарстві українських земель від найдавніших часів до V ст.н.е сформувався й повсюди панував так званий традиційний спосіб виробництва. Для нього характерне децентралізоване прийняття рішень, тобто родини самі вирішували, що і як робити, але рішення ці приймали відповідно до досить жорстких зовнішніх, продиктованих традицією моделей.

Виробництво, як правило, має переважно натуральний, нетоварний характер. Провідна галузь – сільське господарство, в основному землеробство, де зайнято від 75 до (% % працездатного населення.

Громада відіграє значну роль у перерозподілі благ і регламентації повсякденного життя. Система цінностей – тверда, «сільська». Вища мета – фізичне виживання, стабільність, порядок, передача матеріальних моральних цінностей з покоління в покоління.

Економічні коливання за традиційного способу життя практично цілком зумовлені природними циклами, і на довгострокову інтервалі (сто-двісті років) забезпечується не більш ніж «нульове зростання» з розрахунку на душу населення. Власне, населення якщо й зростало, то дуже низькими темпами.

Соціальна структура традиційного суспільства українських земель досить проста. На вершині ієрархії стоїть родова знать – племінні вожді, воєначальники, судді, священнослужителі. Основна маса населення – вільні хлібороби. Поряд із традиційним формується і «азіатський» способів виробництва або система влада –власність.

«Азіатський» спосіб виробництва – це така суспільна організація економіки, за якої влада і власність не розділені. Держава контролює не тільки розподіл і споживання необхідного та додаткового продукту, а і його виробництво, а часом навіть відтворення самого працівника.

Державна система, що ґрунтується на азіатському способі виробництва, прагне до автаркії – самозабезпечення та самоізоляції від інших систем, до захоплення життєвого простору – побудови територіальних імперій.

Система культивованих цінностей мала елітарний характер – влада, слава, доблесть. Інтереси окремої людини цілком підпорядковані інтересам малої групи(родини, громади, трудового колективу), малі групи – великим(класам, кастам), великі – державі.

Первісна доба українських земель – найбільш тривалий період розвитку.

Розвиток первісного суспільства українських земель поділяється на кілька етапів, але в цілому має такі ознаки:

· низькі темпи розвитку продуктивних сил і повільне вдосконалення їх;

· низькі темпи розвитку суспільства;

· колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

· рівномірний розподіл і соціальна рівність;

· відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

У різних частинах українських земель в різних племен поява певної форми праці й суспільного життя відбувається в різні періоди. Проте їх об’єднує ряд загальних рис:

1. господарство привласнення (користування природними благами);

2. колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення й плугового землеробства), посилення майнової нерівності, засоби приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави.

Удосконалювалися знання, появилися перші, поки ще примітивні рахункові системи. Зростання землеробства і щораз інтенсивніші земельні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо і почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбувалася надзвичайної ваги подія – виникла перша писемність. Це стало межею, яка відділила первісну історію від епохи цивілізації.

Руйнування первісного суспільства в регіонах українських земель відбувалось у різні часи. Відмінними були також моделі подальшого господарського розвитку.

Економіка українських земель мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне.

Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони українських земель не можуть забезпечити себе всім необхідним, розвивається і досягає надзвичайно високого рівня торгівля.

Створюються ринки: зерна, худоби, вина, олії, будівельних і оздоблювальних матеріалів, зброї. Розвиваються товарно-грошові відносини. Створюється єдина, конвертована система мір і ваги.

Основний соціальний конфлікт українських земель розгортається саме між великими та дрібними землевласниками, їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших ресурсів.

Провідною галуззю стала зовнішня торгівля , про масштаби якої свідчать знахідки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

Соціально-економічні зміни українських земель були викликані кризою способу виробництва, вичерпанням закладених у ньому потенційних можливостей. Конкретними проявами економічного спаду були: скорочення робочої сили внаслідок епідемій; запустіння посівних ділянок; падіння врожайності; погіршення якості ремісничих виробів. Однак цей спад не можна розглядати як катастрофу, рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього феодалізму.

Коли відбувалися розпад і переродження господарської структури українських земель, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу:

1. Здійснювалося поступове закріплення окремих категорій за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміни системи збирання податків (велику частину почали стягувати натурою).

2. Із соціально-економічного погляду, це період загального занепаду суспільних інститутів та систем.

3. Господарство має яскраво виражений натуральний характер.

4. Спрощується соціальна структура (основна маса населення – селяни).

5. Організація ремесел стає жорстко регламентованою, без чого, очевидно, було б остаточно втрачено навички й технології.

6. Переважання аграрного сектору над торговим і промисловим.

7. Панування натурального господарства.

8. Низький ц цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

9. Поглиблення соціального розшарування, посилення влади вождів.

10. Усе більшому розвитку приватної власності.

11. Період формування великого землеволодіння за рахунок майнового розорення селян.

12. Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним.

13. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

У господарстві українських земель відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Основною організаційною формою слов’янського суспільства поступово ставала сільська громада. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала.

Тема №11. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (YI- XYI ст.) .

Лекція 1. Функція феодальної системи в економічному розвитку.

План.

1. Господарство українських земель. [10, 44 ]

2. Особливості розвитку феодальної системи українських земель. [ 44]

Лекція 2. Аграрні відносини в Україні феодальної системи.

План.

1. Процес феодалізації селян. [44, 52 ]

2. Земельні відносини. [19, 31 ]

Основою господарства слов’янських земель України було орне землеробство. У землеробстві практикувалася перелогова система, за якої поле використовували до того часу, поки грунт залишався родючим. У Y-YIІ ст. вже використовували рало із залізним наральником, а потім плуг із череслом і лемешем. Розвивалося тваринництво. Допоміжну роль у господарстві відігравали полювання, рибальство.

Значного успіху досяг розвиток ремесел . У YІ-YIІ ст. існували вже спеціалізовані центри з виплавляння заліза біля с. Гайворон на Південному Бузі, поблизу с. Григорівка на Вінниччині, с. Рудники на Львівщині. Незважаючи на відсутність сировини кольорових металів, центром бронзоливарного та ювелірного ремесел уже в Y-YIІ ст. було Зимівське городище. У басейні Південного Бугу існував ремісничий центр із видобування вулканічної породи – туфу, з якого виготовляли жорнові камені. У YIІІ ст. слов’янські племена опанували гончарський круг. Розвивалися обмін і торгівля.

Протягом YІ-YIІІ ст. у східних слов’ян відбувався інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворювалися перші територіально-політичні об’єднання – зародки держав. Основною організаційною формою східно-слов’янського суспільства поступово ставала сільська громада, яка найбільш відома під назвою верв. Виділення сім’ї, розвиток приватної власності зумовили виникнення майнової нерівності. Влада переходила від племінного зібрання в руки окремих вождів, роль яких поступово зростала. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної феодальної держави у східних слов’ян – Київської Русі (ІХ ст.).

З утворенням держави відбувається становлення системи її взаємовідносин із населенням, яка передбачала виробництво продукції, збір податків, несення військової службі. Проявом установлення першої форми панування і підлеглості був збір данини на користь держави – так званого полюддя (данина з людини). Полюддя виражало верховне право князя на землю і встановлювало поняття підданства.

Першими намаганням регламентувати повинності залежного населення стала податкова реформа княгині Ольги, з якою було встановлено «уроки» - норми данини, а також час і місце її збору – в укріплених пунктах – становищах. Це були пункти, де відбувалася торгівля. Було створено також так звані установи, які застосували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції.

У міру розвитку великого землеволодіння та зміцнення держави форм підлеглості змінювались і диференціювалися – в одних випадках данина перетворювалася на подать, яку вилучали на користь князя, держави, в інших – на феодальну ренту, яку сплачували феодалу..

Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославовича. Проте й у його часи власність на землю залишалася колективною. Земля належала панівному класові загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких також входила до дружини.

Формування вотчини. Індивідуальна земельна власність зародилась у Київської Русі лише в другій половині ХІ ст.. У літописах перші відомості про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ с., а боярське – з ХІІ ст.. Ці документи закріпили також привілеї феодала , становище залежних від нього селян та інших груп населення.

У «Правді Ярославичів» знайшло відображення облаштування вотчини як форми земельної власності й організації виробництва. ЇЇ центром були палаці князя або боярина, будівлі його наближених, стайні, приміщення для худоби. Вотчину можна були купити, продати, передати в спадщину. Як правило, її утворювали багаті люди через приєднання земельних ділянок інших общинників, зокрема. збіднілих. Інколи таке приєднання здійснювалося насильницьким шляхом. Саме так вотчинники на Русі перетворювались у великих землевласників.

Вотчина могла бути княжою, боярською, монастирською, церковною. Із цього часу (Х – ХІ ст.) смерди (сільське населення) не тільки сплачують данину державі, а й стають залежними від феодала (боярина) і сплачують йому за користування землею оброк (натуральний) або відпрацьовують панщину. Проте в цей період значна частина жителів ще залишалися незалежними від бояр. Була общинна власність, вона переважала в сільському господарстві.

Господарська діяльність. Незважаючи на всі зміни, яких зазнало господарство в період середньовіччя, його основною галуззю залишалось зернове господарство , оскільки в структурі харчування основну частину становили хлібопродукти. Головне значення мали жито, пшениця, ячмінь. Їх доповнювали овес, просо, гречка та інші сільськогосподарські культури. Природно-кліматичні умови визначали різне співвідношення злакових у різних районах країни. Розвивалось також городництво і садівництво.

Основною формою орного землеробства на всіх територіях, заселених східними слов’янами, було двопілля. У часи Київської Русі застосовували дві системи землеробства – парову та перелогову. Тільки в ХІY- ХY ст. почався перехід до трипілля (ярові-озимі-пар). Воно пов’язало в єдиний комплекс досконалі знаряддя землеробської праці, найбільш виправданий асортимент культур і відповідну агротехніку. Урожайність у цей період дорівнювала сам-два. Максимальна врожаї жита і ячменю перевищували сам-чотири-п’ять, вівса – сам-три.

Важливою галуззю, пов’язаною із землеробством, було скотарство. Слід зазначити, що землеробство та скотарство в Київської Русі, будучи провідними галузями господарства, досягли такого рівня розвитку, який в основних рисах зберігався і надалі. За рівнем сільськогосподарської техніки, ступенем розвитку землеробства і набору культур Київська Русь стояла на тому самому рівні, що й сучасні країни Західної Європи.

Важливу допоміжну роль відігравали мисливство і рибальство . Мисливський промисел задовольняв потреби населення в одязі, взутті, які виготовлялись із шкіри, хутра не тільки домашніх, а й диких тварин. Крім того хутром платили данину, податки. Рибальство задовольняло зростаючу потребу в пісній їжі, особливо після прийняття християнства з його системою постів.

У YІ-ІХ ст. від сільського господарства відокремилися ремесла. В епоху Київської Русі відбувався справжній розквіт ремісничого виробництва. За джерелами можна виділити 64 спеціальностей: обробка заліза, кольорових металів, дерева, каменю, шкіри й хутра, виготовлення кераміки, ювелірних виробів тощо. Лише із заліза й сталі староруські майстри виготовляли більш як 150 видів різноманітних виробів.

Як міське ремесло виділялось виробництво будівельних і оздоблювальних матеріалів – цегли, черепиці, плитки, які широко ви користувалися в будівництві церков, будинків та інших споруд.

Розвиток міста і торгівля. Інтенсивний процес відокремлення ремесел від сільського господарства приводив до зосередження в містах маси ремісників, які виготовляли товар не тільки на замовлення, а й на продаж. Зростання чисельності постійних жителів приводило до зростання протоміст і перетворення їх у міста (гради) . На Русі град – це укріплене поселення, огороджене місто.

Соціальне-економічне, політичне та культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхніх мешканців були ремісниками різноманітних спеціальностей, які об’єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалось торгівлею. Через Київ проходив водний шлях «Із варяг у греки». По Дніпровському шляху із Візантії на Русь везли дорогі тканини, книги, ікони, вина, фрукти, овочі та прянощі, скляні й ювелірні вироби. Із північних районів везли по Дніпру ліс, мед, хутро, віск. Велика торгівля велася також із країнами Поволжя. Постійними були торгові контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею.

На Русі купці об’єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Галичі, Володимирі-Волинському та в інших великих містах були колонії іноземних купців, для яких будували трогові двори.

Головними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі ІХ-ХІ ст. були іноземні монети (арабські срібні куфічні дирхеми, візантійські міліарії, західноєвропейські динарії). Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібники.

Великі платіжні операції в середньовічній Русі забезпечувалися срібниками злитками. На території староруської держави були в обігу злитки різної ваги і різних видів, але головне значення мали так звана київська гривня (злиток шестигранної форми вагою близько 160 г) і новгородська (паличка - брусок вагою близько 200г).

Тема №12. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (XYI- XYIII ст.).

Лекція 1. Мануфактурний період української промисловості.

План.

1. Основні аспекти розвитку мануфактурного виробництва. [ 30]

2. Особливості економічного розвитку української промисловості. [ 34]

Лекція 2. Розвиток українського національного ринку.

План.

1. Загальна характеристика розвитку національного ринку господарства країни. [ 36 ]

2.Фінансово-банківська система. [45 ]

Лекція 3. Аграрні відносини в України.

План.

1. Особливості аграрного розвитку. [ 47 ]

2. Розвиток сільського господарства. [ 25 ]

XVI — XVIII ст. були періодом генезису індустріального су­спільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджа­тися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі По­сполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у СІЛА та Західній Європі розвивалися вільні фермер­ські господарства, грошова рента, оренда землі, використовувала­ся наймана праця, в Україні протягом XVI~XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система . Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпака­ми, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від фео­дальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах півден­ної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI — першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особис­тої свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність , було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодаль­них землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шлях­ти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодін­ня козацької старшини . Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі 1775р. з'явилися маєтності росій­ських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централі­зовані мануфактури з'явилися в другій половині XVIII ст. В умо­вах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, ку­пецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв'язки окремих районів, йшов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи . На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ По­сполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію.

Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес її господарського розвит­ку. В економіці переважав іноземний капітал.

Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефектив­ність праці була у 3 рази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.

XYI- XYIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході Визвольної війни середини XYII ст. поступово втратили свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.

Тоді як у США та Західної Європі розвивалися вільні фермерські господарства, грошова рента, оренда землі, використувалася наймана праця, в Україні протягом XYI- XYIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. У той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XYI- першої половини XYII ст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.

У результаті Визвольної війни українського народу середини XYII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасовано кріпосне право. Однак збереження напівфеодальних землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після порази під Полтавою 1709р. зруйнування Запорізької Січі 1755 р. з’явилися маєтності російських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XYIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщино-кріпосницька система відновилась ї на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

У промисловості України мануфактурний період почався в XYIст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися в другій половині XYIII ст.. В умовах панщино-кріпосницької системи розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосувалася праця кріпосних селян.

В Україні зміцнювалися економічні зв’язки окремих районів, йо шов процес утворення національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливали Московська держава і Річ Посполита, які спрямували свої зусилля на ліквідацію самостійності України, перетворення її на колонію.

Тема №13. Криза феодально-кріпосницької системи українських земель та розвиток капіталістичної відносин у ХІХ ст.

Лекція 1. Сутність, природа та зміст категорій економічної кризи.

План.

1. Форми влади і впливу на економічний розвиток. [ 10, 13]

2. Основні аспекти економічної кризи. [ 13]

Лекція 2. Промисловий розвиток господарства.

План.

1. Загальна характеристика традиційних теорій промислового розвитку. [15, 17 ]

2. Промисловий переворот. [ 32 ]

Лекція 3. Індустріалізація.

План.

1.Загальна характеристика концепцій індустріального періоду суспільства.[ 32, 33]

2. Особливості економічного розвитку України індустріального періоду.[33 ]

Важливу роль у здійсненні промислового перевороту і розвитку капіталізму в Україні мали соціально-економічні реформи на селі. У 1847 -1848 рр. у Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну реформу. ЇЇ мета полягала в законодавчому врегулюванні взаємовідносин поміщиків і кріпаків. Запровадження реформи силою успіху не мало. Вона не вирішувала проблем селянства, а була спробою увічнити кріпосницькі відносини.

Не минуло і двох десятиліть, як уряду знову довелося повертатися до проблем селян. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян із кріпацтва появилися навесні 1861 р. Принципові риси російської моделі селянської реформи, що позначилася на долях 5,3 млн. селян, схожі з австрійською ( 1848 р. за імператорським патентом селян звільнено від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині й на Буковині) і з ухвалою Угорського сейму (1848), підтверджено згодом імператорським патентом (1853) щодо селян Закарпаття: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян землею та визначення повинностей за неї. Викуп селянських наділів.

Внаслідок реформи 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше як по 5 десятин, тобто нижче від норми середнього прожиткового мінімуму. За ці наділи селяни заплатили 20% рентою, а 80 % були зобов’язані протягом 49 років викуповувати у поміщиків за встановленими реформами дуже високими цінами, які майже в 3 рази перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Крім того, 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ лише до однієї десятини, 1600 тис. – від однієї до трьох десятин. Від 14% у Херсонської губернії до 37% у Катеринославській найкращих селянських земель у процесі розмежування пр підтримці держави захопили поміщики Російської імперії.

Таке саме становище спостерігалося на Правобережжі. За звільнення селян дідичі одержали великий викуп і, пори це, поступово заволоділи майже всіма лісами та пасовищами.

Реформи 1861 р. зберігали селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належало місцеве самоврядування, забезпечення вчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей, накладених на селян. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. У перспективі переважання індивідуальних господарств зумовило більший потяг українських селян до приватної власності.

Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме й нерухоме майно, займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.

Модернізація народного господарства Російської імперії, до складу якої входило 80% українських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої моделі було покладено принцип упровадження передових технологій та економічних механізмів не шляхом розвитку і зрілості національної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх чинників, що загрожують втратою позицій на міжнародної арені державі-аутсайдеру.

Характерними рисами наздоганяючої моделі економіки були:

1. впровадження в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а завдяки силовій модернізації – «революції згори»;

2. вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

3. пріоритетність окремих галузей, що в перспективі породжує деформацію структури економіки;

4. збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, що набирає сили, укладу та попередніх укладів, що не досягли свого розвитку і повністю не вичерпали своїх можливостей;

5. порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Принциповою особливістю наздоганяючої моделі є різке зростання роли держави , що виявляється в установленні державного контролю за всіма сферами економіки, в активному втручанні державних структур у перебіг реформ. Реалізація такого сценарію на практиці сприяє зростанню авторитарності влади, посиленню централізму, збільшенню ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Тема № 14. Господарство України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст

Лекція 1. Сутність та причини виникнення кооперативного руху.

План.

1. Причини виникнення кооперативного руху.[52 ]

2. Основні аспекти розвитку кооперативного руху.[ 10, 52

Лекція 2. Особливості економічного розвитку України.

План.

1. Внутрішня та зовнішня торгівля. [10, 52 ]

2. Кредитна-банківська система.[34, 52 ]

На рубежі XIX —XX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжна­родного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення то­варно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подаль­шого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансо­во-кредитна система. Зародився та розвивався український коопе­ративний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед по­требами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріально­го робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічно­го самозахисту українства.

Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні мож­ливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.

Своєрідністю розвитку економіки визначалися і поглинуті Російською та Австро-Угорською імперіями українські землі. На відміну від інших колоній світу українські землі розглядались як частина Росії та Австро-Угорщини. Саме тому українська економіка розвивалась наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як частина загальноімперського економічного комплексу (в Росії – східноукраїнські землі та Південь, в Австро-Угорщині – західноукраїнські землі). Проте загальні тенденції відносин колоній і метрополій виявлялись у здійсненні економічної політики щодо українських земель.

Вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо стали основою економічних інтересів промисловців метрополії (Росії). Це суттєво вплинуло на структуру і розвиток промислового потенціалу Східної та Південної України. Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей приєднаних земель стала економічна криза 1900-1903 р.р., яка охопила Російську імперію, як і більшість країн світу. Криза і вихід з неї загострили конкуренцію та поглибили поляризацію підприємств, змусили буржуазію максимально сконцентрувати й об’єднати сили.

Особливо активно цей процес відбувався в період нового промислового підйому 1909-1913 рр. У цей період посилилась концентрація виробництва: на підприємствах України з чисельністю більше 500 осіб працювало понад 54% усіх робітників.

Незважаючи на колоніальний характер, економічне зростання було характерним і для економіки України. Сприяли цьому таки фактори:

- підвищення купівельної спроможності населення (в ході революції 1905-1907 рр. робітники добились підвищення заробітної плати на 15%; вона в середньому становила 238 рублів на рік; селяни – скасування викупних платежів);

- розвиток внутрішнього ринку (торговельний обіг за цей період зріс у 1,5 раза);

- столипінська аграрна реформа , високі врожаї у сільському господарстві у 1909 -1913 рр. (за винятком 1911р.);

- збільшення (особливо на Півдні Україні) товарності сільськогосподарської продукції , що дало змогу перейти до вивозу зерна на зовнішній ринок, де ціни на хліб зросли на 35%;

- зростання майже в 2,5 раза міського населення.

Відбувалось утвердження провідної ролі Донбасу не лише в металургії, а й у кам’яновугільній промисловості. Природні ресурси України безжалісно експлуатувались у масштабі Російської імперії.

Зі вступом Росії в стадію імперіалізму утвердилось панування монополістичного капіталу й на підприємствах України. Значна частина російських синдикатів, які були основною формою монополістичних союзів, підпорядкували собі українські заводи. Такі синдикати, як «Продамет» (1902) у чорній металургії, «Трубопродаж» (1902) у трубопрокатному виробництві, «Нобельмазут» (1903) у нафтовій промисловості, «Цвях» (1903) – дротяні й цвяхові підприємства та ін.., контролювали 80% українського виробництва продукції. Йшло переливання капіталу з економіки країни в загальноросійську економіку.

В економіку України проникав і капітал інших країн. У вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії – 90%. Могутній синдикат «Продуголь» (1904), що об’єднував 75% добування вугілля Донбасу, фактично цілком контролювали французькі інвестор. Пізніше він встановив контроль над об’єднаннями, які реалізували кам’яне вугілля в Сибіру, Польщі, на Уралі. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не лише Надіпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.

Характерної рисою української промисловості була її повна підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировину базу. У 1913 р. лише 15% українських промислових підприємств виготовляли готову продукцію, а решта давала продукцію для виготовлення такої продукції в Росії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений великий промисловий потенціал (69% загальноросійського виробництва чавуну, 57% прокату, 20,2 % усієї продукції машинобудування та металургійної продукції), вона все ж залишалася сільськогосподарським регіонам імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

Фактично однобічний, колоніальний, характер мав товарообмін. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Та й саме регулювання цін за перевезення вантажів залізцями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власні території.

Централізовані капітали Росії спрямувалися в основному тільки в регіони, які становили економічний інтерес для її промисловості, що призвело до нерівномірності розвитку українських регіонів. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Посилювалася спеціалізація промислових районів (Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової).

Більш чітко виражений колоніальний характер мала економіка західноукраїнських земель, що позначилось на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарювання виявились у низці таких тенденцій, процесів та явищ.

1. Вищі, ніж у центральних імперських землях, податки, відсутність державної фінансової підтримки, протекціоністська політика щодо австрійських підприємців суттєво підірвали конкурентоспроможність західноукраїнської промисловості. Окремі галузі краю (цукрова, текстильна, соляна, паперова та ін..) втрачали свої колишні позиції та занепадали, що гальмувало промисловий розвиток західноукраїнських земель.

2. Перетворення західноукраїнських земель в аграрно-сировинний придаток (нафто озокеритова, лісопильна та борошномельна галузі) і ринок іноземного збуту.

3. Відсутність підтримки державою розвитку промисловості призводила до консервації її кустарно-ремісничого характеру.

4. Значна залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Наприклад, ¾ видобутку та переробки нафти контролював у цей час англо-німецький концерн.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель (щорічна вирубка 6 млн.куб.м лісу), виснаження верхніх покладів озокериту, викачування нафти – 5% світового видобутку.

6. Орієнтація на дешеву робочу силу і ручну працю, що сприяло низький енергоозброєності західноукраїнської промисловості. Тільки 5,5 % парових двигунів, що функціонували в Австро-Угорщині, використовувалися на підприємствах Галичини, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

Експлуатація природного потенціалу українських земель метрполіями вела до деформації розвитку економіки, хижацького використання природних ресурсів, загострення соціальних та економічних суперечностей.

Тема №15. Господарство України в міжвоєнний період ХХ ст.

Лекція 1. Економічне становище України.

План.

1. Нова економічна політика України.[ 31, 52]

2. Позитивні і негативні наслідки колективізації та індустріалізації.[52 ]

Лекція 2. Особливості економічного розвитку України.

План.

1. Фінанси і кредит. [ 50, 52]

2. Внутрішня і зовнішня торгівля.[49, 52 ]

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії – РСДРП(б). Її економічні завдання були визначені на YІ з’їзді партії (1917) і мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного втручання у виробництво, розподіл, фінанси та регулювання робочої сили на основі ведення загальної трудової повинності.

До основних заходів цього періоду входили:

1. організація робітничого контролю;

2. націоналізація банків;

3. проведення у життя Декрету про землю;

4. націоналізація промисловості;

5. організація системи управління промисловості;

6. введення монополії зовнішньої торгівлі.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилась до конфіскації , що негативно позначалось на роботі промислових підприємств, оскільки порушувались господарські зв’язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. До осені 1918 р. промисловість була майже повністю націоналізована.

У цілому до початку громадянської війни склалась система управління народним господарством:

- ЦК партії розробляв теоретичні основи діяльності апарату;

- Раднарком вирішував найбільш важливі питання; народні комісаріати керували окремими сторонами народногосподарського життя, їх місцевими органами були відповідні відділи виконкомів Рад.

З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв’язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики «Воєнного комунізму».

Тема № 16. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939-1950 рр.).

Лекція 1. Зміст економічного розвитку України в роки Другої світової війни.

План.

1. Поняття та особливості економічного розвитку. [52 ]

2. Відбудова і розвиток промисловості. [ 49]

Лекція 2. Основні аспекти господарства України повоєнної відбудови.

План.

1. Сільське господарство. [40 ]

2. Розвиток промисловості. [40,53 ]

3. Фінанси, кредит та торгівля. [ 40,53]

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, її підне­сення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії, Трагічною сторінкою в історії людства була друга світо ва війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жи­телів землі. Україна, яка в міжвоєнний період була поневолена СРСР, Поль­щею, Румунією та Чехословаччиною, не мала можливості створи­ти основи цивілізованої національної економіки. Більшовицькі еконо­мічні експерименти ("воєнний комунізм", неп, індустріалізація, колективізація) довели Україну до голодомору, від якого померло 7 — 10 млн ні в чому не повинних людей. Незважаючи на труднощі та жертви, правителі УРСР проводили індустріалізацію країни, яка, однак, мала колоніальний характер. Розвивалися в основному сировинно-видобувні галузі: кам'яновугільна, залізорудна, металур­гійна, хімічна. Насильницька, антинародна сталінська колективі­зація зруйнувала українця як незалежного господаря. Правителі Польщі, Румунії, Чехословаччини свідомо гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель, перетворюючи їх на аграр­ний придаток до власних промислових центрів. Захищаючи себе від національного та соціального гноблення, місцеве населення, долаючи неймовірні труднощі, організувало десятки кооперацій — торгових, молочарських, фінансово-кредитних, страхових, спожив­чо-закупівельних та ін. Хоча західноукраїнські землі залишалися й надалі сировинними придатками Польщі, Румунії, Чехословач­чини, там все ж будувалися фабрики і заводи. Проте більшість з них переробляли сільськогосподарську продукцію. Найбільшого ус­піху домоглися промислові підприємства, які були тісно зв'язані з кооперативними організаціями.

У роки третьої п’ятирічки поряд з посиленням галузевого планування все більшого значення набувало планування народного господарства в територіальному розрізі. Це супроводжувалось зміцненням централізованого планування. В Україні 1940 р. при Рад наркомі республіки створено Економічну раду , яка мала посилити роботу уряду щодо керівництва господарськими наркоматами, здійснювати контроль за виконанням планів, розглядати мобілізаційно-оборонні питання. Такі ж ради створювались щодо товарів широкого вжитку, сільського господарства і заготівлі, комунального господарства, палива і транспорту. Ще більше закрився принцип директивності господарських планів, посилився ступінь централізації планування виробництва і розподілу продукції, фінансових і трудових ресурсів. Значно зросла роль Держплану як народногосподарського штабу країни і роль Держплану України як такого ж штабу в масштабі республіки. Проте друга половина 30-х років відмічена помітним наростанням проблем у господарському житті. У лютому 1941 р. зроблено спробу розробити методи їх подолання. Знову намічалися повсюдне втілення госпрозрахункових відносин і низка інших заходів, але розпочати їх реалізацію не вдалося. Ставало все більш зрозумілим, що форми і методи планового управління, які склались, значною мірою себе вичерпали і стали причиною багатьох негативних явищ в економіці.

Друга світова війна завдала колосальних збитків народному господарству СРСРС і Україні. У 1945 р. промисловість визволених від фашистської окупації районів виробляла лише 30% довоєнної продукції (в Україні 26% довоєнного рівня), сільське господарство – 60%.. На окупованих територіях було втрачено 2/3 національного майна СРСР (в Україні залишились неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств).

У зв’язку зі втратою значної частини економічного потенціалу на західних територіях (напередні війни частка тільки України (УРСР) у Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5 %, залізної руди – 67,6, у виплавці чавуну – 64,7%, сталі – 48,9%) і переміщенням істотної його частини на схід, необхідністю переходу економіки на воєнні рейки національний дохід СРСОР у 1941р. знизився на 1/3. З 1943 р. національний дохід поступово збільшується, у 1944 р. він зріс уже на 30%, хоча його обсяг і до кінця війни не досяг довоєнного рівня.

Проте розпад антигітлерівської коаліції, боротьба із західними державами за поділ Європи і початок холодної війни сприяв кінцевий перемозі прихильників централізації і розвитку ВПК. Цьому ж сприяли і деякі внутрішні фактори: голод 1946 р., який сприяв різкому посиленню контролю держави над селом; загострення соціально-економічної ситуації у містах ( у тому числі зі скасуванням карткової системи і грошовою реформою 1947 р.).

Радянський уряд відмовився у 1947 р. від участі у плані Маршала, спрямованому на економічне відродження Європи, розпочав насадження у Східної Європі відверто комуністичних урядів і вдався до „соціалістичних перетворень”, що що ще більше загострило відносини зі США. Країна повернулась до попередньої моделі економіки, що визначило особливості відбудовного періоду в СРСР і на Україні.

Тема № 17. Господарський розвиток України в 50-60-ті р. ХХ ст..

План.

1. Сутність соціальної та економічного розвитку. [10, 52 ]

2. Господарство України в 50-60 р. ХХ ст. [ 13 ]

3. Фінансово-кредитна система. [ 13,52 ]

У 50 —90-х роках господарство України, як і світу в цілому, розвивалося в умовах прискорених темпів науки і техніки. На Заході досягнення наукового прогресу спрямовувалися на піднесення добробуту населення. В СРСР, як і в інших тоталітарних держа­вах, у цей період панувала гігантоманія — будувався БАМ, здійсню­валися широкомасштабна меліорація, продовольча, енергетична та інші програми. Неефективно, без врахування екологічного фактора, використовувалися сировинні ресурси, в тому числі в Україні — видобуток кам'яного вугілля, залізної руди, сірки, нафти, газу тощо. Україна перетворилася на сировинний придаток тодішнього СРСР. На території нашої держави без дотримання достатньої безпеки в густонаселених місцях будувалися АЕС. 95 % промисло­вих підприємств підпорядковувалося Москві.

Ніякі "постанови" і "рішення" не вивели із стану застою сіль­ське господарство. В управлінні колгоспами, як і в промисловості, панували не економічні, а адміністративні фактори. Чорноземні ґрунти затоплювали "рукотворними морями", злочинно проводи­лася меліорація. Слабкою була матеріальна зацікавленість робіт­ників та колгоспників у результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися соціальні суперечності. Спро­би правителів реанімувати економіку України не дали позитив­них наслідків.

В історії СРСР і України післявоєнні роки з характером соціально-економічного розвитку можна поділити на три періоди::

· підйом (1950 – 1970);

· застій (1971 – 1985);

· криза і зміна соціально-економічної системи (1985 – 1990).

Разом зі зростанням індустріальної могутності СРСР і України поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічних :

По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними показниками – затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, економічною ефективністю.

По-друге, безсистемне моделювання економіки , перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку різних галузей економіки.

По-третє, поступове зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості.

Основна суперечність реформи 1965 р. економіки СРСР і Україні полягає в намаганні владних структур зберегти директивну модель відомчого господарського механізму і водночас інтенсифікувати два взаємо знищувальні процеси; посилити централізацію в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток), поєднати централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності підприємств та об’єднань.

Командно-адміністративна система не змогла ефективно пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що стало однією з головних причин затухання диспропорційного економічного розвитку. Він здійснювався переважно екстенсивно. З 1960 по 1985 р. основні фонди зросли у 7 разів, а вироблений національний дохід лише у 4 рази. Відбувалося поступове вичерпування вільних ресурсів, перш за все трудових, або їх суттєве подорожчання (добування і транспортування корисних копалин). Темпи економічного зростання СРСР і України швидко знижувалися.

Середньорічні темпи зростання промислового виробництва становили:

· 1966 – 1970 рр. – 8,5 %;

· 1971 – 1975 рр. – 7,4%;

· 1976 – 1980 рр – 4,4 %;

· 1981 – 1985 рр. – 3,6 %.

Національного доходу темпи зростання становили:

· 1966 – 1970 рр. – 7,2 %;

· 1971 – 1975 рр. – 5,1 %;

· 1976 – 1980 рр – 3,8 %;

· 1981 – 1985 рр. – 2,8 %.

На початку 80-х років радянська економіка увійшла в смугу стагнації. У натуральному виразі обсяг виробництва у ряді галузей не лише не збільшувався, а навпаки, знижувався. Фактично призупинилися зростання продуктивності праці. Згортання економічної реформи і поворот до попередньої господарської практики, проголошений „контр реформою” 1979 р., не змогли цього відвернути.

Значний деформуючий вплив на народне господарство СРСР і Україні справляло масштабне нарощування військових витрат. На військові потреби прямо або непрямо працювало до 80 % машинобудування країни. Мілітаризацію радянської економіки і фінансової системи ще білше посилила війна СРСР в Афганістані у 1979-1989 рр.. Як наслідок, радянське народне господарство просто не витримало колосальних військових витрат.

Радянський уряд намагався підтримувати видимість благополуччя за рахунок збільшення розпродажу природних ресурсів. Сприятливі умови для цього створили освоєння нафтових та газових родовищ Західного Сибіру, а також багаторазовий стрибок світових цін на енергоносії у середини 70-х років.

Період 70-х – середини 80-х років позначений наростанням кризи планово-розподільчої системи управління господарства. Держава не змогла призупинити падіння темпів виробництва, добитися виконання встановлених планів випуску продукції, незважаючи на зниження їх завдань за п’ятирічками; перевести економіку на інтенсивний шлях розвитку; забезпечити зниження витрат матеріальних, енергетичних, трудових та інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції.

Квітневий 1985 р. Пленум КПРС сформулював концепцію прискорення соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. По суті робилась спроба нової індустріалізації країни за рахунок централізації бюджетних ресурсів, їх розподілу і перерозподілу, зміни структури бюджету під жорстким адміністративним контролем.

Однак мобілізувати необхідні для нової індустріалізації засоби не вдалося. На початок 1989 р. стало цілком зрозуміло, що реалізувати прийняття раніше програми не вдалося. Зменшення капіталовкладень призвело до зростання незавершеного будівництва, збільшення строків уведення в дію об’єктів будівництва, зниження темпів зростання виробництва у різних галузях. Основні причини цих негативних наслідків: різке скорочення бюджетних коштів, виділення поставленого завдання; неможливість забезпечити у межах попередньої економічної системи високу ефективність капіталовкладень, що спрямувались у нову індустріалізацію.

Для економіки це обернулось посиленням соціальної напруженості, початком масових страйків і стрімким зростання кількості популістських рішень. Почався розвал радянської держави.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла „Декларацію про державний суверенітет України”. У грудні 1991 р. лідери Росії, України і Білорусії (країн – засновниць СРСР) оголосили про призупинення дії Союзного договору 1922 р. і створення Співдружності Незалежних Держав, яка об’єднала 11 колишніх союзних республік (без Грузії і держав Прибалтики). СРСР перестав існувати.

Тема 18. Економіка незалежної України в 90-ті роки ХХст..

План.

1. Поняття незалежності України. [13,49,52 ]

2. Формування організаційної перехідної політики в економіці України. [49,50 ]

3. Зміна організаційної перехідної економіці. [ 45 ]

4. Реформування ринкових відносин економіці України сучасного періоду. [51 ]

В умовах незалежності Україна дістала шанс подолати наслідки господарської кризи, вийти на рівень цивілізованих євро­пейських країн. Попри всі економічні та соціальні негаразди за роки незалежності в розвитку нашої держави виявляються певні позитивні тенденції.

Здатність сучасного уряду незалежної України реалізувати намічені на перспективу програмні дії сприяння входженню вітчизняної економіки у світове господарство – важливий чинник підвищення її конкурентоспроможності. Без цілеспрямованої політики держави, яка змінює стан економічного середовища на краще, вітчизняний бізнес не матиме необхідної мотивації для розвитку своїх конкурентних переваг.

Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку економіки України показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Вони опираються на наявні в Україні конкурентні переваги. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може слугувати надійною основою для стабільності довготривалого економічного зростання.

Стратегія уряду незалежної України щодо подальшого входження її в світову економіку має полягати в орієнтації на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду незалежної України в межах цієї стратегії такі:

· не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту та імпортозамінного виробництва;

· на основі створення вільних економічних зон, державної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції створеної на основі високих технологій;

· активно впроваджувати в життя політику гнучкого протекціонізму, забезпечувати захист галузей і виробництва, які „стають на ноги”, модернізуються, потенційно конкурентноспроможні на внутрішньому і зовнішньому ринках..

Для України, яка стикається перманентними труднощами в обслуговуванні державного зовнішнього боргу і потерпає внаслідок браку зарубіжних інвестицій, у найближчі роки неприйнятна лінія на неухильне закріплення курсу гривні.

Національний банк України, врахувавши досвід і взявши на озброєння політику плаваючого валютного курсу, намагається не допускати різких курсових коливань. При цьому він виходить із необхідності забезпечення конкурентоспроможності найважливіших експортних галузей, поміркованого протекціонізму стосовно життєзабезпечення населення і підтримання наявного активного сальдо за поточними операціями платіжного балансу, що дало б Україні змогу виконувати зобов’язання за зовнішніми боргами.

Інтереси підвищення національної конкурентоспроможності в умовах входження економіки України у світове господарство вимагають:

· внесення корективів у зовнішньоекономічну політику, не вдаючись до уніфікації тарифних ставок;

· збільшення частки інвестицій в основний капітал і частка витрат на інновації в загальному обсязі промислової продукції;

· збереження науково-технічного потенціалу, у тому числі за рахунок розширення державного фінансування фундаментальної науки, досліджень та розробок, а також освіти.

Сьогодні стає все більш очевидним, що майбутнє не тільки окремої людини, а й незалежності України буде залежати від загальноосвітнього рівня населення. За оцінкою економістів, у розвинутих країнах 60% приросту національного доходу пов’язані зі зростанням знань і освіченості суспільства.

Проблеми перехідного періоду незалежної України сучасного розвитку – вибір правильного напрямку руху ринкової економіки.

Наступною проблемою є чітке вирішення пріоритетів на шляху до створення обраної моделі .

Перехід до ринкової економіки – поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень існуючої економічної системи з регулювальною діяльністю держави, що обов’язково має передбачати їх етапність. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає трансформацію інститутів, їх пристосування до нових умов. При цьому важливо зберігати все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів і соціальних інститутів, що складаються в ході тривалої еволюції.

Поряд з макроекономічними реформами слід здійснювати реформи структурні.

З метою успішного проведення структурних реформ необхідно створити нові інститути ринкової економіки – надійні, орієнтовані на правові норми, включаючи договірне право, банківську систему з незалежним центральним банку і новими комерційними банками, різні системи – податкову, митну, соціального захисту.

Важливою метою структурної стратегії України має бути зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної незалежності від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високо розвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. Але самі собою іноземні інвестиції не надійдуть, їх необхідно активно залучати. Конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним законодавством.

Перед незалежною Українською державою стоять надзвичайно складні та важливі завдання у сфері економіки. Від їх розв’язання залежить поступ України до цивілізованого життя.

Зі здобуттям незалежності у 1991 р. Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних вчених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінансових організацій – Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Сутність їх зводилась до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої і децентралізованої системи торгівлі й валютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків призведе до банкрутства чистини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труднощі, то ймовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищими, ніж у більшості промислових країн Заходу

Сприйнявши нав’язану міжнародними фінансовими та банківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В.Фокіна ввів в обіг купоно-карбованці і став на шлях „шокової терапії в економіці”. У 1992 р. Проголошено лібералізацію ринкової торгівлі та цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і відсутності конкуренції неминуче призвела до надзвичайного зростання цін; у 1992 р. більше ніж у 30 разів, а в наступному році Україна пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію – більше 10 000 %. Характерним стало випереджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку у багатих людей і збіднення переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних цілей, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом формування „дикого капіталізму” зразка Х Y ІІІ , заперечення регулювальної держави, відсутності соціального захисту.

Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вдалося і на початку ХХІ ст.. За глибиною і тривалістю кризи, станом спаду економіки Україна значно перевершила рівень „великої депресії” США 1929-1933 рр.. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев’ять років – промислового виробництва, вісім років – інвестицій в основний капітал. Лише з 2000р. Спостерігається реальне зростання ВВП, але останній ще досяг і половини рівня 1990 р.

Неминучим наслідком глибокої і тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, яке відкинуло його за більшістю показників на позиції 60-х років. Понад 80% населення перебувають за межею бідності. Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічної реформи. Світовий досвід показує протилежне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються економічним зростанням і підвищенням рівня життя населення.

Словник термінів курсу «Економічна історія»

Автаркія (гр. autarkeia — самовдоволення) — економічна політика, спря­мована на господарське відособлення, створення економіки в межах окремої країни або групи країн, максимальне обмеження імпорту при одночасному стимулюванні експорту товарів і капіталів.

Алод (нім. Allody від старонім. аі — повний і od — володіння) — повна спадкова власність на землю за феодалізму в Західній Європі.

Анексія (лат. аппехіо) — насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави або народу.

Ар (фр. are < лат. area — площа) — одиниця площі, що дорівнює 100 кв. м.

Ас (лат. as ) — грошова одиниця Стародавнього Риму.

Білль (англ. bill < лат. dulla — кулька, кругла печатка) — 1) законопро­ект, що вноситься на розгляд законодавчого органу у Великій Британії, США та в деяких інших країнах; 2) назва деяких конституційних актів, які набра­ли чинності закону, наприклад, Б. про права.

Біметалізм (< бі... — дво(х) і метали) — грошова система, коли роль загального еквівалента офіційно виконують два благородні метали і в обігу одночасно перебувають монети з цих двох металів.

Біржа (нім. Boerse < фр. bourse < середньолат. bursa — гаманець) — 1) ор­ганізаційно оформлений ринок, що постійно функціонує, на якому торгують цінними паперами, валютними товарами або здійснюють оптову торгівлю за стандартними зразками; 2) організація, що обслуговує процес укладання угод між господарюючими суб'єктами про купівлю-продаж.

Бушель (англ. bushel ) — одиниця місткості й об'єму сипких речовин і рідин у країнах з англійською системою мір. У Великій Британії 1Б. = 36,37 л, у США — 35,24 л.

Бюргери (нім. Burger — городянин) — 1) заст., у Німеччині та в деяких інших країнах — міські жителі; 2) вільні повноправні жителі (ремісники, купці) середньовічних міст Західної Європи, об'єднувалися в цехи й гільдії. В Україні Б. називалися міщани, вони об'єднувалися, крім цехів та гільдій, також у братства.

Варна (санскр., букв. — якість, колір, категорія) — у Стародавній Індії кожна з чотирьох станових груп: брахмани, кшатрії, вайші, шудри, з яких згодом утворилися касти.

Васалітет (фр. vassalite < лат. vassus — слуга) — у Західній Європі в середні віки — система відносин особистої залежності одних феодалів від інших, заможніших і могутніших.

Ваучер (англ. voucher — розписка, порука) — 1) документ, який підтвер­джує оплату товарів і послуг, надання кредиту, отримання грошей тощо; 2) приватизаційний чек.

Віконт (фр. vicomte < лат. vicecomes , букв. — віце-граф) — дворянський титул у країнах Західної Європи (у Франції, Великій Британії та в інших) середній між бароном і графом.

Вілан (лат. vlllanus < villa — маєток) — у середньовічній Західній Європі — феодально залежний селянин; у Британії В. був фактично кріпаком, а у Франції, Німеччині, Італії, зберігаючи особисту волю, був у земельній залеж­ності від феодала.

Гомстед-акт (< англ. homestead — садиба, ферма) — закон про земельні наділи в США і Канаді, який видав у 1862 р. під час Громадянської війни у США 1861 —1865 pp. уряд А. Лінкольна під тиском народних мас. Надавав кожному громадянинові США по досягненні 21 року право одержати за пев­ний ₍ внесок ділянку землі (гомстед), що з часом ставала його власністю.

Гомстеди (англ. homestead — садиба, ділянка) — земельні наділи в США, Канаді, які надавали згідно з гомстед⁾ актом.

Графство (< граф) — 1) в ранньому середньовіччі — одиниця територіаль­ного поділу, що була у віданні графа — посадової особи короля; з розвитком феодалізму — незалежне володіння феодала; 2) адміністративно-територі­альна одиниця у Великій Британії, Ірландії, США та в деяких інших держа­вах.

Грюндерство (< нім. Griinder — засновник) — масове гарячкове організо­вування підприємств, акціонерних товариств, банків тощо, що супроводжується біржовими спекуляціями, нездоровим ажіотажем та махінаціями фінансо­вих ділків. Г. було найпоширенішим у 50—70-х роках XIX ст.

Гуфа (< нім. Hufe ) — 1) у середньовічній Німеччині — назва кріпацького земельного наділу; 2) німецька земельна міра, дорівнює 30 акрам .

Девальвація (нім. devalvation ) — зниження курсу національної чи міжна­родної (регіональної) валютно-грошової одиниці щодо валют інших країн, міжнародних валютно-грошових одиниць.

Дивіденд (англ. < dividend < лат. dividendus — те, що треба розділити) — прибуток від інвестицій, як правило, у формі готівки або акцій. Є частиною прибутку акціонерного товариства, яку щороку розподіляють між акціоне­рами за їхніми акціями і яка залежить від величини чистого прибутку і кількості акцій.

Домініон (англ. dominion < середньолат. dominio — володіння, влада) — назва самоврядних частин і деяких колоній колишньої Британської імперії, які згодом отримали статус самостійних держав у рамках Британської співдружності націй, наприклад Канада, Австралійський Союз. Після Другої світової війни замість терміну Д. уживають термін "член Співдружності".

Екзогамія (< гр. ехд — зовні і гр. gamos — шлюб) — властивий первісно­общинному ладові звичай, який забороняв шлюби в межах певної суспільної групи.

Екстенсивний (< лат. extensivus — той, що розширює) — протилежне інтенсивному; пов'язаний із кількісною (а не з якісною) зміною, зі збільшен­ням, розвитком. Е. господарство — господарство, що розвивається передовсім завдяки використанню додаткових матеріалів і людських ресурсів, а не за рахунок науково-технічного прогресу.

Екю (< фр. ecu , букв. — щит) — старовинна французька золота або срібна монета, яку карбували в XIII —XVIII ст.

ЕКЮ (< англ. European Currensy Unit ) — регіональна міжнародна валют­на одиниця країн — учасників Європейської валютної системи, упровадже­на з метою сприяння європейській інтеграції у валютній сфері, протидії впли­вові долара СІЛА, передусім у взаємних розрахунках, забезпечення перед­умов формування єдиного валютного ринку ЄЕС. Після введення в обіг єеро вийшла з обігу.

Ієрархія (гр. hieros — святий, божественний, священний та arche — влада) — 1) поділ на вищі і нижчі посади, чини; 2) розташування частин, елементів цілого в порядку від вищого до нижчого.

Ілоти (гр. heilos ( heiiotes )) — 1) хлібороби Стародавньої Спарти, які вва­жалися власністю держави, були прикріплені до земельних наділів спар-тіатів і за своїм становищем майже не відрізнялися від рабів; 2) перен. — безправні.

Імперіал (< середньолат. imperialis — імператорський денарій) — росій­ська золота монета, карбувалася з 1755 р. і була рівноцінною 10, а з 1897 р. — 15 рублям.

Імперія (середньолат. ітрегіит — царство, наказ, веління; вища влада < ітрегіо — наказую, володарюю, управляю) — 1) монархічна, здебільшого велика держава, на чолі якої стоїть імператор; 2) у минулому — держава, яка має колоніальні володіння, а також держава, до складу якої входять те­риторії, позбавлені економічної та політичної самостійності й управління яких здійснюється з єдиного центру, наприклад, Російська І.; 3) перен.: ве­лика монополія, яка здійснює контроль над цілою галуззю промисловості, наприклад, нафтова І.

Імунітет (лат. immunitas ( immunitatis ) — звільнення від чогось) — у фео­дальному праві Західної Європи — сукупність прав феодала здійснювати у своїх володіннях деякі державні функції без втручання центральної влади.

Йомени, йоменрі (< англ. yeoman , множ, yeomen ) — 1) у Великій Бри­танії в XIV—XVIII ст. — селяни, які самостійно господарювали на землі, отриманій у спадок.

Кадастр (фр. cadastre < середньогр. katastichon — реєстр) — перелік осіб для оподаткування.

Картель (нім. Kartell , фр* cartel < італ. cartello — виклик на дуель) — об'єднання незалежних компаній (серед них і міжнародних) для знищення конкуренції та одержання монопольного прибутку.

Каста (порт, casta — рід, походження < лат. castus — чистий) — 1) в Індії та деяких інших східних країнах відокремлена верства населення, для якої характерний певний правовий статус, спільність релігії, а також спільне ет­нічне коріння; 2) перен.: відокремлена суспільна група, яка пильнує свої власні інтереси.

Колонат (< лат. colonatus — хлібороб) — форма виробничих відносин між колонами і землевласниками в Римській імперії, Візантії за часів ран­нього середньовіччя.

Колонізація (< фр. colonisation ) — 1) заселення територій усередині країни, які до цього були малозаселені (внутрішня К.); 2) побудова поселень (ко­лоній) за межами своєї етнічної території (зовнішня К.); 3) загарбання якої-небудь країни або її частини; засоби, які перетворюють країни чи частини їх на колонії.

Колонія (< лат соїопіа — поселення < соїо — вирощую; проживаю) — країна або край, що втратили самостійність і перебувають під пануванням чужоземної держави (метрополії), напр., К. Британської імперії.

Комутація (< лат. commutatio — зміна) — у середньовіччі в Західній Європі — заміна панщини і натурального оброку грошовою рентою, що відбу­валася внаслідок розвитку товарно-грошових відносин.

Конверсія (< фр. conversion < лат. — conversio — перетворення, зміна) — 1) обмін, перетворення, перерахунок; К. валюти — обмін однієї валюти на іншу за чинним курсом; 2) перепрофілювання промисловості з випуску військо­вої продукції на виробництво товарів широкого вжитку або навпаки.

Концерн (англ. concern < лат. сот-(соп) — разом і сетеге — розрізняти) — багатогалузева корпорація, яка має централізоване керівництво.

Концесія (нім. Konzession < лат. concessio — поступка; дозвіл) — 1) до­говір про експлуатацію громадянами або юридичними особами промислових підприємств чи земельних ділянок з правом видобутку корисних копалин, будівництва різноманітних споруд; надається державою; 2) підприємство, організоване на підставі такого договору.

Латифундія (лат. latifundium < latus — широкий і fundus — земля, має­ток) — назва великих земельних володінь, маєтків у деяких країнах.

Левант (італ. Levante — Схід < levare — підіймати) — загальна назва країн східного узбережжя Середземного моря, Близького Сходу. Уживали до початку XX ст.

Лен (нім. Leken < Itihen — позичати) — 1) у Західній Європі за феодаліз­му (переважно в Німеччині) — земельні володіння (рідше якесь інше джере-

ло прибутків), яке васал одержував від сеньйора при умові виконання військо­вої служби. З XII ст. (на відміну від бенифіцїІ) передавалося в спадок; 2) по­даток, який збирали з ленного помістя.

Ленд-ліз (англ. lend - lease < lend — давати в борг і lease — здавати в орен­ду) — система передачі США в позику або в оренду зброї, боєприпасів, стра­тегічної сировини та інших матеріальних ресурсів країнам антифашист­ської коаліції під час Другої світової війни (1939 —1945).

Лендлорд (англ. landlord — поміщик) — великий землевласник у Ве­ликій Британії.

Лізгольдери (англ. leaseholders < lease — оренда і holder — тримач) — земельні орендарі в Англії пізнього середньовіччя. Л. одержували в оренду домен (великий лізгольд) або частину домена (малий лізгольд) на термін, який визначав лорд. З'явилися наприкінці XIII ст., подекуди існували ще й у XIX ст.

Люстрації (пол. lustratio — перевірка < лат. lustrum — податний або фіскальний період) — у Польщі (XVI—XVIII ст.), у Литві, Білорусі та на Правобережній Україні (XVIII—XIX ст.) — періодичні описи державного майна для обліку прибутків. Проводили як уряд Речі Посполитої, так і росій­ський уряд.

Майорат (< лат. major — старший) — 1) у феодальному праві та в праві деяких сучасних країн форма спадкування нерухомого майна (найчастіше земельної власності), за яким воно повністю передається старшому за віком члену сім'ї; 2) маєток, що передається в спадок старшому в сім'ї.

Манор (< англ. manor < тапео — залишаюсь, мешкаю) — феодальний маєток у середньовічній Англії.

Марка (нім. Mark < середньоверхньонім. marc — знак, тавро; зливок срібла певної ваги) — грошова одиниця Німеччини та Фінляндії. 1 німецька М. поділяється на 100 пфенігів, 1 фінська М. поділяється на 100 пенні.

Метрополія (гр. metropolis < meter — мати і polls — місто) — 1) у Старо­давній Греції — назва міста-держави (поліса) щодо заснованих ним в інших землях поселень; 2) держава, яка володіє колоніями.

Мілітаризація (фр. militarisation < лат. militaris — військовий ) — підпо­рядкування економічного, громадського і політичного життя країни меті та завданням мілітаризму.

Монополія (гр. monopolia < monos — один і роїсо — продаю) — 1) виключ­не право на виробництво, торгівлю тощо, що належить одній особі, групі осіб або державі; 2) перен.; особливе становище кого-небудь, що надає переваги порівняно з іншими; 3) велике господарське об'єднання (трест, синдикат, концерн), яке зосереджує у своїх руках більшу частину виробництва і збуту якого-небудь товару.

Муніципалізація (< лат. municipalis — той,що стосується муніципії) — примусова безоплатна передача приватного майна місцевим органам влади.

Муніципія (лат. типісіріит) — у Стародавньому Римі — місто з правом самоврядування.

My — одиниця виміру земельної площі в Китаї (в різних районах змінюєть­ся від 0,015 до 0,32 га; найпоширеніше — 0,067 га).

Ноу-хау (англ. know - how , букв. — знаю, як) — технічні знання, досвід, секрети виробництва, документально оформлені, передача яких обумовлюється при укладанні ліцензійних договорів та інших угод, оскільки Н.-х. охоро­няється законодавством.

Обол (гр. obolos ) — одиниця ваги, а також мідна, бронзова, срібна монета в Стародавній Греції, Візантії (IX—X ст.), у Франції (IX—XIV ст.), Нідерлан­дах, Іспанії та Португалії в період феодалізму.

Олігополія (< oligos — небагато і гр. роїсо — продаю) — панування неве­ликої кількості фірм, компаній у виробництві та на ринку. Протилежне — монополія.

Охлократія (< гр. ochlos — натовп і kratos — влада) — панування юрби.

Панчаят — 1) в Індії — рада, що очолює касту, храмову організацію, сільський кооператив тощо; 2) назва органів самоврядування в країнах Півден­ної Азії; Національний П. — парламент Непалу.

Патриції (лат. patricii < pater — батько) — 1) У Стародавньому Римі спершу — усе корінне населення, яке входило до родової громади і станови­ло римський народ. Пізніше — родова аристократія; 2) у середньовіччі — міська аристократія.

Патрицій (лат. patricius < pater — батько) — представник родової знаті в Стародавньому Римі.

Пауперизм (< лат. pauper ( pauperis ) — бідний, незаможний) — масові злидні населення.

Поташ (голл. potash < нім. Portasche < Port — горщик і Asche — попіл) — технічна назва карбонату калію. Білий зернистий порошок. Застосовують у виробництві скла, рідкого мила, при фарбуванні тощо.

Принципат (лат. principatus — керівна роль, імператорська влада) — у Стародавньому Римі — форма рабовласницької монархії, за якої зберігалися республіканські установи, але влада фактично належала однй людині — прин-цепсу (першому в списку сенаторів); існувала з 27 р. до н. є. до 198 р. н. є.

Протекціонізм (фр. protectionnisme , англ. protectionism < лат. protectio iprotectionis ) — прикриття, захист) — 1) економічна політика держави, спря­мована на захист національної економіки від іноземної конкуренції шля­хом уведення великих розмірів мита на товари, що ввозяться до країни, а також низки деяких інших заходів; 2) система протекцій, сприяння у вирі­шенні яких-небудь справ.

Рантьє (фр. rentier < rente — рента) — особа, яка живе за рахунок доходів від цінних паперів чи на відсотки від наданого в кредит капіталу.

Ранчо (ісп. rancho ) — у країнах Латинської Америки — садиба; у США — скотарська ферма.

Резервація (фр. reservation < reservare — зберігати) — у певні періоди історії США, ПАР, Австралії, Канади, Бразилії — територія для примусового поселення корінного населення, наприклад індіанців у США.

Реквізиція (< лат. requisitio — вимога) — примусове відчуження за плату (на відміну від конфіскацій) або тимчасове вилучення майна.

Реконверсія (< ре... і лат. conversio — обернення) — переведення економі­ки країни після закінчення війни на виробництво продукції мирного часу.

Репарація (<лат. reparatio — відновлення) — у міжнародному праві вид матеріально-правової відповідальності. Передбачає відшкодування державою завданих нею під час воєнних дій збитків. Виплату Р. звичайно обумовлю­ють у мирному договорі.

Сателіт (лат. satelles ( satellitis ) — охоронець; супутник; спільник) — 1) у Стародавньому Римі — озброєний найманець, що супроводжує свого волода­ря; 2) той, хто залежить від кого-, чого-небудь, виконує чиюсь волю; 3) держа­ва, формально незалежна, але фактично підлегла іншій (більшій) державі.

Сегун (япон.) — титул військово-феодальних правителів Японії в 1192— 1867 pp., за яких імператорська династія не мала реальної влади. Усього було три династії С: Мінамото (1192—1333), Асікага (1335—1338), Токуга-ва (1603-1867).

Секуляризація (< середньолат. saecularis — світський, мирський) — 1) пе­ретворення церковної і монастирської власності на власність світську, дер­жавну; 2) у Західній Європі — перехід особи з духовного стану у світський з дозволу церкви.

Сеньйор (< лат. senior — старий) — 1) У добу середньовіччя в Західній Європі — землевласішк-феодал, який володів селянами і городянами; 2) сю­зерен (вищий феодал) щодо васалів.

Синдикат (нім. Syndlkat < гр. syndikos — захисник) — 1) одна з форм монополії — об'єднання підприємців, яке здійснює свою комерційну діяльність (визначення цін, збут продукції), зберігаючи виробничу та юридичну са­мостійність підприємств, що входять до його складу; 2) у Франції та деяких інших країнах — назва професійних спілок.

Синойкізм (гр. synoiklsmos — подружнє життя) — у Стародавній Греції — об'єднання кількох поселень або міст у єдиний поліс.

Скватер (англ. squatter — селитися на чужій землі) — 1) колоніст, який зайняв вільну, необроблювану ділянку землі під час колонізації (у СІЛА, Канаді, Австралії, Новій Зеландії); 2) дрібний орендар.

Стратифікація (< лат. stratum — настил, шар) — соціальна диференціа­ція суспільства, розчленування суспільства на страти (верстви).

Тариф (фр. tarif < араб, tax ' rif — визначення) — 1) офіційно встановле­на ставка (система ставок) оподаткування, митних зборів; 2) розмір оплати за різні послуги — транспортні, зв'язку, комунальні (ціна послуги).

Феодал (лат. feodalis < feodum — феод (володіння)) — за феодалізму — представник панівного класу, власник феоду.

Фізіократи (гр. physis — природа і kratos — влада) — представники кла­сичної політичної економії другої половини XVIII ст. у Франції (Ф. Кене, А.-Р. Тюрго та ін.). Ф. вважали, що додаткова вартість створюється тільки сільськогосподарською працею, цим самим підкреслюючи різницю між ос-

новним та обіговим капіталом. Виступали проти меркантилізму, обстоюва­ли вільну торгівлю.

Фритредерство (< англ. free trade — вільна торгівля) — напрям в еко­номічній теорії та політиці промислових кіл. Основні принципи — вимога вільної торгівлі та невтручання держави в економічне життя країни. Ф. виникло у Великобританії у XVIII ст.

Фунт (нім. Pfund , англ. pound < лат. pondus — вага, важок) — 1) одиниця маси в багатьох країнах (від 317,6 до 560 г); 2) основна одиниця маси в системі англійських мір, дорівнює 453,6 г; 3) грошова одиниця Єгипту, Ірландії, Кіпру, Лівану, Сирії, Судану.

Холдинг-комланія — корпорація чи акціонерна компанія, яка викорис­товує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших ком­паній з метою встановлення контролю над ними та управління значно більшим капіталом, ніж початковий.

Ценз (лат. census < censo — роблю перепис, опис) — 1) у Стародавньому Римі — періодичний перепис майна для оподаткування; 2) умови, що обме­жують право людей здійснювати які-небудь громадянські права, напр. ви­борчий Ц.

Цензитарій (лат. censitarius ) — феодально залежний селянин, який спла­чував натуральний або грошовий оброк, чинш.

Чартер (англ. charter — брати в оренду) — 1) морський договір між влас­ником судна, літака і наймачем на оренду всього судна, літака або їхньої частини на перший рейс чи термін; 2) рейс, що здійснюється за таким дого­вором.

Шляхта (пол. szlachta < давньонім. Slant — рід, порода ) — у Польщі, Литві, Україні, Білорусі, Чехії — дрібне дворянство.

Штат (нім. Staat — держава) — у деяких федеративних державах (США, Мексика, Бразилія, Індія та в інших) — самоврядна адміністративно-терито­ріальна одиниця.

Янкі (англ. уапкее < голл. Jan Kees , букв. — Ян Сир — іронічне прізви­сько англійських колоністів в Америці, яке дали їм переселенці з Голландії) — прізвисько американців — уродженців США.

Ярд (англ. yard , букв. — палиця, стрижень) — одиниця довжини в англійській системі мір; дорівнює 3 футам* або 91,44 см.

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА

1. Вабенко C._f Гелей С, Гончарук Я. Історія кооперативного руху: Підруч­ник. — Л., 1995.

2. Бєллон В. Финансовьій капитал и промьішленность во Франции. — М., 1983.

3. Бланж Ж. Великий час океанов. — М., 1982.

4. Бодров В. Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, ме­ханізми регулювання та управління. — К., 2002.

5. Боннар А. Греческая цивилизация. — М., 1992.

6. Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм. XVI— XVIII ст. — К., 1995.

7. Великобритания. — М., 1990.

8. Вирчинский В., Котеенков В. Очерки истории науки и техники. 1870— 1917 гг. — М., 1988.

9. Гаврилюк О., Румянцев А. Економічна інтеграція в сучасному світі. — К., 1991.

10. Германская история в новое и новейшее время: В 2 т. — М., 1970.

11. Гончарук Т.Г. З історії вивчення української економіки першої поло­вини XIX ст. (Історіографічні нариси). — О., 1999.

12. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991—1999.

13. Джинчарадзе В. Зкономическая история США. — М., 1973.

14. Економіка зарубіжних країн: Підручник / А. Філіпенко, В. Вергун, І. Бураківський та ін. — К., 1996.

497

15. Економічна енциклопедія: В 3 т. — К., 2001—2002.

16. Железнова В. Зкономика США: Учеб. пособие. — М., 1979.

17. Заборовский Я. Очерки по истории аграрних отношений в Римской республике. — Л., 1985.

18. Западноевропейские страньї. Особенности социально-зкономических мо­делей/ Отв. ред. В.П. Гутник. — М., 2000.

19. Новейшая история зарубежньїх стран: Европа и Америка. 1917— 1945. — М., 1989.

20. История мировой зкономики / Под ред. М.В. Конотопова, С.И. Смета-нина. — М., 1995.

21. История мировой зкономики: Учеб. для вузов / Под. ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. — М., 2000.

22. История США: В 4 т. / Под ред. Г. Севастьянова. — М., 1983.

23. История Франции: В 3 т. — М., 1972—1973.

24. История зкономики: Учебник / Под. общ. ред. проф. О.Д. Кузнецовой. — М., 2000.

25. Карпинський І. Нові індустріальні країни. Хто вони? — К., 1990.

26. Котельникова Л, Феодализм и город в Италии в XIII—XV вв. — М., 1987.

27. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу. — К., 1996.

28. Кригіякевич І. Всесвітня історія: В 3 кн. — К.» 1995.

29. Лазанська Т. І, Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торго­во-промислової статистики XIX ст.). —К., 1999.

30. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. — К., 2001.

31. Ломакин В. Внешнезкономическая политика Великобритании. — М., 1988.

32. Лященко П. Історія народного господарства СРСР: В 2 т. — К., 1951 — 1952.

33. Мельянцев В. А. Восток и Запад во втором тьісячелетии: Зкономиче-ская история и современность. — М., 1996.

34. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних відносин: Підручник / За ред. А. Філіпенка. — К., 1992.

35. Мировая зкономика. Зкономика зарубежньїх стран. — М., 2000.

36. Мир на рубеже тьісячелетий. — М., 2001.

37. Мировое хозяйство и советская зкономика: шансьі и иллюзии. — М., 1990.

38. Мочерний С. Суть та структура економічного суверенітету України // Економіка України. — 1992. — № 11.

39. Организация Обьединенньїх Наций. Основньїе фактьі: Справочник. — М., 2000.

40. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства: Навч. посіб. — К., 1996.

41. Панченко П.П., Славов В.П., Шмарук ВЛ. Аграрна історія України. — К., 1996.

42. Политико-зкономические проблеми всемирного хозяйства / Под ред. В. Седова. — М., 1988.

43. Попов Б., Маркарьян С. Две исторические модели развития Японии в XIX—XX вв. // Зкономическая история: Исследования, историография, по-лемика. — М., 1992.

44. Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році. — К., 2003.

45. Сакс Дж. Крупнейшие зкономические трансформации в истории // Сакс Дж. Рьіночная зкономика и Россия. — М., 1994. — С. 312—322.

46. Сас Я.М. Феодальньїе города Украиньї в конце XV — 60-х годах XVI в. — К.,1989.

47. Смирнова С. ФРГ: новьій зтап промьішленного развития. — М., 1990.

48. Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворен­ня Старокиївської держави до кінця XVI ст.: Навч. посіб. — К., 1996.

49. Україна і світ: Історія господарства від первісної доби і перших циві­лізацій до становлення індустріального суспільства: Навч. посіб. / За ред. Б.Д. Лановика. — К., 1994.

50. Франция. — М., 1990.

51. Фурман О. Єдина Європа. — К., 1990

52. Хисао Канамори, Даюн Вада. Япония — мировая зкономическая дер­жава. — М., 1986.

53. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економіка України і світу: Курс лекцій. — Суми, 2000.

54. Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века: В 3 т. — М., 2002.

55. Зглад Х.О. Борьба гигантов: Зкономическое соперничество Европьі, США, Японии. — М., 1986.

56. Зкономическая история зарубежньїх стран: Курс лекций / Н. Полетаева,

B. Голубович, Л. Пашкевич и др.; Под общ. ред. В. Голубовича. — Минск, 1997.

57. Зкономическая история капиталистических стран / Под ред. Ф. По-лянского, В. Жамина. — М., 1986.

58. Зіідус X . История Японии с древнейших времен до наших дней: Крат-кий очерк. — М., 1968.

59. Зкономика зарубежньїх стран. Капиталистические и развивающиеся страньї. — М., 1990.

60. Юхименко П.І. Загальні тенденції трансформаційної кризи в країнах з перехідною економікою // Наук. зб. Львів, нац. ун-ту імені Івана Франка. — Л., 2001. — С. 181 — 185.

61. Юхименко П.І. Проблеми практичної реалізації монетаризму в Украї­ні // Наук, вісник Вол. держ. ун-ту імені Лесі Українки. — № 3. — 2001. —

C. 13—16.

62. Юхименко П.І., Леоненко ІТ.М., Ільєнко АЛ. Економічна історія: Навч. посіб. — Біла Церква, 2002.

63. Япония: зкономика, политика, история. — М., 1989.

Дотаткова література.

1. Економічна енциклопедія: В 3 т. – К. – К., 2001 – 2002.

2. История мировой экономики: Учебник : Под ред. Проф.. Г.Б.Поляка – М., 2000.

3. Крип’якевич І. Всесвітня історія: В 3 кн. – К., 1995.

4. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних відносин: Підручник: за ред. А.Філіпенка. – К., 1992.

содержание   ..  242  243  244   ..