Доісторичне минуле України - реферат

Територія, яка належить українському народові, починаючи від доби найстаршого

кам'яного віку — палеоліту — й до наших часів, школи не залишалася пусткою.

«Покоління людей виростали одне по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але

покоління від поколінь переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм

нащадкам. Культурна тяглість на укращських землях не переривалася ніде, ніколи.» Так

характеризує історичний процес йа території України один із видатніших археологів

України, проф. І Петро Курінний.

КАМ'ЯНИЙ ВІК

Палеоліт

Біля 600 000 років тому значна частина України була вкрита льодовиками. Перше

зледеніння не досягло меж України, але друге своєю південною межею пройшло недалеко

від Полісся та Чернігівіцини. Трете зледеніння захопило вже значну частину України.

Льодовики дійшли до підніжжя Карпат. Два величезних язики І спускалися до Дніпра, до

Кременчука, та до Дону, устя Хопра та Медведиці.

Льодова маса поволі посувалася на південь, проходячи від 3 до 5 км. на рік, в

залежності від рельєфу місцевости. Величезні камені виривала вона з землі, відривала від

гірських масивів і несла з собою, вигладжуючи їх по дорозі. Такими каменями, валунами,

позначився кінець льодовика. У Києві, наприклад, лежить великий-валун із Фінляндії,

менші валуни зустрічаються на полях Катеринославщини. В селі Сухі Горби на

Лубенщині залишилися брили червоного граніту.

Коли льодовики танули, на поверхні землі, звільненій від льоду, зароджувалося

життя: з'являлися фльора та фавна. Вони не були подібні до сучасних. Ліси кедрів, ялин,

смерек, сосен вкрили територію України. Сибірський носоріг, печерний ведмідь, печерний

лев, мамут, бізон, слон-тригонтерій, гігантський олень — це головні представники фавни

тих часів. Тоді ж на території України з'явилась і людина.

Існування ліодини доводять рештки самої людини та знаряддя, примітивно

зроблені з каменю. Ця доба має назву «доби каменя». Найдавніша називається

«давньокам'яною добою», або палеолітичною. (Ця назва походить від грецьких слів:

«палеос» — давній та «літос» — камінь.)

Довгий час у науці панувала думка, мовляв, в Україні людина з'явилася значно

пізніше, ніж у Західній Евроігі, і що в Україні не було Італеоліту. Тому перша знахідка

палеолітичних знарядь разом із кістками мамутів, викрита на території України в 1871 р.

Ф. 1. Камінським біля села Гонців на Полтавщині, справила велике враження в наукових

колах. Після того на території України було зроблено багато знахідок того ж роду.

Пам'ятки палеолітичної доби знаходять здебільшого у так званих «стоянках»-

«сгійбишах», де людина перебувала більш-менш довгий час, та у «майстернях» — місцях,

де був відповідний до вимог техніки людини камінь. З нього людина виробляла свої

знаряддя й залишала уламки каменя.

Палеоліт поділяється на кілька періодів, які позначаються за назвами тих

місцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавніша палеолітична доба — Шельська

характеризується масивними мигдалевидними кам'яними ручними рубилаши. Датується

вона приблизно 200 000 років до Хр., коли, між періодами двох зледенінь, було в Европі

тепло. Деякі археологи, як от 1. Г. Шовкопляс, Я. Пастернак, відносять до Шельської доби

знахідки біля с. Лука-Врублевська в Подністров'ї Інші археологи, серед них В.

Щербаківський, А. Л. Монгайт та інші, ставляться скептично до цього і вважають речі

Луки-Врублевської пізнішої доби. Аналогічні речі знайдено на півдні Англії, на верхів'ях

Рони, Райну, Дунаю.

Більше матеріялів (і певнішого характеру) про людність України стосуються

наступної доби — Ашельської. Вона збігається з наступом на Україну льодовика.

Підсоння змінюється, зникають теплолюбні тварини, людина шукає захисту від холоду в

печерах, гротах. Вона полює на звірів, м'ясо яких споживає, а з шкір робить одяг. До цієї

доби на Україні належать стоянки на Дніпрі, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с.

Буремка, на Сулі. Наступна доба — Муст'єрська, що датується біля 100 000 років до Р. X.,

припадає на найбільше зледеніння в Україні, 3 тварин живуть мамути, шерстисті

носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо. До цієї доби стосується вже

багато пам'яток перебування людини в Україні.

В. М. Щербаківський вважав, що людина з'явилася в Україні тільки за

Муст'єрської доби." Територія, де перебувала людина, дуже обширна: на південь від

Пинських болот, басейну Десни, до Сіверського Дінця. Пам'ятки перебування людини

знайдено в Чернігівщині (біля Деркуль), на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя), на Волині

(Житомир), у Галичині (с. Касперівка) тощо. Вдосконалюється техніка обробки каменю,

ручні рубила замінюють конечники, скребла. Вживають також кісток тварин як голок,

вил.

До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство:

вміння здобувати вогонь. Людина користувалася з нього для огрівання й освітлення

житла, для печення та варення їжі. Глиняного посуду ще не було, і людина

використовувала для варення черепи тварин. До цієї доби належать житла людини в

землянках. Так, у Києві на Кирилівській вулиці знайшрв археолог В. В. Хвойка селище з

землянками та рештками 70 мамутів.

Решток людини цієї доби не знайдено в Україні, але у Криму, в печері Кіїк-Коба,

серед крем'яних знарядь муст'єрського типу та кісток тварин знайдено такі рештки; руку

та кістки дитини. Типом ця людина належить до «неандертальського», названого так за

річкою Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено її череп. Неандертальська людина

була невелика на зріст, присадкувата, з низькочолим черепом, великими надбрівними

дугами. Можливо, вона ще не володіла розчленованою мовою.

Але ця неандертальська людина вже відчувала існування вищої сили, що керує

життям, і намагалася привернути до себе її увагу та прихильність. Так постали складні

магічні заходи. До цієї доби стосуються й початки вірувань у мітичних предків людини,

«тотеми». Таким предком могли бути тварини, рослини, камені тощо. Пережитки цих

тотемічних уявлень збереглися до наших часів у мистецтві, в байках, казках, піснях.

За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в

самих селищах. При покійниках ставили їжу та різне знаряддя.

Пізній палеоліт поділяється теж на три доби; Оріньякську, Со-Яютрейську та

Мадленську. За час пізнього палеоліту людність зайняла вже широкі простори в Европі:

Францію, Еспанію, Баварію, Бельгію, Саксонію, Чехію, Білорусь, Україну, Крим, Кавказ.

На півночі — фінські землі: верхів'я Волги, Перміцину до Уралу. В той же час

«намічається різниця культур південної та північної Европи: на півночі не було культур

Солютрейської та Мадленської, які дали такі цікаві пам'ятки на півдні. На базі

Оріньякської культури — першої форми пізнього палеоліту — розвивалася т. зв. Сві-

дерська культура (названа від села Свідра Велька, біля Варшави), яку можна вважати

основою балтонордійської культури.

В Україні дуже багато знахідок пізнішого палеоліту (епохи: Оріньякська,

Солютрейська, Мадленська). Крім гротів та печер, людина мешкає в житлах типу куреня.

Стіни їхні обставлено кістками мамугів — іклами та лопатками — і вкрито шкурами

тварин. Найвидатніші з знахідок: Деркул у басейні Сіверного Дінця, Пушкарі на

Новгород-Сіверщині, Чулагів на Десні, Колесниково на Сівер. Дінтр, Старий Кодак біля

Катеринослава, Гонці на Удаю, Мізин на Новгород-Сіверщині, Кирилівська в Києві,

Довгоничі біля Овруча, Фастів, Дубова Балка тощо.

Починаючи з Муст'єрської доби, як сказано вище, в пам'ятках палеоліту знаходять

багато вказівок на існування віри людини у вищу силу, на бажання ії привернути їй

допомогу різними «вотивівіми» знаками й зображеннями та магічними причаровуван-

ніиоі. З цим пов'язані переважно пам'ятки мистецтва, яких було дуже багато. Так, були

фігурки жінок (Гонці), тварин, пташок, малюнки та різьблення на стінах (напр., с.

Озаринці на Поділлі, Кам'яна могила біля Мелітополя, різьба на мамутових іклах

Кирилівської стоянки в Києві, пташки та орнаменти браслетів, меандром у Мізині на

Новгород-Сіверщині тощо).

Взагалі Мізинська стоянка, досліджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чи-каленком та

іншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробів з

каменю та кости заслуговують на особливу увагу фігурки пташок, вкриті геометричним

орнаментом, браслети з ікол мамута й інші різьблені речі. На них — найстарший в історії

мистецтва орнамент меандра, але поставлений похило, навкоси. До Мадленської культури

належить чимало мистецьких виробів, наприклад, у Костенках знайдено 43 статуетки.

Від цієї доби залишилися поховання й рештки людини. Це вже це

неандертальська примітивна людина, а людина кроманьйонського типу, яка мало

відрізняється від сучасного європейця. Вона трималася просто, вертикально, руки ії

рухалися вільно. Вона володіла мовою.

Підбиваючи підсумки, треба сказати, що за доби палеоліту населення України

мало багато спільного з населеяням Західньої європи — південної Франції, Піренеїв,

Швайцарії, Баварії: і антропологічним типом, і технікою знарядь, і побутом, і мистецтвом,

і релігійними поглядами. З другого боку, можна спостерігати чимало рис, які з палеоліту

збереглися в мистецтві України (порівняти орнаменти Мізиня з українськими вишивками

тощо). «Культурна єдність з 100 тисяч років до Р. X.— найкращий довід европейського

походження культури і фізичного типу українського народу», — пише проф. П.

Курінний." З другого боку, важливе те, що з палеоліту оформлюється дві групи

європейських культур: одна охоплювала північну Німеччину, Польщу, північні землі

Східньої Европи, друга розгорталася на південних землях Европи від Піренеїв, південної

Франції, Швайцарії, Чехії, Білоруси, України. Так з палеоліту зароджується розподіл

культур північно-нордійської та південної — кельтсько-дунайсько-української.

Мезоліт

Палеоліт відділяє від неоліту — новокам'яної доби — мезолітична доба. Вона

припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило

переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і риболовецтаом. Відповідно до

цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними — «мікролітами» —

для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни.

Найбільш характеристична для України Свідерська культура. М. Рудинський

вважає, що аналогічна культура мікролітів знайдена ним у багатьох місцях України: біля

с. Смячки, коло Охтирки, по течії Тетерева, на Новгород-Сіверщині, в Миргородському

повіті на Полтавщині (біля с. Яреськи та Шишаки), на Прип'яті. Л. Са-вицький знайшов

мікроліт на Волині.

Великий інтерес мають знайдені в 1936 р. та 1938 р. петрогліфи в

Мелітоігільському районі, біля с. Терпінне — коло Озівського моря. Там на скелях

знайдено декілька сов, видряпаних рисунків тварин — биків, коней, хижаків, мамута — та

рисунків лінійно-геометричного характеру. Біля с. Терпінне багато мікролітів. Усе разом

дас можливість, писав В. Щербаківський, казати про «безперервність життя мезолітіків від

палеоліту до неоліту. З другого боку, ця знахідка свідчить про зв'язок із Свідерською

культурою. В. Щербаківський робить висновок, що життя не припинялося на Україні від

палеоліту до неоліту.

Неоліт

Життя первісної людини змінялося дуже поволі. Минали тисячоліття, а людство

жило так само, як і раніш. Якась невелика зміна у техніці кам'яних знарядь вважається

археологами за дату та ознаку еволюції культури.

Біля І3 000 років тому на Україні можна відзначити ряд нових винаходів та

досягнень, які в цілому остільки важливі, що дають можливість вважати цей час новою

добою, неолітом, себто новокам'яною добою («неос» — новий, «літос» — камінь).

Не тільки техніка кам'яних знарядь дає підстави відокремити нову добу від

попередньої. Зміни полягали в зовнішніх умовах життя. Змінився клімат, льодовики

відступили на північ, підсоння на Україні стало м'якше, тепліше. Північна фльора

наблизилася до сучасної. Змінилася й фавна. Мамугів, тригонтеріїв, печерних левів,

бізонів замінили ведмеді, вовки, лисиці, олені, тури, дикі коні, дикі кабани, кози, зайці,

ховрахи.

У зв'язку з зміною зовнішніх умов змінився побут людини. Вона не мала потреби,

як раніш, ховатися в печерах. З'являються наземні будівлі — халупи. Здебільшого вони не

стояли окремо, а з них складалися села. Про великі села свідчать рештки будівель та

цвинтарі.

Головними ознаками в галузі виробництва з каменю бути: пиляння, шліфуванця

та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент

знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, оскарди, молоти, тесла, долота, ножі,

наконечники списів. Велике значення мало винайдення лука з стрілами Його широко

вживали — знаходять силу стрілок різних форм. Полювання на диких тварин було довгий

час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука з стрілами,

різного роду пасток, сильців людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У

повноводних річках було багато риби, і рибальство було дуже поширене. Вживали для

рибальства сіток, неводів, кидали гарпуни, ловили вудками, вживали замість гачків

малюсіньких кам'яних платівок.

Біля 6-7 тисяч років тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку

посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають

орнаментами. На вогких ще стінках посуду паличками, кістками, навіть пальцями

виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Ганчарство внесло велике полегшення

в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду.

За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні

варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а

потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді —

як орнамент.

Велике значення для людини мало приручення тварин. Першою свійською

твариною був собака. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку. Скотарство стало

значною галуззю господарства.

Наприкінці неоліту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю,

великими патиками, сіяти, жати кам'яними серааіаи. Зерно мололи кам'яними

зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках.

За неолітичної доби відомо чимало будівель на плотах, на озерах та річках, а

також на палях, які вбивали в дно річок та озер. На них будували мости з халупами. Такі

будівлі відомі на Поліссі, на Волині, на Поділлі.

За часів неоліту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева

випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві

перегородки. Такого човна знайдено біля с. Сабатинівки, на р. Возі. Цими човнами можна

було випливати на середину великих річок та озер для рибальства, а також робити більші

рейси річками, які набули значення водяних шляхів, що сполучали різні племена.

З цього часу в житті людини починається нова ера: вона виходить за межі

території, де мешкає. Поволі зникають межі між окремими племенами, починаються

зв'язки між віддаленими країнами. Зароджується обмін, починаються впливи різних

культур.

В Україні знаходять вироби з кам'яних порід, яких нема в тій місцевості. Так —

смугнастий камінь з Волині, обседіян з Вірменії або Карпат на Наддніпрянській Україні.

За цей час можна спостерігати на Україні культурні впливи різних країн. Вони

виявляються у формах знарядь, у типах їх.

За часів неоліту можна констатувати, що Україна мата більше зв'язків з

культурними країнами Сходу (Месопотамією, Кавказом, Малою Азією), ніж з ближчими

сусідами на півночі. Так, Східня Европа вже тоді поділялася на дві частини: південну —

майбутню Україну та північну — майбутню Московію, які перебували під різними

впливами і утворювали окремі культури.

Шириться мистецтво, але в ньому зникають реалістичні відображення тварин,

мабуть у зв'язку з тим, що полювання на диких тварин перестало відігравати таку велику

ролю, як то було за часів палеоліту.

Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки,

жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують,

навіть зв'язують. Його посипають червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З

покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому

світі. Людина неоліту вірила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землі.

Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері, бо

діти, з-за відсутности постійних шлюбів, не знали батьків, і спорідгієння велося за

розрахунком зв'язків з матір'ю. Так утворився лад, в якому жінці належало першенство в

житті групи: матріярхат. Матріярхат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині-

матері. Взагалі за неоліту зайшло так багато змін у побуті людини та в її фізичній будові,

що антропологи припускають появу нової раси в Европі і, зокрема, в Україні. Раса, яка

змінила неандертальську, кроманьйонська.

У 8-6 тисячоліттях до Р. X. стає помітною балто-білорусько-українська єдність на

тлі дальшого розвитку Бвропи. Виявилася вона в культурі неоліту ямково-гребінчастого

стилю. Назва цієї культури походить від характеристичного для неї посуду,

орнаментованого відтисками гребінців або патичків, обмотаних шнурками. Носії цієї

культури жили великими селищами на узгір'ях, біля води. В Україні відомо багато

поселень із цього часу (біля Погорілого на Чернігівщині, Міньєвки на Ізюмщині, Зоранки

на Волині, Кам'яні могили на Маріюпільщині тощо). У Західній Европі їм відповідали

селища типу «к'оккенмеддінгів»: так називаються купи харчових покидьків, переважно з

кісток спожитих риб, мушлів тощо. Кераміка ямково-гребінчастого стилю стала основою

слов'янського стилю кераміки.

Єдність балто-білорусько-українська не була тривка. Вона розпалася на три

комплекси. Але на Україні від цієї групи почалася Трипільська культура, найцікавіша в ії

історії.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА

Кінець неоліту на всій території України характеризується надзвичайно багатою,

блискучою культурою хліборобів.

Перші знахідки цієї культури було зроблено відомим київським археологом В.

Хвойкою иа початку XX ст. в селі Трипіллі, недалеко від Кивва. Назва «Трипільська

культура» залишилася до наших часів за цією культурою, не зважаючи на те, що межі її

поширюються, за сучасними дослідженнями, від Слобідської України до Словаччини, від

Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова.

На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р.

Х„ утворилася культура, яка на всьому свовму протязі мала цілким виразні риси.

Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної

форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Сгіни дерев'яні, обмащені з обох боків

глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді

обпаленою. Розміри цих будівель були різні —від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували

розписані.

Житла будували залезкно від місцевих умов: де був ліс — з плах, обмазаних

глиною, де вакувало лісу — з глиняних вальків або т. зв. саману. На Одещині — з каменю-

вапняку. Житла були здебільшого багатокамерні. У Халепї, наприклад, переважали

чотирикімнатні. Нерідко вони були розписані темночервоними фарбами. Крім багатьох

селищ, розкопаних на Україні, знайдено кілька глиняних моделів, так званих «хаток»

(Сушківці, Володимирівка, Попудні), які доповнюють уявлення про ці будівлі. Вони мали

всередині грубу, лави, Пляк хаток нагадує пізніші українські хати, так само, як нагадує їх

самий характер будови: дерев'яні, обмащені глиною, стіни. Крім житлових будинків, у

селах були будівлі ритуального призначення так звані «точки».

Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм

значенням в історії людства, першою европейською і в той же час світовою культурою.

Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо її

походження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру «домікенською» і вважав,

що вона ся-арша, ніж Мікенська або Егейська культура. Пересуваючивь до Геллади, вона,

мовляв, підсилила основи Егейської культури.

Нові досліди показують, що ці культури чужі одна одній, а хронологічно

Трипільська культура не молоддю від них. Проф. Н. П. Курінний пише, що «чим більше

ми заулиблюемось в досліди над трипільською культурою, тим більшє виявляється виток,

які сполучають цю культуру з культурою еллади. будівлі типу мегарона тут і там, культ

матері й мужа-пастуха» керамічних форм, мітологій, пластичних і орнамеитальвик

мофивів — пояснюють їх генетічні зв'язки».

На Україні Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі

виразні сліди. Український народ зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною

людністю Пра-України. До останніх часів сільські жінки й молодиці розмальовують хати,

комини, печі тощо. У килимарстві, ганчарстві, дереворізьбі, вишивках, нисанках — дуже

багато геометричних та рослинних орнаментів (званих по-народному циганською

вулицею, безконечником, кривулькою, кучериками, троєчками, гачками тощо), які

виразно нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної діб на Україні. На Лемківщіяи,

наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хата (рівнобіжне до

покладеного в стінах дерева з горизотазніними омурами, що сягає, очевидно, до дуже

давніх часів).

Згодом неоліт України характеризується низкою різних культур, пов'язаних з

певними територіями, які мали свої властиві прикмети в кераміці, різних знаряддях. Так,

на Полтавщині жило населення, яке залишило «гребінцеву» кераміку, на Волині та в

Галичині утворилася «надбузька» культура, на Закарпатті — носії «буківської» культури

тощо, в надчорноморських степах — «ямна» культура, і ця назва походить від звичаю

ховати небіжчиків в ямах. Одночасно, наприкінці 111 тисячоліття до Р. X., з'явилися носії

«лінійно-стрічкової» кераміки, пов'язаної з Мізинською та Трипільською культурою. Ця

культура цікава тим, що зв'язує неоліт Волині та Галичини з центральною Европою:

Моравією, Угорщиною, Німеччиною.

Добу неоліту 1, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з

українським народом. В. М. Щербаківський писав, лцо жадного переселення слов'ян не

було. Слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту. «Гадаємо, що історія України

починається з иалеоліту... що всі послідовні великі культури на Україні являють собою

етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу.

Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та

епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях

нашого народу.»

З усього, що подано вище, можна зробити висновки, пише В. В. Мавродін,

мовляв, український народ був автохтоном на тій території, де застала його історія.

Антропологи встановили, що на території історичного слов'янства за перших віків нашої

ери були в основному поширені ті самі європеоїдні расові типи, як і за епохи пізнього

неоліту.

ВІК МІДІ ТА БРОНЗИ

Перший метал, який почали вживати на Україні, була мідь. Перші вироби —

невеликі сокири або долота — знаходили вже в пам'ятках Трипільської культури, але це

було дуже рідко.

Приблизно біля ІІІ тисячоліття до нашої ери на території Европи з'являються нові

наседенці: народ, який опанував усю ту територію, де розгорталася Трипільська культура.

Цей народ з культурного погляду стояв нижче від трипільців. Він неребував у стадії

скотарства і ще не знав рільництва, але був міцніший, войовничіший, ніж трипільці. Він

подолав Ех і приніс із собою вміння обробляти мідь.

На території Донеччини, в районах Луганська, Бахмута, були родовища міді. Там

археологи відкрили рештки первісних шахт, печей для топлення міді у вигляді глибоких

ям у землі, викладених глиною. Знаходять також матриці, в яких виливали різні предмети

з міді: наконечники списів, стрілки, сокири, ножі, прикраси.

Металеві вироби дуже поволі завойовували місце у вжитку людини. Вони були

дорогі, їх важко було виробляти. Тому довгий час, разом з металевими виробами, вживали

також кам'яні, при чому на форми кам'яних сокир та наконечників списів впливали форми

металевих, і найкращі зразки кам'яних знарядь з'являються якраз за часів початку

вживання металів.

Чиста мідь не тривка, тому дуже рано до неї почали додавати оливо, і цей стоп

зветься бронзою. Бронза дуже добрий, ковкий метал.

Нове населення, з яким прийшли мідь та бронза на Україну, принесло з собою

нові форми поховань. Своїх мерців воно ховало у скорченому положенні, часто у великих

кам'яних склепах, катакомбах. Здебільшого їх посипали червоною вохрою. Над могилами

насипали високі кургани. Для цієї Культури характеристична кераміка:. невеликі глечики,

прикрашені «шнуровим» орнаментом.

Пам'ятки цієї культури пов'язують Україну з передньою Азією, Кавказом, а також

з Егейською культурою та Західньою Европою: аналогічні пам'ятки знаходять в Італії, на

островах Середземного моря, в Еспанії.

За доби міді та бронзи ще яскравіше намічається різниця культурних впливів, під

якими перебували південна та північна частини Східньої Европи. У той час, як у північній

частині, в районах Поволжя, намічалися міцні культурні шляхи, які вели на Урал, у Сибір,

де розвивалася могутня мідяна та бронзова культура, — південна частина, територія

України, перебувала під постійним впливом інших осередків: передньоазійських,

кавказьких та західньоевропейських, ближче — угорського. Це яскраво позначилося, між

іншим, на формах бронзових сокир: на північних землях панував сибірський «кельт», на

південних — сокира з довгим обухом, характеристична для Месопотамії та Малої Азії.

З кінцем бронзового віку на Україні пов'язане місцеве виробництво бронзи та

висока ливарна техніка її. Помічається кілька культур, які мали свої прикмети:

Білогрудівська (біля Умані), Ви-соцька (на Львівщині, Тернопільщині, Рівенщині),

Верхнедністровська (верхнє Подністров'я). Вони характеризуються скотарсько-

хліборобським побутом і зв'язками з Італією, Наддунайщиною, Сибіром.

Кимерійці

На цю добу припадає поява на Україні того першого народу, ім'я якого збережено

історією. Це кимерійці, яких описав у V ст. Геродот.

Земля кимерійців лежала від Карпат та гирл Дунаю до Кубані. Хронологічно

культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. Кимерійці мали укріплені городища

(Немирово, Волковці, Пастирське, Мотронівку, Хмільне та інші). Вони ховали небіжчиків

і мали некрополі (с. Волоське на Запоріжжі). У них були складні ритуальні обряди.

Збереглися стели — статуї із зображенням людей (с. Волковці біля Кам'янця-

Подільського, с. Білогрудівка б. Умані, Білозерка на Херсонщині).

Кимерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи

та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Вони були першим народом, який мав царів,

їхні царі були племінними ватажками (могила царя біля с. М. Лепетиха, Херсонщина).

Вони мали культурні зв'язки з Кавказом, Закавказзям, Малою Азією, Шлезьком,

Гальштадтом. Геродот писав, що кимерійці" прийшли з Азії. Сучасні археологи доводять

інше. Дослідник Вілогрудівської культури П. П. Курінний вважає, що ве з Азії могли

прийти вони, а з середньої Наддніпрянщини, їхня культура вредовження Трипільської,

пристосованої до умов табунного скотарства. Перехід частини осілого населення до

табунного скотарстаа штовхав їх на південь, зокрема із Запоріжжя.

ЗАЛІЗНИЙ ВІК

Біля Х століття до Р. X. в Евроігі входить у вжиток залізо і витискає дорожчу

бронзу. Старіший період цієї доби має назву «Гальштадтського» — за місцем Гальштадт в

Австрії, де було вперше знайдено пам'ятки її. Проф. Д. В. Антонович вважав, що залізо

прийшло до Европи з Передньої Азії і, правдоподабно, шляхом через Україну. Тому

можливо, що на Україні залізо з'явилося трохи раніш, ніж у центральній Европі.

На початку залізного віку, в VII ст. до Р. X., на північному-чорноморському

узбережі почали засновувати свої квлонії греки. Ці колонії були тісно зв'язані з

метрополіями, від ящек вони відділилися. Вони мали такий самий політичний лад, брали

участь у гімнастичних змаганнях.

З колоній метрополій одержували продукти – не вистачало в Греції, рибу. За їхнім

посередництвом провадили торгівлю з сусідніми країнами. Згодом вони завели багаті

міста.

Еллінська колонізація поширювалася й далі. Наприклад, у Лубеніфгаі знайдено

рештки грецьких храмів — Аікмпюна, Артеміди.

Серед грецьких колоній перше місце належить Ольвії. Вона лежала на правому

березі Бога, коло с. Парутвя. Засаували Ольвію колонісіи з мКяа Мілета, яие само було

грецьною иолонівю на березі Малої Азії. Ольвія була великим містом. Роаавоаини

виявили рештки міста: майдани, бруковані вулиці, мури, що оточували місто, великі

театри, храми, стадіони, громадські га хихлові будинки. В Ольвії найбільше поважали

богів Аполлона, Дюмтру, Кібелу — жінку, «магір богів».

Ольвія стала значним культурйим освредівом. У ній були вчені, письменники,

була розвинена місцева іфоміжловісп. Місто славилося керамічними та ювелірними

виробами. Віфобляли також зброю.

Подібно до інших чорноморських нолоній, Ольвія карбувала власну монету. Вова

цровадила у значних розмірах торгівлю з сусідніми народами, скуповувала у них хліб,

рибу, рабів і надсилала все це до Греції. З свого боку Ольвія іфодавала еугідам вина,

матерії, мистецької промисловости — золоті те орібні, посуд, прикраси, зброю.

Добре досліджений також Херсонес. У нмму знайдено широкі бруковані вулиці,

майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні рури, водогін. Збереглися рештки

храмів, жиаяових будинків і причанея. На вулицях стояли стели, невфізми — урадові дек-

крете, висічені на мармурових плитах. Серед них мармурова илита з написом: «Присяга

громадян на вірнісіь конвімстуціі своєї держави» (І-П ст. до Р. X.).

Грецькі иолонй відіграли велику ролго в ісіорй населення України, поширюючи

серед нього високу культуру Геллади.

Скити

Тік навівали греки племена, які жили на території України, на північ від грецьких

колоній. Скити у VIII ст. підкорили інші племена, що ревіте жили на Україні.

Під назвою скитів розуміють усе населеная України. Геродот був в Ольвії, бачив

там скитів і писав, що скити прийшли з Азії і вигнали кимерійців. Якби це було так, ми

мали б на Україні від VII ст. нову культуру, яка знищила б культуру народів-

попередників. Насправді того не було. Культура часів скитських в основному залишилася

кимерійською. Відбувається не боротьба народів, а диференціяція суспільства,

утворюються казкові багатства родів табунників і струнка система патріярхального

династичного права. Виділюються могутні, багаті царі."

Скити поділяються на чотири племена. Над р. Богом жили скити-скотарі, між

Богом та Дніпром — скити-хлібороби, на південь від них — скити-кочовики, між Дніпром

та Доном — скити царські, Скити-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми

стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. Скити-хлібороби жили осіло, сіяли

пшеницю, просо, ячмінь, коноплі, цибулю, часник. Продукти скотарського та

хліборобського господарства вони продавали грецьким колоніям,

Крім сіл, відомі скитські міста-городища, оточені валами. Деякі з них, як от

Мотронинське, Пастирське, Немирівське, Більське, відомі з часів кимерійців, були

великих розмірів, їх оточували вали та глибокі рови.

У скитів було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний

різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняйий посуд, часто

величезного розміру, високий, стрункий, так звані «амфори» — в них зберігали воду,

зерно. Був також прекрасний різноманітної форми посуд, прикрашений, за зразком

грецького, сценами з грецького побуту, мітології, вкритий блискучою поливою.

Скитський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на ганчарному колі. В ті часи

греки виробляли також і металеві речі: залізну зброю, мечі, кинджали, різні стріли для

луків, переважно трикутної форми.

Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм

продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким

чином, до скитських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби

з золота, срібла. В них можна відзначити дві групи: одні з них прикрашені сценами з

грецького побуту, мітології, другі — сценами з побуту скитів, безперечно зроблені для

скитів. Завдяки цим пам'яткам ми можемо яскраво уявити зовнішність, одяг, побут скитів.

Серед таких виробів треба згадати мистецькі вази, знайдені в Куль-Обському та

Чортомлицькому курганах, у кургані Солоха та інших. Чоловіки носили короткі каптани,

підперезані шкіряним поясом, штани, які заправляли в короткі шкіряні чоботи, шапки з

повсті. Жінки носили довгі суйгі з поясами, на головах гостроверхі шапки з довгими

покривалами.

Скити мали антропоморфні вірування, в яких поєднали старі вірування

хліборобської трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливами

грецької мітології.

Скити вірили в позагробове життя. Своїх мерців вони ховали в могилах, при

бідних клали горщик з їжею, злиденний інвентар, кам'яні речі. Багатих ховали у глибоких

могилах у формі будинку, над ними насипали високі кургани та одягали їх у розкішний

одяг, з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд. Забивали й ховали разом з

мерцем жінку, коней.

Осередком, серцем царської Скитії був басейн р. Конки, де лежало місто Геррас.

Взагалі по берегах Дніпра було надзвичайно багато могил. У 80-х роках XIX ст. Д. 1.

Самоквасов нараховував до 500 могил, що стояли купами й поодинці, і всі вони, як писав

М. 1. Ростовцев, являли собою цілість.

Завдяки цим могилам ми маємо найкращі пам'ятки скитської доби, в якій грецька

культура об'єдналася з місцевою та східніми впливами. Проф. П. П. Курінний робить такі

важливі висновки щодо скитської культури:

Поховання скитів, скорчене ігід курганами, має аналогію з похованням трипільців

та кимерійців ігід курганами, а видатних осіб скити палили на вогні (с. Верем'я та

Щербанівка — трипільських часів, Білотрудівка — кимерійських). Обидва обряди

переходять до антів і сягають слов'янських дохристиянських часів на Київщині та

Чернігівщині.

Скити продовжують розробку трипільської мітології в образах фантастичного

звіринного стилю і передають її через антослов'ян селу: це образи матері-богині, пастуха

Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо.

Скити користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Цікавий

«слов'янський» горщик, оздоблений «гребінцевим» орнаментом. Початок його — ямково-

гребінцевий стиль, який був провідною формою в трипільській, кимерійській, скитській та

анто-слов'янській культурі і е національною формою пцсуду. Ще виразніше традиційний

зв'язок дає наша хата з її піччю. Від Скитії маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи,

шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.

БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА

Року 512 до Р. X. скитські землі були зруйновані перським царем Даріем.

Використали ослаблення скитів греки-іонійці, які в 511 р. до Р. X. розбудували велику

колонію — Пантікапею, при Боспорі Кимерійському, на місці, де тепер стоїть Керч.

Пантікапея своро розбагатіла й стала новим центром культури не тільки для

Чорномор'я, але проміння ії впливів спостерігається й у Сибіру, ва Закарпатті, в Угорщині.

Вона об'єднала грецькі колонії на берегах Криму, Овівського моря, р. Кубані і стала

осередком Воспорського союзу, до якого увійшли Теодосія, Німфея, Партеніт, Фанагорія

та інші міста.

Спочатку правили обрані «архонти», але від 438 р. до Р. X. з'являються

«базялевси», які засновують спадкові династії. Так постала багата й могутня Воспорська

держава. Вона провадила велику торгівлю хлібом та інтими продуктами, що їх діставала

від сусідніх народів, карбувала свою монету.

У 142 році Воспорська держава підпала під владу Понтійського царя Митридата, а

пізніше — під владу Риму

Сармати

Сучасна аркволоня значно зменшує значення сарматських племен на Україні, хоч

у 1-11 ст. нашої ери вони на деякий час підкореня частину скитів. Нової культури вони не

створили, а прийняли скитську. В IV ст. вони зруйнували Ольвію і пройшли до Дунаю.

Чужоземні письменники переносили ім'я сарматів на скитів, а Птоломвй називав уею

Скитію «Сармагією».

Алани

Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у Г ст. по Р.

Х„ і поступово ім'я їх витіснило ім'я сарматів. Принаймні римські історики так називали

всіх сармагів у Надчорномор'ї.

Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над

Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги

Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гувами, алани поділилися вя окремі

групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Північного Кавказу й

стали предкаііи осетинців. Друга група оселилася в Криму.

Ґоти

У ІІІ ст. почався рух германських народів на схід. Племена, які у П ст. після .Р. X.

сиділи на берегах Висли, Одри, Лаби, рушили на південний схід. Волине плем'я готів

поділилося на дві частини. Візиготи або вестґоти прямували на Тракію, Македонію.

Територія між Богом та Дунаєм опинилися в руках вестгогів.

Друга частина ґотів — остроґоти або остґоти — осіли між Дніпром та Кубанню,

підкорили скитів і робили напади на Ольвію, Тіру, Таврію (Крим), на Меотиду. Під

навалою ґогів заломилася Боспор-ська держава, зникла Придонська Танаїда. Остготи

заснували велику державу, яка сягала берегів Дунаю. Столиця їхня була на березі Дніпра

«Данпрштадир» або «місто над Дніпром», яке добре знають скандинавські саги. Зокрема,

поширилася готська держава за короля Германариха (350-375 й).). Серед ґотів ширилося

християнство.

Виділився своєю енергійною проповіддю християнетеа єпископ Ульфіла. Він

переклав для готів св. Письмо готсьиою мовою, і пе-реххад став першою пам'яткою цієї

мови.

Наприкінці IV сторіччя з Азії посунула на Чорноморські степи орда тюркського

народу гунів. Держава Германариха під цією навалою розпалася. Вестготи, після

короткого перебування на Валканському півострові, вирушили до Італії, здобули Рим і

посунули далі — до Франції та Еспанії. Остготи поділилися на дм групи: одна оселилася в

Криму, де довгий час існувала готська держава з головним осередком у Партенігі та

готська єпархія. Більша частина пішла на Балканський півострів, а в 403 році захопила

Італію й заснувала готське королівство з столицею в Равенні.

З перебуванням у чорноморських степах їоти «причастилися до поятійського

культурного круга», як писав В. Щербаківський. Місцеві майстри виробляли для готів

дорогі оздоби-фібули, браслети тощо з срібла та золота, викладали їх дорогим камінним.

Робили це за традицією звіринного стилю, який дуже подобався готам. Так постав стиль,

що його неслушно називають готським, бо хоч він і був викликаний готами, але не вони

були його творцями. Згодом ґоти перенесли його на захід, де він набрав льокальних форм і

в цілому дістав назву «меровінґського» стилю.

РУХ НАРОДІВ З АЗІЇ НА УКРАЇНСЬКІ СТЕПИ

Від IV ст. по Р. X. довгий час не припинявся рух різних народів з Азії на

територію України, на чорноморські степи. Кожне з племен несло з собою руйнацію,

полон, смерть. Кожне з цих племен забирало з собою частину місцевої людности в своєму

русі на захід, і в той же час залишало своїх людей, які змішувалися з місцевими

мешканцями, асимілювалися з ними, входили як складова частина в те майбутнє

населення, яке застала історія на Україні.

Гуни

Першими прийшли з Азії тюрко-монгольські кочові племена — гуни. Після

перемоги над ґотами. в 375 р. гуни заволоділи Україною від Дону до Дунаю. Вони

зруйнували грецькі колонії на Причорномор'ї. В русі на захід гуни потягли з собою

частину ґотіб, аланів, слов'ян. У середині V ст. вони мали могутню державу, осередком

якої стала Паннонія, звідки вони робили напади на Візантію, Італію, середню Европу. За

царя Аттіли гунська імперія охоплювала величезні простори, але після його смерти (в 453

р.) розпалася. Частина гунів залишилася на берегах Дунаю, частина осіла на території

України.

Авари

В VI ст. по Хр. на Україну посунулися авари або обри, як їх називає наш літопис.

Це був кочовий народ тюркського походження. Вони пройшли через Україну, зруйнували

по дорозі аланську державу, антів, підступно захопили царя Мезамира, в 550-х роках

побили дулібів, в 562 заволоділи Добруджею, в 568 — Паннонією. Авари підкорили

слов'янські племена, зробили їх «данниками». У війську аварів було багато слов'ян. В 626

р. слов'яни билися разом з аварами проти візантійських військ цісаря Іраклія, який розбив

аварів.

На початку VII ст. Аварська держава простягалася від Адрія-тицького моря та

Франкського королівства до Візантійської імперії. У середині VII ст. слов'яни почали

визволятися з-під влади аварів. Так звільнилися чехи та моравці під проводом князя Само.

Частина південних слов'ян опинилися ігід владою болгарів. У 796 році аварів розбив Карл

Великий. Та частина аварів, що врятувалася, втекла через Карпати до верхів'їв Висли та

Західнього Буга. Можливо, під натиском аварів рутили на схід племена радимичів та

в'ятичів, а дуліби пересунулися на верхів'я Західньої Двіни.

Болгари

Болгари, народ тюркського походження, жили над долішньою Волгою, коли у VI

ст. н. ери на Україну рушили авари. Під тиском їх болгари поділилися на дві частини:

одна подалася на захід, пройшла через Україну й осіла у східній частині Балканського

півострова, біля 680 року. Там болгари заснували міцну державу, до складу якої ввійшли

південні слов'яни. Не зважаючи на те, що переможцями були болгари, гору взяла

слов'янська культура, мова, віра. Мова слов'янська дістала назву «болгарської».

За царювання хана Крума Болгарія стала могутньою державою. Вона підкорила

ввесь Балканський півострів від Чорного моря до Адріятицького і виросла на

небезпечного суперника Візантії. Прийняття християнства у 864 році сприяло ще

більшому культурному піднесенню Болгарії. Вона перетворилась на значний церковний

осередок для слов'янських народів.

Болгарія стала посередницею між Візантією та слов'янськими народами. Тут

перекладалися візантійські книги, зародилася й оригінальна література. Болгарія згодом

мала великий вплив на українську культуру.

Друга частина болгар подалася на північ Волгою. По дорозі вони, у УП-УІІІ ст.,

підкорили низку кочовиків сармато-аланського походження і заснували на середній Волзі

ряд невеликих князівств. Тут відбувся процес протилежний тому, що мав місце з іншими

болгарами на Балканах. Волзьким болгарам пощастило підкорити собі місцеве населення,

засимілювати його і зробити болгарську мову загальнопануючого. Зокрема зросло

значення болгарської держави у XI ст. Болгари мали три головних осередки: Великий Бул-

гар на усті Ками (він був столицею від Х ст. до монгольської навали), Біляр, у глибині

країни, на р. Малому Черемшані (тут була столиця від XII ст.) та Сувар на р. Утці, 40 км.

від Волги. У Х ст. окремі княаіветяа об'єдналися в одну державу, а в р. 922 прийняли

іслам.

Археологічні досліди виявили розвинену культуру Волзької Болгарії.

Хліборобська культура стояла дуже високо. Населення вживало плуги, мало багато

ремісників, на визначному рівні була обробка міді та валіза, існували ковалі, ливарники,

косторізи. Болгари вени торговельві стосувки з сусідніми країнами.

Хозари

На початку VII ст. хозари, народ тюркського походження, прийшли з Азії й

заснували велику державу — каганат, яка у VIII ст., під час найбільшої могутности, сягала

до Десни, Дніпра та Дагестану. Хозари підкорили багато племен: аланів, які жили по

Сіверському Дінцю, слов'янські племена, радимичів, в'ятичів, полян та сіверян. Вони

накладали данину й не втручалися в життя підкорених.

Хозари поєднували кочовий побут з осілими, мали хліборобство, скотарство, але

здебільшого брали участь у торгівлі широкого майї-табу. Після розгрому держави західніх

тюрків, що лежала в Семиріччі та Фергані і служила головним посередником у торгівлі

Китаю з Чорномор'ям, це посередництво перебрали хозари. Вони торгували з арабським

халіфатом, Скандинавією.

Хозари заволоділи місцевістю, де сходилися торговельні шляхи з різних країв.

Головною артерією служив Волзький шлях, що сполучав Арабський халіфат із фінськими

землями, зо Скандинавією. Хозари перебували в постійних стосунках з кавказькими

народами, з Візантією, — то ворожих, то мирних.

У VIII ст. бували випадки шлюбів між візантійськими цісарями та хозарськими

каганами, а цісар Лев IV був сином хозарської принцеси. Хозари втягнули підвладні їм

українські племена в орбіту торговельних стосунків з усім тодішнім світом. Але, крім

торговельних справ, вони мали й інший ще великий вплив. У хозарському каганата

ширилися вільно всі релігії: і юдейство, і мусульманство, і християнство, — і з цього

погляду вони теж відіграли виз-вачну ролю в поширенні християнства иа Україні.

Угри (мадяри)

У ЇХ ст. н. ери фінське племя угрів (мадярів) оселилося в сусідстві з хозарами аа

Доном. Під натиском печенігів, які рушили з Азії, угри пішли на захід. Ґрегуар висловив

думку, що вони досить довгий час мешкали між Дніпром та Богом. Константин

Порфірородний називає річку Хінгулус в країні угрів, — це на думку ІІнгул або Інгулець.

Країну угрів він називав «Лебедія». Сліди перебування угрів у Києві — Угорське

урочище, Ольмин двір (Ольма — це Альмус, перший вождь угрів).

Г. Вернадський висунув іншу гіпотезу: головний осередок угрів був на

Слобожанщині, між р. Сіверським Дінцем та Осколом, але їхній вплив поширювався до

Києва. Перебували вони 'в Україні кілька сторіч.

У 862 році угри посунулися на захід і оселилися над долішнім Дунаєм. Після 896

року вони заснували свою державу в Паннонії. Під їхньою владою опинилися деякі

племена слов'ян.

В 902-904 рр. угри напали на Моравську державу, і під їхнім ударом вона впала, її

поділено на окремі князівства, які довгий час перебували під владою угрів.

У 956 році Оттон 1 Великий розгромив угрів під Лехфельдом. Після того вони

осіли в Паннонії, витиснувши звідти слов'ян.

Печеніги

У VIII ст. орди печенігів, кочових племен тюркського походження, намагалися

прорватися крізь хозарські володіння на захід, але хозари твердо обороняли свої границі.

На початку IX ст. візантійські інженери збудували фортецю Саркел для захисту каганату

від печенігів. Проте, у Х ст. частина печенігів прорвалася через каганат. Літопис відзначив

у 915 році, що «придоша печенеги первое на Русскую землю». На цей раз вони не

залишилися на Україні, а пройшли на Дунай. Лише після розгрому хозарів Святославом

печеніги твердо оселилися в причорноморських степах.

Такі були сусіди України, з якими вона перебувала в стосунках на світанку своєї

історії, які впливали на її культуру й утворювали передумови для її дальшого розвитку.

Український народ багато дістав у спадщину від своїх попередників. То була з

економічного погляду певна традиція хліборобсько-скотарського побуту, з культурного

погляду — традиція, що зв'язувала Україну з Західньою Европою, головне — з її

південними країнами. Багато народів пройшло з Азії на захід чорноморськими степами,

але ніколи, хоч яка жахлива бувала навала, вона не винищувала всього населення. Не було

миті, коли б поривався зв'язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між

носіями старої та нової культури. Так передавалися від одного народу до другого

господарські традиції, звичаї, культурні зв'язки, так простягалися нитки від неолітичної

трипільської культури до Української держави.

ПЕРШІ ВІДОМОСТІ ПРО ПОСЕЛЕННЯ ПРЕДКІВ УКРАЇНСЬКИХ

ПЛЕМЕН

Сучасний стан археології дає право твердити, що український народ — автохтон

своєї землі, який жив на своїй території, починаючи з неоліту. Обширну групу

неолітичних племен тисячоліть до Р. X. можна вважати за предків українців, але до цього

часу не можна сказати з певністю, від якого саме неолітичного племени вони походять.

Найясніший зв'язок між українським народом та носіями культури полів

поховань, яку датують кінцем 1 тисячоліття до Р. X.

Поля поховань доходять до нижнього Дністра (Лука-Врублевецька) на заході, а на

сході — до Полтавської та Сумської областей. Зустрічаються вони також у Молдавії.

Поля поховань викликали деякий час сумнів дослідників щодо національности

людей, які залишили їх. Перший, хто в 1901 'році відкрив їх—В. В. Хвойка — в селах

Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині, відразу визнав їх слов'янськими. Сучасні

археологи (М. Ю. Брайчевський, А. Л. Монгайт та інші) твердо відносять їх до

слов'янських. Спірним залишається питання про хронологічну межу: до якого часу

існувала Черняхівська культура? В. В. Хвойка датував кінець її ІУ-У сторіччям нашої ери.

М. Ю. Брайчевський відносить кінець культури до УІ-УІІ сторіч нової ери, але це ще не

можна вважати доведеним.

Характеристичне багатство римських монет у могилах полів поховання. За

підрахунком А. Монгайта, до 1955 року знайдено біля 800 монет. Це свідчить про

торговельні зв'язки носіїв цієї культури. Про це ж свідчать і численні фібули т. зв.

«провінціяльно-римського» типу.

Важливі пам'ятки культури Зарубинецької (Зарубин, Переяславського району) та

Корчуватівської (Корчувате — недалеко від Києва, на правому березі Дніпра). Ця

культура охоплює велику площу: від басону Десни, Сейму, Сули, Псла — до притоків

Дніпра, як от Тясмин, Рось, Тетерів. У могилах знаходять рештки і трупоспалення, і

трупокладення, а також бідний інвентар: фібули, дармовіси, скляні буси, посуд гарної

техніки з блискучою поверхнею. Датуються ці могили від Ц ст. до Р. X. до П ст. по Хр.

Знайдено чимало поселень та городищ — переважно на високих берегах річок.

ПОСЕЛЕННЯ АНТІВ АБО ВЕНЕДІВ ТА ЇХНЯ ГРОМАДСЬКА І

ДЕРЖАВНА ОРГАНІЗАЦІЯ

Слов'ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від

VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей.

Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям.

Ґогський історик Йордан писав, що «анти найхоробріші між ними (венедами),

живуть над луком Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в

тому числі Павла Диякона, можна зробити .висновок, що в V ст. держава антів

охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх

Варти та Одри і частини Богемії. Питання про походження антів неясне. Ф. Дворнік, Ю.

М. Левицький вважають антів одним із племен алавіх. Тмї ж думки Г. В. Вернадський та

М. О. Міллер Значна частива дослідників вважає їх за слов'ян. О. О. Шахматов вважав

авгів слов'янами, які жили на Прикарпатті, С. М. Солювйов — швденно-вахідньою

частиною східніх слов'ян, Л. Нідерле — волинянами, В. О. Ключевський — дулібами, М.

С. Грушевський — українцями. Подвіочи ці думки дослідників, М. Ю. Брайчевський

підкреслює погяяд «націоналіста» М. С. Грушевського, начебто с різниця між його

«українцями» та «дулібами» Ключевського. Сам М. Ю. Врайчевський вважає антів

продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури. В. Щербаківський

вважав, що іменем «анти» називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де

інзніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов'яни

розмовляли однаковою мовою. П. Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на

Валканський півострів, та антів, від яких походять руси.

Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер, займалися

скотарством та хліборобством. Могильники їх нагадували чернахівські, але мали вони й

окремі — для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожвому селі, а спільні

— для кількох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві або Троякові

вали, які тягвуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж,

Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрів заввишки. Найбільше

антських речей у басейні р. Роси; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні

бляшки — всі ці речі О. Спщия та В. Рибак» відносять до антів і всі вони згодом відбинися

в українських речах. Треба сказати, що з археологічного погляду пам'ятки авхів іце мало

досліджені.

Збереглося чимало відомостей про громядсьху та імпхичну організацію антів.

Прокошй Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна

упроияє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але

за часів загальної небезпеки вони обирали царя («тех»), авторитет якого визнавав весь

народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союз для боротьби з

остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою для ангів: лотрапили до

полону (ули забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другий вождь, Меза, відзначився в

боротьбі з аварами в 550-их роках. Відомі імена деяких царів. Так, були Ардагаст,

Мусокій. Правдоподібно, що головний державний центр антів лежав на чорноморському

побережжі.

Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську

державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз». Інші бачать

короткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — з

аварами і т. д.).

У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба

предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та

участю населення у політичному житті.

Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона

впала під навалою аварів.

РОЗМІЩЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКИХ І УКРАЇНСЬКИХ ПЛЕМЕН

Одночасно з антами починають вживати назву слов'ян. Вони разом з гунами

посуваються на захід. У ІІІ-УІ ст. ст. західні та південні слов'яни опанували вже ті землі,

на яких застала їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слов'ян.

В V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять

Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слов'ян, Візантія

будує низку фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте, вона не була в

силах зупинити рух слов'ян. У 40—50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за

Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які проходили з Азії на

захід, слов'яни приходять у рух і подаються на північ, на захід. Частина їх осідає в смузі

лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на

горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже

зайняте українськими племенами. Срезневський писав, що на схилах Карпат, в Ужгороді,

населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід

сягають вони Галичини, Буковини. Частина Семигороддя була заселена українцями. У

ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських

слов'ян з півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто

«права». Якби вони йшли з півночі на південь, Десна була б з лівого боку, вони не могли б

назвати Гї «правою».

«Повість временних літ» подас перелік слов'янських племен так, як вони жили в

XI столітті. «Се бо токмо словенеск язьік в Руси, поляне: деревляне, ноугородци,

полочане, дретовичи, север, бужане, зане седоша по Бугу, после же вельшяне». Кількома

рядками вище читаємо: «Поляном же жиущем особе якоже рекохом, сущим от рода

словенска, й нарекошася поляне, а деревляне от словен же, й нарекошася древляне;

радимичи бо й вятичи от ляхов. Бяста два брата в лясех, — Радим, а другий Вятко, — й

приведеша седоста Радим на Сожю, а прозвашася радимичи, а Вятко седе с родом своим

по Оце, от него же прозвашася вятичи. Й живяху в мире поляне, й деревляне, й север, й

радимичи, вятичи й хрвате. Дулеби живяху по Бугу, где ньше вельшяне, а улучи й тиверци

седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви.»

В іншому місці «Повість» каже так: усі племена мали своє княжіння — «в полях, а

в деревлях своє, а дреговичи своє) а словене своє в Новегороде, а другое на Полоте

полочане. От них же кривичи, иже седят на верх Волги, й на верх Двиньі й на верх

Днепра, их же град єсть Смоленск; туде бо седят кривичи. Таже север от них».

У цьому списку подано племена, від яких походять: український народ (поляни,

сіверяни, деревляни, дуліби, що звуться пізніше бу-жани та волиняни, уличі, тиверці та

хорвати), білоруський народ (дреговичі, кривичі, полочани та радимичі) і великоруський

(словени та в'ятичі). Сіверяни жили на Лівобережжі — по Десні та Сейму, поляни — по

середньому Дніпру, деревляни — по Тетереву, Ужу та Горині, на Волині — дуліби або

бужани, «де нині волиняни», на долішньому Возі. Вони ж звуться бужанами, бо живуть по

р. Возі, та волинянами. Можливо, що то були три окремі племена. Уличі жили понад

Дністром та Богом, а тиверці — між Богом та Прутом. Щодо хорватів, то очевидно тут

літопис має на увазі білих хорватів, в XI ст. входили до складу Велико-Моравської

держави і від к походять -українці східньої та західньої Галичини. У той же час назви

окремих племен зустрічаються в творах різних чужинецьких письменників. В IX ст.

анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ IX ст., перелічував

племе-ва — волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константин Порфірородний теж

перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян. Останні дві

чизви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з племен — волінана, і

називав їхнього царя Маджака. Таким чином, ім'я слов'ян, які в VII сторіччі замінили

назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається в 602 році), зникає в ІХ-Х ст. ст. Його

заміняють назви окремих племен.

В Х-ХІ сторіччях залишилися натяки на пересунення племен. Збереглися назви

долішнього Дніпра — Білобережжя і частини чорноморського побережжя — «Лукомор'я».

На долішньому Дніпрі був торговельний осередок — Олешя, пізніше — Олепіки. Були

українські колонії в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, в Фанагорії. Тільки існуванням

міцного українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тьмутороканського

князівства. На існування значного українського населення на Чорномор'ї вказує «Повість

временних літ». Про уличів та тиверців літописець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци

седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли

до моря й суть градьі их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином

виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони

подалися на північ. На пересунення племени полян вказує пояснення «Повісти» на

походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в

лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів,

двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка

на Оці.

Серед усіг цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім

головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з

часів палеоліту (Кирилівська стоянка, про яку згадувалося вище). Можливо, що тут був

Данпртштадир готських часів. У всякому реві, від VI сторіччя тут уже було місто, як

свідчать аровеоиогічиі дослідження, а від VII от. місто це вже згадується вірменським

письменником під назвою Куяр.

ПОБУТ УКРАЇНЦЮ ПЕРЕДДВИКАВНОЇ ДОБИ

Як свідчать рештки поселень українців УІІ-УШ сторіч, жили вони здебільшого

великими гуртами. Житлами служили землянки з грубами, з дерев'яними стінами,

обмащеними глиною, або хати з сіньми та двома світлицями, що нагадують пляном

сучасні українські хати. Біля житла були глибокі ями для переховування продуктів.

Недалеко від поселень бували могильники з безкурган-ними могилами, з рештками

трупоспалення. Подібні поселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під

вівтарною частиною Десятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої

від Десятинної церкви, кінця Х століття.

Українські поселення мали укріплення — городища з високими земляними

валами та глибокими ровами. Ровміщалися вони переважно на високих берегах рік, на

рогах, які з двох-трьох боків оточені були річкою.

По всіх українських землях залишилося багато городило у Київщині — 400, на

Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині — 100. Ці городища

були рйного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одвого еюв, інші були

укріпленим замком вождя, треті, великі, служили ввхистом для кількох осель. Городища,

однак, не тільки захищали васвлеввя гід ворогів, а й були також адміністративними

оеерздками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розіашовані на великих ріках,

відігравали значну ролю в торгівлі. У ноакному илвмінному об'єднанні були значні

городові центри: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський,

Любеч, у древлян — Турів, Малин, Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля

Городив), у білих хорватів — Велз, Червень.

Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці, майдани,

палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатися багатством Чернігів, де

теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ), Перемишль являли собою значні

торговельні міста.

Археологічні джерела дають можливість уявити собі головні заняття населення.

Це було рільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови, коні,

свині, вівці, птиця). Населення знало ганчарство, ткацтво, обробку заліза, інші ремвства.

Цякливе місце посідало полювання на дикого звіра. Тоді було турів, зубрів, лосів, оленів,

а також тварин з дорогоцінним хутром: білок, куниць, лисів різних типів, а головне —

бобрів у річках. Крім того, було багато диких бджіл, і здобування меду та воску

відігравало значну ролю в житті. Усі ці природні багатства притягувало увагу чужоземних

купців і втягали людність України з далеких, часів у торговельний вир.

Територію українських племен перерізували важливі річкові іиихи, які зв'язували

їх з культурними країнами всього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв'язував

країни Сходу з Европою — був Волзький.

У VII ст. арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив

до свого кола фінські країни східньої Евройи, швкову Віярмію. В лісах північної Европи

водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорнобурих лисів та ін. Хутра

цих звірів були у великій моді на сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Европі.

Ці хутра етали від VII ст. головним дредметом експорту. Про розмір цієї торгівлі свідчать

скарби, які складаівться З дорогоцінного східнього срібла та арабських диргемів. Диргеми

надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки За життя халіфа, при

якому їх карбовано, ІД монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери.

Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі — Китай.

Волзький шлях проходив поза українською територією, але великі притоки

Дніпра — Десна, Сейм, Сула, Ворскла, Псьолта інші— зв'язували Дніпро з Сіверським

Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським .морем. Де волоком, де по річках, арабські купці

потрапляли в басейн Дніпра, і свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишалися великі

скарби диргемів. На острові ґотлянді знайдено 67 000 дир-гемів, в Києві — кілька знахідок

по 2-3 тисячі диргемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці — 1300 диргемів, у с.

Копіївці Вінницької области — 500 диргемів і ін. Крім арабських монет, знайдено

західньоевропейські: французькі, німецькі, англійські та інші. Арабські письменники

багато оповідали про слов'ян (українців), про торгівлю з ними. Вони писали, що

українські купці приходили й до Багдаду, Закавказзя, навіть до Олександрії. Арабський

письменник кінця УШ ст. Мохаммед бен Істак писав, що ці товари спрямовували до.

Тегерану.

Той же письменник писав, що з Каспійського моря йшов інший шлях, який

провадив на Слов'янське (Озівське) море рікою слов'ян (Дон), очевидно, на Україну.

Важливий шлях був прокладений пізніше, коли арабська торгівля вже занепала.

Це так званий «великий шлях з варяг у греки»: з Чорного моря Дніпром, з верхів'їв Дніпра

на верхів'я Західньої Двіни, р. Ловаттю на озеро Ільмень, Волховом на озеро Нево

(Ладозьке), рікою Невою на Балтицьке море. Цей шлях зв'язував Візантію зі

Скандинавією, південь з північчю. З Візантії везли дорогоцінні тканини, вино, ювелірні

вироби, золотий посуд, приправи, овочі. Візантійська торгівля захоплювала широкі кола

українського населення. В бідних похованнях знаходять кавалочки паволок, якими

прикрашали одяг, кульчики, скляні намиста тощо.

Крім «великого шляху з варяг у греки» існували інші: Двінський — від Ризької

затоки Західньою Двіною на Дніпро, Німана Прип'яттю на Дніпро. В Гродні був значний

осевід якого збереглися могильники, рештки княжого палацу. Одночасно з «шляхами з

варягів у греки» існував шлях, який )етинав Україну з сходу на захід. Він ішов з

Каспійського моря ягою, волоком на Дін. Сіверським Дінцем, волоком до приток Дніпро

— Сейму, Десни, або через Псьол, Ворсклу. Перетинаючи Дніпро, Ійін вів на захід

Прип'яттю або суходолом на Краків, Прагу. Цим шляхом везли на захід східні товари, а з

заходу — зброю, металевий посуд, полотно.

Так через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід

— із сходом, арабів та Візантію — із Скандинавією, Індію та Китай — з імперією Карла

Великого. Короля українських племен не була пасивною в цьому торговельному вирі.

Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили насамперед — хутра, на які був

однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Евроггі. Вони

експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на жякі солодощі та

питво, а віск — на освітлення церков та житла багатих людей. Поставляли вони й

«челядь» — рабів.

РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД УКРАЇНЦІВ

Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням

християнства кожне плем'я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом

творення держави відбувається об'єднання цих богів. Головні були: Дажбог, бог сонця,

Велес — бог худоби, Сварог, Хоре, Стрибог, Мокоша, Смарагд та інші. Згодом, коли

наприкінці Х ст. Володимир прагнув об'єднати всі українські племена, він встановив

спільний для всіх культ Деруна.

З християнізацією України зникли відомості про головних богів поганського

пантеону і залишилися тільки натяки на існування певних місць, де відбувалися ритуальні

дії. Очевидно, були «капища» — на це вказують споруди з каменю біля княжого двору в

Києві. С. Я. Грабовський пише, що було знайдено в Києві рештки великого храму,

неподалік від Десятинної церкви. Він згадує і «культовий будинок» в Білгороді.

Наприкінці Х ст., за відомостями, мало місце нищення «капищ». Зберемися де-не-

де статуї богів. Статую Святовида, чи Світовида знайдено в р. Збручі. Вона мала 4

обличчя під однією шапкою. На нижчому ярусі були барельєфи жінок у хороводі та

чоловіків у молитовних позах. Звайдево статую в с. Липиці біля Рогатина, з 4 головами. У

с. Була вя Подаллі знайдено камінь з рельєфною постаттю людини з велехом. У Дрогобичі

знайдено фрагмент каменя із зебражеввіві голови та рук.

У релігійних віруваннях українців існували дві течії: обожнення природи в ріаних

формах та культ роду. Для українця вся природа була населена масою різних божеств:

польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та іішіі живуть,мовляв, у річках, болотах,

у лісах і мовкуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі істоти. У зв'язку з

таким погаидом на природу існували різноманітні обряди, свята, пов'язані зі змінами

весни, літа, осени, зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів:

коЛяди, щедрування, «маелениця», весяянки, гагілки, Купала тощо. У цих ємних

відбивається втаровинний хліборобський та скотарський повут.

Другу групу становить культ роду. Цей культ заповнював усе життя. На

козковому відчувалася присутність предків, «дідів», зокрема під час народин, весілля,

смерти.

Існувала віра в життя після смерти. Мерців палили або погребали, з ними

покладали їжу, зброю. У заможних убивали коня, жінку чи невільницю. Насипали горбки,

іноді дуже високі — кургани. За рік улаштовували тризну на могилі з великою учтою.

Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки — багато з них

перейшло до християнства, зберігши свою внутрішню суть, хоч вони були й пристосовані

до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових,

сезонових, пов'язаних з різними видами праці.

Важливою рисою релігійних уявлень поганської доби була життєрадісність,

ясність. Українці не мали у своєму пантеоні жорстоких, суворих богів. Вони жили одним,

спільним життям з веселою, радісною природою України і відчували її ласку.

ПЕРШІ СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ОВ'ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ

Історія застає слов'ян у стадії розкладу родового ладу племен. Провід у племенах

налевкав людям, представникам визначних родів, що здобуяи своєю діяльністю. Вони

збиралися на «віча» — ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та

миру. На випадок війни вони обирали вождя-князя, а згодом князі залишалися на мирні

часи. Проте, влада їхня, необмвяввяа під час айіяи, за мирних часів була обмежена вічем.

Прокоігій писав, що слов'янами Іінтаіві «не править один муж, але здавна живуть вони

громадським правлінням і всі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно».

Рівні джерела зберегли імена пердих князів українських пле-тв, які намагалися

об'єднати під своєю владою більші частини. Так, у 380-х роках антський князь Вож або

Боз воював ґотів, які напали на антів. Його самого, його синів та Готи взяли в полон і

стратили. Але держава ангів заліавітафя. Ібк 480-558 роками ця держава здобуває характер

військової ортавадії. У ній формується керівна група з воєначальників, людей, з яких

складається рада. Сила держави антів примушує Вйвшпію рахуватися з нею. Вона

простягається від Дунаю до Дону. Ця держава загинула під навалою аварів. Цар Меаамир

у 550-х рівах був убитий, а людність не захотіла коритися аварам і свою землю.

Друга велика держава посталю на Волині. Аль-Масуді писав так: «З цих племен

одне в старовину мало владу, його царя звали Маджак, а саме плем'я звалося Валінана».

Цьому цареві, як могутньому, корились інші племена.

«Ми застаємо у східніх слов'ян на Карпатах у VI ст. великий воєнний союз, який

можна поставити на початку нашої історії: вона почалася з VI сторіччя на північно-східніх

схилах і передгір'ях Карпат.»

Довгий час після того ми не бачимо спроб заснувати державу, яка об'єднувала б

різні племена. Навпаки, бачимо багато племінних князів. Дуже цікаве оповідання

«Повісти временних літ» про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та

Хоривом. Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір — Щека-вищ та

Хоревиці. Легенду цю записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він

оповідав про заснування Києва — Куара в землі «полунян» (полян) Куаром, Ментеєм і

Хореаном. Зберіг літопис згадку про те, як «Кий княжаше в роде своем», їздив до

Царгорода і «якоже сказають... велику честь приял от царя». В легенді цій е зернятка

правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремі міста, які були об'єднані

лише за княжої доби.

Поляни не були єдиним племенем, що мало князів. У Х ст. був племінний князь у

деревлян Мал, якого вони хотіли одружити з Ольгою після смерти Ігоря в 945 році. Посли

деревлян казали їй, мовляв, «напій князи добри суть, иже распасли суть Деревську

землю», — протиставляючи їх іншим князям. Неясно згадує «Повість» про Тура, князя

туровського. Очевидно, племінними князями були Радим та В'ятко, які вивели радимичів

та в'ятичів «з ляхи». Найдовше зберігалися племінні князі у в'ятичів: ще Володимир

Мономах ходив на князя в'ятичів Ходоту.

Можливо, що всі ті князі, яких перелічено в договорі з греками Ігоря (серед яких

немало слов'янських: Предолав, Володислав, Улеб), — були теж племінними князями.

У ЇХ ст. згадується в різних джерелах про якесь об'єднання «ру-сів» на північних

берегах Чорного моря. Так, у житії св. Степана Сурожсьтого, біля 800 р., е оповідання про

напад на Сурож (пізн. Судак) руського князя Бравлина, чудесне навернення його та його

Дружини на християнство. Оповідання це дуже неповне, але вельми важливе. Ім'я князя

— слов'янське, і це дає підстави вважати, що оті «руси» були слов'янами, себто

українцями, зі своїм племінним князем.

На початку ЇХ ст., за перших десятиріч його, у житії св. Юрія Амастридського є

згадка теж про «руського» князя, який напав на Апастриду й охристився. Можна

припустити, що обидва князі виходили з якогось не названого осередку на берегах

Чорного або Озівського моря.

Звичайно, всі наведені факти уривчасті. Коли писалися літописи, вже не було цих

князів, а головне — метою літописів було показати єдність князівської династії, яку.

намагалися вести від Рюрика, існування ж місцевих українських князів не відповідало цій

меті. Важливо те, що з-поміж усіх згаданих вище спроб об'єднати племена в єдину

державу, з одного боку, і існування місцевих князів, з другого, — більш-менш міцна

держава виникла тільки у полян, а осередком її став Київ. Виникла вона на території, яка

вже не раз ставала важливим осередком життя, силою різних умов, сприятливих для

життя, господарства, торгівлі. За доби, яка передувала постанню Київської держави — у

УІІ-УПІ вв. — Придніпров'я переживало надзвичайне економічне піднесення у зв'язку з

розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабами. У VII ст. на Придніпров'ї місцеві майстри

виробляють речі високої вартости: посуд, зброю, прикраси, в яких засвоюються й

перетоплюються чужоземні впливи, і твориться своя культура.

НАЗВА «РУСЬ»

У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення

південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона

дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.

Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу

не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез.

Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739 р.),

хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров,

1860), єврейського (Варац, 1810), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві:

варязька та українська.

Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одае з

племен норманів-шведів. Нормани у УПІ-ІХ ст. ст. почали походи ва узбережжя Західньої

Европи. Вони жорстоко руйнували оковщі, але іноді осідали й засновували держави. Так

було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же чїю орийшли вони

до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну

й там заснували державу.

Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 р.

подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до

північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян.

Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Кооіві» — непереконливий, бо

тяжко припустити, щоб для назви скандинавів^ варягів користалися б терміном з фінської

мови, М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато

знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого

походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст.,

цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію». У

«Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано

мапу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни.

У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.

Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У

нього е виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий,

могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто

приблизно у Придніпров'ї.

Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 р. в «Книзі

шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».

Автор книги 983 р. «Країни світу», в якій він використовував джерела ЇХ ст.,

неперевершений щодо точности, описував країну Русь так: «Від неї на схід — печеніги, на

південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня

межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»

Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не

ототожнювали й візантійські. Патріярх.Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860

році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре.

Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять . підтвердження в

топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу —

Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали

виключно для позначення України.

За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і

він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІП ст. літописи строго

відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших князівств. «Поїхати на Русь»

означало по-їхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «йде

архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ. Року 1165 Новгородський

літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського

манастиря) . . . в Русь, в Киев град».

Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис

нотував: «йде князь Святослав .. . с половцьі поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль

ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в

Русь й приде Києву». Ще характеристичніший вираз того ж літопису стосовно столиці

Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от

иниХ стран, из Русской земли й аче Латинии». Руська земля поставлена між Царгородом і

латинським заходом.

Термін «Русь» непоширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава

охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні у

топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХІV СТОЛІТЬ

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Вище згадувалося перше велике об'єднання українських племен під

проводом дулібського князя в VI ст. Це об'єднання було таким сильним, що пам'ять

про нього зберігалась протягом чотирьох століть, і араб аль-Масуді в Х ст. міг

написати про нього досить докладно. Видатний російський історик В.

Ключевський писав, що «історія (Руси) почалася в VI ст. на самому краю, в

південно-західньому куті нашої землі, на північно-східніх схилах і передгір'ях

Карпат». Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України

пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й

VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні

каравани потребували збройної охорони від напасників на суходільному шляху та

на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних

містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання

дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть

VI ст., починає зав'язуватися державне життя. Серед найманих дружин могли бути

й скандинави, що їх називали у нас варягами.

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва:

Кия, Щека і Хорива, про що була вже мова вище. В останніх часах з'являються

гіпотези, які в цій легенді бачать зернятко дійсности. Так, Д. Ліхачов комбінує

показання никонівського літописця, що користувався старими літописними

списками; там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав ве-

лику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими

болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу

датувати його князювання: він був сучасником Юстиніяна, себто жив у VI ст.

Літопис зазначає дату хозарського нападу – «по смерті Кия» – що стверджує

гіпотезу Б. Рибакова –УІ-УП .ст.

Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков.

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську

державу в половині ЇХ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839

року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора

Людовіка Побожного, яке просило, між іншим, дати дозвіл проїхати через

володіння Людовіка «русам» (Ко8). Вони прибули від руського князя до

Царгороду, але, поки були там, «варварські й надзвичайно жорстокі племена» зай-

няли, землі,через які мали вони повертатися додому, Людовік наказав з'ясувати, хто

були ті посли, і виявилося, що то були шведи.

Ця невиразна вказівка Бертинських аналів викликала багато гіпотез.

Очевидно, володіння князя, від якого прийшли посли, лежали досить далеко від

Чорного моря, і між ними та морем оселилися варвари; цими варварами могли бути

угри або болгари, а князем – Київський князь. Можливо, що вислав він послами

варягів-шведів, яких завжди було багато на службі в різних державах.

З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Евроігі ще

не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й ЗО років, як вона гучно

повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східню Римську

імперію – Візантію. То був похід на Царгород. «Повість временних літ» оповідає,

як у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутности цісаря Михайла Ш,

підступили з фльотою в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але

самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої

опустили в море, знялася буря і знищила «безбожних Руси кораблі».

Ця стисла згадка з «Повісти» доповнює цінні візантійські свідоцтва.

Патріярх Фо-гій каже про цей напад у двох промовах: першу виголосив він у св.

Софії Царгородській під час облоги міста, а другу – після зняття облоги, їх

доповнює «Окружне послання» патріяроса Фотія 867 року, в якому дається

характеристику ругів і повідомляється про їх охрищення.

Цим не обмежуються візантійські джерела: в «Житії патріярха Ігнатія»,

написаному Микитою Пафлагонським, мабуть, біля 880 року, оповідається про

напад Руси на Царгород, і «продовжувач Теофана», теж оповідає про напад Руси;

це оповідання цілком збігається з свідоцтвом патріярха Фотія. Цей факт стверджує

в усіх деталях хроніка Симеона Логофета. Дуже важлива аношмова візантійська

хроніка, яку опублікував Ф. Кюмон: в ній подається точну дату нападу Руси – 18

червня 860 року.

Таким чином, з цих різних джерел можна зробити один висновок: у 860 р.

на Царгород напала фльота Руси. Безперечно, зорганізувати такий похід могла

тільки держава, яка мала військо. Цікаві слова патріярха Фотія про те, що руси

підкорили сусідні народи й, «надмірно возгордившись, піднесли руку на Ромейську

імперію».

Дуже важливим е питання про походження цієї Руси і цієї великої фльоти,

що могла прийти тільки від могутньої держави. Ряд учених (Е. Голубинський, В.

Васильєвський, В. Пархоменко) припускали, що напад на Царгород, як і напади на

Сурож та Амастриду, робила Озівсько-Чорноморська Русь.

Патріярх Фотій завдає удар цій гіпотезі: він точно зазначає, що Русь, яка

напала на Царгород, була віддалена від нього великими просторами і не мала

морських портів. З другого боку – свідоцтво патріярха Фотія, що Русь, перед

походом 860-го року на Царгород, підкорила сусідів, дає підстави бачити в

напасникові Київську Русь. Це мала бути могутня держава, яка

спромогласявиставити аж 6000-8000 люду на 200 кораблях.

Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про

охрищення Руси. Патріярх Фотій в «Окружному посланні» до патріярхів Сходу

року 867 оповідав, що руські князі, настрашені чудом у Царгороді, повернувшися

до Києва, виявили бажання охри-ститися. Цісар Михайло III вислав єпископа та

священиків, і на Русі засновано єпархію. Є низка свідоцтв про те, що охрищення

відбулося не за цісаря Михайла III та патріярха Фотія, а за цісаря Василя 1 та

патріярха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя 1, цісар Константин Порфірородний

у своїй «Історії Василя 1». Про це оповідає й Никонівський літопис (щоправда, XV

ст., але в ньому е багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі

охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У

всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Асколь-да

можна визнати за доведене.

На час правління Аскольда припадає проповідь св. братів Кирила та

Методія, 3 їх житія виходить, що проповідували вони в Криму, де знайшли

Євангелію та Псалтир, написаний «руськими» письменами, і християнина, який

розмовляв руською мовою. На основі цих «письмен» св. Кирило уклав

«глаголичне» письмо і переклав Євангелію на слов'янську мову. Це мало бути 848

року.

Коли Київський князь просив у Царгороду місіонерів, природно, цісар міг

вислати св. Кирила. Є факти, якідають деякі підстави утотожнити місіонера, що

проповідував у Києві, із св. Кирилом: це – оповідання про чудо з Євцнгеліею, яку

кинули у вогонь, і вона не згоріла; внаслідок цього чуда багато людей охристилося.

Никонівський літопис відносить чудо до часів князювання Аскольда, а

Кольбертинські анали свідчать, що сталося воно за св. Кирила.

ПОЧАТОК КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Народня традиція та літопис зберегли пам'ять про Аскольда та Діра, як

християн. Літопис оповідає, що Олег наказав забити обох князів, як узурпаторів;

Аскольда поховано на Угорській горі, і над його могилою Ольма збудував церкву.

Діра поховано в іншому місці –- «за св. Ориною». Сполучення двох імен –

Аскольда та Діра – як суправителів, викликає великі сумніви. Треба гадати, що кня-

зювали вони не одночасно. Аль Масуді виразно писав про Діра, як про першого

серед князів. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й

після Олега, так само дивляться М. Таубе і о. 1. Нагаєвський. Митрополит Іларіон

вважає, що правили вони одночасно.

Викликає багато суперечок сама Аскольдова постать. За літописом –

Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика, які захопили в Києві

владу. В останніх часах питанням походження Аскольда зайнявся М. Таубе: він

вважає, що Аскольд – швед, який прибув до Києва з дружиною через Західню

Двіну і не мав нічого спільного з Рюриком. Але, поруч з гіпотезами, які припус-

кають варязьке походження Аскольда, е й інші: ще О. Шахматов вважав Аскольда

за слов'янина, навіть за Києвого сина; за ним пішов М. Приселков, а з сучасних

дослідників – Б. Рибаков, який виводить ім'я Аскольда від річки Оскіл, і пише –

«Оскольд».

Константин Порфірородний згадує договір між Василем 1 і Руссю

(Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого

Рафальштеттенського митного статуту, датованого часами короля Карльомана (880

р.) або Людовіка Німецького (р. 876), яким встановлювалося мито з краму,

довожуваного з Руси до Баварії.

Усі ці факти: договори з Баварією та Візантією, похід на Царго-род, масове

охрищення – свідчать про існування в середині IX ст. могутньої державної

організації. Слова патріярха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком

потверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року «воєваша Аскольд і

Дір полочан», а 866 року, сказано в «Історії російській» В. Татіщева: Аскольд і Дір

«ходи на кривичі й побіди їх». Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864,

що «убієн бисть от болгар Оскольдов син». Очевидно, були якісь воєнні дії в

Болгарії. Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київської

держави-Руси середини IX ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею

та іншими державами мирові угоди і нарешті – приймає християнство. Усі ці факти

дали російському історикові В. Ключевському право писати, що «Руська держава

була заснована діяльністю Аскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода,

пішло об'єднання слов'ян.» Формування цієї держави довгий час не привертало

уваги істориків, як пройшло не поміченим і для Заходу. Це був час, коли Европа

була охоплена боротьбою германських племен за об'єднання, за творення

державних одиниць. До того ж авари на довгий період створили заслону між

германським та слов'янським світами, і лише перемоги Карла Великого відкрили

очам Західньої Европи вже зформовані слов'янські об'єднання. Діяльність св. братів

Кирила та Методія зв'язала Захід із Сходом християнством. На сході Европи

точилася своя боротьба, формувалися об'єднання, нав'язувалися культурні та

економічні зв'язки з Азією, з Арабським халіфатом, Персією, Візантією;

поширювався обмін культурними цінностями із старими, світового значення

культурами Сходу й творилася нова, блискуча культура, в якій у гармонійне ціле

зливалися чужоземні впливи. На Сході Европи зароджувалася нова могутня

потенціяльна сила – Україна-Русь В організації першої Київської держави брали

деяку участь нормани. УШ-ІХ ст. були добою, коли нормани, під назвою яких

об'єднували населення Скандинавії – шведів, норвегів, а також данів, – на чолі з

своїми ватажками-вікінгами, почали вдиратися до різних земель та плюндрувати й

грабувати їх. Деякі з них осідали на захоплених землях, ініші верталися додому з

пограбованим добром. Згодом окремі групи варягів стали найманим військом. У

VIII ст. нормани, яких наші літописи звали варягами, з'явилися у верхів'ях Волги і,

підкоривши фінські племена – мерю, мурому, мещбру – опанували Волзький шлях.

Близько 800-го року заснували варяги Стару Ладогу – Алдейпобурґ, інша група їх

оселилася тоді ж у гирлі Двіни і заснувала ЗеебурГ, де пізніше постала Рига. На

початку IX ст. нормани нападають на Західню Европу: руйнують Німеччину,

Францію, Англію. На невеликих човнах піднімаються ріками і нищать Майнц,

Вормс, Ахен. Сеною піднялися люди до Парижу і 10 місяців тримали його в облозі.

Допливли до Ісляндії, Гренляндії; через ґібральтар пройшли до Середземного

моря. Подекуди засновували свої держави: у Франції – Норман-гдію, на

Середземному морі об'єднали Сицилію та південну Італію й ..«творили норманське

королівство. Близькі до цих західньоевропейських подій оповідання наших

Літописів про постання держави в землі словенів. Під 859 роком оповідає літопис,

що варяги прийшли із замор'я, поклали данину на «чюдь, й на словенех, на мери, й

на всех (весі – Н. П.-В.) кривичах». В цьому оповіданні відмежована обшир

володіння варягів. 862-го року ці племена «изгнаша варяги за море», але вони не

спромоглися зорганізувати свою владу і закликали із замор'я інших варягів.

Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Синеус – в

Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик став єдиновладним

князем. У Рюрикові Н. Бєляєв, а за ним і П. Ковалевський бачать Рорика, конунга

Фризії, примушеного в середині ЇХ ст. покинути її. Літопис зазначає межі його

володіння: Новгород – в землі сло-вевів, Полоцьк – кривичів, Ростов – мері,

Білоозеро – весі і Муром – муроми. Так на півночі в середині IX ст. постала

держава, яка охоплювала землі словенські (словени, кривичі) та фінські (меря, весь,

мурома). У той час на півдні, в землі України-Руси, вже існувала велика держава з

центром у Києві. Так у ЇХ ст. творяться дві окремі, незалежні держави:

напівфінська Новгородська та слов'янська Київська.

ОЛЕГ (882 – 912) «Повість временних літ», яку складалося в XII ст.,

оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і

доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року882-го Олег із великим військом,

в якому були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі, пішов на південь, здобув

Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

У різних редакціях літопису подається дві версії: в Початковому літопису

говориться, що після смерти Рюрика престол пйсів його син Ігор, а Олег був його

воєводою; а в «Повісті временних літ» Олег стає родичем Рюрика і князем

київським, а Ігорем опікується протягом 30-ти років, хоч у середньовіччі князі в 17-

20 років вважалися повнолітніми. З другого боку – нелогічно, що Олег, здобувши

Київ, накладає данину на тих, хто допоміг йому в цьому: на словен, кривичів, мерю

і Новгород. Новгород платив Києву 300 гривень азк до смерти Ярослава, Взагалі

життєпис Олега непевний: він то князь, то воєвода, навіть умирає непевно: в Києві

називає літопис дві могили, а третя була в Ладозі. Ця концепція літопису, звичайно,

штучна, її створено в XII ст., щоб ствердити уявлення про тяглість княжої династії

від Рюрика, представники якої були єдиними правними володарями Руси. Олег,

безперечно, був сторонньою людиною, не зв'язаною ні з Рюриком, ні з Ігорем.

Характеристичне, що київський митрополит Іларіон у своєму «Слові о законі і

благодаті», написаному до появи «Повісти временних літ», веде рід князів України-

Руси від Ігоря, а не від Рюрика. Олег виявив себе як талановитий правитель. Він

приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами.

Олег, – пише літопис, – «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами,

радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну. Підкорення сіверян та радимичів,

що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді –

Олег сплюндрував береги Каспійського моря. Року 907-го Олег з великим

військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород.

Греки не встигли підготовитись до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду.

Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У «Повісті временних

літ» записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори

являють собою єдність .і викликані тим самим походом; їх штучно розділив

літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один

одного. Йдд. Договори Візантійської імперії з іншими державами укладалося

Ііїіярох однакового змісту примірниках мовами грецькою та іншою: :Дцвговірної

сторони. Різниця полягала в зворотах: «ваш» і «наш» чия є видно, текст договору,

який був у руках літописця, являв собою піаіпію з примірника, написаного від

імени Олега. Цікаво, що тексту переговорів нема в «Початковому літопису», –

мабуть, його мав тільки автор «Повісти временних літ». Договори надавали

великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків

утримання на 6 місяців потребування в Царгороді; на подорож додому повинні

були забезпечувати їх греки вітрилами, кітвами, всім обладнанням, потрібним

човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В

договорах вирішено низку міжнародніх справ: що робити, якщо затоне корабель

котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють чужого підданого, втече раб тощо.

Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах

людей, що -приїжджали з Руси: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а на

передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше як 50 осіб і без

зброї, в супроводі грека. Обидві сторони склали присягу на додержання договору:

греки – по християнському закону, а русичі присягались іменем Перуна та Велеса й

покладали мечі. Цей факт дуже важливий: він свідчить, що варяги, які були в

Олеговій дружині, вже перейняли слов'янські звичаї, бо за скандинавськими

звичаями в таких випадках мечі застромлювано в землю. В листі до царя

болгарського Бориса папа Микола 1 писав: «ви запевняєте, що у вас був звичай...

покладати мечі і ними клястися». У договорі Олега згадується «под рукою его

світльіх й великих князь й его великих бояр». Деякі дослідники вважають, що це –

підкорені Олегом старі князі, інші – що це призначені ним правителі. Як би то не

було, це свідчить про вже зорганізований адміні-страційний апарат, представники

якого брали участь в політичних справах. У договорі 911 року є значне число

болгаризмів, мова в ньому архаїчна, і це дає підстави вважати переклад

одночасним з написанням договору. Це стверджує також, що на самому початку Х

ст. українці вже мали літературну мову, мали й письмена (згадується «Іванове

письмо»). Договір 907-911 рр. –найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь

виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед

Візантією, що має політичну організацію, усгій-неяе право (згадується «закон. . .

язика нашего», «закон руский»). Значення його ширше, ніж свідчення про культуру

тільки України: це – перший документ, в якому східні слов'яни виходять на

історичний кін, як рівноправні з греками. Характеристичні слова А. Шлецера, який

вважав Олегів договір за підроблений; він писав: якби договір цей був

автентичним, його слід було б вважати за найбільш славетну пам'ятку всього

Середньовіччя. Питання про його автентичність тепер можна зважати. за

остаточно доведене.

ІГОР (913–945) (За М. Грушевським 947 або 948) Неясність Ігоревого

життєпису викликала думку про існування двох, а може й трьох князів з таким

іменем, яких літопис помилково об'єднав в одне В усякому разі, родинний зв'язок

його з Рю-риком та Олегом дуже сумнівний. У «Повісті временних літ» між

Олегом і Ігорем прогалина від 916 до 940 року. М. Грушевський припускав, що ці

роки були зайняті князюванням Діра. Ігор продовжував Олегову справу,

приборкуючи племена тивер-ців та уличів, які за Олега були його союзниками;

приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм, на де-

ревлян наклав данину більшу, ніж платили вони за Олега. Обидві ці перемоги

зв'язані з іменем воєводи Свенельда, одного з найвидатніших Ігоревих бояр. Ігор

двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського

моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину

здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний

Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943

році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Але скористати з тих походів йому

не вдалося Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там ва

спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсу-иа, з якими виник

конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпре. У боротьбі з Ігорем Візантія

вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат,

отаборилися в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це

викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти

Ігоревої фльоти «грецький вогонь» – вибухові знаряддя, який спалили багато

човнів. Незабаром Ігор знову пішов походом ва Царгород, але греки запропонували

«викуп», і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор

примушений був виректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити

мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для

історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сиґнаторів: від родини князя Ігоря,

сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед

цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Влади-слав,

Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі е те, що разом з поганами

підписали його християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на

гори, де стояв Перун «й покла-доша оружье своє, й щитм, й золого;... а

хрестеянскую Русь водиша ротЬ в церкви св. Ильи, яже єсть над Ручаєм конец

Пасьпгьч ; се бо сборная церкви». Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що,

зібравши данину з деревлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додат-

кову данину. Обурені цією вимогою, деревляни вбили його. Літописне оповідання

зберегло цікавий факт: Ігорева дружина скаржилася на своє убозтво, порівнюючи з

дружиною воєводи Свенельда, який, очевидно, правив землею деревлян.

ОЛЬГА (945–964) Після смерти Ігоря залишився малий син Святослав, і

правління державою перейшло до вдови його Ольги. Походження Ольги неясне. У

«Повісті временних літ» під 903 роком зазначено, що привели Ігореві дружину із

Пскова іменем Ольгу. Про неї склалося кілька легенд. За одною з них вона, бувцій

дочкою перевізника, перевозила через ріку Ігоря, який захопився її вродою та

розумом і одружився з нею. За іншою леґендою була вона дочкою боярина. Інші

вважали її за дочку Псковського князя. Архимандрит Леонід висунув гіпотезу про

болгарське походження Ольги. Останнім часом виникла нова гіпотеза: Ольга – була

дочкою Олега, який оженив з нею Ігоря, її королівське, норманське походження –

дочки князя Олега – пояснює, чому їй беззаперечно корилася варязька дружина.

Імена – 0лег і 0льга – означають «мудрий», «віщий», «святий». Легкість, з якою

Ольга нав'язала згодом стосунки з цісарем Оттоном Великим, – пише П.

Ковалевський, – свідчить про те, що вони були рівні королівським походженням.

М. Таубе теж вважає Ольгу за дочку Олега. Проте, вся й діяльність промовляє за

слов'янське походження. Ольга стала повноправною княгинею, правителькою

величезної, ще не впорядкованої держави, де ще вибухали повстання проти

центральної влади, що їх «примучували» Олег і Ігор. Було б цілком природним;

якби зі смертю Ігоря почалися з ще більшою силою повстання в різних частинах

тієї молодої держави, де національні прагнення окремих племен диктували

бажання покласти кінець пануванню князів варязького походження. Не можна за-

бувати існування тих «світлих князів», яких згадували договори 911 та 944 років.

Однак, нічого подібного не сталося. Ні літописи, ні чужоземні джерела жадним

словом не згадують про будь-які заворушення. Очевидно, ніхто з тих «ясних

князів» не зробив спроби захопити центральну владу або звільнитися від влади

Ольги. Протягом 20 років правила Ольга державою мирно й тихо. Цей вийнятковий

факт заслуговує на особливу увагу. Не можна випускати з ока, що це було Х ст.,

розквіт Середньовіччя, доби, коли в усій Европі панувала фізична сила, і кожен

володар був насамперед воєначальником, вождем армії. І от–на Київському пре-

столі з'являється жінка, за середньовічними поняттями – стара, бо за літописними

вказівками їй було понад 50 років, хоч, звичайно, хронологія літопису в цьому

відношенні не заслуговує на повне довір'я. Це свідчить про незвичайність її, і

доводиться прийняти характеристику Ольги, яку дає літопис, – як «наймудрішої

серед усіх людей». З другого боку, треба уявляти, на якому високому рівні

культури і моралі стояла держава, що беззастережно корилася жінки, що в добу

панування фізичної сили шанувала розум і душевну красу. Нікому з володарів не

присвятив наш літопис стільки уваги, як Ользі, що протягом двох десятиріч

виступає в авреолі мудрости й жіночого чару. Літопис починає з докладного опису

«помсти», яку вчинила Ольга на деревлянах за смерть свого чоловіка. Деревляни

вислали послів просити її одружитися з своїм князем Малом, убивником Ігоря.

Ольга послів-сватів наказала засипати живцем у ямі, а тих, ща прийшли після того

– спалити в лазні. Після того сама вирушила з дружиною в деревлянську землю, де

влаштувала тризну-учту, під час якої її люди напоїли і перебили до 5.000 деревлян.

Після того з великим військом облягла Іскоростень і наклала на його мешканців

данину: по два птахи з кожного двору. До хвостів тах птахів вона наказала своїм

людям прив'язати запалений трут і випустити їх. Птахи полетіли до своїх гнізд і

запалили ввесь Іскоростень. Не можна забувати того, що ще в «Руській Правді»,

через 60 років після охрищення, існувало право і обов'язок кривавої помсти. Ольга

виступає як зразкова дружина, яка виконує свій обов'язок йеред забитим чоловіком,

а, з другого боку, змальовується як розумна, хитра жінка. Характеристичне, що

літописець, чернець, без найменшого за-суду описує тортури, що їх вигадувала

Ольга для деревлян, бо для нього, людини ХІ-ХІІ стол., було цілком ясно, що

інакше вона не могла зробити. Ні Ігор, ні Олег не мали часу за війнами на

внутрішні справи. Ольга сама об'їхала всю державу: була на Десні, на Лузі, на

Мсті, у Новгороді, у Пскові. В санях або звичайному возі їхала сотні, тисячі

кілометрів. Очевидно, сучасники й наступні покоління розуміли героїчність цих

подорожей, бо літописець згадує, що у Пскові зберігали, як реліквію, сани, якими

вона подорожувала, їздила княгиня також серед племен, недавно підкорених, від

яких можна було кожночасно сподіватися повстань. Ольга закладала нові міста,

села, погости і призйачала в них правителів. Першою з князів вона спробувала

ввести порядок щодо данини: встановила норми податків – «устави», «уроки»,

«броки», «дані» – терміни, яких уживає літописець. В Х ст. всі вони мали своє

окреме значення. Трагічна смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи

оподаткування людности, -спробою чого були Ольжині «устави» та «уроки».

Данину з деревлян, але можна припустити й з інших племен, поділено на три

частини: дві йшли на Київ, а третина на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно

ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий

рівень державницького розуміння людей Х століттА. Ольга встановлювала

«ловища» по всій землі, «перевесища» по Дніпру та Десні; ці обидва терміни

стосувались до полювання: так вона позначала, котрі території повинні були

постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водилися бобри,

хутра яких мали дуже високу цінність як в Евроігі, так і в Арабському халіфаті.

Пізніше, в часи укладання «Руської Правди», вважалося за тяжкий злочин

порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувалося переважно

хутрами, і «куна» була довгий час валютою. Ольга ставила «знамення»; це

стосується вже іншої галузі державного бюджету: бортних дерев, де були рої

бджіл. Бортне бджільництво давало мед і віск, які теж були цінним предметом

експорту. Згаданий вище Рафельштеттенський договір стосується якраз торгівлі

воском. За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції норманського

елементу; можливо, на Русі відбувався він скоріте, ніж в інших країнах Европи.

Про це свідчать імена в родині Ольги: син – Святослав, онуки – Ярополк та

Володимир. Слов'янське ім'я мала улюблена «ключниця» Ольги – Малуша, дочка

Малка Любечанина, яка стала матір'ю Володимира, та брат її Добриня, видатний

воєвода часів Володимира. До неясних місць літопису належить питання про

походження Малуші і дійсне становище її. У середньовіччі всі двірські посади –

«кравчого», «сенешалка», «шталмайстра», «Єґермайстра» і т. п.– займали вищі

представники шляхетства. Так і «ключниця» Ольги була не служницею, а, так би

мовити, довіреною особою, яка мала ключі від її скарбів. Недарма в усіх билинах

Київського циклу брат Малуші, Добриня, виступає, як аристократ, з витонченими

манерами, які відрізняють його від «селянських» синів – Іллі Муромця, Миколи

Селяниновича та ін. Якщо аристократом вважали брата, ясна річ – аристократкою

була й сестра. Генеалогія Малуші віддавна привертає увагу дослідників. Ще А.

Шахматов утотожнював Мала, князя деревського, з Малком Любечанином,

батьком Малупгі і Добриш, а самого Мала вважав за Свенельдового сина. Не вда-

ючись у генеалогію, М. Грушевський вважав Малушу за доньку Мала. М. Таубе,

теж утотожнюючи Мала з Малком Любечанином, вважав його за Дірового сина, а

Діра – за Аскольдового сина. Можливо, з процесом асиміляції норманського

елементу треба пов'язати найзначнішу в житті Ольги подію: її охрищення.

Безперечно, християнство почало приходити до різних шарів українського народу з

давніх-давен. Договір Ігоря під цим оглядом дуже показовий. Дехто з дослідників

припускав навіть, що сам Ігор був потаємним християнином. Така була атмосфера,

в якій перебувала Ольга. Можливо, що вона була охрищена ще за життя Ігоря, але

про це не збереглося фактів. Проте, безперечним е факт охрищення Ольги, коли

вона стала княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок, де й коли він

стався. Відсутність точних вказівок викликала кілька припущень, де саме й коли

христилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у

955-му році. «Повість временних літ» оповідає, що цісар Константин Пор-

фірородний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона –

поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар був її хрищеним батьком.

Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищений батько не

може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря, як раніше

перехитрила деревлян Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата

приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це

розходження в датах викликало гіпотези А. А. Шахматова, М. Приселкова та С.

Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в 957 роках. Вони вважали, що

охристилася вона за Романа Лекапена.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в

Царгороді Константина Порфірородного, який подає точну дату приїзду – 957 рік,

9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею були ії племінник, двірські жінки,

священик Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в

супроводі почету введено в найкращу залю палацу, де вже чекав на неї цісар. Після

короткої розмови запрошено Ольгу на учту, де вона сиділа за одним столом з

цісаревок), – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в

докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує

такої видатної справи, як ц охрищення. Очевидно, приїхала Ольга вже

християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його роди-

ною і наявність священика в почегі. Отже, треба гадати, що охри-стилася вона до

подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з

княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли

бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зівсував Ігор, могли бути

торговельігі, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й

церковні. Не виключено, що Ольга хотіла договоритися з Візантією у військових

справах і обіцяла прислати свої «вої в помощь»; дійсно, 961 року руське військо

ходило на допомогу наступникові Константина, Романові II. Як натякає «Повість»,

прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож,

коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його,

заявивши: «Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла

в Суді». Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо,

стоїть друга велика подія з ії князювання: звернення до короля – що став незабаром

імператором – Оттона 1. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від «королеви

ругів» Олени (це ім'я одержала Ольга при охрищенні) з просьбою прислати

(Іяскіопа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав Іі-Клева єпископ

Адальберт, але заснувати катедру йому не вда-лося, і він повернувся до Німеччини.

Про це розповідав аналіст Яродовжувач Регінона», якого дехто з дослідників

вважає за са-ііого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літо-

йявине згадуютьїї, мабуть, тому, що, коли писалось «Повість времяних літ», у

Києві панували візантійські впливи, ворожі Римові, Иожливо, Ольга висилала

посольство не для того, щоб просити єпис-хіова, або не тільки з цієї» метою. На це

вказує нагорода, що її одер-яйК Адальберт від Оттона 1, не зважаючи на невдачу з

заснуван-іак єпископії. . Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її

постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схаракте-різував ії

М. Грушевський: держала сильною та зручною рукою державну систему й не дала

їй ослабнути ні розвалитися, налад-вла дипломатичні відносини з двома

наймогутнішими імперіями Ввропи, представниками культури Середньовіччя.

Охрищення Ольги, яке залишилося ії приватною справою, дало підстави називати

Я «світанком перед сонцем», а сучасникам її внука Володимира казати, що вона

була «наймудрішою серед чоловіків».

СВЯТОСЛАВ (964–972) Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з

найцікавіших постатей давньої доби історії України. М. Грушевський, який називав

його «запорожцем на престолі», почасти мав рацію: Святослав вув мужній,

войовничий князь, з лицарською вдачею. Але в той аге час він глибоко включився в

міжнародні відносини і відіграв у них величезну ролю. Він воював протягом

усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його

гриміло по всій Східній Европі та. Західній Азії. Його знали письменники Візантії

та арабського світу. Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де

розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і перейшов до Хозарського

каганату; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував

міста – Саркел, Ігіль, Семендер. Після того ігішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх

аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське

військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в

завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східніх походів він не встиг: його

втягнуто в справи Візантії та Балканського півострова. Візантія вела боротьбу з

новим Болгарським царством, яке в ІХ-Х ст. значно зросло; межі Болгарії доходили

до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині

Х ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на дві частини – східню та західню.

Візантійський цісар Нікифор Фока вирішив скористатися з її ослаблення і втягнув у

боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота й спокушаючи

можливістю заволодіти тією країною.

З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію,

здобув Дорістол (Силістрія), ще 80 міст, і вирішив пере-несги свою столицю до

Переяславця. Там, казав він, «вся благая сходяться: від греків – золото, паволоки,

вина, овочі, з Чехів і Угрів – срібло та коні, з України – хутра, мед, віск і раби».

Болгари пішли на порозуміння зі Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну

печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадкові,

вона уникнула полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати

столицю. Розбивши печенігів, він вернувся до Болгарії.

У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з

Европи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши

великі сили, примусив Святослава до капітуляції, і в 972 році знову укладено

договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з

новим військом, але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його забили печеніги.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на

Сході Европи. Однак, у справах України він грав скорше негативну ролю, і мали

рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми.

Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама

неспроможна було боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть па-

нування в степах. Балканська політика Святослава також не дала Русі. В цьому

періоді можна констатувати важливий факт: зміцненяім поганської реакції серед

княжої дружини. Літопис оповідає, щоСвятослав відмовився охриститися,

покликаючись на вороже став-яеввя дружини до християнства: вона глузуватиме з

князя-христи-диина. Проте, серед його дружинників було багато християн.

ЯРОПОЛК (972–979). Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив

свою державу хЬк трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Во-

лодимирові, синові Малуші, Новгород. Вони всі були молоді, і він Призначив до

них воєвод: Ярополкові – Свенельда, а Володимирові – дядька його, Добриню.

Літопис оповідає, що під час ловів син Свенельда, Лют, загнався Ті

володіння деревлян, і там убив його Олег. Наслідком цього, намовлений

Свенельдом, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимр утік до Скандинавії

збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак,

тривало це недовго: в80 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та

Києівом, і Ярополк був підступно забитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю

державу.

Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західньою

Европою. 973 року його посли з великими дарами були їа соймі в Кведлінбурзі, де

перебував Оттон 1. Ближче мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до

Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедікта VII. Треба гадати, що воно не

мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але самий факт

приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з

Риму.

Усі ці факти дають підстави припускати, що Ярополк, старший з онуків

Ольги, який найбільше перебував ігід її впливом, був християнином, Можливо,

цьому сприяла його дружина, грекиня, колишня черниця, яку Святослав привіз

йому «красоти ради лица ея». О. Єфименко, не зазначаючи джерела, писала, що

Ярополка охри-стив якийсь католицький місіонер.

Доба, яку розглядали ми вище і яка закінчилась об'єднанням усієї держави

в руках единовладця Володимира, надзвичайно важлива. З великою швидкістю в

різних напрямках відбувався процес об'єднання розпорошених племен східніх

слов'ян в політичну цілість під проводом України-Руси. В цьому процесі можна

намітити два головні осередки: північний з Новгородом, який об'єднав північні

слов'янські та фінські племена, і південний з Києвом, який об'єднав українські

племена. Обидва вони довгий час були незалежні один від одного. Лише за Ігоря

починається залежність Новгорода від Києва, коли він призначає до Новгорода

Святослава, а за Святослава новгородці просять собі князем Володимира. Ярополк

знову об'єднує Київ з Новгородом.

Ще до Святослава зникає більшість окремих «ясних князів», які виступали

в договорах Олега та Ігоря. Залишається кілька – як Рогволод Полоцький, пізніше –

Ходота В'ятицький, варязького та місцевого походження.

Змінюється характер князівської влади: воєначальники, ватажки найманих

дружин стають володарями, які перебирають всю повноту влади. Поволі втрачають

своє значення віча, бо сильні князі вже не потребують погодження з ними, і в разі

потреби радяться зі старшими дружинниками. Також змінюється характер

дружини: варягів, чужий елемент, усувають або виступають поряд з ними місцеві

люди, бояри, землевласники. Історія зберегла кілька імен у договорі Ігоря в особах,

мабуть, Свенельда, Малка, Добрині, Блуда, Претича, – число яких зростає. На

прикладі Свенельда бачимо, що вони мали свої дружини, які жили іноді багатше за

дружину князя. Можливо, оцим «ясним князям» з договорів Олега та Ігоря і «бо-

ярам під рукою князя» – договору 972 Святослава належали ті розмірне невеликі

«гради»-городища, яких було дуже багато. Б. Ри-баков нараховує в Х-ХП ст. 9

городищ біля Путивля, 6 – біля Риль-ська, 5 – біля Ромна тощо.

Уривчасті відомості з чужинецьких джерел, а також літописів, фолкльор і

археологічні матеріяли дають можливість уявити культурний стан України-Руси

ІХ-Х ст.

При архевлегічних розкопах виявлено недалеко Десятинної церкви в Києві

рештки двоповерхового мурованого палацу часів Ігоря та Ольги. В румовищах

збереглися уламки мармурових баз та ка-штелій з яшми, ширефу, рештки підлоги з

кольорового мармуру, куски скла, фресок, мозаїк, позолоти. З такого палацу Ольга,

за словами літопису, дивилася, як несли деревлянських послів у чов-І-яах.

Безперечно, такий палац не був єдиним. І Серединою Х ст. датується багатий

скарб чернігівських могил: Цчорна могила з її славетними турячими рогами. На

срібному окутті і одного рога по-мистецьки зображено рослинний орнамент,

тотожній ї з орнаментом меча, знайденого в Києві На другому окутті вміщено І

складну композицію: боротьбу Кощія з Грифонами; цей сюжет згадується в билині

про Ставра Годиновича. Б. Рибаков зазначає, що цей сюжет перейшов до герба

Чернігова. Обидва окуття прикрашені черню високої мистецької вартости. Хоч у їх

виконанні вичувається вплив Сходу, арабського та грецького мистецтва,

виготовлено їх на Україні, на що вказує матеріял і їх зв'язок з місцевим

фолкльором. Чеський археолог Схраніл відзначаєвплив ювелірних виробів Чорної

могили на речі, знайдені в Чехії: в могилах Х-ХІ І ст. у Желеніцах – в бронзових

ґудзиках, у могилах в Ресевіцах, Мельнику, Жаложе, Перемосте, на Моравії. Ще

більше аналогії з речами поховань, що їх знайшов археолог 1. Червінко у Моравії.

В цих речах, – писав він, – відбився стиль, невідомий у Західній Европі,

але відомий на Русі. В ризниці Собору св. Марка, в Італії, І переховується чудової

роботи тарілка, яку Ольга подарувала Константинові Порфірородному.

Висоті матеріяльної культури відповідає й духова. Вже згадувалося, як св.

Кирило і Методій знайшли в Криму Святе Письмо, «руськими письменами

писане». Це – перша вістка про українські письмена. Чернець Храбр згадував, що

слов'яни (українці) писали «резами». Договір Олега з греками був написаний

«Івановим письмом». Акад. Н. Нікольський вказував, що в «місійній праці свв. Ки

рила й Методія треба шукати . . . початків письменства на Русі-Ч Україні».

Культура не обмежувалася вмінням писати: в ІХ-Х ст. в Україні-Русі була вже

літературна мова. Договори Олега свідчать, що слов'янська мова не була нижчою за

грецьку, бо в перекладах виразно висловлено поняття міжнароднього та цивільного

права. В договорі 907 року згадується «руський закон», заповіти, грамоти, що їх

князі мусіли давати керманичам кораблів.

З історії Аскольда, з договору Ігоря бачимо, як ширилось християнство в

Україні. Дуже цікаві київські глаголицькі листки, що їх знайшов Срезневський. На

сімох аркушах написано глаголицею – письмом, винахід якого приписують св.

Кирилові – латинського обряду літургікон. Це свідчить про вживання

глаголицького письма та про існування латинської літургії.

Таким чином усе говорить за високу культуру України дохристиянської

доби. Проф. П. Курінний висловив цікаву гіпотезу про існування у Вишгороді, під

Києвом, старішого за Київ культурного осередку, в якому був манастир, де

підготовляли слов'янських священиків, «Освіта й наука абсолютною новиною на

Русі не були. Коли існували перед Володимиром значні християнські громади на

Русі, мусіли бути зав'язки книжности і школи», – писав М. Грушевський.

РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ

СВЯТИЙ ВОЛОДИМИР І ВЕЛИКИЙ (980–1015). Із загибіллю

Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу

її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і

фінські, і тюркські. Увесь цей конгльомерат не був ще об'єднаний нічим, крім

княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів, Отож,

Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не

вияснює.

Року 981 повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від

рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984

ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що

радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів

(воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину,

«яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які

не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще

йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя

Рогволода. 981-го року пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ»,

і «зая гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то

були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була

заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до

Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над

горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належали до Чеської держави.

Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла

Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію

відмічується серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960-их

рр. Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади

Руси, її поділили Чехія та Польща, і чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що

до 980-их років Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував

Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу

України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними поль-

ського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир

відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення

моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона 1, половини Х ст., визначала

межі празької дієцезії по ріках Бугута Стрию. Літопис занотовує похід Володимира

на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Руси велике значення. По-перше – в

зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припидияся довіз

соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були солягощі в Дрогобичі та

інших місцях. Подруге – на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з

Червеня лежав шлях уздовж: Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з

Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.

Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Вугом, і

переміг іх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир

(Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець

згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до

Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: року 985

літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них

не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з гоіми мировий договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з

південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто

виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною,

Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них

кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків

кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця

оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими»

почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів нарід

порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах.

Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги

проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фолкльорну

пам'ятку про облогу печенігами Білгороду – під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка ІСБОГО

часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І Навіть коли після

заволодіння Києвом у 980 році варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і

спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь

радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, й

ератях, й о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає ,лін відповідальних

намісників, воєвід. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько

його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд. Характеристичне – в

билинах багато їагісця приділяється Володимировим учтам, на яких збиралися його

«багатирЬ-витязі, що походили з різних верств людности: Добриня .– аристократ,

Олеша Попович – з священичого роду, Ілля Муро-мець – селянин, Дюк Степанович

– з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління

синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках.

Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д.;

їх заміняють – кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами

в цілій Европі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну

своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім

культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних

етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба

було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис

оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна,

Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів

викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за

пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд пра-

вильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена,

поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини,

Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Спмаргл та Хоре – жидівські боги, Мокоша –

фінський. У цьому е деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили

богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено

тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть

людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами,

Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився

батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров

мучеників за віру.

Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська

релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку

відігравала християнізація для всіх держав Европи.

Вище вже була мова про те глибоке коріння, яке мало християнство в

Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких

колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської

держави. Протягом ЇХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування

християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій

половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе

християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства,

незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльносте

Кирила та Методія і їхніх учнів.

Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира,

починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки:

грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З

другої половини ЇХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів

Володимирової держави. Року 864 охристилась Болгарія, року 928-35 – Чехія, 962-

992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство

його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти

Володимир до переконання в конечності охрищення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство

Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охристився він

у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко кре-стился

єсть в Києві, инни же реша: в Василеві, другий же инако скажют». Можливо, що

зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію?

Можна припускати, що, уже вирішивши охристити народ, і чекав для цього

слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.

Коли саме охристивбя Володимир? На це дає відповідь чернець і Яків,

пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерти його

незаперечна – 1015 рік, отже охрищення припадає на 987 рік. Нестор у «Житті

Бориса та Гліба» подає також 987 рік. . Обставини склалися для Володимира

сприятливо. Року 987 візантійський полководець Барда Фока повстав проти

імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Константан звернулися до

Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з

сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як

припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило

Барду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки.

Вони пам'ятали тверду заборону свого Діда, Константина Порфірородного, який

писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ.

. . почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у

нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба

відповісти на таке ганебне домагання, що на те е заборона, страшна й непорушна

постанова святого й великого Константина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських

колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Кор-суня – з одного боку, а

погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів,

всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й

обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за

дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами

святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як

переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави.

Тріюмфатор, єдиновладний володар величезної держави, в авреолі непереможного

«воїте-ля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися

привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», охрищення Руси відбулося надзвичайно

просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти

всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була

«радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх».

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон,

прославляючи в «Слові» Володимира за охрищення Руси, писав: «аще хто й не

любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию

спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на

перифе-ріях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато

поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоевір'я».

Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій

релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке

духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію

встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе –ієрархів,

священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса,

разом з «попами», і передав йому новозбудовану «Десятинну» церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській

історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.

Голубинський, М. Грушевський В. Пархоменко останнім часом митрополит

Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з

Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у

візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення

величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри-

щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни

збереглися відомості. Чомусь фактой охрищення не могла пишатися Візантія.

Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації–а вони були безперечно–при

наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для

людности мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками

між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність

з новою релігією, її основами – могли провадитися тільки зрозумілою мовою.

Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало

духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-

доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша

ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з

Охріди, де існував незалежний від Візантії патріярхат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед

них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий,

Т. Коструба, 1. Холмський, П. Ковалевський, о. Назарко та чимало інших. Ця гі-

потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки

різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971)

перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю

улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида,

що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні

Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха

тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була

близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-

болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними

провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф П.

Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у

Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження

християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на

початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст.

Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють

сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в наверненні

Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато

плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С.

Томашівський, о. 1. Назарко, д-р Г, Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло –

безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало

Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної,

пишної візантійської культури, що переживала в'Х-ХІ ст. новий ренесанс, У Х ст.

Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену

Церкву. «Константинополь... справді був другий. Рим... І вся держава, ввесь народ

це визнавали.» Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і

«взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим Правом можна

назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із

Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на

обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги

Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991

року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує

повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи

Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря

Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової

дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року

1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо-

відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-

1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його

дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього

треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично

автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка

мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би

такий деталь: Номоканонприйнято не в редакції патріярха Фотія з його

передмовою, а до-«фоті-ївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б.

Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу,

стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським,

скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира,

ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископів та митрополита у зв'язку з

Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списка перших

митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим

митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд,

визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Не зважаючи на те, що

найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М.

Владімірський-Буданов,О. Лотоцький, М. Чубатий, о, 1. Назарко, вважають його,

бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді

найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними

князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським».

Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф ТріГвісон,

майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про

що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських

володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя

Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-

іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Ли-

сим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з

Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а

також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була

дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була

реґенткою.

Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того

монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою

лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичено у

Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ

Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу;

ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба»

остаточно не з'ясоване. Він зустрі-лаегься не лише на монетах Володимира та його

нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з

дослідників вважають тризуб за родинний знак болодимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі

українські, але й слов'янські племена Східньої Европи, а також частину фінських та

литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними

зв'язками, матримоніяльними союзами – Українська держава за Володимира стала

на одне з перших місць в Европі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці,

Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс

новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з

палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним

муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-

Володимир-ської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті

збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун,

Спаса, св. Софії та катедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну,

бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над

спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і

була вона розшшно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.

Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що

прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста,

його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів,

скандинавів, франків, греків, вірмен– різномовною, різноплемінною масою

людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу

культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було

мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітектів; оздоблення церкви

потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру,

потрібно було багато грамотнихлюдей: читців, співаків тощо. При церквах

Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім

Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.

Можна сказати – жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була

так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь,

як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин –

зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступ-

ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит

Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному «Слові» так

характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир),

но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя:

політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М.

Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би

сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської

держави».

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його

життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,

і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її

до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин

держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років

перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю

центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його

сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування

трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм

окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй

правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти

між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він

призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а

іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося

князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,

забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –

осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.

Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до

Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-

мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно

довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у

в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля

себе, можливо – дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати

війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,

несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь

Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з

Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався

з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити

владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового

сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та

Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася

більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та

Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та

Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017

році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.

Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з

Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами

і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була

Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни

з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу

частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома

імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,

мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:

Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову

заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив

Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»

загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я

«Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року

1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»

Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з

кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після

війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по

Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,

Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно

ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя

Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним

володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія

Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. . Правління Ярослава

значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній

політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався

повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до

Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив

на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і

оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-

українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю

після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив

Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після

того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на

ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в

1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу

Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час

міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував

спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –

Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.

Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за

віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800

дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про

віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:

інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських

земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке

назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши

таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких

фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року

1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що

князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою

гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини

ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним

натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий

наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з

допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої

поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На

побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути

кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв

(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на

віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато

позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-

тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.

Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від

часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у

Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.

Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,

хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.

Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати

візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря

Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти

погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,

закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її

знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього

укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною

Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні

стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про

клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в

обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги

з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з

Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава

польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі

за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій

хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-

позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син

Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.

Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського

маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до

Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,

невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі

матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали

Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали

його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх

головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не

завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II

Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також

король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля

Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була

одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з

дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її

склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка

нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.

Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди

з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти

одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля

Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в

Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка

Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За

правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,

ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та

Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-

кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-

Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в

Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при

дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував

манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-

1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського

обряду, про що свідчать закони Владислава.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до

Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна

брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх

зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після

смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем

Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського

дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти

повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали

до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На

актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних

васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної

кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю

євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського

походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але

також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,

оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван

постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави

церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка

та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.

На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і

його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх

домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів

дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.

Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-

ішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також

болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ

Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії

митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь

візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським

патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили

митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в

улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і

книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна

мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,

високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його

«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,

рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці

правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,

Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано

шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються

манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у

печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до

якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал

чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.

Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом

Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський

манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті

Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.

Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже

існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.

Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.

У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької

мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.

Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,

що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які

перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи

книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-

теку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли

цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і

протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і

сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення

християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні

люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в

перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли

літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-

Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –

митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика

не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію

Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситивпіиеся премудрости книжної».

Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну

філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,

але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.

Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися

красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.

Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –

Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник

Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син

його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,

дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.

Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому

Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що

збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала

Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,

але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого

церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що

збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від

Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,

ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.

складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром

3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і

коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий

паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),

Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з

церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква

св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.

Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право

митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім

округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од

востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й

княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та

уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –

палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У

Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав

послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи

ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,

Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де

жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були

на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького

вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився

живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.

Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду

найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,

вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,

неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.

Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських

церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та

інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому

поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом

молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-

Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з

більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-

денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,

Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –

Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,

Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини

володіли

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його

життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося,

і вже за життя Володимира почати виявлятись ознаки того розкладу, який привів її

до загибелі: брак злюто-ваности і тенденції до відокремлення складових частин

держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років

перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю

центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його

сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування

трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм

окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй

правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежности,

можливости самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти

між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він

призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а

іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося

князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода,

забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія –

осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою

одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю.

Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до

Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк

почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні-

мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно

довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райн-берна. Єпископ помер у

в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля

себе, можливо – дав Святополкові Вишгород.

За два роки «вийшов із послушности батькові» другий син, Ярослав

Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати

війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові,

несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь

Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси.

Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 року він утік до

Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з

Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015–1019). Святополк, що перебував у Києві, скористався

з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити

владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового

сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та

Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася

більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та

Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та

Муромська.

Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли актив-ности.

Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом

проти Святополка. В 1016 році Ярослав розбив Святополка під Любечем, і в 1017

році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава.

Влігі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з

Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами

і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була

Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни

з митрополитом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши

посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Святополк об'єднав більшу

частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома

імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і,

мабуть, пізнішу Галичину,

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054). Тріюмф Святополка був недовгий:

Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову

заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив

Святополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи»

загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я

«Окаянного», – писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові единовлад-ности. Року

1023, коли він усі зусилля звертав на повернення захід-ніх земель, що їх «забрав»

Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з

кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після

війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по

Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні,

Цісля того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно

ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя

Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки,° залишаючись єдиновладним

володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія

Ізясла-вичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 року. . Правління Ярослава

значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній

політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався

повернути землі Західньої України, що їх забрав Болеслав: 1022 року він ходив до

Берестя; скориставшися зі смерти Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив

на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і

оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-

українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю

після смерти Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038) прилучив

Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після

того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західніх сусідів: у 1038 році – на

ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.–на мазовшан і в

1047 р. – знову на мазовшан. Ці) два походи на мазовшан провів він у допомогу

Казімірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час

міжусобної боротьби, що розгорілась після смерти Болеслава, він підтримував

спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому –

Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III.

Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за

віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800

дуці. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра. В піклуванні про

віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість:

інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських

земель. У 1030 році ходив він на ЧУДЬ і над Захід-ньою Двіною збудував місто, яке

назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши

таким чином свою владу за Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких

фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року

1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь» син Ярослава, що

князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою

гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо, з причини

ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним

натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий

наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з

допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої

поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай.™ На

побойовищі. збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути

кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв

(недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казімір на

віно за Марію Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато

позитивного, бо степи залишалися неосвоеними, а шлях до Чорного моря перетя-

тий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році.

Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від

часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у

Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М.

Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо,

хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.

Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати

візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря

Константина. З цим прглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти

погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Ви-шата,

закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її

знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього

укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною

Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні

стосунки з західньоевропейськими володарями. Вище вже згадувалося про

клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердости лінії в

обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги

з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з

Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом II проти Болеслава

польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі

за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій

хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з про-

позицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син

Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта.

Другий князь, імени якого не названо, був одружений з дочкою саксонського

маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до

Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій,

невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі

матримоніяльні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали

Київську державу з Західньою Европою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали

його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх

головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не

завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II

Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також

король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля

Скотконунга Олафа Інгігердою-іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була

одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з

дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її

склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка

нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою.

Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди

з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смер-ти

одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією,сини забитого короля

Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в

Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка

Володимира була одружена з угорським королем Владисла-вом Лисим. За

правління Стефана 1 Святого (1000-1038), одруженого з ґізелою Баварською,

ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та

Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покли-

кано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-

Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в

Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при

дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував

манастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія 1, Соломон (1061-

1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського

обряду, про що свідчать закони Владислава.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до

Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна

брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх

зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після

смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем

Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського

дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти

повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій УП – писали

до неї шанобливі листи, вихваляючи ії чесноти, добрий вплив на Генріха 1. На

актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних

васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної

кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю

євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського

походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але

також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Евроігі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,

оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, «митрополит Іван

постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави

церков камену Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка

та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених.

На початку 1020-их років він виступив як ініціятор канонізації Бориса та Гліба, і

його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх

домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів

дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є.

Голубинський – за українця («Природженого руського», М. Приселков, С. Тома-

ішвський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також

болгарина, з яким закінчилася доба незалежносте української Церкви від ВізантіїЛ

Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії

митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь

візантійський патріяр-хат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом с спроба Ярослава розірвати з візантійським

патріярхатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили

митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса на Берестові, в

улюбленому селі Володимира Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і

книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна

мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою,

високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його

«Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір,

рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці

правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді,

Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано

шосту – в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються

манастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у

печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до

якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал

чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.

Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом

Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печорський

манастирЛ Біля Володимира-Волинського засновано манастир на передмісті

Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші манастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури.

Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, – а тоді вже

існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи.

Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков.

У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької

мови.

Школи були не лише при манаотирях, але також при більших церквах.

Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати,

що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які

перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи

книги писав, положьі в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліо-

теку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли

цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і

протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і

сприяли заходам Володимира у справі християйізації Руси та ширення

християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні

люди допомагали йому в його праці –чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в

перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли

літописці – славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-

Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа –

митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика

не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію

Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наси-тивпіиеся премудрости книжної».

Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну

філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних,

але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту.

Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися

красне письменство, переклади та оригінальна література.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти.

Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, внук –

Добриня, правнук – посадник Новгороду, Константин; його син – посадник

Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син

його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав,

дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава.

Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому

Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що

збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала

Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру,

але й вони свідчать про кодифікаційну працю.

Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого

церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що

збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від

Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу,

ніж мало місто Володимира, і оточив її валом.

Археологічні досліди виявили Грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.

складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром

3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і

коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий

паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську),

Жидівську Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з

церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква

св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.

Дорогоцінні мозаїки, фресйі, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право

митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім

округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од

востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й

княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися гільки фундаменти та

уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі –

палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У

Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він , приймав

послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» – балькон чи

ґалерія. В цій же частиш міста знаходи якись двори високих сановників: Борислава,

Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де

жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були

на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького

вояки, що був у Києві в 1018 році. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився

живчик багатого міста.

Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистещ-ва.

Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду

найвизначніших мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського,

вірменського і романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,

неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.

Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських

церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та

інших містах.

20-го лютого 1054 року Ярослав помер, залишивши заповіт у якому

поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом

молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-

Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з

більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмуторокань. Пів-

денна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро,

Поволжя припали Всеволодові. Молодіш сини одержали: Ігор – Волинь, Вячеслав –

Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира,

Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; принаймні його сини

володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке

князівство жило своїм окремим, сепаратним життям.

Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували

старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет

старшого брата.

Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди

знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не

знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом.

Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Взагалі цей поділ підривав ідею

сдности, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати

цілість держави.

Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, і

обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи

покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба.

Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного

політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання

про категорію так званих «ізгоїв» деклясованих княжат, батьки яких померли, не

досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі

опинився в момент смерти Ярослава його онук, син померлого новгородського

князя Володимира.

ІЗЯСЛАВ 1 (1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078). Декілька років старші

Ярославичі правили мирно, в згоді між собою, так що цю добу можна назвати

фактичним трігомвіратом трьох братів: Ізяслава — київського і новгородського

князя, Святослава — кйязя Чернігова, Мурома і Тьмуторокані, та Всеволода —

князя Переяслава і Ростова.

Після смерти Вячеслава, в 1057 році, брати спільно перевели Ігоря з Волині до

Смоленська, а Волинь перейшла до Ізяслава. Після смерти Ігоря брати поділили

Смоленськ, В обох випадках синів Вячеслава та Ігоря в рахубу не взято. Три брати

спільно звільнили з «порубу» Судаслава, спільно зі своїми боярами доповнили

«Руську Правду», спільно воювали проти Всеслава Полоцького, який захопив був

міста Ізяслава — Псков та Новгород. Після перемоги над ним на р. Немизі брати в

1067 р. підступно схопили Всеслава з синами й звикнули У в'язниці в Києві. Землю

брати поділили так: Галичину, Волинь та Полоцьк узяв Ізяслав, а за це Новгород

передав він Святославові; Смоленськ узяв Всеволод. Разом ходили брати 1060 року

проти торків, або узів, які без бою повтікали, але за ними прийшли .вайміцніші з

усіх кочовиків — половці. 1062 року вони розгромили Всеволода й пограбували

Переяславщину, а коли три брати 1068 року виступили проти них з великими

силами — розбили їх над р. дельтою й сплюндрували Київщину та Переяславщину.

Коли Ізяслав утік до Києва, кияни скликали на Подолі на торгорищі, віче, на якому

ухвалили послати до Ізяслава людей просити коней та зброю для походу проти

половців. Ізяслав відмовив їм. Треба думати, що вже раніше були — невідомі

ближче — непорозуміння між ним та населенням, і він побоявся, що цю зброю

звернуть проти нього. Тоді учасники віча пішли «на гору», розгромили двір

тисяцького Коснячка, либонь вважаючи його за головного винуватця поразки.

Після того частина їх рушила розбивати в'язницю і визволяти «свою дружину» (це

стверджує, що вже раніше були якісь загострення відносин між Ізяславом і

населенням), а друга частина пішла до княжого палацу, де сперечалася з князем,

який сидів «на сінях» — на галерії. Переговори не заспокоїли народ, і він кинувся

до «поруба», звільнив Всеслава з синами й проголосив його Великим князем. Так

описує літописець перше народне повстання у Києві.

Ізяслав, почуваючи себе заслабим для боротьби, втік до Польщі і за сім місяців

повернувся з польським військом на чолі із королем Болеславом Сміливим.

Всеслав утік до Полоцька, і Ізяслав без бою ввійшов до Києва. Однак, напередодні

син його, Мстислав, жорстоко покарав повстанців: 70 чоловіка стратив, багато

осліпив. Віче з Подолу переведено на «гору», де легше було за ним стежити.

Назовні відносини братів встановилися. Року 1072 всі вони брали участь в

урочистому перенесенні мощів Бориса та Гліба до нової церкви у Випігороді, яку

спорудив Ізяслав.

Але незабаром стався конфлікт, і рівновага володінь була порушена. Полоцьком

володів Всеслав, але Новгород, що його колись Ізяслав дав Святославові, як

компенсацію за Полоцьк, залишився у нього. Отже Святослав мав найбільше

земель. Літопис каже, що Святослав «намовив Всеволода проти Ізяслава», і 1073

року вони йримусили Ізяслава знов тікати з родиною із Києва. Його землі поділили

брати так: Святослав приєднав до своїх володінь Київщину та Поволжя, а Всеволод

— Волинь і Турів. Святослав став значно сильніший, ніж Всеволод.

Ізяслав звернувся по допомогу до Болеслава II, давгш йому за це великі скарби.

Ситуація в Евроігі була надто тяжкою: вона була поділена між двома силами, які

боролися за інвеституру — цісарем Генріхом IV і папою Григорієм VII. Болеслав

не міг підтримати Ізяслава, бо в самій Польщі були прихильники цісарської партії,

тоді як сам він належав до папської. Вплинув на нього й син Всеволода, Володимир

Мономах, який вимагав зректися допомоги Ізяславові; за це князі дали допомогу

Болеславові проти Чехії та Угорщини.

Ізяслав рушив до цісаря Генріха IV з подарунками — посудом і одягом величезної

ціни. Той обіцяв підтримку, і вирядив до Святослава свого свояка Бургардта,

єпископа Штаденського, з вимогою Генріхові IV подарунки ще більшої вартости,

ніж Ізяславові дарунки, за те, щоб не допомагав Ізяславові. Хроніст Лямлерт пише,

що Бургардт привіз від Святослава Генріхові IV стільки золота, срібла й дорогого

одягу, що ніхто не пам'ятав, щоб коли в Німеччину привозили стільки. «Очевидно,

тодішня Русь мала чим заімпонувати бідній ще тоді і малокультурній Німеччині:

багатством, розкішшю, комфортом, своєю вирафінуваною грецько-орієнтальними

впливами штукою», — писав М. Грушевський.

Ізяслав, не дочекавшись повороту Бургардта, вирядив сина Ярополка до ворога

Генріха IV — папи Григорія VII. Папа, замість реальної допомоги, дав два листи —

17 і 20 квітня — один на ім'я Болеслава Сміливого з наказом повернути гроші, які

він узяв за допомогу, а другий — на ім'я Ізяслава-Дмитра, в неясних виразах

закріплюючи за ним «королівство руське». До цього епізоду, мабуть, відноситься

так званий «Кодекс ґертруди», або Трірський псалтир, з чудовими мініятюрами. На

одній з них — постать Апостола Петра, до ніг якого припала жінка в князівському

корзні; поруч — князь і княгиня в пишних убраннях. На другій — Христос на

престолі двома руками тримає вінці над князем та княгинею; за ними постаті —

Апостола Петра та св. Ірини і написи: «Ярополк, Петро та Ірина». Хоч М.

Грушевський скептично ставився до цих мніятюр, все ж їх треба вважати за докази

перебування Ярополка у папи Григорія VII в 1075 році.

Цей короткий відтинок часу — 1073-1077 рр. — надзвичайно цідаций відносинами

між Україною і Західньою Европою. За цей час даілі у внутрішні справи князів

втягнуто Европу. Ізяслав мандрує до Німеччині, наче по добре відомій йому країні.

Тут, можливо, родинні зв'язки, завдяки численним шлюбам, їде до сакдаського

маркграфа Дедо, з ним до Майнцу, до Генріха IV; в цій офаві Генріх IV двічі

висилав послів до Святослава (один раз — Бургарда, другий — Маґдебурзького

архиепископа Фрідріха); багатства, що їх одержав Генріх IV, допомогли йому в

боротьбі проти папи. Далі — звернення Ізяслава до папи і листи його. Україна вже

увійшла в коло європейських держав.

СВЯТОСЛАВ II (1073—1076)Святослав правив надто короткий час, і

відомості про нього дуже бідні. Серед них можна виділити дві важливі групи

фактів. Насамперед — пробудження громадської думки, з якою Святослав мусів

рахуватися. Носієм такої думки виступив Києво-Печерський манастир, де

скупчилася розумова еліта України. Найбільше значення ц тому манастирі мали

його основоположники — Антоній і Теодогій. За правління Ізяслава його

прихильником був Теодосій. Антоній, як видно, був в опозиції до Ізяслава, не знати

ближче чому; він був на боці Всеслава, і коли 1069 року Ізяслав повернувся до

Києва, Антонія переховував у Чернігові Святослав. М. Грушевсь-кий припускав,

що за тих часів до Святослава могло перейти більше людей, незадоволених з

Ізяслава.

Позбавлення Ізяслава престола викликало в Києво-Печерському манастирі реакцію

проти Святослава. Ігумен Теодосій, запрошений Святославом, не прибув до нього

на трапезу, він писав «епистолії», виступав усно, порівнюючи Святослава з Каїном,

і вимагав повороту престола Ізяславові. Святослав примушений був рахуватися з

Теодосієм, запобігав його ласки, виявляв до нього пошану, і досягнув того, що

Їводосій дозволив поминати на єктеніях Святослава, але після Ізяслава. Ці факти

свідчать про те, яке місце належало Києво-Печерському манастиреві та його

ігуменові в Українській державі. З другого боку відчувалася опозиція в Київській

дружині, зокрема в зв'язку з переходом до Києва чернігівської дружини.

Святослав правив не повних три роки; найздібніший з усіх Ярославових синів, він

намагався захопити, якнайбільше земель, прагнув єдиновладдя.

До історії перейшов він як книголюб, подібно до Ярослава, і з його ім'ям зв'язані

два Збірники — 1073 та 1076 років. Обидва Збірники переписав якийсь Іван, а

може це були два різні Івани. На другому є примітка, що переписано його «из

многих книг княжих». Зміст їх — переклади різного роду статтей з болгарських та

грецьких оригіналів. Збірник 1076 р. прикрашений чудовими міні-ятюрами, серед

них — портретне зображення Святослава з родиною. Збірник 1073 року укладений

був власне не Святославом, а ще Ізяславом.

Року 1077 великокнязівський престол посів Всеволод. Чернігів він віддав синові

Володимирові, а Волинь — Олегові Святославичеві. Діставши вістку про смерть

Святослава, Ізяслав, з допомогою Бо-леслава II, рушив на Україну. Всеволод без

боротьби передав йому великокнязівський престол.

ІЗЯСЛАВ (1077—1078). Третє правління Ізяслава (1077-1078) виповнене

боротьбою з молодшими князями-«ізгоями». Перший конфлікт з ними стався ще за

володіння тріюмвірату, 1064 року, коли Ростислав Володимимирович, заволодівши

Тьмутороканню, вигнав звідти Гліба Святославича, але незабаром був отруєний

корсунським греком: мабуть, він втручався в справи Криму. В момент повороту

Ізяслава князів-«ізгоїв» стало більше, і вони завзято допоминалися своїх прав.

Тьму-торокань стала свого роду Запоріжжям, куди тікали молоді князі з-під опіки

дядьків і де збирали сили для боротьби. На зміну гегемонії Києва виступає

сепаратизм окремих земель.

Року 1078 вибухла перша війна між старшими і молодшими князями. Всеволод

здобув від Ізяслава Чернігівщину, якою колись володів Святослав. Це викликало

похід Святославичів, яких підтримали інші «ізгої». На допомогу взяли вони

половців — явище, що стало постійним у князівських війнах. На Нежатиній ниві —

урочищі біля Чернігова — стався бій, в якому загинули Ізяслав і молодий князь-

«ізгой» Борис Вячеславич.

У «Слові о полку Ігоревім» зворушливо згадується цю трагічну битву, а літописець

присвятив Ізяславові цілий панегірик, забуваючи й розправу з киянами року 1068, і

те, що 1078 року правда була ва боці Боріса та Олега, а не їхніх стриїв.

ВСЕВОЛОД (1078—1093). Останній з Ярославичів, Всеволод об'єднав під

своєю владою Київ, Чернігів, Смоленськ, Переяслав, землі над Волгою і прагнув

поновити єдність Київської держави. Однак, все правління його виповнено було

боротьбою з «ізгоями», число яких незаконно збільшено синами великого князя

Святослава. У боротьбі з ними головним діячем був талановитий син Всеволода —

Володимир Мономах. Поза владою Всеволода залишалися Полоцьке князівство, де

князював Всеслав, землі Ізяславичів: Володимир, Туров і Пинськ (Ярополка) та

Новгород (Святополка) і Галичина, де князювали в Перемишлі, Теребовлі та

Звегіигороді три брати Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. Про них дійшло

небагато вісток, але видно, що вони завзято боронили свої землі від Угорщини,

Польщі, Волині.

Володар і Василько року 1084 заволоділи Володимиром, що належав Ярополкові.

Володимир Мономах відібрав його від Ростисла-вичів і передав знов Ярополкові.

Це викликало ненависть між Ростиславичами та Ярополком, і року 1087 по дорозі

до Звенигороду Ярополка вбив скритовбивник, який втік до Перемишля, до князя

Рюрика. Це викликало підозру, що в злочині брали участь Ростиславичі. Всеволод

закінчив тим, що закріпив за Ростиславичами все Підкарпаття з Теребовлею.

Частина Волині з Володимиром, що звалася пізніше Володимерія, дісталася, згідно

з волею Всеволода, «ізгоєві» Давидові Ігоревичеві. Берестя виділено Святополкові

Ізяславичеві: він обміняв Новгород на Турово-Пинську волость.

Святославичі, всупереч усім правам, втратили батьківську спадщину. Гліб загинув

1078 року на засланні, а Романа 1079 року забили під час походу на

Переяславщину його ж спільники-половці. Найактивніший Олег, після невдачі на

Нежатиній ниві 1078 року, втік до Тьмуторокані, але там його схопили хозари й

передали грекам — треба гадати — на бажання Всеволода. Греки продержали його

у в'язниці чотири роки, і лише 1083 року він повернувся до Тьмуторокані.

Молодший Святославич — Ярослав — сидів у Муромі.

Боротьба з «ізгоями» була страшна тим, що відкривала шляхи в Україну половцям,

яких «ізгої» брали за допоміжне військо. Приходили половці й самі, палили міста і

села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним

чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів.

Всеволод, хоч порівняно не був ще старий, сам рідко брав участь в походах, і

виявив себе як обережний дипломат. Володимир Мономах в автобіографії писав,

що Всеволод був дуже освічений: не виїжджаючи нікуди («дома седяй»), вивчив

п'ять мов. До цього, можливо, примушувало й те, що, крім дипломатичних

стосунків з Европою, мав він складні умови в родині: одружений з візантійською

царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові, Володимирові), мав

свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії — по

братах; доча Євпраксія була німецькою цісаревою, а син Володимир одружився з

дочкою англійського короля Гаральда П, ґітою, що згинув у битві при ГастінГсі, р.

1066; в тій же битві загинув Гаральд Гардрада, чоловік Єлисавети Ярославни,

король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля

Нормандії, на завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди — свояки

київських князів — наклали головами.

З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки

Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа

саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий

посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем

Генріхом IV, і Генріх IV коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо,

грали тут ролю матеріяльні розрахунки: Генріх IV не забув скарбів, що їх дістав від

Ізяслава за допомогу, і від Святослава — за невтралітет у боротьбі братів за

престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років

тому.

Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх IV,

як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою

дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив

цим її становище. Коли Генріх IV, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив

до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці

до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха IV, і Матільда

допомогла їй звернутися до папи Урбана II. Справу її з Генріхом IV обговорювали,

згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці р. 1095 — перед 30-

тисячним натовпом. Генріха IV засуджено і виклято за знущання з жінки.

Євпраксія повернулася до Києва, вступила до манастиря, де й померла 1109 року.

Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Европи й

відограла значну ролю в долі Генриха ІУ.

Дуже складні були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною,

він, очевидно, не мав жадних конфліктів на церковному ґрунті. Цісар

візантійський, Михаїл VII Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв

його побожність, закликав до солідарности з Візантією, просив допомоги.

Після Іларіона, про якого незнати, чи він помер митрополитом, чи примушений був

залишити катедру, тільки 1072 року бачимо митрополита-грека Юрія. Від 1077

року з'являється митрополит Іван II Продром, теж грек, видатний учений.

Року 1054 стався поділ Церков. За 20 років після того папи починають шукати

шляхів для поновлення їх єдности. Цього прагнув папа Григорій VII, це сприйняли

його наступники — папи Віктор III, Урбан II і антипапа Климент III, який вислав

до Києва, до митрополита Івана 11 посольство, з кардиналом Григорієм на чолі з

пропозицією з'єднатися з Римською Церквою. Лист Климента III не зберігся, але

збереглася відповідь митрополита Івана II, в якій він заявляє, що не має права

вирішувати питання об'єднання Церков і радить звернутися до патріярха.

Важливим є спокійний, лагідний тон відповіді митрополита; він передає привіти

Климентові III, клірикам та пастві від себе, руських єпископів та «мирян». Папу на-

зиває «всесвятішим і преосвященним братом».

На кінець XI ст. припадає кілька не цілком ясних, але цікавих фактів. Після смерти

митрополита-грека Івана 111 1090 року, в літописі згадується ім'я Єфрема,

єпископа Переяславського, як митрополита, але не Київського, а Переяславського.

Невідомо, хто був він: грек, вірменин чи українець. З його біографії видно, що був

він при дворі Ізяслава, потім постригся в Києво-Печерському манастирі.

Єпископ Переяславський Єфрем будував у Переяславі церкви, мури, переніс мощі

св. Теодосія до церкви Києво-Печерського мана-стиря. Це викликає сумнів, чи був

він греком, бо митрополити-греки ставилися вороже до канонізації українських

святих. Можливо, що Всеволод без благословіння патріярха передав Єфремові

управління митрополією.

З правлінням Всеволода зв'язана така подія. Року 1087 італійці «перенесли» до

міста Барі з Мир Ликійських мощі св. Миколая до спеціяльно збудованої базиліки.

Пишне святкування, що відбулося там, описав приявний, з прізвища невідомий

українець у «Сказанім». Він згадує наших князів: великого князя Всеволода,

Чернігівського — Володимира Мономаха, папу Германа (помилка переписувача:

Урбана II), єпископів, не роблячи різниці між православними і католиками.

Припускають, що автором цього твору був Єфрем. Десь у 1090-1093 рр. «Сказаніє»

з'явилося в Україні, і незабаром укладено службу з нагоди перенесення мощів

(призначену на 9 травня), з акафістом, в якому перелічено чудеса в Барі та в

Україні. Отже, Україна була цершою православною країною, яка святкувала

перенесення мощів до латинської Італії, бо, звичайно, підстав для радости Візантія

в тому не мала.

Другим цікавим фактом е літописна згадка, що 1091 року до Києва прибув «Феодор

грек митрополит от папи из Рима й принесе багато мощей святих». Тут ясно одне:

стосунки між Києвом та папами не припинялися протягом 40 років після поділу

Церков. Десь наприкінці XI ст. згадувано в Україні в молитві Собору Богоматері

імена святих, яких не визнавала грецька Церква: Канута, Беовульфа, Олафа,

Магнуса, Албана; чеських святих — Віта, Вац-лава, Людмилу. Цікаво, що в Чехії

дуже рано почали шанувати святих Бориса та Гліба, раніше, ніж в Україні. Все це

свідчить про незалежність Української Церкви від Візантії.

Цікавий своєю високою толерантністю в питаннях релігії «Путивник» ігумена

Данила, чернігівця родом, який трохи пізніше, в 1108-1112 рр., за часів

Єрусалимського королівства, відвідав Єрусалим. Він оповідав про відвідини короля

Балдуїна, уважне ставлення до нього короля, про відвідини манартирів

католицьких та православних.

Рівнобіжне з тенденцією до повної толеранції в релігійних питаннях існує

протилежна: під впливом грецького духовенства, головно митрополитів-греків —

зароджується вороже ставлення до латинства. «Одинока полемічна література, яка

зосталася нам з давньої Руси, звернена проти латинян і майже вся вийшла з-ігід

пера греків ХІ-ХІІ в.», — писав М. Грушевський. Греки, приходячи в Україну і

застаючи тут чужинців-латинян, остерігали паству проти них.

Становище цих проповідників ускладнювало те, що число шлюбів членів княжої

родини з «латинниками» зростало, а за ними, треба припускати, йшли й двірські

шлюби. Одним із перших творів проти латинян було «Стязание с Латиною»

митрополита Юрія (1070-1077 років).

Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за

цей короткий час — 39 років — виявилася цілковита непридатність його системи

до України: зростання числа «ізгоїв», боротьба їх за свої права й землі, війни, в

яких з руки скри-товбивців загинуло чотири князі (Ізяслав, Борис, Роман і

Ярополк), та чорні хмари половців, що їх молодші князі, доходячи своїх прав,

наводили на Україну,

Після смерти Всеволода великокнязівський престол міг посісти син його,

Володимир Мономах, який був увесь час його підпорою, вів усі війни, «скачучи з

Смоленська в Переяслав і з Переяслава під Броди», — був, за висловом М.

Грушевського, «паном ситуації в Києві». Але Володимир Мономах не захотів цього

і запросив на великокнязівський престол Ізяславового сина, Святополка, а сам

пішов у Чернігів.

СВЯТОПОЛК-МИХАЇЛ (1093—1113)

Правління Святополка позначилось передусім жорстокими нападами половців, які

сплюндрували південні землі Київщини, Переяславщини, Київ, його манастирі і

заходили на Чернігівщину, Сіверщину. Тоді втратила Україна свої колонізаційні

здобутки на півдні.

На чолі половецької орди стояв Боняк, що довгий час уособлював в очах українців

половецьку навалу. («Боняк шолудивий»). Ця страшна трагедія українського

народу відбулася на тлі невгамованої міжусобної боротьби князів, які, замість

об'єднання, використовували ворогів України для зведення своїх порахунків. Не

допомагали ні окупи, що їх давали князі половцям, ні шлюби князів з

половецькими князівнами. Сам великий князь Святополк одружився був з дочкою

Тугорхана, в надії забезпечити спокій, але — марно.

Це була оргія половецьких нападів: одночасно три великі орди під проводом

Боняка, Курі та Тугорхана пустошили Україну. Тесть Святополка обложив

Переяслав. Становище характеризує такий факт: року 1094 мешканці Юр'єва в

Пороссі з єпископом утекли до Києва, і Святополк заснував для них місто коло

Витечева.

Бояри «розважні», — як пише літописець, — переконували князів припинити

«котори». «Потім порозумієтеся між собою, а тепер кінчіть справу з половцями»,

— казали вони. Нарешті князі погодилися з'їхатись восени 1097 року в Любче,

урочище біля Києва. Приїхали; Святополк П, Володимир Мономах, Давид та Олег

Святославичі, Давид Ігорович, Василько Ростиславич. Полоцьке князівство не було

репрезентоване, бо фактично зібралися на нараду тільки князі-Ярославичі.

Головною ухвалою Любецького з'їзду було таке: кожен володіє своєю «отчиною»:

Святополк — по Ізяславові, Володимир — по Всеволодові; Давид, Олег та Ярослав

— по Святославові, а решта — волостями, що їх дістали від Всеволода: Давид

Ігорович — Володимиром, Володар та Василько Ростиславичі — Перемишлем та

Теребовлею. Ця ухвала покладала в теорії кінець концентраційній політиці,

доведений до кінця, і Новгород залишився у Мономаха, а не повернувся до

Святополка.

Друга ухвала — встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його

порушення покладалася на весь союз князів.

Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних .союзів князів з

половцями.

Проте, дружні ухвали Любецького з'їзду були негайно порушені. За підмовою

Давида, князя Волинського, нібито Василько Теребовельський хоче забрати

Волинь, Турово-Пинське князівство та . волинські землі Святополка — Святополк

захопив Василька й на казав його осліпити. Це викликало трилітню війну, в якій

взяли . участь Угорщина та Польща (1097-1100). На з'їзді у Витечові в 1100 році

ухвалено покарати Давида, відібравши у нього Волинь і передавши її

Святополкові, співучасникові в злочині. Але кару для Да-. вида визначено не надто

тяжку, бо йому дано замість того Божську га Острозьку волості, Дубен і

Чарторийськ, крім того 400 гривень, а згодом — Дорогобузьку волость.

Під час цієї війни були моменти, коли знов забирало голос віче. Наприклад, 1098

року, після осліплення Василька, віче у Володимирі поставило Давидові вимогу

назвати бояр, що намовили його проти Василька; бояр віддано Ростиславичам, які

стратили їх.

Почувши про осліплення Василька, Володимир Мономах, разом із

Святославичами, пішов на Київ. Святополк хотів був такати, але вираву взяла в

свої руки київська громада, яка вислала до Володимира митрополита, а з ним

княгиню Ганну, мачуху Володимира, яку він дуже шанував. Вони умовили

Володимира не воювати і тим не йти на руку половцям Тут цікаві — і участь

людности Києва, і роля княгині Ганни, треба гадати, популярної в народі.

Після Любецького та Витечівського з'їздів Україна являла собою таку картину:

Правобережжя — належало Ростиславичам та Ізяславичам, Лівобережжя —

Святославичам і Володимирові Мономахові, який правив Переяславом,

Смоленськом, Новгородом та Поволжям; його володіння було значно більше, ніж

Святополка. Але Святополк спирався иа Святославичів, Польщу та Угорщину, і

перше місце наприкінці XI та на початку XII ст. належало Йому.

Після Любецького з'їзду в князівську практику входить новий елемент: з'їзди, або

знеми, до яких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх

рішення питання внутрішньої політики і зокрема — боротьби з половцями.

По закінченні, з ініціативи Святополка та Володимира, міжусобної війни на

Витечівському з'їзді, князі збиралися ще кілька разів: на Золотчі, в Сакові, над

Долобським озером 1103 р., переважно в справі спільної боротьби з половцями.

Ціле десятиліття XII ст. було присвячене боротьбі з половцями, і героєм її став

Володимир Мономах. Велася вона із змінним успіхом, коштуючи величезних

жертв. За кожний успіх українських князів половці відплачували ще жорстокішими

нападами й руйнаціями. Нарешті, з ініціятиви Володимира, в 1111 році силами всіх

князів зорганізовано похід до Сіверського Дінця, де половців остаточно розбито,

взято силу полонених, коней, худоби. Хан Отрок з рештками орди втік до Грузії —

«за залізні вороти».

Боротьба з половцями й перемога над ними викликала захоплені описи її в

літописах, оспівана в піснях, переказах. Літописець зазначає, що слава про похід

1111 року поширилася «в далекі краї, до греків, угрів, ляхів і чехів, аж нарешті

пройшла й до Риму».

На деякий час в Україні настав спокій. Фактично перте місце протягом цього часу

посідав Володимир, який здобув велику популярність, і авреоля слави оповила його

постать. В наступних 50 роках лише час від часу притягали князі половців у своїх

сварках.

Особа Святополка відходить у тінь, порівнюючи з блискучою діяльністю

Володимира Мономаха, що цілком відповідала народнім прагненням. Святополк не

тішився популярністю. Пам'ять про нього зв'язана з якимись сумнівними

грошовими операціями, участю в спекуляції сіллю, конфіскацією майна заможних

людей. Як правитель — він був нездарний й неморальний, що показала сумна

справа з Васильком. Ставлення до Святополкового правління виявили кияни, як

тільки він помер: вони розгромили двори тисяцького Путяти, соцьких та багатих

жиДів лихварів.

Боярство, настрашене погромом, вдалося до Володимира Мономаха. Віче на

другий день по смерті Святополка ухвалило просити Володимира взяти під свою

руку Київ. Ситуація була дуже складна, і жадних законних прав Володимир не мав:

Київ не робив вийнятку з ухвали Любецького з'їзду — спадкоємцем Святополка

був його син Ярослав; якби Київ, як столиця, переходив до старшого в роді, такими

були сини Святослава, а не Всеволодович Володимир. Оче.видно, віче,

додержуючи традицій, зробило таку мотивацію, закликаючи Володимира: «поиде,

княже, на стол отен й деден».

Після кількох запрошень Володимир погодився. Це було дуже важливе рішення,

внаслідок якого старшу лінію Ізяславичів відсуваю. Володимир, сильніший за всіх

князів, зробив останню спробу сконцентрувати землі України довкола Києва, але

під владою свого роду: «Володимирове плем'я» творило нову династію.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (1113—1125). Володимир Мономах поширив

свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час

належала Ізяс-лавичам. Спритними ходами він унешкідливив Ярослава, уклавши

союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли

дійшло до конфлікту з Глібом. Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на

підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у

нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій

взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-

Волинського в 1123 р. Ярослава вбили скритовбивці. Володимир Мономах

звільнився від найнебезпечнішого суперника.

У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина,

Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя,

Мінська землі.

У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі

своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена,

претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і

зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб

задержати ці міста в своїх руках, але невдало.

Володимир був одружений з принцесою ґітою, дочкою короля Англії Гаральда II,

яка, після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і

звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-

Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвара,

Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем

угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за

рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона

породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну ролю в політиці цілої Европи.

Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим,

що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали

Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її

претенсіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з

допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у

послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був

викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської

Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородеького,

Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики

і встановлено розмір законних відсотків.

Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано

його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав

проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити,

щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він

заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт

Володимира — видатний документ гуманности.

«Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа

Леофріка, близького до короля Едварда, з яким моиіа познайомити його ґіта, але

воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед

практичних порад «Поученія» е порада бути уважним до чужинців, до купців, бо

«кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її

«короля» Володимира була добра.

Цікавий такий факт. У Реґеисбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та

ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з

хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — не зважаючи на труднощі й

небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар —

дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і

закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість

київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що Їхали з Києва до

Регенсбургу.

Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких

перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало

в Україні «Володимирове плем'я».

МСТИСЛАВ-ФЕДІР-ГАРАЛЬД (1125—1132). Продовжуючи правління

Володимира, Мстислав 1 твердо тримав у покорі князів і був «в отця место». Року

1130 він захопив всю Білу Русь — Полоцьке князівство, а князів Полоцьких заслав

до Греції. Поза його владою залишилися тільки Галичина Ростиславичів та землі,

якими володіли Святославичі, не більше як 1/4 частина всієї території. Навіть у

Новгороді, де князював Мстислав понад 20 років, до 1117 р., він користався

авторитетом та любов'ю. Між іншим, після смерти першої жінки Христини

одружився Мстислав з дочкою посадника Новгородського, Завидича.

Мстислав втручався в справи інших князів: у боротьбі за Чернігів Ярослава

Святославича з його небожем, Всеволодом Ольговичем, своїм зятем, Мстислав

спочатку підтримував Ярослава, коли ж Всеволод загрозив тестеві війною, з

допомогою половців, у Києві зібрався собор духовенства — митрополита тоді не

було — і увільнив Мстислава від присяги, що її він дав Ярославові. Літописець

каже, що він усе життя каявся в тому. В Галичині, де Володаревичі сварилися за

землі, Мстислав теж узяв сторону правого. Продовжував він успішно боротьбу з

половцями з допомогою всіх князів.

Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх

дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута П, короля Оботритів, а Другу,

Мальфрідь — за норвезького коропу СІҐурда II, прославленого героя хрестових

походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-

Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів, укладеній

наприкінці XII ст. на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється

споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син

Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар 1 Великий, був славетним королем Данії.

Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.

Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком,

четверта, Євфросинія — за королем угорським ґейзою II; вона мала значний вплив

на політику й сприяла ширенню української культури в Угорщині. Серед синів —

Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською,

дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед

європейських держав.

Помер Мстислав у 1132 році. З ним закінчився черговий етап історії України, коли

традиція зосереджування земель довкола єдиного центру — Києва ще боролася з

тенденцією відокремлення земель, що її підтримували князі з роду Всеволода.

Мстислав користався серед сучасників великою пошаною, головно за успішну

боротьбу з половцями.В історії залишився він з епітетом Великий, а Церква

незабаром після смерти визнала його святим. Літописець каже, що Мстислав,

передавши Київ братові Ярополкові, зобов'язав його передати столицю по смерті

старшому племінникові.

ЯРОПОЛК II (1132—1139). Ярополк II не мав ані здібностей Мстислава, ані

його твердої волі. Він сам викликав ряд конфліктів, що сприяли міжусобиці

дядьків Мономаховичів з племінниками Мстиславичами. Перед у цій боротьбі вели

найталановитіші: Юрій Довгорукий Мономахович, князь Ростовсько-

Суздальський, та Ізяслав Мстиславич, князь Полоцький і Туровський. До боротьби

включалися Ольговичі Чернігівські, добиваючись повороту їм Посем'я, що його

забрав Мстисдав. Князі діяли з допомогою половців, переходили з одного міста до

іншого; не раз у їхніх спорах забирало голос віче.

Правління Ярополка та міжусобиця принесли «Мономаховому племені» тяжкі

втрати: Полоцьке князівство відпало, і в ньому знову князювали Всеволодові

потомки, як повернулися з заслання. Втрачено і Мінську волость, де престол посів

Всеславич. Ще болючішою була втрата Новгорода. За Ярополка Новгород вигнав

(«показал путь») Мстиславого сина Всеволода і запросив Ольговича Святослава,

після чого вигнав і його, а запросив сина Юрія Довгорукого, Ростислава. Взагалі,

скориставшись зі слабости Київського князя, Новгород почав перебирати князів, і

заразом влада цих князів дуже підупала. Поруч з князем стає раніше

призначуваний князем, а тепер обираний Новгородом посадник, фактичний

правитель. Новгородське князівство перетворюється на незалежну від Української

держави республіку. За князем залишаються функції воєначальника.

ВЯЧЕСЛАВ (1139).Вячеслав пробув великим князем одинадцять днів: 22 лютого

вступив до Києва, а 4 березня без боротьби покинув його на незаконну вимогу

Всеволода Ольговича Чернігівського, виявивши свою повну нездарність.

ВСЕВОЛОД II (1139—1146). Всеволод II увесь час свого правління, не мавши

жадних прав на Київ, тримався складними інтригами, нацьковуючи князів одного

на другого. Укладав союзи то з Мстиславичами, то з Ростиславичами, а то наводив

половців. Його тівуни Ратша і Тудор своїми здирствами викликали незадоволення

киян і виштородців. Всеволод присягався, що залишить Київ по смерті Ізяславові

Мстисла-вичеві з дядьком Вячеславом, але зламав присягу і передав столицю

братові Ігореві, зобов'язавши киян присягою визнати його за князя.

ІГОР II (1146). Ігор II почав правління тим, що скликав віче і поставив вимогу

знову присягнути йому. Але інше віче, що зібралося на Подолі, зажадало від Ігоря

Гарантії, що судитиме він сам, а не його тівуни. Ігор дав цю гарантію, але вона не

врятувала його, бо в народі була надто глибока ненависть до Всеволода П, що ії

переносив він на Ольговичів. Крім того, кияни були ображені тим, що Всеволод

передав престол Ігореві, як спадщину. Вони закликали Ізяслава, а Ігоря ув'язнили і

майно його та його бояр пограбували.

ІЗЯСЛАВ П 0146—1154). Усе правління Ізяслава П виповнила війна з князями.

Спочатку ОЛЕГОВИЧІ, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями

пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни

довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор

прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали

ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала

його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер.

Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Іаяславом II і

Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого

підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці. На боці Ізяслава

стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський,

дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Боле-

слав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король

Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — ґейза II,

король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий

вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один

раз заходив аж до Києва.

Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід

Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два

рази Ізяслав покидав Київ — зде-більша добровільно — і престол посідав Юрій

Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян

були на боці Ізяслава.

Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося,

переміг Юрія. Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним

вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й

госпо-динові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній

лицар, що прагнув привернути Києву його славу.

У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та

державницька свідомість.

Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек

Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II

наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії —

правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха —

більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського

манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений

«книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св.

Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві. Таким чином Ізяслав П,

прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність

від Візантії.

Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава —

започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але

ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею,

залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського

престола.

Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47

князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по

3 рази, 8 — по два рази. Щод» тяглости панування були: одно — ІЗ років, одно — 6

років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 —

однорічних.

ЮРІЙ ДОВГОРУКИЙ (1154—1157). Після смерти Ізяслава II, по короткій боротьбі

за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича

Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий

аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього:

вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а

«суздальців»-бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали.

Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на

боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового

племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II,

привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість,

егоїстичність,

брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та

Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні

різниці двох народів.

РОСТИСЛАВ І (1158—1167). За правління Ростислава 1 княжі міжусобиці трохи

затихли, і він міг звернути увагу на половців, які поновили свої напади. Участь в

боротьбі проти них брали Чорні клобуки, торки та інші тюркські племена, що

оселилися на південному кордоні України. Не зважаючи на свій високий авторитет

серед князів, Ростислав не міг організувати походів, подібних до тих, що їх вели

Володимир Мономах та Мстислав 1, і примушений був обмежитися обо-понок)

своєї землі.

МСТИСЛАВ II (1167—1170). Мстислав II продовжував цю справу. У 1168 році він

зібрав чернігівських, волинських, київських, переяславських князів, розгромив

половецькі кочовища над Орелю та Снопородом і забрав багато полонених та

худоби. Він зорганізував також охорону торговельних караванів, що ходили

шляхами Залозним, Солоним, Грецьким, де їх переймали половці. Літописець із

захопленням описує ці походи: «Вложив Бог добру гадку, в серце Мстиславу», —

пише він.

Року 1169 син Юрія Довгорукого, Андрій, князь Суздальський і Володимирський

на Клязмі, використавши звичайний в Новгороді конфлікт, коли новгородці

вигнали князя з Ростиславичів і обрали сина Мстислава II, Романа, підтримав

Ростиславича, але не мав успіху. Тоді він вислав на чолі з його сином, теж

Мстиславом, велике військо на Київ. До нього приєдналися чернігівські Ольговичі,

смоленські Ростиславичі, Гліб переяславський і ще кілька дрібних князівств. Ціла

хмара українських князів посунула нищити Київ «на славу його північного

суперника», — стисло характеризував ту подію М. Грушевський.

Сили Києва були замалі, бо головне військо вислав Мстислав II до Новгорода, і 8-

го березня 1169 року столицю здано без бою. Два дні грабували її союзники, і,

пише літопис, — «не було милосердя-нікому нізвідки: церкви горіли, християн

убивано, інших брано в неволю» . .. Обдирали шати з ікон, забирали книги, ризи,

дзвони. Такого руйнування ще не зазнавав Київ навіть від половців.

Сам Андрій не залишився в Києві, а призначив у ньому князя Гліба

Переяславського. Він взагалі настоював на своєму праві призначати князів до

різних міст України й позбавляти їх княжінь. «Ти, Рюриче, — наказував Андрій, —

пойди в Смоленськ, .. . а Давидові рцьі: а тьі пойди в Берладь, а в Руской земли не

волю тьі бьіти; а Мьстиславу молви: не велю ти в Руской земле бити».

Сила Андрія, з одного боку, а з другого — розсвареність князів були такі великі,

що він досить довгий час командував ними: «Ти звертаєшся до нас, наче не до

князя, а до підручного», — казав один із українських князів, Мстислав. Нарешті

терпець увірвався, і року 1173 українські князі розбили військо Андрія, не

зважаючи на те, що по його боці брали участь 20 князів та 50 000 воїнів. Року 1174,

готуючись до нового походу, Андрій був забитий своїми ж двірськими людьми.

Хоч із смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в

українські справи, його наступник, Всеволод, увесь час інтригував серед князів і

нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом,

позбавленим реальної сили. Оволодіваючи Києвом, князі домовлялися з іншими

претендентами й поступалися на їх користь Київською землею, віддаючи їм одне

місто за другим. Нарешті Київ опинився без земель.

СВЯТОСЛАВ III (1175—1194). Довгий час — від 1175 до 1194 року — сидів на

Київському столі Святослав НІ Всеволодович, але майже вся Київщина дісталася

Рюрикові Ростиславичу, і літопис називає обох «великими князями», ніби

припускаючи діярхію Великі князі спільно боролися з половцями, головно в 1184-

1194 рр. і наділяли землями молодих князів. Святослав користувався за кордоном

престижем: у 1194 році Візантійський цісар Ісаак Ангел посватав його онуку

Єфим'ю Глібівну за «царевича» Олексія.

РЮРИК (1194—1215). Після смерти Святослава перейшов до Києва князь Рюрик.

За його правління конфлікти серед князів загострилися, зокрема внаслідок інтриги

Всеволода Суздальського, який намагався впливати на українські справи. Зокрема

гострою була ворожнеча Рюрика з зятем, князем Волинським, Романом

Мстиславичем, який 1199 року об'єднав Волинське князівство з Галичиною. В 1200

році він заволодів Києвом і посадив у ньому своїм намісником князя Інґва-ра. Після

того пішов походом на половців і розгромив їх. Але в 1203 році, коли він

повернувся на Волинь Рюрик з допомогою тих же половців здобув Київ і

пограбував його не менше, ніж суздальці в 1169 році. Цим разом робив це той

самий Рюрик, який так завзято боронив його від половців.

Отже, протягом 35 років столицю України двічі пограбовано й зруйновано. Навала

татар 1240 року завершила процес її занепаду.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який

завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1,

його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей

час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип

сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Київська земля, яка спочатку обмежувалася землею полян, поволі зростала: до неї

приєдналися — Деревська земля (деревлян), смуга землі над лівим берегом Дніпра,

Волинська, Побожжя, Пого-оина, але в однорідну цілість вони не зливалися. Земля

полян від XI ст. і звалася власне Руською землею. З нею міцно з'єдналася

Деревська земля. Останнім князем її був Святослав, забитий Свягополком у 1015

році. Значно пізніше, в XII ст., був у ній окремий князь — Рюрик, що мав столицею

Овруч.

Погорину — землю по обох берегах ріки Горині — приєднав Всеволод, відірвавши

її від Волинської землі. В середині XII ст. вона повертається до Волині. Взагалі від

кінця XI ст. часто надавали її різним князям.

Так само — десь на початку XII ст. — відійшло Побожжя. Південні землі змінялися

в залежності від спустошень їх кочовиками. В Х ст. кордон ішов понад Россю —

пізніше, внаслідок напа-а,ів печенігів, перенесений був до Стугни; в другій чверті

XI ст. По-оосся .реставровано й заселено полоненими, але в кінці XI ст. знов

знищено, людність з Юр'єва переведено до Витечова. У середині 11 ст., після

перемог над половцями, колонізація перейшла навіть а Рось.

д. Головним містом Київщини, як і столицею всієї Київської держави, був Київ. Як

більшість міст тих часів, він поділявся на дві частини: верхнє місто — Гора, де

було укріплення-городище, і долішнє місто — Поділ, що лежав на березі Дніпра

під Горою.

Вище вже була мова нро Київ Ярослава. Ярославові сини будують: Ізяслав—

Дмитрівський манастир (помилково вважали його за Михайлівський); Ярополк-

Петро — манастир св. Петра; Святослав П — св. Василя; Всеволод — Янчин

манастир св. Андрія. Тут були талаци князів: крім Ярослава мали свої палаци

Ізяслав і Мстислав. Були боярські двори, словом — це була аристократична

частина Києва.

На Подолі було чимало мурованих і дерев'яних церков, від яких нічого не

залишилося. З мурованих була споруджена Мстиславом І Успенська церква, в якій

стояла ікона «Богородиці-Пирогощої»; далі, вже поза межами міста, в

Дорогожицях, був манастир св. Кирила — споруда Всеволода П.

Тїтмар, зі слів німецького вояка з війська Болеслава, писав, що в Києві у 1018 році

було понад 400 церков. Літопис оповідає, що ігід час пожежі року 1124 погоріло

більше як 600 церков. Навіть припускаючи перебільшення, не можна цілком

відкидати ці свідчення: залишається безперечним велике число церков.

У Києві не було усталено храму, в якому ховали князів: поховання їх розкидані по

різних церквах: у Десятинній, в св. Софії, в патрональних — Дмитрівському соборі

(Ізяслав 1), в церкві св. Петра (Ярополк), в церкві Спаса на Берестові (Юрій

Довгорукий) і т. д. Святослав заповів поховати себе в Чернігові.

На відміну від аристократичної «Гори», Поділ залишався увесь час

демократичною, .середньоміщансьною частиною міста, де жили купці, ремісники.

Там було «торжище» і відбувалося віче; хоч Іаяслав переніс його «на Гору», воно

знов збиралося на Подолі, біля Турової божниці.

На південь від княжого міста, за Хрещатицьким проваллям, на горах стояв

Стефанич манастир, присвячений Влахернській Богоматері (на Клові), а далі

розлягалось Угорське передмістя. Під Угорською горою, згідно з легендою, забито

й поховано Аскольда; пам'ять про це збереглася в назві «Аскольдова могила».

Недалеко Угорського було село Берестове, де знаходився загородній двір

Володимира. Цей двір М. Грушевський вважав за резиденцію Аскольда. За

Володимира там була церква Спаса, рештки якої збереглися до наших часів.

Ще далі засновано в XI ст. Києво-Печерський манастир, з печерами в горі над

Дніпром. Цей манастир почав розбудовуватись після того, як Ізяслав 1 подарував

йому велику площу землі. Тут були: церкви — Успенська та маленька св. Івана,

трапезна, келії ченців. Манастир був обнесений муром з кількома брамами.

Троїцька церква над головною брамою збереглася донині.

Ще далі, під горою, був Видубицький манастир (за переказами ця назва походить

від того, що тут «видубав» утоплений в Дніпрі з наказу Володимира Перун). Цей

манастир був заснований Всеволодом 1 і залишався улюбленим в його родині.

Туди передав він справу писання літопису, розпочату в Печорському манастирі.

Князь Рюрик збудував кам'яну стіну, щоб охоронити Видубицький манастир від

обвалів внаслідок підмивання ґрунту Дніпром.

Над Видубецьким манастирем, на горі, було передмістя Звіринець, де тримали

диких звірів для княжих полювань. Там же був Всеволодів «Красний двір». Княжі

загородні двори були й в інших місцях.

Київ з усіма пригородами займав величезну площу, — приблизно таку, яку займав

перед другою світовою війною. Тяжко сказати, скільки мав він мешканців. М.

Грушевський припускав, що коло 100 000 люду. Літопис подає, що в 1002 році, під

час пошести в Києві, в період від Пилипівських заговінь (середина листопада) до

м'ясопусту (невідомо коли — не пізніше як в лютому) виготовлено 7 600 домовин.

А скільки поховано без домовин!

Беручи до уваги невеликі розміри середньовічних міст у Західній Европі, треба

погодитися з характеристиками чужинців: Тітмар казав, що Київ під час війни

Святополка з Ярославом був великим містом, мав 8 ринків і незчисленну силу

народу. Серед цієї маси згадував він франків, данів, вірменів, хозар і т. ін. На

велику кількість чужинців вказують назви брам в укріпленнях Києва: Лядська,

Жидівська, Угорська, урочище Козари і т. д. На Подолі були колонії новгородців,

які мали свою церкву, латин, німців. Треба гадати, вони також мали свої церкви. У

XII ст. був костьол св. Марії, були — Домініканський манастир, Бенедиктинський.

В Новгородському літописі е вказівка, що «гості іноземьці всякого язьіка

затворишася в церквах» — очевидно, в своїх. Були колонії: грецька, жидівська,

вірменська, хозарська (від якої залишилася вазва місцевости на Подолі — Козари).

Київ був оточений укріпленими містами. На північ, над Дніпром, був Вишгород з

великим та міцним городищем, з глибокими ровами та валами. Вишгород

згадується в Х ст., у вістках Констан-тина Порфірородного як значний

торговельний пункт, тісно зв'язаний з Києвом; за Ігоря був він власним селом

Ольги, пізніше приділяли його князям, кандидатам на Київський стіл. Не вважаючи

на це, помічалася постійна опозиція вишгородців до Києва. Вижгород підтримує

Святополка проти братів, з Вишгороду походять убивці Бориса. Має симпатії у

Вишгороді Всеволод П, якого не любили в Києві. Вишгород завжди був міцною

фортецею і боронив Київ з півночі та північного сходу; біля Вишгороду була

переправа через Дніпро.

Вишгород мав значення важливого релігійного осередку: в ньому спочивали мощі

Бориса та Гліба і перебувала, привезена з Царгороду ікона, яку забрав Андрей

Боголюбський. Мощі Бориса та Гліба князь Давид Ростиславич переніс у 1191 р. до

Смоленська.

Білгород захищав Київ із заходу та північного заходу. Він лежав на правому боці

Ірпеня, на шляху з Києва на захід, і був оточений подвійними валами із заборолом.

Білгородські вали збереглися, і завдяки їм з'ясовано техніку споруди укріплень: вал

складався з системи клітей, зроблених із міцних стовбурів дерев і засипаних

глиною. Володимир мав тут свій двір; тут була і єпискоігія. Наприкінці XII ст. в

Білгороді князював Рюрик, після того, як поділив владу великого князя із

Святославом III. Він прикрасив місто пишним храмом Апостолів, розкішне

оздобленим фресками. У Білгороді були розвинені ремесла, серед них —

виробництво полив'яних илиток/

З інших міст на південь від Києва були: Василів на шляху до Пониззя, Подунав'я,

Галичини; далі, на схід — Треполь, на березі Стугни, над бродом через Дніпро;

Витечев, з міцним городищем над бродом через Дніпро; на південь від Треполя,

над Дніпром, Заруб, з міцним городищем, яке захищало брід через Дніпро (з Зарубу

вийшов митрополит Клим Смолятич). Далі: на Пороссі був Торчеськ, залюднений

осілими торками; над Россю Ярослав збудував у 1030-их роках місто Юр'св, в

якому була єпископська катедра.

Ярослав хотів був зробити Юр'єв значним осередком Поросся, але це йому не

вдалося; 1095 року половці спалили його. Спроба Святополка II відбудувати Юр'єв

після перемоги над половцями також не повелася. Історія Юр'єва показує, яка

тяжка боротьба точилася на південній межі Київщини.

Над Дніпром у другій половині XI ст. згадується Канів, що у XII ст. стає значним

торговельним осередком. Коли посилились напади половців, Канів став

сторожовим пунктом, і сюди виходили князі, щоб «стерегти руську землю» і

охороняти купецькі валки.

Далі йшла лінія укріплень: Товарів, Дверень, Кульдеюрів, Корсунь, Вогуслав,

Володарів, зв'язаних високими, так званими «змієвими» валами.

Поза межами «Руської землі» було не багато міст. У Деревській землі — старий

Іскоростень і Вручай (Овруч), в якому довгий час князював Рюрик, збудувавши

розкішну церкву св. Василя (його християнське ім'я). Овруч славився виробами з

червоного шиферу, головним чином — пряслицями.

Внутрішнє життя Київщини характеризується міцною боярською верхівкою, яка

брала активну участь в торгівлі. З утворенням Київської держави до місцевої

боярської верхівки приєднувались бояри, що перейшли з князями із інших земель.

Княжа дружина непомітно зливалася з місцевими «луччими людьми», боярством та

купецтвом, здобуваючи землі, двори, господарства. Помічався тісний зв'язок цієї

аристократії з урядом і князем.

Київське боярство прагнуло встановити певну династію своїх князів, які були б

більше уважні до його голосу, ніж зайди, а з другого боку боярству нЬ могла

подобатися поява нових людей з дружини князя, приведеної з іншого місця. Цим

пояснюються рухи проти княжої дружини після смерти Всеволода II та Юрія.

Кияни воліли, щоб правила династія Мономаха, зокрема старша лінія

Мстиславичів. Передачу стола вони бажали по простій лінії — від батька старшому

синові, а не молодшим братам. Це яскраво виявилося, коли Київський стіл захопив

Всеволод II: «Ольговичів не хочемо», — вирішило віче, коли він залишив Київ

Ігореві. Взагалі Київське віче не раз рішуче висловлювалося за того або іншого

кандидата на стіл. Року 1113 воно, після смерти Святополка II, не побажало мати

його сина, а закликало Володимира Мономаха. Ще виразніше виявило воно свою

пошану до Ізяслава Мстиславича 1146 року, коли великокнязівський стіл посів

Ігор: кияни заявили твердо, що не хочуть бути спадщиною в роді Ольговичів.

Проте, допомагати своїм улюбленим князям у боротьбі проти вемилих, як було в

боротьбі Ізяслава П з Юрієм Довгоруким, киянам було дуже тяжко, і вони, коли

доходило до реальної допомоги, відмовлялися подати її. Головна причина цієї

пасивности лежала в тому, що Київщина великого війська виставити не могла;

фактично обмежувалася вона містом Києвом з пригородами, решта не підлягала

Київському вічу, а мала своїх дрібних князів. Ненадійною була допомога Чорних

Клобуків, що заселяли південну частину Київщини, бо вони дуже легко

зраджували, і на них не можна було покладатися.

Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук

Мстиславичів до Ольговичів, а далі — Ростиславичів Смоленських та

Мономаховичів Суздальських. Характеристичне, що кияни не уявляли державного

ладу без князя: «тяжко бяше кияном, не осталося у них ни один князь у Києві» —в

1154 році зверталися самі до непопулярного Ізяслава Давидовича. «Мати князя, що

бажав би всім серцем добра для Руської землі — це була альфа і омега політичних

змагань київської громади... зложити все на такого князя, до котрого маєш довір'я, і

на тому заспокоїтися, — це був ідеал тодішньої суспільности», — писав М.

Грушевський.

Віче з революції 1068 року знову стає важливим чинником політичного життя.

Воно схвалює кандидатури князів, запрошує їх, укладає з ними «ряд»-угоду,

втручається в усі події життя; року 1097 воно припиняє війну між Володиквіром

Мономахом та Святополком П.

Цікавий епізод трапився з Ростиславом Смоленським. Після смерти Ізяслава II

Ростислав приїхав до Києва, де його дуже добре прийняла громада. Великий князь

Вячеслав потвердив з ним угоду, що в разі його смерти Ростислав стане князем.

Кияни проголосили його князем — суправителем Вячеслава. Але, коди Вячеслав

нагло помер, бояри порадили Ростиславові «утвердитися» з громадою: очевидно,

угоди його з Вячеславом було замало. Ростислав того не зробив і лише через десять

років поверну Київ.

Про «ряд» князя з вічем згадується дуже часто, але зміст цих угод докладно

невідомий. Року 1146, укладаючи «ряд» з Ігорем, віче поставило умову: «не давати

воли тіюнам, самому творити суд». Цим умовам відповідало «Поучениє»

Володимира Мономаха, який радив, дітям бути уважливими до голосу громади,

пильнувати самим усіх галузей управи. Цим, можливо, Мономах здобув

популярність собі і своїм нащадкам.

Через те, що Київщина не змогла набути власної династії, територія її не дробилася

між спадкоємцями, як бувало в інших землях. Якщо великий князь давав комусь із

родичів маленьку волость — це мало лише тимчасовий характер.

Київ, як економічний і культурний осередок з незапам'ятних часів, залишався

таким протягом усієї великокнязівської доби. Він був також політичним та

релігійним осередком величезйої держави і, цілком природно, осередком

української культури й мистецтва. У церковній архітектурі він не мав рівного ні

щодо висоти мистецького оформлення церков, ні щодо числа їх, бо кожен князь

намагався збудувати тут манастир або церкву. Занепад Києва характеризується

протилежним явищем: князі розтягують скарби, зібрані їхніми попередниками.

Перший це зробив Юрій Довгорукий у 1169 році, а за ним — Андрей

Боголюбський. Навіть Данило, будуючи Холм, позабирав з Києва, переважно з

Федорівського манастиря, ікони і навіть дзвони.

Величезне значення Києва як релігійного осередку підтримував Києво-Печерський

манастир, який незабаром став загальноукраїнською святинею. Чимало князів і

бояр з усієї України постриглися в ньому або просто доживали біля нього свого

віку. «Патерик Печорський» наводить список 50 єпископів, які вийшли з цього

манастиря.

Занепад Київської держави яскраво виявляється у відокремленні від неї складових

частин, земель, що прагнуть здобути свої власні династії і вибороти незалежне

існування.

ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ

Першою, ще за Володимира Великого, відокремилась від Київської держави земля

кривичів — Полоцьке князівство, яке мало власну династію Ізяславичів. Спроби

українських князів приєднати Полоцьке князівство зазнавали невдачі. Заслання

Мстиславом полоцьких князів і захоплення Мінська мали тимчасовий характер: у

1130-их роках, користаючися з боротьби Мономаховичів із Ольговичами за

великокнязівський престол, полоцькі князі вийшли з-під влади Києва і привернули

свою незалежність. Впливове віче охороняло свою династію князів, але з кожним

новим князем укладало «ряд»-угоду. Князі були переважно воєначальниками, і не

втручалися у внутрішні справи.

Море торговельними стосунками із Західньою Европою. Крім Полоцька були в

цьому князівстві ще такі багаті міста, як Вітебськ, Мінськ, Ізяслав, Городно та ін.

ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ

Галицька земля відокремилася не внаслідок розпаду Київської держави. Залюднена

з Х ст. дулібами, тиверцями, білими (карпатськими) хорватами, вона ввійшла до

складу Київської держави . після того, як рядом походів Володимир приєднав

Перемишль та ївші міста. Можливо, що за заповітом Ярослава Галицька земля була

приділена онукові його Ростиславові, але цей останній рано номер, і лише 1084

року Ростиславові сини — Рюрик, Володар та Василько — заволоділи Галицькою

землею, багатою головним чином завдяки підкарпатським джерелам соли.

У літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева (Зудеча), в

Старій Солі. Можливо, видобували її також в інших місцях і висилали до західніх

земель та Києва. Значення підкарпатських соляних джерел вростало в господарстві

Київської Руси після того, як кочовики перетяли шлях до Чорного моря. Крім того

багато важило для багатства країни те, що через Підкарпаття пролягали

торговельні шляхи на захід. Це робило Галицько-Волинську Україну одною з

головних ланок європейської торгівлі тих часів.

Головну увагу Ростиславичі спрямовували на захист своїх володінь від сусідів —

угрів, поляків, а року 1099 — від Святополка П Київського. Розмірний спокій

використали вони для колонізації південних земель печенігами, торками: так, у XI

ст. колонізовано середнє Подністров'я, Пониззя. В XI ст. покладено підвалини

дальшого незалежного існування Галичини під проводом власної династії.

Після смерти Володаря та Василька їх князівства поділено між їхніми синами, але

незабаром об'єднав їх Володарів син, Володимир. Тільки частина із Звенигородом

залишилася його братаничеві Іванові Ростиславичу.

ВОЛОДИМИР (АБО ВОЛОДИМИРКО) 1124—1153. Володимир, чи

Володимиріго, як звали його сучасники, був видатним дипломатом, мав велику

енергію, відзначався хїирістю і безпринциповістю. Коли Володимирові закинули,

що він зламав присягу, дану Ізяславові II, він відповів: «Що може зробити цей

маленький хрестик?»

Володимир уважно стежив за Волинню, щоб не дати їй об'єднатися з Київщиною, і

в зв'язку з тим провів кілька воєн. Він здебільшого ворогував з Київськими князями

і підтримував Юрія Довгорукого проти Ізяслава II, ведучи боротьбу на три фронти:

Київ, Польща, Угорщина. Із складних ситуацій виходив він переможцем, широко

вживаючи не військової сили, а своєрідної дипломатії, інтриґ, підкупів.

Року 1141 Володимир, заволодівши цілою Галичиною, переніс свою столицю до

Галича, і з того часу все князівство стало іменуватися Галичиною. Володимир був

основоположником могугности Галицького князівства.

У Галичині створилися соціальні умови, відмінні від інших земель України.

Насамперед тут дуже рано боярство відокремилося в міцний етан. Серед бояр було

багато заможних людей, що, на зразок західньоевропейських февдалів, жили в

укріплених замках і мали сильні дружини. Зміцнення боярства М. Грушевський

пояснює тим, що в Галичині протягом чотрьох поколінь правила та сама династія,

не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських

родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок

яких одівіх бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

В містах Галицької Руси рано відокремлюються міські громади, які часто

виступають, як ангагонівти князів та боярства. Розпиток ремесла, зростання

багатства внаслідок торговельних стосунків із Західньою Европою забезпечували

існування міських значних громад.

Показова з цього погляду історія другої лінії Ростиславичів — князя

Звенигородського Івана Ростиславича, братанича Володимирка. Року 1145,

скориставшися з виїзду Володимирка на полювання, громада міста Галича

закликала до себе Івана, Очевидно, з одного боку, існувало незадоволення а

Володимирка, а з другого — була якась договореність міської громада з Іваном.

Іван негайно прибув, і, коли Володимирко повернувся — Галич «закрив ворота», не

впустив його. Аж після тритижневої облоги Володимирко вступив до своєї столиці,

і одних «исьче, а иньія показни казнью».

Іван втік на Дунай, а звідти до Києва, до Володимирового ворога — Всеволода її.

Спроба Івана піти 1146 р. проти Воломирка (яінчилась невдачею, і після того він

служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Десь у той час

заволодів він Вкладом, між річками Серетом і Прутом, і тому іменувався

Берлгадником. Року 1159 Іван захопив дві «кубари» (морське судно) і «товару

много». Галицькі міщани не припинили з ним зносин і у 1159 році знову закликали

його прийти з військом: «тільки покажеш стяги — ми покинемо Ярослава» (сина

Володимирка) — казали вони. Іван заволодів Пониззям. Під час облоги Ушиці

«смерди скакали через заборола» до нього, і так перейшло 300 чоловіка, —

записано в літописі.

Епізод з Іваном Берладником свідчить про існування міцної опозиції проти

Володимирка та Ярослава.

ЯРОСЛАВ ОСМОМИСЛ (1153—1187). Ярослав Осмомисл, одержавши від батька

велику територію Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його

доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з Угорщиною,

Німеччиною. 1165 року він визнав ленну залежність від Фрідріха 1 Барбароси.

Галичина за Ярослава розцвітала економічно. Він був наймогутніпим князем

тодішньої України. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує його словами:

«Галицький Осмомисле-Ярославе! Високо ти сидиш на своєму золотокованому

престолі, підперши Угорські гори своїми залізними полками, заступивши королеві

дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, рядячи суди по Дунаю. Гроза твоя по землі

тече!»

Але цей могутній князь примушений був не тільки рахуватися з бажанням

боярства, але й поступатися перед ним. Це виявилося, зокрема, в його родинній

трагедії. Одружений батьком з Ольгою, дочкою Юрія Довгорукого, Ярослав

покинув її і взяв собі, як нешлюбну жінку, Настасю із знатного боярського роду

Чагрових. Це викликало незадоволення групи бояр, які, не добившися від нього

розлуки з Настасею, оголосили її чарівницею й спалили в 1170 році. Він не міг

врятувати її. Ярославів заповіт — передати синові її Олегові Галич, був після його

смерти порушений. Галичиною заволодів син від правної дружини, Володимир П.

ВОЛОДИМИР II (1187—1199). Відносини галицького боярства з Володимиром II,

нездатним правителем, негайно зіпсувалися. Він відмовився виконати вимоги бояр

покинути свою нешлюбну жінку, «попадю», і втік до короля Угорського Бели III по

допомогу. Року 1188 Бела, з'явившись до Галича, проголосив себе, за згодою

частини бояр, королем Галичини і призначив свого сина Андрія намісником, а

Володимира II ув'язнив. Це була перша чужинецька окупація Галичини, яка стала

прецедентом на багато років.

Дуже показовою була реакція на це в Україні: митрополит Київський Матвій у

палкій промові закликав князів виступити на визволення Галича «від

чужоплемінників». Самі бояри галицькі почали звертатися до різних князів по

допомогу — Романа, Рюрика, Святослава. Нарешті запросили Ростислава

Берладника, але коли він прийшов з невеликим військом, галичани його не

підтримали. В бою з уграми він був тяжко поранений, і угри його отруїли.

Тим часом Володимир II втік із в'язниці до Фрідріха 1, як свого сюзерена, і той

доручив іншому своєму васалові, Казімірові II Краківському, допомогти повернути

Галич. Угри уступили без боротьби, і Володимир II правив там до смерти — 1199

року. З ним припинилася династія Ростиславичів, яка князювала понад сто років

(від 1084 року).

За це століття Галичина стала сильною державою з багатими торговельними

містами. Найстаршим, відомим з літопису, був Перемишль, далі йшли Звенигород,

Теребовля, Галич, що став пишною столицею Володимирка, Ярослава Осмомисла,

прикрашеною розкішними будівлями, храмами і палацами.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівське князівство відокремилося від Київської держави в XI ст. Його велика

територія, заселена сіверянами, простягалася понад лівим берегом Дніпра,

захоплюючи басейни Десни з Сеймом та Сули. Дніпро не становив увесь час

границі; смуга навпроти Києва належала Київському князівству і, можливо, була

заселена полянами; чернігівські володіння захоплювали частину правобережжя

Дніпра.

До Чернігівського князівства тяжіли радимичі, що жили в басейні Сожу, та в'ятичі,

що жили над Окою. Залежність в'ятичів від Київської держави була дуже слаба; ще

в XII ст. мали вони якихось власних князьків. Володимир Мономах у 1080-их роках

ходив проти в'ятицького князя Ходоти та його сина. Ще наприкінці XI ст. ..в'ятичів

вважали за поган. Значних міст там не було, і жили вони своїм окремим життям,

відгороджені від інших слов'ян лісами. До Чернігівського князівства прилучено

Муромо-Рязанську волость та Тьмуторокань, зв'язок з якою урвався в XI ст., коли

степи опанували половці.

Сіверщина розташована була понад найбільшими торговельними шляхами —

Дніпром і Десною, які вели на захід, на схід, на південь та на північ. Сила

знайдених золотих диргемів свідчить про інтенсивність її торговельних зносин з

арабами в УІІ-УШ ст. Дорогоцінні знахідки в Чорній Могилі свідчать про високу

культуру Х ст. Великі міста — Чернігів, Переяслав, Любеч — згадується в договорі

Олега.

Перші історичні відомості про Сіверщину стосуються УІІ-УШ ст., коли платила

вона данину хозарам. Олег звільнив її від шдлегло-сти хозарам, але підкорив собі.

Можливо, ця залежність глибша — сягає ЇХ ст. За Мстислава Сіверщина

відокремлюється, і після того Чернігівське князівство входить у склад Київської

держави, а за поділом Ярослава стає землею Святослава і залишається в його роді.

Чернігівці рішуче боролися проти замахів Всеволода та його нащадків,

Мономаховичів, заволодіти ними, і твердо боронили князів з роду Святославичів.